До 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

3. О.Реєнт, О.Лисенко. Таємниці, що були за сімома замками. Втрати українського народу у другій світовій війні Рідна школа. - 1995. - № 6; С.Грабовський. Наша й не наша війна // Сучасність. - 2004. - № 9; Табачник Д. Ціна Перемоги. Велика вітчизняна - знана й незнана // Наука і суспільство. - 1990. - № 5; Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр. // Український історичний журнал. - 1990. - № 2; та інші.

4. Германия и Россия на рубеже эпох. Война и мир в 1941 - 1945 годах. (1996); Мерцалов А. Цена Победы // Коммунист. - 1990. - № 6; Рыбаковский Л.Л. Людские потери СССР в Великой Отечественной войне Социс. - 2000. - № 6, 8. 111

5. В.Іваненко. До питання про втрати України у Великій Вітчизняній війні // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. ІІ. ХХ ст. - Одеса-Київ-Львів, 1999. - С. 607-611.

6. Український народ у другій світовій війні. - К., 1998. - С. 224.

7. Там само.

8. Король В. Велика Вітчизняна війна: першоджерела проти ідеологічних міфів // Історія в школі. - 2004. - № 5-6. - С. 3.

9. Там само.

10. І.Дробот, В.Кучер, А.Слюсаренко, П.Чернега. Український народ у другій світовій війні. Навчальний посібник. - К., 1998. - С. 199.

11. Безповоротні втрати України в другій світовій війні // Історія України. - 2004. - № 20, травень. - С. 2

12. Іваненко В.. До питання про втрати України у Великій Вітчизняній війні Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. ІІ. ХХ ст. - Одеса-Київ-Львів, 1999. - С. 607-611.

13. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації. - К., 1970. - С. 292.

14. Комуніст. - 2004 - 27 жовтня. - С. 3.

15. Історія України. Нове бачення. - В 2-х тт. - К., 1996. - Т. 2. - С. 330.

16. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації. - К., 1970. - С. 291.

17. Український народ у другій світовій війні. - С. 214.

18. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації. - К., 1970. - С. 291.

19. Український народ у другій світовій війні. - С. 199-200.

20. Там само, с. 210.

21. Український народ у другій світовій війні. - С. 200.

22. Іваненко В. Названа праця.

Акименко І.М., кандидат історичних наук, старший викладач

УКРАЇНА У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ЗВ'ЯЗКІВ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В результаті другої світової війни на міжнародній арені сталися кардинальні зміни, що в свою чергу позначилися на всьому наступному розвитку світових подій. Країни фашистського блоку зазнали повної поразки. Політична вага та авторитет країн антигітлерівської коаліції різко зросли, насамперед США та СРСР. Жодне важливе питання миру та міжнародної безпеки не розв'язувалося без участі цих країн. УкраїнськаРСР як складова Радянського Союзу брала найактивнішу участь.

Втім вихід УРСР на світову арену як одного з учасників міжнародних відносин відбувався у складних зовнішніх умовах. З одного боку, український народ відіграв велику роль у справі розгрому фашистської Німеччини, чим завоював широке визнання міжнародної громадськості. Упродовж майже трьох років українська територія була ареною жорстоких кровопролитних битв, а її населення зазнало значних втрат і великих страждань. На всіх фронтах Великої Вітчизняної війни українці пліч-о-пліч мужньо боролися проти фашистів. Так близько 2,5 млн. українців було нагороджено званням Героя Радянського Союзу.

Під час окупації на українських землях діяло понад 46 великих партизанських з'єднань, сотні партизанських загонів, груп, знищено близько 5 тис. ешелонів з військами та танками, 1566 танків, бронемашин, 211 літаків, 465 тис. гітлерівських солдат і офіцерів. Тому Українська республіка як одна з учасниць антигітлерівської коаліції, зайняла видне місце на міжнародній арені, беручи активну участь у розв'язанні важливих післявоєнних міжнародних проблем, чим зробила вагомий внесок у загальну справу зміцнення миру та безпеки у означений період.

З іншого боку, так зване “українське питання” весь час з'являлося на порядку денному зарубіжних держав у контексті боротьби ОУН-УПА на західноукраїнських землях, що в свою чергу не могло не турбувати міжнародну спільноту та підштовхнуло країни антигітлерівської коаліції більш пильніше звернути увагу на Україну.

Якими ж були кроки поступового входження України у міжнародне співтовариство? Ще під час другої світової війни керівництво СРСР вирішило питання щодо необхідності посилити свою зовнішньополітичну діяльність шляхом безпосередньої участі в ній союзних республік.

28 січня - 1 лютого 1944 р. відбулась Х сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла Закон “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзнореспубл іканський Народний Комісаріат”. 5 лютого 1944 р. дане питання було розглянуто на Політбюро ЦК КП(б) України. 14 березня 1944 р.

Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР”.

У зв'язку з структурними змінами було створено понад 10 відділів, серед яких один мав займатися сусідніми державами - Польщею, Румунією, інший - США, Великобританією, що в свою чергу повинно було розширити та закріпити міжнародні зв'язки між країнами з різними суспільними устроями. Помітною подією після закінчення другої світової війни стало створення у 1945 р. Організації Об'єднаних Націй.

Організовуючи дану структуру, народи світу покладали на неї великі надії, вони сподівалися, що ООН зможе відвернути загрозу нових спустошених війн і забезпечити мирне життя наступним поколінням.

Вступ до такої поважної організації для України став важливим кроком вперед у справі міжнародного співробітництва.

10 січня 1946 р. у Лондоні відкрилась перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні УРСР обрали разом з іншими 17 країнами членами Економічної і Соціальної ради строком на один рік. В перші роки існування ООН делегація взяла найактивнішу участь у її роботі.

Українські дипломати внесли чимало пропозицій до Статуту ООН, до проекту резолюції про створення Комісії щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній та Соціальній Раді ООН. Так, в опублікованих документах зазначено понад 10 поправок і пропозицій, більшість з яких стосувалася тексту Статуту ООН, зроблених українською стороною.

Формування нової структури міжнародних організацій спричинило появу численних спеціалізованих органів і агенств ООН. Україна, що активно включилась у сферу міжнародного життя, обиралася, приєднувалася до них або ставала однією з їх засновниць. Так, у 1946 р. Україна стала членом кількох спеціалізованих органів Економічної і Соціальної ради ООН: Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету по проведенню заходів щодо консультації з неурядовими організаціями, Тимчасової підкомісії з економічної відбудови розорених районів, Фіскальної комісії, Комісії народонаселення. Крім того, упродовж кінця 40-х - 50-х рр. УРСР була обрана членом комісії з прав людини Всесвітньої організації охорони здоров'я (1946 р.), Всесвітньої метеорологічної організації (1948 р.), Всесвітнього поштового союзу (1948 р.), Міжнародного Союзу електрозв'язку (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), МАГАТЕ (1957 р.). З 28 березня 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії для Європи, до якої увійшли всі Європейські країни - члени ООН і США. У 1958 р.

УРСР сприяла створенню Міжнародного Надзвичайного фонду ООН допомоги дітям. Важливим кроком у міжнародному житті стало створення та діяльність Адміністрації ООН з допомоги і відтворення - ЮНРРА (Юнайтед Нейшнз Реліф енд Реабілітейшн Едміністрейшн). Основним завданням цієї організації було надання допомоги зруйнованим війною країнам у економічній відбудові.

Україна мала тісний зв'язок з ЮНРРА.

ЮНРРА працювала в Україні в перші післявоєнні роки, коли США та Великобританя змушені були рахуватися з угодами про продовження співробітництва з Радянським Союзом в умовах миру. Означена організація надавала безповоротну допомогу постраждалим від військових дій країнам. Так, Україні було вирішено виділити 250 млн. доларів. Крім того, ЮНРРА створила в Україні місію, головна контора якої знаходилася у Києві.

Місія ЮНРРА вела досить активну роботу, направлену на прискорення поставок в Україну. Упродовж 1945-1947 рр. в Україну було доставлено продуктів харчування - 235,2 тис. т вартістю 100 млн.

306,1 тис. доларів, промислових товарів - 242,9 тис. пар взуття, 4063,2 тис. м різних тканин, 3678 тис. т. вовни-сирцю, загалом на суму 17 млн.

227,3 тис. доларів, медикаментів, рентгенівського, хірургічного та іншогоб медичного обладнання на суму 2 млн. 337 тис. доларів. Значна допомога була надана для потреб сільського господарства: різних матеріалів на суму 17 млн. 235,6 тис. доларів. Серед них - це устаткування для харчової та м'ясомолочної промисловості, 1481 колісний та гусеничний трактор, насіння овочів і трав.

Крім того, означена організація поставила певну кількість машин спеціального призначення, устаткування і матеріалів для житлового будівництва на суму 34 млн. 769,2 тис. доларів, поступило устаткування для 15 заводів, 45 гусеничних кранів і автокранів, 33 паротурбінні і дізельні електростанції, 408 силових трансформатори, 48 насосів і компресорів, а також устаткування і матеріали для газопостачання, понад 10 тис.т кольорових металів. 30 червня діяльність ЮНРРА в УРСР завершилась.

На 1 квітня 1948 р. було завезено товарів на суму 189,3 млн. доларів США проти 250 млн.

Отже, віддаючи належне поставкам ЮНРРА Україні, доводиться констатувати все ж таки малий обсяг допомоги, загальному перерахунку 2 долари 83 центи на одну людину, що значно нижче середньоамериканського. Характеризуючи діяльність ЮНРРА, також потрібно відмітити певні недоліки: багато товарів американських промислових компаній не відповідала вимогам встановленого стандарту, значна кількість машин була пошкоджена та потребувала капітального ремонту. Загалом допомога ЮНРРА була мізерною, порівняно з величезною шкодою, якої завдала війна Україні, але пропри все діяльність даної організації - яскравий приклад міжнародної солідарності і співробітництва народів антигітлерівської коаліції.

Потрібно також відмітити на цьому етапі допомогу прогресивних організацій української діаспори США та Канади: товариство канадських українців (ТОУК) - зібрало за роки війни 500 тис. доларів, ліга американських українців (ЛАУ) - 250 тис. доларів; міжнародна організація допомоги борцям революції (МОДР) - одяг та взуття для дитячих будинків та будинків інвалідів Вітчизняної війни; федерація російських канадців (ФРК) - устаткування та інструменти для колгоспних кузень України, медичний інструментарій, американський комітет “ The Russian War Relief ” - одяг та взуття.

Не залишились осторонь масового руху допомоги країни Латинської Америки, передусім Парагваю, Уругваю, Аргентини. З закінченням другої світової війни Україна як член ООН не стояла осторонь багатьох міжнародних питань: німецького, дунайського, взаємовідносин з прикордонними країнами. Для країн антигітлерівської коаліції у післявоєнний період головним була підготовка мирного договору з Німеччиною. У зв'язку з даною проблемою Україна розробила ряд питань щодо договору з Німеччиною, суть яких полягала в наступному: демілітарізація Німеччини, ліквідація військових організацій, покарання воєнних злочинців. Крім того, уряд України вважав, що Німеччина повинна бути демократичною, єдиною з самоврядуванням земель.

Отже, Україна хотіла бачити в майбутній Німеччині партнера у вирішенні важливих міжнародних питань.

Також важливою міжнародною проблемою була дунайська, головна мета якої - підписання нової угоди щодо відновлення судоплавства на одній з найбільших річок Європи - Дунаю. Активну участь у підготовці нової конвенції про режим судоплавства приймала Україна.

Дунайська водна артерія давала Україні можливість значно розширювати та зміцнювати взаємовигідні економічні відносини насамперед з придунайськими країнами, а також з країнами Близького та Середнього Сходу. Крім того, її права як придунайської держави випливали з історичних, економічних, етнічних причин. До Дунайського басейну входить значна територія України і Молдови (48 тис. км2).

Довжина кордону України по Дунаю від Чорного моря до річкового порту Рені становить понад 160 км. Кордон проходить по найбільшому гирлу Дунаю - Кілійському, довжиною 111 км.

Отже, результатом плідної діяльності стало проведення у 1948 р. в Белграді конференції з означеного питання за участю придунайських країн - СРСР, УРСР, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Угорщини, а також країн антигітлерівської коаліції - США, Великобританії, Франції , Австрії. 18 серпня 1948 р. в приміщенні Великого залу Коларчева народного університету в Белграді відбулася церемонія підписання нової конвенції про режим судоплавства на Дунаї. Від УРСР її підписав заступник Голови Ради Міністрів УРСР А.Барановський.

Попри негативне відношення США та Великої Британії, конвенцію було розроблено в найкоротші строки та підписано. Основні статті даного документу, а саме мирного договору, підкреслювали, що навігація по Дунаю має бути вільною і відкритою для громадян усіх держав на основі рівності. Крім затвердженого основного тексту Конвенції, було підписано додаток про те, що Австрія увійде до складу Дунайської комісії після врегулювання з нею питання про мирний Договір, а також спеціальний протокол, де констатувалась втрата чинності Дунайської конвенції 1931 р.

Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Конвенцію про режим судоплавства на Дунаї 18 лютого 1949 р. Втім, упродовж 48-50-х рр. у СРСР погіршилися відносини з Югославією. З часом це привело до позбавлення України права мати в Дунайськиій комісії свого представника. Відновлено це право було лише у 1992 р. Отже, Дунайська конференція 1948 р. була важливим етапом у боротьбі народів Центральної та Південно-Східної Європи за збереження та зміцнення свого суверенітету і національної незалежності.

Серйозною проблемою для України були взаємовідносини з прикордонними країнами. Після закінчення війни становище на західних кордонах УРСР докорінно змінилося. Замість так званого ворожого “санітарного кордону” простяглися території дружніх держав - Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії. У післявоєнний час виникло багато різних питань, що стосувалися СРСР та УРСР, з одного боку та країн народної демократії - з другого. Всі вони розв'язувалися з урахуванням взаємних інтересів.

Чільне місце посідали питання територіальні. Їх позитивне остаточне розв'язання усувало потенціальну причину різних непорозумінь. Одне з таких спірних - польське питання. Ще в 1945 р. на Ялтинській та Потсдамській конференціях завдяки наполегливості Радянського Союзу було вирішено, що Польща одержить свої споконвічні землі на заході. У березні 1946 р. у Варшаві працювала радянсько-польска Комісія по демаркації державного кордону між СРСР і Польщею, внаслідок якої було остаточно розв'язане питання про радянсько-польский кордон та взагалі про західні землі України.

Велике значення для встановлення добросусідських відносин між СРСР і Чехословаччиною мав перехід Закарпаття до Радянської держави. Ще у листопаді 1944 р. на І з'їзді народних комітетів Закарпатської України було вирішено воз'єднатися з Радянською Україною. У червні 1945 р. в Москві було укладено дружню угоду про включення Закарпатської України до складу УРСР. Територіальне питання було врегульовано також і ще одним безпосереднім сусідом України - Румунією. 28 червня 1946 р. підписано мирний договір, за яким відновлювалися державні кордони з Румунією: до України приєднали Бесарабію та Північну Буковину.

Таким чином, після другої світової війни внаслідок укладання різних міжнародних угод і дружніх переговорів з сусідніми країнами Україна встановила на заході географічно та етнічно виправдані кордони.

У післявоєнні роки громадські організації України теж брали активну участь у створенні і діяльності багатьох міжнародних організацій, що захищали справу миру, прогресу та дружби народів. У жовтні - листопаді 1945 р. українська делегація приймала участь у Всесвітній конференції демократичної молоді, що відбулася в Лондоні. У листопаді - грудні 1945 р. делегати від УРСР активно працювали в секціях Міжнародного жіночого конгресу, а в грудні 1946 р. відкрився перший слов'янський конгрес (м. Белград), українські вчені - славісти дали високу оцінку цій важливій події в житті слов'янських народів. Згуртував ряди прихильників миру від України Всесвітній конгрес діячів культури, що відбувся у серпні 1948 р. у м. Вроцлав (Польща).

Міжнародна діяльність Української РСР після другої світової війни була зосереджена насамперед на питаннях міжнародного права - про право народів на мирне існування та невтручання у внутрішні справи інших країн.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Кирсанов А. Борьба за единую, независимую демократическую, миролюбивую Германию. - М., 1951.

2. Іваницький М. Міжнародні зв'язки Радянської України. - К., 1959.

3. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори (1945-1957 рр.). - К., 1959.

4. Международные отношения после Второй мировой войны: В 3-х т. - Т. 1 (1945-1949 гг.). - М., 1962.

5. Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів і матеріалів (1944-1961 рр.). - К., 1963.

6. Советский Союз в ООН: в 2-х т. - М., 1965.

7. Гершуні М. Україна на міжнародних форумах миру. - К., 1966.

8. Борьба Советского Союза за разоружение. 1946-1969 гг. - М., 1967.

9. Лещенко Л. Україна на міжнародній арені. 1945-1949 рр. - К., 1969.

10. Борьба СССР в ООН за мир, безопасность и сотрудничество 1945-1985 гг. М., 1986.

11. Васильєва-Чекаленко Я. Україна у міжнародних відносинах (1944- 1996 рр.). - К., 1998.

12. Нариси з історії дипломатії України . - К., 2001.

В.В. Голець, кандидат історичних наук

МАСОВА АНТИФАШИСТСЬКА БОРОТЬБА ПАТРІОТІВ ЧЕРНІГІВЩИНИ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

22 червня 1941 р. мирна праця радянського народу була перервана. Фашистська Німеччина, порушивши радянсько-німецький договір про ненапад, віроломно напала на Радянський Союз.

Патріотичне піднесення охопило все населення області. На численних мітингах і зборах робітники і колгоспники висловлювали готовність грудьми стати на захист своєї Батьківщини. У резолюції, прийнятій на мітингу робітників Чернігівської фабрики музичних інструментів, що відбувся в день початку війни, сказано: «Ми захищатимемо нашу Вітчизну до останньої краплини крові». Усі робітники Ладанського заводу протипожежного устаткування оголосили себе мобілізованими.

Патріотизм виявлявся в самовідданій праці на підприємствах і колгоспних полях. Робітників, які пішли на фронт, заміняли жінки. У Бахмацькому районі 220 жінок замінили трактористів і комбайнерів, а в Куликівській МТС стали трактористами 37 жінок. Таких прикладів можна навести багато.

Колгоспники поспішали зібрати врожай, щоб якнайшвидше здати хліб державі. На 20 липня в області було здано державі близько 224 тис. пудів хліба. Ця цифра з кожним днем зростала. Десятки і сотні заяв щодня надходили до районних військових комісаріатів з проханням прийняти добровольцями до лав Радянської Армії. Понад 150 тис. чернігівчан будували оборонні споруди. Скрізь створювались загони народного ополчення. Біля 400 залізничників Чернігівського вузла подали заяви про вступ до ополчення. На Чернігівському заводі «Жовтневий молот» було створено 4 бойових загони і розпочато військові навчання.

Роти народного ополчення створювалися в Ніжинському, Щорському, Козелецькому, Бахмацькому та інших районах.

З наближенням фронту на Чернігівщині розгорнулась робота по організації партійного підпілля і партизанських загонів. 13 липня 1941 р. створений підпільний обком партії і обласний партизанський штаб на чолі з тодішніми секретарями обкому О.Ф. Федоровим та М.М. Попудренком. Разом з тим створювався підпільний обком комсомолу і багато інших підпільних партійних організацій та комсомольських груп. Формуються партизанські загони, закладаються бази зброї, боєприпасів і продовольства.

У липні 1941 р. становище на Південно-Західному фронті, який захищав і територію Чернігівщини, стало напруженим. Проте внаслідок упертої оборони радянських військ у районі Гомеля і Києва, створився величезний виступ, в якому знаходилась і Чернігівщина. ГомельськоКи ївський виступ нависав над південним флангом фашистської групи армій «Центр» і був серйозною загрозою для групи армій «Південь».

Бої тут точилися понад півтора місяці. Все ж 19 серпня наші війська після жорстоких боїв залишили Гомель, в 105 км на північ від Чернігова 21-а армія наших військ, зазнавши значних втрат, відходила в напрямку Чернігова. Нависла загроза над містом.

Оборону Чернігова було доручено 15-му стрілецькому корпусу 5-ї армії, що прибув з Коростеня. Фашистські варвари піддавали жорстокому бомбардуванню Чернігів. Кілька днів палало місто. Ворожі війська обійшли Чернігів зі сходу і 5 вересня 1941 р. переправилися через Десну в районі сіл Виблі і Піски. Інші частини ворога оволоділи селом Горбове.

Зав'язалися тяжкі бої. Під тиском переважаючого ворога радянські війська 9 вересня залишили місто.

Тим часом на півночі Чернігівщини продовжувала просуватись танкова група фашистських військ. 25 серпня ворог захопив м. Семенівку, 26 серпня м. Новгород-Сіверський і ряд інших населених пунктів.

Організованої оборони наших військ на всій смузі наступу противника від Новгорода-Сіверського до Чернігова вже не було.

Становище ускладнювалось ще й тим, що війська 6-ї німецької армії 22 серпня прорвались до Дніпра і вийшли на р. Десну біля м. Остра.

Наступ фашистських військ не зустрічав належного опору 40-ї, 21-ї і 5-ї армій наших військ, що діяли на території Чернігівщини. 9 вересня противник зайняв Батурин, 10 вересня оволодів Бахмачем, 13 вересня - Ніжином, 16 вересня - Прилуками, де перебував штаб ПівденноЗах ідного фронту, а також рядом інших населених пунктів. Так, на осінь 1941 р. Чернігівщина була захоплена фашистами. Війська ПівденноЗах ідного фронту зазнали тяжких втрат. У цих боях з німецькофашистськими загарбниками загинув командуючий фронтом генералполковник М.П. Кирпонос (уродженець с. Вертіївки, Ніжинського району).

За два роки окупації Чернігівщини гітлерівці по-звірячому закатували, убили і спалили живцем понад 120 тис. мирних жителів, вигнали у фашистське рабство більш як 60 тис. чоловік. Окупанти повністю спалили 61 населений пункт, тисячі житлових будинків. Вони дощенту знищили м. Корюківку, перетворили в попелище Єліне, Клубівку, Ведильці, Козероги, Кувечичі та інші села.

Тільки в селі Козари Носівського району гітлерівці спалили 860 будинків і розстріляли біля 4000 жителів. У Корюківці фашисти розстріляли 6700 чоловік. На попіл і розвалини був перетворений стародавній Чернігів.

Усе місто було вкрито трупами. Фашисти перетворили в руїни і згарища 136 підприємств і 60 МТС області. Великої шкоди завдали гітлерівці залізничному транспорту і комунальному господарству.

Окупована, залита кров'ю, але нескорена Чернігівщина піднялася на смертний бій з фашистськими загарбниками. Понад 50 тис. трудящих області брали участь партизанському русі і підпільній боротьбі. Це ціла армія, яка діяла в тилу ворога, завдаючи йому відчутних ударів. На Чернігівській землі виникали партизанські загони, створювалися неприступні для фашистів «лісові фортеці».

Перший партизанський «Лісоград» був організований у Рейментарівських лісах восени 1941 р. Тут же перебував і обком партії.

На території тодішніх Корюківського і Холминського районів партизани відновили органи Радянської влади. У селах були урочисто відзначені 24-ті роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції, а в м. Корюківці 7 листопада на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг трудящих, транслювались радіопередачі з Москви. Все ширше розгорталася партизанська боротьба. Наприкінці листопада 1941 р. обком партії прийняв рішення об'єднати з обласним партизанським загоном ті загони, які діяли в цих місцях. Тепер в об'єднаному загоні було близько 300 чоловік. Командиром залишився О.Ф.Федоров, його заступником був М.М.Попудренко. Увесь грудень 1941 р. партизани вели жорстокі бої з ворогом, який на боротьбу з народними месниками кинув до 3 тис.

фашистських карателів. Ворог лютував, але зламати опір партизанів не зміг. Тоді оскаженілі варвари почали палити навколишні села. Щоб відвернути удари ворога від населення, партизани перебазувалися в Єлінські ліси Щорського району, де перебували до кінця березня 1942 р., завдаючи ударів фашистам.

В Єлінських лісах, що стали другим «Лісоградом», були побудовані землянки, створено партизанський табір, установлено радіозв'язок з «Великою землею». Тут партизанський загін виріс до 900 чоловік. За осінь і зиму він знищив близько 1000 солдатів і офіцерів ворога, розгромив ряд поліцейських загонів, знищив 69 ворожих автомашин, висадив у повітря 5 залізничних ешелонів, захопив багато зброї3 . У березні 1942 р. фашисти почали наступ на партизанський табір.

Сім тисяч ворожих військ рушили проти партизанів, щоб оточити й знищити їх. Партизани прийняли бій, прорвали кільце оточення і знищили понад 500 фашистів. Особливої уваги партизани надавали диверсійним актам. Були створені диверсійні групи, які діяли на залізничних лініях Гомель - Бахмач, Гомель - Брянськ, Гомель - Чернігів, Новозибків - Новгород-Сіверський. Партизани пустили під укіс десятки ворожих ешелонів, провели понад 300 операцій по підриву залізничного полотна.

Особливо активно і безстрашно діяли підривні групи і партизанські загони, очолювані Г.С. Артозеєвим, Г.В. Балицьким, Ф.Й. Кравченком, І.Е. Цимбалістом. За героїзм і мужність вони були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Серед підривників відзначився комсомолець Вася Коробко (уродженець с. Погорільці Семенівського району). До партизанів він прийшов 14-річним хлопцем. Молодий патріот пустив під укіс не один ворожий ешелон. За проявлену мужність він був нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора. У 1944 р. Вася Коробко героїчно загинув під час висаджування в повітря залізничного моста в Чехословаччині.

У липні 1942 р. в Рейментарівських лісах було створено Чернігівське з'єднання партизанських загонів, ядром якого був обласний загін. Усі загони з'єднання прийняли партизанську присягу й ухвалили носити червону стрічку на головному уборі. Наприкінці липня стало відомо, що гітлерівці готуються знищити партизанів, для чого було виділено кілька дивізій.

Боротьба стала ще більш жорстокою. Але і в цих умовах партизани не послаблювали своїх ударів по ворогу. За видатні успіхи в боротьбі проти фашистських загарбників Чернігівському партизанському з'єднанню в грудні 1942 р. було вручено Червоний прапор Верховної Ради Української РСР, Раднаркому УРСР і ЦК КП України. За дорученням ЦК КП України Чернігівський підпільний обком партії видавав на окупованій території газету «Комуніст» (орган ЦК КП України), а також газету «Більшовик» (орган Чернігівського обкому). Чернігівські підпільні працівники і партизани проводили велику масову роботу серед населення: розповсюджували газети, листівки, читали лекції.

У січні 1943 р. Чернігівське партизанське з'єднання, яке в цей час тимчасово перебувало в Клітнянських лісах Брянської області, вирушило в рідні місця. Прорвавши навальним ударом кільце німецьких військ,змітаючи з свого шляху ворожі гарнізони, двотисячне з'єднання партизан нестримно рухалось на Україну, поповнюючи свої лави. В лютому партизани розгромили німецький гарнізон у Корюківці, де захопили великі трофеї і визволили в'язнів, приречених ворогом на смерть.

У березні 1943 р. за рішенням ЦК КП(б)України основні сили обласного з'єднання партизанів під командуванням О.Ф. Федорова вирушили з Чернігівщини на Правобережну Україну. Свій рейд партизани закінчили у Волинській області, де розгорнули активні бойові дії. Вони паралізували залізничний вузол Ковель і пустили під укіс близько 400 ешелонів противника. За два роки партизани пустили під укіс всього 683 ешелони з живою силою і технікою ворога, знищили понад 25 тис..фашистів, зруйнували 47 залізничних мостів, багато різних складів тощо.

Це далеко неповний перелік бойових успіхів партизан з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова.

Для продовження бойових дій на Чернігівщині було залишено партизанський загін під командуванням М.М. Попудренка. Комісаром призначено С.М. Новікова. В обласному загоні залишились ветерани партизанської боротьби Ф.І. Коротков, В.О. Яременко, Г.С. Артозеєв, І.І. Водоп'ян, В.Л. Капранов, І.Е. Цимбаліст. Було створено новий підпільний обком партії на чолі з М.М. Попудренком. Цей загін швидко поповнював свої ряди і перетворився в з'єднання, яке широко розгорнуло свої дії. Партизани громили ворожі гарнізони, висаджували в повітря фашистські ешелони, що йшли на фронт.

Український штаб партизанського руху тимчасово прикомандирував до з'єднання кілька сформованих у Москві десантних груп, які під командуванням Я.П. Шкрябача, М.Г. Салая, М.А. Рудича, В.І. Піскарева та інших за короткий час створили десять загонів. Тепер партизанське з'єднання під командуванням М.М. Попудренка складалося з 20 загонів численністю понад 2000 озброєних бійців. Партизанське з'єднання розташувалось у лісах Брянщини на стику кордонів троьх братніх республік - Росії, України і Білорусії. Тут, в жорстоких боях, йшли пліч-о-пліч росіяни, українці і білоруси, захищаючи рідну Вітчизну.

В середині травня 1943 р. партизанське з'єднання вирушило у бойовий рейд на Чернігівщину. І вже 29 травня партизани оволоділи Тупичевом, 2 червня -Добрянкою та рядом інших сіл, і дійшли до берегів Дніпра. Тут партизанські загони під командуванням Шкрябача, Рудича і Піскарева в складі понад 600 чоловік поблизу Радуля переправились через Дніпро і пішли в бойовий рейд на захід.

Міста і села Чернігівщини облетіла радісна звістка про повернення партизан в рідні місця. Партизанська боротьба набирала широкого розмаху. Фашистське командування, стривожене появою великого партизанського з'єднання на берегах Дніпра, вирішило знищити цю лісову армію партизан. Воно направило для цього три дивізії в складі 40 тис. чоловік. Партизани змушені були відійти з Чернігівщини в Злинківські ліси Брянської області, але гітлерівці продовжували насідати.

Вони згуртували тут великі сили, кинули танки, артилерію, літаки.

Партизани робили кілька спроб вирватись з оточення. 6 липня 1943 р. в одному з боїв героїчно загинув командир з'єднання М.М. Попудренко.

7-8 липня точилися безперервні бої. Кільце оточення звужувалося, але ввечері 8 липня партизани в результаті сміливого удару прорвали кільце оточення і знищили понад 400 ворожих солдатів і офіцерів. Командиром з'єднання було призначено Ф.І. Короткова.

З'єднання вийшло на Україну і продовжувало боротьбу з фашистськими загарбниками, аж до зустрічі з Радянською Армією, яка сталася 22 вересня 1943 р. З'єднанню було присвоєно ім'я М.М. Попудренка, якого посмертно удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

За час бойових дій партизанське з'єднання ім. Попудренка зросло до 3027 чол. Партизани провели 12 великих боїв, розгромили 7 гарнізонів противника, знищили понад 8 тис. окупантів та поліцаїв, пустили під укіс понад 120 ворожих ешелонів, знищили 143 автомашини, захопили великі трофеї.

Мужньо боролись народні месники Чернігівщини також у міжріччі Десни і Дніпра, поблизу Києва і обласного центру - Чернігова.

Тут активно діяли партизанські з'єднання ім. М. Коцюбинського, під командуванням М.М. Таранущенка, та ім. М. Щорса під командуванням Ю.О. Збанацького, уродженця с. Барсуки Козелецького району, відомого українського письменника, удостоєного за партизанську боротьбу звання Героя Радянського Союзу. На початку квітня 1943 р. партизани визволили від фашистів увесь тодішній МихайлоКоцюбинський і багато сіл Остерського районів. У міжріччі Десни, Дніпра і Прип'яті виник партизанський край. Влітку 1943 р. тут було сформовано партизанське з'єднання на чолі з М.І. Шукаєвим, яке завершило свій бойовий похід на території Польщі, маючи 6 тис. воїнів-партизанів.

Партизани з'єднання ім. М. Коцюбинського, до складу якого входило до 3-х тисяч чоловік, провели понад 50 великих бойових операцій, знищили більше 6 тис. окупантів і їх посібників, розгромили десятки гарнізонів, захопили великі трофеї, пустили під укіс 45 ворожих ешелонів. Партизани визволили від відправки в Німеччину у фашистське рабство понад 20 тис. чоловік.

Широко розгорнулася партизанська боротьба в південних районах Чернігівщини. Тут з перших днів окупації області почав діяти партизанський загін під командуванням секретаря Носівського підпільного райкому партії М.І. Стратилата. У січні 1943 р. окремі партизанські загони і групи, що діяли в Ніжинському, Носівському і Бобровицькому районах, об'єдналися в один великий загін, який одержав назву «За Батьківщину». Командиром загону став І.М. Бовкун (офіцер Радянської Армії), а комісаром -- М.І. Стратилат. Скоро цей загін виріс у велике партизанське з'єднання в складі трьох полків. У з'єднанні було понад 2 тис. бійців.

Партизани з'єднання «За Батьківщину» громили ворожі гарнізони, пускали під укіс фашистські ешелони. Особливо відзначився своєю мужністю командир полку Микола Симоненко, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Це високе звання присвоєно і командирові з'єднання І.М. Бовкуну. У жорстоких боях партизанське з'єднання «За Батьківщину» знищило близько 6 тис. фашистських солдатів і офіцерів, пустило під укіс 19 ешелонів, потопило 11 пароплавів і барж, урятувало десяткитисяч людей від фашистського рабства.

Сміливих ударів по ворогу завдавав Новобасанський загін ім. Щорса під командуванням комсомольця Олександра Кривця, уродженця с. Піски Бобровицького району, що оперував на півдні Чернігівщини. Загін почав діяти з березня 1942 р. і швидко зростав. Пізніше він нараховував близько тисячі чоловік. За час бойових дій партизани знищили понад 2 тис. гітлерівців, сотні автомобілів, багато танків, пустили під укіс 28 ешелонів, знищили багато мостів, складів тощо. За мужність і героїзм, проявлені в боях з ворогом, понад 200 партизанів загону були відзначені урядовими нагородами, а 24-річному командирові Олександру Кривцю присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Крім перелічених партизанських з'єднань і загонів, активно діяли окремі партизанські загони і в інших районах області. У НовгородС іверському районі успішно діяв партизанський загін під командуванням С.К. Клименка, у Прилуцькому -- під командуванням Є.X. Соколовського, у Козелецькому -- загін під командуванням А.С. Ярового та ін.

За мужність, проявлену в боротьбі з ворогом, тисячі чернігівських партизанів нагороджені орденами і медалями, а 27 чоловік удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Командирові партизанського з'єднання О.Ф. Федорову це високе звання присвоєно двічі. Партизани Чернігівщини внесли гідну частку в справу розгрому фашистських окупантів на Україні.

Мужню боротьбу з фашистськими окупантами вели підпільні партійні і комсомольські організації Чернігівщини. Під керівництвом обкому партії в області діяло 18 підпільних райкомів партії і 21 райком комсомолу. Працювало 43 комсомольські організації, які піднімали маси на боротьбу з ворогом.

Особливо активно діяла Холминська комсомольська організація в складі 46 комсомольців-підпільників на чолі з Миколою Єременком. У березні 1942 р. гестапівцям удалося напасти на слід підпільників і схопити їх. Фашисти розстріляли юних патріотів, але ніхто не зрадив Батьківщини. З перших днів окупації почала діяти підпільна комсомольська організація в Ніжині на чолі з молодим комуністом Я.П. Батюком. Юні підпільники здійснювали диверсійні акти, діставали зброю партизанам тощо. Влітку 1943 р. Я.П. Батюк і його 25 товаришів були заарештовані і розстріляні гітлерівцями. Я.П. Батюку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Самовіддано боролися комсомольці-підпільники в Прилуках, Острі, Ічні, Борзні та інших населених пунктах області. Активно діяли і підпільники Чернігова. Тут підпільні групи на чолі з О.Д. Михайленком, Ф.М. Біляєвим, І.А. Осипенком влаштовували диверсії, постачали партизанам зброю, готували резерви. Близько 400 чоловік відправили вони до партизан.

Німецько-фашистські загарбники зустрічали не тільки озброєний опір партизанів, але й саботаж усього населення. Паралізувались усі заходи окупантів, а з десятків сіл і з цілих районів області партизани виганяли їх, але остаточне визволення Чернігівщини здійснила Радянська Армія.

Контрнаступ радянських військ, що почався під Курськом улітку 1943 р., переріс у загальний наступ на величезному фронті.

Гітлерівське командування сподівалося зупинити просування наших військ, використовуючи для цього водні рубежі. Не останнє місце в цих планах займала Десна, що перетинає Чернігівщину. Та ніщо не допомогло фашистам.

Ранком 26 серпня 1943 р. війська Центрального фронту під командуванням К.К. Рокоссовського перейшли в наступ. Головний удар завдали в Новгород-Сіверському напрямі 65-та і 2-га танкова армії, а також частини 48-ої і 60-ої армій. Тут діяли ще 4-й артилерійський корпус і основні сили 16-ої повітряної армії.

Фашистські війська чинили шалений опір. Але 3 вересня, переборюючи опір ворога, наші війська на південь від Новгорода С іверського вийшли до Десни. У цей час з'єднання 60-ої армії під командуванням генерала І.Д. Черняхівського прорвали оборону противника і 31 серпня вступили на територію України. Командування фронту перегрупувало сюди на допомогу 13-ту і 2-гу танкову армії.

Прорив радянськими військами оборони противника на півночі України серйозно занепокоїв гітлерівське командування. Ворог намагався зупинити наступ наших військ, але марно. 6 вересня частини 60-ої армії оволоділи Конотопом; у цей день були визволені Батурин на р. Сеймі та інші населені пункти Чернігівщини.

Розвиваючи наступ на Чернігів, частини лівого крила Центрального фронту 9 вересня після дводенних боїв оволоділи містом і великим залізничним вузлом Бахмачем. На південь від Бахмача радянські війська оточили і повністю розгромили рештки чотирьох фашистських дивізій.

15 вересня було взято останній опорний пункт ворога на підступах до Києва - м. Ніжин. Село за селом, місто за містом визволяла Чернігівщину від німецько-фашистських загарбників Радянська Армія.

Війська 65-ої і 48-ої армій 7 вересня вийшли до Десни від с. Камінь Новгород-Сіверського району до с. Макошине Менського району. На протязі понад 150 км лівий берег Десни був очищений від противника.

10 вересня головні сили 13-ої армії почали наступ уздовж лівого берега і частиною своїх сил форсували Десну в районі с. Оболоння Коропського району. У цей час сюди з резерву прибули війська 61-ої армії, які замінили війська 13-ої армії, і почали бої за розширення плацдарму.

Форсування Десни в районі Оболоння примусило ворога перекинути сюди танкову і піхотну дивізії з-під Новгорода-Сіверського.

На ранок 16 вересня війська правого крила Центрального фронту оволоділи Новгородом-Сіверським. Противник, зазнавши великих втрат, змушений був відступити. Отже, підготовлена ворогом оборона на західному березі Десни була прорвана8 . У цих боях наші війська проявили численні приклади мужності і героїзму.

Успішні дії Центрального фронту створили сприятливі умови для військ Воронезького фронту. 10 вересня війська правого крила Воронезького фронту під командуванням М.Ф. Ватутіна зламали опір противника і оточили угрупування 4-ої німецької танкової армії з півдня, що діяла на схід від Прилук, а трохи раніше з півночі її обійшли війська Центрального фронту. 4-та німецька танкова армія була роздроблена і спішно відступала до Дніпра. 19 вересня війська Воронезького фронту визволили м. Прилуки і ряд інших населених пунктів на півдні Чернігівщини.

Війська лівого крила Центрального фронту в ніч на 9 вересня форсували Десну на схід і південний захід від Чернігова і почали обходити місто, а головні сили були кинуті до Дніпра. З південного сходу до Чернігова підходили війська 61-ої армії. 21 вересня ударом з трьох боків Чернігів був визволений. За блискучу операцію по форсуванню Десни і визволенню Чернігова десяти з'єднанням і частинам Радянської Армії було присвоєно найменування «Чернігівських».

Після визволення Чернігова наступ військ Центрального фронту продовжував успішно розвиватись. Наші війська незабаром вийшли до Дніпра. Вже 22 вересня вони зайняли Неданчичі, Мньов та інші села.

24 вересня були визволені Любеч і Радуль на Дніпрі. У цей час війська правого крила фронту в складі 48-ої і 64-ої армій переслідували ворога на Гомельському напрямку, звільняючи міста і села північної частини Чернігівщини. 22 вересня визволено м. Семенівку, 24 вересня - Городню, 27 - Добрянку. Уся Чернігівська область була визволена Радянською Армією від фашистських загарбників на 1 жовтня 1943 р.

Радянські війська почали форсувати Дніпро. Активну допомогу діючій армії в цьому подавали партизани Чернігівщини. Так, партизани з'єднання «За Батьківщину» ще 19 вересня захопили 3 переправи через Дніпро і утримували їх до підходу військ 60-ої армії. Партизани з'єднання ім. М. Коцюбинського захопили і обладнали 6 переправ через Дніпро в смузі наступу 13-ої армії.

Виходом військ Центрального фронту до рік Дніпра, Сожа, Прип'яті і захопленням плацдармів на їх берегах завершилась ЧернігівськоПрип'ятська наступальна операція, внаслідок якої фашистські війська втратили до 150 тис. солдатів й офіцерів і багато військової техніки.

Отже, як бачимо, боротьба з німецько-фашистськими загарбниками була масовим всенародним рухом, періодом небувалого духовного єднання, піднесенням патріотизму та одночасно інтернаціональних настроїв.

Саме завдяки тому, що боротьба з фашистами була всеохоплюючою, народною і вдалось визволити нашу Батьківщину.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1 Більшовик (Чернігів). - 1941. - 24 червня.

2 Більшовик (Чернігів). - 1941. - 6, 10, 11, 15 липня.

3 Попудренко М.М. Щоденник. - К., 1949. - С. 16.

4 Федоров О.Ф. Лісові фортеці // Комсомолець Чернігівщини. - 1961. - 30 серпня.

5 Тронько П. В боях за Вітчизну. 1941-1945 рр. - К., 1961. - С. 81-82.

6 Там само. - С. 85.

7 Державний архів Чернігівської області. Ф.Р - 139. Оп. 1. Спр. 45. Арк. 3-14.

8 История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941- 1945 гг. - М., 1961. - Т. III. - С. 312.

Супрун Т.В., викладач

ВУЛИЦІ І ПЛОЩІ ЧЕРНІГОВА ЯК ПАМ'ЯТЬ ПРО ГЕРОЇВ ВІЙНИ

Невпинно спливає час. Все далі від нас події Великої Вітчизняної війни. Все менше стає тих, хто здобував перемогу, чий подвиг не знає собі рівних в історії. Із 11687 Героїв Радянського Союзу - понад 3700 тих, хто це звання одержав за визволення України. Нащадки свято зберігають пам'ять про командирів фронтів, армій, дивізій, визволителів Чернігівщини і м. Чернігова, які прославилися своїми подвигами. Жителі нашого міста уклінно вдячні героям за мужність, витримку, за наше мирне сьогодення, що здобувалося такою непомірно високою ціною.

На честь 40-річчя Перемоги споруджений Меморіал Слави, який відкрито у 1986 р. Тут палає вічний вогонь і на обеліску викарбований напис: «Ім'я твоє невідоме, подвиг твій, слава твоя безсмертні». В урочищі Подусівка, де в 1941-1942 рр. окупанти розстріляли понад 15 тисяч радянських громадян, в 1975 р. відкрито меморіальний комплекс Жертвам фашизму. На Валу встановлено пам'ятний знак на місці, звідки в серпні 1941 р. відправилися в ліси Холминського району 186 чоловік міського активу, які стали ядром Чернігівського партизанського з'єднання.

Один з маршрутів смерті пролягав по вулицях Воровського, Переця (нині - Попудренка) та Привокзальній і йшов через Круг (сучасна площа Перемоги). По цьому шляху вивезли на розстріл в урочища Мамаїв Яр, Подусівка, Рашівщина, Дубовий Рів, Березовий Рів 15 тисяч радянських громадян. Сумну славу Круг здобув не тільки тому, що тут проходила дорога смерті. Сприяли й інші обставини, наприклад, створення у вересні 1941 р. на прилеглій до Кругу території сінного пункту концтабору для радянських військовополонених, створеного, практично, під відкритим небом.

У центрі площі Перемоги 8 травня 1968 р. на честь 25-річчя визволення міста відкрито пам'ятник Визволителям Чернігова від фашистських загарбників, який складається з кам'яної брили, на якій встановлений танк Т-34, один з тих, що першими увірвалися до міста в 1943 р.

На честь 40-х роковин завершення Сталінградської битви у 1983 р. площа у житловому масиві Бобровиця отримала назву Героїв Сталінграда. 181-а Сталінградська стрілецька дивізія особливо відзначилася при визволенні Чернігова.

У буремні роки Великої Вітчизняної війни Чернігів спіткала така лиха доля, що він увійшов у перелік десяти найбільш зруйнованих міст Радянського Союзу. Сьогодні Чернігів - місто, яке займає площу 7856,3 км2, налічує близько 560 вулиць, з яких у Деснянському районі - біля 270, у Новозаводському - біля 280. З іменами і подіями війни пов'язані назви більше 70 вулиць. Розглянемо деякі з них.

У 1960 р. на території Старої Подусівки одна з вулиць на честь дня визволення Чернігова отримала назву Двадцять Першого Вересня, а одна з центральних вулиць на честь перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні іменується проспект Перемоги.

Після Орловсько-Курської битви почалась ЧернігівськоПрип'ятська наступальна операція. В середині серпня 1943 р. перед військами Центрального фронту було поставлене завдання розгромити 2-у і 4-у танкові армії ворога у районі Сєвськ - Рильськ і вийти на рубіж Дніпра і Прип'яті. 26 серпня 1943 війська Центрального фронту під командуванням маршала К.К.Рокоссовського вступили на територію України, а 3 вересня - на чернігівську землю. Одна з центральних магістралей міста, прокладена у 1967 р., названа на честь Рокоссовського Костянтина Костянтиновича (1896-1968) - радянського військового діяча, Маршала Радянського Союзу (29.VІ.1944), маршала Польщі (1949), двічі Героя Радянського Союзуб (29.VІІ.1944, 1.VІ.1945). У роки Великої Вітчизняної війни командував армією і рядом фронтів, що успішно діяли в операціях по розгрому фашистських загарбників: у Московській, Сталінградській та Курській битвах, Білоруській, Східно-Пруській, Східно-Померанській та Берлінській операціях. Війська Центрального фронту під командуванням Рокоссовського визволяли Чернігівщину і м. Чернігів від німецько-фашистських загарбників у вересні 1943 р.

У визвольних битвах за Україну брали участь вісім фронтів Радянської Армії. Після Великої Вітчизняної війни одна з вулиць названа на честь Ватутіна Миколи Федоровича (1901-1944) - радянського військового діяча, генерала армії (1943), Героя Радянського Союзу (1965, посмертно), з липня 1943 - командуючого Військами Воронезького (з жовтня 1-го Українського) фронту, які відзначилися в Курській битві, при визволенні Бєлгорода, Харкова, в битві за Дніпро, у визволенні Києва, Лівобережної та Правобережної України. 29 лютого 1944 р. був тяжко поранений і 15 квітня помер.

Після включення с. Бобровиці в смугу міста в 1974 р. колишня вул. Калініна стала носити ім'я Малиновського Родіона Яковича (1898 - 1967) - радянського військового діяча, Маршала Радянського Союзу (1944), двічі Героя Радянського Союзу (1945, 1958). Під час Великої Вітчизняної війни командував корпусом, арміями, військами фронтів: Південного, Південно-Західного (з жовтня 1943 - 3-го Українського), 2-го Українського. З 1957 - міністр оборони СРСР.

Одна з вулиць у центрі Чернігова названа 1978 р. на честь Кирпоноса Михайла Петровича (1892-1941) - радянського військового діяча, генерал-полковника (1941), Героя Радянського Союзу (21 березня 1940). Народився в с. Вертіївці (Ніжинського району). З лютого 1941 р. - командуючий військами Київського особливого військового округу.

Під час Великої Вітчизняної війни - командуючий військами ПівденноЗах ідного фронту, що вели оборонні бої на Правобережній Україні.

Загинув у бою 20.ІХ.1941 р. в урочищі Шумейкове на Полтавщині під час Київської оборонної операції. Перепохований у Києві.

З 12.ХІ.2002 одна із вулиць в Олександрівці носить ім'я Івана Даниловича Черняховського (1906-1945), генерала армії (1944), двічі Героя Радянського Союзу (17.10.1943; 29.07.1944), командуючого військами 60-ї армії Центрального фронту, які відзначилися у Воронезько-Касторненській операції, Курській битві, при форсуванні Десни і Дніпра. Вони звільнили територію Коропського, Бахмацького, Ніжинського, Носовського і Козелецького районів. І.Д.Черняховський був смертельно поранений в районі м. Мельзак (Східна Прусія) і помер 18.02.1945.

У 1974 р. після включення с. Бобровиці в смугу міста колишня вулиця Будівельна отримала ім'я Єременка Андрія Івановича (1892 - 1970) - радянського військового діяча, Маршала Радянського Союзу (1955), Героя Радянського Союзу (29 липня 1944), який під час війни командував військами ряду армій і фронтів.

Вулиця Генерала Бєлова названа на честь Героя Радянського Союзу (15.01.44), генерал-лейтенанта, пізніше - генерал-полковника Бєлова Павла Олексійовича (1897-1962). У роки Великої Вітчизняної війни командував кавалерійським корпусом, з червня 1942 р. - 61-ю армією, яка в середині вересня 1943 вступила на територію Чернігівщини, визволяла Сосницю, Мену, Березне, Корюківку, Щорс, Городню, Чернігів. Три дивізії цієї армії були удостоєні почесного найменування “Чернігівських”. 26.09. - 1.10.1943 р. з'єднання й частини армії форсували Дніпро від Любеча до Мньова. П.О.Бєлов особливо проявив себе у битві за Дніпро, особистим прикладом надихаючи бійців на подвиги.

Пухова генерала вулиця - у 1980 перейменована на честь Пухова Миколи Павловича (1895-1958) - радянського військового діяча, генералполковника, Героя Радянського Союзу (16.10.1943). Пухов уміло керував військами в Курській битві, при форсуванні Десни, Дніпра, Прип'яті, в ході Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції. Командував 13-ю армією, воїни якої визволяли Чернігів від фашистських окупантів.

Вулиця, що пролягає від вул. Серьожникова до вул. Пушкіна, перейменована у 1979 р. на честь Родимцева Олександра Ілліча (1905 - 1977) видатного воєначальника, генерал-полковника (1961), двічі Героя Радянського Союзу (22.Х.1937, 2.VІ.1945). Командував бригадою, дивізією, корпусом. Був командувачем 1-ої гвардійської Червонопрапорної армії. Війська під командуванням Родимцева відзначились в ряді операцій: під Сталінградом, при визволенні України, форсуванні Дніпра, Буга, Дністра, Вісли, Одера, Нейсе, взятті Дрездена і визволенні Праги. Цікавий епізод його життя, коли він під час перевірки військової майстерності з кулемета «Максим» «викарбував» на мішені своє прізвище. Після війни був на відповідальній роботі в Радянській Армії, довгий час жив у Чернігові, брав активну участь у громадськопол ітичному житті міста.