Листування о. Петра Білона з архієпископом Євгеном Бачинським

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної Академії наук України

ЛИСТУВАННЯ О. ПЕТРА БІЛОНА З АРХІЄПИСКОПОМ ЄВГЕНОМ БАЧИНСЬКИМ

Юрій Мицик, Інна Тарасенко

Анотація

білон бачинський листування визвольний

У статті розглянуто та вперше опубліковано листування двох видатних діячів УАПЦ, українського визвольного руху ХХ ст. о. Петра Білона і єпископа Євгена Бачинського, яке зберігається в архівосховищах Канади. Воно є цінним джерелом з історії українських парафій УАПЦ в Німеччині, Канаді та США, проливає світло на біографію, особливості світогляду обох кореспондентів, їхню оцінку деяких православних і політичних діячів.

Ключові слова: Церква, УАПЦ, еміграція, листування, джерела.

Annotation

CORRESPONDENCE OF FR. PETER BILON WITH ARCHBISHOP YEVGENY BACHYNSKYI

The article examines and publishes for the first time the correspondence of two prominent figures of the UAOC, the Ukrainian liberation movement of the 20!h c., fr Petro Bilon and archbishop Yevhen Bachynsky, which is stored in the archives of Canada. It is a valuable source on the history of Ukrainian parishes of the UAOC in Germany, Canada, and the United States, shedding light on the biography, peculiarities of the worldview of both correspondents, and their assessment of some of the Orthodox and political figures.

Key words: Church, UAOC, emigration, correspondence, sources.

Виклад основного матеріалу

Отець Петро Білон (1879-1959) є призабутою постаттю в сучасній Україні. Коротко згадують про нього лише в «Енциклопедії Українознавства» Енциклопедія Українознавства / Ред. В. Кубійович. Львів, 1993. Т. 1. С. 132. та «Біографічному довіднику до історії українців Канади» Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986. С. 63. Лише спогади о. Петра проливають достатньо світла на його біографію Білон Петро, протоієрей. Спогади. Пітсбург, 1952. Ч. 1. 194 с.. У той же час маємо цікавий документ з архіву митрополита Іларіона (Огієнка) Мицик Ю. Фонд «Архів митрополита Іларіона (Огієнка)» в архіві консисторії УПЦ в Канаді (листування діячів української науки і культури). Історико-культурна спадщина: збереження, доступ, використання: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 7-9 квіт. Київ: Талком, 2015. С. 133-136.. Він підписаний Огієнком, котрий був тоді міністром сповідань УНР. Це список осіб, яких Міністерство Ісповідань вважало кандидатами для українських православних парафій у Канаді та США. Було визначено два кандидати: оо. Петра Табінського та Петра Білона; долучалися їхні біографічні довідки.

Отже, о. Петро Білон відзначився не тільки як священник, але й публіцист, мемуарист, урешті як активний учасник українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Він народився в м. Василькові (суч. Обухівського району Київської обл.), що у 20 км від Києва, у багатодітній сім'ї (12 дітей, з котрих вижило 8). У дитинстві о. Петра сталася подія, яка визначила його майбутню долю. Смертельно захворіла мати. Надія була лише на Бога. Якраз тоді в Чернігові святкували відкриття мощів св. Феодосія Чернігівського (Углицького). Батько й діти надіслали телеграму з проханням відслужити молебень біля мощів і прислати образок святого. Самі вони палко молилися за здоров'я матері. І сталося чудо! Мати одужала! Потім вони поплили Дніпром і Десною до Чернігова, щоб поклонитися мощам святого. У Чернігові Білону приснився святий Феодосій. І все це вплинуло на те, що пізніше він став священником. До речі, з Чернігівщиною пов'язана й біографія брата о. Петра - Миколи, який учителював у Сосниці, а за радянські часи повернувся з дружиною до Василькова, де вчителював у гімназії.

У 1905 р. Білон склав іспит за 8 класів гімназії і став служити в різних державних установах відомства фінансів. У 1911 р. він вступив на службу в піший полк на посаду урядовця, служив квартирмейстером полку. Із початком Першої світової війни Петро Білон брав участь у боях у Галичині, потім у Білорусі та Латвії, був поранений, а в 1917 р. прибув з фронту до Києва. Після лютневої революції він з більшістю вояків полку став на бік Центральної Ради. Від полковника (потім генерал-хорунжого Армії УНР) Михайла Садовського П. Білон дістав доручення формувати авіаційні частини УНР, і він із завзяттям узявся за цю роботу; брав участь у командуванні українськими авіаційними частинами (з 1919 р. - на посаді начальника канцелярії Головного Управління повітової флоти), був старшиною Головної Булави УНР, брав участь у боротьбі проти більшовицької Росії. У 1919 р. він вступив на богословський факультет Кам'янець-Подільського державного університету, а у 1920 р. перейшов на третій семестр. Того ж року прослухав Пастирські курси при університеті й витримав іспит. Після поразки українських визвольних змагань, у складі Армії УНР перейшов до Польщі й опинився в таборі для інтернованих вояків УНР в Олександрові Куявському. Тут він прийняв рішення перейти в духовний стан і в січні 1921 р. у м. Гродно був висвячений на диякона та священника гродненським єпископом Володимиром. У таборах інтернованих вояків УНР в Олександрові Куявському, Щипьорно та Каліші він проводив душпастирську та культурно-просвітню діяльність, видавав «Релігійно-науковий вісник» (далі - РНВ) - перший духовний журнал українською мовою. Коли в 1923 р. розпочалася ліквідація таборів, о. Петро дістав запрошення очолити парафію в США. Після Великодня 1924 р. він вирушив у Новий світ... Спочатку осів у Канаді, служив там священником Української Греко-Православної Церкви в Канаді, окормляв парафіян в містах Едмонтон, Торонто, Гамільтон, Форт Вілліям та ін. У 1924 р. йому вдалося вирвати з СРСР дружину Клавдію та сина Юрія (у 1929 р. у подружжя Білонів народилася дочка Оксана). У 1930 р. о. Петро переїхав із сім'єю до США і служив у православних храмах Клівленду, Огайо, Трентона, Честера та ін. До речі, є доступним фото триповерхового будинку, в одній із квартир якого проживав о. Петро (Трентон, штат Нью-Джерсі, Вудланд-стріт, 18). О. Петро був заступником голови консисторії в США, секретарем та редактором журналу «Дніпро». У своїх тритомних мемуарах майже весь перший том він присвятив українським визвольним змаганням, а в другому й третьому описав емігрантський період свого життя. Він також був автором богословських і церковно-історичних розвідок. Помер у Пітсбургу, похований на цвинтарі в Баунд-Бруку.

Більше відомо про архієпископа УАПЦ (С) Євгена Бачинського (1885-1978). Він походив зі старого дворянського роду, гніздом якого була маєтність під Катеринославом (нині - Дніпро). Здобув військову освіту в Петербурзі, але через активну участь у революції 1905-1907 рр. мусив емігрувати до Європи (Франція, Швейцарія), де жив аж до самої смерті, ставши справжнім патріархом української еміграції Див.: Листування Євгена Деслава / Упор. Мицик Ю.; ред. кол. Сохань П., Наулко В., Маврін О., та ін. Київ, 2009. С. 8-13; Листування Леоніда Мосендза / Ред. кол. Сохань П., Брехуненко В. та ін. Київ, 2005. С. 6-7.. Там він продовжив освіту, працював як журналіст і видавець, став членом СВУ (Спілки Визволення України), консулом УНР у Швейцарії. Як великий прихильник УАПЦ, на І Соборі цієї Церкви (1921 р.) був призначений її уповноваженим за кордоном, а на ІІ Соборі УАПЦ став кандидатом у єпископи. Але заборона УАПЦ і репресії комуністичної влади не дали змоги втілити цей намір у життя. Бачинський був змушений зайнятися світською діяльністю і перед Другою світовою війною очолив Український Червоний Хрест (УЧХ). Тим не менш, він уважно стежив за тим, що відбувається в церковному житті України і став прихильником УАПЦ (Соборноправної), яка утворилася у 1947 р. на відомому Ашафенбурзькому Соборі. У 1955 р. був висвячений дияконом, священником, а потім і єпископом (архієпископом) УАПЦ (С). Важливо, що протягом усього життя він зібрав найбільший в еміграції архів, котрий зберігається в Карлтонському університеті м. Оттава (Канада), де нам вдалось попрацювати, у т. ч. із згаданим листуванням.

В архіві Бачинського відклалося 12 листів (7 листів о. Петра і 5 листів Є. Бачинського, один із яких було адресовано редакції РНВ), написаних протягом 1921-1936 рр. На жаль, це не всі листи. Так, у спогадах о. Петра говориться, що хоча вони ніколи не зустрічалися, однак жваве листування між собою тривало протягом як мінімум з 20-х рр. ХХ ст. Із наведених нижче послань видно, що не всі вони збереглися. Наприклад, лист о. Петра 1925 р. (№ 2) є відповіддю на лист Бачинського «від 22 листопада». О. Петро тепло згадував Бачинського у своїх спогадах, умістив там його фото і короткий біографічний нарис. Жвавому листуванню сприяла близькість поглядів обох кореспондентів, адже вони були не тільки глибоко віруючими православними, але й полум'яними українськими патріотами, прагнули ширити знання про Україну, мали широкі видавничі плани тощо. Чи не перший лист Бачинського до о. Петра був опублікований на сторінках «РНВ». У першому номері цього журналу були вміщені статті о. Петра, І. Огієнка (майбутнього митрополита Іларіона), проф. В. Біднова та ін. І хоча він дістав схвальні відгуки українських читачів, у т. ч. й преси (Микола Вороний, Олена Пчілка), але знайшовся один (О. Костюченко), котрий піддав РНВ незаслуженій критиці. На цю критику Бачинський відповів листом, який був опублікований у № 94 «РНВ». Потім о. Петро вмістив його на сторінках своїх мемуарів Білон Петро, протоієрей. Спогади. Ч. 1. С. 70-71. (подається нижче під № 1). Цікаво, що Костюченко потім покаявся і навіть сумлінно працював у редакції «РНВ».

Лист № 2 цієї публікації розповідає про труднощі перших років життя о. Петра на чужині, складну ситуацію на парафії. До речі, зміст цього листа дуже нагадує зміст відповідних сторінок другого тому його спогадів. У листі-відповіді (№ 3) Бачинський у свою чергу писав про ситуацію УАПЦ в Європі. Тут він дав різко негативну оцінку Головному Отаману УНР Симону Петлюрі й петлюрівцям. На перший погляд, це є дивним, бо Бачинський був особисто знайомий з Петлюрою і мав з ним добрі стосунки. Але основною причиною цього було те, що Бачинський не сприймав «ганебний договір» з Польщею 1920 р., за яким Польща визнавала УНР, але взамін отримувала Галичину. Цього Бачинський, хоч і «східняк», не міг пробачити УНР. В українській суспільній думці цей договір навіть зараз викликає суперечки і не завжди зауважується, що Петлюра в тяжкій ситуації УНР змушений був підписати цей договір, розраховуючи з його допомогою врятувати українську державу хоча б на частині її етнічних земель. О. Петро у своєму листі (№ 4) не погодився з такою оцінкою Головного Отамана, якого вбив у Парижі агент НКВД, та заступився за проф. Василя Біднова, котрого з теплотою згадував у спогадах. У свою чергу він негативно відгукнувся про головного капелана Армії УНР о. Павла Пащевського (зараз важко сказати, у чому була причина цих розбіжностей) і продовжив опис ситуації в парафії. У листі січня 1934 р. (№ 5), написаному після досить довгої перерви, о. Петро інформує про переїзд до США, про «плюси» й «мінуси» нової парафії, про запрошення очолити добру парафію в Канаді, але «дружина нізащо не хоче Канади» через холодні зими, бо її здоров'я значно погіршилося. У листі-відповіді Бачинського (№ 6) висловлена радість з приводу відновлення кореспонденції. Він ділиться інформацією про своє життя-буття, подає цінні відомості про упорядкування свого архіву, про видавничі плани, про зв'язки з Україною (митрополитом Василем Липківським, єпископом Павловським) тощо. Ще один лист того ж року о. Петра (№ 7) містить в основному різдвяні привітання. Лист о. Петра від 6.02.1935 р. є відповіддю на листівку Бачинського від 11 січня, яка не збереглася. У ньому описується невдала спроба об'єднання двох Православних Церков США, подаються новини з життя о. Петра, думки щодо змісту часопису «Дніпро», запрошення подавати в редакцію свої статті. Наступний лист (№ 9) був написаний у травні того ж року і був відповіддю на незбережений лист Бачинського. Тут о. Петро продовжує інформувати Бачинського про новини церковного життя, зокрема про трагічну долю УАПЦ, про смерть історика Церкви і патріота України проф. Василя Біднова; пише про видавничі плани. Лист Бачинського 1936 р. (№ 10) містить відомості про його творчі плани і є відповіддю на лист о. Петра від 19.10.1936 р., який не зберігся. Лист № 11 о. Петра того ж року є по суті лаконічною цидулкою про отримання статті від Бачинського і містить обіцянку написати розлогого листа. На жаль, і цей лист не зберігся. Зате у відповідь Бачинський написав дуже детальне послання, у котрому містяться новорічні та різдвяні привітання, а також описує своє життя у Швейцарії, дає характеристику своєму сину (він хоч і став пізніше чемпіоном Швейцарії з шахів, але розчарував батька, бо був далеким від його українських ідеалів), висловлює свою думку щодо церковних проблем у Канаді та США, щодо Українського музею визвольних змагань у Празі (Бачинський пропонував його перенести у Швейцарію і мав рацію!).

Публікуючи листи, ми намагалися зберегти особливості авторського правопису, який у ті часи не був усталений (та й досі ця проблема не є остаточно вирішена). У той же час ми дещо поправили його, наближаючи до сучасних норм, наприклад, подаємо «галичанИ», а не «галичанЕ», «Інший», а не «Инший», «західного», а не «західнього» тощо. Власне, сам Бачинський визнавав, що його правопис застарів уже в 40-х рр. ХХ ст., і тому спокійно ставився до редагування мови своїх статей у редакціях газет. Оскільки окремі слова в листах були написані нерозбірливо, такі місця в тексті ми позначили так: (...)*. Якщо ж якийсь фрагмент зазнав механічних ушкоджень чи був відрізаний, то поставили такий знак: [...].

Отже, наведене листування не тільки важливе як джерело до біографій о. Петра Білона й архієпископа Євгена Бачинського, але становища УАПЦ в еміграції в 20-30-х рр. ХХ ст.

* * *

№ 1

1921, жовтня 15. - Женева. - Лист Євгена Бачинського до редакції РНВ.

«Вельмишановні панове!

Дозвольте мені, як старому вигнанцю рідної землі, висловити вам кілько хоть і прикрих може, але цілком безсторонніх і щирих думок з приводу рецензії на “Релігійно-Науковий Вісник” - видання Братства Св[ятої] Покрови, уміщеної в ч. 67 Вашої, так симпатичної часописи.

Скажу вам одверто: за усю мою 18-літню журналістичну діяльність, як на Україні, так і за кордоном, я не знаю, чи маю нагоду читати іншу критику товариського видання більш несправедливу і, так мені видається, особисто-заздрісну. Я ніяк не можу зрозуміти, яка власне причина такого відношення, а вона мусить бути безперечно... Може, я за своє емігрантське 13-літнє життя загубив чуття дійсности, може, справді задалеко відійшов у напрямі розуміння міри західного європейця, щоби відповісти: 1) Чому перше число одинокої проби видавання науково-релігійного православного журналу може викликати лише таке подразнення і незадоволення і ні рядка подяки чи одобрення бодай як, а все таки, видатному явищу в розвитку нашої національно-релігійної літератури на вигнанні? 2) Чому некорисна праця товаришів по гіркій недолі, мешканця задротової площі, може викликати саме невдоволення, майже гнів та впрост, як може здаватися, заздрість?

Я не можу входити в річеву аналізу критики О[лекса] К[остюченко], бо не маю потрібних даних, але, читаючи цей “Вісник”, по правді не нахожу нічого особливого, порівнюючи з іншими виданнями за кордоном, щоби мати підставу спеціяльно обурюватися. Навпаки, поява молодого видання мене, як громадянина і патріота, дуже тішить. Далі я не можу збагнути, чому це число “можна розглядати (на думку О[лекси] К[остюченка]) як рекляму отцеві Білонові”. Тоді ваша критика скорше вже заноситься на рекляму о. Мельника або видавництву “Української Автокефальної Церкви”! Само собою розуміється, що п. рецензент цього не мав на увазі, але таки з більшим правом можна, мені так видається, внести, ніж твердження про о. Білоня. Щодо змісту, так, дійсно дещо можна зауважити авторам, але це зовсім не забороняється, навіть корисно для письменників, лише під умовою робити це річево, спокійно і маючи метою доброзичливість публіцистичну. Принаймні скрізь так робиться! Відносно “мудрьоних” слів - маєте рацію, але, по-перше, без них таки не обійдешся, особливо в наукових сюжетах, мова наша ще не досить вироблена і термінологія не уставлена, а по другому. прошу я вас порахувати, скільки таких самих або подібних “мудрьоних” чужих слів знаходиться в тому самому числі “Нового Життя”, де надрукована й рецензія. Я нарахував 25 слів, без доброї половини котрих можна було сміливо обійтися. А до того “Вісник” має не одну і не 4 сторінки, а 28, і це перша проба редакції, й ви самі знаєте краще за мене, в яких умовах це число народилося на світ! Ми здалеку тільки дивуємося й радіємо тим зусиллям правдиво надлюдським, з котрими наше козацтво працює по таборах, видає, організується, розвивається. Й ми не хочемо нічого знати за ваші “інтриги” й інші хатні порахунки, не виносьте те на люди, бо сміятимуться з вас таки!..

Хочете я скажу вам по щирости: соромно мені було читати отаку критику, віщує вона нам всім щось дуже лихе й сумне на майбутнє, повірте!

Євген Бачинський

Женева, 15 жовтня, 1921».

(Опубліковано: прот. Петро Білон. Спогади. Пітсбург, 1952. Ч. 1. С. 70-71).

№ 2

1925, грудня 15. - Лист о. П. Білона до Є. Бачинського.

«15 грудня 1925

Дорогий Євген Васильєвич!

Я настільки почуваю себе винним перед Вами, що навіть соромно братись за перо. Але знаючи Ваше добре до мене відношення. Ви з листа мого зрозумієте, хоч я трохи і винний, та все ж на цей раз треба мені простить. Діло в тим, що на мій перший лист з дороги, далі з Америки, я одержав відповідь від Вас - щось через 6 місяців, як не більше. Ваш лист в Америці затримали і не відправляли мені щось на протязі трьох місяців, та Ви трохи спізнились з відповіддю. Одержав я якраз в період, коли біля мене було зле, коли становище моє було непевне. Я все вичікував, а дні, місяці шли. Майже щодня я брався за перо, не раз дружина мене сварила, що я не відповідаю Вам, і все ж я відкладав. Нарешті я одержав від Вас листа від 22 листопада і нині спішу відповісти вам.

Сердечно прошу вибачити мені за мою провину. Мовчав я не тому, що ніби забув Вас, що Канада вплинула на мене зле, або якісь інші причини. Я хоч в Канаді і рік, але Канада мене не захопила і я все той же самий, якого пам'ятаєте з неволі. І все це відбивається на мені. Попав в осередок темноти, і мені тяжко, мене не розуміють, мене ганьбили, але я мушу терпіти, страждати. На то ми є священики. На початку в Канаді все йшло добре. Але в січні м[ісяці] ц. р. деякі керівники (?) захотіли захопити владу в свої руки, це їм не вдалось і пішла після цього колотнеча. Ці керівники розбили мені парафію, і я ось на протязі майже року стараюсь залагодити цю справу і неможливо.

Мої парафіяни є буковинці, але з моїм приїздом перешли самі свідомі галичани (б[увші] уніяти) до моєї парафії. Було багато і симпатиків, які також перейшли. Галичани, які свідоміше від буковинців, приймали участь і в співах, і в церков[них] справах. Не сподобалось буковинцям це, і почалась агітація. Із-за які були ще причини дрібні їхнього незадоволення. Наслідки цього прикрі, і буковинці деякі не ходять до церкви, та й галичани не хотять ходити (але все ж їх більше ходить ніж тих), бо церква є буковинська.

Війна і революція дійшли й до Канади, і тут відбилося на всьому. Багато є серед наших атеїстів, маються і комуністи. Ми переживаємо страшне безробіття. На протязі п'яти років іде таке життя злиденне. Все це відбивається і в громадах, і у мене. Церква в руках громади. Громада невелика і бідна. Платню одержую малу, помешкання і опалення моє. А опал[ення] страшенно обходиться дорого, бо зима починається з жовтня по травень. Працюєш на опал[ення]. Життя дуже дороге. А тут і довги і то великі довги!. Виїхав я з неволі майже голий і босий. Уряд наш не міг мені дати ані допомоги, ані позички, бо сам очевидно бідував. Все ж дякуючи моєму братові, який позичив в банку для мене гроші під великі проценти, я мав можливість виїхати до Америки. Приїхавши до Ню Йорку, мене зустрів голова Дух[овної] Конс[исторії] о. Каськів, редактор “Дніпра”. Побачивши мене, в якому я виді - він навіть не привітав мене, та вже я трохи згодом вітаюсь з ним. Відразу я відчув, що я тут чужий. І дійсно ми, наддніпрянці, серед галичан і буковинців чужі люде. Ми є москалі, а вони є українці!.. Тяжко нам працювати серед таких обставин. Хоч ми можливо і краще все виконуємо і більше працюємо для народу і України, та все ж “він не наш, а чужий”. Отаке відношення і до владики. “Файний владика, та краще було б, якби мали свого з Галичини”. Звичайно, Галичина не може дати ніколи такого єпископа, як наш Іван Теодорович. Владика, як ідейна людина, талановита, здібна, цілком віддалась нашій справі і працює для народу та для України. Уніяцькі ж єпископи працюють лише для Риму, про Україну майже не згадують. Ще в Америці владика не відчуває тих неприємностей, які відчув він в ц. р. в Канаді. У нас церковна справа в руках інтелігенції, світських людей, які диктують від себе не тільки духовенству, але й владиці.

У вересні міс[яці] ц. р. відбувся у нас соборчик. Був і я на ньому. Але враження від соборчику саме негативне Всі доклади владики, його вноски, пропозиції, бажання - все це відкидалось і відкидалось в самій неприємні формі. Ви очевидно читали про “Свистуна” в газетах канадійських. Цей самий Свистун і є головним диктатором в нашій дієцезії. Що він хоче, то й робе, зовсім не рахується з єпископом. І головне, що і духовенство іде за ним. Треба сказати правду, що Свистун є в Канаді сила, що захоче, то й зробе, він це добре сам знає, тому то і в церковних справах він є єпископ, а не Іван Т[еодорович]. Тут людям не подобається, коли священик на зборах, або єпископ на соборчику, щось виносить або робить доклад. Вони мусять сидіти, мовчати, а то навіть і вдома бути. Так мені мої парафіяне сказали вже на третьому місяці. Отаке Свистун сказав владиці - краще мовчіть. Все ж владика користується успіхом, бо він є дуже симпатична і проста, не горда людина, а головне знаменитий бесідник. Його ми наз[иваємо] золотоустим. Він страшенно захоплює своїми промовами, а галичанам подавай лише “бесіди”, вони це люблять! Візитація владики проходе у нас дуже урочисто. Зустрічає на улиці владику процесія - староста вітає хлібом-сіллю, діти вітають, дають квіти - священик у церкві вітає. Далі владика вітає всіх, передає привітання від митроп[олита] Василія, та всіх українців, говоре про значення церкви. По Євангелії друга промова - довга і в кінці третя промова - подяка. Далі спільний обід або спільна вечеря. Вітає господар владику, далі вітають ріжні депутації від всіх організацій, Владика коротку подяку(?) і починається обід або вечеря. У часі вечері ідуть промови, після кожної промови співи, а в кінці встає владика - дає блискучу промову, під час якої співають “Вічну пам'ять” за всіх борців, що полягли в боях та “Ще не вмерла України”. У честь владики майже завжди улаштовують вистави або концерти.

Пишу я б. м. докладно про владику Вам як представнику нашої УАПЦеркви. Можливо, колинебудь на прикладі (?) напишете до ВЦПР про діяльність нашого владики та про тяжку працю. Мені незручно писати про це. Владиці також не варто, а я нахожу, що Вам краще всього написати про це і зіслатися на мене.

Дуже приємно мені було дізнатися, що Ви призначені представником УПЦ. Про це мене повідомив проф. В. Біднов. Я тішусь, горжусь, що на Вас випала висока честь захищати інтереси нашої церкви в Європі. Молю Бога, аби Він дав Вам сили, здоровля для Вашої так корисної праці.

У листопаді м[ісяці] був на візитації у моїй парафії о. Владика. Ми говорили про Вас. В Канаді одержав від Вас листа, але обіцяв з Америки відповісти Вам і надіслати свою книжку про Унію.

Моя дружина і син приїхали ще в березні м[ісяці]. З приїздом їх життя, звичайно, поліпшилось і навіть парафіяльне життя поволеньки стало кращати. Всі ми здорові, слава Богу. Клімат, звичайно, нам не подобається, мріємо лише, як би поскорше виїхати на Україну. Гадаю, що Ваші пророцькі слова ще у 1921 р. повинні збутися. Незабаром 1924 рік і ми повинні бути там! Про це я не раз у неволі говорив в церкві - говорю і тут скрізь. Юрчик наш росте, дуже цікавий, але канадійське життя робить його пустим. Він приймає скрізь жваву участь зі мною во всіх галузях і в церковних (і в церкві і на требах) і на концертах і виставах.