Правове регулювання здійснення цивільних прав та обов’язків

34

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Зміст здійснення суб`єтивного цивільного права

1.1 Поняття та зміст суб'єктивного цивільного права

1.2 Здійснення суб'єктивного цивільного права

1.3 Межі здійснення цивільних прав

2. Виконання цивільних обов`язків

2.1 Поняття та принципи виконання цивільних обов'язків

2.2 Суб'єкти та умови виконання обов'язку

3. Забезпечення виконання обов'язку

3.1 Загальна характеристика забезпечення виконання зобов'язання

3.2 Види забезпечення виконання зобов'язань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Обираючи тему дипломної роботи «Правове регулювання здійснення цивільних прав та обов'язків», я виходив з того, що цей інститут цивільного права в умовах реформування економіки, переходу нашої країни до ринкових відносин, а також з урахуванням положень, закріплених у новій Конституції України 1996 року, набуває великої значимості і, разом з тим, потребує подальшого дослідження питань, пов'язаних з реалізацією громадянами своїх конституційних прав і свобод та гарантії їх здійснення і захисту з боку держави.

На сучасному етапі розвитку в Україні відбувається вдосконалення правової бази, якою закріплене правове становище громадян та організацій, встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією і іншими законами України.

Однак, навіть закріплені в Конституції та законодавчих актах права і свободи громадян не можуть бути реалізовані доти, доки не буде розроблено відповідного механізму, який би забезпечив можливість їх реалізації.

На жаль, реалії сьогодення свідчать про те, що, не зважаючи на майже 14-річну дію Конституції України, ще не прийняті або довгий час знаходяться на стадії прийняття закони, в яких би був вироблений і, головне, закріплений відповідний механізм.

Актуальним є прийняття у 2003 році (з відповідними змінами і доповненнями) Цивільного кодексу України, який направлений на стабільну основу правового регулювання цивільно-правових відносин в усіх сферах громадського суспільства. Важливе значення нового Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, полягає і в тому, що правове регулювання зазначених відносин спирається на принципи свободи особи, свободи власності, свободи договору та підприємницької діяльності (підприємництва), що забезпечені у своїй реалізації механізмами судового захисту.

Невизначеність, а часом, наявність колізій в прийнятих Верховною Радою нормативних актах, звичайно, не сприяє стабільності цивільно-правових відносин, а навпаки створює певну збентеженість на шляху реалізації цивільних прав громадянами.

Бажано, щоб люди, як громадяни правової демократичної держави, здійснюючи свої цивільні права, вступаючи в цивільно-правові відносини як між собою, так і з різними юридичними особами і державою, почували себе рівноправними партнерами цих відносин і були впевнені в абсолютній гарантії захисту своїх прав і законних інтересів.

В дипломній роботі на цю тему я прагнув більш детально висвітлити питання, пов'язані із правовим регулюванням здійснення цивільних прав та обов'язків громадян, виконанням цивільних обов'язків та забезпеченням їх виконання.

1. Зміст здійснення суб`єтивного цивільного права

1.1 Поняття та зміст суб'єктивного цивільного права

цивільне право обов'язок зобов`язання

Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в Конституції, яка була прийнята у 1996 році.

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Cтаття 3 -- перша зі статей Основного Закону, присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно проголошеної Українською державою та закладеної у Конституцію філософії прав людини. Ця стаття, можна сказати, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, котрі відображають реальне або бажане становище людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Одним словом, це базисна стаття, яка характеризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні.

Наведене положення щодо визнання в Україні найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку стисло відтворює зміст концептуальних засад преамбули Загальної декларації прав людини, чим власне і має обумовлюватись відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини. Серед цих засад слід відзначити, зокрема, «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав». Наведені постулати відтворені й у преамбулах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Так, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права також передбачаються: право приймати участь в управлінні справами суспільства і держави як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників; обирати та бути обраним у виборні державні органи та на виборні посади; право громадян збиратися мирно і без знаряддя, проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації; об'єднуватися в асоціації та інші права. А в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права - право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, на об'єднання у профспілки, на соціальне забезпечення, а також соціальне страхування, на охорону сім'ї, материнства та дитинства, на достатній життєвий рівень людини та її сім'ї, на достатнє харчування, одяг та житло, на освіту, на участь в культурному житті, право користуватися результатами наукового прогресу та інші права.

Визнання людини соціальною цінністю є принципово важливим, адже це означає, що людина є цінністю не тільки для самої себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскільки ця цінність є найвищою, то жодне інше явище не може поціновуватись суспільством вище, аніж людина, не може, так би мовити, перевершити її цінність. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини.

Це, на перший погляд, суто філософське положення може набувати і значного практичного резонансу у разі, умовно кажучи, конкуренції цінностей: воно дає відповідну орієнтацію державі, тим чи іншим осередкам суспільства, громадським організаціям, іншим суб'єктам (у тому числі й фізичним особам) при розв'язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.

Загальне призначення такого твердження полягає ще й у тому, що воно має служити перепоною, бар'єром всевладдю держави, сваволі її органів щодо людини, має перешкоджати виникненню такої ситуації, за якої людина була б лише маріонеткою держави, «гвинтиком» державного механізму.

Включаючи до найвищих соціальних цінностей такі властивості людини, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека, Конституція у такий спосіб начебто ієрархізує потреби людини, а тим самим і її права та свободи, які цими потребами зумовлюються та покликані забезпечувати їх задоволення. Тому, навіть погоджуючись із широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежними, взаємопов'язаними і неподільними, не можна заперечувати того, що в першу чергу має бути забезпечено право на життя і здоров'я, недоторканність і безпеку, тобто саме фізичне існування, котре є матеріальною основою та передумовою здійснення будь-яких інших прав. Це відображено й у одній із запропонованих у вітчизняній літературі класифікацій прав людини, згідно з якою в окремий, причому в перший, вид людських прав вирізнено так звані фізичні (життєві, вітальні) права.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Призначення цього положення -- визначити основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини -- до держави» (а не навпаки, що було властиве тоталітарному політичному режиму, який існував у країні раніше). Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість і є гуманістичною засадою діяльності держави. З нього випливає, що держава не є всевладною щодо людини; у своїй діяльності вона має бути обмежена правами та свободами людини. У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізується верховенство права.

Права і свободи людини -- це певні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її нормального існування та розвитку в конкретно-історичному соціумі, котрі об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними й рівними для всіх людей.

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громадянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25-35).

2. Політичні - що забезпечують можливість безпосереднього впливу особи на діяльність держави ( статті 36-40).

3. Економічні - покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41-44).

4. Соціальні - що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46-50).

5. Культурні - покликані задовольнити людині свої духовні потреби (ст. 53-54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких - запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Так, найважливішим природним правом кожної людини є право на життя. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя. Кожна людина має право на захист з боку держави від посягань на його життя та здоров'я.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не повинен утримуватись у неволі, у підневільному стані, примушувати до праці. Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорсткому, нелюдському або принижуючому його достоїнство зверненню або покаранню. Ні одна особа не повинна без його свобідної згоди піддаватися медичним або науковим дослідженням. Арешт та інші форми позбавлення свободи припускаються виключно на підставі рішення суду.

Кожна людина має право на свободу думки, совісті та віросповідання.

Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття прав людини, і поняття її свобод відбивають людські можливості. У цьому полягає принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення.

Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо державою не встановлено відповідної юридичної процедури). А свободи людини у багатьох випадках можуть здійснюватись і без втручання держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.

Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.

Він складається з таких елементів:

1. Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому особливого значення набуває визначення і закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових актів.

2. Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.

3. Юридичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини. До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

4. Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації, відновлюються порушені права.

Треба зазначити, що термін «свобода» вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов'язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характеризується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа - свобода, як суб'єктивна можливість здійснювати або не здійснювати будь-які дії. У цьому значені термін «свобода» фактично тотожний терміну «суб'єктивне право», а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і не відчужені. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

Гарантії прав і свобод людини -- це такі явища, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не тільки проголошувати, декларувати у конституції й інших законах права і свободи, але й дбати, піклуватись про їхню здійсненність, можливість реалізації.

Гарантії прав і свобод людини поділяють на загально соціальні й, умовно кажучи, спеціальні.

До перших належать насамперед явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різні форми власності на засоби виробництва, у тому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (демократичний соціальний устрій, плюралістична, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об'єднань, у тому числі політичних партій, через які «прослуховуються» та узгоджуються інтереси різних осередків суспільства, демократична виборча система та ін.); духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність «одержавлення» однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських ідеалів).

До другої ж групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми, спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод (чимало таких норм якраз закріплено в Конституції України), а також практична діяльність щодо їх використання і застосування та її об'єктивовані результати (у тому числі правозастосувальні акти відповідних органів держави).

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це положення конкретизує зазначену вище конституційну настанову про те, що діяльність держави зумовлена правами і свободами людини. Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали відповідно назви позитивна і негативна).

Позитивна відповідальність полягає в тому, що держава має формувати різні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Отже, така відповідальність покликана сприяти правоздійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відбита у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава «гарантує» права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25, ч. 1 ст. ЗО, ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), «створює умови» для здійснення прав людей (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), «дбає» про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).

Негативна відповідальність держави полягає в її зобов'язаннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), завдані порушенням прав і свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.

Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав людини може бути не тільки внутрішньодержавною, але й існувати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно-правова, зовнішньополітична).

Практичне значення даного припису полягає, зокрема, в тому, що він може використовуватися громадянами, їхніми об'єднаннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою їхніх прав, на відсутність або недостатність пропонованих гарантій тощо.

Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина -- держава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна відповідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає перед державою, і це прямо закріплено в Конституції України (статті 65, 67, 68).

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Поняття «утвердження» і «забезпечення» (прав і свобод людини) не є тотожними.

Утвердження прав і свобод людини -- це їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засобами: проголошенням у деклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю в підготовці і прийнятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо.

Забезпечення прав і свобод людини -- це створення умов для здійснення її прав і свобод. Воно включає такі три елементи (напрями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності).

Оскільки означена діяльність визнана обов'язком держави, то суб'єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна людина; а втім - не тільки вона: ними можуть виступати й об'єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Україна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські правозахисні структури (як національні, так і міжнародні).

Загалом ст. З Основного Закону відбиває й конкретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1). Тобто у центрі уваги правової держави повинна бути людина, її права і свободи. І саме тому, напевно, в Україні приймається більше соціальних законів, ніж в інших державах Європи.

Результатом адаптації норм цивільного законодавства до загальноєвропейських стандартів, де основним мірилом права є людина та непорушність її прав і свобод, стала Книга друга Цивільного кодексу України «Особисті немайнові права фізичної особи». Введення Книги другої ЦК України є галузевим розвитком конституційного положення про пріоритетність людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки серед інших соціальних цінностей (ст.3 Конституції України). А структурне розташування Книги другої Цивільного Кодексу України одразу після Загальних положень переконливо свідчить про незмінний намір України гармонізувати своє законодавство до загальноєвропейських вимог, основні з яких містяться в Загальній декларації прав людини (1948р.), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини (950р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), різних міжнародних актах, що прийняті Організацією об'єднаних націй, Організацією по безпеці та співробітництву в Європі, Радою Європи та іншими міжнародними організаціями.

Вперше за всю історію національного цивільного законодавства офіційно визнано, що особисті немайнові правовідносини є не лише повноцінним предметом цивільно-правового регулювання на рівні з майновими відносинами (ст.1 ЦК України), але й мають відповідний пріоритет перед ними, оскільки структурно зазначені першими при визначенні предмета цивільно-правового регулювання.

Виходячи з того, що відтепер цивільне законодавство регулює та охороняє особисті немайнові правовідносини, воно повинно приділити більше уваги закріпленню низки особистих немайнових прав, що складатимуть зміст зазначених правовідносин та встановленню гарантій їх реалізації та захисту. Саме вирішенню вказаних питань присвячена Книга друга Цивільного Кодексу України.

Насамперед, до переліку особистих немайнових прав законодавець відносить ті з них, які віднайшли своє закріплення в Конституції України. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання відносин, а вже більш детальний розвиток вони віднаходять в галузевому законодавстві, зокрема в цивільному. Саме тому природа даних прав повинна визначатися з урахуванням того законодавства, яким безпосередньо регулюються та охороняються відповідні суспільні відносини. Адже ніхто не буде заперечувати цивільно-правову природу права власності тільки внаслідок того, що загальні засади права власності передбачені в ст. 41 Конституції України.

Важливим для цивільно-правового регулювання та охорони особистих немайнових прав фізичної особи також є і кількісне розширення закріплених особистих немайнових прав. Цьому присвячено глави 21, 22 Цивільного Кодексу України (ст.ст.281-315). На сьогодні можна сміливо стверджувати, що каталог особистих немайнових прав, які мають відповідне законодавче закріплення в Цивільному Кодексі України є одним із найбільших у Європі. Це і зумовило необхідність їх виділення із загального вчення про суб'єкта, де вони перебували до цього, в окремий структурний підрозділ.

Взагалі Книга друга Цивільного Кодексу України «Особисті немайнові права фізичної особи» містить три глави, перша з яких - глава 20 передбачає загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи. Незважаючи на назву статті 269 «Поняття особистого немайнового права», в ній не міститься чіткого визначення поняття особистих немайнових прав. Натомість законодавець в даній статті закріплює низку загальних ознак особистих немайнових прав.

Насамперед вказується, що дані права повинні належати кожній фізичній особі. А це означає, що вони належать кожній фізичній особі не залежно від обсягу його право- та дієздатності, а також кожен і всі рівні в можливості реалізації та охорони цих прав. Однак, як показує аналіз норм Цивільного Кодексу України, які врегульовують конкретні види особистих немайнових прав, то далеко не всі права можна визначити такими, що належать усім та кожному. Так, наприклад, право на опіку та піклування будучи особистим немайновим правом, належить виключно малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам, які обмежені в дієздатності (ст. 292 ЦК України).

Другою ознакою особистих немайнових прав є те, що вони належать фізичній особі від народження або за законом. Вказівка на момент виникнення даних прав є досить важливим аспектом, оскільки беззаперечно, що переважна більшість особистих немайнових прав, насамперед, пов'язується із моментом народження фізичної особи, оскільки прямо пов'язані з її природним існуванням, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу, особисту недоторканість тощо. Проте законодавець закріплює і цілу низку особистих немайнових прав, які не пов'язані з моментом народження фізичної особи, а з іншим моментом, що прямо передбачений в законі. Переважно цією обставиною є вік та психічний стан фізичної особи, коли вона в змозі усвідомлено реалізувати надане їй особисте немайнове право. Так, наприклад, право на штучне запліднення та імплантацію зародка має лише повнолітня жінка.

Третьою ознакою особистих немайнових прав є відсутність у них економічного змісту. Це означає, що стосовно особистих немайнових прав, на відміну, наприклад, від майнових, фактично неможливо визначити їх вартість в грошовому еквіваленті. Однак, не слід змішувати відсутність економічного змісту в особистих немайнових правах з оплатою за здійснення окремих з них. Так, оплата за здійснення права на штучне запліднення чи штучне переривання вагітності є платою за надання послуг, а не економічним еквівалентом даного права. Окрім цього, важливість такої ознаки особистих немайнових прав означає, що для їх захисту не можуть бути застосовані майнові способи захисту цивільних прав, наприклад, відшкодування майнової шкоди.

Четвертою ознакою особистих немайнових прав є тісний зв'язок даних прав з фізичною особою -- носієм даного права. Тісність даного зв'язку обумовлено тим, що дані права не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від фізичної особи носія цих прав та/або передані іншим особам. Також слід звернути увагу і на те, що на відміну від майнового права, від якого особа згідно з ч. З ст. 12 Цивільного Кодексу України може відмовитись, стосовно особистого немайнового права така відмова недопустима. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав з боку інших осіб. Здебільшого це звичайно стосується органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які, здійснюючи публічну владу, найбільш часто можуть втручатись у сферу особистих немайнових прав людини. При цьому жодним чином не впливає на тісний зв'язок особистих немайнових прав з фізичною особою надана законодавцем можливість здійснення особистих немайнових прав малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, що передбачено п.1 ст. 272 Цивільного Кодексу України. У даному випадку самі особисті немайнові права не передаються, а передається лише можливість їх здійснення, що спрямовано на забезпечення інтересів зазначених осіб.

П'ятою ознакою особистих немайнових прав є їх належність фізичній особі довічно. Це означає, що дані права належать фізичній особі з моменту народження, або іншого моменту, що прямо передбачений законом і аж до моменту смерті.

Насамкінець слід відзначити, що для того, щоб визначити певне право як особисте немайнове, необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність лише однієї з названих ознак ще не свідчить про те, що це право має природу особистого немайнового. Так, наприклад, аліментні права також наділені тісним зв'язком з особою-носієм, виникають на підставах, що передбачені законом, однак відсутність інших загальнообов'язкових ознак не дає нам підстав віднести їх до особистих немайнових прав. Аналогічно і право акціонера на управління акціонерним товариством є таким, що позбавлене економічного змісту, проте воно може бути відділене від особи шляхом продажу акцій.

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України).

Зміст суб'єктивного права складає сукупність його повноважень. При цьому сукупність повноважень, які складають зміст будь-якого суб'єктивного права, можуть бути поділені на: а) повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права; б) повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб; в) повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосувати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює, не визнає чи заперечує відповідне право.

До повноважень, які складають зміст особистих немайнових прав законодавець відносить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Однак, як видно з наведеного, стосовно особистих немайнових прав законодавець не виділяє конкретних загальних активних повноважень. Такий підхід є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б мали універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому законодавець обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо. Хоча більш повним, напевно, було б зазначення, що зміст особистих немайнових прав складає повноваження щодо володіння та користування відповідним особистим немайновим благом, а також інші повноваження, що прямо передбачені Цивільним Кодексом України чи іншим законом.

Фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд (ст.271 ЦК України). Така конкретизація означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятись не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистого немайнового права.

Отже, зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Власно під суб'єктивним правом слід розуміти:

1) сукупність наявних прав суб'єктів права;

2) міру їх можливої поведінки або масштаб свободи, що створює можливість діяти в своїх інтересах;

3) такі права та свободи, які офіційно визнані державою, захищаються та охороняються нею.

Суть будь-якого суб'єкта права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність - матеріальну або духовну, це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, або і тим і іншим. Якщо правоздатність - це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки, то саме суб'єктивне право завжди конкретне.

Суб'єктивне цивільне право - це насамперед право конкретного суб'єкта, це вид та міра його можливої поведінки. Саме конкретність, певність є основною рисою, що характеризує правову природу суб'єктивного цивільного права. А можливість є можливістю власних вчинків, можливістю вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб і можливістю звернутися за підтримкою та захистом до держави.

Суб'єктивне право, з одного боку, є невід'ємною якістю суб'єкта правовідносин, а з іншого, поряд із суб'єктивним обов'язком, є структурою правовідносин, його правовим зв'язком, власне правовими відносинами. Суб'єктивне право не може існувати поза правовідносинами. Особа вступає у правовідносини, щоб задовольнити якусь конкретну потребу, використовуючи будь-які правомірні шляхи й засоби.

У статті 1 Цивільного Кодексу України визначаються види суспільних відносин, що регулюються цивільним законодавством. Розрізняють три види суспільних відносин, врегульованих цивільним законодавством: майнові відносини, пов'язані з ними особисті немайнові відносини й особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, об'єктами яких є невідчужувані права і свободи людини, а також інші нематеріальні блага.

Серед зазначених відносин домінуюче положення займають майнові відносини, що функціонують у сфері економіки.

Їх основним об'єктом є майно, що виступає чи може виступати як товар у товарно-грошовому обороті. У зв'язку з переходом до ринкової економіки відбувається постійне збільшення майнових відносин, врегульованих цивільним законодавством, та нові категорії майна, зокрема, земля, інші природні ресурси, багатоповерхові будинки, інші житлові приміщення, що стали товаром.

Особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, найчастіше виникають з приводу права авторства, права на ім'я й інших особистих немайнових прав на здобутки науки, літератури і мистецтва, на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, особистих немайнових прав виконавців здобутків літератури і мистецтва. Об'єктами даних відносин є права, що не мають економічного змісту і не піддаються прямій грошовій оцінці. Але власники цих прав водночас мають майнові права, насамперед право на використання результатів інтелектуальної діяльності. У зв'язку з цим вони можуть мати матеріальні вигоди й одержувати доходи на основі паралельно створюваних майнових відносин.

Окремий різновид складають відносини захисту невідчужуваних прав і свобод людини й інших нематеріальних благ. Ці відносини безпосередньо не пов'язані з майновими, хоча при порушенні відповідних прав, свобод і благ поряд з іншими заходами може застосовуватися грошова компенсація заподіяної їхнім власникам моральної шкоди. Цивільний Кодекс ґрунтується на позиціях відкритого переліку прав, свобод та інших нематеріальних благ, які захищаються цивільним законодавством, що значно розширює сферу його застосування.

У статті 1 Цивільного Кодексу України також містяться ознаки майнових і немайнових відносин, врегульованих цивільним законодавством. Ці ознаки дозволяють індивідуалізувати і відповідно відмежувати зазначені відносини від майнових і немайнових відносин, що підпадають під дію законодавства інших галузей права: трудового, сімейного, адміністративного, земельного, природо ресурсного і т.п. До таких ознак належать рівність, вільне волевиявлення і майнова самостійність учасників відносин, врегульованих цивільним законодавством.

Під рівністю учасників цивільних правовідносин варто розуміти їх юридичну (але не економічну) рівність щодо один одного, що свідчить про наявність горизонтальних відносин між учасниками, які не знаходяться в службовій або іншій юридичній супірядності.

Свобода волевиявлення складається з волі фізичних і юридичних осіб на здійснення правомірних юридичних дій, у тому числі на свободу договору.

Під «майновою самостійністю учасників» необхідно розуміти визначений ступінь відособленості наявного в них майна, що дозволяє в припустимих законом межах розпоряджатися ним і нести самостійну майнову відповідальність. Найчастіше майнова відособленість полягає у наявності в учасників відносин права власності або іншого речового права на майно. Сказане дозволяє зробити загальний висновок про те, що цивільне законодавство, в принципі, регулює лише так звані зовнішні відносини між учасниками (суб'єктами) цивільного права. Майнові й інші відносини, що виникають між членами організацій усередині юридичних осіб, як правило, регулюються законодавством інших галузей права, за умови, що в законі або установчому договорі не міститься прямого відсилання до цивільного законодавства. Так, відносини між роботодавцями і правниками з використання найманої праці в організаціях регулюються нормами трудового, а не цивільного законодавства. Внутрішні відносини, пов'язані за участю підприємців (акціонерів, партнерів, членів) у діяльності комерційних організацій, підпадають відповідно під норми Цивільного Кодексу, під дію цивільного законодавства.

Частина 2 статті 1 Цивільного Кодексу України закріплює, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

1.2 Здійснення суб'єктивного цивільного права

Слід розуміти зміст суб'єктивного права та його реалізацію, розходження між якими полягає в тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі лише можливе конкретне поводження правомочної особи, тоді як здійснення права є вчиненням реальних конкретних дій, пов'язаних із перетворенням цієї можливості на дійсність.

Згідно статті 12 Цивільного Кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Дане по суті означає закріплення в Цивільному Кодексі України принципу «що не заборонено законом, то дозволено». Це означає, що всі питання, пов'язані з виконанням суб'єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб'єктивних прав, передавання їх іншим особам та ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має право вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник будинку здійснюючи своє право власності, володіє, користується і розпоряджається своїм будинком; кредитор за договором займу може не тільки вимагати повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право вимагати іншій особі та інше.

Відповідно з цим учасники цивільних правовідносин можуть на власний розсуд здійснювати суб'єктивні цивільні права або не здійснювати їх. Визначаючи вільне здійснення особою цивільних прав, закон встановлює для цього низку гарантій.

По-перше, закон встановлює, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

Наприклад, не можна виключити з акціонерного товариства акціонера, який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. І навпаки, спадкоємець, який не скористався, без поважної причини, своїм правом на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття спадщини, втрачає це право.

По-друге, закон встановлює презумпцію добросовісності та розумності здійснення особою свого цивільного права, що діє до того часу, коли інше буде встановлено судом.

Наприклад, здійснення особою свого цивільного права на спадщину буде вважатися добросовісним та розумним до тих пір, поки не буде встановлено у суді, що особа, якій видане свідоцтво про право на спадкування, не має права на спадщину, а свідоцтво про право на спадщину є недійсним.

По-третє, закон встановлює, що учасники цивільних відносин мають право відмовитися від свого майнового права (наприклад, від права власності) або передати відплатно або безвідплатно своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом (наприклад, не можуть бути передані іншій особі об'єкти обмеженої оборотоздатності, якщо інша особа не має відповідного спеціального дозволу.

При цьому, відмова від речей, зазначених у ч.3 ст. 12 Цивільного Кодексу України, а саме: відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі, - повинна здійснюватися у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Так, наприклад, відмова від права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації, потребує внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру (ст. 347 ЦК України).

При цьому, необхідно враховувати дві обставини.

По-перше, деякі суб'єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов'язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов'язаний це робити, якщо цього вимагають інтереси опікуємого. Тому реалізація деяких суб'єктивних прав залежить не тільки від власного розсуду уповноважених осіб, але й від вказівок закону.

По-друге, необхідно підкреслити, що у даному випадку мова йде про конкретні суб'єктивні права, якими володіють особи. Питання про розпорядження правами, які можуть виникнути у суб'єкта в майбутньому, повинно вирішуватися з урахуванням правила про те, що правочини, а також інші акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України (ст.27 ЦК України). Тому, наприклад, буде недійсною вимога, включена до авторського договору, яка обмежує автора у написанні в майбутньому твору за визначеною темою або у визначеній області.

Найбільш поширеним є розпорядження особами належних їм прав шляхом їх здійснення. У будь-якої особи, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в природі не існує. Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини - можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству.

Отже, під здійсненням права передбачається реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб'єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб'єктивне цивільне право означає реально використовувати ту юридичну свободу, яка гарантується суб'єкту державою.

Центральним елементом будь-якого суб'єктивного права є свобода вибору відповідної поведінки особисто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому суб'єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих юридично значущих активних дій уповноважених осіб. Так, наприклад, власник може особисто використовувати своє майно, може продати, обміняти, подарувати і інше. У всіх випадках ним реалізується право на свої активні дії, за допомогою яких задовольняються його інтереси.

Право на позитивну дію тісно пов'язано з іншим, можливо не головним, але необхідним елементом суб'єктивного права - з правом вимагати відповідної поведінки у зобов'язаних осіб. Здійснення суб'єктивних прав у цьому випадку передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій уповноваженою особою з можливістю вимагати виконання або дотримання юридичних обов'язків іншими особами. Конкретна реалізація цих можливостей і є способами здійснення права.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб'єкта, але і від конкретного змісту суб'єктивного права. Останнє, в свою чергу, визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно надається уповноваженій особі. Так, суб'єктивне право авторства має забезпечити не публічне визнання того факту, що особа є творцем нового, творчого самостійного твору. У зв'язку з цим на перше місце постає надана автору твору можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-яких дій, які можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину. Конкретні способи реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення суб'єктивного права авторства, можуть бути різними, але суть їх буде зводитись до вимоги певної поведінки зобов'язаних осіб.

Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб'єктом і шляхом особистих активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку є лише допоміжним способом його реалізації.

Від характеру суб'єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій. Так, наприклад, якщо суб'єктивне право на прийняття спадщини може бути здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму житлового приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по використанню житлового приміщення.

В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб'єктом свого цивільного суб'єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є часткою спільної власності, то він зобов'язаний повідомити про це решту власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим особам. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця.

Закон може надати суб'єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з Законом України «Про захист прав споживачів», якщо покупець виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме, вимагати від продавця або виготовлювача:

1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

2) заміни на аналогічний товар належної якості;

3) відповідного зменшення купівельної ціни;

4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

У даному випадку уповноважена особа може обрати один з варіантів поведінки, передбаченої законом.

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності) (Додаток А).

Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних їм прав і обов'язків є представництво. Представництвом, згідно статті 237 Цивільного Кодексу України, є таке правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Правовідносини представництва за своїм змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин відносяться правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Частіше всього вони визначаються договором доручення (глава 68 ЦК України) (Додаток Б).Однак, внутрішні правовідносини в представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника стосовно третіх осіб, а саме у вчиненні представником на підставі наданих йому повноважень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми особами.

У зв'язку із зазначеним, до зовнішніх правовідносин у представництві відносяться правовідносини між представником та третьою особою. Що ж до правовідносин, які складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, то вони є представницькими у власному розумінні, оскільки у рамках цих правовідносин права і обов'язки за правочином, вчиненими представником і третьою особою, безпосередньо виникають у особи, яку представляють.

Учасниками правовідносин представництва є три суб'єкти: особа, яку представляють, представник та третя особа, з якою у особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину, виникають цивільні права та обов'язки.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка юридична чи фізична особа.

Представником може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізична особа може бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність (ст.ст.34, 35 ЦК України). Відповідно з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники (ч.2 ст.41 ЦПК України). У судовій практиці дуже поширеним є представництво, яке здійснюють адвокати, надаючи кваліфіковану юридичну допомогу громадянам і організаціям (Додаток В).

Юридичні особи мають право виконувати функції представника в будь-яких випадках, якщо це не суперечить їх правоздатності, визначеної законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяльністю у вказаній сфері.

Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних дозволів (ліцензій) можливе лише після одержання такого дозволу (ліцензії). Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення угод з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності (ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ст.16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Як третя особа, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник цивільних відносин (ст.2 ЦК України), який має потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність (правоздатність).

Від представництва треба відрізняти осіб, діяльність яких зовнішньо схожа на представництво. Так, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, наприклад, комісіонер, який за дорученням комітента (ст.1011 ЦК України), або управитель, який здійснюючи від свого імені управління майном установника управління, може вчиняти щодо нього різноманітні правочини (ст.ст.1029, 1033 ЦК України). Також не є представником особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів, оскільки її дії лише сприяють вчиненню правочину, тобто носять допоміжний характер і не зв'язують сторони між собою юридичними обов'язками, або рукоприкладач, який підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, що внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписати власноручно (ст.207 ЦК України).