Історія України

У вузах було введено обов'язків предмет “Основи наукового атеїзму” і навіть відкривались кафедри наукового атеїзму.

Порушувалось трудове законодавство, тому що віруючих звільняли з роботи, у їх мешканнях проводились обшуки, їм відмовляли у приписці.

У 1964 році ЦК КПРС ухвалив постанову “Заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення”. В них ставилось завдання на протязі 17 років звільнити свідомість людей від релігійних забобонів.

Література до теми

1. Історія України (підручник) 11 кл., Пометун О.І., Гапан М.Н., К., Освіта, с. 133-146.

2. Новітня історія України (підручник) 11 кл., Турченко Ф.Г., Генеза, 2007, с.146-163.

3. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

4. Істрія України, Бойко О.Д., К., 2004.

Розділ Х: Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-тих - початок 80-тих років)

Студент (студентка) визначає хронологічну послідовність та зв'язки між головними подіями періоду застою в Україні;

пояснює тенденції економічного і соціального розвитку;

характеризує політичне становище України цього періоду;

визначає, пояснює поняття “застій”;

характеризує основні вимоги дисидентського руху в Україні;

описує повсякденне життя суспільства цього періоду;

характеризує чинники, особливості розвитку культури цього періоду.

10.1 Політичне і економічне становище УРСР другої половини 60-тих першої половини 80-тих років

Основні терміни: “розвинутий соціалізм”, “радянський народ”, “застій”, керівна роль комуністичної партії.

План

1. Ідеологічні орієнтири партійно-радянського керівництва та зміни його структури.

2. Конституція УРСР 1978 року.

3. Спроби реформування економіки у другій половині 60-тих років.

4. Економічне становище УРСР у 70-ті - на початку 80-тих років.

1. У жовтні 1964 року першим секретарем ЦК КПРС став Л.Брежнєв, родом з Дніпродзержинська. На початок його керівництва стало зрозуміло, що до 1980 року збудувати прорекламоване комуністичне суспільство не вдастся. За цих умов була висунута ідея будівництва “розвинутого соціалізму” як першої фази на шляху до комунізму. Це поняття стало домінуючим в період “застою” - 1965 - 1985 років. Розвинутий соціалізм передбачав: закріплення керівних кадрів на посадах (щоб їх ніхто не чіпав), злиття класів і груп населення, націй і народностей, державної і колгоспно-кооперативної власності в загальнонародну, ліквідація відмінностей між містом і селом, фізичною і інтелектуальною працею. Але суть старої радянської системи при цьому не змінювалась.

З кінця 60-тих років посилилась централізація влади. Перші секретарі обкомів тепер напряму вирішували питання з ЦК, чим порушувалась колегіальність керівництва. Партійні органи підпорядкували собі і представницькі органи влади. Роль місцевих Рад була зведена до нуля. Вони не могли навіть вплинути на місцеві підприємства. Зростала кількість чиновників. З 1975 до 1985 року кількість міністерств і відомств зросла на 20%. Розгортались репресії проти тих хто критикував владу. В серпні 1965 року було заарештовано з цього приводу 30 чоловік. У 1972 році П.Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У (який нібито був націоналістом, тому що в книзі “Україна наша радянська” написав про українських козаків) замінив В.Щербицький, найбільш слухняний Москві партійний лідер України. Правда, як свідчить найновіший підручник з історії України, він багато зробив для розвитку економіки, соціальної сфери і культурного будівництва. При цьому слід не забувати, що він відмовлявся говорити українською мовою, ігноруючи її.

2. Для закріплення нових орієнтирів розвитку влада організувала “всенародне” обговорення і прийняття нової Конституції, 10 жовтня 1977 року в СРСР а 20 квітня 1978 року в Україні. В преамбулі говориться про будівництво розвинутого соціалізму і будівництво нової спільності радянський народ. Політико-правовий статус України не змінився, вона лишилась союзною республікою в складі СРСР. Хоч і написано в Конституції, що УРСР є “суверенною радянською соціалістичною державою”, але це була лише декларація. Ця Конституція закріпила керівну роль КПРС, що означала зосередження влади лише в руках цієї партії. Партійна номенклатура (призначені на посади партійні працівники) для закріплення свого становища пішли на зростання кількості членів КПРС. Якщо на початку 60-тих років в КП(б)У було 1,2 млн. членів, то наприкінці 70-тих років - 2,7 млн. чоловік.

3. В середині 60-тих років влада продовжила спроби економічних реформ. Її суть полягала у: розширенні самостійності підприємств; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від їх праці; оцінка діяльності підприємств за такими показниками, як рентабельність і прибуток. Ці завдання були поставлені на вересневому пленумі ЦК КПРС в 1965 році. На нові методи планування і економічного стимулювання в 1966 році в Україні було переведено 100 підприємств.

Під час економічної реформи посилився розвиток енергетичного комплексу України. Були збудовані Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська теплові електростанції. В 1980 році в Запоріжжі збудовано Дніпрогес-2. В середині 70-тих років запрацювало 26 нових нафтових і газових родовищ. Розвивались і інші галузі промисловості. Зокрема в Харкові почали випускати великі турбіни для електростанцій. Тут же почали випускати нові трактори Т-150. В Запоріжжі та Херсоні почали випускати буряко - та кукурудзозбиральні комбайни. В Миколаєві - сучасні кораблі і танкери.

4. На початку 70-тих років централізаторська модель управління була відновлена.. Економіка України розвивалась в єдиному народногосподарському комплексі. Екстенсивні чинники виробництва вичерпувались. Темпи зростання економіки почали падати. При цьому повністю ігнорувались національні інтереси України. Насаджене в Україні екстенсивне виробництво привело до масового знищення навколишнього середовища рукотворними морями, шкідливим виробництвом. Зношення основного обладнання на підприємствах склало 60%. Тільки 29% промислових підприємств працювало на споживчий ринок. Продовжував розвиватись ВПК. Україна стала одним з найнебезпечніших регіонів СРСР. На нашій території розгорнулось будівництво атомних станцій. Одна з них Чорнобильська стала до ладу на початку 70-тих років. Всього в Україні збудовано 8 атомних станцій. У республіці, яка займала 2,6% території СРСР, було збудовано 40% енергоблоків всього СРСР. Значна частина матеріальних і людських ресурсів направлялась в Сибір і Далекий Схід. В результаті почалось невиконання піти річних планів.

Відставало і сільське господарство. Цьому не допомагала щорічна мобілізація на колгоспні роботи студентів, військових і робітників з міста. Динаміка приросту аграрного виробництва щорічно падала. Якщо в 1971-1975 році цей приріст у рік склав 3,1%, то в 1981-1985 роках лише 0,47%.

Однією з головних причин такого стану була адміністративно-командна система управління сільським господарством. Питання сівби і інше вирішували районні та обласні органи влади.

Криза в аграрному секторі привела до зникнення з прилавків магазинів багатьох продуктів харчування на початку 80-тих років. Почав поширюватись дефіцит. В зв'язку з цим в 1982 році була прийнята “Продовольча програма”, яка передбачала за 8 років забезпечити населення всіма продуктами харчування. Для вирішення цього завдання почали створювати агропромислові обєднання. Це не дало великого позитивного результату, зате, дякуючи РАПО, зріс чиновницький апарат. УРСР могла б забезпечити себе продуктами харчування, бо виробляла по відношенню до виробленого в СРСР 60% цукру, 44% - соняшнику, 36% - плодів та ягід, 30% - овочів, 27% - плодоовочевих консервів, 23% - мяса, 25% - свинини, 24% - яловичини, 24%- птиці, 26%- тваринного масла, 20%- сиру та бринзи.

Література до теми

1. Історія України (підручник) 11 кл., Пометун О.І., Гупан М.Н., К., Освіта. 2011, с.151-162.

2. Новітня історія України (підручник) 11 кл., Турченко Ф.Г., К., 2007, с.168-184.

3. Історія України. (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

5. Історія України. Бойко О.Д., К., 2004

10.2 Етносоціальні процеси в суспільстві та рівень життя людей. Опозиційний рух

Основні терміни: етносоціальні процеси, дефіцит, номенклатура, мафіозна структура.

План

1. Зміни в соціальній та національній структурі населення.

2. Матеріальний рівень життя .

3. Повсякденне життя населення.

4. Привілейоване становище партійно-радянської номенклатури.

5. Активізація опозиційного руху.

6. Форми діяльності дисидентів у середині 70-тих - на початку 80-тих років.

1. У 60-80 - ті роки відбулись зміни у складі населення УРСР. За переписом 1989 року населення УРСР збільшилось на 9,6 млн. чоловік. За кількістю населення Україна посіла шосте місце в Європі. Але при цьому зменшилась питома вага українців з 76,8% до 72,7%, а росіян навпаки зросла з 16,7% до 22,1%. На півдні України вона склала третину загальної кількості. Це наслідок переселенської і русифікаторської політики влади. При цьому українців заохочували переселенням в Сибір і на Північ а росіян в Україну.

На соціальну структуру впливали економічні процеси. Кількість робітників зростала з 50% в середині 60-тих років до 60% в середині 80-тих. Кількість городян в 1985 році стала становити 33,2 млн. осіб. Сільське населення скоротилося з 22,6 до 17,6 млн осіб. Зросла кількість людей зайнятих інтелектуальною працею. В кінці 70-тих років кожний четвертий городянин був пов'язаний з інтелектуальною працею. Стрімко скорочувалась кількість жителів села, особливо в Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській і Сумській областях. З 1972 до 1986 рік в Україні зникло 1 502 села. Найбільше зникло сіл на Харківщині, Сумщині, Дніпропетровщині і Полтавщині.

2. Стан економіки відбивався на рівні життя українців. Деякі позитивні зміни стались. Навіть Конституція 1978 року зафіксувала право на гарантовану, гідну оплату праці, забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою. Позитиви: в минуле відійшов страх чергового голоду, колгоспники почали регулярно отримувати зарплату і пенсії, люди стали користуватися речами, про які раніше лише мріяли (телевізор, холодильник, пральна машина), люди отримали право купити товари з країн так званої соціалістичної співдружності, зявилась можливість брати товари в кредит, зростали суспільні фонди споживання (освіта, медобслуговування, путівки, стипендії), урізноманітнення дозвілля людей (екскурсії, турпоходи іт.п.)

Але попри позитивів рівень добробуту людей в порівнянні з країнами Заходу був низьким. За життєвими показниками Україна займала 60 місце у світі.

3. Такі ж суперечності були і в повсякденному житті людей. З однієї сторони ніби то поліпшилось обслуговування людей, з іншої в торговому обслуговуванні зявились негативні тенденції. Поступово почали зростати ціни на продукти харчування і деякі промислові товари (наприклад на білизну). Справжнім лихом став дефіцит, який породив безкінечні черги за всим. Дефіцит підняв популярність професії продавця, який міг своїм “з під прилавка” дати потрібний товар.

У другій половині 60-тих років зявились так звані підпільні майстерні (цеховики), які з державної сировини робили підпільно товари і їх реалізовували. Вони почали домовлятись з владою, міліцією. Так почали формуватись мафіозні структури.

В 60-80-ті роки більш широко почала використовуватись праця жінок. Так вони складали половину працюючих у народному господарстві і 60% спеціалістів. Водночас працювало багато жінок там , де не була потрібна висока кваліфікація, особливо у сільському господарстві. Тут їх нараховувалось 98%.

4. Хоча в СРСР декларувалась рівність, але партійно-державна номенклатура мала свої привілеї. Вони наступні: послуги спец магазинів, лікарень, майстерень, недоторканість (що породжувало корупцію, користолюбство, злодійство, підлабузництво), наявність елітних магазинів імпортних товарів, закупівля за кордоном для еліти високоякісних товарів, закрита система медичного обслуговування, право вступу дітей у престижні ВУЗи та відправлятись за кордон. Це поглиблювало прірву між елітою і простим народом.

5. В кінці 60-тих на початку 70-тих років активізовується таке явище, як дисидентський рух. Учасниками руху були молоді інтелектуали., які хотіли продовження демократизації суспільства. В другій половині 60-тих років посилився ідеологічний наступ на дисидентів. Одночасно з цим ішов процес справдовування “культу особи” і виголошувалось гасло неосталінізму. Більш активно запрацювала цензура. В 1965 році після масових мітингів студентів на захист української мови біля пам'ятника Т.Шевченку у Києві, прокотилась хвиля арештів діячів культури. На рубежі 60-тих - початку 70-тих років, борючись за незалежну Україну, дисиденти намагались вести боротьбу в межах закону. Вони використовували легальні методи боротьби такі як: написання листів - протестів до керівництва, в міжнародні організації; вивішування синьо-жовтих прапорів і листівок; “самвидав”; друкування науково-публіцистичних праць критичного спрямування; створення правозахисних організацій.

Влада активізувала боротьбу проти дисидентів. Відбулись арешти і відправка дисидентів в північні табори і психічні лікарні. Серед засуджених були брати Михайло і Богдан Горині, О.Заливаха, В.Черновіл, В.Мороз та інші. Всього в 1965 році було засуджено 20 українських дисидентів. Радикально налаштовані дисиденти об'єднувались в підпільні організації і видавали документи, статті у вигляді самвидаву. Вперше самвидав зявився в 1964 році. В самвидаві друкувались твори В.Симоненка, Л.Костенка, І.Світличного, І.Дзюби та інших. Найкращими зразками самвидаву були часописи “Воля і Батьківщина” Українського національного фронту, “Український вісник” заснований В.Чорноволом. Більшість з них друкувалась за кордоном в українському видавництві “Сучасність” у Мюнхені. В 1970-1974 році вийшло 8 номерів “Українського вісника”.

6. У середині 70-тих - на початку 80-тих років в дисидентському рухові України формуються чотири течії: самостійницька, представники якої боролись за державну незалежність України шляхом агітації за її вихід з СРСР; національно-культурницька, представлена колишніми шестидесятниками, які боролись за культурне відродження українського народу його мови (до речі один з представників цієї течії Олекса Гірник з міста Калуш в ніч з 21 на 22 січня 1978 року в знак протесту проти русифікації України здійснив самоспалення біля пам'ятника Т.Шевченка в Каневі. Удостоєний звання Героя України посмертно Президентом України В.Ющенком в 2009 році. Це звання обжалував перед Верховним Судом України донецький адвокат, але, поки що це звання не знято, на відміну від рішень про зняття звань героїв України з Степана Бандери і Романа Шухевича); правозахисна, учасники якої виборювали права людини і дотримання Конституції, ідей гуманізму і демократії; релігійна, виступала за свободу совісті населення та захист прав заборонених конфесій.

Крім того дисиденти виступали за відновлення ринкових відносин, засуджували шовінізм (агресивна форма націоналізму, яка пропагує ненависть до інших націй), який особливо проявлявся в діях щодо українців російсько-радянської імперії.

З призначенням першим комуністом України В.Щербицького в 1972 році відбулась друга хвиля арештів. Були заарештовані І.Дзюба, І.Калинець, С.Параджанов, М.Плахотнюк, І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Черновіл та інші.

У серпні 1975 року було опубліковано Заключний акт Гельсінської наради з питань безпеки в Європі, який підписали 35 країн, в тому числі СРСР. Щоб стежити за виконанням Гельсінських угод у листопаді 1976 року в Україні зявилась Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, яку очолив письменник М.Руденко. До неї ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Тихий та інші. Представницьку групу в Москві очолив генерал у відставці П.Григоренко.

Правозахисний рух дратував владу, яка замовчувала порушення прав людини в Україні. В 1977 році був засуджений ще на 10 років і 5 років заслання “рецидивіст” Л.Лук'яненко. Також були заарештовані інші члени Української Гельсінської групи. На початок 80-тих років опозиційний рух в Україні був задушений. Причини цього наступні: в опозиційному рухові брала участь незначна кількість людей, народні маси перебували в стані політичної летаргії; головна причина, відсутність у дисидентів чіткої програми, зрозумілої робітникові і колгоспнику; жорстокість репресивних заходів влади; українські дисиденти несли на собі наліт совєтської ідеології і в своїй більшості не мали чіткої національної свідомості.

Література до теми

1. Історія України (підручник) 11 кл., Пометун О.І., Гупан М.Н., К., Освіта, 2011, с.162-178.

2. Новітня історія України (підручник) 11 кл., Турченко Ф.Г., К., Генеза, 2007, с.184-198.

3. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

4. Історія України. Бойко О.Д., К., 2004.

10.3 Культурне і духовне життя суспільства

Основні терміни: культура, русифікація, “соціалістичний реалізм”, монументальне мистецтво.

План

1. Освіта.

2. Стан науки: здобутки і проблеми.

3. Розвиток літератури. Формування опозиційних течій у культурі та реакція на них влади.

4. Суперечливі тенденції в розвитку українського мистецтва.

1. Культурне життя 60-80 - тих років було суперечливим, тому що відбувались кількісні і якісні зрушення а з іншої сторони, все йшло під гаслом “злиття націй і утворення нової спільності радянського народу”. Це насамперед позначилось на освіті.

В 1966-1967 роках в школах почався перехід до нових програм і підручників. У вищій та середній школі ввели нові предмети: кібернетика, генетика, суспільствознавство, основи радянської держави і права тощо. В 1972 році ЦК КПРС прийняв постанову “Про завершення переходу до обов'язкової середньої освіти...”. Це значить, що вся молодь, незалежно від того, де навчається, повинна отримати диплом про середню освіту. На 1980 рік 90% випускників восьмирічок продовжили навчання, для отримання середньої освіти.

Певні зрушення відбулись в системі професійно-технічної освіти. З 1971 року, ПТУ поряд з професією почали надавати середню освіту. Кількість ПТУ з 1971 до 1981 рік зросла в 6,3 рази.

Деякі зміни в освіті стались в зв'язку з реформою 1984 року. В її ході діти пішли в школу з 6 років. Відповідно восьмирічки реорганізувались в девятирічки, а середні школи стали 11-тирічними.

Тривав процес русифікації. З 1979 року російська мова була запроваджена в дитячих садочках для дітей з п'яти років. В результаті частка українських шкіл скоротилася на 8,7 тисяч. В Канаді було більше українських шкіл, ніж в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих.

В ці роки зростала кількість вищих навчальних закладів. Зокрема в 1972 році відкритий Сімферопольський університет, у 1985 році - Запорізький. З 1965 до 1985 року кількість фахівців з вищою освітою зросла з 0,9 млн. до 2,7 млн. чоловік.

Водночас престижність вищої освіти зменшувалась, тому що випускники отримували на роботі як фахівці зарплату в межах 110 рублів ( це зарплата прибиральниці).

Вищу школу також не минула русифікація. На 1974 рік лекцій, які читались українською мовою, було лише 15%. Інтелігенція все більше денаціоналізовувалась, втрачаючи рідну мову.

2. В умовах науково-технічної революції зростала потреба в розвитку науки. Тому в Харкові, Львові і Донецьку були відкриті відділення Академії наук УРСР. Зросла кількість науковців з 46 тисяч в 1960 році до 213 тисяч в 1987 році. Центром досліджень залишалась Академія наук УРСР яку очолював Б.Патон. Його інститут електрозварювання розробив технологію зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі в умовах вакууму на кораблі “Союз-6”. Плідно працювали вчені під керівництвом М.Боголюбова (математична фізика), В.Глушкова (кібернетика), Л.Ландау (ядерна фізика).

Певні успіхи в аграрній науці мав Миронівський науково-дослідний інститут під керівництвом В Ремесло, який вивів нові сорти пшениці.

Але ефективність роботи вчених була невисокою, тому що запровадження досягнень науки у виробництво гальмувалось. В результаті технології змінювались повільно. Відкриття українських вчених широко застосовувались за кордоном. Приклад- технологія безперервної розливки сталі розроблена на Донецькому металургійному заводі, до середини 80-тих років була запроваджена лише на 10% підприємств України, в той час як Німеччина, Франція і Японія перейшли на неї повністю.

Ще більш суперечливим був розвиток гуманітарних дисциплін. Досягненням було видання 26-томної праці “Історія міст і сіл УРСР” під керівництвом академіка П.Тронька. Зявились багатотомні видання “Історія української літератури”, “Історія української мови”, “Археологія Української РСР”, “Історія Української РСР”, “Історія українського мистецтва”.

З іншої сторони ряд істориків піддали сумніву концепцію злиття націй, триєдності єдиного руського народу і т. п. Наприклад історик В.Брайчевський у праці “Приєднання чи возєднання” піддав критиці Переяславську угоду як факт возєднання українців з росіянами. Історик Ю.Бадзьо заперечив ідею триєдиного походження трьох словянських народів. Влада жорстко реагувала на подібні історичні дослідження. Дванадцять років ув'язнення отримав філософ Є. Проток, п'ять років таборів отримав в 1972 році співробітник Інституту філософії АН УРСР В.Лісовий.

3. Влада заохочувала літературу, де висвітлювалась виробнича тематика, радянська героїка війни і т. п. Більшість українських письменників писали твори в дусі “соціалістичного реалізму”. Це такі письменники як О.Корнійчук, М.Бажан, Ю.Смолич (удостоєні звання Героя Соціалістичної праці і Ленінськими преміями). Але зявлялись твори, що виходили за межі соцреалізму. Це романи “Собор”, “Циклон”, “Бригантина” О,Гончара, “Дума про тебе”, “Чотири броди” М.Стельмаха, поезія І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка. Влада жорстоко реагувала на таку літературу. Коли розпочалась травля О.Гончара в 1968 році за роман “Собор” молодь Дніпропетровська на своїх зборах виступила на захист письменника.

В кінці 60-тих у 80-ті роки посилилась боротьба влади проти “українського буржуазного націоналізму” через ряд так званих “літературних” постанов ЦК КПРС і ЦК КПУ. Зявилися чорні списки, особиста цензура, ідеологічний диктат. Зазнають переслідувань письменники і поети І.Білий, О.Бердник, О.Гончар, Л.Костенко, Б.Харчук, Б.Чичибалін та інші. Терор проти українських письменників очолювали секретар ЦК КПУ з ідеології В.Маланчук та начальник КДБ УРСР В.Федорчук. Ці люди довели до самогубства письменника Г.Тютюнника в 1980 році і письменника В.Близнеця в 1981 році.

4. Найбільш масовим мистецтвом цього періоду стало кіно. Щорічно 800 млн. глядачів відвідувало 30 тисяч кінотеатрів. Фільми не завжди були якісними. Наприклад в 1980 році Укртелефільм зняв документальний фільм “Відродження” про Л.Брежнєва, який був пропагандистським, але був удостоєний премії ім.. Т.Шевченка. Головними були ті ж студії що й раніше. В них працювали талановиті кінорежисери Л.Биков, А.Буковський, В.Івченко, Ю.Іллєнко, М.Мащенко, О.Муратов, К.Муратова, Л.Осика та інші.

Влада слідкувала за змістом фільмів, але часом знімались справжні шедеври. Серед них фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків”, знятий на основі повісті Ю.Коцюбинського, фільм Ю.Іллєнка “Криниця для спраглих” за сценарієм І.Драча. Ці фільми були заборонені до показу. До глядача дійшли талановиті фільми В.Денисенка “Сон”, в якому роль Т.Шевченка зіграв здібний актор І.Миколайчик. Пізніше цей актор зніметься в фільмах “Білий птах з чорною відзнакою”. “Вавілон ХХ”.

Українське театральне мистецтво представлене режисерами В.Афанасьєвим, І.Савицьким, А.Скибенко, С.Сміяном та ін. Талановитими акторами стали Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добро вольський,А.Роговцева. В Україні на 1983 рік працювало 89 професійних театрів, які щорічно відвідувало 20 млн. глядачів. Але лише 30% з них були українськими.

Спілка композиторів України об'єднувала 214 митців. В 1980-1982 роках вперше Державний академічний оперний театр показав на Вісбаденському фестивалі оперу М.Лисенка “Тарас Бульба”. Відомими у світі стали оперні співаки Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, Д.Петриненко, А.Соловяненко, М.Стефюк, Г.Ціпола та ін.

Широку популярність здобула українська естрадна пісня у виконанні В.Зінкевича, Н.Яремчика, С.Ротару. Такі пісні, як “Червона рута”, “Водограй” написав молодий композитор Володимир Івасюк (в 1978 році він був знайдений в лісі біля Львова повішеним. Одна з версій говорить, що В.Івасюк повішений співробітниками КДБ, як помста за поширення української мови засобами популярної естрадної української пісні)

Відомими за межами України стали хор ім.Г.Вірьовки, хорова капела “Думка”, ансамбль танцю ім. П.Вірського. В цей же час формуються регіональні колективи, такі як Волинський , Черкаський та інші народні хори. В Полтаві це ансамбль пісні і танцю під керівництвом В.Міщенка. В Києві Л.Ященко створив етнографічний ансамбль “Гомін”, який за націоналізм був розпущений владою.

Художники М.Глущенко, М.Дерегус, В.Шаталіна, Т.Яблонська змальовували українську природу. В художніх полотнах А.Горської, І Кулика, А.Рибачка, Л.Семикіної відображено любов до рідної землі, національної культури.

В монументальній скульптурі головним було відображення історії України в плані, так званого єднання з російським народом (це чисто колоніальне мислення). В 1982 році було споруджено обеліск місту - герою Києву, пам'ятний знак на честь заснування Києва, арка на схилі Дніпра у вигляді райдуги на честь єднання росіян і українців (його в роки боротьби за відновлення незалежності назвуть хомутом). До 40-річчя початку Великої Вітчизняної війни російський скульптор Є. Вучетич створить у Києві меморіальний комплекс Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. з 62 - метровим монументом Батьківщині - матері з мечем і щитом. По всій Україні виростуть нові пам'ятники вождям російської більшовицької революції і їхнім помічникам в Україні. Наприклад, такий пам'ятник В.Леніну буде поставлено на площі Жовтневої революції (Нині цього пам'ятника немає. Він був демонтований під час національної революції 1989-1991 року. Назва площі змінена на площу Незалежності).

Література до теми

1. Історія України (підручник) 11 кл., Пометун О.І., Гупан М.Н., К., Освіта, 2011, с.179-189.

2. Новітня історія України (підручник) 11 кл., Турченко Ф.Г., К., Генеза, 2007, с.198-2010.

3. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

4. Історія України. Бойко О.Д., К., 2004.

України (1985 - 1991 рр.)

українізація індустріалізація культурний незалежність

Розділ ХІ. Розпад Радянського Союзу й проголошення незалежності України (1985 - 1991 рр.)

Студент (студентка) визначає хронологічну послідовність головних подій періоду перебудови в Україні та проголошення незалежності;

показує на карті кордони незалежної України;

характеризує внутрішньополітичне та соціально-економічне становище України в цей період;

аналізує та порівнює явищі суспільного життя цього періоду;

визначає та характеризує причини відновлення незалежності України, розпаду СРСР;

порівнює процеси і явища суспільного життя в Україні та інших регіонах СРСР;

описує повсякденне життя та зміни, пов'язані з процесами перебудови суспільства;

визначає зв'язок між дисидентським та масовим національно-демократичним рухом.

11.1 Перебудова в Радянському Союзі та Україна

Основні терміни: “перебудова”, демократичні вибори, директивне планування, ринок, приватна власність, орендні відносини, інфляція, емісія, спекуляція.

План

1. Причини та початок перебудови.

2. Чорнобильська катастрофа.

3. Політика прискорення та її наслідки для України.

4. Стан економіки.

5. Рівень життя населення.

1. У 80-ті роки кризові явища у житті радянського суспільства посилювалися. Відбувались перестановки пристарілих політичних лідерів СРСР. Після смерті Л.Брежнєва в 1982 році посаду Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв Ю.Андропов, а в лютому 1984 року К.Черненко. Українське керівництво, спостерігаючи за змінами в Москві, демонструвало свою відданість кожному з них. На початку березня 1985 року помер К.Черненко і 11 березня Генеральним секретарем став М.Горбачов. Нове керівництво охарактеризувало ситуацію в СРСР на квітневому пленумі ЦК КПРС. Цей пленум затвердив програму економічних реформ, що передбачала структурні зміни економіки, застосування матеріального стимулювання у виробництві, запровадження ринкових важелів управління економікою. М.Горбачов хотів подолати кризу в тому числі через обмеження владних повноважень партійного апарату. Всі ці заходи М.Горбачова дістали назву “перебудова”. Напрями перебудови: привести форми соціалістичного господарювання у відповідність до сучасних умов; навести порядок в управлінні господарством; зміцнити трудову і технологічну дисципліну; змінити морально-психологічний стан суспільства; змінити підхід до підбору кадрів. Перебудова мала охопити п'ять сфер суспільства: економіку (перехід від екстенсивного до інтенсивного господарювання), внутрішню політику (демократизація, народовладдя), зовнішню політику (припинення “холодної” війни), соціальну сферу (поліпшення добробуту людей), ідеологію (ліквідація цензури, гласність). Але крім декларацій М.Горбачов не зміг реформувати СРСР, тому що це була імперія, яка тримала на страхові поневолені народи.

В Україні партійна бюрократія так само не поспішала чинити якісь зміни. Цьому сприяло і те, що 17 років компартію України очолював партійний ортодокс, опонент М.Горбачова в багатьох питаннях, тільки не в питаннях захисту українських інтересів В.Щербицький. Тому преса називала Україну “заповідником застою”.

2. Великою трагедією був вибух 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній станції. Пожежу на четвертому реакторі гасила першою пожежна бригада лейтенанта В.Правика, який потім буквально згорів від радіації. Вогонь в середині реактора загасили лише 10 травня . За героїзм при гасінні пожежі В.Правик, В.Кибенок (обидва посмертно) і Л.Телятников удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Під час аварії вибухнуло 190 тон ядерного палива, що забруднило великі території. Радіаційна хмара, яка виникла після вибуху була більшою ніж після бомбардування Хіросіми.

Перше офіційне повідомлення про аварію зявилось лише 28 квітня і містило мало інформації. Попри загрозу життю на 1-ше травня проводились масові демонстрації і гуляння.. Про радіоактивне випромінювання повідомлення зявилось лише 5 травня, при цьому говорилось, що ніякої загрози для життя немає.

У 30-кілометрову зону почали прибувати ліквідатори військові частини і резервісти. Загальна кількість ліквідаторів сягнула 600 тисяч чоловік. За даними організації “Союз Чорнобиль” 10% ліквідаторів померла і 28% стали інвалідами.

На ліквідацію аварії було затрачено 20 млрд. рублів. На 1990 рік дезактивовано 12% території України. З господарського вжитку вилучено 190 тисяч гектарів землі. В цілому жертвами забруднення стали 1 000 українських міст і сіл. Лише через чотири роки компартійне керівництво визнало жахливі наслідки цієї катастрофи.

3. З 1985 року М.Горбачов проголосив “прискорення” в контексті якого планувалось підняття якості продукції, введення держриймання на виробництві. Але підняття якості товарів добитись не вдалось.

У червні 1987 року Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про державне підприємство”, який передбачав введення ринкових методів управління в економіці. Головними принципами функціонування підприємства стали: самостійність, самофінансування. Але запровадження цього закону гальмувалось директивним плануванням. Як результат, відставання промислового виробництва продовжувалось. У 1986 році приріст промислового виробництва становив 2,3% а в 1987 - лише 1,6%. При цьому зарплати людей зростали, а купити товар не всі могли, тому що панував дефіцит. Швидким темпами зростала інфляція (невідповідність грошової маси кількості вироблених і реалізованих товарів що обезцінювало паперові гроші).

Проводились реформи сумнівного характеру, такі як забезпечення всього населення квартирами до 2000 року, антиалкогольна компанія і т.п.

На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 року М.Горбачов визнав провальність прискорення і закликав поглиблювати реформи, в тому числі через визнання приватної власності та введення орендних відносин у сільському господарстві. В селі почали створюватись перші фермерські господарства, виникали кооперативи і т. п.

4. Згадані нововведення руйнували директивне планування економікою. Але цей процес був дуже повільний. Тим часом розрив між товарною масою і паперовими грошима зростав, що вело до подальшої емісії грошей.

У 1989 році влада розпочала нові економічні реформи. Реформування в СРСР очолив академік Л.Абалкін. В 1990 році було опубліковано програму реформ, яка повинна відбуватись під контролем держави. Опозиційні економісти В.Шаталін і Г.Явлінський оголосили свою програму, яка дістала назву “500 днів”. На основі дискусій був вибраний компромісний варіант реформ.

В Україні ситуація ускладнювалась структурним дисбалансом економіки, тому що переважала важка сировинна і військова промисловість.

Одночасно поглиблювалась фінансова криза. На деякі споживчі товари вводились карточки. Республіки, для захисту внутрішнього ринку закривали кордони.

Довершився колапс економіки грошовою реформою в січні 1991 року, коли вилучались з обігу 50 і 100 -рубльові копюри, обмінювати на нові дозволялось не більше 1000 рублів. З 2 квітня 1991 року ціни і тарифи в СРСР і УРСР були підняті вдвічі.

5. Невдалі реформи та хаос , що зростав в економіці, привели до скорочення обсягу товарів на третину. Дефіцитними стали не лише м'ясо і молоко, а й масло та інші товари. Різко стрибнули ціни. В 1990 році вони зросли у вісім разів. Поширилось таке явище, як спекуляція (скупка товарів за дешевшими цінами і продаж за дорожчими). Темпи зростання дефіциту в Україні були найбільшими з усіх радянських республік. Це було пов'язано з рядом причин: з найнижчою продуктивністю праці, з сировинною спрямованістю економіки, з меншою грошовою масою радянських рублів, бо громадяни УРСР мали менші зарплати, ніж були в інших радянських республіках. В цих умовах зростали доходи “цеховиків” і “спекулянтів”. Поступово комерціалізовувалась бюджетна сфера, розвалюватись державна система охорони здоровя. За рівнем смертності Україна посідала 2-ге місце серед республік СРСР.

Комерціалізація відбувалась і в освіті. Залишкове фінансування школи вело до її занепаду. Школи почали використовувати батьків як “спонсорів” освіти, в зв'язку з самоусуненням держави. Ще в гіршому стані опинились дитячі садки, які масово почали закриватись, а їхні приміщення перепрофільовуватись.

На початку 1991 року припинилось державне житлове будівництво. На цей рік 2,5 млн. родин перебувало на квартирному обліку.

Література до теми

1. Історія України (підручник) 11 кл., Пометун С.І., Гупан М.Н., К., Освіта, 2011, с. 196-208.

2. Новітня історія України (підручник) 11 кл., Турченко Ф.Г., К., Генеза, 2007, с.216-233.

3. Історія України (підручник для ВНЗ), колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

4. Історія України. Бойко О.Д., К., 2004.

11.2 Політичні реформи та зростання соціальної і національної активності суспільства наприкінці 80-тих років

Основні терміни: лібералізація, гласність, плюралізм, багатопартійна система, суверенітет, політична криза, державний переворот, декларація, СНД.

План

1.Зрушення у політичному житті України. Гласність та лібералізація.

2. Пожвавлення громадської активності. Активізація національного руху

в другій половині 80-тих років.

3.Формування національних громадських організацій і обєднань.

4.Розгортання страйкового руху.

5.Формування багатопартійної системи.

6.Початок релігійного відродження та проблеми, що його

супроводжували.

7. Результати виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад 1990 року.

8.Декларація про державний суверенітет України.

9.Україна у загальносоюзних суспільно-політичних процесах у першій

половині 1991 року.

10.Спроба державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 року.

11.Проголошення незалежності України. Розпад СРСР.

1. Після невдалих економічних реформ М.Горбачов вирішили реформувати політичну систему. На це були спрямовані рішення ХІХ Всесоюзної партійної конференції у червні 1988 року. Планувалось формування правової держави, створення постійно діючого професійного парламенту, запровадження розподілу влади між її гілками. Наголошувалось на поширенні лібералізації і гласності та забезпечення громадських прав особи..

Інформаційне забезпечення перебудови дістало назву гласність (можливість отримання інформації, пом'якшення цензури, можливість критики влади, дізнаватись про історичне минуле свого народу, відкриваючи те, що приховувалось).

Під лібералізацією розумілось оновлення політичної системи, панування закону, дотримання прав людини, скорочення управлінського апарату, зміцнення місцевого самоврядування, децентралізація влади.

З листопада 1988 року, в контексті цих реформ, почалась передача влади від партійних органів до рад. Тобто, тепер виборці могли впливати на ситуацію. У жовтні 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла зміни до Конституції УРСР, за якими вищим законодавчим органом УРСР оголошувалась Верховна Рада, яка обиралась на 5 років з 450 депутатами.

В березні 1990 року відбувся ІІІ зїзд народних депутатів СРСР, який ввів посаду Президента СРСР (ним став М.Горбачов) і відмінив з Конституції СРСР статтю шосту, про керівну роль КПРС у суспільстві.

За цих умов у березні 1990 року відбулись перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР, де хоч комуністи і забезпечили собі більшість, але був створений опозиційний Демократичний блок. Цей блок, очолюваний академіком Ігорем Юхновським, поставив такі вимоги: реальний політичний і економічний суверенітет України, політичний плюралізм, багатопартійна система, рівноправність всіх форм власності, прийняття нової Конституції України, національне відродження українського народу, свобода віросповідання, легалізація УГКЦ і УАПЦ. Але комуністична більшість у Верховній Раді чинила цьому перепони, що викликало обурення в суспільстві.

2. В умовах гласності почався процес політизації суспільства. Виникли громадсько-політичні обєднання, які вели агітацію. Це: “Народний союз сприяння перебудові”(Одеса), “Нова спілка сприяння перебудові” Київ та інші. Активізувались профспілки. 28 листопада 1987 року відбувся зїзд вільних профспілок. Організацію вільних профспілок очолив В.Клебанов.

Тим часом загострилось національне питання. Почалась боротьба за повернення мовам народів СРСР статусу державних.

Улітку-восени 1988 року політична активність вилилась на вулиці Львова, Києва, Вінниці та інших міст. Провідна тема мітингів національне відродження, демократизація. В листопаді 1988 року в Києві відбувся мітинг проти приховування владою наслідків Чорнобильської аварії. В кінці 1988 на початку 1989 року громадсько-політичні обєднання провели 1200 мітингів, в яких взяло участь 13 млн. чоловік. Влада розправлялась з учасниками мітингів. Так, 15 березня 1989 року на 15 діб засудили Б.Гориня, кілька разів заарештовували голову Спілки української молоді у Харкові А.Черемиського.

Влітку 1989 року по території СРСР прокотилась хвиля міжнаціональних конфліктів, тому московська влада вирішила зміцнити СРСР під лозунгом “Сильний центр-сильні республіки”. Це не відповідало інтересам національно-патріотичних сил. 22 січня 1990 року від Івано-Франківська до Києва з нагоди відзначення роковин Акту злуки УНР і ЗУНР (1919 рік) протягнувся “людський ланцюг” в якому взяло участь 800 тисяч осіб. (нині новий Президент України не відмінив це свято, але відмінивши День Свободи 22 листопада (початок Помаранчевої революції) приєднав його до Дня Злуки УНР і ЗУНР 30 грудня 2011 року). Альтернативна точка зору: ці дві події історично несумісні. День Свободи запроваджений Президентом В.Ющенком в 2005 році, як відзнака духу мільйонів українців, які не захотіли миритися з сфальсифікованими виборами в 2004 році і 22 листопада масово вийшли на вулиці. А 22січня,це день обєднання зусиль українців двох самостійних держав, які в умовах агресії поляків з заходу і російських більшовиків з сходу чинили спільні дії проти агресорів.

3. В умовах лібералізації суспільства почали виникати громадські організації. Однією з перших в 1987 році виник Український культурологічний клуб. У грудні 1987 року у Львові засновано Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції, яку очолили О.Заливаха, Є.Сверстюк, І.Світличний та інші. У березні 1988 року виникла Українська гельсінська спілка, лідером якої став Л.Лук'яненко. Вона нараховувала 1,5 тисяч членів. Видавала журнал “Український вісник” який після виходу з в'язниці, очолив В.Черновіл. У лютому 1989 року відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т.Шевченка (очолив Д.Павличко). З 1990 року вона стала називатись “Просвіта”. У травні 1989 року було утворене історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, який зокрема почав розкривати тему голодомору 1932-1933 років. У грудні 1989 року виникла Українська студентська спілка (УСС). Тоді ж виникла Спілка незалежної української молоді (СНУМ) а в 1990 році Всеукраїнське студентське братство.

Найбільш масовою організацією став Народний Рух України за перебудову, організаційно оформлений на зїзді у вересні 1989 року. Керівниками руху стали М.Горинь, І.Драч, В.Яворівський та інші. На жовтень 1989 року рух об'єднував 633 тисячі осіб. Кінцева мета руху: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади, повний суверенітет українського народу.

4. Невдале реформування економіки породило страйковий рух. Ця форма протесту була започаткована влітку 1989 року шахтарями. Причинами зростання страйкового руху були: невдоволення робітників економічними реформами, погіршення економічного становища трудящих, відсутність у робітників права бути господарями на виробництві, посилення впливу мафіозних кланів, постійне зростання цін і дефіцит.

15 липня 19879 року розпочався страйк на шахті “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці з суто економічними вимогами. Згодом події перемістились до Донецька. Вже 18 липня в Донецькій області не працювало 93 шахти і 11 підприємств. Кількість страйкуючих 43 тисячі чоловік. Згодом страйк перекинувся на Луганщину і в Західний Донбас. На першому зїзді шахтарів СРСР у червні 1990 року більше половини депутатів були з України, які і висунули політичні вимоги про відставку уряду і формування Кабінету народної довіри. Звичайно цей страйк в основному не ставив питання про національну самостійність України, бо був представлений в російськомовному регіоні, але підривав владу союзного центру, а значить працював на національне визволення.

5. В умовах демократизації почалось формування багатопартійної системи (вона може існувати лише в демократичних країнах). Після ліквідації статті про керівну роль КПРС під тиском студентів у жовтні 1990 року в Конституції УРСР відкрились можливості для створення партій. З 1989 по 1991 рік в Україні виникло 20 партій з кількістю 30 тисяч членів. Політична партія (від лат. - частина, група) -політична організація, яка виражає інтереси певної соціальної групи, об'єднує найбільш активних її представників і прагне досягнення визначених цілей і завдань.

Політичні партії, що виникли класифікуються на ліві (збереження старої системи влади, конфедерація з Росією); соціал-ліберальні (лівоцентристські) (здійснення економічних реформ, поліпшення добробуту людей, зміцнення державності); неоконсервативні (правоцентристські) (орієнтація на країни Заходу, вихід з СНД); націоналістичні (право радикальні) (проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, відмежування від Росії, обмеження впливу Заходу, протекціонізм національному виробництву, збереження ядерної зброї).

Процес формування багатопартійності прискорився після зняття у вересні 1989 року В.Щербицького з своєї посади. У жовтні 1989 року у Львові утворилася Українська національна партія. У березні 1990 року колишні комуністи, зокрема І.Драч утворили Демократичну партію України. У квітні 1990 року у Львові утворилась Українська християнсько-демократична партія. ЇЇ мета -“вільна, християнська Україна”. У квітні 1990 року утворилась Українська республіканська партія. Мета - побудова Української незалежної Соборної Держави. У травні 1990 року утворилась Соціал-демократична партія України. Мета - незалежність України. У вересні 1990 року створена Партія зелених України. Мета - відродження природи незалежної України. Листопад 1990 року - утворення ліберально-демократичної партії України. Мета - захист ліберальних цінностей, сімї, приватної власності, розбудова незалежної демократичної України.

Але були особливості багатопартійної системи: втрата традицій багатопартійності за роки радянської влади, відсутність масових політичних партій (в кожній партії люди бачили купки людей, які борються за владу), ще не відбулась чітка диференціація суспільства, націонал-демократичні партії переважали на Заході і в центрі України, а ліві - на Сході, програми багатьох партій подібні, більшість партій згуртовані навколо окремих людей, незначна популярність партій серед людей.

КПУ в нових умовах втрачала своїх членів. На грудень 1990 року з партії вийшло 220 тисяч членів, а вступило 38 тисяч. Демократична платформа комуністів перетворилась в Партію демократичного відродження України.

6. Процеси перебудови вплинули на релігійне відродження. З 1987 року громадський комітет на чолі з І.Гелем почав добиватись відновлення УГКЦ. Ці дії підтримав римський папа Іван - Павло ІІ. РПЦ цього не хотіла, бо довелося б віддавати церковні споруди. Але у травні 1990 року влада змушена була зареєструвати громади віруючих УГКЦ. Її очолив митрополит Мирослав - Іван кардинал Любачівський. Її юрисдикція на сьогодні розповсюдилась на всю Україну. В лютому 1989 року в Києві виник комітет з питань відновлення УАПЦ, розпущеної в 1930 році. У серпні 1989 року настоятель храму Петра і Павла у Львові В.Ярема оголосив про розрив з РПЦ і перехід до УАПЦ. На початку червня 1990 року відбувся перший собор УАПЦ, який обрав Патріархом Київським і всієї України С.Мстислава (племінника С.Петлюри, уродженця Полтави), який до цього жив в США в еміграції. Зразу ж почалась боротьба за церковні споруди і вплив на паству. Для збереження контролю над Україною в січні 1990 року РПЦ оголосила про утворення екзархату Московського патріархату під назвою УПЦ на чолі з митрополитом К.Філаретом. Згодом, після проголошення незалежності України, відбувся розкол УПЦ. Частина не захоче бути під Москвою і оголосить себе УПЦ Київського патріархату, інша залишиться під Москвою і буде називатись УПЦ Московського патріархату.

7. У березні 1989 року відбулись вибори до Верховної Ради УРСР на альтернативних засадах. Демократичний блок з 442 обраних набрав 111 депутатів. Цей блок здобув перемогу у п'яти областях Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Київській. Демократичні сили повністю перемогли на виборах в обласні ради Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей.

Верховна Рада розпочала свою роботу 15 травня 1990 року. Вона працювала на постійній основі. Головою Верховної Ради комуністична більшість “група 239” обрала першого секретаря ЦК КПУ В.Івашка. Демократичний блок утворив у Верховній раді опозиційну “Народну раду”, яку очолив І.Юхновський. Згодом В.Івашка заберуть на роботу в Москву, а його місце Голови Верховної Ради займе секретар ЦК КПУ з питань ідеології Л.Кравчук. В подальшому боротьба буде іти між провладною “групою 239” і демократичною опозицією.

8. 16 липня 1990 року за ініціативою опозиції Верховна Рада (кількістю 355 “за”) проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України. Передумовами прийняття Декларації були: настрої народних мас; великодержавна політика союзного центру; поглиблення економічної кризи; виникнення багатопартійності; приклад Російської Федерації, яка перед цим проголосила свій державний суверенітет. Під державним суверенітетом розумілось:” ... верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах). Декларація складалась з Преамбули і 10 розділів. В Преамбулі стверджувалось право на суверенітет України. Наступні 10 розділів мали назви: Самовизначення української нації; Народовладдя; Державна влада; Громадянство УРСР; Територіальне верховенство; Економічна самостійність; Екологічна безпека; Культурний розвиток; Зовнішня і внутрішня безпека; Міжнародні відносини.

3 серпня 1990 року був прийнятий Закон УРСР “Про економічну самостійність”, який оголосив власність України на всю економіку в межах республіки. Це наблизило розвал СРСР, так як союзний центр втрачав контроль над економікою України.

Тим часом влада чинила опір опозиції. В цей час розпочався демонтаж більшовицьких пам'ятників. Першим був демонтований пам'ятник В.Леніну в Червонограді 1 серпня 1990 року, 14 вересні у Львові і т.д. 30 вересні в Києві відбувся 100-тисячний мітинг, з вимогою створити уряд народної довіри. На початку жовтня Під час відкриття роботи Верховної Ради УРСР представники демократичних сил зачитали вимогу не підписувати новий союзний договір, що запропонував М.Горбачов. 2 жовтня 1990 року у Києві розпочалось голодування студентів, в якому взяло участь 158 студентів з 24 міст України. Вимоги студентів: відставка голови уряду В.Масола; перевибори Верховної Ради весною 1991 року; націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ; прийняття рішення про службу юнаків з України в своїй республіці; не підписання нового союзного договору. Влада виконала лише одну вимогу, відправивши у відставку В.Масола. Інші вимоги на той час не були виконані.

Після цих подій політична криза продовжувалась. Група депутатів на чолі з Степаном Хмарою 30 жовтня поставили вимогу про заборону КПУ, що викликало протистояння в парламенті, а згодом і на вулиці, під час святкування Жовтневої революції. Після цих подій С.Хмара був позбавлений комуністичною більшістю депутатської недоторканості і посаджений до в'язниці. У відповідь на ці дії суспільство ще більше почало радикалізовуватись. Навіть почали створюватись збройні загони для скинення комуністичної влади силою.

9. Наприкінці 1990 - на початку 1991 року ситуація продовжувала загострюватись. Комуністи перейшли в наступ, звинувачуючи демократів в націоналізмі , сепаратизмі. М.Горбачов вирішив зберегти СРСР і ініціював проведення 17 березня 1991 року Всесоюзного референдуму на збереження СРСР. Шість республік - Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія відмовились його проводить. Україна згодилась проводить референдум з включенням в бюлетень хитрого питання “Чи хочете ви жити в Співдружності Незалежних Держав”. Більшість громадян України, маючи за плечима тягар минулого, не розуміючи відмінності в понятті “суверенітет” відповіли ствердно на питання, чи хочуть вони збереження Союзу. В Ново-Огарьово почались переговори 9 республік і Союзного центру про підписання союзного договору. Договір планувалось підписати 20 серпня 1991 року.