Сучасна теорія держави та права України

Стадії правового регулювання

Обов'язкові:

І) моделювання (регламентування) суспільних відносин -- шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників;

2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Факультативні:

2а) офіційне тлумачення правової норми; 26) застосування правової норми. Сфери та межі правового регулювання

Сфера правового регулювання -- це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання. Види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання -- ділянка суспільних відносин, яка принципово може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання -- ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави, її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає -держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулювання -- ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосувального) регулювання -- ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; її межі визначаються чинним законодавством.

2. Предмет, метод і типи правового регулювання

Предмет правового регулювання -- це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.

Властивості предмету правового регулювання:

-- вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;

-- здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю;

-- істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.

Елементи механізму правового регулювання: Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:

-- норми права (моделюють, регламентують суспільні відносини);

-- нормативно-правові акти («організовують» зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпечують набуття ними чинності) ;

-- юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

-- правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

-- акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм;

-- акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Обов'язкові протягом усього регулювання:

-- правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес правового регулювання);

-- законність (.гарантує реальність здійснення регулятивного процесу).

Факультативні:

-- інтерпретаційно-правові акти (забезпечують однакове розуміння змісту правових норм);

-- акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин між правореалізаторами).

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє з'ясувати, якою мірою юридичне забезпечено здійсненність, ефективність того чи іншого закону, адже без повноцінного механізму реалізації він «зависає у повітрі», перетворюється на обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний «набір» елементів такого механізму, можна встановити, яка його «ланка» відсутня або не спрацьовує через ті або інші вади і, отже, вимагає певного «ремонту».

Зазначені засоби правового регулювання, система яких утворює його механізм, є, так би мовити, юридичними інструментами, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя -- суб'єкти права для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами -- неодмінна умова належного професіоналізму юриста.

4. Техніка правового регулювання (юридична техніка)

Юридична техніка -- це сукупність способів і прийомів, умінь і новинок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегу/іятивній практиці.

Види юридичної техніки. Юридична техніка відповідно, зокрема, до основних стадій правового регулювання та видів юридичної діяльності поділяється на правотворчу, правотлумачну, правозастосувальну та правореалізаційну. До кожного з цих видів юридичної техніки входять як загальні, так і особливі, специфічні способи, прийоми, вміння праворегулятивної діяльності.

Усі вони можуть бути розподілені на:

-- соціологічно-дослідні (використовуються, наприклад, при з'ясуванні волі населення, різних соціальних груп, яка має бути втілена у закони та інші нормативно-правові акти, або ж при визначенні доцільності, своєчасності, ефективності правового регулювання);

-- мовні (використовуються щодо юридичної термінології, стилю викладу змісту правових актів);

-- логічні (використовуються, зокрема, при побудові юридичних моделей, «конструкцій», при тлумаченні правових норм, при систематизації законодавства);

-- психологічні (використовуються, наприклад, у правозасто-сувальній діяльності, зокрема, при притягненні правопорушників до юридичної відповідальності);

-- педагогічні (використовуються, для прикладу, з метою впливу на правосвідомість суб'єктів при застосуванні та реалізації юридичних норм);

-- організаційні (зокрема, щодо забезпечення процедурною аспекта праворегулятивної діяльності);

-- економічні (наприклад, при визначенні «собівартості» регулювання, розміру витрат на певні праворегулятивні акції,

дії);

-- технічні (використання сучасних технічних засобів, електронно-обчислювальної техніки в юридичній діяльності).

5. Ефективність правового регулювання

Характер і «якість» регулятивного впливу права на суспільні відносини відображаються насамперед такими поняттями:

-- цінність правового регулювання;

-- економність правового регулювання;

-- ефективність правового регулювання.

Цінність правового регулювання -- це його реальна позитивна (корисна) значущість для існування і розвитку особи, соціальних спільнот, груп, об'єднань, для всього суспільства. За суб'єктним критерієм розрізняють відповідно особистісну, групову, загаль-носоціальну цінність правового регулювання (кожна з яких має специфічні показники й критерії).

Економність правового регулювання -- це обсяг соціальних витрат (предметно-речових, грошових, кадрових, часових, фізично-людських та ін.), потрібних для досягнення мети закону. Йдеться, отже, неначе про «собівартість» досягнення за допомогою закону потрібних результатів, змін.

Ефективність правового регулювання -- це співвідношення реальних результатів здійснення закону з його метою. Якщо таку мету і такі результати виразити в однакових показниках, які можуть бути емпірично виявлені, зафіксовані, обраховані, то ефективність правового регулювання можна буде визначити у кількісній формі за допомогою зазначеного співвідношення.

Мета правового регулювання (мета закону) -- це передбачувані і бажані для правотворчого органу результати здійснення закону. Мета закону може бути, зважаючи на наявність засобів й умов її досягнення, найближчою (прямою) або перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується мета закону, можна розрізняти економічні, політичні, екологічні, духовні та інші його цілі. У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни у правовому статусі певної групи суб'єктів або у конкретних правах та обов'язках персоніфікованих осіб), є підстави вирізняти юридичну ефективність закону (правового регулювання). В усіх же інших випадках йдеться, так би мовити, про загальносоціальну (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.) ефективність правового регулювання.

Результати здійснення закону -- це ті реальні зміни у суспільних відносинах, які сталися після впровадження закону в життя, у практику. Розрізняють результати здійснення закону очікувані й неочікувані (несподівані), позитивні (корисні) і негативні (шкідливі).

70. Стадії, механізми, та методи правового регулювання

Механізм правового регулювання - процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний суб'єктами правового регулювання за допомогою системи правових засобів, способів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів учасників суспільних відносин, забезпечення правопорядку ("належне" у праві стає "сущим", тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку й іншу правову діяльність суб'єктів права).

Ознаки механізму правового регулювання:

1) є складовою частиною механізму соціального регулювання, впливає правовими властивостями на політичний, економічний та інші механізми соціального регулювання, переплітається з ними;

2) визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури;

3) є складною системою, що включає комплекс правових засобів і форм, які перебувають у зв'язку і взаємодії; суб'єктів, котрі здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; юридично значимі результати їхньої діяльності;

4) є динамічною частиною правової системи суспільства, не збігається з нею і тільки в поєднанні з механізмом правового впливу створює цілісність у забезпеченні функціонування правової системи суспільства;

5) є процесом, що складається зі стадій, яким відповідають свої механізми дії;

6) визначає ступінь ефективності правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам юридичних норм, їх рух до задоволення приватних і публічних інтересів;

7) має кінцевою метою встановлення законності і забезпечення правопорядку в суспільстві.

Елементи механізму правового регулювання:

1) ті, що діють на відповідних стадіях регулювання - норми права; нормативно-правові акти; юридичні факти; правовідносини; акти безпосередньої реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків;

2) ті, що діють протягом усього регулювання - суб'єкти, що здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; правова законність, правосвідомість, правова культура,

3) ті, що мають факультативний характер - інтерпретаційно-правові акти, акти застосування норм права.

Стадії механізму правового регулювання - це етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. Кількість і зміст стадій залежить від задіяних структурних елементів та послідовності їх залучення до правового регулювання. Стадії можна поділити на обов'язкові (постійно задіяні в процесі правового регулювання) і факультативні (в них виникає потреба у разі регулювання окремих суспільних відносин). Цей поділ є умовним і відображає прояв впливу права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

Обов'язкові стадії:

o перша стадія (механізм нормотворчості) починається з правової регламентації суспільних відносин. На цій стадії в різних правових формах (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах) визначається зміст і формулюються межі поведінки суб'єкта, умови виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності, тобто формується нормативно-правова база механізму правового регулювання;

o друга стадія (механізм дії правових норм у формі правовідносин) - настає з виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків у разі вступу суб'єктів права у правовідносини. Необхідною умовою цієї стадії є юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків. Забезпечується деталізація і конкретизація загальних моделей відносин, викладених у юридичних нормах;

o третя стадія (механізм безпосередньої правореалізації) - реалізація суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків.

Вона є завершальною, якщо вступ у правовідносини відбувався за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) і не потребував прийняття відповідного акта застосування норм права певними державними органами.

Факультативні стадії:

1. Стадія застосування норм права виникає у разі, якщо: а) правозастосовна діяльність виступає забезпечувальним чинником реалізації юридичних прав і обов'язків учасниками правовідносин (нарахування пенсії установою соціального забезпечення на основі загальної юридичної норми); б) вступ у правовідносини чинився на основі правозастосовного акта, поза волею та бажанням учасників (рішення суду про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей); в) є необхідність застосування санкції правової норми, покладання юридичної відповідальності (механізм державного примусу). Застосування норм права настає здебільшого за їх реалізацією у формі правовідносин. Але іноді застосування норм права передує стадії виникнення правовідносин конкретного типу. Ця стадія виражається в опосередкованій діяльності уповноважених органів держави у разі, коли суб'єкт права вступає з ними у правовідносини, які потребують складання індивідуального (правозастосовного) акта. За допомогою правозастосовного акта за учасниками регульованих відносин закріплюються відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. 2. Стадія тлумачення норм права іноді виявляється на першій обов'язковій стадії, коли "стартує" механізм правового регулювання і виникає потреба ввести в дію правові норми разом із залученням актів тлумачення норм права (інтерпретаційних актів). Зазвичай стадія тлумачення норм права виявляється у процесі застосування норм права. Загальними є два методи правового регулювання

імперативний (владно-авторитарний, директивний) -- суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обоє 'язки, покарання.

диспозитивний -- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їхній неспів-підлеглості між собою (метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння.

Так, метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) -- цивільному праву, метод

справедливої винагороди І заохочення -- трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) -- кримінальному праву, метод дозволяння -- підприємницькому праву і т.д.

За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін «договір», скажімо, вживається в різних галузях права -- конституційному, міжнародному, трудовому, цивільному. Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права -- методу супідрядності і тяжіє до зобов'язувань, а договір як підстава виникнення зобов'язань -- під дію методу цивільного права -- методу автономії і припускає дозволяння.



71. Основні показники соціальної якості правового регулювання (законність, ефективність, цінність)

Характер і «якість» регулятивного впливу права на суспільні відносини відображаються насамперед такими поняттями:

цінність правового регулювання;

економність правового регулювання;

ефективність правового регулювання.

Цінність правового регулювання -- це його реальна позитивна (корисна) значущість для існування і розвитку особи, соціальних спільнот, груп, об'єднань, для всього суспільства загалом. За суб'єктним критерієм розрізняють відповідно осо-бистісну, групову, загальносоціальну цінність правового регулювання (кожна з яких має щодо цього специфічні показники і критерії).

Економність правового регулювання -- це обсяг соціальних витрат (предметно-речових, грошових, кадрових, часових, фізично-людських ресурсів та ін.), потреб для досягнення мети закону. Йдеться, отже, неначе про «собівартість» досягнення за допомогою закону потрібних результатів, змінювань.

Ефективність правового регулювання -- це співвідношення реальних результатів здійснення закону з його метою. Якщо таку мету і такі результати виразити в однотипних показниках, які можуть бути емпірично виявлені, зафіксовані, обраховані, то ефективність правового регулювання можна буде визначити в кількісній формі за допомогою вказаного співвідношення.

Мета правового регулювання (мета закону) -- це передбачувані і бажані для правотворчого органу результати здійснення закону. Мета закону може бути, зважаючи на наявність засобів і умов її досягнення, найближчою (прямою) або перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується мета закону, можна розрізняти економічні, політичні, екологічні, духовні та інші його цілі.

У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни у правовому статусі певної групи суб'єктів або у конкретних правах та обов'язках персоніфікованих осіб), є підстави вирізняти юридичну ефективність закону (правового регулювання). В усіх же інших випадках йдеться, так би мовити, про загально-соціальну (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.) ефективність правового регулювання. Результати здійснення закону -- це ті реальні зміни у суспільних відносинах, які сталися після впровадження закону в життя, у практику. Розрізняють результати здійснення закону очікувані й неочікувані (несподівані), позитивні (корисні) і негативні (шкідливі).

Щоб дістати повне уявлення про ефективність правового регулювання, треба брати до уваги всі цілі, які переслідувались законодавцем, а також встановити і співставити, «зважити» усі види результатів здійснення закону стосовно кожної мети. Це завдання розв'язується за допомогою спеціальних дослідницьких процедур.

Такі процедури можуть використовуватись для «вимірювання» ефективності регулювання, здійснюваного на основі одного або декількох законів. Якщо ж ідеться про ефективність цілого інституту права чи окремої галузі права, а тим більше права в цілому, то така результативність правового регулювання узагальнено характеризується змінами у відповідній сфері суспільних відносин, що зумовлені юридичними чинниками і мають вияв у суспільній практиці.

Загальна ефективність правового регулювання забезпечується:

ефективністю самого закону;

ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;

ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації закону.

Якщо перші дві позиції стосуються ефективності правотворчості, то остання -- ефективності правозастосування (правореалізації). Кожна з цих «ефективностей» має свої передумови (як загально-соціальні, так і юридичні) і характеризується своєрідними показниками.

До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести:

відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;

відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реагування правотворчості на зміну цих умов і можливостей;

відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати, відображення й урахування («узгодження») у ній цих потреб, запитів, інтересів;

відповідність юридичної норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів:

відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметно» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;

відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика).

До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать:

відповідність норми об'єктивним державно-правовим (юридичним) закономірностям регулювання (наприклад, законам системності, яка несумісна з неузгодженістю, суперечливістю, наявністю прогалин між структурними елементами кожної правової системи, або обов'язковим зв'язкам між структурними елементами кожної юридичної норми, або ж залежностям між процедурно-процесуальними та матеріальними нормами);

наявність у суспільстві режиму законності, неухильне втілення принципів юридичної відповідальності (зокрема принципу її невідворотності);

домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого ставлення до права, його високий престиж серед державних службовців та більшості населення.

Дотримання усіх зазначених передумов дозволяє забезпечити не тільки суто управлінську ефективність, але й зазвичай цінність та економність закону, тобто його високу якість.

73. Основні ознаки англо-американського типу правової системи

Яскравим прикладом країни з англосаксонським чи загальним правом є Великобританія. Однак англійці не дають чіткого визначення загального права посилаючись на те, що воно не де не записано і при цьому відбиває сутність англійської правосвідомості, дух справедливості. "Загальне право - це древнє право країни, сформоване зі звичаю й інтерпретоване суддями при розгляді конкретних справ", - так характеризується загальне право в статті доктора юридичних наук "Характерні риси сучасної англійської карної юстиції". Загальне право з'єднує в собі норми, що склалися в процесі судової практики, тобто по рішеннях Вищого апеляційного суду Великобританії і палатою лордів, а не встановлені законодавчими актами.

Правові системи багатьох країн відносяться до англосаксонської правової родини. Серед них З'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, тобто в основному це колишні колонії Англії. Загальне право - це така правова система, головним джерелом якої є судовий прецедент. З латині прецедент переводиться як "попередній". Зараз прецедентом називається рішення суду по конкретній справі, причому обґрунтування даного рішення ставати правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи більш низької чи інстанції при розгляді аналогічних справ. Як уже було сказано вище, судовий прецедент є основою всієї англо-саксонської правової системи. При створенні судового прецеденту суддя не створює нову правову норму, він узагальнює те, що "випливає з загальних початків права, закладених у людській природі". Насправді суддя має право не застосовувати судовий прецедент через яких-небудь особливості розглянутої справи, також він може вивести нове чи правило за своїм розсудом вибрати прецедент із їхньої величезної кількості і по своєму його пояснити. Отже, суддя має дуже широкі повноваження. У юридичній літературі право держави, що ґрунтується на судовому прецеденті називається не інакше, як "право, створюване суддями".

Загальне право - це право судової практики, тобто воно склалося завдяки практиці королівських судів у Великобританії навіть зараз плюс до того, що застосовуються старі норми права, створюють нові. "Правила, що містяться в судових рішеннях, відповідно до англійського права повинні застосуються і надалі, інакше буде порушена стабільність загального права і поставлено під погрозу саме його існування.

В Англії склалися наступні правила і межі дії прецеденту:

а) рішення, винесені палатою лордів, складають обов'язкові прецеденти для всіх судів, для самої Палати Лордів;

б) рішення, прийняті Апеляційним Судом, обов'язкові для всіх судів, крім Палати Лордів;

в) рішення, прийняті Вищим Судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів."

Загальні ознаки:

наявність судового прецеденту - основного джерела права (поділяється на прецедент загального права - об'єктивує нові норми сформульовані суддями; інтерпретаційний прецедент - що тлумачить діюче право);

обов'язковість нормативно-правових актів, які можуть корегуватися судами;

відсутність поділу на публічне та приватне право; натомість існує доктринальний, методологічний поділ системи права на загальне право і право справедливості;

казуїстичний характер (case Law), гнучкість системи;

особлива роль процесуального права (переважають норми процесуального права, хоча існує і велика кількість норм матеріального права);

переважаюча роль консолідованих актів (наявність незначної частини кодифікованих актів);

відсутність чіткої галузевої класифікації (переважає поділ системи права за інститутами, а не галузями);

наявність підтипів англійського та американського права.

Особливості англійського права:

наявність формалізованого прецеденту: а) рішення Палати Лордів є обов'язковими для всіх суддів; б) рішення Апеляційного суду є обов'язковим для нижчих судів і для самого Апеляційного Суду; в) рішення Високого Суду є обов'язковим для нижчих судів. Рішення інших судів прецеденту не створюють;

система англійського права поділяється на загальне право (основні норми та принципи, які створені судовими органами, уповноваженими на правотворення) та право справедливості (норми, які доповнюють та корегують загальне право);

поряд з загальним правом та правом справедливості існує і статутне (писане) право парламентського походження.

Особливості американського права:

наявність Конституції (високий авторитет якої визначається, перш за все, тлумаченням її положень Верховним Судом США);

дворівневий характер правової системи: паралельне існування та взаємодія правової системи федерації та штатів (це пов'язано з федеральним устроєм, зокрема);

високий рівень структурованості та систематизованості правової системи;

існування у кожному штаті відмінної системи законодавства та прецедентного права (відмінні способи врегулювання відносин);

наявність значної кількості консолідованих та кодифікованих актів;

поєднання переважаючої ролі судової практики зі стрімким розвитком галузевого законодавства;

менш формалізований прецедент (ВС США та ВС штатів не зв'язані своїми прецедентами, можуть вносити зміни, створювати нові прецеденти);

здійснення функцій конституційного контролю загальними судами (ВС США, ВС штатів).

74. Основні ознаки романо-германського типу правової системи

Однієї з основних правових систем сучасності є романо-германська правова родина. Це яскравий приклад того, як усередині одного історичного типу співіснують кілька різних правових систем. Відмінною рисою романо-германської правової родини є те, що вона спочиває на нормативно-правових актах, що, як правило, кодифіковані. На таких кодифікованих основах законодавства ґрунтується право Франції, Німеччини, Іспанії, Італії і т.д. Право нашої країни також тяжіє до романо-германської правової родини.

На саме становлення романо-германської правової системи вплинуло право Древнього Рима, і зараз вона існує на запозичених з римського права основних понять, правових інститутів.

"Восходячи у своєму історичному становленні до давно минулих часів античності (і в цьому змісті представляючи феномен зниклої цивілізації, навіть приймаючи в увагу багатовікове повторне життя римського права в науці і юридичній практиці пізнього Середньовіччя, Відродження, Нового часу) у сучасній юридичній культурі й у сучасних системах права римське право не має безпосередньо дійсного практичного значення. Увага, що заслужено прийнята приділяти римському праву в рамках загального наукового пізнання права у свій історичний час уплинуло на становлення національних правових культур усієї так називаної романо-германської правової родини ( до якої належить більшість країн Європи, а також Латинської Америки, Африки, Азії), але особливими неминущими внутрішніми якостями власне римського права, зобов'язаними як миттєвій роботі над ним вчених юристів і правознавців-практиків, так і особливим культурним умовам його первісного виникнення".

Багато термінів з філософії права і юридичної практики узяті саме з римського права: "юстиція", "республіка", "конституція", "мандат", "казус", хоча їхнє дійсне значення найчастіше не збігається з їх первісним змістом.

По С.С. Алексєєву "романо-германська правоструктурна спільність, характеризується таким високим рівнем нормативних узагальнень, що заснований на прямих системних кодифікованих актах законодавчих і інших правотворчих органів і виражений в абстрактно формованих нормах, у формуванні логично-замкнутої нормативної системи".

Іншими словами право в країнах, що відносяться до романо-германської правової родини, виявляється у виді закону.

Економічний, соціально-політичний розвиток суспільства є основним джерелом становлення національної правової системи. У країнах Європи, що тяжіють до романо-германської правової родини, такими умовами розвитку стали: феодальна роздробленість, формування централізованих держав, становлення буржуазії, як пануючого класу. Тут стали керувати за допомогою законів і кодексів, у яких чітко визначалося: що не заборонено, що дозволено. У цьому полягають особливості права континентальної Європи.

Говорячи про романо-германське право, ми говоримо про правову культуру, заснованої на юридичній системі Древнього Рима. Однак "усупереч досить розповсюдженій думці, романо-германське право спиралося безпосередньо на римське приватне право - право конституційного характеру, хаотичне, лише якоюсь мірою систематизоване ( та й то, після свого розквіту ) у компіляції зводу законів Юстиніан.

Згадані досягнення правової культури є, скоріше, елементом духовного життя Відродження, створеним у західноєвропейських тлумачами положень римського приватного права - глосаторами, історична, недостатньо оцінена, заслуга яких полягала в тому, що вони на новому рівні духовного й інтелектуального життя епохи Відродження створили логічні принципи, конструкції й узагальнені формули, закладені в римському приватному праві. Ці логічні принципи, конструкції й узагальнені формули, а також термінологія римського права, що можуть бути охарактеризовані як матеріали правової культури, що була сприйнята законодавством континентальної Європи, а потім через зроблені більш значні досягнення (Кодификацію Наполеона, Німецьке Цивільне укладення й ін.) поширилися на багато країн світу.

В усіх країнах романо-германської родини визнається розподіл права на публічне і частка, відоме ще з часів Римської імперії і яке стало класичним.

Публічне право регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин.

Приватне право опосередковує відношенні між рівноправними, незалежними суб'єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, у якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками.

До сфери публічного права відносяться конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне право, процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д.

У сферу приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, ООН, інститути трудового права і деякі інші.

Однак такий розподіл у величезному ступені втратило за останнім часом те значення, що мало на перших етапах розвитку континентального права, але проте усе ще залишається важливою характеристикою структури сучасних національних правових систем.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн системи, володіють вищої юридичний силоміць і поширюються на всю територію держави, усіх його громадян. Помітимо пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може чи забороняти легалізувати звичаї, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори.

Відповідно до романо-германської доктрини закони підрозділяються на конституційні і звичайні. В усіх країнах системи закріплені принципи пріоритету конституційних законів над звичайними.

Крім законів у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, інші документи, видавані виконавчою владою.

Другим джерелом романо-германського права є звичай, що виступає як доповнення до закону. Крім той звичай виконує функцію згладжування протиріч, несправедливості законодавчих рішень.

Третім джерелом романо-германського права з визначеними застереженнями може бути визнана судова практика. Зміст цих застережень зводиться до того, що відповідно до діючої доктрини, норми права можуть прийматися тільки самими законодавчими чи уповноваженими органами. Судові практики вірять лише тлумачам чи закону яким-небудь іншим нормативним актам.

"У нормативно-правових актах закріплюються норми, що враховують інтереси більшості і меншостей у цілому, координують їх у залежності від конкретних економічних, соціальних, національних і міжнародних відносин у даний історичний період".

Але всі сфери громадського життя не відразу піддавалися нормативному регулюванню. Спочатку воно захопило лише сугубо державні інтереси, а частки, майнові і шлюбно-сімейні продовжував регулювати звичай і судова практика. Але поступово нормативне регулювання поширилося на всі сфери, області громадського життя: як державну, так і приватну, і стало єдиною формою правового регулювання.

Нормативно-правові акти створюються спеціальними компонентними державними чи органами ж у результаті референдуму.

75. Основні типи сучасних правових систем світу

Водночас правовий вплив на суспільні відносини не є безмежним, так як правова система є підсистемою соціальної системи і її основним завданням є врегулювання суспільних відносин шляхом створення юридичних засобів (юридичних норм - насамперед), яке спрямоване на досягнення такої мети як правопорядок. Ці засоби повинні функціонувати у будь-якій підсистемі (економічній, політичній тощо), а також забезпечувати функціонування і самої правової системи.

В той же час вплив права можливий лише у межах свідомого діяння людини, тобто коли вони підвладні свідомості людини.

Все це свідчить про важливість використання наукових знань про механізм правового впливу для типологізації сучасних правових систем світу, перш за все даних про рівень нормативності будь-якої правової системи, чи певного типу.

Розкриваючи структурні особливості правової системи у динаміці, саме механізм правового впливу дає можливість встановити характерні ознаки тогочи іншого типу правової системи (групи правових систем) у певному часі та просторі. На підставі викладеного можна зробити висновок, що тип правової системи - це сукупність найбільш суттєвих юридичних ознак, притаманних групі правових систем, що знаходяться у межах певного простору та часу. При цьому кожний тип має достатній та необхідний “набір” найбільш суттєвих юридичних ознак[446, с. 40; 368, с. 76].

Здійснюючи типологізацію сучасних правових систем, перш за все необхідно створити “ідеальні типи”, моделі на підставі яких буде проводитися угрупування правових систем. Ці моделі повинні мати характерні риси, необхідні для створення “ідеального типу”, а також ознаки, за якими здійснюється ідентифікація реальних правових систем з відповідним типом.

Для виявлення таких типів необхідними ознаками є: 1) особливості інституційної, функційної, нормативної частин (які визначають “набір” найбільш суттєвих юридичних ознак конкретного типу); 2) наявність відповідного механізму правового впливу, зокрема, відповідного рівня його нормативності. Важливими є і такі додаткові умови, як: 1) характер правової норми та відповідних способів і форм її об'єктивації, які визначають рівень нормативності механізму правового впливу, зокрема, механізму правового регулювання; 2) наявність відповідного механізму забезпечення реалізації правових норм шляхом здійснення відповідної юридичної діяльності (особливо судової). Ці параметри типу правової системи визначаються місцем та роллю правової системи у соціальній системі її структурною організацією та цільовою спрямованістю.

Здійснюючи угрупування сучасних правових систем світу на основі такої теоретичної моделі як “тип правової системи” можна виділити декілька типів правової системи: 1) романо-германський; 2) англо-американський; 3) релігійно-звичаєвий (традиційний) з підтипами: релігійно-общинний, філософсько-традиційний, звичаєво-общинний; 4) змішаний з підтипами: латиноамериканським та скандинавським; 5) міждержавно-правовий.

Аналіз романо-германського типу правової системи свідчить про оптимальне поєднання загальних та спеціальних засобів, а також про адекватний вибір останніх, що дозволяє говорити про високий рівень нормативності.

Проте відсутність різноманітних джерел права та оптимального ступеня їх поєднання веде до заформалізованості правової системи, відсутності гнучкості в правовому регулюванні. Це в свою чергу може впливати на ефективність правового регулювання та на рівень нормативності типу правової системи.

В англо-американському типі поєднання загальних та спеціальних засобів характеризується таким чином: значна частина загальних правових засобів входить до складу механізму правового впливу поряд зі спеціальними і при цьому порушується оптимальність у користь перших. До того ж рівень нормативності знижує менш загальний та абстрактний характер юридичної норми, а також можливість її об'єктивації не тільки у нормативно-правових актах, але й у судових прецедентах. Тому рівень нормативності цього типу правової системи - середній.

В релігійно-звичаєвому (традиційному) типі низький рівень нормативності пояснюється тим, що, перш за все, загальні правові засоби (а часто і неправові засоби) мають перевагу перед спеціальними. Свою роль у зниженні рівня відіграє і недиференційований характер норми (нерозмежованість нормативного та індивідуальних приписів, правових та моральних, релігійних, звичаєвих, традиційних правил), а звідси і специфічні способи об'єктивації (традиції, звичаї, релігійні джерела тощо).

Що ж стосується змішаного типу (особливо скандинавських правових систем), він характеризується високим рівнем нормативності, у скандинавському підтипі, як за рахунок оптимального поєднання загальних та спеціальних засобів, так і за рахунок узгодження різних способів і форм об'єктивації норм права та адекватності їх застосування у відповідних сферах регулювання. Важливу роль для зростання рівня нормативності у групі скандинавських правових систем відіграє уніфікація законодавства.

Хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських (загальносвітових) проблем та інші фактори спричинили інтеграційні світові процеси, результатом яких стало формування якісно нової інфраструктури світопорядку, поява міждержавних (міжнародних) об'єднань як універсального так і регіонального характеру, що здійснюють структуризацію міжнародних суспільних відносин. Все це сприяло появі на сучасному етапі розвитку нового типу правової системи - міждержавно-правової. Його поява об'єктивно визначається рядом таких закономірностей як: розширення кола учасників міжнародних відносин, ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин; визнання багатьох людських проблем всесвітніми, глобальними; необхідністю зміни правових засобів та їх адекватністю з цілями міжнародно-правового регулювання, зростанням ролі права у врегулюванні міжнародних відносин.

Видається, що рівень нормативності міждержавної правової системи на даному етапі є середнім, через відсутність адекватного набору спеціальних правових засобів. Незначний період їх функціонування (виникли вони у другій половині ХХ ст.), невелика їх кількість дає підставу робити висновки лише на підставі аналізу таких міждержавних правових систем як правові системи Ради Європи та Євросоюзу.

Водночас міждержавні правові системи є зразком майбутнього правового розвитку людства, оскільки можуть розв'язувати невідомі раніше за обсягом та складністю завдання, які держави не може вирішити внутрішніми методами[447, с. 33].

Тому, особливо важливим видається науковий аналіз міждержавно-правового типу у світлі таких тенденцій розвитку сучасних правових систем світу, як: 1) визнання пріоритету правового регулювання над іншими способами впливу на поведінку особи; 2) визнання необхідності дотримання міжнародно-правових норм; 3) приведення у відповідність з міжнародно-правовими нормами національного законодавства. Останнє визнається головною умовою забезпечення міжнародного правопорядку.

76. Основні ознаки міжнародно-правового типу правової системи

У ході історичного розвитку людства виникла об'єктивна необхідність у створенні об'єднань держав з метою забезпечення їх спільних інтересів.

Ще у Стародавній Греції у VI ст. до н.е. були створені перші прототипи міжнародних організацій (об'єднань). Це були союзи міст та общин або релігійно-політичні союзи племен та міст. Ф.Ф.Мартенс підкреслював, що хоча ці спільноти були створені для досягнення спеціальних релігійних цілей, але вони впливали на відносини між грецькими державами та сприяли зближенню народів.

Наступним етапом розвитку міжнародних організацій вважається створення міжнародних економічних та митних об'єднань (наприклад, Ганзейський торговий союз). На початку ХІХ ст. був створений Німецький митний союз, який запроваджував єдині правила ввезення, вивезення та транзиту товарів для держав, що входили до цієї спільноти.

Виникнення міжнародних міжурядових організацій у ХІХ ст., на думку спеціалістів у галузі міжнародного права, пов'язано, насамперед, з двома причинами. По-перше, з утворенням у результаті буржуазно-демократичних революцій суверенних (національних) держав; по-друге, з результатами науково-технічного прогресу, які сприяли взаємозалежності та розширенню і зміцненню взаємозв'язків між державами. Необхідність узгодження цих протилежних явищ - функціонування суверенної держави і співробітництво з іншими державами - сприяла появі такої форми міждержавних зв'язків, як міжнародні міжурядові організації.

Першою такою організацією міжнародники називають Центральну комісію із судноплавства на Рейні. Крім європейських та американських комісій із міжнародних річок, у ХІХ ст. створювалися адміністративні союзи та квазіколоніальні організації. Саме адміністративні союзи стали найбільш прийнятною формою розвитку міжнародних організацій. Так, у другій половині ХІХ ст. були створені: Міжнародний союз для виміру землі (1864), Всесвітній телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874) тощо.

За зразком адміністративних союзів розвивалися міжурядові організації, головним завданням яких було співробітництво держав у спеціальних галузях. І хоча міжнародні організації цього періоду запозичили багато ознак існуючих соціальних інститутів (держав, партій тощо), специфіка нового соціального поля надавала їм своєрідності [450]. Водночас вони сприяли інституалізації світової спільноти через відповідні структурні форми з певними механізмами інтеграції.

У 1919 році була утворена Ліга Націй, яка припинила свою діяльність у 1946 році, реально так і не ставши ефективним інструментом політичного міжнародного співробітництва.

У 1945 році була створена Організація Об'єднаних Націй, яка була покликана поєднати контроль за інтеграцією держав-членів як у політичних, так і в соціально-економічних питаннях.

На сучасному етапі нараховується біля семи тисяч міжнародних організацій, з них близько 300 - міжурядових. Це дозволяє говорити про систему міжнародних організацій, у центрі якої знаходиться ООН.

В юридичній літературі є різні точки зору щодо самого поняття "міжнародна організація". Як правило, міжнародна організація (з англійської - international organization) трактується як "постійне об'єднання міжурядового та неурядового характеру, створене на основі міжнародної угоди (статуту, установчого договору тощо) з метою сприяння вирішенню міжнародних проблем, передбачених відповідним установчим документом, та розвитку всебічного механізму співробітництва держав" [451]. Інколи під міжнародною організацією розуміють об'єднання держав або національних товариств (спілок, асоціацій) та фізичних осіб [105].

У міжнародно-правовій літературі міжнародну організацію визначають як об'єднання держав, що утворилися згідно з міжнародним правом на підставі, як правило, міжнародного договору для здійснення співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах і мають необхідну для цього систему органів, права та обов'язки, похідні від прав та обов'язків держав, автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів [452].

Термін "міжнародна організація" застосовується як до міждержавних (міжурядових), так і до міжнародних (неурядових) організацій. Проте їх юридична природа є різною. Так, міжнародні неурядові організації утворюються не на основі міжнародного договору; їх членами можуть бути національні об'єднання громадян, спілки, асоціації, індивіди (тобто, фізичні та юридичні особи), наприклад, такі як: Міжнародна амністія, Міжпарламентський союз, Асоціація міжнародного права тощо. Для міждержавних (міжурядових) організацій характерними є такі основні ознаки: 1) членство суверенних держав; 2) наявність установчого міждержавного договору; 3) наявність постійних органів; 4) наділення міжнародною правосуб'єктністю; 5) функціонування у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; 6) наявність як автономних прав та обов'язків, так і похідних від держав-учасниць.

77. Сучасна правова система України: ідентифікаційна ознака, стан та перспективи розвитку

Становлення і розвиток української правової системи відбувалось за загальними законами, які характерні становленню і розвитку будь-якій правовій системі, хоча в цих процесах були і є деякі особливості.

З часу прийняття Декларації про державний Суверенітет України та проголошення Акта Незалежності Україна стала перед вибором самостійного шляху розвитку, розбудовою своїх політичної, економічної, правової та інших національних систем. Одне з першочергових завдань в цьому процесі має становлення правової системи України з урахуванням сучасних реалій її розвитку.

Відсутність в ряді випадків фундаментальної правової теорії, наукової обгрунтованної політики, стратегії і тактики законотворчої роботи та право творення в цілому обумовлює їх стихійний характер, поступ шляхом “проб і помилок”, спроби експериментальним шляхом вирішувати надзвичайно складні і важливі для нашого суспільства правові проблеми.

Створюючи самостійну національну правову систему України, слід виходити, звичайно, не тільки з зарубіжних і міжнародних аналогів та досягнень, а й враховувати власний історичний досвід формування найважливіших правових інститутів безпосередньо в Україні та тстворювати і розвивати теорію національної правової системи.

Правові ідеї в тому числі щодо правових систем, ідеї громадянського суспільства і демократичної правової держави були висловлені ще Сократом, Платоном, Аристотелем. Їх ідеї певною мірою втілювались у праві багатьох держав.

Кращі правові ідеї знаходили грунт і розвивалися й на Україні. Ми маємо такі своєрідні правові феномени, як Правда Ярослава Мудрого/ ”Руська правда”/, Конституція Пилипа Орлика, Конституції України 1917-1920 років. Зокрема, в Конституції Пилипа Орлика 1710 року передбачалися демократичні засади української державності - розподіл влади, незалежний судовий трибунал, приватна власність, багатогалузевий характер законодавства і права тощо. Високо оцінюючи цей акт, відомий американський федеральний суддя Богдан Футей наголошував, що можна говорити /звичайно умовно/, що батько американської Конституції Джеймс Мере сон перебрав для неї основні демократичні засади Конституції Пилипа Орлика, яка майже на 30 років випередила американську.

Існують різні думки стосовно відношення правової системи України до тієї чи іншої правової системи.

За рядом ознак правову систему України відносять до романо-германської правової системи.

Основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт - офіційний письмовий документ, що містить загальнообов'язкове правило поведінки /норму, права/.

Всі нормативно-правові акти підпорядковані за їх юридичної силою і складають певну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить писаній конституції. Існує поділ права на публічне і приватне. До публічного права відносять ті галузі і інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда, державою, а до приватного - галузі й інститути, що регулюють взаємо відносини індивідів. Україна є країною кодифікованого права, тобто норми, які складають одну галузь права, зведені в крупні, внутрішньо систематизовані нормативні акти. В Україні прийняті Кримінальний, земельний, сімейний та інші кодекси. Відповідальність можлива лише за дії, передбачені як карані у законі. Недоліком цієї системи є її певна закостенілість - неможливо покарати фізичну, чи юридичну особу, якщо це прямо не передбачено законом, - навіть якщо дії цієї особи завдають вагомої шкоди суспільним чи приватним інтересам. Наприклад, на пам'ять українських громадян діяльність різноманітних пірамід і трастів, компаній “товари-поштою” і т.п. парадокс полягає у тому, що, незважаючи на очевидну усіх цих МММів, Тибетів, Імперіалів, формальних підстав для притягнення до кримінальної відповідальності чи навіть простого призупинення їх діяльності не існувало аж до моменту повної зупинки ними виконання своїх зобов'язань перед акціонерами.

Можливі випадки коли санкції, передбачені існуючим законом, виявляються недостатніми. У суддів можливості обмежені кодексами - від і до.

В Україні суддівська практика офіційно в якості джерела права не визнана, але інколи вона проявляє себе як неофіційне джерело. Ця позиція виходить з того, що право, яке міститься в нормативних актах, залишає багато не вияснених питань, остаточно не регулює суспільні відносини. Так, нижчі судові інстанції слідкують за діяльністю вищих інстанцій і намагаються слідувати їм при вирішенні аналогічних справ, оскільки в іншому випадку їх вироки і рішення можуть бути відмінені вищими судами в апеляційному порядку. Також певним не офіційним джерелом права можна назвати постанови Пленуму Верховного Суду.

Деякі вчені попри наведені вище ознаки вважають, що правову систему України краще віднести до постсоціалістичної правової системи.

Вони вважають, що нині ця система має певною мірою перехідний характер, зберігаючи ряд колишніх ознак й інтенсивно набуваючи ряд нових.

По-перше, українська правова система, хоча формально, визнавала основним джерелом свого права, своєї правової системи законодавчі акти, найбільш поширеним джерелом права мала і має, нажаль, підзаконні акти. Збереглася тенденція, властива радянському законодавству, коли законодавчі акти співвідносяться з підзаконними в пропорції 5% до 95%.

По-друге, непрямий характер дії законодавчих актів. Так, норми Конституції та інших основоположних актів. Так, норми Конституції та інших основоположних актів не є актами прямої дії, бо відповідно застосування окремого законодавчого акту передбачало і передбачає підготовку і прийняття нерідко цілого комплексу підзаконних нормативно-правових актів.

По-третє, досить поширеною на Україні була і є локальна нормотворчість: розробка і прийняття численних нормативних актів керівниками /власниками/, трудовими колективами, профспілковими організаціями підприємств, установ і організацій та органами місцевої державної влади і місцевого самоврядування.