Правове регулювання здійснення цивільних прав та обов’язків

Законодавець передбачив випадки припинення поруки (ст. 559 ЦК України).

1. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

2. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.

3. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.

4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Строки, передбачені ст. 559 Цивільного Кодексу України, погашають саме право на стягнення боргу і не можуть подовжуватися судом.

Поручитель, якщо він заперечує проти висунутого до нього позову, має право посилатися на обставини, які вплинули на виконання боржником зобов'язань, що виникли вже після прийняття ним поруки. Він має право також висунути проти позову ті ж заперечення, які міг би пред'явити боржник за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Боржник, який знає від поручителя про висунутий до нього позов кредитора, повинен приймати участь у справі на стороні поручителя-відповідача.

Якщо боржник, виконав основне зобов'язання, але не повідомив про це поручителя (що він повинен зробити згідно вимог ч.1 ст.557 ЦК України), а той, в свою чергу, також виконав це зобов'язання перед кредитором, то поручитель, відповідно до ч.2 ст.557 Цивільного Кодексу України, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника.

За одного й того ж боржника може поручитися декілька осіб, уклавши один договір з кредитором, або декілька автономних договорів. Їх відповідальність, згідно договору, може носити субсидіарний (незалежний один від одного) характер і кожен з них буде відповідати перед кредитором самостійно. Другий і наступні поручителі при цьому можуть бути звільнені від відповідальності. Якщо ж порука декількох осіб була нероздільною, то вони повинні відповідати перед кредитором солідарно (ст. 554 ЦК України).

Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника (ст.556 ЦК України).

Поряд з договором поруки у законодавстві деяких держав знаходить відображення так звана гарантія. В українському законодавстві також відображена гарантія як один із видів забезпечення виконання зобов'язання. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку (ст.560 ЦК України). Гарантія полягає в зобов'язанні гаранта нести відповідальність перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Сутність забезпечувальної дії гарантії полягає у тому, що у разі порушення боржником забезпеченого гарантією зобов'язання, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії (ст.563 ЦК України). У письмовій вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Але якщо вимога кредитора або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії, то гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора.

Дані права та обов'язки гаранта при отриманні вимоги кредитора не закінчуються. Згідно ст. 565 Цивільного Кодексу України гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Вже повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку, його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Крім того, стаття 569 Цивільного Кодексу України містить право гаранта на зворотну вимогу (регрес) до боржника, але в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Якщо ж сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, то гарант не має такого права, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

При цьому слід зауважити, що зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Гарантом може виступати лише юридична особа або держава. Гарант, на відміну від поручителя, несе субсидіарну відповідальність. Настає вона в разі, якщо боржник не має відповідних коштів для повернення кредитору.

Гарантія, як правовий засіб, який становить забезпечувальну функцію, зараз набула особливого значення. Межі використання цієї форми значно розширились, особливо тепер, у період економічної кризи, коли ймовірні масові неплатежі за договірними зобов'язаннями. Великі фірми, асоціації, корпорації, спілки, які об'єднують декілька підприємств, або інші об'єднання вправі виступати гарантом організації-члена об'єднання при укладенні кредитного договору з банком, наприклад, з постачальницькою, заготівельною та іншими організаціями. Гарант разом з основним боржником відповідає перед кредитором, що посилює впевненість у належному виконанні договірного зобов'язання і створює належну правову основу у взаємовідносинах між кредитором і боржником разом з гарантом.

Завдаток як вид забезпечення застосовується у відносинах між громадянами. Під завдатком розуміють грошову суму або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін (боржником) в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні (кредиторові) в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання (ст. 570 ЦК України). Основною формою завдатку є грошова сума.

Сутність зобов'язальної дії завдатку полягає у тому, що певна частина належних контрагенту платежів сплачується наперед і є для кредитора забезпеченням (запорукою) реального виконання зобов'язання.

Правовий вплив завдатку на невиправну сторону проявляється в тому, що якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, то завдаток залишається у кредитора, а якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, то він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Суб'єктами у даному правовідношенні виступають завдаткодавець, який є боржником, та завдаткоотримувач, який є кредитором.

Моментом виникнення договору про завдаток вважається внесення завдатку на основі досягнутої згоди.

Якщо сторона, яка дала завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс - це певна грошова сума або цінності, які покупець або замовник передає продавцю або виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передачу майна, виконання роботи або надання послуг.

Аванс і завдаток мають певну схожість, а саме:

· вони виконують платіжну функцію, адже грошові суми в обох випадках передаються кредитору в рахунок належних платежів. Разом з тим, вони цим і різняться від звичайних платежів по зобов'язанню, оскільки ці суми вносяться наперед, тобто до виникнення зобов'язання;

· аванс і завдаток виконують доказову функцію, адже факт їх видачі доводить встановлення зобов'язання і т.ін.

Але суттєва відмінність авансу від завдатку полягає у тому, що аванс не забезпечує виконання передбачених сторонами обов'язків. Він виплачується однією стороною другій стороні не для забезпечення зобов'язання, а в рахунок належних платежів. Тому незалежно від того, яка сторона несе відповідальність за невиконання зобов'язань, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.

Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними особами і організаціями. Якщо у договорі прямо не передбачено, що передана сума вважається завдатком, то її слід вважати авансом (ч.2 ст.570 ЦК України).

Висновки за розділом 3

Зараз в умовах низького рівня договірної дисципліни, ненадійності і часто просто несумлінність контрагентів все більший розвиток повинні отримувати різні види забезпечення виконання зобов'язань.

Проаналізувавши правові принципи Цивільного Кодексу України, що забезпечують виконання зобов'язань, можна відзначити часткову їх непослідовність і певну неузгодженість. Я маю на увазі правове визначення статусу неустойки різними нормами.

Потребує також дослідження проблема оптимального визначення співвідношення збитків і неустойки в сучасних умовах розвитку ринкових відносин, адже за деякими договірними зобов'язаннями не завжди можна визначити збитки, тому застосовують неустойку як засіб часткового відшкодування збитків, котрі важко підрахувати.

Очевидним є і той факт, що застосування штрафної неустойки, як загального способу, може не лише призвести до банкрутства боржника, а й створити ситуацію, коли невиконання боржником договірного обов'язку може бути вигідним для кредитора. Тому потребує додаткової розробки питання балансу як інтересів боржника, так і інтересів кредитора.

Сумнівно в умовах ринкової економіки виглядає і виключна неустойка, яка передбачена, зокрема, транспортним законодавством. Збереження такого привілею залізниці не може мати вагомих аргументів.

Сьогодні норми чинного законодавства України про гарантію явно не узгоджуються з ринковими відносинами. Тому доцільно сформувати найбільш повну за змістом норму у Цивільному Кодексі України про цей вид забезпечення виконання зобов'язань, враховуючи розвиток ринкових відносин, поширивши гарантію не тільки на організації, а й на громадян та фермерські господарства.

Багато питань виникає щодо застосування норм законодавства про заставу.

Застава займає особливе місце серед усіх видів (способів) забезпечення зобов'язання. Це один з класичних цивільно-правових інститутів, що мають багатовікову історію і бере свій початок ще від часів римського права.

Застава є одним із найефективніших способів забезпечення виконання зобов'язань і може застосовуватись у будь-якому договорі, що укладається; заставлятись можуть усі види власності, а це значить, що застава урівнює становище усіх суб'єктів, що можуть приймати участь у заставних правовідносинах. Цим самим можна говорити про універсальність застави.

Застава має беззаперечну перевагу перед іншими видами (способами) забезпечення виконання зобов'язань у тому, що предметом застави є майно, майнові права та цінні папери, а не гроші, оскільки в умовах переходу до ринкової економіки є такі негативні моменти як інфляція, спад виробництва, неплатежі за поставлені товари і такий вид (спосіб) забезпечення зобов'язань, наприклад, як неустойка втрачає практичне значення.

Тобто, з одного боку учасникам заставних відносин надано право вільного вибору предмета і виду застави, а з іншого - встановлений порядок звернення стягнення на заставлене майно перешкоджає її поширенню.

Висновки

На сьогодні в Україні склалася система законодавчих актів, що створюють правову основу для здійснення суб'єктивних цивільних прав громадян.

Усі люди відповідно до Конституції є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 21). Реалізуючи свої права, особи вступають у численні відносини, у тому числі в правовідносини, тобто відносини, урегульовані правом.

Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати -- система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.

В житті часто трапляються випадки, коли суб'єкти цивільного права - громадяни (фізичні особи) і організації (юридичні особи) - при здійсненні своїх суб'єктивних прав і обов'язків за тих чи інших обставин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. При неможливості особисто здійснювати свої права і обов'язки виникає потреба у представництві. Відносини представництва виникають на підставі договору, закону, акта чи установчого документу юридичної особи. Для здійснення функцій представництва видається представникові довіреність.

Однак, існують ще певні недоліки, які ускладнюють оптимальне виконання визначених суб'єктивних прав і свобод громадян. Зараз, в умовах низького рівня договірної дисципліни, подальший розвиток повинні отримати види забезпечення виконання зобов'язань.

Необхідно зважати на те, що види забезпечення виконання зобов'язань мають як загальні риси, так і особливості, але всі покликані захищати майновий інтерес кредитора на випадок неспроможності боржника виконати своє зобов`язання, хоча деякі з них (неустойка) лише створюють умови, підвищуючи вірогідність виконання ним своїх зобов`язань.

Але мені здається, що види забезпечення виконання зобов'язань потребують більше вдосконалення у сфері міжнародного комерційного обороту, а також розвитку іпотеки в Україні тому, що соціальна функція іпотеки насамперед пов`язана з ринком житла. І вважаю, що можливість жити у власному будинку чи квартирі може стати головною мотивацією громадян щодо ефективності праці, посилить впевненість у майбутньому.

В цілому, на мій погляд, питання здійснення цивільних прав громадянами найбільш повно врегульовані в нашому законодавстві і, безумовно, мають велике значення у житті суспільства.

На сучасному етапі розвитку в Україні відбувається вдосконалення правової бази, якою закріплене правове становище громадян та організацій, встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією і іншими законами України. Однак, навіть закріплені в Конституції та законодавчих актах права і свободи громадян не можуть бути реалізовані доти, доки не буде розроблено відповідного механізму, який би забезпечив можливість їх реалізації. Конституція України, ч. 5 ст. 55, надала право кожному захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. На мою думку, необхідно звернути увагу на ці слова Основного Закону. Але, при захисті своїх прав громадянин не повинен перевищувати меж дозволенного.

Важливе значення Цивільного кодексу України полягає в тому, що правове регулювання зазначених відносин спирається на принципи свободи особи, свободи власності, свободи договору та підприємницької діяльності (підприємництва), що забезпечені у своїй реалізації механізмами судового захисту.

Аналіз судової практики показує, що різні види забезпечення виконання зобов'язань часто стають предметом спорів, особливо тих, що розглядаються господарськими судами. Суди ці спори вирішують в основному правильно.

В України з кожним роком з`являються все нові й нові відносини, але завдяки її Конституції та реформам, що проводяться останнім часом владою, важливою прерогативою є те, що наша держава з роками піднімає законодавчу систему нашої країни, тобто заповнює всі прогалини. Тому, не виключено, що в майбутньому і види забезпечення виконання зобов`язань зазнають змін та нових удосконалень для більшого задоволення учасників правовідносин, і питання компетенції судів врегулюються, що у свою чергу також сприятиме правовому регулюванню здійснення цивільних прав та обов'язків.

Список використаних джерел

1. Конституція України, «Олант», Х., 2002.

2. Конституція України, НПК., «Право», Х., 2003.

3. Конституция Российской Федерации (комментарий), М.,1995.

4. Гражданский кодекс Российской Федерации (комментарий), «Спартак», М.,1995.

5. Кодекс законів про працю України, К., 2004.

6. Сімейний кодекс України, НПК., К., 2003.

7. Кодекс України про адміністративні правопорушення, «Одисей», Х.,2006.

8. Цивільний кодекс України, К.,2003.

9. Цивільний кодекс України, НПК., К., 2004.

10. Цивільний процесуальний кодекс України, «Одисей», Х., 2005.

11. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від №

12. Закони України, Збірник, Українська правнича фундація, К., 1996, т.2,4,5,7.

13. Закон України «Про нотаріат», від 2.09.1993р., № 3425-XII.

14. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992р., № 2460-XII.

15. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»,від 25.06.1991р., №1264-XII.

16. Закон України «Про охорону культурної спадщини», від 08.06.2000р., №1805-III.

17. Закон України «Про захист суспільної моралі», від 20.11.2003р., №1296-IV.

18. Закон України «Про захист економічної конкуренції», від 11.01.2001р, №2210-III.

19. Закон України «Про захист недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996р., №236/96-ВР.

20. Закон України «Про друковані захисти масової інформації (пресу) в Україні» від16.11.1992р., №2782-XII.

21. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000р., №1775-III.

22. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006р., №3480-IV.

23. Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991р., №1956-XII.

24. Закон України «Про господарські товариства» від 19.01.1991р. № 1576-XII.

25. Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003р. № 978-IV.

26. Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996р. № 543/96-ВР.

27. Закон України «Про заставу» від 02.10.1992р. № 2654-XII.

28. Закон України «Про благодійність та благодійні організації» від16.09.1997р. № 531/97-ВР.

29. Закон України «Про приватизаційні папери» від 06.03.1992р. № 2173-XII.

30. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 № 2181-III.

31. Наказ Міністерства Юстиції України від 31.10.2006р. №83/5 «Про затвердження форм реєстру для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, посвідчу вальних написів на них та зразків цих документів».

32. Наказ Міністерства Фінансів України від 16.05.1996р., № 99 «Про затвердження Інструкції про Порядок реєстрації виданих, повернених та використаних довіреностей на отримання цінностей».

33. Спільний наказ Міністерства Фінансів України, Служби Безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України від 25.11.1993р. № 98/118/740 «Про затвердження Правил виготовлення цінних паперів та документів суворої звітності».

34. Постанова Правління Національного банку України від 12.11.2003р. № 492 «Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах».

35. Наказ Міністерства економіки та Міністерства фінансів України від 10.09.1996р. № 120/190 « Про затвердження Положення про порядок уцінки та реалізації продукції, що залежалась, з групи товарів широкого вжитку і продукції виробничо-технічного призначення».

36. Земельное и хозяйственное законодательство Украины. Сборник нормативных актов, “Основа”, Харьков, 1994.

37. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України 1963-1995, К., 1995, ч.1 та 2.

38. Збірник рішень та арбітражної практики Суду України, Українська правнича фундація, К., 1997.

39. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 11 листопада 1996 року, Вісник Верховного Суду України, 1996, № 2, с.11.

40. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, № 9-10, “Юрінком”, К.,1998.

41. Практика судів України в цивільних справах. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1995, ч.1, № 1,2,3.

Спеціальна література

42. Гражданское право Украины. Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К., 1998.

43. "Цивільне право України" за ред. Азімова Ч. Н. Підручник.- Х.: Право, 2000 р.- с.169-181.

44. "Цивільне право України". Книга 1. за ред. Дзери О. В., Кузнєцової Н. С. Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2000 р. - с. 223-233.

45. Боброва Д. В., Дзера О. В., Підопригора О. А. "Цивільне право". Частина 2. Підручник. - К.: Вентурі, 1997 р. - с.174-180.

46. Бірюков І. А., Заіка Ю. А., Співак Д. М. "Цивільне право України". Загальна частина. Навч. Посібник. - К.: Наукова думка, 2000 р. - с.134-137.

47. Залоговое право. Учебное и практическое пособие под ред. А.А.Вишневского. “БЕК”, М., 1996.

48. Советское гражданское право. Учебник под ред. В.П.Рясенцева. “Юридическая литература”, М., 1996.

49. Права людини в Україні. Щорічник 1995 р. Українська правнича фундація, К., 1996.

50. Цивільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригора, Д.Б.Боброва. “Вентурі”, К.,1997, ч.1.

51. Бабий Л., Правовые основания разрешения хозяйственных споров третейскими судами, Предпринимательство, хозяйство и право, 1997, № 10, с.39.

52. Житников А., Податкова застава, Баланс, 1998, № 21 (198), с.53.

53. Заржицький О., Шевченко А., Застава як засіб забезпечення виконання зобов'язань, Право України, 1996, № 7, с.38.

54. Косінов С., Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у цивільному праві України, Право України, 1998, № 12, с.95.

55. Красько І., Договір поруки, Цивільне право, 1997, № 10, с. 20.

56. Лилак Д., Забезпечення виконання господарських правових зобов'язань неустойкою, Право України, 1996, № 12, с.64.

57. Рабінович П., Панкевич І., Межі прав людини і Конституція України, Право України, 1997, № 5, с. 21.

58. Скомароха В., Деякі питання конституційного провадження, Право України, 1998, № 9, с.39.

59. Шаповал В., Конституційний суд України: місце у державі і роль у соціумі, Український правовий часопис, К., 1998, № 3, с.40.

60. Шишкін В., Конституційний Суд. Право і межі звернення, Віче, 1997, № 10, с.45.

61. Шмарьова Т., Реєстрації застав рухомого майна: нове законодавство. Економіка, фінанси, право, 1998, № 1, с.32.

Размещено на Allbest.ru