Правове регулювання здійснення цивільних прав та обов’язків

При цьому під довкіллям слід розуміти навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Правовий режим охорони останнього визначається законодавством, наприклад, Конституцією України та Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991р.

В свою чергу, під культурною спадщиною слід розуміти сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини, включаючи об'єкт культурної спадщини - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Правовий режим охорони останнього визначається законодавством, наприклад, Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000р.

Так, наймач (власник) будинку не може використовувати своє право таким чином, щоб його дії зашкодили довкіллю ( забруднення сміттям річки, яка межує з його територією, або видобування на прилеглій до будинку території вугілля).

3) Закон забороняє дії осіб, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням цивільним правом слід розуміти недозволену поведінку учасника цивільних правовідносин, який спирається на суб'єктивне право, що належить йому. Спираючись на нього він виходить за межі можливо допустимої поведінки (наприклад, власник будинку навмисно погіршує житлові умови і на цій підставі вимагає виселення наймача) або використовує суб'єктивне право з метою завдати шкоду іншій особі (наприклад, гуртожиток перейшов з комунальної власності у приватну і новий власник, вимагаючи виселення жильців, відключає приміщення гуртожитку від водо- та електропостачання ).

4) Закон зобов'язує учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав додержуватися моральних засад суспільства. Норми моралі в суспільстві є одним із способів регулювання поведінки людини за допомогою установлених приписів, які підтримуються суспільним порядком, силою звичок, велінь, громадською думкою. Закон визначає суспільну мораль як систему етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість (ст.1 Закону України «Про захист суспільної моралі»).Оскільки порушення норм моралі в суспільстві можуть бути дуже різноманітними, більш та менш серйозними, закон говорить саме про засади моралі. Під останніми треба розуміти найбільш серйозні порушення норм моралі, які можуть зачіпати інтереси однієї або багатьох осіб чи суспільства в цілому.

Це, звісно, не означає, що цивільний закон прирівнює моральні норми до правових. Саме по собі порушення моральних норм не передбачає для учасників цивільно-правових відносин несприятливих юридичних наслідків, бо інакше тлумачення закону ігнорувало б відмінності, які існують між нормами права і моралі. Адже останні не можуть служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення суб'єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські цінності. Суб'єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч моральним засадам суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене ізольоване житлове приміщення у комунальній квартирі, на яке одночасно претендують декілька наймачів, які мають формально рівні юридичні права на його приєднання, може бути правильно вирішений тільки на основі визначення моральної ваги прав претендентів. Моральні принципи суспільства відіграють важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів, зокрема, пов'язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання, розділення майна в натурі, усунення від наслідування та інше.

5) Закон забороняє учасникам цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав зловживати монопольним становищем на ринку та обмежувати конкуренцію (наприклад, шляхом антиконкурентних узгоджених дій). Поняття конкуренції монопольного становища на ринку та перелік дій, що класифікуються як зловживання монопольним становищем на ринку та як антиконкурентні узгоджені дії, визначаються розділами 1, 2 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 року.

6) Закон забороняє недобросовісну конкуренцію, під якою розуміються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чинним звичаям у підприємницькій діяльності. Перелік дій, що є недобросовісною конкуренцією, встановлений у главах 2-4 Закону України «Про захист недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996р..

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою статті 13 Цивільного Кодексу України, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. В той же час, особі, яка недодержувалася при здійсненні свого права встановлених вимог, суд може відмовити у захисті її цивільного права та інтересу (ст.16 ЦК України).

Цивільні права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права - це мета, для досягнення якої це право надано суб'єкту. Призначення суб'єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством, або встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права. Так, наприклад, за договором найму житлового приміщення наймачу та членам його сім'ї надається житлове приміщення для проживання, тобто для задоволення потреби у житлі. Тому, якщо житлове приміщення самовільно використовується з іншою метою, наприклад, для організації виробництва або для ведення підприємницької діяльності, це буде означати, що право здійснюється всупереч з його конкретним призначенням (ст.773 ЦК України). Цивільні права, які здійснюються всупереч з їх призначенням, не користуються правовою охороною.

Отже, кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки суб'єкта. При порушенні встановлених меж настають несприятливі правові наслідки для порушника. Так, суд може зобов'язати припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки (ч.6 ст.13 ЦК України), наприклад, може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи (ч.3 ст.16 ЦК України).

Поряд із зазначеними вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежати від обсягу права та дієздатності учасників цивільних правовідносин, зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності або відсутності певних умов та ін.

Дії суб'єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі, як зловживання правом.

Зловживання правом - це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його полягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів, які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії власника суб'єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою - завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються, тобто в протиріччі з їх призначенням.

Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.

Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб'єктом використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.

В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань правом) виступає відмова у захисті цивільного права та інтересу особи (ч. 3 ст. 16 ЦК України).

Висновки за розділом 1

Отже, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної реалізації належних громадянам суб'єктивних прав, чинне законодавство повинно додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України. Тобто у центрі уваги правової держави повинна бути людина, її права і свободи. І саме тому, напевно, в Україні приймається більше соціальних законів, ніж в інших державах Європи.

Але Основний Закон закріплює тільки загальні засади правового регулювання відносин, а вже більш детальний розвиток вони віднаходять в галузевому законодавстві, зокрема в цивільному. Саме тому природа даних прав повинна визначатися з урахуванням того законодавства, яким без посередньо регулюються та охороняються відповідні суспільні відносини.

Вперше за всю історію національного цивільного законодавства офіційно визнано, що особисті немайнові правовідносини є не лише повноцінним предметом цивільно-правового регулювання на рівні з майновими відносинами (ст.1 ЦК України), але й мають відповідний пріоритет перед ними, оскільки структурно зазначені першими при визначенні предмета цивільно-правового регулювання.

Виходячи з того, що відтепер цивільне законодавство регулює та охороняє особисті немайнові правовідносини, воно повинно приділити більше уваги закріпленню низки особистих немайнових прав, що складатимуть зміст зазначених правовідносин та встановленню гарантій їх реалізації та захисту.

У той же час чинне законодавство пред'являє певні вимоги, яких необхідно додержуватися громадянам та юридичним особам при здійсненні суб'єктивних цивільних прав. Отже, при здійсненні цивільних прав встановлюються певні межі. Ці межі визначаються законодавчими актами та іншими факторами, з якими уповноважена особа повинна рахуватися у разі вибору способу здійснення своїх прав.

2. Виконання цивільних обов`язків

2.1 Поняття та принципи виконання цивільних обов'язків

Здійснення суб'єктивних прав тісно пов'язане з виконанням обов'язків. Будь-який суб'єктивний обов'язок - це міра необхідної поведінки.

Юридичні обов'язки у системі механізму цивільно-правового регулювання займають вирішальне значення. Власне за допомогою їх виконання створюється атмосфера поваги до вимог закону, прав та інтересів громадян, організацій. В умовах докорінної перебудови економіки виконання цивільно-правових обов'язків - це та договірна дисципліна, яка необхідна не лише для економіки, а й для суспільства в цілому. У виконанні цивільно - правових обов'язків завжди проявляється результат правової активності, правосвідомості носія обов'язку.

Найбільш наглядно виконання цивільно-правових обов'язків простежується при реалізації права вимагати, особливо у тих випадках, коли уповноважена особа може добитися від зобов'язаного суб'єкта виконання певних активних дій, зокрема, передачі майна, виконання робіт, надання послуг та ін.

Зв'язок між правом на активні дії та обов'язком третіх осіб не перешкоджати їх здійсненню менш помітний, однак він присутній у правовій діяльності.

Таким чином, цивільно-правовий обов'язок характеризується як міра відповідної поведінки зобов'язаної особи, якої вона повинна дотримуватись згідно з вимогами уповноваженого суб'єкта для задоволення його інтересів.

Виконання цивільних обов'язків - це дотримання зобов'язаною особою поведінки на користь уповноваженої особи.

Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обов'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи.

Виконання обов'язку являє собою правомірну поведінку і тому йому властиві риси, які характеризують останню. Виконання активного цивільно-правового обов'язку - це вчинення дії, яка за структурними елементами відповідає змісту обов'язку, носієм якого є зобов'язана особа. При виконанні пасивних обов'язків особа не вчиняє дій, які забороняє закон, і тим самим виконує вимогу закону. Так, в абсолютних правовідносинах, наприклад, правовідношенні власності, де зобов'язаними суб'єктами виступають усі треті особи, обов'язок останніх має пасивний характер. Вони повинні утримуватися від дій, які перешкоджають уповноваженій особі здійснювати дозволені їй активні дії для задоволення своїх інтересів. І навпаки, у зобов'язаних правовідносинах цивільно-правові обов'язки полягають перш за все у позитивних діях, здійснення яких забезпечує задоволення інтересів уповноваженого. Таким чином, при виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи.

Поряд з цим, у цивільному обов'язку виражається інтерес держави, адже вона зацікавлена у певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин.

Держава, нормуючи поведінку громадян і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, звичайно, у межах, визначених певними суспільними зв'язками. Вибір поведінки на основі необхідності, у межах правового та іншого соціального нормування є вільним.

При виконанні активного обов'язку свобода вибору виконання полягає не в тому, виконувати чи не виконувати обов'язок, а у виборі поведінки, яка б привела до належного його виконання, тобто коли параметри вчиненої дії відповідають параметру обов'язку зобов'язаної особи. Аналогічно вирішується питання щодо свободи вибору поведінки при виконанні пасивного обов'язку. Якщо у зобов'язаної особи відсутня свобода вибору, то невиконання обов'язку не може визнаватися неправомірною поведінкою.

Важливим для характеристики цивільно-правового обов'язку є питання: чий інтерес задовольняється при виконанні цивільно-правового обов'язку. Інтерес у праві не може бути здійснений, якщо у ньому не виражено інтересу держави. Якщо держава не заінтересована у тій чи іншій поведінці громадян чи діяльності організацій, вона не створює норм для їх регулювання. У цивільно-правовому обов'язку виражено інтерес держави. Він виявляється в тому, що держава заінтересована в певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Але такого роду обов'язки - це обов'язки перед контрагентом. Тому у літературі і підкреслюється власне ця сторона. Так, А.К.Юрченко визначає обов'язок як забезпечену законом міру необхідної поведінки для задоволення визнаного законом інтересу уповноваженого. З інтересом уповноваженого обов'язок зв'язує Ю.К.Толстой. Деякі автори взагалі не включають інтерес у визначення обов'язку.

Звичайно, що при виконанні цивільно-правового обов'язку реалізується інтерес уповноваженого. Разом з цим, будь-який суб'єкт права, не маючи інтересу, не буде вступати у правовідносини. Постачальник, поставляючи за договором продукцію, забезпечує здійснення суб'єктивного права контрагента на отримання продукції, реалізує його інтерес. Однак, виконанням такого обов'язку він реалізує і свій госпрозрахунковий інтерес. Тому юридичний обов'язок можна визначити як забезпечену законом міру необхідної поведінки, в якій виражено інтерес держави, уповноваженого суб'єкта і зобов'язаної особи.

Вчиняючи певні дії, зобов'язана особа має на меті припинити свій обов'язок. Дією, яка самостійно викликає правові наслідки, є і прийняття виконаного другою стороною. Отже, дії, що вчиняють такі суб'єкти у процесі виконання цивільно-правових обов'язків, - це односторонні угоди. Таким чином, виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах за юридичною природою являє собою односторонню угоду. Виконання обов'язків у зобов'язальних відносинах повинно оформлятися за правилами ст.545 Цивільного Кодексу України.

Норми статті 14 Цивільного Кодексу України визначають вимоги щодо виконання цивільних обов'язків. Учасники цивільних правовідносин виконують цивільні обов'язки у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Відповідно з цим, якщо вчинення тих чи інших дій не є обов'язковим для особи згідно договору або акту цивільного законодавства, то особа не може бути примушена до їх виконання.

Предмет виконання обов'язку - певні матеріальні або духовні блага (речі, виражені в об'єктивній формі, результати інтелектуальної творчості, послуги тощо), у зв'язку із передачею і створенням яких встановлюються обов'язки. Тільки з передачею предмета зобов'язання кредитор набуває благ, заради яких він вступав у цивільні правовідносини. У більшості випадків предмет виконання визначається кількісними та якісними показниками. Кількість - це властивість предмета виконання, яка допускає значну кількість його визначень, а сторони обирають будь-який із можливих з урахуванням особливостей предмета. Для цього вони можуть використати загальноприйняті міри довжини, обсягу, потужності, ваги та ін. Порушення кількісних показників належить до порушень умов щодо предмета виконання - сукупності істотних його властивостей, яким, за умов зобов'язального правовідношення, повинен відповідати предмет виконання. Вимоги до якості предмета виконання обов'язку визначаються певним способом, що передбачається законом, плановим актом, договором або випливає із суті обов'язку.

Так, Положення про поставки продукції передбачає, що продукція, яка поставляється, повинна відповідати за якістю стандартам, технічним умовам, іншій документації, яка встановлює вимоги до якості, зразкам (еталонам). У договорі сторони можуть передбачати більш високі вимоги до якості порівняно із стандартами, технічними умовами, іншою документацією, зразками (еталонами). У договорі підряду на капітальне будівництво якісні показники будівельного об'єкта передбачаються у належно затвердженій документації. У свою чергу, наприклад, вантажовідправник, пред'являючи вантаж, для збереження якого від втрат, недостачі, псування і пошкодження при перевезеннях необхідна тара, повинен забезпечити належною тарою, що відповідає стандартам, а вантажі, на тару і упаковку яких стандарти не встановлені, тарою, яка б забезпечувала повну їхню схоронність.

Відповідність якості предмета змісту обов'язку має бути повною. Можливість передачі речей, які не відповідають передбаченим показникам, вирішується по-різному. Так, законом заборонено приймати будівельні об'єкти з недоробками і дефектами. Інші правила передбачають поставку продукції (товару): прийняття такого виду продукції можливе лише за згодою покупця з відповідними негативними наслідками для постачальника. За загальним правилом цивільно-правові обов'язки мають один предмет. Іноді предмет виконання визначається певним вибором з кількох (не менше двох). Боржнику, зобов'язаному вчинити один з двох або більше предметів виконання, належить право вибору (ст.539 ЦК України). Таке право у силу закону, договору або суті обов'язку може належати й кредитору.

Вибір, здійснений уповноваженою особою, є обов'язковим для другої сторони. Від альтернативних зобов'язань (ст.539 ЦК України) слід відрізняти факультативні, де передбачається один предмет, але у випадку неможливості виконання боржник вправі замінити його іншим, передбаченим у зобов'язанні. Нормативним актом може допускатися за певних умов заміна предмета обов'язку, коли кредитор погоджується прийняти від боржника замість одного предмета, передбаченого у зобов'язанні, інший.

Згідно зі ст. 599 Цивільного Кодексу України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Тобто, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковане певним принципам, а саме:

- принцип законності;

- принцип повноти виконання обов'язку;

- принцип належного виконання обов'язку;

- принцип реального виконання обов'язку.

Принцип законності передбачає, що зобов'язана особа повинна у своїй

діяльності з виконання обов'язку дотримуватися та не порушувати норм права, якими регулюється порядок виконання обов'язку.

Принцип повноти виконання обов'язку полягає в тому, що зобов'язання має бути виконано повною мірою, оскільки виконання обов'язку, як правило, не здійснюється частинами.

Здійснена у встановленому порядку заміна предмета виконання вважається належним виконанням. Виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано принципам належного і реального виконання.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що воно має бути здійснене відповідно до всіх умов зобов'язання: предмет, суб'єкти, місце, строки і способи виконання. Вимога належного виконання обов'язку повинна перевірятися з погляду закону, договору, а також відповідних вимог, що звичайно ставляться. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно відповідної кількості, якості, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (Додаток Є). Зазначені обов'язки повинні бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу, тобто виконані належним чином в установлений строк відповідно до вказівок договору, закону, а у разі відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Зобов'язання повинно бути виконано в натурі -така вимога закону (ст.622 ЦК України): виконати певні дії, передати річ. При цьому право вимагати виконання в натурі має кредитор, і боржник не може відмовитись від виконання цього обов'язку, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством.

Якщо принцип належного виконання обумовлює виконання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови - предмета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з якими пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійснення інших дій уповноважена особа набуває благ, які й становлять мету цивільних правовідносин.

Принцип реального виконання обов'язку має місце тоді, коли обов'язок має бути виконано в натурі, наприклад, надати послуги, виконати роботи, передати майно.

Реальне виконання - це виконання, яке відповідає умовам щодо предмета обов'язку, тобто боржник повинен вчинити дії по наданню кредитору благ, які є предметом обов'язку. Реальне виконання обов'язку не допускає його заміни відшкодуванням збитків і сплатою неустойки. Принцип реального виконання набуває особливого значення у договірних відносинах між організаціями, оскільки майновий інтерес колективу може не співпадати з інтересами споживача. Виробнику краще іноді сплатити штраф, відшкодувати збитки, ніж виконувати обов'язок в натурі. Однак, оскільки його продукція потрібна споживачеві, то з цим потрібно рахуватися, тобто забезпечити реальне виконання обов'язку.

У випадку невиконання обов'язку по передачі індивідуально визначеної речі у власність або користування кредитор вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і передання йому. Такий спосіб реалізації принципу реального виконання може бути реалізований через суд.

Якщо предметом обов'язку є речі, визначені родовими ознаками, то право вимагати примусової їх передачі наділені організації. В умовах розвитку товарного ринку це правило не втрачає свого значення хоча б тому, що дає підстави для оцінки порядності контрагента.

Крім того, правило ч. 1ст. 620 Цивільного Кодексу України - це правило кредитора, і йому самому вирішувати, чи розірвати договір і укласти його з іншим контрагентом, чи вимагати примусового виконання. Таке право кредитора має свої межі - принцип реального виконання діє у межах господарського року.

У правовідносинах з участю громадян кредитор лише вправі вимагати стягнення збитків, сплати неустойки. Громадянин, який не одержав річ по одному договору, може укласти договір з іншим контрагентом на ту саму річ. Принцип реального виконання, передбачений ст. 621 Цивільного Кодексу України: у випадку невиконання боржником обов'язку по виконанню роботи кредитор вправі виконати цю роботу за рахунок боржника. Однак, дане правило застосовується лише тоді, коли це прямо передбачено законом. Так, якщо протягом гарантійного строку будуть виявлені дефекти і генеральний підрядник не усуне їх у строки, встановлені сторонами, то замовник вправі усунути їх сам за рахунок генерального підрядника. Правило ст.621 Цивільного Кодексу України конкретизується у спеціальних нормах, які регулюють відносини з приводу обов'язку боржника виконати певну роботу (наприклад, ст.848 ЦК України).

В окремих випадках особу може бути звільнено від цивільного обов'язку або від його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Наприклад, Цивільний кодекс України передбачає звільнення від обов'язку або від його виконання у випадку смерті фізичної особи, якщо виконання нерозривно пов'язане із особою боржника (ст. 608 ЦК України), за умов прощення боргу (ст.605 ЦК України), у випадках поєднання кредитора та боржника в одній особі, як то при злитті двох юридичних осіб (ст.608 ЦК України) та в інших випадках.

2.2 Суб'єкти та умови виконання обов'язку

Суб'єктами виконання цивільно-правових обов'язків є особи, до яких звернуто вимоги закону щодо заборони певної поведінки, або особа, яка взяла це на себе добровільно. Відповідно до цивільного законодавства суб'єктами виконання пасивних обов'язків, передбачених забороною, є громадяни, які не досягли 14 років, а також організації (юридичні особи) і держава. Вимога загальної заборони щодо організації реалізується у позитивних обов'язках її працівників і виконується як їхні трудові обов'язки.

Від імені підприємств, організацій та установ здійснюють юридичні обов'язки їхні органи (директор, голова правління тощо). Державу у відносинах з іншими суб'єктами права представляють уповноважені державні органи та їхні посадові особи в межах встановленої компетенції.

Згідно із Законом України «Про державну службу» посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультаційно-дорадчих функцій. Таким чином, держава реалізує права та виконує обов'язки через систему своїх органів і посадових осіб. Відповідно виконувати цивільні обов'язки мають державні органи та посадові особи в межах встановленої компетенції.

Юридичні обов'язки пасивного характеру громадян виконуються у формі бездіяльності, тобто це утримання від вчинення дій, заборонених законом. Аналогічно виконуються носієм суб'єктивного права обов'язки, що визначають межі здійснення права. Суб'єктом виконання юридичних обов'язків, які входять до змісту цивільно-правового зобов'язання, є боржник, на якому лежить обов'язок вчинити відповідні дії і від якого кредитор вправі вимагати їх вчинення. У більшості випадків боржник сам вчиняє такі дії. Проте закон (ст.528 ЦК України) допускає покладення виконання на іншу особу. Останнє має свої особливості у відносинах між організаціями та відносинах з участю громадян. Цивільно-правовий обов'язок, зв'язаний з особою громадянина-боржника, повинен виконуватися особисто (ст.527 ЦК України).

Ця необхідність може бути зумовлена суттю зобов'язання, наприклад, у відносинах, які виникли із договору літературного замовлення. Автор зобов'язується особисто написати замовлений твір і не може передати його виконання третім особам. У ряді випадків особистий характер виконання враховується законодавцем при встановленні правил, які регулюють окремі види зобов'язань. Так, ст.1005 Цивільного Кодексу України зобов'язує повіреного виконати дане йому доручення особисто, ст.837 передбачає, що громадянин (підрядник) може прийняти на себе виконання робіт за договором підряду, а громадянин (замовник) - прийняти та оплатити виконану роботу. Якщо у законі немає вимоги особистого виконання боржником своїх юридичних обов'язків за даним договором, якщо це також не випливає із суті зобов'язання, а кредитор зацікавлений в особистому виконанні їх боржником, то сторони вправі включити відповідну умову в договір.

При цьому, якщо уповноважена особа сама замість суб'єкта зобов'язання виконує обов'язок, то на зобов'язану особу покладається обов'язок по відшкодуванню витрат, що зазнала уповноважена особа. Так, наприклад, якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або припустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором (ст.852 ЦК України). Згідно з договором майнового найму наймодавець зобов'язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найм майна (якщо інше не передбачене законом або договором) (Додаток Ж). Невиконання цього обов'язку дає наймачеві право або зробити капітальний ремонт, що передбачений договором чи викликаний нагальною потребою, і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи внести її в рахунок найомної плати, або розірвати договір і стягнути збитки, завдані його невиконанням (ст.776 ЦК України). Згідно зі ст. 678 Цивільного Кодексу України покупець, якому продано річ неналежної якості, вправі за своїм вибором вимагати безоплатного усунення недоліків речі продавцем, відшкодування витрат на їх виправлення або відповідного зменшення купівельної ціни.

Виконання ж обов'язку, який не носить особистого характеру (передача речі, сплата грошової суми), може бути реалізовано шляхом покладення на іншу особу. Наприклад, позичкодавцю байдуже, хто поверне борг - боржник або інша особа. Власне ця можливість виконання обов'язку іншою особою закріплена у ч. 1 ст.528 Цивільного Кодексу України, яка зобов'язує кредитора прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

Разом з тим, якщо з часом виявиться, наприклад, неякісність виконаного, кредитор зможе захистити свої інтереси лише за умови, що боржник поклав виконання на іншу особу. Якщо ж вона виконала юридичний обов'язок боржника за своєю ініціативою, кредитор не одержить захисту, оскільки боржник не покладав виконання на іншу особу і тому не відповідає за неї. Сама інша особа не може нести відповідальність за свої дії, оскільки у неї не було обов'язків, за порушення яких потрібно відповідати. Організація виконує обов'язки у зобов'язальних відносинах через свої органи або спеціально уповноваженого працівника.

За загальним правилом такі обов'язки організація повинна виконувати особисто. Однак, можливі випадки, коли виникає потреба у покладенні виконання на іншу особу (ст. 528 ЦК України).

Прикладом такого роду правил можуть служити правила транспортного законодавства, відповідно до яких виконання договору прямого перевезення вантажу, укладеного між вантажовідправником і транспортним підприємством пункту відправлення, здійснюється усіма транспортними підприємствами, розташованими на шляху слідування вантажу до пункту призначення.

Покладення виконання обов'язку на підпорядковану організацію має місце, коли, наприклад, виробниче об'єднання, взявши на себе обов'язок за договором поставити відповідну продукцію споживачеві, покладає виконання цього обов'язку повністю або частково на підприємство, яке входить до об'єднання.

Покладання виконання обов'язку на іншу особу на договірних засадах найчастіше має місце у відносинах з поставки. В окремих випадках виробник і споживач укладають договори не між собою, а з оптовими торгівельними організаціями, або організаціями матеріально-технічного постачання, які щодо виробника виступають покупцями товару, а щодо споживача - постачальниками. За таких договірних зв'язків оптова організація або організація матеріально-технічного постачання можуть дати виробнику вказівку про відвантаження товару безпосередньо споживачеві (транзитна поставка).

Коли адміністративна підлеглість третьої особи боржнику або договірні відносини третьої особи з боржником не обов'язкові для кредитора, для передоручення необхідна згода кредитора. При недосягненні згоди спір передається на розгляд суду. Покладення виконання зобов'язання на третю особу не тягне за собою вибуття боржника із зобов'язання, він залишається суб'єктом зобов'язання, але виконання за нього здійснює третя особа. Залишаючись зобов'язаною особою, відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов'язку третьою особою боржник несе відповідно до ст.621 Цивільного Кодексу України.

Сплативши відповідні суми, що є мірою відповідальності, він вправі у регресному порядку стягнути їх із третьої особи, з вини якої було порушено виконання юридичного обов'язку. Названа норма допускає притягнення як суб'єкта відповідальності і безпосереднього виконавця - третю особу за умови, що таку відповідальність передбачено законодавством. Так, за поставку з порушенням умов щодо якості відповідає виробник, а у випадках, передбачених у договорі, - постачальник. Отже, якщо постачальником була база, а продукція, одержана споживачем, виявилась неналежної якості, відповідає виробник, хоч він не є стороною договору. Однак, закон не виключає права сторін передбачити відповідальність постачальника.

Виконання обов'язків може бути покладено як на самого суб'єкта, так і на кількох із них, а іноді навіть і на інших осіб.

Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, то кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (ст.540 ЦК України).

У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) (ст.542 ЦК України) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. А солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) (ст. 543 ЦК України) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Виконання обов'язку не здійснюється, як правило, частинами. Однак, уповноважена особа має право прийняти виконання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст.529 ЦК України).

Належність виконання обов'язку випливає зі змісту ст.526 Цивільного Кодексу України, в якій зазначено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно встановлюються.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Так, згідно зі ст.532 Цивільного Кодексу України, зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в договорі, акті цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Місце виконання цивільно-правових обов'язків зумовлено цивільним правовідношенням, до змісту якого вони входять. Якщо йдеться про пасивний обов'язок в абсолютних правовідносинах, то місцем його виконання є місце перебування носія цього обов'язку незалежно від місця його проживання. Місцем виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах є місце, де боржник повинен вчинити відповідні дії, а кредитор зобов'язаний прийняти запропоноване йому боржником належне виконання. Визначення місця виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах має значення для сторін, оскільки від нього залежать їхні майбутні витрати, зв'язані з виконанням.

Місце виконання може визначатися законом, договором, актом планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або його суттю. Так, безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача в установі банку (Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України 21.01.2004 № 22, із змінами від 15.05.2009, внесеними постановою Правління Національного банку України № 296).

Місце будівництва визначається титульним списком (Правила на договори підряду на капітальне будівництво). Якщо укладено договір на реконструкцію цеху, то із його суті ясно, що виконання обов'язку має здійснюватись за місцем знаходження цеху. Якщо місце виконання не визначено і не випливає із суті обов'язку, виконання здійснюється відповідно до ст.532 Цивільного Кодексу України:

а) при зобов'язанні передати будівлю - за місцем знаходження будівлі;

б) при грошових зобов'язаннях - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо на момент виконання зобов'язання кредитор змінив місце проживання (місцезнаходження) і повідомив про це боржника, то зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора усіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

в) при переданні товару (майна) за договором перевезення - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

г) при переданні товару (майна) в інших правочинах - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

д) при усіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Крім того, стаття 532 Цивільного Кодексу України передбачає, що зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Строк виконання обов'язку також має важливе значення. Строком виконання вважається проміжок часу або момент, коли повинно було вчинити дію, що становить об'єкт зобов'язання. Строк може бути встановлений у законі (наприклад, оплата міжміських телефонних розмов повинна бути здійснена протягом 15 днів від дня одержання квитанції на оплату), договорі (наприклад, у договорі поставки сторони встановили декадний строк виконання обов'язку), при цьому строки виконання мають відповідати вимогам планового акту (наприклад, строки виконання договору підряду на капітальне будівництво мають відповідати строкам, встановленим у титульному списку), рішенні суду (наприклад, відстрочка виконання, розстрочка або строки добровільного виконання).

Наприклад, строк договору побутового прокату встановлюється відповідними типовими договорами (ст.787 ЦК України), строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством (ст.763 ЦК України), строк доставки вантажу та багажу за договором перевозки встановлюється договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків - у розумний строк (ст.919 ЦК України) і т.ін.

Разом з вимогою визначення строку виконання обов'язку, Цивільний Кодекс України допускає обов'язки з невизначеним строком, тобто коли строк або не встановлюється, або визначається моментом витребування. При таких обов'язках кредитор у силу ч.2 ст. 530 Цивільного Кодексу України вправі вимагати від боржника виконання обов'язку у будь-який час. Враховуючи, що для боржника таке негайне виконання обов'язку може бути не бажаним, закон встановлює строки, протягом якого боржник зобов'язаний виконати вимоги кредитора. За правилами ч.2 ст.530 Цивільного Кодексу України він становить 7 днів і обчислюється з дня пред'явлення вимоги кредитором. По окремим видам цивільно-правових обов'язків передбачаються інші строки, які зумовлюються характером обов'язку (наприклад, ст. 337 ЦК України).

Винятки також можуть бути передбачені законом, договором або випливати із суті договору. Наприклад, ощадні банки зобов'язані видати вклад повністю або частково на першу вимогу вкладника; особа, що здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку зберігання (ст.953 ЦК України). Боржник вправі також виконати зобов'язання, укладене з невизначеним строком виконання, у будь-який час, не чекаючи вимоги кредитора, а останній зобов'язаний прийняти виконане. На відміну від боржника, кредитору у таких випадках не надається строк для прийняття виконання. Це може мати місце лише у випадках, передбачених законом. Наприклад, якщо майно здане на зберігання без зазначення строку, охоронець вправі у будь-який час відмовитись від договору, але зобов'язаний надати особі, що здала майно на схов, достатній за даних умов строк на його одержання. Договір побутового замовлення передбачає два терміни виконання обов'язку:

- один строк погоджується сторонами обов'язку - замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за даним договором в строк, який визначається у договорі;

- другий строк встановлюється законом - якщо замовник цього не зробить, то після збігу двох місяців з дня письмового попередження замовника підрядник може виготовлену річ реалізувати (ст.874 ЦК України).

Не допускається, за винятком випадків, передбачених законом, одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору.

При укладенні довготривалих договорів між організаціями встановлюються строки дії зобов'язання і виконання окремих обов'язків. У літературі та практиці прийнято поділ строків виконання зобов'язань на загальні і окремі.

Під загальним строком виконання розуміється строк дії зобов'язання, протягом якого сторони повинні виконати взяті на себе зобов'язання.

Окремий строк (період) виконання - це строк виконання окремого обов'язку. По разових договорах визначається єдиний строк виконання.

Право на виконання зобов'язання до настання строку цивільне законодавство визначає залежно від того, у чиїх інтересах строк встановлено. Якщо його встановлено в інтересах боржника, то він і є носієм права дострокового виконання. Цьому праву боржника кореспондує обов'язок кредитора прийняти виконання. Наприклад, із суті грошових зобов'язань можна зробити висновок, що якщо строк їх виконання встановлено в інтересах боржника, то йому належить право дострокового виконання. Оскільки строк на перевезення вантажу за договором встановлено для перевізника, то одержувач не вправі відмовитися від прийняття вантажу, який прибув раніше встановленого строку. Навпаки, якщо строк виконання зобов'язання встановлено в інтересах кредитора, то останній вправі вимагати від боржника його виконання достроково, а боржник зобов'язаний його виконати (наприклад, ст.531 ЦК України).

Відповідно до ст.531 Цивільного Кодексу України у зобов'язальних відносинах з участю громадян дострокове виконання допускається, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання. Наприклад, закон забороняє дострокове виконання зобов'язання у випадках відшкодування збитків при тілесних пошкодженнях, заподіянні смерті. Виплата здійснюється щомісячними платежами. Дострокове вручення органами зв'язку телеграми, відправленою з відміткою про вручення у визначений строк, буде суперечити суті зобов'язання. Охоронець за договором, укладеним із зазначенням строку, не вправі вимагати від особи, що здала майно на зберігання, дострокового одержання, оскільки така вимога суперечитиме договору. У всіх інших випадках обов'язок, виконаний достроково, кредитор - громадянин повинен прийняти. У зобов'язальних правовідносинах між організаціями дострокове виконання, за загальним правилом не допускається. Таке рішення зумовлено тим, що дострокове виконання обов'язків може призвести до порушення ритмічної роботи контрагента та інших учасників, взаємозв'язаних правовідносинами. Допускається дострокове виконання усіх цивільних правових обов'язків, коли закон передбачає засоби заохочення за таке виконання. Так, законодавство у галузі капітального будівництва передбачає підвищення розміру премії при достроковій здачі об'єкта, транспортне законодавство передбачає заохочувальні заходи за дострокове здійснення вантажно-розвантажувальних робіт.

Підставою для дострокового виконання зобов'язання між організаціями є згода кредитора. Вона може бути передбачена умовою договору. Невиконання боржником обов'язку у встановлений строк називається прострочкою. Відповідальність за прострочку допускає виконання обов'язку у натурі, хоч і за порушені умови щодо строку. У випадку невиконання обов'язку відповідальність наступає за невиконання зобов'язання, а не за прострочення.

Боржник, що допустив прострочені зобов'язання, повинен відшкодувати кредитору завдані збитки (ст.623 ЦК України). Розмір їх визначається за правилами ч.2 ст.623 Цивільного Кодексу України. Законом або договором може бути передбачена сплата неустойки, яка за загальним правилом носить характер зарахувальної. За прострочку виконання у договорі поставки продукції, а також за порушення узгодженого графіка відвантаження (доставки) сплачується штрафна неустойка.

Підставою для сплати неустойки є вина боржника. Однак, якщо внаслідок прострочення наступила неможливість виконання, то боржник не звільняється від відповідальності. Крім того, ст. 612 Цивільного Кодексу України надає кредитору право відмовитись від прийняття виконання обов'язку, якщо таке виконання втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування збитків. У відносинах між організаціями відмова від прийняття простроченого виконання допускається лише у випадках і на умовах, встановлених законом або договором.

Прострочення може бути допущено не тільки боржником, а й кредитором, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, до яких боржник не міг виконати свого обов'язку (ч.1 ст.613 ЦК України). За такої ситуації у боржника виникає право на відшкодування завданих простроченням збитків. По грошових зобов'язаннях боржник не повинен сплачувати проценти за час прострочення кредитора (ст.613 ЦК України). Дострокове виконання обов'язку, здійснене з порушенням встановлених умов, викликає для боржника також негативні наслідки. Способи виконання цивільно-правових обов'язків зумовлюються предметом виконання, змістом обов'язку, нормативними актами, що регулюють дані відносини, а також договором.

Виконання одних цивільно-правових обов'язків має здійснюватись у повному обсязі (наприклад, при купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати річ, яка купується покупцеві), інших - по частинах. Так, наявність договору довічного утримання припускає щоденне матеріальне утримання відчужувача будинку, догляд і необхідну допомогу (ст.744 ЦК України). За довгостроковим договором поставки постачальник не вправі поставити всю продукцію одноразово, він зобов'язаний поставити її по частинах у відповідні строки. Предмет обов'язку може бути вручений безпосередньо набувачеві або шляхом здачі транспортній організації для відправки набувачеві, або здачі на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без обов'язку доставки.

Після належного виконання юридичного обов'язку правовідносини між конкретними особами припиняються, оскільки досягнуто мети певного правовідношення (ст.599 ЦК України). Уповноважена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов'язок. Таким чином, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу договору або закону щодо дотримання певної поведінки.

Висновки за розділом 2

Отже, виконання цивільно-правових обов'язків посідає важливе місце в системі правового регулювання. Без належного виконання юридичних обов'язків не може бути реалізовано суб'єктивне право уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний обов'язок - це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права. Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати - система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і, в кінцевому підсумку, держави, оскільки остання заінтересована у здійснені права уповноваженою особою.

3. Забезпечення виконання обов'язку

3.1 Загальна характеристика забезпечення виконання зобов`язань

Забезпечення виконання зобов'язання - традиційний інститут цивільного права. Будь-яке зобов'язання саме по собі ще не гарантує виконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть при використанні кредитором мір відповідальності відносно несправного боржника в останнього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Для попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантії належного виконання зобов'язання, а також в цілях запобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть настати у випадку його порушення, використовуються спеціальні заходи забезпечувального характеру, передбачені законом або договором. Такі заходи називаються видами (способами) забезпечення виконання зобов'язань.