Історія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський будівельний технікум транспортного будівництва

Історія України

Посібник для самостійної роботи студентів

вищих навчальних закладів

І-ІІ рівнів акредитації

Полтава-2011

“Історія України”

Посібник для самостійної роботи

студентів вищих навчальних закладів

І-ІІ рівнів акредитації

Укладач: О.В.Сидоренко - викладач вищої категорії

Відповідальний за випуск О.М.Коліса

Рецензент: В.Я.Ревегук - доцент, кандидат історичних наук

Затверджено на засіданні методичної ради

Протокол №

Редактор: О.М.Коліса

Коректор: В.Г.Васецька

Загальні рекомендації для самостійної роботи студентів

Самостійна робота студентів - одна з основних форм навчального процесу в сучасній вищій школі, головний засіб опанування програмного матеріалу і практичних умінь. У структурі навчального процесу вона здійснюється з одного боку, поза межами аудиторних занять, коли студент індивідуально оволодіває знаннями. З іншого боку, самостійна робота - це систематична, цілеспрямована праця студента, що здійснюється під час аудиторних занять, на яких він слухає, засвоює, конспектує лекції, бере участь у семінарських заняттях тощо. Сьогодні, у зв'язку з упровадженням сучасних технологій навчання, відбувається активна переорієнтація зі звичайного інформування студентів, запам'ятовування ними значного обсягу інформації на всебічний розвиток особистості, самостійне здобуття знань, набуття певного досвіду індивідуальної науково - творчої роботи тощо. Самостійна робота студентів дає можливість реалізувати найголовніші завдання індивідуальної роботи при вивченні історії України - добитися міцного засвоєння студентами програмного матеріалу, глибокого знання історичних джерел, уміння знаходити відповідну літературу, виділяти головне, порівнювати, робити правильні висновки і узагальнення, формувати власний погляд на проблему.

Для того щоб опанувати курс “Історія України”, скласти залік та іспит, студент повинен оволодіти методикою індивідуальної роботи, тобто навчитися самостійно вирішувати чимало питань, які постають перед ним. Правильна організація самостійної роботи дає можливість розширити і систематизувати свої знання, вчить раціонально використовувати вільний час, самостійно контролювати й оцінювати індивідуальну працю, підвищує ефективність засвоєння знань. Працюючи вдома чи в бібліотеці, студент вчиться стежити за науковою інформацією, останніми досягненнями історичної науки, опановує ефективні індивідуальні прийоми пізнання, що дають змогу з найменшими витратами сил і часу отримувати знання з різних джерел тощо.

Процес, спрямований на вивчення історії України, передбачає різні форми самостійної роботи (конспектування, опрацювання та засвоєння лекційного матеріалу, роботу з документальними та історичними джерелами та літературою, індивідуальне написання реферату, підготовки тематичної папки та семінарського заняття, заліку, іспиту тощо).

Основою самостійної роботи студентів при вивченні історії України є систематичне вивчення джерел і літератури. Для студента - першокурсника пошук необхідних джерел і літератури може стати серйозною проблемою. Тому варто звернутися за допомогою до бібліотекаря, який допоможе виявити необхідну довідкову літературу, бібліографічні показники, засвоїти принцип роботи з бібліотечним каталогом тощо. Надалі студент повинен прагнути самостійно відшуковувати необхідні джерела і літературу. В цьому допоможуть наступні поради:

1. Щоб знайти потрібну книгу, студент повинен уміти користуватись каталогами. Вони становлять перелік літератури, яка зберігається в бібліотеці. Каталог складається з карток, які містять основну інформацію про те чи інше джерело.

2. Студент повинен знати, що в бібліотеці є різні каталоги: алфавітний і систематичний каталог книг, алфавітний каталог періодичних видань, алфавітний каталог авторефератів і дисертацій, алфавітний каталог літератури, виданої іноземними мовами. В алфавітних каталогах картки розміщені в алфавітному і водночас-зворотно хронологічному порядку прізвищ авторів чи заголовків книг. До них слід звертатися, коли студент знає прізвище та імя автора чи назву книги. Необхідно враховувати, що на перше місце ставиться картка з описом останнього переробленого, доповненого видання, а далі - всі попередні.

3. У систематичному каталозі картки розміщені відповідно до їх змісту, тобто за галузями знань. Такий каталог складається за певною схемою, з якою студенту варто ознайомитися; щоб прискорити пошуки необхідної літератури. У систематичному каталозі картки розміщені відповідно до їх змісту, тобто за галузями знань.

4. Після того, як інформація про необхідні книги знайдена, студент повинен чітко й розбірливо заповнити “Вимогу - розписку”: вказати номер бібліографічного квитка, дату, власне прізвище, шифр книги, прізвище її автора, назву, рік і місце видання, необхідний том (чи номер, якщо це журнал).

Під час самостійної роботи відбувається не лише пізнання історичного змісту джерела, а й водночас його аналіз, оцінка і засвоєння. Тому студент повинен не обмежуватися лише поверховим ознайомленням, переглядом тексту документа, виписуванням кількох цитат, а прагнути детально й досконало його вивчити. Неточно прочитаний або тенденційно опрацьований документ може стати джерелом неправильної інтерпретації.

У процесі формування самостійних умінь і навиків студент має бути залучений до такої діяльності, у ході якої читання текстів з історії України буде спрямоване на розуміння смислу прочитаного й разом із тим на стимулювання пізнавальної активності та мотивації навчання, тобто усвідомлення студентом себе суб'єктом навчання. За таких умов студент буде не лише читати необхідну літературу, а й використовуватиме її як джерело знань. Щоб успішно справитися з цим завданням, студент повинен оволодіти відповідною методикою самостійної роботи.

Творча робота з книгою передбачає, по-перше, оволодіння методикою читання, по-друге, вміння аналізувати текст і записувати його. Головними видами читання є попереднє - загальне ознайомлення з книгою; повне читання тексту з метою засвоєння основних ідей та логіки змісту книги; повторне читання (якщо повне читання було недостатнім); часткове читання з метою вивчення додаткової літератури.

Одним із шляхів запам'ятовування та засвоєння матеріалу є ведення записів прочитаного. Основні форми записів - план, виписки, тези, анотація, резюме, конспект та інше.

План - це перелік основних питань, які розглядаються в книзі, посібнику чи статті. Він розкриває логіку автора, сприяє кращій орієнтації у змісті праці. Є два способи складання плану: перший - під час самого читання, другий - після ознайомлення з текстом. Складність цієї роботи полягає в тому, що студенту необхідно зясувати для себе побудову тексту, хід думок його автора, після чого викласти зміст роботи чітко й лаконічно. План може бути простим (коротким) і складним (розгорнутим). Відмінність останнього полягає в тому, що він містить не тільки перелік питань, а й розкриває основні ідеї праці, може включати окремі цитати.

Іншою формою записів є виписки. Це або дослівне відтворення в зошиті найважливіших місць праці, характерних фактів, дат, або стисле їх викладення. Перевага виписок полягає в точності відтворення тексту, зручності в користуванні записами при подальшій самостійній роботі, у накопиченні фактичного матеріалу та узагальнень. Виписки корисні для повторення, для швидкої мобілізації своїх знань, коли в короткий термін необхідно згадати вивчений матеріал. Виділяючи з тексту найголовніше, виписки допомагають його краще зрозуміти. Без виписок важко обійтися при підготовці усього виступу, письмової роботи. Робити виписки можна як у процесі, так і після закінчення читання.

Значно складнішою і більш повною формою запису є тези (твердження) - стисле викладання основних положень прочитаної праці чи книги, за допомогою якого передається основний зміст. Тези складаються після ґрунтовного вивчення та глибокого осмислення змісту книги. Розрізняють тези прості, коли записується якась думка, і складні, коли додатково робиться коротке обґрунтування, аргументація цієї думки. На відміну від плану, тези розкривають зміст тексту, причому робиться це у формі ствердження чи заперечення. За змістом тези нагадують конспект, хоч останній має більш описовий характер і його положення менш категоричні ніж у тез.

Наступною формою запису є анотація - стисле узагальнення змісту роботи. Нею зручно користуватися, коли студент, учень планує повернутися до тієї чи іншої праці, а на цьому етапі обмежується її короткою характеристикою. Щоб скласти анотацію, необхідно спочатку повністю прочитати й осмислити роботу.

До анотації дуже наближене резюме - запис, який є короткою оцінкою прочитаної праці. Різниця між ними полягає в тому, що анотація стисло характеризує працю в цілому, а резюме зосереджує увагу на її висновках, головних підсумках.

Однак найдосконалішою формою запису є конспект. Слід знати, що конспектування книги має свої особливості. Потрібно врахувати, що складаючи конспект відповідно до змісту книги, необхідно зберігати усі її основні думки та положення. Зміст повинен бути логічним і цілісним, щоб усі його частини подавались в певній послідовності, повязувались і узгоджувались між собою.

Знання методичних порад по виконанню самостійної роботи допоможе студентові, учневі, опрацювати також завдання даного посібника з предмета “Історія України”.

Вступ. Предмет “Історія України” та його призначення.

І розділ: Україна в 1900 - 1913 роках

1.1 Україна на початку ХХ століття. Проблема становлення української нації

1.2 Російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років та її вплив на Україну

1.3 Політичне та економічне життя України в 1907-1913 роках

1.4 Розвиток культури України на початку ХХ століття

ІІ розділ: Україна в Першій світовій війні 1914-1918 років

2.1 Україна в роки Першої світової війни та на початку Української революції.

ІІІ розділ: Українська державність в 1917-1921 роках

3.1 Україна в кінці 1917- на початку 1918 року. Універсали Центральної Ради

3.2 Брест-Литовський мирний договір. Українська держава П.Скоропадського

3.2 Утворення Директорії. Відновлення УНР

3.4 Проголошення Західно-Української Народної Республіки. Причини поразки визвольних змагань в Україні

3.5 Відновлення Радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна та війна з Врангелем на території України

3.6 Культура і духовне життя України в 1917-1921 роках

ІV розділ: Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928 роки)

4.1 Українська СРР в роки НЕПу. Утворення СРСР і статус України

4.2 Політика влади в царині культури

V розділ: Закріплення Радянської влади в Україні (1928-1938 роки)

5.1 Форсована індустріалізація та суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 років

5.2 Сталінські репресії в Україні

5.3 Становище в галузі культури. “Розстріляне Відродження”. Духовне життя

VІ розділ: Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках

6.1 Політичне становище західноукраїнських земель. Розгортання національно-визвольного руху. Карпатська Україна

VІІ розділ: Україна в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.) Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр.)

7.1 Початок Другої світової війни та зміни кордонів України

7.2 Окупація України військами Німеччини та її союзників

7.3 Окупаційний режим в Україні та розгортання антифашистського руху опору

7.4 Визволення Лівобережної та Правобережної України в 1943-1944 роках. Ціна перемоги

VІІІ розділ: Україна в перші повоєнні роки (1945-початок 50-тих років)

8.1 Україна в період повоєнної відбудови. Радянізація західно-українських земель

8.2 Культурне життя України у другій половині 40-их-на початку 50-тих років

ІХ розділ: Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (середина 50-тих - середина 60-тих років)

9.1 Політичне та економічне становище України в 50-60 роки

9.2 Науково-технічна революція. Становище культури. Зародження дисидентського руху

Х розділ: Україна у період загострення кризи радянської системи (середина 60-тих-початок 80-тих років)

10.1 Політичне та економічне становище УРСР у другій половині 60-тих - першій половині 80-тих років. Русифікація

10.2 Етносоціальні процеси в суспільстві та рівень життя населення. Опозиційний рух

10.3 Культурне і духовне життя суспільства

ХІ розділ: Розпад Радянського Союзу й проголошення незалежності України (1985-1991 рр.)

11.1 Перебудова в Радянському Союзі та Україні

11.2 Політичні реформи та зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 80-тих років.

Здобуття незалежності Україною

ХІІ розділ: Україна в умовах незалежності

12.1 Державотворчі процеси та політичний розвиток України

12.2 Економічний розвиток України в 90-ті роки на початку ХХІ століття. Етносоціальні процеси та рівень життя населення

12.3 Духовне та культурне життя України в умовах незалежності

12.4 Зовнішня політика та міжнародні зв'язки незалежної України

Вступ. Предмет “Історія України” та його призначення

Вимоги до рівня підготовки студента по розділу:

Студент (студентка) визначає основні етапи розвитку українських земель на початку ХХ століття, хронологічні межі процесу індустріалізації українських земель;

показує на карті території українських земель, охоплені процесом індустріалізації, та визначає їх господарську спеціалізацію;

характеризує і порівнює основні риси модернізації суспільного та повсякденного життя;

називає ознаки процесу радянізації суспільства;

визначає вплив подій Другої світової війни на життя населення;

формулює і конкретизує на прикладах особливості розвитку України на різних етапах її існування;

визначає та обґрунтовує зв'язки між основними етапами розвитку СРСР і України, європейського і світового співтовариства і України.

План

1.Завдання і структура курсу “Історія України”.

2.Теоретичні засади курсу.

1. Головними завданнями курсу є: а) усвідомити і розвинути в собі цінності, притаманні духовності нашого народу;

б)зрозуміти цінність і навчитись цінувати полі культурність і багатоманітність українського суспільства;

в) розвинути уміння здійснювати історичний аналіз, історичну критику, реконструкцію історичних явищ і подій, історичне прогнозування, орієнтацію в історичних джерелах;

г) підвищити рівень загальної культури через залучення студентів до духовних і культурних надбань українського народу.

Структура курсу “Новітня історія України” включає в себе Вступ і ХІІ розділів.

Перший розділ присвячений історії України періоду 1900-1913 років. Це роки прискореної модернізації, яка супроводжувалась продовженням індустріалізації; урбанізацією-зростанням міст; розвитком освіти, науки та технологій. Супутником модернізації було національне відродження, яке на початку ХХ століття увійшло в третю (політичну) фазу розвитку (коли стало питання відродження української державності).

У другому розділі розглядається становище України в роки Першої світової війни, яка розпочалась в 1914 році. Україна опинилась на вістрі інтересів Російської імперії з одного боку та Австро-Угорщини, Німеччини та їх союзників з іншого боку. Світова війна стала каталізатором революційного розв'язання суспільних суперечностей. Посилився національний та інші види опозиційного руху.

У третьому розділі йдеться про ключові події, пов'язані з Українською національною революцією 1917-1921 років. Ключовими подіями цього періоду були: становлення суверенної Української держави; боротьба за збереження Української державності в 1918-1921 роках. Також розглядаються здобутки культури України в цей історичний період.

Четвертий розділ: “Українська СРР в умовах непу (1921-1928 рр)” розповідає про внутрішнє і міжнародне становище України, її статус у складі новоутвореного в 1922 році СРСР та економічне становище України в зв'язку з введенням непу. Також дається уявлення про українізацію та інші процеси, які відбувались в культурному житті та в становищі релігії.

В п'ятому розділі: “Закріплення Радянської влади в Україні (1929-1938 рр.)” розглядається перехід до індустріалізації, колективізацію на селі та голодомор 1932-1933 років як геноцид проти українського народу. Також дається уявлення про сталінські репресії, становище культури та таке явище, як “Розстріляне Відродження”.

Шостий розділ: “Західноукраїнські землі в 1921-1939 рр.” розкриває економічне, політичне та соціальне становище західноукраїнських земель а також процес національно-визвольних змагань у цьому регіоні.

Сьомий розділ: “Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр)” дає уявлення про плани держав Європи щодо України, хід війни і ціну, яку заплатив український народ в цій війні.

Восьмий розділ: “Україна в перші повоєнні роки (1945-початок 50-тих років) розповідає про внутрішньополітичне та економічне становище республіки в даний період, боротьбу ОУН-УПА на Правобережній та в Західній Україні а також про становище в культурній сфері.

Девятий розділ: “Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (1953-1964 рр) розповідає про політичне, економічне становище в даний період, про хрущовську “Відлигу” та реформи, які мали місце в цей період. Також мова йде про становище культури, посилення “русифікації” і зародження дисидентського руху.

У десятому розділі: “Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-тих - початок 80-тих років)” розповідається про застійні явища в житті суспільства, зростання економічної кризи та активізацію дисидентського руху.

Одинадцятий розділ: “Розпад СРСР і проголошення незалежності України (1985-1991 рр)” розкриває передумови та причини розпаду СРСР і проголошення незалежності України в 1991 році.

У дванадцятому розділі: “Україна в умовах незалежності” розкривається процес становлення незалежності Української держави.

2. В 18-19 столітті в розвинутих країнах Європи відбувався перехід від традиційного до індустріального суспільства в основі якого стали ринкова конкуренція, приватна власність і вільнонаймана праця. Цей перехід характеризується через призму модернізації. Модернізація - зміни відповідно до сучасних умов, осучаснення, оновлення чогось.

В Україні модернізація відбувалась з 19 століття. Вона йшла як революційним так і реформаторським шляхом. В ході неї ліквідовувались феодальні пережитки (кріпацтво) і зароджувались нові відносини, в яких людина ставала вільнішою, мобільнішою. Суспільство вступило в стан соціальної мобілізації.

Риси модернізації: економіка - впровадження нових технологій, поділ праці, розвиток ринку; соціальна сфера - формування нового типу людини (підприємця), зростання мобільності населення, перехід від великої патріархальної родини до малої сімї; політика - виникнення централізованих держав, бюрократизація управління, залучення мас до політичного життя, встановлення демократії; духовна сфера - утвердження світської системи цінностей, набуття освітою масового характеру, зростання побутового, культурного, правового рівня населення; психологічна сфера - нові засоби комунікації, пробудження національної свідомості.

Одним із наслідків модернізації було пробудження національного життя: інтересу до минулого свого народу, його історії, усної творчості, поява національної літератури, школи і навіть політичних партій, які порушували питання про свою державність. Цей процес називається національне відродження. У ході нього етнос починає усвідомлювати себе як нація. Національне відродження в Україні пройшло три фази - академічну (наукову), культурницьку (пропаганда української культури) і політичну (формування українських політичних партій що ставлять мету створення Української держави).

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 клас., Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Генеза, 2010., с.4-8.

2. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3. Новітня історія України ч.І (підручник), 10 клас., Турчанко Ф.Г. Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. -К., 2004.

Розділ І: Україна в 1900 - 1913 роках

Вимоги до рівня підготовки студента по розділу:

Студент (студентка) визначає хронологічну послідовність явищ економічного, політичного і культурного життя, утворення політичних партій та рухів;

показує на карті території українських земель, регіони піднесення визвольного руху, райони виступів робітників, селян і військових у 1905-1907 роках;

описує прояви індустріалізації та модернізації суспільного життя на початку ХХ століття;

характеризує і порівнює прояви і процеси модернізації повсякденного життя населення Наддніпрянської України та західноукраїнських земель між собою, а також з аналогічними західноєвропейськими;

характеризує політизацію визвольного руху, основні події російської революції на українських землях;

узагальнює основні факти щодо проведення столипінської аграрної реформи та формує власну оцінку;

аналізує програми та діяльність політичних партій і дає їм власну оцінку;

називає та конкретизує фактами основні риси розвитку духовного життя;

описує явища і пам'ятки культури цього періоду;

доводить закономірність зв'язків між процесами формування індустріального суспільства та піднесенням національно-визвольного руху, формуванням національної свідомості і розвитком культури.

1.1 Україна на початку ХХ століття. Проблема становлення української нації.

Основні терміни: етнічні землі, адміністративний поділ, поліетнічність, стани, еліта, монополія, маргінали.

План

1. Територія і населення України на початку ХХ століття.

2. Історичні завдання України.

3. Розвиток промисловості. Економічні кризи.

4. Розвиток сільського господарства. Кооперативний рух.

5. Політичне життя і структура населення України.

6. Формування українських політичних партій і рухів.

1. На початку ХХ століття України як держави не існувало. За територією проживання українці поступались лише росіянам. За населенням українці мали четверте місце після Росії, Німеччини та Великої Британії. Площа заселена українцями становила 739 тисяч квадратних кілометрів. Населення становило 46 мільйонів чоловік, з яких 32,6 мільйонів- українці і 13,4 мільйонів- представники інших національностей.

Більшість території України перебувала в складі Російської імперії. Вони ділились на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську. Умовна назва цього регіону - Наддніпрянська Україна. Та етнічний кордон виходив за межі цих територій. Це говорить про те, що реалізовувався “російський імперський проект” боротьби з так званим “ополяченням” українців. Слово “Україна” було вилучено з вжитку. Вживались слова “Новоросія”, “Малоросія” та Південно-Західна Росія. Губерніями керували губернатори, призначені з Петербурга (звідси і сьогоднішні назви голів обласних державних адміністрацій - “губернатори”, що суперечить Конституції України і є пережитком імперського колоніального минулого України).

Землі за річкою Збруч входили до складу Австро-Угорщини. Сучасні Івано-Франківська, Тернопільська і Львівська області називались Королівство Галіція і Лодомерія в яких правив намісник і представницький орган Галицький крайовий сейм. Поляки в Галичині дивились на українців як на відгалуження польського етносу.

Північна Буковина називалась Герцогство Буковина яке очолював президент і представницький орган - Малий сейм.

Закарпаття входило до Угорщини і було поділене на 4 адміністративні одиниці - комітати (жупи).

В Західній Україні проживало 6,4 мільйони осіб з яких 4,8 мільйонів були українцями.

2. Поскільки у світі ішов процес становлення незалежних держав, він не обійшов і Україну.

В нашій країні боролись дві тенденції: денаціоналізація (асиміляція) і перетворення українців в державну націю. В зв'язку з цим перед нашим народом стояли наступні завдання: перше - збудувати державу; друге - возєднання України, подолання територіального розчленування. Воно мало два аспекти: внутрішньо українське (почуття єдності українців) і зовнішньополітичний (надія на розвал Російської та Австро-Угорської імперій в зв'язку з наближенням світової війни); третє -врегулювання міжнаціональних відносин. Українці на початку ХХ століття були об'єктом національного гноблення. Село було українське (90% українців) а міста в Наддніпрянщині російське, єврейське, а в Західній Україні польське, єврейське. В містах українці становили лише 1/3 частину. Тому постав вибір, або загострення міжнаціональних конфліктів, або виховання в інших націй відношення до України як до своєї Батьківщини.

3. У 90- тих роках ХІХ століття в Російській імперії відбувався процес модернізації, який в значній мірі гальмувався. Перешкодами її здійснення були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система.

Розвиток промисловості вимагав капіталовкладень. Тому царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені великі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це допомогло накопичити певні кошти і досягти стабільності російського рубля.

Індустріальна модернізація в Росії мала свої особливості. По-перше, були потужними іноземні інвестиції у важку промисловість та транспорт. Наприклад, у вугільній промисловості та металургії їх частка становила 70%. Причиною цього була дешева робоча сила. В результаті інвестицій південь України обігнав за розвитком промисловості Уральський регіон. По-друге, вплив державного регулювання. Держава захищала від іноземної конкуренції такі галузі промисловості як вугледобування та металургію, які лише почали розвиватись. По-третє, в Росії продовжували існувати самодержавство та інші пережитки кріпосницької епохи.

В Україні утворилось чотири промислових райони, які мали загальноросійське значення: Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий.

Індустріальна модернізація України розпочалася з залізничного будівництва. Перша залізниця Одеса-Балта була збудована ще в 1865 році. На початку ХХ століття мережа українських залізниць склала 8,5 тисяч кілометрів. Це вплинуло на виготовлення рейок та розбудові паровозобудівних заводів у Харкові та Луганську.

Промисловість розвивалась в окремих регіонах України і не зачепила більшість українських земель. З іншої сторони, господарство України виготовляло готової продукції лише 15%, все інше становила сировина. Значними були об'єми переробки сільськогосподарської сировини.

Бурхливий економічний розвиток був перерваний економічною кризою кінця ХІХ- початку ХХ століття. В 1899 році в Петербурзі збанкрутіли дві великі фірми, пов'язані з фінансовими установами. Через це Росія не змогла взяти в 1900 році кредити за кордоном і протистояти кризі.

В Україні першими її відчули вугільна і металургійна галузі. У 1902 році з 56 доменних печей працювало лише 23. Найбільше спад виробництва по Донецькому і Катеринославському районах. Внаслідок кризи припинилось будівництво залізниць, на 1/3 скоротився випуск паровозів. У харчовій промисловості постраждали цукрові заводи орієнтовані на експорт. Менше постраждали підприємства, орієнтовані на внутрішній ринок.

Особливостями розвитку економіки України на початку ХХ століття були: по-перше, економічна криза сприяла створенню монополістичних обєднань, які диктували умови і обсяги виробництва товарів, регулювали ціни. Вони називались синдикати. Підприємства, що входили в них, зберігали виробничу та комерційну самостійність. Пізніше стали виникати концерни, які звужували самостійність підприємств. Одним з перших синдикатів був “Продамет”, який мав контори в Катеринославі та інших містах. Синдикат “Продвугілля” діяв на Донеччині. Пізніше зявився “Продвагон”, “Гвіздок” та інші. Одночасно ішов процес злитті промислового і банківського капіталів. Наприклад, директор Петербурзького міжнародного банку був водночас віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це свідчило про формування банківських монополій.

По-друге, різко зростала концентрація робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах України Катеринославі, Харкові, Луганську, Юзівці, Одесі, та Києві працювало понад 44% робітників України.

В Західній Україні індустріалізація йшла лише на підприємствах, які займались видобутком нафти та озокериту. Тут інвестиції надходили в основному з Німеччини та Австро-Угорщини. Криза початку ХХ століття в цьому регіоні перш за все вдарила по нафтопереробній та деревообробній промисловості.

4. На початку ХХ століття Росія залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі промислової індустріалізації землі стрімко ставали товаром. В період з 1877 по 1905 рік дворянство України розпродало на Півдні 3,2 мільйонів десятин, на Лівобережжі-1,7 мільйонів десятин та на Правобережжі-0,9 мільйонів десятин землі.

Частина поміщиків перетворились на підприємців, таких як Терещенки, Семиренки, Харитоненки, Яхненки. Вони стали власниками цукрових, суконних заводів, ґуралень і т.п. Вони, в 1897 році навіть створили перший синдикат цукрозаводчиків “Цукор”, який обєднав український, російський, єврейський та польський капітал.

На початку ХХ століття у сільському господарстві України поглибилась спеціалізація по виробництву певної продукції. Правобережжя спеціалізувалось в основному на виробництві цукрового буряка, Лівобережжя - зерно і картопля, Південь - зерно та продукти тваринництва.

Швидкими темпами ішов процес майнового розшарування сільського населення. Частина заможних селян і поміщиків почали використовувати нову техніку - сівалки, жниварки і т.п. Великі поміщицькі господарства збереглись на Півдні та на Правобережжі України. Зросла кількість заможніх селян. Та більшість селянських господарств були бідняцькими. Колишня кріпацька система зберігалась у вигляді відробіткової системи. Зростала кількість селян, які ставали наймитами. Їх кількість становила 1,8 мільйона чоловік. Багато селян в пошуках роботи ішли в міста, або переселялись до Криму, на Кавказ чи до Сибіру.

Селяни Західної України, маючи мізерні наділи, виїздили на сезонні роботи до європейських країн, або емігрували до Північної Америки. За перше десятиріччя ХХ століття з Галичини виїхало в еміграцію 224 тисячі селян.

В кінці ХІХ століття в Східній Галичині розгорнувся кооперативний рух. Створювались кредитно-позичкові та споживчі кооперативи, які допомагали українським селянам. Їх виникло біля 500. Для фінансування кооперативів було утворено українське ощадне товариство “Дністер”, а також спілка “Сільський господар”. Також діяв Крайовий земельний банк. Кооперативний рух підтримував митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

У Південній Україні кооперативний рух очолив Микола Левитський та Василь Доманицький, які заснували біля 2 тисяч с/г кооперативів. Російський уряд переслідував учасників кооперативного руху а австро-угорська влада не чинила йому перепон.

Висновок. Індустріальна модернізація під російських українських земель сприяла активному розвитку галузей важкої промисловості на Сході і Півдні України. Ії перервала криза 1900-1903 років, що вплинуло на соціально-економічне життя. В Західній Україні промисловість розвивалась слабо. В сільському господарстві життя селян було важким, що спричинялось збереженням кріпосницьких відносин, безземеллям і т.п. Становище селян частково рятував кооперативний рух.

5. В Російській імперії існувала самодержавна монархія. У своїх діях цар обмежувався лише законами про престолонаслідування. Його влада нічим не обмежувалась. Самодержавство базувалось на необмеженій владі монарха, відсутності основних демократичних свобод, повному безправ'ї селян і робітників, відсутності національного законодавства. Це виключало розвиток парламентаризму і хоч яких норм демократії.

Привілейоване становище мав стан дворянства. Середній прошарок складали інтелігенція, міщани, купці та підприємці (які не брали участі в управлінні). Українське населення на 80% складалось з селян, тому абсолютно не мало впливу на стан справ в імперії.

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв формуванню двох нових класів буржуазії та робітників. Також формувався прошарок інтелігенції, який на 1897 рік становив 126 тисяч осіб. Більшість української інтелігенції працювала в селі. В містах переважала російська та єврейська інтелігенція.

На початку ХХ століття відмінність між станами почала стиратись, що призвело до зміни структури населення. Зявилась велика кількість маргіналів - напівробітників, напівселян, різночинна інтелігенція. Через важке життя вони поступово втрачали сімейні і релігійні цінності.

В Західній Україні провідними групами населення були польська шляхта і угорські пани. Прошарок світської і духовної інтелігенції був незначним.

Висновок. На початку ХХ століття українці не мали своєї державності, а українські етнічні землі входили до двох імперій. Регіони проживання українців (за рідким виключенням) було економічно і культурно відсталими.

6. На початку ХХ століття в Україні мали місце соціальні рухи і страйки (захист робітниками і селянами своїх економічних прав). Прикладом цьому можуть служити виступи селян Полтавщини в 1902 році та масові робітничі страйки 1 травня 1900 року в Харкові в яких взяло участь біля 10 тисяч робітників.

Одночасно розпочався рух за становлення України - як держави. Взагалі в історії України виділяють три етапи національного руху: етнографічний кінець ХVІІ-початок ХІХ століття; культурницький 40-80-ті роки ХІХ століття та політичний-90-ті роки ХІХ-початок ХХ століття. Ідею незалежності України висунуло “Братство тарасівців” в кінці ХІХ століття. В 1897 році у Києві утворилось обєднання громад під назвою “Загальна українська організація”, яку очолили Володимир Антонович, Володимир Лисенко та інші. Мета організації - автономія а потім державність України. В 1900 році в Харкові Дмитро Антонович утворює Революційну Українську партію (РУП). Програма, яку склав Микола Міхновський, називалась “Самостійна Україна”. Головна мета партії - досягнення самостійності України. Такі погляди в той час називались радикальними. В 1901 - 1902 роках відбувся розкол РУПу. Микола Міхновський утворив Українську Народну партію (УНП), яка мала свої філії в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах. Ця партія в 1904 році навіть заснувала воєнізовану організацію “Оборона України”, яку очолив Віктор Чеховський. Ті, хто відколовся від РУПу (С.Єфремов, Є.Чикаленко, Б.Грінченко) в 1904 році утворили Українську Демократичну партію (УДП), Українську Революційну партію (УРП), а ліві утворять Українську соціал-демократичну робітничу партію за зразком російських соціал-демократів. УСДРП очолить спочатку Микола Порш. Після російської революції 1905-1907 років більшість партій, крім УНП та УСДРП припинять існування в умовах репресій. На їх основі утвориться напівлегальне культурницьке обєднання Товариство Українських поступовців, яке обмежиться пропагандою відродження української мови та культури. Його керівником стане Михайло Грушевський.

Також на теренах України був представлений російський соціальний рух (соціал-демократи, більшовики, есери), які пропагували збереження єдиної Російської держави на території України, польський - відстоювали ідею відновлення історичної території Польщі до 1772 року і єврейський - Загальний єврейський робітничий союз, або БУНД, який діяв в контакті з РСДРП.

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., “Генеза”, 2010, с.20-38.

2. Історія України (підручник для ВНЗ0, колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3 Новітня історія України ч.І (підручник), 10 клас, Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. - К., 2004.

1.2 Російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років та її вплив на Україну

Основні терміни: революція, Державна Дума, політичні репресії.

План

1. Події російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр.в Україні.

2. Державна Дума. Поразка російської революції.

3. Реформи в Австро-Угорській імперії і їх вплив на Західну Україну.

1. Після поразки Росії у війні з Японією (1904-1905 рр.) 22 (9 січня) (старий стиль, юліанський календар, ним користувалась Росія. Новий стиль, григоріанський календар, ним користувалась Австро-Угорщина - різниця 13 діб) 1905 року в Петербурзі відбулась демонстрація робітників, яка була розстріляна біля Зимового палацу (царська резиденція). Це і було початком революції, яка повинна була вирішити наступні питання: повалення самодержавства, ліквідація поміщицького землеволодіння та кріпосницьких пережитків, надання політичних прав і свобод та вирішення національного питання. В загальноросійському страйку, в зв'язку з подіями в Петербурзі прийняли участь робітники українських міст Києва, Харкова, Кременчука, Полтави та інших міст.

Очолити революцію бажали ряд новостворених партій. Найбільш чисельними були соціал-демократичні партії. Вони, крім економічних вимог, ставили політичні: надання громадських свобод, скликання Установчих зборів а то й повалення самодержавства.

Протягом січня-березня 1905 року в Україні відбулось 180 страйків, в яких прийняло участь 170 тисяч робітників.

За прикладом робітників відбулись селянські виступи ( підпали маєтків, захоплення хліба, худоби і т. п. Часто виступи супроводжувались сутичками з поліцією, як, наприклад, в селі Долматівка, Дніпровського повіту. Влітку 1905 року селянськими виступами було охоплено 70% губерній України, зруйновано 300 поміщицьких маєтків.

В революцію активно включилось і студентство, за що уряд закрив Київський університет і відмінив святкування 100-річчя заснування Харківського університету.

Опорою влади були армія і флот. Але в червні 1905 року спалахнуло повстання на панцернику “Князь Потьомкін-Тавричеський”, який стояв на рейді біля Одеси. Приводом до нього було смертельне поранення офіцером матроса Г.Вакуленчука. Його товариш Афанасій Матюшенко закликав до розправи над офіцерами. Матроси, повставши, підняли червоний прапор і пішли до Одеси, де їх підтримали робітники (нині, на місці, де з часів СРСР стояв пам'ятник повсталим потьомкінцям, стоїть пам'ятник російській імператриці Катерині ІІ). Поховавши товариша повсталі моряки вийшли в море. Чорноморська ескадра, послана на придушення повстання, відмовилась стріляти у своїх товаришів-матросів. Згодом екіпаж панцерника здав свій корабель румунським властям в порт Констанца.

У жовтні 1905 року відбувся загальноросійський політичний страйк. В Україні в ньому прийняли участь 120 тисяч робітників. В зв'язку з цим 30 (17 за новим стилем) жовтня 1905 року цар Микола ІІ підписав Маніфест, яким дарував: свободу совісті, зібрань, союзів, вибори до Державної Думи. Та ключові питання все ж не вирішувались, тому виступи робітників, селян і військових продовжувались. 12 листопада 1905 року в Севастополі відбулось повстання на крейсері “Очаков” яке очолив лейтенант Петро Шмідт (пізніше буде розстріляний). 16 листопада 1905 року в Києві відбувся виступ військових саперів під керівництвом підпоручика Бориса Жаданівського (був поранений, відсидів у в'язниці до 1917 року, загинув у Криму у боях за більшовитську владу в 1918 році). Ці повстання були жорстоко придушені. На початку грудня відбулось повстання в Москві, яке було підтримане робітниками міст сходу України та Донбасу. Але і ці повстання зазнали невдачі.

В грудні 1905 року в селі Великі Сорочинці селяни не дали заарештувати односельчанина Григорія Безвіконного й захопили владу в своєму селі. Через кілька днів повстання було придушене при допомозі артилерії. В бою загинуло 63 жителі села.

В 1906-1907 роках революційний рух пішов на спад. З серпня 1906 року почали діяти військово-польові суди, які засудили до смертної кари 14 тисяч українців, 85 тисяч були відправлені на каторгу.

Висновок. Революція 1905-1907 років завдала удару російській самодержавній монархії. Цар зробив перші кроки до демократії, парламентаризму. Був зроблений поштовх до вирішення українського національного питання, так як українське слово стало звучати вільніше.

2. У серпні 1905 року цар Микола ІІ підписав указ про вибори до Державної Думи (дорадчий орган). Вибори відбулись в лютому-березні 1906 року. Вони були несправедливими, бо давали більшість голосів поміщикам та багатіям. І Державна Дума розпочала свою роботу в квітні 1906 року. Більшість місць в ній мали конституційні демократи (кадети). З 179 представників цієї провладної партії - 38 становили вихідці з українських земель. Опозицію їм складали так звані “трудовики”. Вони, будучи представниками селян, захищали їх інтереси. З 97 трудовиків у Думі 28 становили українці. Всього ж українська думська громада становила з 478 депутатів 44 особи. Цар зробив буфер між собою і Державною Думою, який називався Державна Рада. Та діяльність трудовиків у Державній Думі по необхідності вирішення аграрного питання примусила царя у липні 1906 року розпустити І Думу.

Депутати ІІ Державної Думи, яка зібралась у лютому 1907 року, і серед яких лише з України було 40 трудовиків, цією частиною депутатів продовжила ставити вимоги по вирішенню аграрного питання, а також питань національного відродження. Тому цар Микола ІІ у червні 1907 року, під приводом підготовки замаху проти нього і його сімї, розігнав її. Одночасно було прийнято новий закон про вибори, який урізав права селян і робітників. Це, по суті, був державний переворот, який знаменував відхід від парламентаризму. Власне ця подія стала кінцем російської революції 1905-1907 років, яка завершилася поразкою.

3. В Австро-Угорській імперії на відміну від Російської імперії українці були представлені в Віденському парламенті і навіть добились запровадження в школах краю викладання українською мовою (угода 1890 року з австрійським урядом, яка дістала назву “нова ера”). Але була проблема представництва, тому що галицький край у Відні в основному представляли поляки.

В 1907 році австрійський уряд здійснив реформу виборчого права, внаслідок чого українці отримали більше місць у парламенті. Та одночасно ішла полонізація українців і навіть влаштовувались терористичні акти зі сторони поляків щодо українських селян. Відповіддю на це було вбивство представниками українських політичних сил в 1908 році намісника, представника польської шляхти А. Потоцького.

Висновок. Таким чином, в порівнянні з Росією, Австро-Угорщина більш демократично ставилась до українців Західної України, та гострою була проблема стосунків між польським населення, еліта якого намагалась полонізувати українців, та українцями, які складали основну частину населення цього краю.

Література з теми

1.Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., “Генеза”, 2010., с. 38-57.

2 Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3 Новітня історія України ч.І (підручник), 11кл., Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. -К., 2004.

1.3 Столипінська аграрна реформа та її вплив на розвиток України в 1907-1913 роках

Основні терміни: реформа, відруби, хутори.

План

1.Столипінська аграрна реформа.

2.Економічне життя в Україні в 1909-1914 роках.

1. Петро Столипін, з 1906 року голова російського уряду, розробляв програму переходу від общинного землеволодіння до приватновласницького (вбитий есером Дмитром Багровим у Києві в 1911 році). Його курс носив назву “порядок і реформа”. Аграрна реформа розраховувалась на 20 років. Вона передбачала передачу общинної землі у приватну власність з подальшою можливістю її продавати. Селяни отримали право відходити у відруби (свої земельні ділянки) і утворювати хутори (окремі від сільської общини поселення). Таким чином створювався прошарок фермерів (куркулів), які служили буфером між поміщиками і общинними бідними селянами. Для полегшення придбання землі заможними селянами створювався Селянський банк.

В Україні общинне землеволодіння було меншим, так як більше ніж в Росії нараховувалось індивідуальних господарств. Тому, протягом 1907-1911 років зі складу сільських общин вийшло 226 тисяч селянських господарств. Під час виходу селян на хутори чинилось багато несправедливостей, так як хутірським селянам з різних причин давались кращі землі. Власниками наділів за роки реформи стали 8% селян, які володіли 15% общинної землі. Поміщики зберегли свої 10 мільйонів десятин.

Важливою складовою аграрної реформи було масове переселення селян на неосвоєні землі Російської імперії. Селянам, які виїздили, давали пільги на проїзд залізницею, ділянки державної землі безкоштовно і навіть позику до 300 рублів. Більша половина переселенців виїхала до Томської і Акмолинської губерній. Найбільше переселенців виїхало з Полтавської та Чернігівської губерній. До 1914 року з українських губерній виїхало 1,5 мільйона селян.

Висновок. Таким чином столипінська аграрна реформа частково вирішила аграрне питання, створила передумови для створення середнього класу в лиці куркулів, лояльних до влади, сприяла зростанню сільськогосподарського виробництва. З іншого боку вона супроводжувалась репресіями, несправедливостями до бідних селян, сприяла розпорошенню української нації, носіями якої на той час були селяни.

2. З кінця 1909 року в Росії розпочалось економічне піднесення. Промислове виробництво зростало. Видобуток вугілля на Донбасі становив 70% від загальноросійського. В 2-4 рази зріс видобуток залізної руди. Почали застосовуватись двигуни внутрішнього згорання і електродвигуни. Металургійна промисловість України давала напередодні першої світової війни 60% загальноросійського випуску сталі. Та все ж в порівнянні з Європою це було відставання.

Територією України проходили чотири залізниці: Катерининська, Південна, Південно-Західна та Москва-Київ-Воронеж, які складали 80% української залізниці.

Машинобудування, зокрема сільськогосподарське, було найбільш розвинуте в Катеринославі, Харкові та Херсоні. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин імперії.

У Східній Галичині розвивалась нафтодобувна, нафтопереробна та деревообробна промисловість, на Буковині - лісопильна та деревообробна, на Закарпатті - деревообробна, меблева, хімічна промисловість.

Продовжували виникати монополістичні обєднання-синдикати “Союз рафінерів”, синдикат консервних заводів, синдикат “Урожай” (продаж сільськогосподарських машин), “Продаруд” та інші.

Сільське господарство продовжувало займати чільне місце в економіці імперії. Головною галуззю було зернове виробництво. В порівнянні з 1898-1902 роками, в 1909-1913 роках виробництво хлібних культур зросло з 775 млн. пудів до 1млрд. 070 млн. пудів хлібних культур. Україна була “житницею” Європи. За останні чотири роки перед війною з її території вивезено 270 млн. пудів зернових. При цьому урожайність була в 2-3 рази нижчою ніж в країнах Європи.

Висновок. Таким чином економіка України напередодні війни була на піднесенні, хоча і відставала від економічних показників Європи.

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.А., К., Генеза, 2010., с. 57-77.

2. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3. Новітня історія України ч.І (підручник), Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002

4. Історія України. Бойко О.Д., -К., 2004

1.4 Розвиток культури України на початку ХХ століття

План

1. Розвиток освіти і науки.

2. Розвиток літератури.

3. Архітектура і мистецтво.

1. Період економічного піднесення позначився на розвитку освіти і культури України.

За Всеросійським переписом населення 1897 року лише 19,8% українців були письменними.

В імперії існувала триступенева система освіти: початкова, середня і вища. Початкова освіта знаходилась у занедбаному стані. В під російській Україні налічувалось 16,8 тисяч початкових шкіл. Поза школою залишалось 70% дітей. В початкову школу входили народні і парафіяльні училища. Народні училища утримували земства а парафіяльні - російська православна церква.

Середня школа була представлена класичними гімназіями і комерційними училищами. У гімназіях більшу увагу приділяли вивченню математики та природничик наук. Гімназії були як державні так і приватні. Так, у Києві кількість чоловічих і жіночих гімназій з 1900 до 1913 року зросла з 12 до 35. Найбільш відомою вважалась гімназія Галагана для найбільш обдарованих дітей. Навчання в приватних гімназіях коштувало до 280 рублів (з пансіоном - до 400 рублів). Зростала кількість професійних шкіл, чого вимагав розвиток промисловості. Наприклад, Київська реміснича школа готувала слюсарів, столярів, електромонтажників.

Навчання у всіх освітніх закладах велось російською мовою.

Вища школа була представлена університетами, інститутами та жіночими курсами.

Уже традиційними були Київський, Харківський та Одеський університети. Учителів готували учительські інститути, зокрема Київський жіночий фребелівський педагогічний інститут (Фрідріх Гребель - німецький педагог). Кваліфіковані технічні кадри готували Харківський технологічний, Київський політехнічний інститути та Катеринославське вище гірниче училище. У Києві працювали вищі жіночі курси, які мали історико-філософське, фізико-математичне, юридичне, економіко-комерційне відділення.

В Західній Україні діяли початкові і середні школи. Навчання велось польською і німецькою мовами. З 1874 року середнім навчальним закладам дозволили викладання предметів українською мовою. Але на початку ХХ століття таких навчальних закладів в Галичині було всього 6, на Буковині - 2, в Закарпатті - жодного.

Освіту поширювали зокрема “Просвіти”. Лише в Західній Україні було 78 філій цієї організації, в якій навчалось 100 тисяч осіб.

Розвивалось фізичне виховання. Особливо популярними були такі види спорту як гирявий та боротьба. Найпопулярнішим, навіть у Європі став борець з села Красенівка (нині Черкаська область) Іван Піддубник, який з 40 боїв програв лише один.