Сучасна теорія держави та права України

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом мають визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо них може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Наприклад: Антимонопольний комітет України; Головне управління державної служби України; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України.

Урядові органи -- створюються для вирішення питань, які мають суто адміністративний характер: контроль, надання адміністративних (управлінських) послуг тощо. Наприклад, Державний департамент пожежної безпеки, Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю.

Судову владу в Україні здійснюють виключно суди.

Прокуратура України.

11. Орган держави: поняття, елементи, види. Проблеми формування державного апарату України

Орган держави -- це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які наділені державновладними повноваженнями та необхідними матеріально-технічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від державних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Основними серед них є:

є структурним елементом апарату держави;

мають певну економічну і організаційну відокремленість і самостійність;

створюється державою чи обирається безпосередньо народом;

наділені нормативно закріпленими державновладними повноваженнями;

характеризуються відповідною організаційною структурою;

мають територіальні межі діяльності;

здійснюють свої функції від імені держави;

використовують символи держави у офіційному порядку;

мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'язкові нормативні та індивідуальні акти;

характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;

спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

забезпечують державновладні повноваження шляхом застосування засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках -- заходів примусу;

характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.

До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов'язків і надання їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечують технічні умови здійснення керівних управлінських функцій.

Державні органи можуть бути класифіковані за різними критеріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:

1) за місцем у системі державного апарату:

первинні, що формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер;

вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;

2) за способом утворення:

виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;

призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами;

успадковані, які передаються монархом у спадщину;

3) за часом функціонування:

постійні, які створюються без обмеження строку дії для виконання основних завдань держави;

тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами;

4) за способом прийняття рішень:

одноособові, в яких рішення приймаються керівником особисто, який несе за нього персональну відповідальність;

колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів);

5) за територіальними межами діяльності:

центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;

федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб'єктів;

місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністративнотериторіальну одиницю;

6) за змістом, напрямом діяльності:

законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;

судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;

контрольнонаглядові органи, які здійснюють контрольнонаглядові функції;

До системи державних органів України належать:

1) орган законодавчої влади -- Верховна Рада України;

2) глава держави -- Президент України;

3) органи виконавчої влади, що поділяються на:

вищі (Кабінет Міністрів України);

центральні (міністерства, державні комітети, центральні -- органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);

місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відділи і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ);

4) органи судової влади -- Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції;

5) органи місцевого самоврядування, до яких входять:

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні й обласні ради;

органи самоорганізації населення;

6) контрольнонаглядові органи, до яких належать:

Генеральна прокуратура та її органи на місцях;

податкові адміністрації, санітарні, контрольноревізійні та інші державні інспекції.

Як зазначалось вище, один із найважливіших принципів організації і діяльності державного апарату є принципи розподілу влади. Відповідно до нього передбачається, що для чіткого функціонування держави в ній мають існувати, незалежно одна від одної, законодавча, виконавча та судова влада. У теперішній час за вказаним принципом побудовані конституції багатьох держав.

Законодавча влада -- це одна з гілок державної влади, яка наділена повноваженнями щодо прийняття, зміни чи скасування законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які у різних країнах називаються по-різному: в США -- Конгрес, в Англії -- Парламент, в Росії -- Федеральні Збори тощо. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція) або двопалатним (у федеративних державах -- Росія, США, Німеччина, а також у деяких унітарних державах -- Франція, Польща).

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України. Верховна Рада -- парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером України. Верховна Рада України формується шляхом виборів народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть перебувати на державній службі або мати інший представницький мандат.

Основними функціями Верховної Ради України є:

1) представницька, тобто народ передає владу своїм представникам і уповноважує їх здійснювати державну владу, представляти весь український народ і виступати від його імені;

2) законодавча, тобто наявність законодавчих повноважень щодо внесення змін до Конституції України, прийняття законів, внесення до них змін, скасування або призупинення їх чинності, а також тлумачення їх положень;

3) установча, тобто участь парламенту у формуванні органів виконавчої та судової влади, формуванні власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з посад інших органів державної влади;

4) контрольна, тобто здійснення законодавчим органом контролю за діяльністю підзвітних йому державних органів -- уряду, міністерств, відомств, прокуратури тощо, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист.

Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну процедуру здійснення.

Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:

1) у законодавчій сфері. Внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;

2) у зовнішньополітичній сфері. Оголошення за поданням Президента України стану війни та укладання миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів;

3) у формуванні органів виконавчої влади. Призначення за поданням Президента України Прем'єрміністра України й інших вищих посадових осіб;

4) у формуванні органів судової влади. Призначення третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів загальної юрисдикції;

5) у здійсненні парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, посадових осіб виконавчої влади, перевірка виконання законів, бюджетнофінансовий контроль, парламентські розслідування тощо.

6) усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).

Верховна Рада України відповідно до Конституції України здійснює і інші повноваження.

Законодавча влада, внаслідок свого представницького мандату, є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади -- виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і здійснення політичної активності. Тому в органах законодавчої влади -- парламентах, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості та меншості тощо.

Виконавча влада -- це одна з гілок державної влади, єдина система виконавчорозпорядчих органів, які здійснюють безпосереднє управління державними справами.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається порізному: у США -- Адміністрація Президента, в Італії -- Рада Міністрів, у Росії -- Уряд, у Швейцарії -- Федеративна рада, в Японії -- Кабінет. Очолює уряд його глава (у Франції -- Прем'єрміністр, у Німеччині -- канцлер, у Норвегії -- Державний міністр). У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять віцепрем'єр, міністри, які очолюють окремі міністерства.

Згідно з Конституцією України суб'єктами виконавчої влади в Україні є:

1) органи загальної компетенції -- вищі органи у системі органів виконавчої влади;

2) органи спеціальної компетенції -- центральні органи виконавчої влади;

3) місцеві органи виконавчої влади.

У своїй сукупності ці суб'єкти утворюють єдину систему органів виконавчої влади. Очолює систему органів виконавчої влади Кабінет Міністр України -- вищий колегіальний орган виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, законами та актами Президента України. Кабінет Міністрів України, у межах своєї компетенції, видає постанови та розпорядження, які підписує Прем'єрміністр і які є обов'язковими до виконання.

Друге, після Кабінету Міністрів, місце у виконавчої вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади, до яких входять:

1) міністерства;

2) державні комітети (державні служби);

3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управління держаної охорони, СБУ тощо).

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, які утворюються, реорганізуються і ліквідуються у порядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад і положення про яких затверджує Кабінет Міністрів України.

Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях и районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі. Вони наділенні правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, які діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. У своїй діяльності місцеві державні адміністрації керуються Конституцією, законами, актами Президентами України, Кабінету Міністрів України та органів виконавчої влади вищого рівня.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визначається, перш за все, метою її діяльності -- забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина. Мета, у свою чергу, вимагає чіткого визначення суті виконавчих та розпорядчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями інших гілок влади.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів та інших нормативно-правових актів законодавчої влади і Президента України. Важливим напрямком діяльності виконавчих органів є здійснення розпорядчих функцій, тобто органи виконавчої влади для виконання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Виконавча влада має універсальний характер, її органи безперервно діють на всій території держави, спираючись при цьому на людські, матеріальні та фінансові ресурси.

Судова влада -- це одна з гілок державної влади, яка діє самостійно, незалежно від законодавчої і виконавчої влади, і реалізується шляхом здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення правосуддя.

Правосуддя -- це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Правосуддя, на відміну від діяльності органів виконавчої влади, здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у строго визначеній законом процесуальній формі. Правосуддя -- це виключно судова діяльність.

Згідно з Конституцією України, суди є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судова діяльність поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Свої функції суди здійснюють керуючись лише законом. Будьяке втручання в їх діяльність є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

В Україні правосуддя базується на відповідних принципах, до яких необхідно віднести:

здійснення правосуддя виключно судами;

незалежність судів і підкорення їх лише закону;

державна мова судочинства;

законність;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

суду;

обов'язковість рішень суду.

Відповідно до Конституції та Закону України "Про судоустрій України" судову систему України складають:

1) Конституційний Суд України;

2) суди загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, її складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України);

4) Верховний Суд України.

Окрім правосуддя судова влада у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина шляхом їх гарантування та поновлення, а також функцію стримування двох інших гілок влади шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

4. Співвідношення органів держави та органів місцевого самоврядування

Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інститутів громадянського суспільства. У системі соціального управління, поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, на рівні адміністративнотериторіальних одиниць функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самоврядування. Взаємодія механізму держави з органами місцевого самоврядування сприяє розширенню демократичної основи державної влади та реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами передусім через їх діяльність в органах самоврядування.

Самоврядування є однією із форм організації людського співіснування, що базується на принципах свободи, рівності і безпосередньої участі в управлінні. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управління збігаються, що надає можливість населенню управляти власними справами, спільно приймати рішення і спільно діяти з метою їх реалізації.

Серед різних рівнів самоврядування найпоширенішими є місцеві.

Місцеве самоврядування -- це одна із форм народовладдя в Україні, сутність якої виявляється у самостійному вирішенні населенням питань місцевого значення у межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і залежить від її устрою, історичних, національних та інших особливостей.

Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як інститут соціального управління та громадянського суспільства. Вона закріплює можливість представництва місцевих інтересів у органах самоврядування, встановлює власну матеріальну, фінансову та організаційноправову базу місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування -- це виборні або сформовані іншим способом органи населення певної території, діяльність яких спрямована на вирішення питань місцевого значення у межах встановленої компетенції.

До органів місцевого самоврядування Конституція України відносить: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Органи держави і органи місцевого самоврядування мають спільні риси, а саме:

1) вони передбачені Конституцією України;

2) формуються у встановленому законом порядку шляхом обрання чи призначення;

3) здійснюють спільні функції по управлінню суспільством шляхом встановлення і гарантування діяльності суб'єктів;

4) функціонують на основі принципу розподілу повноважень та певним чином взаємодіють у процесі здійснення своїх повноважень;

5) відповідно до наданих повноважень приймають рішення нормативного характеру, які певним чином забезпечуються і гарантуються;

6) мають чітко визначену компетенцію у відповідній сфері та форми і методи здійснення повноважень.

Проте, між органами держави і органами місцевого самоврядування є й певні відмінності, а саме:

1) органи держави формуються шляхом виборів, призначаються чи затверджуються, а органи місцевого самоврядування -- обираються населенням певної адміністративнотериторіальної одиниці;

2) дія нормативноправових актів органів держави поширюється на всю територію держави, а дія нормативноправових актів органів місцевого самоврядування тільки на відповідну територію;

3) органи держави діють на основі конституційно закріпленого принципу розподілу влади, а органи місцевого самоврядування можуть, за взаємною згодою, перерозподіляти між собою окремі повноваження на підставі договору;

4) в органах держави рішення приймаються колегіально чи одноособово керівником, а в органах місцевого самоврядування -- виключно шляхом голосування;

5) органи держави здійснюють повноваження безпосередньо, а органи місцевого самоврядування як безпосередньо, так і через обрані органи;

6) органи держави діють від імені держави, а органи місцевого самоврядування є представниками інтересів територіальних громад;

7) органи держави складаються з колективів службовців, а органи місцевого самоврядування -- з представників територіальної громади, діяльність яких не має професійного характеру;

8) фінансову базу органів держави становить державний бюджет, а органів місцевого самоврядування -- місцевий бюджет та позабюджетні надходження;

9) органи держави можуть делегувати окремі виконавчі повноваження органам місцевого самоврядування, а останні не можуть делегувати свої повноваження державним органам.

Таким чином, органи держави та органи місцевого самоврядування діють паралельно на основі взаємодії та взаємного доповнення і тим самим забезпечують найбільш доцільний рівень упорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування громадянського суспільства.



12. Політична система суспільства: поняття, елементи, типи

Політична система суспільства -- інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Ознаки політичної системи:

взаємозв'язок групи елементів;

утворення цими елементами певної цілості;

внутрішня взаємодія і взаємообумовленість всіх елементів;

прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5.здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства -- це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. До політичної системи як її інститути входять не всі суспільні організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

*Власне політичні -- організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

*Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

*Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання -- товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

2.політичні відносини -- це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.

3.нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми -- це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).

культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість -- це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, та на інші прояви суспільного життя. Політична ідеологія -- це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура -- це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру -- тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Функції політичної системи -- основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

1.вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства;

2.організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

координація окремих елементів суспільства;

легітимація (діяльність спрямована на узаконення політичної системи);

політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6.артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7.агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8.інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

9.політична комунікація складових політичної системи.

Типи політичних систем.

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1.залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

тоталітарні;

авторитарні;

демократичні.

2.за характером взаємодії з зовнішнім середовищем:

відкриті системи;

закриті системи.

Прикладом закритої політичної системи була політична система кол. СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соц.табору.

3.в історичному аналізі використовуються характеристика систем з позицій формаційного підходу:

рабовласницькі;

феодальні;

капіталістичні;

командно-адміністративні.

Особливості політичної системи України.

Політичну систему України можна охарактеризувати:

відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в не стабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т.ч. й в середині державного механізму;

система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

централізована, з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування сучасного суспільства;

перехідна від закритої до відкритої;

система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації;

перехідна від не правового до правового типу;

легітимна для більшості населення;

миролюбна, неагресивна;

позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи „соціальної держави";

світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

етатизована (одержавлена);

система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

система з політичним домінуванням певних соціальних верств „реформованої традиційної номенклатури", нової „номенклатури" та ін.

13. Місце та роль держави у політичній системі суспільства, взаємодія з іншими суб'єктами політичної системи

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

- є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

- покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

- має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

- встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки -- юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава -- це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату насильства -- армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають загальнообов'язковий характер. Водночас у демократичному суспільстві цю діяльність не закрито й для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов'язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади -- виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

- наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

- держави;

- суверенітет;

- державна влада;

- державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

- повноваження видавати юридичні норми.

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

14. Політичні партії: поняття, види, функції. Правовий статус партій та їх місце у політичній системі України

Згідно ст.2 ЗУ "про політичні пратії" : Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Функції:

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп.

2. Комунікативна функція. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, від населення до керівництва країни.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об'єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі).

Сутність і місце політичних партій і громадських організацій у політичній системі України

Серед ознак започаткування демократичних процесів в Україні є створення політичних партій, їх перші кроки у формуванні органів державної влади, надбання багатьма громадськими організаціями справді самоврядної природи. Це зумовлено тим, що політичні партії, народившись у надрах громадянського суспільства в боротьбі за державну владу, виходять за його межі, перетворюючись на посередника між суспільством і державою. Вони є єдиним елементом такого суспільства, який за умови оволодіння державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних соціальних верств на загальний політичний інтерес. Участь громадських організацій у політичному житті на відміну від політичних партій не є змістом їх діяльності. Вони відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» покликані задовольняти та захищати законні соціальні, економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних, профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими законами.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше, перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні державними справами; по-третє, одним із політико-правовій засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом втілення у життя права громадян України на свободу об'єднання у політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України це право є можливістю задовольняти первинні потреби громадян в політико-правовій сфері відносин. Ю. М. Тодика до первинних потреб відносить також цінності конституційного ладу -- справедливість, благополуччя та ін. За допомогою політичної партії найбільш суттєві первинні потреби перетворюються на інтерес соціальних верств, за умови оволодіння політичною партією державною владою -- на загальний політичний інтерес.

15. Громадська організація: поняття, види. Правовий статус громадських організацій та їх місце у політичній системі України

Конституція України в частині 1 ст.36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задовольняння політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії і громадські організації.

Нормативні акти:

- Закон “Про об'єднання громадян”;

- Положення “Про порядок легалізації об'єднань громадян” від 26 лютого 1993

- Положення “Про порядок реєстрації символіки об'єднань” від 26 лютого 1993

- Закон “Про благодійництво та благодійні організації” 16 вересня 1997

Ст. 1 Закону “Про об'єднання громадян”: об'єднання громадян є добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Ст. 12 Закону: членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи - громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років.

Види об'єднань громадян:

1. Залежно від цілей створення і діяльності об'єднання громадян визнається: а) політичною партією; б)громадською організацією. При цьому назва об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення.

Політична партія - об'єднання прихильників певно загальнонаціональної програми суспільного розвитку (мета: участь у виробленні державної політики, формування органів влади, формування органів місцевого самоврядування, представництво у складі органів місцевого самоврядування).

Громадська організація - це об'єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації (всеукраїнські, місцеві, міжнародні).

3. За способом обліку членів, громадські організації поділяються на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.

4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об'єднання громадян класифікуються на легалізовані шляхом а)реєстрації (ст.15); б) повідомлення про заснування (ст.17).

5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян, можна виділити політичні партії, громадські організації дорослого населення, молодіжні та дитячі громадські об`єднання.

16. Правова держава: сучасна концепція, поняття та основні ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон. Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону. Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

17. Громадянське суспільство: поняття основні ознаки. Громадянське суспільство та демократична правова держава

У сучасному розумінні громадянське суспільство -- це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.

Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функції громадянського суспільства.

Узагальнюючи, назвемо ознаки громадянського суспільства:

* відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об'єднань;

* вільні відносини між суб'єктами громадянського суспільства;

* цінування громадянських прав вище за державні закони;

* забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;

* наявність приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринку;

* саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та добровільними об'єднаннями на основі соціальних і психічних норм регуляторів суспільного життя;

* багатство соціальних ініціатив;

* збереження відповідних традицій, культури тощо.

У розвиненому громадянському суспільстві, яке характеризується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать політичні партії, громадські організації, об'єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять структуру громадянського суспільства.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури.

Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони -- правова держава і громадянське суспільство -- взаємно передбачають одне одного.

18. Правовий статус нації(народу): поняття, види

Народ як соціальна спільнота є суб'єктом права. Його правовий статус (права, свободи, обов'язки) закріплюється в нормах міжнародного права і у конституції (наприклад, право народу на самовизначення, заборона геноциду - у міжнародному праві; права народу та їх гарантії - у конституції).

Як суб'єкт права народ має загальний і конкретний статуси.

Загальний статус визначається тим, що народ визнається джерелом державної влади, має суверенітет усередині країни і на міжнародній арені. Ніхто не може привласнювати собі владу в державі, бо вона належить народу.

Конкретний статус пов'язаний із вступом народу в конкретні відносини, пов'язані з виборами державних органів через свій виборчий корпус, участю народу в референдумі, виробленням і формулюванням загальної волі, вираженням її на загальних сходах. У Конституції України відзначається: "Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії" (ст. 69). Наприклад, вибори президента - це конкретні правовідносини, які виникають між народом (через виборчий корпус) і кандидатами у президенти. Вони короткочасні, оскільки вибори проводяться відповідно до норм права, які визначають час і порядок їх проведення.

Говорячи про народ як суб'єкт права, слід зважити на те, що ступінь персоніфікації, організованості народу не дозволяє вважати його безпосереднім суб'єктом юридичних відносин, оскільки у більшості випадків він діє через державу, державні утворення, громадські організації (партії, профспілки) тощо.

19. Основні сучасні типи праворозуміння

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: "поза законодавче" (природне) право може стати і стає "законодавчим".

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, "законодавче" право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права - норма права, право - норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права - правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його "дія" у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування "життя" права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

20. Юридичний позитивізм

Юридичний позитивізм

Теорія юридичного позитивізму - одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний ... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй"23.

Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом".

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".