Сучасна теорія держави та права України

Нормативне тлумачення -- це офіційне роз'яснення, яке обов'язкове для всіх осіб і органів, підпорядкованих органу, що тлумачить, і розповсюджується на всі випадки, передбачені нормою, яка тлумачиться, що необхідно для вірного втілення у життя її приписів. Дія нормативного тлумачення залежить від повноважень органу, що видав таке роз'яснення, від юридичної сили актів, у яких воно втілюється.

Нормативне роз'яснення не містить самостійні правові норми. Воно лише встановлює дійсний зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, умови застосування, права і обов'язки суб'єктів права. В нормативних роз'ясненнях також вказується як зміна умов, нова практика впливають на застосування норми (зрозуміло, в рамках закону), чи підпадають певні нові факти під дію цієї норми тощо.

Нормативне тлумачення розповсюджується на акти, які з точки зору компетентного органу потребують додаткового роз'яснення внаслідок певних виявлених ускладнень, суперечностей практики їх застосування або з інших причин.

Нормативне роз'яснення не має самостійного значення окремо від акта, що тлумачиться, і повністю поділяє його долю: його скасування чи зміни повинні, як правило, призводити до скасування чи змін відповідного нормативного роз'яснення.

У ряді випадків нормативний акт, що потребує роз'яснень, тлумачить сам орган, що його видав (аутентичне тлумачення). Такі роз'яснення можуть провадитися, наприклад Верховною Радою. Акт аутентичного тлумачення має таку ж юридичну силу і, як правило, аналогічну зовнішню форму, що і акт, який тлумачиться.

Офіційне нормативне тлумачення може даватися у формі інструкцій, роз'яснень певних органів внаслідок наданих їм спеціальних, постійних чи разових повноважень (легальне тлумачення). Воно повинно проводитися у рамках роз'яснення. Його обов'язкова сила розповсюджується на тих суб'єктів, які підпадають під юрисдикцію органу, що дає тлумачення.

Відповідно до закону «Про Конституційній Суд України» він уповноважений давати офіційне роз'яснення Конституції України.

Для судової діяльності особливо важливі роз'яснення Верховного Суду, Вищого господарського суду з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Такі керівні роз'яснення (різновид легального тлумачення) надаються з питань судової практики на підставі справ, що розглядаються судами, і є результатом їх узагальнення. В них роз'ясняються ті питання, які викликають сумнів і є незрозумілими для судових органів, породжують хаотичність у відправленні правосуддя, помилки і невірні рішення.

Вказані роз'яснення звернені в першу чергу до судових органів і формально обов'язкові для них. У той же час вони обов'язкові для всіх інших осіб і органів, які у тій чи іншій формі безпосередньо беруть участь в судовій діяльності.

Казуальним тлумаченням називається офіційне роз'яснення змісту норми, яке дається судовим чи іншим компетентним органом у зв'язку з вирішенням конкретної справи і формально обов'язкове лише для її розгляду. Казуальне тлумачення має місце там, де у процесі правозастосування виникає спеціальна мета роз'яснити норму (наприклад, роз'яснення вищестоящого суду з приводу і у зв'язку зі справою, яка розглядається, якщо рішення нижчих судів в ній є не вірними, такими, що не відповідають закону).

Казуальне тлумачення здійснюється як у діяльності судів (судове тлумачення), так й іншим органами (адміністративне тлумачення). Формально судове тлумачення стосується лише тих судів, які брали участь у розгляді справи, і здійснюється у межах конкретної справи. Проте воно дуже важливе для покращення роботи судів, для уніфікації судової практики. Велике значення у зв'язку з цим мають судові рішення, які публікуються у спеціальних засобах масової інформації.

Особливість адміністративного тлумачення полягає у тому, що воно не обмежується рамками конкретної справи, а містить вказівки відповідним органам. Наприклад, такі вказівки можуть знаходитися у акті про скасування вищестоящим органом незаконного акта, у рішенні контрольних органів, спеціальних інспекцій та ін.

Неофіційне тлумачення здійснюється громадянами, організаціями, науковими і навчальними установами, практичними працівниками та іншими особами у формі рекомендацій і порад. Цей вид тлумачення не має обов'язкового характеру, його рекомендації не тягнуть за собою формально-юридичних наслідків.

Серед видів неофіційного тлумачення можна виділити так зване буденне тлумачення, що дається громадянам у побутових умовах, повсякденному житті, а також професійне (компетентне), наприклад, роз'яснення закону адвокатом.

Один з різновидів неофіційного тлумачення, що має велике значення для вірного розуміння закону, складають матеріали обговорення і прийняття законопроектів (доповідна записка, доповіді, протоколи обговорення законопроектів тощо). Необхідне також ознайомлення з різного роду коментарями до статей і розділів нормативно-правових актів, що розміщуються у збірниках і довідниках до законодавства.

Досить важливим видом неофіційного тлумачення є так зване доктринальне тлумачення, що здійснюється науковцями (спеціальними науково-дослідними установами, вченими чи їх групами) в статтях, монографіях, коментарях тощо. Його сила не у формальній обов'язковості, а у авторитеті тих осіб і організацій, які здійснюють це тлумачення. Доктринальне тлумачення тісно пов'язане з практикою, воно покликане поліпшувати якість застосування законів, зміцнювати законність.

63. Інтерпретаційно-правові акти: поняття, ознаки, види

Тлумачення нормативно-правових актів може закінчуватися виданням відповідного акта інтерпретації, який роз'яснює і уточнює нормативно-правовий акт. Інтерпретаційні акти діють разом з нормативно-правовими актами.

Акт офіційного тлумачення (інтерпретаційний акт) -- це акт-документ, який містить роз'яснення змісту і порядку застосування норми права, сформульоване уповноваженим органом у межах його компетенції, що має обов'язкову силу для всіх, хто застосовує певну норму.

Ознаки інтерпретаційного акта:

* має чинність у сукупності з тим нормативно-правовим актом, в якому містяться норми права, що тлумачать, залежить від нього та, як правило, розділяє його долю;

* є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує певну норму;

* не виходить за межі норми права, що тлумачиться, являє собою уточнювальне судження про норму права, а не новий нормативний припис;

* приймається тільки правотворчими або спеціальними уповноваженими суб'єктами;

* має спеціальну письмову форму вираження.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види за різними критеріями.

1. За галузевою приналежністю норми, що тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права та ін.

2. За структурними елементами норми: акти тлумачення гіпотези; акти тлумачення диспозиції; акти тлумачення санкції.

3. За юридичною формою вираження: постанови; укази; накази; роз'яснення та ін.

4. За сферою дії: нормативні та казуальні.

5. За суб'єктами тлумачення: акти автентичного тлумачення та акти делегованого (легального) тлумачення.

6. За повноваженнями інтерпретатора: акти правотворчих органів (базуються на правотворчих повноваженнях інтерпретатора; мають певну форму; містять нормативні (загальні) роз'яснення; володіють такою самою юридичною силою, як і правотворчі акти цих органів) та акти правозастосовчих органів (ґрунтуються на правозастосовчих повноваженнях інтерпретатора; мають певну форму; містять правила застосування норм права, сформульованих у результаті узагальнення юридичної практики).



64. Особливості тлумачення нормативно-правових приписів Конституції України

Проблема реалізації і тлумачення конституційних норм має велике теоретичне і практичне значення. Політико-правовий аспект значущості реалізації і тлумачення Конституції України полягає насамперед у тому, щоб забезпечити здійснення основних прав і свобод людини й громадянина, поступальний розвиток суспільства на демократичних засадах, взаємодію влад у режимі злагоди, консенсусу тощо.

Тлумачення Конституції України -- особливий вид правової діяльності Конституційного Суду України, спрямований на охорону Основного Закону, забезпечення стабільності конституційного ладу, гарантування прав людини і громадянина, усіх форм реалізації права, попередження всіх видів правопорушень.

Наведене поняття тлумачення є видом правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти тлумачення Конституції України і законів України мають силу останніх. Конституційне тлумачення має офіційний характер, виходить від компетентного державного органу, який має право здійснювати його, закріплено як окреме повноваження Конституційного Суду України, що реалізується шляхом прийняття в порядку особливого розгляду рішення про тлумачення конституційної норми. Тлумачення Конституції України означає і роз'яснення, і розкриття конституційної норми. Воно є засобом вирішення і попередження юридичних колізій.

Статтею 150 Конституції України зафіксовано спеціальне право здійснювати тлумачення Конституції України і законів України тільки Конституційним Судом України. Конституція України позбавляє будь-які державні органи, за винятком Конституційного Суду України, можливості офіційного тлумачення Основного Закону. Це пов'язано насамперед зі встановленням системи стримувань і противаг, коли згідно з принципом поділу влади, проголошеним статтею 6 Конституції України, ані законодавча, ані виконавча гілки державної влади не можуть під маркою тлумачення Конституції встановлювати вигідні для них правові норми. Довіру щодо цього має виключно Конституційний Суд України. Однак і він не може з власної ініціативи здійснювати тлумачення Конституції України, оскільки в Законі України "Про Конституційний Суд України" чітко визначено суб'єктів права на конституційне подання і конституційне звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України і законів України.

Конституційне тлумачення може бути як нормативним, так і казуальним. Найчастіше застосовується казуальне тлумачення, оскільки йдеться переважно про запити компетентних органів і осіб стосовно відповідності Конституції України законів, інших нормативно-правових актів, і норми Конституції тлумачаться стосовно конкретної ситуації. Якщо ж є прямий запит щодо тлумачення відповідних конституційних норм, то в цьому разі застосовується нормативне конституційне тлумачення. Казуальне тлумачення застосовне тоді, коли Конституційний Суд України виносить такі рішення:

- щодо спорів про компетенцію;

- щодо скарг на порушення конституційних прав і свобод громадян;

- щодо запитів судів відносно конституційності застосованих законів чи таких, що підлягають застосуванню в конкретній справі.

Нормативне тлумачення застосовується насамперед тоді, коли виявляються розбіжності в розумінні конституційних норм вищим органом державної влади, виникають конфлікти, усталюється різна практика. Нормативне і казуальне тлумачення різняться тим, що перше поширюється на значну кількість випадків, а друге -- на казус, який став предметом розгляду.

Тлумачення конституційних норм здійснюється не довільно, а згідно з чітко визначеними процедурами. При цьому використовують апробовані практикою способи тлумачення: граматичний, історико-політичний (історичний), системний, логічний, телеологічний (цільовий).

Офіційне тлумачення Конституції України і законів України означає діяльність Конституційного Суду України в межах законодавчо встановлених процедур за допомогою апробованих наукою і практикою прийомів та способів подолання невизначеності розуміння Конституції України і законів України у формі нормативної чи казуальної інтерпретації з метою забезпечення конституційної законності та конституційного правопорядку.

Тлумачення конституції об'єктивно необхідно з кількох причин. По-перше, воно є стадією реалізації конституційних норм. По-друге, конституція як особливий нормативно-правовий документ розрахована на тривале і стабільне функціонування.

У літературі з конституційного права, серед наукової громадськості, політичної еліти існувало й існує неоднозначне ставлення до факту наділення органів конституційної юрисдикції правом офіційно тлумачити Конституцію України та закони України.

Незважаючи на те, що питання щодо тлумачення Конституції України та законів України вирішено однозначно, оскільки стаття 150 Конституції України та стаття 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" однозначно встановлюють, що офіційне тлумачення Конституції України та законів України належить до повноважень Конституційного Суду України, проблема тлумачення Конституції України і законів України продовжує непокоїти багатьох народних депутатів України.

У сучасному цивілізованому світі, зокрема в Європі, тлумачення конституції є прерогативою конституційних судів, а у країнах, де таких судів немає, питання конституційного контролю вирішують суди загальної юрисдикції. Право тлумачення законів в окремих країнах Європи закріплено за парламентами (наприклад, у Греції, Швеції та ін.). Але якщо при цьому виникає спір, то він вирішується в судовому порядку. А надто, якщо спір виникає, наприклад, між законодавчим та виконавчим органами. Адже законодавча влада має власні засоби впливу за умови, на її думку, неправильного розтлумачення якогось терміну або неправильного його тлумачення певним органом. До цих засобів впливу належать внесення змін до того чи іншого закону, запровадження нових термінів, зрозуміліших для тих, хто їх застосовує, та ін.

Варто, однак, зауважити, що в багатьох країнах СНД та Балтії тлумачення конституції та законів входить до компетенції парламентів.

Закріплення за Конституційним Судом України права офіційного тлумачення Конституції України, на наш погляд, цілком виправдане, оскільки відповідає реалізації конституційного принципу поділу влади і світовій практиці конституціоналізму.

Тлумачення Конституції України і законів України Верховною Радою України в період після прийняття Основного Закону і до утворення Конституційного Суду України не є прикладом достеменного слідування конституції. Ідея монопольного тлумачення конституції і законів тільки парламентом, на думку багатьох вче-них-юристів і практиків, не бездоганна з позицій як теорії, так і світового конституційного досвіду, які свідчать, що надання спеціальним органам конституційної юрисдикції права офіційно і обов'язково тлумачити конституцію грунтується насамперед на принципі: "Ніхто не може бути суддею у власному домі". Воно виправдане й тоді, коли конституція приймається не парламентом, а іншими органами (на референдумі, установчих зборах), оскільки судове тлумачення завжди має перевагу над тлумаченням, здійснюваним політичним органом, зокрема парламентом.

Безумовно, парламент може тлумачити прийняту ним конституцію. Проте таке тлумачення не буде обов'язковим.

Конституційне тлумачення є особливим видом діяльності Конституційного Суду України, що спрямований на охорону Основного Закону, прав і свобод особи, забезпечення конституційної законності, попередження правопорушень. Підставою виокремлення саме конституційного тлумачення є його об'єкт -- Конституція України. А тому процес тлумачення Конституції України Конституційним Судом України значно відрізняється від усіх інших видів процесуальної діяльності й регулюється окремими актами, зокрема Законом України "Про Конституційний Суд України" та Регламентом Конституційного Суду України.

Безумовно, право тлумачити Конституцію України і закони України залишається за судами загальної юрисдикції. Адже розглядаючи конкретну справу, судді з'ясовують для себе норми Конституції і поточного законодавства і на цій основі приймають рішення. При цьому знову зауважимо, що згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. у випадку невизначеності щодо питання, чи відповідає Конституції України закон, який застосовується чи який належить застосувати в конкретній справі, суд на прохання учасників процесу чи з власної ініціативи призупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою постановою до Верховного Суду України. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції на будь-якій стадії розгляду справи. Верховний Суд України, у свою чергу, як суб'єкт права на конституційне подання з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України, може звернутися до Конституційного Суду України за висновком щодо відповідності Конституції законів чи інших нормативно-правових актів. Мало того, відповідно до статті 83 Закону України "Про Конституційний Суд України" у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі призупиняється. За таких умов відкривається конституційне провадження у справі, і справа розглядається Конституційним Судом України невідкладно.

Зважаючи на функціонування судів загальної юрисдикції в аспекті тлумачення конституційних норм, доходимо такого висновку:

- тлумачення ними Конституції України у процесі судової діяльності є необхідним елементом їх роботи із забезпечення прав і свобод особи, стабільності конституційного ладу України, законності;

- Верховний Суд України узагальнює практику застосування Конституції України і законів України при здійсненні правосуддя місцевими, апеляційними та прирівняними до них судами і є їх представником у Конституційному Суді Україні;

- тлумачення Конституції України і законів України судами загальної юрисдикції не виходить за межі казуального тлумачення, тобто стосується тільки конкретних норм відповідної справи. Таке тлумачення має обов'язковий характер щодо конкретної справи і не має сили прецеденту. Крім того, суди загальної юрисдикції не уповноважені тлумачити правові норми за межами застосування в конкретних справах.

Тлумачення Конституції України і законів України може здійснюватися також науковими і навчальними юридичними установами, організаціями, окремими вченими, спеціалістами, засобами масової інформації. Але воно не має загальнообов'язкового характеру. Загальнообов'язковий характер має лише офіційне тлумачення (і казуальне, і нормативне) Конституційного Суду України. Проте сам акт тлумачення Конституційним Судом України не може бути вищим від норми, яка тлумачиться, і не може змінювати її. Конституційний Суд України може тільки роз'яснювати відповідну норму з позицій правильності її розуміння.

Офіційне тлумачення, яке здійснює Конституційний Суд України, має особливе значення і відіграє важливу роль в інтерпретаційній діяльності, оскільки:

- воно є офіційним, тобто таким, що його здійснює орган, наділений правом здійснювати саме таке тлумачення;

- воно має вищу юридичну силу порівняно з тлумаченням, здійснюваним іншими органами, установами і організаціями;

- його результати обов'язкові для всіх органів, установ і організацій, у тому числі для Конституційного Суду України;

- це тлумачення має особливу значущість для вирішення колізій і конфліктів, які виникають у конституційно-правовому полі України;

- воно має велике значення для правильного розуміння і застосування конституційних норм з урахуванням реалій, що розвиваються;

- воно відіграє особливу роль для розвитку конституційного права.

Офіційне тлумачення Конституції України і законів України Конституційним Судом України, як і будь-яка правова діяльність, здійснюється як цілісний, взаємопов'язаний процес, який передбачає певні стадії, етапи.

Стадія офіційного тлумачення Конституції України і законів України -- це здійснювані Конституційним Судом України на основі законодавчих норм певні комплекси заходів встановлення і роз'яснення волі законодавця в межах відповідних процедур.

У літературі з конституційного права, конституційного правосуддя наводиться різна кількість стадій конституційного судочинства. Найчастіше виокремлюють такі стадії:

- звернення до Конституційного Суду суб'єкта права на конституційне звернення про необхідність офіційного тлумачення окремих положень Конституції України чи законів України;

- підготовка суддею Конституційного Суду України матеріалів до розгляду відповідною колегією суддів;

- розгляд колегією суддів матеріалів про необхідність офіційного тлумачення положень Конституції України чи законів України і прийняття відповідної ухвали про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження;

- підготовка матеріалів і їх розгляд на засіданні чи на пленарному засіданні Конституційного Суду України;

- офіційне оприлюднення рішень і висновків Конституційного Суду України.

Назви зазначених стадій подаються в різних редакціях, але їх суть не змінюється.

У самостійну стадію офіційного тлумачення Конституції України і законів України необхідно виокремити стадію попереднього вивчення конституційних подань та конституційних звернень і їх розподілу між колегіями суддів. Ця стадія в зазначеному щойно переліку має бути другою. Саме на цій стадії відбувається попередня перевірка на відповідність чи не відповідність конституційних звернень встановленим Законом України "Про Конституційний Суд України" вимогам і саме на цій стадії найчастіше керівником Секретаріату Конституційного Суду України приймається рішення про невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим статтями 39 і 42 зазначеного Закону.

На сучасному етапі державної розбудови, створення правової держави, забезпечення конституційної законності роль офіційного тлумачення Конституції України і законів України посилюється.

держава право законодавство юриспруденція

65. Особливості тлумачення міжнародних договорів України

Тлумачення -- це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.

Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об'єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести. По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав -- сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей (II:1(6), XVII, XXIV, XXVIII ГАТТ 1994). Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.

Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців -- і перш за все юристів-міжнародників. Це необов'язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.

Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення -- це з'ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з'ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення -- це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з'ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.

66. Правомірна поведінка: поняття, значення, види

Правомірна поведінка -- це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:

1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій);

2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;

3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;

4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;

5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов'язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб'єкт;

6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами.

Правомірна поведінка включає два аспекти:

-- інформаційний, що передбачає широкий доступ до правової інформації, обізнаність щодо своїх прав та обов'язків, активне їх використання та дотримання;

-- поведінковий, що передбачає законні способи здійснення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:

I. Залежно від суб'єктів розрізняють:

-- правомірну індивідуальну поведінку;

-- колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).

II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють:

-- активні дії;

-- бездіяльність.

III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:

-- дотримання;

-- виконання;

-- використання;

-- застосування.

IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють:

-- юридичні акти;

-- юридичні вчинки.

V. Залежно від суб'єктивної сторони розрізняють:

-- соціально активну поведінку, яка характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;

-- законослухняну поведінку -- це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб'єктів;

-- конформістську поведінку -- це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;

-- маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;

-- звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

67. Правопорушення: поняття, ознаки, функції, види

Правопорушення -- це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Властивості ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами правової поведінки.

За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільну відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною).

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше -- в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення.

З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта процесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.

Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення -- такої його моделі, яка закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення -- це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення -- це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права -- майнові, трудові, політичні та інші.

Об'єктивна сторона правопорушення -- це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхідним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

Суб'єкт правопорушення -- це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопорушення -- його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) -- це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) -- необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини -- у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає можливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

а) за ступенем суспільної шкоди -- злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, передбачені іншими галузями законодавства);

б) за галузевою належністю -- цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами -- скоювані деліктоздатною фізичною осо бою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною -- умисне і необережне діяння;

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми -- правопорушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу -- протиправні дії і бездіяльність;

є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) -- правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушення, -- одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).

68. Юридична відповідальність: поняття, ознаки,функції, види

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.

Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.

Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення.

Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).

Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.

Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність:

а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.

Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.

Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під .якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.

Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника.

Окрім майнового, цивільно-правова відповідальність має і компенсаційний (правопоновлювальний) характер. Із допомогою цивільного права регулюються і особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу може бути покладено обов'язок спростувати відомості, які ганьблять честь і гідність громадянина або організації, коли той, хто її поширює, не доведе, що вони відповідають дійсності (ст. 7 ЦК України). Але покладення немайнової відповідальності в цивільному праві - це скоріше виняток, аніж правило. Основним же для названого виду відповідальності є майновий характер заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності. Трудове право передбачає дисциплінарну (статті 139-152 КЗпП України) і матеріальну відповідальність працівників (статті 130-138 КЗпП України).

- Дисциплінарна відповідальність - різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення. Законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.

- Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів про працю і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а спеціальна - здійснюється: а) в порядку підлеглості; б) за статутами про дисципліну; в) за окремими нормативними актами.

Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і призначати на посаду даного працівника). На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, дисциплінарні стягнення можуть накладати також органи, що стоять вище від згаданих (ст. 1471 КЗпП України). Близько до дисциплінарної знаходиться матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду.

Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Умовами накладення матеріальної відповідальності є передбачені законодавством такі ознаки: а) пряма дійсна шкода; б) протиправна поведінка працівника; в) причинний зв'язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою; г) провина працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачені ст. 133, а повна матеріальна відповідальність - ст. 134 КЗпП України.

Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, що суперечать чинному законодавству. Це - особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує право відновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є декілька форм названої юридичної відповідальності:

а) скасування акта, який суперечить чинному законодавству; б) визнання недійсним акта, який суперечить чинному законодавству; в) зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству; г) давання вказівок компетентним органом чи службовою особою про обов'язкове скасування чи зміну акта, який суперечить чинному законодавству суб'єктом, який його приймав.

Не вважається формою зазначеного виду юридичної відповідальності припинення дії акта.

Підставами юридичної відповідальності є: наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичний факт - скоєння самого правопорушення; наявність правозастосовного акта, що набрав чинності.

Невідворотність відповідальності, як один із принципів законності держави, ще не означає, що особа за кожне правопорушення має обов'язково нести юридичну відповідальність, відбути повністю покарання, чи на неї повинно бути накладене стягнення. Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.

Такі підстави передбачаються у кримінальному, адміністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприклад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50, 51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі:

- давність притягнення до кримінальної відповідальності;

- коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді внаслідок зміни обставин скоєне винним діяння перестало бути суспільне небезпечним чи сама особа перестала бути суспільне небезпечною;

- амністія чи помилування;

- застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру;

- застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної небезпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання, через притягнення такої особи до адміністративної відповідальності;

- передача матеріалів справи на розгляд у товариські суди; вжиття заходів медичного характеру;

- передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.

Підставами звільнення від адміністративної відповідальності є:

- давність притягнення до адміністративної відповідальності;

- передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу;

- обмеження усним зауваженням у разі скоєння незначного адміністративного правопорушення.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу (ст. 152 КЗпП України).

Підсумовуючи сказане, можна визнати два блоки підстав звільнення від юридичної відповідальності:

- особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність;

- правопорушення внаслідок зміни обставин перестало бути суспільне небезпечним.

Отже, правова поведінка, як діяльність і спілкування суспільних суб'єктів права, характеризується правомірним і протиправним аспектами діянь. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.

69. Поняття правового регулювання: поняття, типи, сфери, межі

Правове регулювання -- це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку.

Крім такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість (як у процесі правового регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу права на особу і на суспільство відображаються поняттям дії права.

У процесі такої «інтегральної» дії права реалізуються всі його функції,однак спеціально-соціальні функції виконуються тільки шляхом правового регулювання.

У кожному типі держави та права правове регулювання підпорядковується певним типологічним принципам. Щодо правового регулювання (права) соціально-демократичної орієнтації, такі принципи вже розглядалися у темі 13. Тут лише зауважимо, що «надзавданням» правового регулювання згаданого типу слугує сприяння здійсненню, охороні й захисту прав людини і прав нації (народу).

Види правового регулювання:

1) за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон -- загальнодозволенний (дозволено все, що прямо не заборонено законом) і спеціальнодозволенний (дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі);

2) за територіальним статусом правотворчого суб 'єкта регулювання -- централізоване (якщо таким суб'єктом є виший або центральний орган держави) і нецентралізоване (коли таким суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);

3) за «обсягом» суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, *-- загальне, або нормативне, (якщо такий обсяг є кількісно невизначеним) та індивідуальне (якщо регулювання розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію). Індивідуальне правове регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначених юридичних норм, коли існує можливість обрати за своїм розсудом -- проте в межах норм -- конкретний варіант поведінки.