Правове регулювання здійснення цивільних прав та обов’язків

Представництво в цивільних правовідносинах виникає на підставі юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва стаття 237 Цивільного Кодексу України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

При представництві, яке ґрунтується на договорі (або, як його ще називають, добровільне), особа представника та її повноваження визначається договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Дане представництво виникає по волі особи, яку представляють, і яка не тільки обирає особу представника, але й визначає його повноваження. Крім того, на здійснення юридичних дій від імені представляємого потрібна ще згода самого представника. Між представляємим і представником укладається договір доручення або ж видається довіреність. Найбільш поширеними прикладами договірного представництва є договір доручення (ст.ст.1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений), зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (ст.ст.929, 930 ЦК України).

Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону (ст.242 ЦК України). На законі ґрунтується представництво малолітніх і неповнолітніх дітей їх батьками (усиновлювачами), або малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, опікуном. Характерною рисою представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, що не можуть самі піклуватися про себе (ст.154 Сімейного кодексу України). Законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є їх батьки (усиновлювачі). Батьки (усиновлювачі), діючи від імені своїх дітей на підставі закону, а також актів цивільного стану, які підтверджують факт народження дитини, шлюбу, усиновлення та ін., мають право укладати правочини від імені своїх малолітніх і неповнолітніх дітей. Однак, укладені ними правочини не можуть суперечити правам та інтересам дітей (ст.203 ЦК України). Законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної судом недієздатною, є опікун. Повноваження останнього ґрунтуються на нормі закону, а також рішенні суду про встановлення опіки та акту органу опіки та піклування про призначення опікуна. Опікун має право вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного (ч.3 ст.67 ЦК України). Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути і інша особа. Наприклад, учасник повного товариства або простого товариства, який має право діяти від імені товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором або договором простого товариства (ст.ст.122, 1135 ЦК України). Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добровільного представництва, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представника визначаються безпосередньо законом.

Представництвом, яке ґрунтується на акті органу юридичної особи, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акту органу юридичної особи. В таких випадках повноваження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, положенні про її відокремлений, структурний підрозділ, посадовій інструкції, які визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні поїзду. Однак, про наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випадках, коли вони виконують представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють.

Перелік підстав представництва, зазначений у ст.237 Цивільного Кодексу України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встановлені актами цивільного законодавства.

Можна виділити різновид добровільного представництва в Україні - комерційне представництво. Згідно ст.243 Цивільного Кодексу України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеним між комерційним представником та особою, яку він представляє сфері. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст.1000 ЦК України). Норми глави 68 Цивільного Кодексу України, що регулюють договір доручення, визначають деякі особливості договору доручення у комерційному представництві, наприклад, в частині виконання доручення повіреним (ст.1004 ЦК України), припинення договору доручення (ст.1008 ЦК України) або наслідків припинення договору доручення (ст.1009 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень комерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржевими брокерами, обов'язки яких полягають у виконанні доручення членів біржі на здійснення біржових операцій (ст.16 Закону України «Про товарну біржу»).

Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З вказаної норми закону можливо зробити висновок про те, що комерційне представництво істотно відрізняється від інших видів представництва, оскільки при звичайному представництві вчинення таких правочинів заборонено законом (ст.238 ЦК України).

Комерційне представництво має свої особливості.

По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається в сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комерційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

По-друге, можливість здійснення одночасного представництва кількох сторін правочину поставлена законом в залежність від наявності у комерційного представника відповідних повноважень на укладення правочину від всіх його сторін. Отже, комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками різних сторін (наприклад, орендодавця та орендаря, продавця і покупця), у цивільних договорах за наявності повноважень від сторін договору, які визначені у договорах, що уклали кожна зі сторін договору з комерційним представником, або виданих сторонами довіреностях.

По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємницькою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер.

По-четверте, комерційний представник зобов'язаний виконати доручення самостійно, тобто безпосередньо сам, у зв'язку з чим він не може передавати свої повноваження іншій особі (передоручення).

Норми статті 243 Цивільного Кодексу України визначають можливість встановлення законом особливостей комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності. Наприклад, встановлення законом можливості надання представникові (повіреному) виключного права на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором, із встановленням у договорі строку дії та (або) території, у межах якої чинне виключне право представника (ч.2 ст1000 ЦК України).

Комерційне представництво, як новий вид представництва, закріплено і в законодавстві Росії.

Зокрема, стаття 184 Цивільного Кодексу Росії передбачає такий вид представництва, як комерційне представництво. Однією із особливостей правового режиму встановленого для цього виду представництва є те, що комерційний представник має право укладати крім звичайних також угоди, які ніхто, крім нього, укладати не може.

Мова йде про те, що ст. 184 Цивільного Кодексу Росії допускає укладання договору комерційним представником, який в той же час є представником обох сторін (продавця і покупця, підрядчика і орендатора та ін.).

Приймаючи до уваги особливий характер таких відносин Цивільного Кодексу Росії встановлює ряд обов'язкових умов при здійсненні таких відносин. Відсутність хоча б одної з них - достатня умова для визначення угоди, укладеної комерційним представником, недійсною.

До числа таких умов відносяться:

1) сторони виразили згоду на одночасне комерційне представництво. Виключення з цього правила можливі тільки у випадках, встановлених законом;

2) комерційний представник може мати визначені повноваження, які передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть бути у письмових договорах, які обидві сторони майбутньої угоди уклали з комерційним представником або ж у визнаній кожною стороною довіреності.

Комерційний представник наділяється Цивільним кодексом України відповідними правами і разом з тим на нього покладаються обов'язки, які витікають з характеру його статусу. Так, для захисту інтересів обох сторін встановлено, що при відсутності у договорах умов оплати винагороди та відшкодування витрат представнику, останні повинні виплачуватися сторонами у рівних долях. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці відомості про виконувані ним торгові угоди. Це зобов'язання зберігається і після того, як комерційний представник виконає доручення.

Отже, все вищезазначене свідчить про те, що потреба у представництві виникає тоді, коли особа (яку представляють) в силу закону (наприклад, відсутність дієздатності) або конкретних життєвих обставин (наприклад, тривала відсутність за місцем проживання, тяжка хвороба, відрядження, зайнятість) не може особисто здійснювати свої права і обов'язки. Але часто до послуг представників звертаються для того, щоб використати спеціальні знання і досвід представника, зекономити час і кошти і т. ін. Юридичні особи (підприємства, установи, організації) завдяки представництву мають можливість захищати свої інтереси у суді, господарському суді за допомогою кваліфікованих юристів.

Статтею 238 Цивільного Кодексу України визначені правочини, які може вчиняти представник. Частина 1 даної статті зазначає, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Отже, для здійснення представництва представнику потрібні відповідні повноваження. Наявність повноважень є необхідною умовою для встановлення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються в праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Відповідно з цим, для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний об'єм повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений.

Закон допускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, які за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку представляють. До останніх відносяться заповіт, довіреність та довічне утримання (Додаток Г,Д). Не можуть бути укладені фізичними особами через представника трудовий договір, а також такі акти цивільного стану, як шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення та інші, що мають виключно особистий характер.

Згідно із законом представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах, або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, представник не може купити майно, яке йому доручено передати. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником різних сторін правочину, якщо на це є згода сторін, або такий випадок передбачений законом (ст.243 ЦК України).

Представництво характеризується тим, що представник вчиняє правочин не від свого імені, а від імені особи, яку він представляє, внаслідок чого цивільні правовідносини виникають між особою, яку він представляє, та третьою особою. Відповідно з цим, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки саме у особи, яку він представляє (ст.239 ЦК України).

За загальним правилом представник зобов'язаний вчинити правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Однак, у випадках, визначених законом (ч.1 ст.240 ЦК України), представник може передавати свої повноваження частково або повністю іншій особі (заміснику). Серед таких випадків закон передбачає:

· якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником;

· якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Серед обставин, які можуть зумовити передоручення, можуть бути різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин) або обставини, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, від'їзд у туристичну подорож, відрядження, призов на військову службу), або дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника, якщо вона потрібна для представництва та ін.).

У випадках передоручення відбувається заміна первісного представника на замісника, який буде від імені особи, яку представляють, вчиняти правочин. У зв'язку з цим відносини представництва виникають між особою, яку представляють, та замісником. Оскільки відносини представництва мають особистий характер, закон покладає на представника, який передав свої повноваження заміснику, обов'язок сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про замісника (його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та інші відомості, необхідні для виконання представницьких функцій) (ч.2 ст.240 ЦК України). Зазначена інформація повинна бути надана представником особі, яку представляють, у найкоротший термін. Якщо передоручення здійснено з урахуванням зазначених вимог, представник не несе відповідальності за дії замісника, якому він передав повноваження. Однак, у разі невиконання цього обов'язку представник відповідає за дії замісника як за власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Передоручення повноважень за представництвом здійснюється представником у той же формі, в якій оформлювалися його повноваження. На відміну від цього довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст.245 ЦК України, ст.58 Закону України «Про нотаріат»), за виключенням випадків, встановлених частиною четвертою ст.245 Цивільного Кодексу України. Тобто довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні або за місцем його проживання. Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіреностей, виданих за правилами статті 246 Цивільного Кодексу України юридичними особами. З припиненням представництва втрачає чинність і передоручення. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ч.2 ст.247 ЦК України).

Як правило, угоди, укладені особою без повноважень або з перевищенням повноважень, не породжують для довіряю чого ніяких юридичних наслідків. Разом з тим, така діяльність представника при певних умовах може потягнути за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

За загальним правилом правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК України). На відміну від цього, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень (наприклад, укладення з третьою особою договору, на укладення якого представник не мав повноважень) створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення такого правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Зазначене перевищення повноважень може мати кількісний (вага, число, строк договору та ін.) або якісний (характер правочину, властивості предмета правочину та ін.) вираз. Як бачиться зі змісту статті 241 Цивільного Кодексу України, звернутися до особи, від імені якої діяв представник, за схваленням правочину може як сам представник, так і третя особа, з якою такий правочин був вчинений. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, робить правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне його схвалення діє зі зворотною силою. Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад, листа, телеграми, телетайпограми до представника чи іншого учасника правочина або написання вказівки про схвалення правочина на екземплярі самого правочина, наприклад, договору. Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених представником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представляли, дій, які свідчили б про прийняття правочину до виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, надання робіт, послуг. Схвалення правочину повинно бути надано в строки, встановлені при вчиненні правочина, або в межах звичайно необхідного для цього часу.

Діяльність без повноважень або з перевищенням повноважень може мати серйозні юридичні наслідки для особи, яка виступає в ролі представника. Адже, якщо особа, яку представляють, прямо не схвалила дану угоду, то вона вважається укладеною від імені і в інтересах представника.

Як зазначалося вище, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Згідно ст. 244 Цивільного Кодексу України довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіреність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчинення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, а саме особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не потребує згоди представника. На довіреність як на цивільний правочин розповсюджуються загальні вимоги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юридичної особи, які визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Відповідно з цим довіреність як правочин вчинюється довірителем перед представником, але направлений також і у відношенні третіх осіб, з якими представнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчиненого представником правочину для довірителя відбуваються незалежно від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи дізнаються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. В свою чергу, зміст довіреності визначається межами дієздатності особи, яку представляють.

Дії, які належить вчинити представнику, мають бути правомірними, конкретними та здійсненими (ст.1003 ЦК України). Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висновок, що в ній повинна бути вказана особа, на яку довіреність видана (представник), особа, яка її видала (довіритель), бути чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата вчинення довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною (ст.247 ЦК України). Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб. Довіреність на вчинення правочину видається довірителем представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник повинен вчинити від імені довірителя правочин.

За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

1) разові, які видаються на вчинення одного правочину, наприклад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;

2) спеціальні, які видаються на вчинення багатого числа однорідних правочинів, наприклад, на укладення угод керівнику філії, представництва юридичної особи, отримання заробітної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного строку;

3) загальні, які видаються на визначений термін на здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на вчинення учасником простого товариства правочинів з третіми особами від імені всіх учасників.

Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для фізичної особи) чи правоздатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від фізичних осіб, що мають повну цивільну дієздатність (ст.34 ЦК України), неповнолітні вправі самостійно видавати довіреність лише на вчинення правочинів, вказаних у частині 1 статті 32 Цивільного Кодексу України. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників, про що повинно бути зазначено в довіреності.

Будь-які угоди або інші юридичні дії, які здійснює представник в межах наданих йому повноважень, носять для представляємого обов'язковий характер. Так, представляємий не може відмовитися від виконання договору, який був укладений на основі довіреності, посилаючись на те, що представник порушує укладений між ними договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок, якщо вони не були чітко обумовлені у договорі і у довіреності. Тобто, у випадку розбіжності між договором і довіреністю, права і обов'язки представляємого, які витікають з угод, укладених представником з третіми особами, визначаються повноваженнями, які зафіксовані у довіреності, а не у договорі про представництво (наприклад у договорі доручення).

Однією з основних вимог, які пред'являють до довіреності - це її форма. Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі (ст. 244 ЦК України) та посвідчена (ч. 2-4 ст.245 ЦК України).

Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частин, з'єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні або за місцем його проживання.

Згідно вимог закону форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною.

Нотаріально посвідчена довіреність потребується на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення, у випадках, передбачених законом або договором (ст.209 ЦК України) (Додаток Е). Як вже зазначалось вище, нотаріального посвідчення вимагає і довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій особі, крім випадків, що стосуються одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції. Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіреностей, виданих за правилами статті 246 Цивільного Кодексу України юридичними особами.

Згідно вимог статті 246 Цивільного Кодексу України довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріпленою печаткою цієї юридичної особи. За вказаним правилом довіреності видаються усіма юридичними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми власності. На відміну від Цивільного кодексу Української РСР (1963р.), видавати довіреності від імені юридичних осіб може не тільки керівник юридичної особи, а й інші особи, уповноважені на це установчими документами юридичної особи.

Особливості довіреностей, які видаються організаціями на отримання цінностей передбачаються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернених та використаних довіреностей на отримання цінностей, затвердженою наказом Мінфіну України від 16 травня 1996 року № 99 (з доповненнями від 22 жовтня 1996 року, 19 лютого 1998 року, 19 жовтня 2000 року, 11 грудня 2006 року, 05 травня 2008 року).

Особливості мають порядок і умови видачі довіреностей. Довіреності видаються тільки особам, які є робітниками даного підприємства. За згодою керівника довіреність може бути видана і іншій особі, при умові, що ця особа отримала довіреність за місцем роботи на отримання таких самих цінностей і в такій самій кількості з даного підприємства.

Така довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або ж їх заступниками та особами, які мають на це повноваження, надані керівником підприємства.

Згідно з Правилами виготовлення цінних паперів та документів суворої звітності, які затверджені наказом Мінфіну України від 25 листопада 1993 року № 98, Служби безпеки України від 16 листопада 1993 року № 118, Міністерства внутрішніх справ України від 24 листопада 1993 року № 740, бланки довіреностей виготовляються з друкованою нумерацією.

Довіреність повинна мати слідуючі реквізити: найменування підприємства і його адресу, ідентифікаційний код, номер рахунку у банку та найменування банку, дату видачі довіреності, посаду, прізвище, ім'я та по батькові довіреної особи, документ, який посвідчує його особу (серія, номер, дата видачі, організація, яка видала документ), найменування організації, в якій необхідно отримати цінності, і підстава для їх отримання (номер, дата наряду та ін.), перелік цих цінностей, зразок підпису особи, яка буде їх отримувати, підписи керівника та головного бухгалтера, печатку організації.

Строк дії довіреності в кожному окремому випадку може бути різним в залежності від можливості отримання і вивозу відповідних цінностей за нарядом або іншими документами (на основі яких видана довіреність). Однак, загальний строк дії не може перевищувати 10 днів, або одного місяця, якщо розрахунок за цінності здійснюється шляхом планових платежів, або доставка здійснюється централізовано-кільцевими перевезеннями.

Згідно з п. 12 Інструкції заборонено відпускати цінності у випадках:

1) подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами;

2) відсутності у довіреної особи вказаного у довіреності паспорта або іншого документа, що засвідчує довірену особу;

3) закінчення строку дії довіреності;

4) одержання повідомлення підприємства -одержувача цінностей про анулювання довіреності. У цьому випадку відповідальність несе підприємство, яке відпустило цінності;

5) подання довіреності, яка має виправлення і помарки, що не підтверджені підписами тих же осіб, які підписали довіреність.

Невикористані довіреності повинні бути повернені не пізніше наступного дня після закінчення дії довіреності.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні згідно ст.ст. 1, 34-38 Закону України «Про нотаріат» здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де немає нотаріусів - уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування (крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами). Відповідно до ст.40 зазначеного закону посвідчення довіреностей, прирівняних до нотаріальних, може провадитись:

· начальниками госпіталів, санаторіїв та інших військово - лікувальних закладів - довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в цих закладах;

· командирами (начальниками) військових частин, з'єднань, установ або військово-навчальних закладів - довіреності військовослужбовців, працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців;

· начальниками установ чи слідчих ізоляторів - довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах.

Як виняток із загальних правил, коли довіреності хоч і не є нотаріально посвідченими, але згідно закону прирівнюються до них, - довіреність на право участі та голосуванні на загальних зборах акціонерів акціонерних товариств може посвідчуватися реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст.41 Закону України «Про господарські товариства»), а довіреність фізичної особи на здійснення видаткових операцій за її поточним рахунком у банку може бути посвідчена уповноваженим працівником банку, у присутності власника рахунку та довірених осіб (п. 7.1 «Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої постановою Правління Національного банку України № 492 від 12 листопада 2003 року).

Крім того, довіреність повинна мати усі необхідні реквізити, а саме: місце складання, час, строк дії, прізвище, ім'я, по батькові довіряючого та довіреної особи, їх адреси, коло повноважень.

Визначаючи важливість цього питання і необхідність єдності в оформленні довіреностей, Міністерство юстиції України своїм наказом від 31 жовтня 2006 року (із змінами і доповненнями від 11 грудня 2008 року) затвердило зразки окремих видів довіреностей.

Довіреність підписується довіряючим особисто. Якщо ж громадянин в силу поважних причин не може особисто підписати довіреність, то за його проханням і в присутності нотаріуса (або особи, яка посвідчує довіреність) цей документ може бути підписаний іншим громадянином. При цьому обов'язково встановлюється особа громадянина і перевіряється його дієздатність. У випадку, якщо довіряємий не грамотний, довіреність зачитується йому вголос.

Цивільним кодексом передбачено, що видавати довіреності без обмежень можуть тільки дієздатні особи. Якщо громадянин, згідно з діючим законодавством укладає шлюб до досягнення ним 18-літнього віку, він також має право видавати будь-яку довіреність.

Довіреності від імені неповнолітніх віком від 15 до 18 років, а також від імені осіб, які визнані у судовому порядку обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише при умові, що вони укладаються за згодою батьків, усиновителів та піклувальників.

Однак є випадки, коли неповнолітні віком від 15 до 18 років мають право самостійно видавати довіреність, наприклад, довіреність на розпорядження своїм заробітком, стипендією (якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними), довіреності на здійснення авторських та винахідницьких прав.

Стаття 247 Цивільного Кодексу України встановлює строк довіреності. Довіреність є строковим правочином, тобто дія довіреності обмежена у часі. Згідно вимог закону в кожній довіреності повинна бути зазначена дата її вчинення, а її відсутність робить довіреність нікчемною. Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк її дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Отже, норми статті 247 Цивільного Кодексу України, на відміну від норм Цивільного Кодексу Української РСР (1963р.), не обмежують у часі строк дії довіреності, який раніше, як правило, не міг перевищувати трьох років.

Представництво за довіреністю може припинятися внаслідок цілого ряду юридичних фактів, визначених статтею 248 Цивільного Кодексу України.

По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином. Однак, у даному випадку, за згодою сторін може бути видана нова довіреність.

По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіреність припиняє свої дії незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності чи ін.

По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасуванням довіреності особою, що її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіреністю, одностороннього правочину, який може бути вчинений з будь-яких причин та в усякий час. Винятком з цього правила є випадки видачі безвідкличних довіреностей на певний час, у випадках, встановлених законом (ст.249 ЦК України).

По-четверте, довіреність припиняє свою дію у випадку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю (ст.250 ЦК України). Зазначена відмова також може бути вчинена представником з будь яких причин та в усякий час.

По-п'яте, підставою припинення довіреності, яку видала юридична особа, є припинення цієї юридичної особи.

По-шосте, підставою припинення довіреності, яка що була видана юридичній особі є припинення цієї юридичної особи.

По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків.

По-восьме, підставою припинення довіреності є смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Розглядаючи підстави припинення довіреності, треба зазначити, що припинення юридичної особи та смерть фізичної особи (оголошення її померлою), яка видала довіреність або отримала її, веде до припинення довіреності тому, що припинення існування одного з учасників правовідносин представництва припиняє дію повноваження за довіреністю. В свою чергу, припинення довіреності в наслідок визнання фізичної особи недієздатною обумовлюється тим, що така особа не може вчиняти будь-яких правочинів, які від її імені та в її інтересах згідно закону вчиняє опікун (статті 41, 242 ЦК України). Припинення довіреності внаслідок визнання особи безвісно відсутньою обумовлюється тим, що тривала відсутність відомостей робить відносини представництва невизначеними. Останнє дістає свій вираз у тому, що відсутня або особа, від імені якої представник повинен вчинити правочин, або сам представник. Крім того, тривала відсутність особи, яку представляють, може порушувати і права третьої особи, з якою представником вчинено правочин. Припинення довіреності внаслідок обмеження цивільної діяльності обумовлюється тим, що така особа може вчиняти лише дрібні побутові правочини, до яких видача довіреності або вчинення правочинів за довіреністю не відноситься (ст.37 ЦК України).

Оскільки передоручення має похідний від довіреності характер, з припиненням останьої втрачає чинність і передоручення.

В цілях забезпечення неможливості використання довіреності, яка втратила чинність, закон зобов'язує представника у разі припинення представництва за довіреністю негайно повернути довіреність особі, яку представляють.

Особливий, довіряючий характер відносин, які існують між представником та представляємим, проявляється в тому, що кожний з них вправі в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною (ст.249 ЦК України).

Скасування довіреності особою, яку представляють, є одностороннім правочином, який може бути вчинений з будь-яких причин та в усякий час. Винятком з цього правила є випадки видачі безвідкличних довіреностей на певний час, у випадках, встановлених законом. Прикладом встановлення законом такого права є право забудовника на час дії угоди надавати безвідкличну довіреність управителю на право делегування третім особам функцій забудовника у разі порушення останнім умов угоди з управителем (ст. 10 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003 року № 978-1V).

Статтею 248 ЦК України визначені обставини, з настанням яких дія довіреності або передоручення припиняється. Однак, для представника або замісника довіреність або передоручення при їх скасуванні втрачають силу з моменту, коли він довідався або повинен був довідатися про скасування довіреності. Закон зобов'язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Відповідно з цим, права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Однак, у випадку, якщо третя особа знала про скасування довіреності або передоручення, вищевказане правило не застосовується. Відсутність чи наявність таких обставин повинна доводити особа, яка заперечує дійсність вчиненого правочину або вимагає його виконання.

Закон визначає відмову представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю (ст.250 ЦК України). Представник має право на таку відмову, але при цьому він має зобов'язання щодо негайного повідомлення особи, яку він представляє, про дане, тобто про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зазначена відмова є одностороннім правочином і може бути вчинена представником з будь-яких причин та всякий час. Однак, відмова від вчинення дій за довіреністю працівника, який в силу трудових обов'язків повинен вчиняти правочини на підставі довіреності, наприклад, керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст.95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'язків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавством України.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам (ч.3 ст.250 ЦК України). У разі недодержання представником вимог закону щодо негайного повідомлення особи, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю, та відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки (ч.4 ст.250 ЦК України).

Необхідно звернути увагу й на те, що хоча вибір способу здійснення цивільних прав належить уповноваженій особі, але в багатьох випадках на поведінку носія суб'єктивних прав впливають різні фактори, під впливом яких він обмежується в такому виборі. Наприклад, під впливом хвороби, що призвела до непрацездатності, він вимушений укладати договір довічного утримання (ст.744 ЦК України). Для пом'якшення наслідків дії непереборної сили власник вимушений витрачати кошти, які б він за інших умов не витрачав би.

Вибір способу здійснення цивільних прав залежить також від стихії ринкових відносин. Часто спосіб здійснення цивільних прав встановлюється законом. Так, ст. 1268 Цивільного Кодексу України не допускає прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Отже, при здійсненні цивільних прав встановлюються певні межі. Ці межі визначаються законодавчими актами та іншими факторами, з якими уповноважена особа повинна рахуватися у разі вибору способу здійснення своїх прав.

1.3 Межі здійснення цивільних прав

Стаття 22 Конституції України встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства.

Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин.

Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей містить положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для розкриття специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і громадянина.

1.Залежно від сфери юридичної обов'язковості нормативні право обмеження поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця відведено спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є підставою для обмеження права на свободу думки і слова, вільно виражати свої погляди і переконання (ст. 34), а також право мирно, без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Зустрічаються й одиничні правообмеження. Так, судимість є підставою для обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом (ст. 76).

Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції (підстава умови воєнного або надзвичайного стану).

2.Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження прав людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров'я населення. Так, ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах здоров'я населення. При цьому треба зазначити, що такий обмежувач, як здоров'я населення стосується як особистих (ст. 35), так і політичних (ст. 36, 37) та економічних (ст. 36, 44) прав людини і громадянина. Межами використання одного з економічних прав - права власності, можуть бути згідно зі статтею 41 Конституції екологічна ситуація і природні якості землі.

Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі) та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.

До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так, у ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36, 39). Однак, у статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 - політичних.

Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті ст. 32 Основного Закону застосовується до особистих прав людини і громадянина.

До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне явище, як національна безпека. Як межа здійснення права вона є найбільш широко застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод людини і громадянина. При цьому цей обмежувач застосовується до різних видів прав людини. Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України національна безпека є обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 - політичних, а у статті 44 - економічних прав людини.

До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить моральність населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує особисті права).

3.Межі прав людини можна класифікувати за характером зв'язку з волею суб'єкта на абсолютно-об'єктивні, відносно-об'єктивні, суб'єктивно-об'єктивні та суб'єктивні.

До абсолютно-об'єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена. Прикладом такого явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не залежить від волі суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити можливість реалізувати право на те житло, яке було зруйноване внаслідок зазначеного стихійного лиха.

Відносно-об'єктивні межі - це межі, які не залежать від волі якогось окремого носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До цього виду меж належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані Конституцією (статті 36, 39, 41) і законами України, тобто законодавче обмеження. Так, ст. 39 Конституції встановлює, що підставами обмеження права громадян на мирні збори є інтереси національної безпеки, громадського порядку, запобігання заворушенням і злочинам, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей.

Як і будь-яке суб'єктивне право, особисті немайнові права фізичних осіб не можуть бути безмежними, і їх здійснення відбувається у певних визначених законом межах. Однак окрім встановлених меж, законодавець передбачає також і можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. А це означає, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тобто такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь-яких обставин.

У статті 274 Цивільного Кодексу України законодавець встановлює правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав, залежно від нормативно-правового акта, яким встановлюється дане право. Так, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежене воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64 Конституції України), а не в Цивільному Кодексі України чи іншими законами. Тому обмеження зазначених прав, навіть якщо вони після цього віднаходять своє дублювання у Цивільному Кодексі України чи інших законах, все рівно може бути обмежене тільки на рівні Конституції України.

Слід звернути увагу, що окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції України). Однак переважна більшість передбачених Конституцією України особистих немайнових прав не підлягають обмеженню навіть в умовах військового чи надзвичайного стану, наприклад, право на життя (ст. 27), повагу до честі та гідності (ст. 28), свободу і особисту недоторканність (ст. 29) тощо.

Якщо особисте немайнове право встановлюється в Цивільному Кодексі України чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. При цьому слід виділяти загальні обмеження, які встановлюються для всіх різновидів цивільних прав, у тому числі і особистих немайнових прав (ст. 13 ЦК України), а також і спеціальні обмеження, які встановлюються для конкретного особистого немайнового права, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч. З ст. 285 ЦК України).

Проблема щодо обмеження особистих немайнових прав може виникати у випадку, коли особисте немайнове право не встановлене ані в Конституції України, ані в Цивільному Кодексі України або інших законах, що дозволяється ч. З ст. 270 Цивільного Кодексу України. На мій погляд, таке особисте немайнове право може бути обмежене в порядку загального обмеження цивільних прав (ст. 13 ЦК України).

Стаття 13 Цивільного кодексу України містить загальне правило, яке встановлює межі здійснення цивільних прав, а саме, цивільні права особа повинна здійснювати у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, додержуючись моральних засад суспільства.

Під здійсненням цивільних прав слід розуміти реалізацію учасником цивільних правовідносин на власний розсуд можливостей, визначених змістом його суб'єктивних цивільних прав. Однак, будь-яке із суб'єктивних прав має свої межі, оскільки це міра можливої поведінки учасника в цивільних правовідносинах. Цими межами є встановлені актами цивільного законодавства положення, що визначають міру можливої поведінки учасників цивільних правовідносин. Стаття 13 Цивільного Кодексу України визначає межі можливої поведінки учасників цивільних правовідносин:

1)Закон зобов'язує учасників цивільних правовідносин при здійсненні ними своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Відповідно з цим здійснення цивільних прав з порушенням прав інших осіб є протиправною поведінкою і може бути підставою для виникнення деліктних зобов'язань.

Наявність такої вимоги продиктована тією очевидною обставиною, що права різних суб'єктів у суспільстві тісно переплетені та взаємопов'язані. Так, статтею 319 Цивільного Кодексу України передбачено право власника вчиняти щодо самого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які охороняються законом, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх прав суб'єкт повинен рахуватися з тим, що інші особи є власниками аналогічних або суміжних прав, які так само визнаються і охороняються законом. Наприклад, наймач (власник) житлового приміщення не може використовувати його таким чином, щоб його дії перешкоджали здійсненню аналогічних прав іншим особам, які проживають у цьому будинку. Іншими словами, цивільні права одного суб'єкта закінчуються там, де починаються права іншого суб'єкта.

2)Закон зобов'язує учасників цивільних правовідносин при здійсненні ними своїх прав утримуватися від завдання шкоди довкіллю та культурній спадщині.