Листування о. Петра Білона з архієпископом Євгеном Бачинським

Відносно видавництва не маю ніяких тепер коштів, бо не маю грошей, та й не скоро буду мати, бо довги заїдають. Подорож моя, дружини, сина, купівля деяких речей з одягу тощо, все це дійшло до довгу - 1000 долярів. Скликав я якось наших “бізнесменів” - цебто купців, пропонував купити друкарню та взятись за друк книжок, журналів. Вони пропонували внести по 25 долар. пая, але це замало, тому то я і відмовився від цього. Все ж я мріяв з Бідновим, що буду в Празі друкувати “РНВ”, та й це не можна ніяк здійснити. І Ви, і Біднов, і я настільки бідні, що не годні винести той великий тягар, що предстоїть з друком. Все ж нашу працю продовжують в Польщі. Там виходить тепер журнал духовний “На варті”. То що ми мріяли зробить у своєму “РНВ” (див. 7/8) “Вартовий”, то тепер вони й роблять. Я одержую цей маленький журнал, який звичайно симпатизує нашій УАПЦ.

Тут, в Канаді мені прийшлось взятись за іншу працю, за мистецьку. Улаштовую концерти та готовлю виставу. Таких концертів я дав з дорослими щось біля 8-ми, та дитячих - 7. Давав у Форт Вільямі на околицях. Ці концерти, праця марудна з робітниками, зробили успіх. Я маю тепер багато симпатиків серед католиків, і навіть большевики і ті ставляться не зле. Я ніяк не сподівався, що у мене знайдеться якийсь хист до диригування мішаним хором. Не дивлячись на те, що люди і без голосів і не знають нотів, все ж співали досить добре. Я навіть і акомпаную на піано солістам. Раніш дітей навчив різним січовим вправам і робили під спів пісень - дівчата з віночками, хлопці з палками, а тепер учу пісень з рухами і примовками. Такі пісні дають розраду і викликають сміх.

Громади мені за працю преподнесли презенти, одна дала повне убрання (а мені якраз бракувало), а друга грошима. Багато можна дечого зробити, якби була згода, якби ми мали свою хату при церкві. А то все приходиться робити в Просвіті.

Мене уповноважили в Калішу ще в одну (?) бути представником об'єднання тут, в Канаді та й в Америці. Але тяжка праця наша. Для наддніпрянців майже ніхто не дає. За цей рік я зібрав 100 долярів, які і надіслані до Калішу. Наші панотці земляки нічого не роблять для наших, хористи б. капели Кошиця також забули про своїх. Скрізь писав я, давав оголошення в газетах, говорив в церкві, плакав не раз, коли читав відмови, та все як горохом в стінку. Чужі люди. Зібрав і для докт[ора] пані Сушко кошти - щось теж біля 100 долярів. Всі думають, що тут так легко живеться, що доляри ростуть на вербах і я завдяки цьому одержую також багато листів від різних країн, де натякають або позичити, або офірувати щось (?). Одержую книги для розпродажу, навіть образи олійними фарбами, листівки та ин. І я сам іноді хватаюсь за голову, що його робити? Багато є бажаючих виїхати до Канади, багато хотять висвятись у священики, та вони всі не уявляють, що їх тут жде! Взагалі тепер скрізь біда. Щоб одержати свою платню, я улаштовую концерти, дохід весь іде мені в платню, улаштовую вечори, балі з танцями, базари, пікніки тощо. І ось з цього власне і живемо. Людина, яка не здібна до цього - бідує (?).

Я навязав листування з Києвом. Одержав деякі книжки, утреню, требник, молитовник, ноти, календар та ін. Було багато клопоту, та все ж сестра купила у ВПЦР і надіслала. Там в Києві продала мої забуті (?) речи і за це надіслала маленький пакунок книжок. Секретар ВПЦР Порфирій Гордовський, мій приятель, служив в Укр[аїнській] Армії - в 1922 р. виїхав з Тарнова і тепер там (?) працює. Одержую з Києва “Пролетарську правду” - комуністичну] газету. Жах охоплює, як читаєш цю газету. Вичитав м. и., що на ХІ Окружній партійній конференції староста центр[ального] Українського] комуністичного] ком[ітету] Петровський сказав, що інтелігенція розбіглась по Україні через Укр[аїнську] Ав[токефальну] Церкву, на чолі цього нібито релігійного, а по справедливому білого (?) політичного руху стоїть був[ший] с[оціал] д[емократ], відомий професор, член Центральної] Ради Чехівський. Проти ідеології цієї інтелігенції ми будемо рішучо боротися і рештки її ідеології безумовно з успіхом переможемо (...)*. Виходить, що розколу нема, про який писала “Правда” Московії, а є сила, яку і хотять роздавити товариші (?).

Запитайте Київ, чи дійсно (?) там є розкол в нашій Церкві. Одержую “Тризуб”. Дуже приємно, що нарешті наші спромоглися випускати журнал. Але ж і деруть з нас. В Канаді одного доляра на місяць!! Щось (?) страшного. При нагоді напишіть їм, хай зменшать на половину. Мені не зручно писати про це. Чи правда, що помер Чижевський? Помер і О. Саліковський. Тяжка втрата для нас. Тішусь, що біля Вас добре. Маєте працю, хоч вона тяжка і неприємна, що (...)* робите, та все ж (***)*

Приємно мені було дізнатись, що Ви випускаєте “Благовістника”. Статтю Вам надішле наш голова Дух[овної] Конс[исторії] о. Савчук, якому я написав про це. Посилаю Вам на допис (?) і “Пр[авославного] Вістника”. Я гадаю, що Ви незабаром одержите (...)*

А де ж Ваш синок Василь? Прийміть від мене і моєї дружини саме найщиріщі привітання. Цілую Вас, Вашу (.)*.

Вітаємо вас і Вашу дружину і сина з Різдвяними святами та Новим Роком! Пишіть про себе і про все. П[етро] Б[ілон]».

(Автограф. Листа написано на бланку «Представник обєднання українських емігрантських організацій в м. Калішу, Польща. Священик Петро Білон. P.O. Box 183, Fort William, ONT». Рукою Є. Бачинського олівцем позначено: «Rep[ondu] a Geneve 4/І/[19]26 Batch[inski]», а також: «Відповів 5/IV/[19]26 Batch[inski]»).

№ 3

1926, квітня 5. - Лист Є. Бачинського до о. П. Білона.

«5 квітня 1926 223

В[ельми] Ш[ановний] п[ан] о[тець] Петро Білон, свящ[енник] в Форт Вільям (Канада)

Дорогий о. Петро!

Не поставте мені у зле, що відповідатиму на Ваш лист з 15 грудня м[инулого] р[оку] аж тепер: щоденна праця і діяльність для нашої Церкви перешкоджали мені відписати раніш. Ви не повірите, але на тижню я не маю жадної можливости сісти писати, а прийде неділя - така сила біжучої переписки треба полагодити, що листування з приятелями або родичами все відкладаєш на пізніше. Так час лине! Я завше про Вас згадую і думкою із Вами там в далекій Канаді, де приходиться і Вам пити гірку чашу. Впрочім хиба я Вам не пророкував, що так воно буде, коли виїдете до Нового Світу? Там у Вас цілком інше життя, інші інтереси і заботи. Разом працювати та розвивати наші спільні пляни все нелегко. Може, і на добре, що виїхали до наших переселенців, спомагаєте їм і будуєте свою рідну церкву на чужині. Але я певен, що часто, може, і жалуєте за старим: працю і духовну, і видавничу. Ну та що вже казати за минуле якби, та що би було коли б! Треба бути вдячним за все Господу Богу. Він краще знає, що нам посилає. У всяком разі не залишаймо спільного контакту і будемо листуватися як можна частіше.

Свого часу послав Вам пару примірників свого “Благовістника”, як він Вам сподобався? Написали б за нього рецензію хоч до свого місцевого органу “Православного вістника”, а також надіслали б для майбутнього числа, яке я зараз готую статтю про розвиток і фактичний стан нашої Церкви в Канаді. Ви ж наш кореспондент на Канаду. Писали, що о. Савчук надішле статтю, але досі нічого від нього не одержав. Дякую за Ваші цінні інформації про життя нашої Церкви в Канаді та взагалі за правдиве освітлення тамтешнього становища. Я не раз перечитував Ваш лист і бачу, що ми тут в Європі занадто далеко стоїмо від американських справ і поглядів, перецінюємо силу і головно ідеалізуємо стан положення. Пишіть мені частіше і інформуйте про все. Я в довгу не залишуся.

З петлюрівцями я порвав, бо це за винятком кількох одиниць, самі інтригани і дбають про свою власну політику та всіх, хто інакше думає, нищать і плюгавлять. Раніш вони писали мені хвалебні гимни, що це власне мені припала честь бути представником Церкви за кордоном, бо гадали, що буду по їх дудці танцювати, а тепер беруть мене на баса і тім самім “Тризубі”, де не осмілилися помістити мою дуже помірковану статтю проти автокефалії Православної церкви, оголошену польським урядом. Не схотіли, бо у них (як Петлюри, Левицького і ін.) рильце в пушку, як то кажуть, і праця їх не що інше як польських наймитів. Треба нам тільки для переконання прочитати той ганебний договір, який вони заключили з поляками і який вірно досі додержують! Я маю в копії. Тепер вони одержали від ляшків субсидію порядну і видають свій орган, де їм вільно лише чорнити все, що робиться на радянській Україні, а поза тим за все треба питати дозволу в Варшаві! Нікчемні люде, загалом далеко їм до державних мужей! Особисто я добре їх пізнав і переконався, що найвідповідніше їх місце це в редакції якого будь видання, а не державними справами займатися. Маю до того докази з власного досвіду. Залишаючи абісінську і консулярську справу в Берні, розкажу Вам хиба тільки про діло з призначенням священика о. Гречишкина на парахвію у Франції.

Петлюрівська Ген[еральна] Рада громад у Франції на чолі франк-масоном Шумицьким, трохи низшої степені ніж сам Петлюра, завзялися за моєю поміччю і Центрального] Ком[ітету] у Варшаві придбати свого чоловічка на роль настоятеля парахвії. На щастя, я не зміг їм нічим допомогти і своєї санкції не дав, бо їх інтриги попередила громадська ініціатива на чолі з п. Василіів та п. Костюченко і ин. нашими співробітниками по “Р[елігійно] Н[ауковому] В[існику]”. Отже, в той час як вони робили підшукування свого пан-отця, один з їх банди старався направити діло так, щоби священником] став прихильник Унії, то з метою майбутнього переведення всієї парахвії до Риму. Є такий в Парижі Релігійний Комітет на чолі з паном Клименком, цивільним єзуітою. Але цей останній є лише зброя в руках інших вищих за нього діячів. Це я знав і попереджав п. Прокоповича, але даремно. Одним словом, Петлюра і його присні грали на два як не на три фронти і, уявіть собі, лише Божеським Провидінням нічого з того не вийшло, здається. Пишу здається, бо справа ще не розсліжена остаточно. Добилися вони лише того, що я примушений був спростувати їх махінації в большевицьким органі “Парижский вестник” цілком річево, з чого вони зробили з мене трохи не комуніста! Потім на тім самим ґрунті трохи не посварили мене з проф. Шелухіним, з Праги, який повів занадто рішучо, безоглядно лінію. Натомість я вичекав час і коли діло все вияснилося погодився на кандидата. Поміг мені тут п. Василів (до речі, він все покликався на Вас і я прошу подати мені його характеристику, зветься він Петро, бувш[ий] сотник з 6-ої дивізії), який пояснив мені, як сталося несподіване для мене і проф. Шелухіна, а рівно ж для Петлюри і Ко покликання і приїзд з Прикарпаччини о. Гречишкина. Все зробив його гурток в Омінкурі у Франції за поміччю О. Костюченка з Праги. (Нашого співробітника] з “РНВ”). На жаль, вони дали помилку і не направили о. Гр[ечишкина] переїздом в Празі до проф. Шелухіна і не війшли зразу в порозуміння зі мною. Тому я, не знаючи цього, примушений був дезавуювати о. Гр[ечишкина]. Але коли довідався про те, як справа була і вважаючи волю громадян, погодився на його призначення, і тепер діло полагоджено. Отець Гр[ечишкин] молода ще людина, але певна, хоч і трохи не знаюча на початку на яку ступити: так він мав зв'язки з уніятами і слухав лекції в католицький школі, що і дало привід проф. Шелухіну віднестися до нього з підозрінням. Натурально цього б не було, коли б вони побачилися б і порозумілися б. У всякім разі пляни петлюрівців не вдалися. Вчора в ОДЕН-ЛЕ-ТИШ відбувся вже з'їзд представників 7 парахвіяльних рад у Франції, а архієп[ископ] Теодорович прийняв парахвію під свою санкцію і прийняв о. Гр[ечишкина] до нашої Автокефальної Церкви. Стже, формальності сповнені. Я сам порадив поки що триматися Владики і не ангажуватися з Києвом, щоб не давати поводу обвинувачувати в стосунках з большевиками. Очевидно, це лише до часу, бо це все одна Церква і без митрополита не обійтися... Написав я про цілий перебіг справи і до архієп[ископа] Іоана, та ще не маю відповіді. На цей з'їзд не міг поїхати, бо тяжко одержати візу було, а потім подорож коштує гріш.

Тепер бачите, що скрізь де наші люде, завше без інтриг не обійдешся! Щось як у Вас там з п. Свистуном. Ще занадто молода ми нація і головно не в міру амбітна, особливо коли долею хочуть рішати такі нікчемні амбітники, як С.В. П[етлю]ра і Ко. Тим часом справа з французькою парахвією на мазі і коли направду о. Гр[ечишкин] покаже себе здібною і щирою людиною, не політиканом, а чесним громадянином, все буде гаразд. Натурально я не вважаю на всякі зачепки нікчемні, як те було в “Тризубі” з приводу моєї підписи і т. ін. Це вже злість, що справу програли і що не змогли піймати мене та вести на своїм поводі. В Чехословаччині також не все гаразд. Інтриги і плітки та бажання утопити ворога, що інакше мислить, хоч в ложці води! Через те діло в парахвії в Празі і Подєбрадах хромає. І мушу сказати одверто, що не досить порядну роль там грає проф. Біднов, мій земляк! До речі, напишіть мені, що він гадає про парахвію і о. Мельника? На жаль, нашої Церкви уповноважений там проф. Шелухін занадто щира і гаряча людина, яка не переносе політиканства і звертає на дрібниці забагато уваги. Цим люде користаються і товчуть його працю і добре ймення.

Але Вам, певно, вже не так цікаво наші усі оці справи і сварки. Так само як мені болюче стає іноді на душі, що навіть в таким святім ділі як церковнім люде вносять свої особисті порахунки і амбіції. А тим часом ворог не чекає, користається нашою слабістю і ми в дійсности на еміграції як сироти.

З митрополитом я листуюся і ось недавно одержав цікавий документ - протест проти польської автокефалії Православної Церкви, але багацько наших листів конфіскується і навіть я не знаю, чи в Києві одержали нашого “Благовістника”. Тому будьте добрі, надішліть ще Ви від себе. Може сконфіскували, як мої документи в справі ТОМОСА Царгородського патріарха. Чи звертався до Вас хто в справі покупки прим. “Б[лаговістника]”? Може Вам треба ще надіслати кілька примірників?

У неділю буду писати статтю для “Пр[авославного] Вістника”, журнальчик мені подобається. Чи не могли б Ви надіслати мені фотографії канадійських священиків і інші цікаві? Я хотів би дати їх в своєму “Б[лаговістнику]”. Подайте мені спис нашої Церкви панотців, де вони мешкають, їх характеристику і скільки парахвій маєте та громад церковних в яких місцевостях? Які і де маються церкви? Скільки зараз священиків є? Скільки числиться взагалі вірних у всіх парахвіях на Канаду? Здається, автокеф[альних] лише 14 священиків, а греко-католиків 46. Чи це так?

Як же Вам тепер живеться? Як синок Юрко? Як пані добродійко? Дякую за пам'ять. Жінка моя уклоняється і просе не забувати. Син мій Василько вчиться в гімназії у Франції, вже великий хлопець 14 років, більший за батька ростом, а неслухняний: чистий тип сучасних дітей!.. Що то з нього буде пізніше? Так здібний, вчиться досить добре і здоровий. Інших дітей Бог мені не дає, а у Вас там як з паніматкою? Га, може готується новий канадієць!

Тепер закінчую вже листа, бо зморився цьокати: пишу безперестанку цілісінький день. Ще мушу написати спомини-статтю до “Дніпра” про П[авла] Ів[ановича] Чижевського, якому надходе через тиждень річниця смерти. Є ще інші листи, мушу на ці свята все полагодити, бо завтра вже починаю поновно працю, а вона у мене тяжка. Надіюся до Великодня ще писати Вам і головно одержати відповідь, але у всякім разі бажаю сили перенести труди великопостні і стрінути щасливо Великдень. Ми з жінкою говіємо аж на останньому тижню. Із тим і бувайте здорові! Не забувайте і пишіть! Щиро стискаю руку, завше відданий Вам».