Сучасна теорія держави та права України

> фізичні (необхідні для фізичного існування, для задоволення біологічних, матеріальних потреб - право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення);

> особисті (щодо збереження, розвитку та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її

> світогляду та духовності - право на їм я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо);

> культурні (щодо збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їхнє засвоєння, використання та участь у подальшому розвитку -право на освіту, виховання, користування надбаннями культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художню творчість);

> економічні (можливості реалізувати свої здібності й здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та духовних благ, - право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяльності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля та ін.);

> політичні (що стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування - право на громадянство, участь у державному управлінні суспільством, у формуванні представницьких органів державної влади і т. д.).

Існує також інша класифікація, зокрема:

1) за характером, способом здійснення - активні та пасивні;

2) за значенням для носія - основні й неосновні;

3) за суб'єктами - індивідуальні, колективні.

Під гарантіями прав та свобод людини і громадянина розуміється система загальних і спеціально юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать:

правові процедури їх реалізації,

право знати свої права і обов'язки,

право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош-товну,

на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб,

на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю,

встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як:

презумпція невинуватості,

неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення,

неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

29. Система права: поняття, ознаки, структура. Сучасна система права України: стан та перспективи розвитку

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система -- поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права -- правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права -- це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права -- це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами -- правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі -- цілісні нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побулови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура -- це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

- норми права;

- інститути права;

- під галузі права;

- галузі права.

Норма права -- «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. -- це галузі права.

Українська національна правова система формується в складних умовах. Це пов'язано як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів своєї історії, так й з геополітичним положенням України та ідеологічним впливом на українське суспільство досить протилежних за змістом європейських та східних концепцій.

Розвиток національної правової системи можна умовно поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після здобуття незалежності. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української народної республіки та Української радянської соціалістичної республіки .

На другому етапі після здобуття незалежності в 1991 р. почалося формування самостійної правової системи, що стало одним з проявів народного та державного суверенітету, спрямованим на задоволення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року обґрунтував утворення самостійної української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення на Україні.

Окремим аспектом, що характеризує правову систему України є її інтеграція у Європейське Співтовариство. Україна набула повноправного членства у Раді Європи в 1995 році, прийнявши Закон “Про приєднання до Статуту Ради Європи”. Наша держава взяла на себе зобов'язання підписати та ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенцій, а також реформувати відповідно до європейських принципів національну правову систему. Зокрема, з 1991р. по 2012 р. між Україною та ЄС було укладено близько 216 угод, листів, протоколів, меморандумів та інших документів міжнародно-правового характеру. Ці документи стосуються інтелектуальної власності, охорони довкілля, технічної допомоги, безпеки, розвитку фінансових відносин, боротьби з відмиванням грошей, співробітництва в галузі енергетики та енергозбереження та ін. На сьогодні приблизно 120 з них втратили чинність.

Протягом десятиріччя Україна виконала взяті на себе зобов'язання: ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування та Рамкову конвенцію про захист національних меншин; конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах. Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Закон України “Про політичні партії», Цивільний, Цивільно-процесуальний, Кримінальний, Бюджетний, Митний, Податковий, Повітряний, Кримінально-процесуальний кодекси тощо.

Починаючи з 1990-х років відбувається адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Цей процес обумовлений Угодою про партнерство і співпрацю між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. У серпні 2000 р. було створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затверджена Законом від 18 березня 2004р., під «адаптацією» розуміє процес приведення законів України та інших актів «у відповідність» з acquis communautaire (правовим надбанням Співтовариства). Таким чином, на законодавчому рівні було закріплене завдання здійснити повну інтеграцію до законодавства, судової та адміністративної практики ЄС, тобто завдання, яке виходить далеко за межі Угоди про співробітництво та інших попередніх «адаптаційних» документів, де йдеться лише про «наближення» та сполучність. Метою Загальнонаціональної програми є створення законодавчого поля для входження України до Європейського Союзу. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування.

Пріоритетними для прийняття національних правових актів відповідно до стандартів права ЄС названі митне право, законодавство про компанії, банківське право, бухгалтерський облік компаній, податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупівлі, охорона здоров'я та життя людей, тварин, рослин, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, енергетика, транспорт.

Суттєвим кроком наближення України до ЄС стало приєднання України до СОТ. Воно відбулося 5 лютого 2008р. Умовою перебування в СОТ є гармонізація законодавства із нормами і принципами СОТ.

20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, східний вимір Європейської політики сусідства, націлений на істотне підвищення рівня відносин із шістьма східними сусідами ЄС: Україною, Вірменією, Азербайджаном, Молдовою, Білорусію, Грузією.

Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнала судова та правоохоронна системи, так у 2010 році був прийнятий Закон України «Про судоустрій та статус суддів», який на якісно нових правових засадах визначив організацію судової влади та порядок здійснення правосуддя в Україні. Цим Законом було кардинально змінено основи добору суддів, їх відповідальності, а також основи діяльності судів з відправлення правосуддя в межах усіх юрисдикцій. За процесом підготовки проекту цього Закону здійснювала нагляд Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська Комісія).

Система права України не залишається незмінною, їй притаманні процеси диференціації та інтеграції. Так, крім класичних галузей процесуального права активно розвиваються господарський, адміністративний, конституційний процес; у межах галузі фінансового права виокремилися підгалузі податкового, бюджетного, банківського права; формуються нові галузі і підгалузі права - космічне, атомне, муніципальне, інформаційне, страхове, колізійне права. Ключовими моментами їх розвитку стала кодифікація галузевого законодавства з прийняттям відповідних кодексів. Сьогодні в Україні є чинними 21 кодекс. З них 3 були прийняті до здобуття Україною незалежності.

У 2012 році був прийнятий новий Кримінально-процесуальнй кодекс України, що стало черговим кроком по утвердженню принципу верховенства права та статусу України, як демократичної та правової держави. Головною метою прийняття Кримінально-процесуального кодексу України є формування системи кримінального судочинства України, в основу якої покладається реальне втілення принципів змагальності та рівності прав сторін кримінального провадження, повага до прав людини та поліпшення їх захисту, а також підвищення ефективності та оперативності кримінального провадження.

Великого значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється й на Україну [5, С.50-51]. Відповідно до Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року національні суди зобов'язані застосовувати при розгляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.

Інтеграція України до Європейського Союзу і членство в ЄС відповідно є одним із основних зовнішньополітичних пріоритетів та стратегічних цілей нашої держави. Зокрема, відповідно до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року, а саме ст.11 ч.2 п.12 встановлено, що серед основних засад внутрішньої і зовнішньої політики нашої держави є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі». Одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію й знання, мати до них вільний доступ, користуватися й обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. Це визначено Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 рр».

У сучасних умовах європейський вибір України - це одночасно й рух до стандартів реальної демократії, інформаційного суспільства, соціально-орієнтованого ринкового господарства, що базується на принципах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Стратегічний напрям сучасної української держави - входження в європейський простір - є об'єктивно й історично зумовлений як її національним і культурним розвитком, так і правовим. Україні процес інтеграції з Європою потрібен для ефективного її функціонування, підняття міжнародного престижу, забезпечення трансформації її соціальної системи, становлення як самостійної економічно сильної держави [2, с. 235]. Водночас міжнародне співтовариство заінтересоване в незалежній, демократичній Україні як у чиннику, факторі стабільності на Сході і в Центрі Європи, який стратегічно важливий для її розвитку як єдиного цілого. Отже, інтеграція України з Європою потребує створення концепції такого розвитку, проведення відповідних інтеграційних і реформаторських заходів, які мають бути співвіднесеними між собою.

У розвитку правової системи в умовах глобалізації найприйнятнішими є гармонійне поєднання національного та міжнародного. Поряд із включенням України у світові глобалізаційні процеси, для України є актуальним відродження багатовікових правових традицій, культури, що були штучно знецінені у XX столітті.

Інтеграційні процеси справили значний вплив на розвиток системи законодавства України, який відбувається постійно та супроводжується прийняттям Конституції України 1996 р., політико-правовою реформою 2004 р., яку 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував та поновив чинність Конституції 1996 року та одночасно звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

З метою вдосконалення Конституції України з урахуванням досягнень та тенденцій розвитку сучасного конституціоналізму, Президентом України Януковичем В.Ф. був підписаний Указ № 328/2012 «Про Конституційну Асамблею» від 17 травня 2012 року. Конституційна Асамблея утворена як спеціальний допоміжний орган при Президентові України, головною метою створення та діяльності якого є підготовка законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції. Президент також затвердив Положення про Конституційну Асамблею та її персональний склад. За пропозицією Науково-експертної групи, Головою Конституційної Асамблеї призначено Леоніда Кравчука - Президента України у 1991-1994 роках, а загалом до складу Конституційної Асамблеї увійшло 95 осіб. Саме створення цього органу повинно забезпечити органічну єдність всього конституційного масиву, що неодмінно приведе до погодженого розвитку Конституції України та галузевих законів. І саме Конституційна Асамблея, як механізм загальнонаціонального консенсусу, повинна стати альтернативою дестабілізації і початком модернізації Української держави.

30. Норми права: поняття, ознаки. Структура, види

Правова (юридична) норма -- це обов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлюється, змінюється та припиняється в установленому порядку, виконання якого забезпечується державою, її відповідними органами.

Основною функцією правової норми є вплив на поведінку людей, інших суб'єктів правових відносин. Тому, перш за все, в нормі міститься наказ. Ряд вчених вважає, що всі правові норми, за своєю суттю, є лише наказами і встановлюють тільки обов'язки. Проте, кожному обов'язку неодмінно кореспондує право (вимога). Тобто, правова норма має двосторонній характер, бо, встановлюючи обов'язки, вона, одночасно, надає і повноваження. Отже, крім наказової функції, правова норма має ще й другу функцію -- функцію надання, або надавальну, привласнюючу.

Ознаки правової норми:

- державно-владне, загальнообов'язкове веління, тобто норма права -- це загальновизнане правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов'язковий характер. Вимога правової норми підлягає виконанню, незалежно від ставлення до неї суб'єктів правовідносин, виконання чи невиконання її не може бути предметом обговорення чи оцінки з точки зору доцільності чи раціональності;

- правило поведінки суб'єктів, яке формулюється у вигляді прав і обов'язків, тобто норма права, -- це формально визначене правило поведінки. У правовій нормі закріплюються не тільки права і обов'язки суб'єктів, але й санкції, що застосовуються у випадку порушення вимог норми;

- норма права -- правило поведінки загального характеру. Це полягає у тому, що правило поведінки, закріплене у правовій нормі:

а) адресоване не конкретному суб'єктові, а колу неперсоніфікованих суб'єктів, які стають учасникомвідносин, які регламентуються даною нормою права;

б) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

- норма права -- це правило поведінки, що набуває і втрачає свою обов'язковість у встановленому порядку. Тобто, норма права може бути видана і скасована тільки компетентним державним органом і за певною встановленою процедурою. Після видання норма права діє у часі безперервно аж до її відміни у встановленому порядку. Крім того, вона не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань.

Структура (або внутрішня форма) правової норми -- це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання її внутрішня організація, яка виражається в її поділі на складові елементи та у певних зв'язках між цими елемантами.

Елементами правової норми є диспозиція, гіпотеза та санкція.

Гіпотеза - це частина норми, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність правил, що встановлені в диспозиції.

Гіпотеза відповідає на запитання коли? де? в якому разі? за якої умови? Вона визначає можливості застосування норми (пра¬вил поведінки, що містяться в її диспозиції) до тих чи інших умов, визначає межі чинності диспозиції. Тому відсутність або нечіткість викладення змісту гіпотези правової норми може призвести до неправильної оцінки фактів, а отже - до довільних, не передбаче¬них у праві, дій суб'єктів.

Гіпотеза може бути:

а) визначена, яка вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції правової норми;

б) не повністю визначена, яка містить формулювання у загальній формі типу «у необхідному випадку», а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб'єктами.

в) відносно визначена, обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

У науковій літературі зустрічається також поділ гіпотез на аб¬страктні та казуальні.

Абстрактна гіпотеза - це гіпотеза, в якій умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, без глибокої деталізації, що дає змогу охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків. А оскільки родові ознаки, що містить у собі абстрактна гіпотеза, - явища досить стійкі, то і норми, що мають таку гіпотезу, характеризуються високою стабільністю.

Казуальна гіпотеза визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки. Тому дія її поширюється на більш обмежене коло випадків, а сама норма має меншу стабільність, ніж за наявності абстрактної гіпотези.

Диспозиція - це частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити, або, навпаки, що не повинен робити адресат норми).

Диспозиція, як і гіпотеза, може бути:

а) визначена - закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть поводити себе лише так, як зазначено у нормі права, вони позбавлені можливостей для вибору іншої поведінки;

б) не повністю визначена - вказує лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;

в) відносно визначена - вказує на права й обов'язки суб'єктів, але надає можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин.

Санкція - це частина правової норми, що містить вказівки стосовно юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі.

Мета санкції - створити ті чи інші несприятливі наслідки для правопорушника. Ці наслідки можуть знайти вираз у різних формах: у примусі до здійснення певних дій; у визнанні недійсними певних діянь; у зміні правового статусу тих або інших суб'єктів тощо. При цьому характер санкцій залежить від урегульованих нормою суспільних відносин і, відповідно, від особливостей окремих галузей права, які включають ту чи іншу норму. Так, санкції норм державного права зводяться здебільшого до визнання недійсними певних діянь, що здійснювалися з порушеннями правових приписів, а санкції норм цивільного права - до заходів майнової відповідальності.

Види санкцій:

а) визначена - вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника;

б) відносно визначена - вказує на кілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається виходячи з особливостей конкретної справи.

В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна логічна структура є однією з ознак, яка відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.

В будь-якій правовій системі існує значна кількість правових норм, які покликані регулювати різні суспільні відносини. Ввесь масив існуючих правових норм можна поділити на різні види за різними критеріями поділу.

За функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

- регулятивні (правоустановчі), що встановлюють права і обов'язки суб'єктів;

- правоохоронні, що регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, що встановлені регулятивними нормами.

За предметом правового регулювання -- аналогічно до поділу на галузі права: конституційні, цивільні, кримінальні та ін. У свою чергу, галузеві норми поділяються на:

- матеріальні -- тобто такі, що встановлюютьбажане правило поведінки, права та обов'язки суб'єктів;

- процесуальні -- ті, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов'язків, встановлених у нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на:

1. Відправні, що мають найбільш загальний характер, достатньо високу форму абстрагування і містять у собі відправні начала, основи правового регулювання суспільних відносин. Відправні норми досить неоднорідні за своїм характером, змістом і цільовим призначенням, і, у свою чергу, поділяються на:

- норми-начала, які містять положення, що закріплюють основи суспільного та державного устрою;

- норми-принципи -- закріплюють вихідні принципи права;

- визначально-установчі норми -- містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання;

- норми-дефініції -- містять повні або неповні визначення певних правових категорій та понять.

31. Інститут права: поняття, ознаки, види

Інститут права чи правоий інститут - відособлена група юридичних норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини всередині однієї галузі права або на їх стику.

Ось одна з класичних дефініцій правового інституту:

Інститут права - це порівняно невелика, стійка група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин.

Прикладами правових інститутів можуть служити: інститути дарування, спадкування, купівлі-продажу в цивільному праві (цивільне право - галузь).

Інститут права є одним з основних структурних елементів системи права, його "складовою частиною, блоком, ланкою". При цьому інститути права існують і функціонують в межах галузей права. Разом зі складовими їх нормами вони формують структуру кожної галузі права. Таким чином, інститути права в ієрархії структурних елементів системи права займають другий рівень: вони складаються з норм права; при цьому вони самі є складовим елементом галузей права.

Характерно, що відносну самостійність (автономію) і стійкість функціонування норми в складі інституту набувають в силу того, що регулюють типові (тобто подібні) суспільні відносини. На відміну від галузей права, інститут права об'єднує норми, які регулюють лише частину вiдносин певного виду.

Правові інститути з часом можуть переростати в самостійні підгалузі і галузі, що зумовлено рядом об'єктивних і суб'єктивних причин. До об'єктивних причин можна віднести матеріальні, соціальні та інші умови життя суспільства, що визначають процес виникнення та існування системи права та об'єктивну необхідність її злагодженого та ефективного функціонування (Наприклад, розвиток окремих видів суспільних відносин, підвищення їх значення). До суб'єктивних - діяльність законодавця. До галузей і підгалузей права, "виросли" з інститутів можна віднести:

авторське право

житлове право

спадкове право

виборче право

космічне право

гірниче право

водне право

та інші

Класифікувати правові інститути можна за різними критеріями.

3.1 По галузях

Інститути права класифікуються за галузевою належністю виходячи з того, що вони входять в ту чи іншу галузь права (або відразу декілька, див. нижче). Таким чином, всі інститути можуть бути поділені на такі групи:

цивільні (цивільно-правові)

кримінальні (кримінально-правові)

конституційні (конституційно-правові)

адміністративні (адміністративно-правові)

і т. д.

При цьому наведені приклади відображають лише один ступінь класифікації за галузевою ознакою. Враховуючи поділ права на приватне і публічне, можна також розділити інститути на наступні групи:

Приватноправові інститути:

цивільні:

трудові:

сімейні:

і т. д.

Публичноправового інститути:

кримінальні (кримінально-правові)

конституційні (конституційно-правові)

адміністративні (адміністративно-правові)

і т.д.

Крім цього, можна з цього ж критерію розділити інститути на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні інститути:

цивільні (цивільно-правові)

кримінальні (кримінально-правові)

і т.д.

Процесуальні інститути:

цивільно-процесуальні: інститути позовної давності, представництва в суді і т.д.

кримінально-процесуальні: інститути запобіжних заходів, цивільного позову в кримінальному процесі, слідчих дій

і т.д.

По приналежності до кількох галузях

Як правило, інститут функціонує в рамках однієї галузі права. Однак існують і інститути, які з норм різних галузей права.

Галузевий інститут об'єднує норми всередині конкретної галузі :

інститути дарування, спадкування, купівлі-продажу в цивільному праві

інститут президентства в конституційному праві

інститут необхідної оборони і крайньої необхідності в кримінальному праві

інститут посадової особи в адміністративному праві

інститут шлюбу в сімейному праві

і т. д.

Міжгалузеві (змішані) інститути регулюють суспільні відносини, пов'язані з кількох галузях права, тобто знаходяться на стику галузей:

інститут власності (цивільне право, адміністративне право, кримінальне право і т. д.)

інститут юридичної відповідальності (цивільне, кримінальне, адміністративне, фінансове, податкове, трудове та ін)

інститут договору (цивільне, конституційне, адміністративне, трудове і т. д.)

і пр.

3.3 За ступенем складності

Характер суспільних відносин, врегульованих правовим інститутом, впливає і на структуру самого правового інституту. Так, складні, багатоелементні суспільні відносини призводять до необхідності більш детального правового регулювання. Це обумовлює наявність в інституті субинститутов (подінстітутов) - більш дрібних структурних утворень.

Простий інститут - невеликий інститут, який не містить в собі ніяких інших структурних утворень (крім, природно, правових норм).

Складний (комплексний) інститут - відносно великий інститут, що має в собі більш дрібні структурні утворення - субінститути. Так, договір поставки в цивільному праві включає в себе інститути штрафу, неустойки, відповідальності і т.д.

3.4 По функціям

Правові інститути, так само як і норми права, в залежності від функцій діляться на кілька категорій. Регулятивні - приписи, що встановлюють права і обов'язки учасників правовідносин:

інститут громадянства

інститут шлюбу

інститут президентства

і т.д.

Охоронні - спрямовані на захист порушених суб'єктивних прав учасників правовідносин:

інститут забезпечення позову

інститут запобіжних заходів

Інститут права -- це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм. Інститут права характеризується тим, що:

регулює певний вид суспільних відносин;

є складовою частиною однієї або декількох галузей права;

є логічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм;

функціонує автономно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права.

Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права , та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права.

Підгалузь права -- система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін. На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі.

32. Галузь права: поняття, ознаки, види. Критерії їх утворення

Галузь права -- відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Провідна галузь права -- конституційне (державне) право -система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове становище особи. Через призму конституційного права можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Конституційне право у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить

із того, що права людини і громадянина не даруються державою, а належать людині від народження, випливають із її статусу к особи. Призначення держави -- створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.

Над конституційним правом як основною галуззю права всієї правової системи нібито надбудовані:

-- з одного боку, адміністративне та цивільне право -- дві профілюючі галузі, що втілюють у предметі та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;

- з іншого боку, кримінальне право -- профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання охоронних завдань.

Адміністративне право -- система правових норм, які регулюють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої влади, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємовідносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами.

Цивільне право -- система правових норм, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізичними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право -- система правових норм, кі охороняють від злочинних посягань на права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установлюючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право -- система правових норм, кі регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотримання стабільності у міжнародному житті й на заохочення торгових та інших контактів між державами. Міжнародне право ґрунтується на міжнародних угодах, його норми у разі протиріч із нормами національного права, тобто внутрішнього права держави, мають перевагу.

У міжнародному публічному праві головне місце посідають політичні взаємовідносини: питання забезпечення миру та міжнародної безпеки, суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи.

Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, що виникають у міжнародному житті і пов'язані з розширенням міжнародного торгово-економічного, науково-технічного і культурного співробітництва. В міру поглиблення господарських міжнародних зв'язків, спілкування і співробітництва організацій і фірм різних країн, окремих громадян зростає значення норм міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тісно пов'язані, оскільки норми цих двох галузей права служать меті оформлення мирного міжнародного співробітництва в різних галузях.

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) -- прямо регулюють суспільні відносини. До них належать конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) -- визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права -- адміністративному, цивільному, кримінальному відповідають процесуальні -- адміністративно-процесуальне, цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративно-правових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Цивільне процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок діяльності правоохоронних органів і судів у зв'язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їхнім розглядом у суді й винесенням вироку.

Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб'єктів, пов'язаної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збіжний із предметом регулювання матеріального права.

33. Поняття та ознаки публічного і приватного права, критерії їх утворення

Предмет і метод правового регулювання, на яких грунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес -- галузь публічного права, приватний -- галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному -- немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві -- метод субординації, у приватному -- координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне -- приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других -- диспозитивний (автономії).

Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.

Приміром, підприємницьке право -- система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других -- імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він передбачає обов'язкові управлінські акти, адресовані підприємцям -- у межах компетенції управлінського органу).

Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового регулювання.

В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів регулювання якості навколишнього середовища.

Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права -- цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву -- властиві елементи як диспозитивного, так й імперативного методу, з превалюванням одного з них. Зрозуміло, що система методів правового регулювання перебуває у постійному русі, динаміці.



34. Правотворчість: поняття, ознаки, види, стадії. Поняття та стадії законотворчості в Україні

Правотворчість -- це особлива функція держави, інших уповноважених суб'єктів, правова форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних суб'єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це діяльність, яка пов'язана з прийняттям, виданням норм права, які є обов'язковими для тих, кому вони адресовані.

Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття нормативного акту, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) є, переважно, діяльністю держави;

2) має організаційну спрямованість;

3) відображається в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

4) суворо регламентується правовими нормами.

Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації.

Правотворчий процес -- це процесуальна діяльність суб'єктів правотворчості щодо порядку формування і закріплення їх волі шляхом встановлення, зміни чи скасування правових норм, яка відбувається відповідно до встановленої процедури.

У країнах англосаксонської правової сім'ї основним видом правотворчої діяльності є судова правотворчість, тобто діяльність суду з прийняття судових рішень, відповідно стадії цієї діяльності і є стадіями правотворчості.

У країнах романо-германської правової сім'ї, у тому числі й в Україні, основним видом правотворчості є законотворчість, а основним джерелом права -- нормативно-правовий акт.

Процес законотворчості суворо регламентований правом. Наприклад, в Конституції України йдеться про порядок прийняття законів. Крім того існує Регламент Верховної Ради України, де передбачаються правила і режим роботи цього органу. Інші суб'єкти підзаконної правотворчості також мають власні нормативні документи, що встановлюють порядок їх діяльності щодо прийняття правових актів.

Існує декілька підходів до поділу законотворчого процесу на стадії. Якщо їх узагальнити, то можна виділити наступні його етапи та стадії, при тому, що кожний етап включає декілька стадій.

І етап. Формування державної волі (підготовка проекту).

1) З'ясування суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин, визначення виду правового акта та суб'єкта його прийняття із залученням фахівців у відповідній галузі господарства, які мають досвід роботи та знання.

2) Прийняття рішення про підготовку нормативно-правового акта. Готувати проект нормативного акта, після прийняття відповідного рішення, може орган правотворчості, інші суб'єкти законодавчої ініціативи, а також спеціально уповноважені суб'єкти. Відповідно до законодавства України розроблення проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради України, на замовлення на договірній основі, а також у ініціативному порядку. Порядок розроблення проектів законів визначається Положенням про порядок розроблення проектів законів та Положенням про структуру, виклад, зміст і оформлення проектів законів. Розроблення закону (його частини) на договірній основі замовляє Президія Верховної Ради України за рахунок кошторису витрат Верховної Ради України. У ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи. Розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради України від імені осіб або органів, які мають право законодавчої ініціативи, чи за їх підтримкою з обов'язковим зазначенням всіх авторів. Парламент може доручити розроблення проекту закону або його частини постійній або тимчасовій спеціальній комісії Парламенту, а також Уряду.

3) Розгляд і обговорення проекту здійснюється у різних формах (розширені засідання робочих груп; обговорення у засобах масової інформації; отримання експертних висновків від профільних наукових установ тощо). Найважливіші законопроекти можуть виноситись на всенародне обговорення. Прикладом може бути винесення на всенародне обговорення у 2003 р. проекту внесення змін до Конституції України.

4) Створення остаточного варіанта проекту нормативного акта.

II етап. Безпосереднє прийняття нормативно-правового акту відповідним суб'єктом правотворчої діяльності.

1) Внесення у офіційному порядку одним із суб'єктів законодавчої ініціативи проекту на розгляд відповідного правотворчого органу. Законодавча ініціатива -- закріплене в Конституції Україні право певних суб'єктів внести пропозицію про прийняття закону, відповідний законопроект у законодавчий орган. Право законодавчої ініціативи породжує у останнього обов'язок розглянути пропозицію і законопроект, але прийняти або відхилити його -- право законодавця.

Законопроект подається із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності його розроблення або прийняття, характеристику цілей, завдань та основних положень майбутнього нормативно-правового акта, його місце у системі чинного законодавства, а також очікувані соціально-економічні та інші наслідки його застосування. Законопроекти, розроблені за дорученням або на замовлення Верховної Ради України, а також ті, що вносяться Президентом України або Урядом, повинні супроводжуватися пояснювальною запискою. У разі внесення законопроектів, які потребують фінансових витрат, пов'язаних з його прийняттям і реалізацією, додаються їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат. Законопроекти фінансового змісту обов'язково мають отримати оцінку відповідного міністерства. Узгодження законопроекту означає його візування або внесення пропозицій керівництвом зацікавлених міністерств, які мають до нього безпосереднє відношення.

2) Обговорення проекту. Дана стадія необхідна для того, щоб довести документ до потрібної якості: усунути суперечності, прогалини, неточності та інші дефекти. Як правило, проекти розглядаються на 2--3-х читаннях. На першому читанні доповідає представник суб'єкта законодавчої ініціативи. За результатами обговорення правотворчий орган приймає рішення про: відхилення законопроекту, передачу його на доопрацювання, опублікування для народного обговорення і наступне доопрацювання за результатами обговорення, прийняття законопроекту за основу ( з можливим доопрацюванням) і підготовка його до другого читання. До другого та третього читання законопроекту пропозиції вносяться до редакції законопроекту, прийнятого у першому читанні за основу (пропозиції і поправки до нових текстів, які виникли у ході доопрацювання законопроекту; поправки до поправок таке інше). Крім того, на третє читання одночасно із законопроектом подаються проект постанови Верховної Ради України або проект закону, що розглядається, про порядок введення останнього в дію, який повинен містити також зміни і доповнення до чинних законів; та внесений урядом України план організаційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових заходів для введення даного закону в дію.

3) Прийняття проекту здійснюється шляхом голосування спочатку кожної статті, розділу, глави, поправок до них, а потім проекту в цілому. В Україні закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів від складу Парламенту. Рішення про прийняття, зміну і доповнення до Конституції України вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше як 2/3 депутатів від складу Парламенту, визначеного в Конституції. Голосування з цих питань, як правило, проводиться поіменно. Закон підписує голова Парламенту і передає на підпис Президенту, який протягом 15 днів підписує його або повертає до Парламенту з пропозицією доопрацювання. Якщо протягом цього терміну Президент не повернув закон для повторного розгляду, то він вважається схваленим і має бути підписаним та введеним в дію. У випадку повернення закону на доопрацювання, народні депутати можуть подолати вето Президента стосовно того чи іншого зауваження тільки двома третинами від конституційного складу Парламенту, після чого Президент повинен його підписати протягом 10 днів.

4) Вступ нормативно-правового акта в юридичну силу відбувається через 10 днів з моменту його офіційного оприлюднення у засобах масової інформації. Такими засобами в Україні є: «Голос України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур'єр», «Відомості Верховної Ради України». Офіційним є також його оприлюднення у інших засобах масової інформації: по телебаченню, радіо; розіслані відповідним державним установам, органам місцевого і регіонального самоврядування, об'єднанням громадян тощо. (Не вимагається обов'язкове офіційне оприлюднення відомчих актів, предметом регулювання яких є внутрішні організаційні питання діяльності окремих організацій). Згідно з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації в Міністерстві юстиції України, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Скасування закону здійснюється голосуванням щодо нього в цілому. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структурних частин, прийняття поправок або викладення тексту закону в новій редакції. Прийняття Верховною Радою України закону в цілому в новій редакції і введення його в дію скасовує раніше прийнятий закон.

Для підзаконної правотворчості може використовуватись спрощена процедура.

35. Зовнішні форми(джерела) права: поняття, види. Зовнішні форми права в Україні

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому -- джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном «форма права» використовується термін «джерело права». Вони досить тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються -- чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Джерело (форма) права -- це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативно-правовий договір;

4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціонування державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.