Сучасна теорія держави та права України

По характеру наступаючих наслідків розрізняють факти:

правостворюючі;

правозмінюючі;

правоприпиняючі.

Класифікацію юридичних фактів можна поділити на три взаємозалежних принципи.

За першим принципом - “вольовий” критерій. За яким всі юридичні факти поділяються на події і дії. Дії - вчинки людини, акти державних органів тощо. Події - явища природи, виникнення і розвиток яких не залежить від волі та свідомості людини.

За другим принципом дії поділяються на правомірні та неправомірні.

Перші відповідають імперативам юридичних норм, у них виражена правомірна (з погляду чинного законодавства) поведінка.

Неправомірна - суперечить правовим розпорядженням, завдають шкоду інтересам особи, суспільства держави. Значення цього розподілу полягає в тому, що воно охоплює певною мірою протилежні сфери правової дійсності.

З одного боку - договори, дії, адміністративні акти, пов'язані з “Нормальними” правовими відносинами, з іншого боку - злочини, що викликають виникнення охоронних правовідносин. При скептичному ставленні до юридичних класифікацій не можна не бачити тут досягнення юридичної думки, що абстрагуючись, охопила єдиною класифікацією юридичні факти.

Відповідно до третього принципу правомірні дії поділяються на юридичні вчинки і юридичні акти. Вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб'єкт їхнє правове значення, бажав чи не бажав їх настання. Значна частина правомірних вчинків породжується матеріально-предметною діяльністю людей (виробництвом і споживанням матеріальних благ, відкриттів і винаходів).

Юридичні акти - дії, прямо спрямовані на досягнення правового результату. Проводячи юридичні акти, громадяни, державні органи й інші об'єкти цілеспрямовано створюють, змінюють, припиняють правовідносини для себе або для інших суб'єктів.

В свою чергу, дії підрозділяються на однобічні і багатобічні, позитивні і негативні, а правопорушення - не навмисні, необережні і випадкові. У числі дій особливо виділяють - юридичні факти - стани, результативні дії; юридичні факти - події, які розмежовуються на абсолютні і відносні.

Юридичні дії - складний і багатоплановий об'єкт класифікації. Укласти в єдину класифікаційну схему різноманітні прояви діяльності суб'єктів права дуже важко. У науковій і навчальній літературі використовується ряд розподілів правомірних юридичних фактів - дій:

за суб'єктами (дії громадян, організацій, держави);

за юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки);

за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні);

за способом здійснення (особисто через представника);

за способом вираження і закріплення та інші.

Проте безумовним є те, що виділення результативних дій в окремий різновид юридичних факторів - приклад подальшого поглиблення їх традиційної класифікації. Виготовлення речі, створення твору літератури, мистецтва, науки і техніки - дії, прямо не спрямовані на юридичний результат, тобто відповідно до прийнятої класифікації це - юридичні вчинки.

Суттєву теоретичну і практичну роль відіграє систематизація неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна віднести підрозділи неправомірних дій: за ступенем суспільної небезпеки (проступки, злочини); за суб'єктами (дії індивідів, організацій); за об'єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки); за галузями права (карні, адміністративні, цивільні, трудові); за формою провини (навмисні, необережні); за мотивами (хуліганські, корисливі). З подальшим поглибленням цієї класифікації виникають і нові підвиди неправомірних дій, наприклад з розвитком публічного міжнародного права виникли неправомірні дії держав, їх союзів та міжнародних і міждержавних організацій.

Юридичні факти - події можна класифікувати за різними ознаками: за походженням - природні (стихійні) і залежні у своєму походженні від людини; залежно від повторюваності події - унікальні й повторювані (періодичні); за тривалістю - моментальні (події) і протяжні в часі (процеси); за кількістю учасників - персональні, колективні, масові; останні - на події з визначеною і з невизначеною кількістю. Осіб, що беруть у них участь; за характером наслідків, що настали - на події оборотні та необоротні.

Отже, класифікація юридичних фактів є досить поширеною (хоч і не вичерпною, вона постійно оновлюється), але в її основі лежать подія всіх юридичних фактів на події та дії.

З погляду свого соціального змісту юридичний факт має насамперед адекватно відображати соціальну ситуацію. Стосовно останньої, юридичні факти виконують двояку роль: по-перше, ідентифікаційну, оскільки вона покликані точно позначити соціальну ситуацію, забезпечити її фіксацію в правовому регулювання. В цій якості юридичні факти виступають у ролі “індексів”, що свідчить про наявність соціально юридичної ситуації. По-друге, розмежувальну, яка полягає в тому, що юридичні факти окреслюють рамки ситуації, дозволяють обмежити її від подібних випадків, зробити її унікальною. Головне завдання. що виконується юридичними фактами в правовому регулюванні, - забезпечення виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Кожен юридичний факт викликає або провоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі наслідки.

Юридичні факти мають відповідати не тільки "соціальним", а деяким “Спеціально юридичним” вимогам, оскільки вона являють собою елементи юридичної форми суспільних відносин, один із засобів правового регулювання.

Однією з найважливіших вимог до юридичних фактів є їх юридична надійність. Це така характеристика факту, що відображає, з одного боку, сталість його зв'язку із соціальною ситуацією, а з іншого - стабільність його соціального змісту. Юридичні факти, особливо їх “законодавчий вигляд”, мають поєднувати динамізм на стабільність. Юридичний факт повинен мати адаптивність, здатність певною мірою "пристосовуватися" до мінливих умов. Юридичні факти, що закріплюються в статтях понятійне вираження й чітке термінологічне визначення. Чітке, формальне, документальне засвідчення юридично значимих дій в повсякденному житті сприяє підвищенню правової культури особистості, зміцнює правопорядок та значно полегшує захист інтересів громадян у разі їх порушення.

55. Поняття реалізації правових норм, їх форми та значення

Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання - форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання - форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання - форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання - державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

- це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, - об'єктами управління; прийняті рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- у випадку, коли є спір або які-небудь перепони на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір із приводу права на спадщину);

- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності пред'являються такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, в умовах якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, відносно якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в даному суспільстві норми моралі). Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:

- аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєного та ін");

- вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація - оцінка конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

- винесення рішення (ця стадія передбачає прийняття суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній ; вираз в усній або письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу).

Правозастосовний акт - індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

за суб'єктами видання - акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;

за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, - регулятивні та правоохоронні;

за формою зовнішнього виразу - усні, конклюдентні та письмові.



56. Застосування юридичних норм: поняття, ознаки, стадії

Застосування норм права - державно-владна, організаційна,здійснювана в процедурно-процесуальному порядку діяльність компетентних органів держави й посадових осіб у реалізації приписів правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів), іншими словами, це особлива форма реалізації норм права.

Ознаки застосування норм права

Має владний характер, бо це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень,а їх правові приписи обов'язкові до виконання.

Здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах.

Має індивідуалізований, персоніфікований характер.

Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди розумова діяльність.

Підстави для застосування норм права

коли певні правовідносини повинні повинні бути проконтрольовані зі сторони правоохоронних органів.

у разі спору про суб'єктивні права і обов'язки, і певні сторони не можуть дійти консенсусу.

коли права і обов'язки членами суспільства виконуються неналежним чином.

коли потрібно офіційно встановити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими.

у разі,коли особа підлягає притягненню до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

коли передбачені нормою суб'єктивні права і обов'язки можуть виникати лише з відповідного індивідуального акта державних органів чи інших юридичних осіб.

Правозастосування -- це складний вид діяльності. Для оволодіння мистецтвом застосування норм права у конкретних справах важливо опанувати технологією цієї діяльності. В технологічному аспекті вона складається з низки стадій, що йдуть в певній логічній послідовності, незважаючи на те, що кожна справа має свою фактичну неповторність.

До визначення кількості стадій можна підходити з меншим чи більшим ступенем узагальнення фактичних операцій, які становлять зміст цих стадій. Тому в спеціальній літературі зустрічаємо розбіжності щодо їх кількості.

До основних «стадій процесу застосування норм права можна віднести такі:

1) вивчення фактичних обставин справи;

2) вибір відповідної норми права;

3) перевірка відповідності змісту норми офіційному тексту, встановлення меж юридичної дії норми та з'ясування, яка саме редакція норми (у разі її зміни) має застосовуватись -- нова чи попередня;

4) аналіз змісту норми права, тобто її тлумачення;

5) прийняття (винесення) рішення компетентним органом чи посадовою особою;

6) виконання рішення та доведення його змісту до відома зацікавлених осіб та організацій.

1. Вивчення фактичних обставин справи.

Ця стадія включає такі дії:

визначення кола фактів, необхідних для розв'язання справи;

збирання та процесуальне закріплення фактів;

дослідження фактів з точки зору встановлення їх достовірності (вірогідності) та достатності;

оцінку фактів з точки зору їх істинності або помилковості.

Збирання, аналіз та оцінка фактів, необхідних для розв'язання; справи, проводиться, звичайно, за допомогою певних юридичний засобів та в установлених законом формах і порядку. Оцінка доказів у справі проводиться за принципом вільної оцінки доказів (тобто за внутрішнім переконанням відповідних осіб, ст. 67 КПК). В результаті дослідження фактичних обставин у справі має бути встановлена об'єктивна істина як необхідна умова додержання законності та винесення (прийняття) справедливого рішення.

2. Вибір відповідної норми права.

Ця операція здійснюється на основі правової кваліфікації, тобто з'ясування питання про те, згідно з якою нормою (або нормами) має розв'язуватися певна ситуація з конкретним фактичним складом (змістом).

Юридична кваліфікація ситуації (фактів, обставин), що потребує правового розв'язання і яка здійснюється в цій стадії, має попередній, не остаточний характер; вона уточнюватиметься в наступних стадіях.

3. Перевірка відповідності змісту норми офіційному тексту, її чинності, встановлення меж юридичної дії норми та з'ясування, яка саме редакція норми (уразі її зміни) має застосовуватись -- нова чи попередня.

Справжність змісту норми, що застосовується, перевіряється за офіційним текстом, який оприлюднюється у відповідних виданнях. Так, офіційними, згідно з Указом Президента, є такі видання: "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України", газета "Урядовий кур'єр", а згідно з Регламентом Верховної Ради -- крім перелічених, ще й газета "Голос України". Офіційні тексти нормативних актів (кодексів, законів) можуть бути представлені також у вигляді окремих самостійних видань.

4. Аналіз змісту норми права, тобто її тлумачення.

В процесі тлумачення суб'єкт правозастосування встановлює справжній смисл норми, зміст волі, яка в ній виражена, її основну мету та соціальну спрямованість, можливі наслідки її дії, з'ясовує суспільно-політичні умови її прийняття.

Для встановлення адекватного змісту норм правозастосовуючий суб'єкт може, а іноді зобов'язаний звертатись до інтерпретаційних актів та інших джерел офіційного чи неофіційного тлумачення, що виходить від різних органів та осіб і яке має на меті полегшити розуміння цих норм.

5. Прийняття рішення компетентним органом чи посадовою особою.

З прийняттям рішення пов'язана остаточна юридична кваліфікація ситуації, що викликала необхідність застосування норм права, та визначення на їх підставі правових наслідків щодо конкретних "дійових" осіб -- учасників правовідносин.

6. Виконання рішення та доведення його змісту до відома зацікавлених осіб та організацій.

Це завершальна стадія застосування норм права. Вона охоплює звернення рішення до виконання та доведення його змісту до відома належних осіб. Фактичне виконання рішення лежить за межами процесу застосування норми права.

Елементи регламентації цієї стадії, як і в попередніх стадіях, також можуть бути вказані у відповідних нормативних актах.

Так, згідно з КпАП: 1) постанова у справі про адміністративне правопорушення оголошується негайно після закінчення розгляду справи; 2) копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено; 3) у той же строк копія постанови вручається або висилається потерпілому на його прохання; 4) копія постанови вручається під розписку; 5) в разі, якщо копія постанови висилається, про це робиться відповідна відмітка у справі; 6) орган чи посадова особа, які розглядали справу про адміністративне правопорушення, в разі, коли це передбачено законом, про прийняте рішення (про накладення на винного стягнення) доводять до відома адміністрації та інших вказаних в законі осіб та організацій за місцем роботи, навчання або проживання порушника



57. Акти застосування права: поняття, ознаки, види

У процесі правозастосовчої діяльності компетентні органи держави приймають акти застосування норм права.

Акт застосування норм права -- це офіційний документ компетентного органу держави, який приймається в результаті розгляду конкретної справи.

Правозастосовчому акту властиві певні особливості:

1. Акти застосування права приймаються компетентними органами держави у межах їх повноважень.

2. Акти застосування права носять державно-владний характер, оскільки є обов'язковими для суб'єктів, учасників конкретних правовідносин.

3. Акти застосування права мають індивідуальний персоніфікований характер, оскільки стосуються конкретного суб'єкта чи конкретної ситуації.

4. Акт застосування права має формально визначений характер, оскільки є письмовим документом, що має певну форму та атрибути.

5. Дія акта застосування права вичерпується одноразовою реалізацією.

6. Акти застосування права не поширюються на ті відносини, які виникають після їх прийняття.

7. Акти застосування права можуть бути оскаржені чи опротестовані у передбаченому законодавством порядку.

У юридичній літературі акти застосування права класифікують за певними критеріями.

I. За формою:

-- вирок, рішення, указ, наказ тощо.

II. За суб'єктами:

-- акти Верховної Ради, акти глави держави, акти Кабінету Міністрів, акти міністерств, акти судових органів тощо.

III. За функціональним призначенням:

-- регулятивні -- акти, які забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм та підтверджують чи встановлюють права та обов'язки сторін;

-- охоронні -- акти, які забезпечують реалізацію санкцій охоронних норм, встановлюючи міру юридичної відповідальності.

IV. За характером приписів:

-- уповноважуючі -- правозастосовчі акти, які дають можливість реалізувати певне суб'єктивне право;

-- зобов'язуючі -- це акти, які конкретизують юридичний обов'язок та покладають на суб'єктів необхідність його здійснення;

-- забороняючі -- акти, які конкретизують юридичні заборони.

V. За предметом правового регулювання:

-- кримінально-правові, цивільно-правові тощо.

VI. За юридичною природою:

-- основні, що містять остаточне рішення в конкретній справі (наприклад, вирок суду);

-- додаткові, які сприяють виданню основного акта (наприклад: ухвала суду про притягнення особи як обвинуваченого).

58. Правові прогалини: поняття, види та способи запобігання їм та їх подолання

Прогалина у праві -- це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм.

Слід зазначити, що прогалину в праві не можна ототожнювати з “помилкою в праві” як результат невірної оцінки об'єктивних умов і вияву не тієї законодавчої волі, котру слід було б втілити в нормативно-правовому акті.

“Помилка в праві” можлива у випадках, коли правотворчий орган: 1) помилково вважає якісь відносини такими, що не підлягають правовому регулюванню; 2) помилково покладається на конкретизацію права в ході його застосування; 3) помилково передає питання на розсуд того, хто застосує право; 4) видає норму, яка не потрібна; 5) помилково вирішує питання в установленій нормі. У перших трьох випадках «помилка в праві» домислює наявність прогалин.

Прогалина у законі -- це повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у даному законі.

Причини прогалин:

1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання (первісна прогалинність);

2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (подальша прогалинність);

3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки.

Прогалини в праві виникають, як правило, там, де є суперечливість норм однакової сили, коли одна з них «знищує» іншу.

Невірно вважати прогалинами такі випадки:

* кваліфіковану мовчанку законодавця, коли він умисно залишає питання відкритим, утримується від прийняття норми, відносить вирішення справи за межі законодавства;

* свідоме віднесення питань на розсуд правозастосувача, коли законодавець розраховує на конкретизацію його законодавчої волі правозастосовними та іншими правовими актами.

Шляхи усунення і подолання прогалин у праві

Прогалини в законодавстві повинні усуватися в процесі правотворчості шляхом внесення змін і доповнень до законів, видання нових, досконаліших юридичних актів.

За наявності прогалини в законі законодавець пропонує правозастосувачу різну поведінку.

Трапляються випадки, коли потрібно знайти норму права, що регулює конкретні суспільні відносини, а виявляється, що такої норми немає. Подібна ситуація в теорії права отримала назву "прогалини в праві", тобто відсутність юридичного врегулювання конкретних суспільних відносин у тому випадку, коли таке врегулювання необхідно. При цьому спір, що виник у сфері суспільних відносин, не врегульованих нормами права, однаково необхідно вирішувати, включаючи й судовий розгляд. Відсутність норм права, що регулюють конкретні відносини, не може бути підставою для відмови судом розглянути справу. Так, зокрема, ч. 6 ст. 4 ГПК говорить: "Забороняється відмова в розгляді справи за мотивами неповноти, неясності, суперечливості або відсутності законодавства, що регулює спірні відносини".

Як вихід із такої ситуації є два варіанти: перший полягає в прийнятті компетентним органом правового акта, що регулював би дане питання. Однак цей процес є тривалим і складним. Тому для оперативного рішення застосовується другий варіант, що полягає в аналогії закону і аналогії права. Аналогія закону - це застосування для регулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні відносини. Аналогія права - це вирішення конкретних питань, з використанням при цьому загальних ідей і принципів права, коли відсутні акти, що регулюють як конкретні відносини, так і аналогічні їм.

Ці теоретичні принципи зафіксовані тепер і на законодавчому рівні у ст. 8 нового Цивільного кодексу України. Тому при нормативному обґрунтуванні своїх вимог або заперечень у господарському суді можна буде посилатися на цю норму Цивільного кодексу. Принципи аналогії закону і аналогії права знайшли своє відображення й у згаданому вище законопроекті "Про закони й законодавчу діяльність". Стаття 43 цього законопроекту встановлює, що "прогалини, виявлені в змісті закону, можуть бути усунені судом, що застосовує закон, шляхом аналогії закону і аналогії права ". У законопроекті дається визначення цих принципів теорії права і встановлено обмеження їх застосування. І хоча цей законопроект ще не має сили закону, однак, судячи з хронології його обговорення у Верховній Раді, є надія, що його приймуть у третьому читанні в недалекому майбутньому.

Однак варто пам'ятати, що рішення, прийняті на підставі аналогії права або аналогії закону, не можуть відігравати роль загальної норми права, яка застосовується для всіх. Воно стосується винятково даного конкретного випадку.

Крім аналогій закону і права, прогалини в праві усуваються ще одним способом - постійним застосуванням того чи іншого припису із суміжної галузі права, що регулює подібні відносини. У зв'язку з цим характерними є норми нового Цивільного й Господарського кодексів. Так, зокрема, Господарським кодексом регулюється порядок укладення агентських договорів, а новим Цивільним кодексом - договорів доручення. За своєю правовою природою ці договори є ідентичними. Законодавець допускає, що розділ, який регулює порядок укладення агентських договорів, може не охоплювати абсолютно всі сторони цього питання. Тому п. 2 ст. 305 Господарського кодексу передбачає, що "у частині, не врегульованій нормативно-правовими актами, зазначеними в цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, яким регулюються відносини доручення". З огляду на це, і суд, і підприємці можуть постійно застосовувати норми Цивільного кодексу, якщо в Господарському кодексі відсутні необхідні норми для регулювання агентських відносин.

За наявності прогалини в галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення виходом для юриста-практика є відмова у порушенні провадження в справі, тобто ухвалення виправдувального рішення. Юрист-практик у такому разі повинен керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: «Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону».

Зловживання аналогією в галузі кримінального законодавства мало місце у фашистській Німеччині, де законом від 28 червня 1935 p. був скасований принцип «немає злочину без закону» і тим самим на законодавчому рівні відкритий шлях для судової сваволі і розправи з політичними супротивниками. IV з'їзд Міжнародної асоціації кримінального права (Париж, 1937 p.) засудив аналогію в кримінальному праві і виступив проти її застосування. У кримінальному законодавстві України інститут аналогії відсутній. Стаття 58 Конституції України проголошує: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

За наявності прогалини у галузі цивільного законодавства суди не можуть відмовити у правосудді, посилаючись на відсутність закону. У разі прогалин у цивільно-правових відносинах застосовується аналогія двох видів:

* аналогія закону;

* аналогія права.

Аналогія закону -- це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі правової норми, розрахованої на подібні випадки. Аналогія виключається, якщо вона прямо заборонена законом або якщо закон пов'язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм. Наприклад, відсутність в Україні спеціального законодавства, яке б регулювало правове забезпечення лізингу (комплекс майново-правових відносин, утворених у зв'язку з передачею майна в тимчасове користування), дозволяє заповнити її договором наймання, який є подібним до договору лізингу.

Аналогія права -- це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і змісту законодавства.

Аналогія права застосовується тоді, коли:

* немає норми, яка прямо передбачає даний випадок;

* немає норми, яка передбачає подібний випадок. При вирішенні справи за аналогією закону і аналогією права необхідно додержуватися таких умов:

1) аналогія допустима лише у разі повної відсутності або неповноти правових норм;

2) суспільні відносини, до яких застосовується рішення за аналогією, повинні бути врегульовані хоча б у загальній формі, тобто перебувати у сфері правового регулювання;

3) наявність подібності (аналогії) аналізованих -обставин і обставин, передбачених наявною нормою, повинна бути в істотних, юридичне рівнозначних ознаках; розбіжність -- у деталях, у неістотному;

4) пошук норми, яка регулює аналогічний випадок, має йти спочатку в актах тієї самої галузі права, у разі відсутності такої -- в іншій галузі та у законодавстві в цілому;

5) вироблене в ході використання аналогії правове рішення не повинно суперечити дії розпоряджень закону, його меті;

6) обов'язково має бути вмотивоване пояснення причин застосування рішення за аналогією до даного випадку.

При застосуванні аналогії права істотне значення мають принципи права, які закріплюються в конституції. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, то правозастосувач, виходячи із власною правосвідомості, може мотивувати рішення в справі, посилаючись на конституційні норми.

Для усунення прогалин у законі використовується також субсидіарне застосування норм права -- додаткове застосування одного інституту або галузі права до відносин, що регулюються іншим інститутом або галуззю права.

Субсидіарне застосування правових норм до різних відносин, як правило, закріплене в законі. Є випадки субсидіарного застосування, які прямо законом не передбачені.

Теоретичним підґрунтям субсидіарного застосування є системність права, поділ його на взаємозалежні галузі та інститути. Так, сімейне право виділилося в самостійну галузь з цивільного права і перебуває з ним у тісному зв'язку завдяки подібності регульованих суспільних відносин і методу їх правового регулювання. У Кодексі про шлюб і сім'ю, зокрема, закріплюється, що правозастосувач повинен керуватися розпорядженнями норм цивільного права, які встановлюють строки задавнення позову. Загальні положення і норми цивільного права застосовуються до:

1) відносин, що регулюються трудовим правом, якщо ті чи інші питання не врегульовані трудовим законодавством;

2) регулювання відносин, які виникають у зв'язку з охороною довкілля, якщо вони не врегульовані екологічним законодавством;

3) відносин, що регулюються сімейним законодавством, якщо ті чи інші питання ним не врегульовані.

Слід зважити на те, що в деяких галузях права субсидіарне застосування норм цивільного права скасоване самим законодавцем, а в інших випадках, незважаючи на відсутність прямої заборони в законодавстві, воно недопустимо. Так, до норм власне трудового, сімейного, екологічного права загальні положення цивільного права в порядку субсидіарності не можуть застосовуватися. Субсидіарне застосування можливе лише до норм, включених як додаткові до законодавчих актів про сімейні, трудові та деякі інші відносини.

Регулювання суспільних відносин будь-якою галуззю права здійснюється, як правило, лише власними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.

59. Юридичні колізії та способи їх попередження і подолання

Юридичні колізії -- це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.

Юридичні колізії характеризуються наявністю особливостей, що зумовлюються особливою сферою їх прояву. А саме -- це виявляється у зумовленості колізій системою об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку суспільства;

-- належності до правової сфери суспільних відносин;

-- суперечності між приписами нормативно-правових актів, що приймаються різними суб'єктами з різноманітних питань;

-- суперечності між приписами нормативно-правових актів та нормами інтерпретаційних актів, що роз'яснюють їх положення;

-- суперечливості норм, що регулюють однотипні суспільні відносини;

-- наявності певних труднощів у процесі реалізації тих норм, які мають колізійний характер.

Завданням першого способу є вдосконалення права як системного утворення, завданням другого є діяльність спеціальних органів держави по подоланню колізій, а завданням третього є недопущення можливості виникнення колізійна практиці.

І Вдосконалення законодавства:

- вияв у системі законодавства актів, що протирічать та прийняття замість них нового акту;

- відміна одного із актів, які протирічать;

- розробка та прийняття колізійних норм;

- приведення у відповідність до вимог суспільного розвитку тих нормативних актів, що мають тривалу історію функціонування;

- розробка механізмів та їх закріплення правом, що надають можливість подолати конфлікт;

- нормативне закріплення процедури подолання конфліктів;

- шляхом прийняття конституційного закону визначити ієрархію нормативно-правових актів та способи подолання протирічностей у їх положеннях;

- нормативне закріплення на галузевому рівні особливостей колізій, що існують на галузевому рівні та можливостей їх усунення;

- підвищення якості законодавства з точки зору його системності та непротирічності;

- підвищення рівня та якості професійної підготовки юристів.

ІІ Судовий розгляд спорів, що виникають у колізійних ситуаціях та враховують можливості конституційного, господарського та третейського судочинства. Цей спосіб реалізується у 5ти основних напрямках:

1. Прийняття судових рішень. Вважається найбільш ефективним, оскільки судові рішення мають імперативний характер, є обов'язковими та враховують докази і аргументи сторін.

2. Судові тлумачення, які надають можливість усунути колізійність актів та процедур. Найбільше значення має тлумачення Конституційного Суду України, що є прецедент ним, оскільки є обов'язковим для самого суду, посадових осіб та державних органів.

3. Законодавче закріплення можливості оскарження чи опротестування як нормативних актів, так і судових рішень у судовому чи адміністративному порядку.

4. Наявність узгоджувально-примирювальної процедури, що забезпечує можливість подолання колізій у сфері правового статусу чи повноважень.

5. Можливість запровадження тимчасових чи спеціальних режимів, які включають призупинення дії акту чи повноважень державного органу (надзвичайне положення чи економічні санкції)

ІІІ Наявність ефективних превентивних засобів попередження можливих колізій. До них належать:

- діяльність суб'єктів у межах закону чи наданої компетенції;

- попередня експертна оцінка нормативних актів та визначення напрямків їх узгодження;

- систематизація законодавства з метою виявлення протирічних норм;

- інвентаризація підзаконних нормативних актів, їх чіткий облік;

- виокремлення залежності ефективності норм від їх непротирічності;

- наукове дослідження проблем юридичної конфліктології;

- чітке визначення повноважень суб'єктів правозастосування;

- нормативне визначення статусу актів офіційного тлумачення та їх ієрархії;

- нормативне закріплення різноманітних юридичних процедур;

- визначення найоптимальніших способів співвідношення національного та міжнародного права.

Наявність вищезазначених способів підкреслює важливість проблеми колізійного права та визначає наявність оптимальних шляхів недопущення та подолання колізій. Юридичні колізії-- це розбіжності або суперечності між окремими нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі чи суміжні суспільні відносини, а також виникають у процесі правопорушення і здійснення компетентними органами і посадовими особами своїх повноважень. Колізії породжують конфлікти і конституційні кризи, що небажано для держави, суспільства, громадянина. Юридичні колізії поділяються на чотири групи:

- колізії між нормативними актами і окремими правовими нормами;

- колізії у правотворчості (відсутність чіткої системи, дублювання, видання взаємовиключних актів);

- колізії у правозастосуванні (розбіжності у практичній реалізації одних і тих самих приписів);

- колізії повноважень і статусу держаних органів, посадових осіб, інших владних структур.

До способів вирішення колізій належать тлумачення; прийняття нового акта; скасування старого акта; внесення змін, доповнень і уточнень до чинного акта; судовий (у тому числі господарським судом), адміністративний розгляд; систематизація законодавства; гармонізація юридичних норм; переговорний процес; створення погоджувальних комісій; конституційне правосуддя.

Детальніше розглянемо такий спосіб вирішення колізій, як тлумачення.



60. Тлумачення правових норм: поняття, основні етапи, значення

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.

І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям -- “тлумачення права”.

Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження.

Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.

Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз`яснювального процесів.

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.

З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення -- це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення -- припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення -- з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення -- з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення -- сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові -- розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт -- особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

61. Тлумачення з'ясування правових норм: поняття, значення, способи

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.

І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям -- “тлумачення права”.

Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження.

Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.

Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз`яснювального процесів.

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.

З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення -- це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення -- припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення -- з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення -- з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення -- сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові -- розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт -- особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

62. Тлумачення роз'яснення правових норм: поняття, значення, види

Залежно від юридичних наслідків, до яких призводить роз'яснення правових норм, можна виділити два основні його види: офіційне і неофіційне.

Офіційне тлумачення проводиться уповноваженим на це органом, формулюється у спеціальному акті і формально обов'язкове для певного кола виконавців норми, що тлумачиться. Іншими словами, це офіційна директива як вірно розуміти конкретну норму. Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне.