Сучасна теорія держави та права України

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай -- це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. 3 цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закріплення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

3 вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент -- це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи,

якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, СІПА, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить норму-правило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативно-правовими актами.

Нормативно-правовий договір -- це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

Для нормативно-правового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативно-правовий договір -- це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;

4) змістом нормативно-правового договору є норми права, що виникають ' результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору (норми-цілі, норми-наміри, норми-узгодження, норми-утримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативно-правовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативно-правовому договорі, є загальнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативно-правові договори, як джерело права, можуть належати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх

формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романо-германської правової системи, a також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демократичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, основним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт -- це офіційний письмовий документ, виданий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативно-правові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які поширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єктами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив-но-правового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акту і на основі його набирають суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

36. Закон: поняття, ознаки, види. Закони України

Закон -- це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:

а) приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;

в) мстять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження (constitutio) і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIII століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1751 р.).

Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте є не проголошеними формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави.

Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.

Конституція -- акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція -- нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом -- Конституційним Судом України.

Закони поділяються на окремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:

конституційні закони -- органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні закони -- нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, надзвичайні закони-- нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо); кодифіковані закони - нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування); Є. тимчасові закони -- нормативні акти, прийняті на визначений У часі термін дії (наприклад, Закон України про державний бюджет на певний рік);

допоміжні закони -- нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року).

37. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки, види

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон -- це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону:

1) приймається органом законодавчої влади -- парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;

2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) -- основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони -- вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони -- акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні -- їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це -- принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження -- це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків».

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів -- це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази -- розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції -- встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути -- закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування -- приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти -- це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права -- правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Стародавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юстиніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прийняттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова доктрина отримала у період середньовіччя і нового часу в провідних європейських університетах і тривалий час була пануючою.

У сучасний період правова доктрина також визнається джерелом права, але є найбільш актуальним для країн мусульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найвідомішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, грунтуючись на Корані та Сунні, -- основних джерелах мусульманського права -- виробили правову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської общини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині являє собою єдину догматичну основу мусульманського права, Коран і Сунна -- це лише його історичні основи. Дане джерело мусульманського права має виключно велике практичне значення. Лише записані в Іджму норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.

На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавець.

Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концепціях та ідеях і таким чиномб впливають на процес правотворчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин -- науковий пошук -- поява ідеї і її обгрунтування -- підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схвалення громадськістю -- перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Особливого значення правова доктрина як джерело права набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкретних питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».

38. Підзаконні нормативно-правові акти України: поняття, види

Під законний нормативно-правовий акт -- це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права.

Підзаконність цих актів не означає їх меншу юридичну обов'язковість. Вони мають необхідну юридичну силу, але вона не має всезагальності та верховенства, притаманної законам. Юридична сила залежить від статусу органів держави, характеру та призначення цих актів.

Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями:

1. За суб'єктами видання:

* акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови);

* акти глави держави (укази, розпорядження);

* акти уряду (постанови, розпорядження);

* акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки);

* акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали);

* акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо.

2. Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні):

* містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі Конституції):

-- акти (укази і розпорядження) глави держави;

-- акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу;

-- акти (постанови і розпорядження) уряду;

* містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі акти). Вони мають внутрішнє відомче значення:

-- видаються з питань, що віднесені виключно до їх компетенції (міністерства, комітету, фонду та ін.);

поширюються на осіб, які входять до сфери їх ведення, тобто до системи управлінської, службової, дисциплінарної підлеглості цих відомств.

3. За юридичною силою:

* загальні -- поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду;

* відомчі -- поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів;

* місцеві -- чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади;

* локальні -- регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.

39. Нормативно-правовий припис: поняття, структура. Його співвідношення з нормами права. Форми викладу юридичних норм у нормативно-правових актах

Нормативно-правовий припис є первинним елементом законів, підзаконних актів, нормативно-правових договорів та інших джерел права.

Структура (внутрішня форма) норми права - це внутрішня будова норми права, що виражається в її поділі на складові елементи, нерозривно пов'язані між собою.

Три елементи норми права, у єдності, відображають саму природу норми:

Гіпотеза (припущення) - частина норми, що вказує, за яких умов, обставин суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, визначені в диспозиції цієї норми. Гіпотеза забезпечує дію норми, надає їй руху.

Диспозиція (розпорядження) - частина норми, що визначає права та обов'язки суб'єктів права за наявності умов, обставин, передбачених в гіпотезі, формулює саме правило поведінки - дозволене (необхідне) або заборонене (неприпустиме). Це серцевина правової норми, що задає модель поведінки.

Санкція (стягнення) - частина норми, що вказує на несприятливі наслідки, включаючи заходи примусу, які можуть настати при порушенні диспозиції норми права39. Санкція забезпечує здійснення диспозиції норми права.

Елементи класичної норми права можна умовно відобразити за такою схемою: "якщо - тоді -у протилежному разі" чи "якщо - тоді - а інакше". В елементах норми права виявляється глибинна, онтологічна структура взаємодіянь: причина - дія - наслідок.

Структурні елементи норми права класифікують за ступенем визначеності і за складом.

Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за ступенем визначеності:

1) абсолютно визначені - вичерпно окреслені обставини, з наявністю або відсутністю яких пов'язується чинність юридичної норми (гіпотеза); чітко визначені права й обов'язки учасників відносин, точно названий варіант поведінки (диспозиція); точно зазначені вид і міра юридичної відповідальності за порушення норми права (санкція);

2) відносно визначені - не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежують умови застосування норми певним колом формальних вимог (гіпотеза); не містять істотних ознак поведінки учасників відносин, досить повних приписів про їх права й обов'язки (диспозиція); межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до максимальної або лише до максимальної (санкція);

3) альтернативні - ставлять дію юридичної норми в залежність від одного чи кількох фактичних обставин (умов) (гіпотеза); вказують на кілька правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них (диспозиція); названі чи перелічені через з'єднально-роз'єднувальний сполучник "чи" ("або") кілька видів юридичної відповідальності, із яких правозастосувач обирає лише один - найдоцільніший для випадку, що вирішується (санкція).

Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за складом:

o прості - ставлять дію юридичної норми у залежність від якоїсь однієї умови, однієї фактичної обставини (гіпотеза); передбачають один конкретний правовий наслідок, який настає за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одну міру державного стягнення до порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).

o складні - ставлять дію юридичної норми у залежність від певної сукупності умов, сукупності фактів (тобто передбачають фактичний юридичний склад) (гіпотеза); передбачає кілька правових наслідків, які одночасно настають за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одночасно два (і більше) заходи державного стягнення з порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).

Від класичної (трьохелементної) норми слід відрізняти нормативно-правовий припис - цілісне, логічно і граматично завершене судження загального характеру, що формально закріплене в тексті нормативно-правового акту чи іншого джерела права. Як первинний елемент нормативно-правового акту, нормативно-правовий припис має зазвичай форму статті чи пункту цього акту. Його структура є двохелементною: у зобов'язальних приписах - гіпотеза-диспозиція (якщо - то); в заборонних приписах - диспозиція-санкція (то -а інакше).

Нормативний припис виступає техніко-юридичним способом функціонування норми права, яку правозастосувач має встановити у повноті її елементів (у структурній єдності гіпотези, диспозиції, санкції) шляхом логічного аналізу, інтелектуальної роботи, тлумачення. Так, у нормативних приписах кримінального закону гіпотези є передбачуваними, гіпотетичними, які встановлюються шляхом тлумачення.

Нормативно-правові приписи, що містяться в нормативно-правових актах та інших джерелах права, за характером регулювання суспільних відносин можна поділити на приписи прямого регулювання (правила поведінки) і приписи опосередкованого регулювання (спеціалізовані приписи - установчі, дефінітивні, декларативні, прогностичні, оперативні тощо).

Варто звернути увагу на особливості структури процесуальних норм, що виражені у приписах нормативно-правових актів. Маючи трьохелементну структуру, процесуальні норми визначаються гіпотезою, диспозицією і санкцією норм матеріального права і є формами їх реалізації. Гіпотеза процесуальної норми закладена в гіпотезі і диспозиції норми матеріального права. Диспозиція норми матеріального права розчиняється в диспозиції процесуальної норми. Відносна самостійність диспозиції процесуальної норми допускає наявність процесуальних санкцій, похідних від санкцій матеріальних норм. Отже, норма матеріального права є "ніби присутньою" у гіпотезі процесуальної норми.

За повнотою викладу норм права в статтях нормативно-правових актів розрізняють форми (способи):

-- повну (пряму),

-- відсильну,

-- бланкетну.

Повна

У статті містяться всі необхідні елементи норми права без посилань до інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначено: у разі припинення дії договору наймання житлового приміщення (одночасно припиняється дія договору піднаймання), піднаймач і члени його сім'ї (а також тимчасові мешканці) зобов'язані негайно звільнити приміщення, що займають. У разі відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що погрожують обвалом, - в адміністративному порядку.

Відсильна

У статті містяться не всі елементи норми права, але є посилання до інших статей цього акта, якщо є недостатні відомості. Наприклад, ст. 138 "Оголошення розшуку обвинуваченого" Кримінально-процесуального кодексу України говорить: Якщо місце перебування особи, щодо якого винесена постанова про притягнення його у справі як звинувачуваного, не встановлено, слідчий оголошує розшук. За наявності підстав, передбачених у ст. 155 цього Кодексу, слідчий може вибрати у відношенні до розшукуваного обвинуваченого запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

-- Бланкетна

У статті міститься посилання не на якесь конкретне нормативне розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт. Такого роду стаття є "бланком", що заповнюється іншим законом, джерелом права. Наприклад, у ст. 2 Закону України "Про заставу" зазначається: відносини застави, не передбачені цим законом, регулюються іншими актами законодавства України. Якими актами? Про це в ст. 2 конкретно не сказано, і у загальний "бланкетний" спосіб передбачена можливість регулювання заставних відносин іншими актами законодавства України.

Виходячи з форм викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів їх класифікують як повні, відсильні, блан-кетні.

Форми (способи) викладу норм права в статтях нормативно-правових актів за рівнем узагальнення:

- казуїстична - зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, через певні факти, випадки, ознаки та ін.;

- абстрактна - зміст норми розкривається через загальні, абстрактні, не індивідуалізовані поняття.

В широкому розумінні система корпоративних норм утворює корпоративне право. Вузьке розуміння використовується в правових системах англо-аме-риканського типу. Корпоративне право там прирівнюється до акціонерного права, тобто системи правил поведінки, які регулюють відносини, що складаються усередині акціонерного товариства - підприємства, статутний капітал якого поділений на рівні частини. Це пояснюється домінуванням акціонерних товариств над підприємствами, основаними на державній формі власності, а також над підприємствами, основаними на приватній (індивідуальної) власності.

Регламент (фр. reglement, лат. regula - правило).

Колізійні норми складають зміст так званого колізійного права - загальної процесуальної галузі, яка формується у рамках публічного права Колізійне право - сукупність норм, що вирішують відповідні неузгодженості (конфлікти) між чинними нормативними актами, їх суперечності стосовно одного й того ж предмета регулювання. Вирішити колізії можна різними способами: прийняттям нового акта, скасуванням старого акта, внесенням змін до чинного акта, систематизацією (кодифікацією) законодавства, тлумаченням, роботою конституційних та інших судів, переговорами через погоджувальні комісії та ін.

40. Нормативно-правовий договір: поняття, ознаки, види

Нормативно-правовий договір -- це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Роль нормативних договорів в умовах ринкових відносин зростає, що пов'язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

Основні риси нормативно-правового договору

* це правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторонами договору взіємні права, обов'язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

* його юридична сила залежить від правового статусу суб'єктів, що його укладають (найтиповішими серед них є держава, міжнародні організації, державні органи, посадові особи);

* нормативно-правовий договір виступає в багатьох випадках як частина національного законодавства (наприклад, відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства);

* він покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, всезагальне благо, тому виконання договірних зобов'язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

* нормативний договір укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою (ратифікація, затвердження, узгодження, колективні переговори тощо);

* він розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосування;

* містячи норми права, нормативно-правивой договір має неперсоніфікований характер.

Нормативно-правові договори поділяють на міжнародні та внутрішньодержавні.

1. Міжнародний договір -- це угода між державами та іншими суб' єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода», «протокол» та ін. Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України регулюється Конституцією України та Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», а також Віденська конвенція від 14 квітня 1986р. "Про право міжнародних договорів". Згідно зі ст. 6 Віденської конвенції кожна держава володіє правоздатністю укладати договори. Від імені України міжнародні договори укладає Президент України. Це, зокрема, політичні, мирні договори; договори, що стосуються прав, свобод, обов'язків людини і громадянина; договори про участь України в міждержавних союзах; договори про використання території та природних ресурсів України та ін. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору підтверджується шляхом його підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до нього. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

* міждержавні;

* міжурядові;

* відомчі.

За кількістю сторін:

* двосторонні;

* багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

* політичні;

* економічні;

* зі спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

* що підлягають ратифікації;

* що не підлягають ратифікації.

2. Внутрішньодержавний договір - це угода між суб'єктами правовідносин у межах однієї держави, що встановлює, змінює або скасовує норми права.

За галузевою належністю внутрішньодержавні договори класифікують на:

* конституційні (наприклад, Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України 1996 р., Федеративний договір між суб'єктами федерації про розмежування предметів відання і компетенції між ними.);

* адміністративні;

* такі, що укладаються в сфері трудового, фінансового права, та ін.

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів:

* колективні договори;

* колективні угоди.

Колективний договір -- це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нормування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін. Проект колективного договору обговорюється і схвалюється загальними зборами (конференцією) трудового колективу.

Колективні угоди укладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об'єднаннями профспілок і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин. Відповідні угоди існують і на галузевому і регіональному рівнях.

41. Правовий прецедент: поняття, ознаки, види. Перспективи становлення нормативно-правового прецеденту в Україні

Правовий прецедент - судове рішення з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при розгляді усіх наступних аналогічних справ в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Прецедент (лат. praecedent -- той, що йде попереду) - випадок, який мав місце раніше і який слугує прикладом для наступних подібного роду випадків. Сторонами правового прецеденту є суди та арбітражі компетентного органу світової спільноти або конкретної держави, а також юристи. Правовим прецедентом в сфері зовнішньоекономічної діяльності визнається результат узагальнення судової чи арбітражної практики або правова доктрина. Як правило, правовий прецедент містить норму - правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані законодавчими та іншими правовими актами.

Останнім часом кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Керівні судові рішення виявляють діюче право, формулюють його. Переважно це - рішення зі спорів з іноземними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. В країнах, де судова чи арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція стосовно регулювання правовідносин з "іноземним елементом" шляхом застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, надати різне тлумачення. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не всяке рішення є обов'язковим, а лише його частина, тобто сформульоване судом правило (сутність рішення). Останнє містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Таким чином, це-аргументація судді стосовно вирішення справи. Правові прецеденти класифікують:

* за видами;

* за змістом;

* за органом, який постановив рішення;

* за простором.

За видами правові прецеденти розглядають як результат судової чи арбітражної практики, чи як правова доктрина. Результат судової чи арбітражної практики - результат різновиду юридичної практики, що полягає у правозастосовчій, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів та арбітрів, що втілюється в певних видах юридичних актів. Правова доктрина - сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення. Правова доктрина - це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання. Правова доктрина складає важливе джерело права: створює словник і правові поняття, якими користується законодавець в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Змістом правової доктрини є проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Особливого значення правова доктрина як джерело права в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності набуває, коли:

* існують прогалини у праві: саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів;

* у процесі вирішення конкретних питань, коли необхідно вжити формулу "відповідно до усталеної в науковій літературі думки".

За змістом розрізняють креативні та інтерпретаційні прецеденти. Креативні правові прецеденти - прецеденти, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві. Інтерпретаційні прецеденти - прецеденти, що тлумачать зміст існуючих норм права.

Залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на судові та адміністративні. Судовий прецедент є обов'язковим для судів при розв'язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов'язкової сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

За простором правові прецеденти можуть бути як міжнародними, так і національними джерелами права. Міжнародний правовий прецедент - рішення міжнародного суду або арбітражу, а також правова доктрина в сфері зовнішньоекономічної діяльності, які є усталеними в транснаціональному правовому просторі.

До міжнародних правових прецедентів відносять рішення Міжнародного суду ООН, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті, Міжнародних комерційних арбітражних судів при торгово-промислових палатах держав, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини тощо.

Допущення правових прецедентів до регламентації правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є об'єктивно необхідним. Непевне чи неповне закріплення колізійних норм у законодавстві держави і міжнародних договорах спонукає судців звертатися до міжнародного правового прецеденту. Правовий прецедент доповнює норми права у тих випадках, коли певні приписи в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності взагалі не існують, або вони відсутні в нормативних актах. Міжнародні правові прецеденти застосовуються у практиці певної держави, якщо остання визнала його в нормативному акті. Національний правовий прецедент - рішення національного суду в сфері зовнішньоекономічної діяльності, яке є усталеним в національному правовому просторі.

В Україні правовий прецедент офіційно не визнається джерелом права. Тому лише судові прецеденти зарубіжних країн, що визнають прецедентне право, можуть розглядатися в Україні як норми права. Значення таких правових прецедентів на тлумачення норм правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є безспірним. Воно зростає у зв'язку з поширенням на Україну юрисдикції Міжнародного суду ООН, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини, Міжнародного центру по вирішенню інвестиційних спорів (ICSD), а також з огляду на прийняття Україною acquis communautaire, одним з джерел якої є рішення Європейського суду. Особливе значення в цьому аспекті мають рішення Конституційного суду України, постанови пленумів Верховного суду України та Вищого господарського суду України, Міжнародного комерційного арбітражного суду та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, що узагальнюють судову практику і роз'яснюють чинне законодавство в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності

42. Система законодавства: поняття, ознаки, елементи. Критерії розподілу нормативно-правових приписів на галузі законодавства

Система законодавства - цілісний і погоджений комплекс нормативно-правових приписів, що містяться в законах і розподілені залежно від предмета і метода правового регулювання по галузях та інститутах законодавства.

Ознаки системи законодавства:

1) є зовнішньою формою існування основної частини системи права;

2) є способом надання юридичного (формального) значення нормам права, сформованим у суспільстві;

3) виражає норми права через первинні елементи - нормативно-правові приписи, що розташовані у статтях законів;

4) має два рівня будови - вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну);

5) має суб'єктивний характер;

6) має структуру - галузі та інститути законодавства. Система законодавства - багатогранне суб'єктивно-об'єктивне утворення зі складною структурою. Основна роль у ній належить нормативним актам, а також їх структурним підрозділам. Вони дають змогу групувати окремі розділи, статті, пункти нормативних актів залежно від норм права, що містяться в них, у різні більш стійкі формування - інститути законодавства. Стаття закону тут виступає зовнішньою формою вираження правового змісту, сконцентрованого у правовому приписі.

Визначення поняття "система законодавства" залежить від змісту, вкладеного в термін "закон". Закони як письмові правові документи можна поділити на дві групи:

1) закони в матеріальному змісті - усі правові акти, в яких містяться приписи, розраховані на невизначене коло осіб;

2) закони у формальному змісті - правові акти, що прийняті в особливому порядку законодавчою владою (закони; міжнародні договори, затверджувані законами).

За такого підходу законами в матеріальному (а не у формальному!) змісті можуть вважатися не тільки закони, але й підзаконні акти, що приймаються президентом, урядом, міністерствами та іншими органами держави, тобто всі нормативно-правові акти держави, включаючи акти виконавчої (адміністративної) нормотворчості.