До 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

Гітлерівське командування для прочісування північних районів Сумщини з метою виявлення й знищення там партизанів кинуло в Глухів три піхотні дивізії, які складалися переважно з сербів і словаків. Однак суттєвої шкоди партизанському руху вони не завдали.20 Тим часом партизани, відтіснені генералом Бегуманом до Брянських лісів, прорвали лінію оборони ворога. У селі Пирогівці об'єднаний Путивльський загін розгромив 33-й угорський полк. Своїми діями партизани відкрили шлях на Сумщину.

Під час рейду на Сумщину партизани мали вирішити такі основні завдання: забезпечення умов для розвитку партизанського руху в нових

районах, налагодження зв'язків із підпільниками, підйом широких народних мас на боротьбу з ворогом.

Партизанський рух набирав справді всенародного характеру. І це було запорукою його бойових успіхів. С.А.Ковпак і С.В.Руднєв у доповідній записці в ЦК КП(б) України зазначали: „... Населення нас годує, поїть, частково вдягає і велику допомогу надає в озброєнні. Так, наприклад, жителі сіл Литвиновичі, Воргол, Нова Слобода, Бруски, Бивалино й інші Путивльського району заявляли, щоб ми не йшли від них, що вони забезпечать нас всім продовольством, а якщо потрібно, разом із нами будуть помирати за Батьківщину, за свої рідні села. І дійсно, під час боїв чоловіки боролись пліч-о-пліч з партизанами, а жінки й діти приносили воду до кулеметів, молоко й харчі”.

Під час рейду з'єднання С.А.Ковпака за період з 15 травня до 1 серпня 1942 р. зросло на 583 чоловіка, загін збільшився майже вдвічі - з 745 до 1328 чол.24 Лави партизанів у значній мірі поповнювали військовослужбовці, які свого часу потрапили у ворожий полон чи оточення.

З нагоди цього начальник поліції головного командування сухопутних військ Вермахту зазначав: „Нинішнього розмаху партизанський рух набув завдяки поповненню його червоноармійцями розбитих частин Червоної армії, в томучислі й визволеними в різний спосіб військовополоненими. Усі ці люди поступово осідали в селах, у колгоспах, багато хто з них одружився з місцевими дівчатами, щоб потім вважатися, про всяк випадок, тутешніми жителями... На додаток до всього, коли стало відомо, що колишні червоноармійці пройдуть загальний перепис і будуть або направлені до Німеччини, або повернені в табори військовополонених, партизани в лісах знову отримали велике поповнення”.

В результаті, як згадував С.А.Ковпак, „виник величезний партизанський край у північній частині Сумщини і далі на півночі в Брянських лісах, де цілі райони стали недоступними для ворога. Десятки партизанських з'єднань, сотні загонів і груп брянських, орловських, курських партизанів разом з багатьма українськими загонами стояли на охороні цієї радянської землі”.

Загалом територія, яка потрапила в сферу діяльності партизанів, охоплювала 260 км у напрямку з півночі на південь і на 40-50 км із сходу на захід. На ній було розташовано понад 500 населених пунктів.

В ході рейду ковпаківці завдали ворогові відчутних втрат. Зокрема, вони здійснили успішні операції на залізничній лінії Конотоп-Ворожба, підірвавши три ворожі ешелони з живою силою й технікою, внаслідок чого рух на залізниці було затримано на вісім діб28 ; диверсійна група Артюхова в районі станції Кролевець підірвала ворожий ешелон із боєприпасами, знищивши дві зенітні гармати й поранивши 60 чол., які охороняли поїзд29 . Згодом партизани звільнили від ворога Путивль і навколишні села, підірвали два шосейні й залізничний мости на ріках Реть і Клевінь.

Лише шалений натиск ворога змусив ковпаківців знову повернутись до Брянських лісів і зайняти оборону. Загалом на той час там зосередилось 24 сумські партизанські загони. Зайняли оборону й партизани О.Сабурова. Точилися жорстокі й кровопролитні бої.

Приділяючи велику увагу партизанському руху, Ставка Верховного Головнокомандування розробила низку заходів щодо подальшого його розвитку. Зокрема, було прийнято рішення про організацію й проведення глибоких партизанських рейдів з метою створення нових партизанських загонів і втягнення в боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками великої кількості людей.

Згідно з наказом від 26 жовтня 1942 р. партизанські з'єднання під командуванням С.Ковпака й О.Сабурова відправились у рейд на Правобережну Україну. Ковпаківське з'єднання на той час включало Путивльський, Кролевецький, Глухівський і Шалигінський партизанські загони, а з'єднання Сабурова - Грем'яцький, Сталінський, Харківський загони, загін імені 24-ї річниці Червоної Армії, значну частину СерединоБудського загону За Батьківщину.

Необхідність проведення рейду саме в цю частину України визначалась у наказі Центрального штабу партизанського руху від 15 вересня 1942 р.: „Ворог із далекого тилу перекидає свої резерви, бойову техніку, пальне й боєприпаси на фронт і вивозить із нашої країни в глибину Німеччини награбоване майно й хліб. Райони Житомирської і Київської областей, розташовані в правобережній частині України з найбільш розвиненою сіткою залізниць і шосейних доріг, із численними переправами через ріки, є стратегічно важливими шляхами, що простягаються із заходу на схід. Крім того, ворог, використовуючи західний панівний берег р.Дніпро, споруджує там посилені укріплення, у зв'язку з цим Правобережжя, як цього слід чекати, в ході війни буде являти собою плацдарм жорстоких боїв. Саме тут широко поставлена народно-партизанська боротьба дозволить нанести ворогу серйозний удар з тилу і тим самим надасть неоціненну послугу Червоній Армії.

Виконуючи рейд на Правобережжя з 26 жовтня по 30 листопада 1942 р., з'єднання С.А.Ковпака подолало 750 км, і за цей час партизани знищили понад тисячу фашистів, 17 автомашин, 20 км ліній зв'язку, 5 броньовиків, підірвали 26 мостів, пустили під укіс два ешелони, роздали населенню із трофеїв 1000 т хліба і 5 т солі.

Загалом ковпаківці пройшли з боями 18000 км. Їх рейди пролягали через територію України, Росії, Білорусії, Польщі. В процесі цих рейдів партизани знищили 25832 ворожих солдати й офіцери, розгромили 60 фашистських гарнізонів, вивели з ладу 12939 погонних метрів залізничних і шосейних мостів, знищили 86 залізничних ешелонів, два бронепоїзди, 12 літаків, 827 автомашин, 82 продовольчі бази, 15 електростанцій тощо.

Загони О.Сабурова здійснили рейд в 534 км і за цей час провели 67 боїв, знищили 754 фашисти, 27 автомашин, два літаки, шість танків і бронемашин, зірвали 17 мостів, пустили під укіс ворожий ешелон, роздали населенню 42730 т хліба.

8 січня 1943 р. на Сумщині створили обласний штаб партизанського руху, який виділив 700 партизанів, і з них було сформовано з'єднання на чолі з М.Наумовим. Одночасно виникло й партизанське з'єднання під командуванням Я.Мельника34 . Вони також вирушили в рейд.

В основу організації великих рейдових з'єднань було покладено принципи суворої дисципліни, чіткої військової організації. В їх ряди приймали добровольців, незалежно від віку, статі, національності тощо.

В результаті з'єднання Сабурова в період з 26 жовтня до грудня 1942 р. зросло на 1212 чоловік, тобто особовий склад його збільшився майже вдвічі: з 1408 до 2620 чол. Протягом 1943 р. це з'єднання прийняло до своїх лав ще 3853 добровольці. З'єднання Я.Мельника під час Степового рейду з 1 лютого до квітня 1943 р. поповнилось 1204 чоловіками.

На Сумщині для продовження боротьби в ворожому тилу залишились партизанські групи із Есманського, Глухівського, Ямпільського, Грем'яцького, Шалигінського, Зноб-Новгородського та Середино-Будського загонів. З наближенням фронту вони перебазувалися в Брянський ліс. Загалом до початку наступу фашистів тут діяли 34 партизанські загони.

Масовий партизанський рух охопив Чернігівщину, де багато партизанських загонів виникло ще до появи окупантів. Наприклад, три партизанських загони (Холминський імені Леніна - командир І.І.Водоп'ян, Перелюбський - командир О.П.Балабай і Рейментарівський - командир Б.С.Тунік) виникли в Холминському районі. До них вступило більше 200 чоловік. З початком окупації партизани висаджували в повітря ворожі автомашини, на яких фашисти перевозили живу силу, зброю й пальне.

Так, у першу декаду вересня 1941 р. на рахунку Холминського загону були три знищені вантажні автомашини з солдатами й пальним і одна легкова машина. Партизани загону також вигнали з хутора Славіна німецьку кавалерійську частину, захопивши при цьому значні трофеї.

Розпочали виконувати бойові операції й Перелюбицький та Рейментарівський загони.

Гучний резонанс мало скликання 16 вересня 1941 р. сесії Холминської районної Ради депутатів трудящих, на якій були обговорені питання: 1. Про хід війни та завдання населення, яке залишилося на окупованій території, зокрема про заходи щодо збереження колгоспного майна; 2. Про створення фондів допомоги населенню.

Сесія зобов'язала голів та правління колгоспів у негайному порядку роздати хліб, худобу, інше рухоме та нерухоме майно колгоспникам, а перед сільвиконкомами й правліннями колгоспів були поставленні завдання по створенню фондів матеріальної допомоги й постійне дбання про їх поповнення. Населення все далі й далі продовжувало переконуватися в тому, що в районі існує Радянська влада, всі раділи цьому й вірили в швидку перемогу над ворогом.

Велика роль належала на Чернігівщині обласному партизанському загонові, командиром якого був спочатку М.М.Попудренко, а пізніше - О.Ф.Федоров. Напередодні окупації області він перейшов у ліси Корюківського району; згодом до нього приєдналися Корюківський, Рейментарівський, Перелюбський, Холминський загони, а також багато дрібних груп партизанів, які розгорнули свою діяльність на території Чернігівщини40 . Об'єднаний загін нараховував понад 300 чоловік.

Жорстокі бойові дії чернігівських партизанів були направлені насамперед на розгром гарнізонів і поліцейських дільниць ворога в Холминському, Корюківському, Щорському й інших районах області. Відчутного удару, наприклад, нанесли партизани гітлерівцям у селі Погорільцях (Семенівський район), де стояв німецький батальйон чисельністю 500солдатів і офіцерів.

Народні месники вбили майже 100 окупантів, знищили ворожий штаб, склади боєприпасів, пального, амуніції, а також взяли цінні трофеї: дві гармати, дев'ять машин, 18 мотоциклів тощо.

Передислокувавшись у Єлінські ліси, Чернігівський партизанський загін виріс до 900 чоловік. Боротьба народних месників стала ще активнішою. За короткий час вони знищили понад 1000 солдатів і офіцерів, 69 машин ворога, 24 мотоцикли, п'ять складів з боєприпасами та пальним, захопили багато зброї, висадили в повітря п'ять залізничних ешелонів.

Всякою ціною гітлерівці намагалися знищити чернігівських партизанів. Запеклі бої між окупантами й народними месниками точилися в березні 1942 р. 24 березня семитисячний ворожий загін блокував Єлінські ліси. Однак партизани прорвали кільце оточення, знищивши понад 500 фашистів.

Великої уваги партизани надавали диверсіям. Диверсійні групи діяли, зокрема, на залізничних лініях Гомель - Чернігів, Гомель - Бахмач, Гомель - Брянськ, Новозибків - Новгород-Сіверський. Партизани провели понад 300 операцій, зв'язаних із підривом залізничного полотна. Досить вправно діяли підривники на чолі з Г.В.Балицьким, Ф.Й.Кравченком, І.Є.Цимбалістом, Г.С.Артозеєвим44 . Особливо відзначився молодий підривник уродженець згадуваного вже с. Погорільці Вася Коробко.

Хлопець потрапив до партизанського загону в чотирнадцятирічному віці.

Юний месник пустив під укіс 11 ешелонів, знищив 10 паровозів, ешелон з офіцерським поповненням, у якому загинуло 370 чоловік45 . За мужність і відвагу юного героя було нагороджено орденами Леніна та Червоного Прапора, а також багатьма медалями.

У процесі здійснення рейдів чернігівські партизани в НовгородС іверському, Щорському, Семенівському та інших районах області створювали нові партизанські загони. Тісними були їх взаємозв'язки з народними месниками сусідніх областей Росії та Білорусії, насамперед Орловської й Гомельської, які діяли в Злинківських, Климівських та Новозибківських лісах.

У кінці червня 1942 р. Чернігівський обласний партизанський загін на чолі з О.Ф.Федоровим здійснив рейд із Брянських лісів на Чернігівщину. Активні бойові дії партизани розгорнули в Холминському районі. В ніч з 1 на 2 липня вони розгромили декілька ворожих гарнізонів.

Начальник німецької поліції безпеки на Україні з приводу цього зазначав, що в районі Холмів партизани О.Федорова вчинили великий набіг; Федоров підтримує тісні зв'язки з фронтом, надаючи постійну інформацію про хід боїв; між партизанами й Червоною Армією існує постійний і інтенсивний повітряний зв'язок47 . Результатом рейду стало те, що партизани знову поставили під свій контроль значні території. До штабів фронтів і армій загін постійно передавав по радіо цінні розвіддані про пересування фашистських військ, будівництво ворогом складів, аеродромів, оборонних рубежів по Десні й Дніпру.

На основі директив штабу Південно-Західного фронту, Українського штабу партизанського руху, Орловського обкому ВКП(б) 28 липня 1942 р.

Чернігівський обласний об'єднаний загін імені Сталіна з'єднався з загонами імені Ворошилова, імені Щорса, імені Кірова Орловської області, і утворилось велике партизанське з'єднання чисельністю більше 1200 чол. Командиром його став О.Ф.Федоров, а комісаром - В.М.Дружинін50 . Диверсійний загін з'єднання на чолі з Г.Балицьким під час рейду через Гомельську й Могильовську області пустив під укіс десять поїздів ворога, серед яких було два урядових. Результатом аварії ешелону з офіцерським складом танкових військ і військово-повітряних сил стала гибель генерала і 372 офіцерів, 380 чол. було поранено.

З“єднання підтримувало тісні зв'язки з НКВС УРСР, штабами ПівденноЗах ідного і Брянського фронтів. Наявність стійкого радіозв'язку із штабами давала змогу підпільному обкомові координувати дії партизанів з операціями фронтів та армій.

У березні 1943 р. згідно з рішенням ЦК КП(б) України та на основі наказу Українського штабу партизанських з'єднань основні сили Чернігівського обласного партизанського з'єднання на чолі з О.Ф.Федоровим чисельністю 1400 чол. розпочали свій рейд із Чернігівщини на Правобережну Україну, який вони завершили на території Волинської області.

Слід зазначити, що в 1943 р. Правобережна Україна була центром партизанської боротьби. В цей час тут розгорнули діяльність 19 з'єднань і 150 загонів і груп партизанів. Спільно з білоруськими партизанами вони громили ворога на території Білорусії, підривали переправи й мости на Дніпрі, пускали під укіс ешелони.

До кінця 1943 р. партизани під командуванням С.А.Ковпака паралізували залізничну магістраль Коростень - Бєлокоровичі - Олевськ - Сарни, з'єднання О.Федорова - Ковельський залізничний вузол, а з'єднання О.Сабурова перекрило дороги Овруч - Словечно і Овруч - Мозир.

До приходу військ Червоної Армії партизани утримували на Україні 25 переправ через Дніпро, Десну й Прип'ять.

Під час наступальних операцій Червоної Армії з 17 листопада 1943 р. до 25 березня 1944 р. на Правобережжі під контролем партизанів перебувала територія між річкою Прип'ять і залізничною лінією Коростень - Олевськ - Сарни - Ковель55 .

У 1944 р. з'єднання партизанів України завдавали по ворогові все нових і нових ударів. Взаємодіючи з наступаючими військовими частинами, вони надавали їм значну підтримку.

Для продовження бойових дій на території Чернігівщини було залишено загін партизанів чисельністю 300 чол., який очолив М.М.Попудренко (комісар С.М.Новиков). З часом загін налічував 1200 чол. і перетворився в з'єднання.

Український штаб партизанського руху прикомандирував до з'єднання десантні групи під командуванням В.І.Піскарева, М.А.Рудича, М.Г.Салая, Я.П.Шкрябача, які були сформовані в Москві. До складу партизанського з'єднання М.М.Попудренка ввійшло 20 загонів чисельністю 2000 чол. Спочатку воно діяло в Брянських лісах на стику кордонів України, Росії й Білорусії, а в середині травня 1943 р. відправилось у бойовий рейд на Чернігівщину. 29 травня партизани оволоділи Тупичевом, 2 червня - Добрянкою, а також багатьма іншими селами і дійшли до Дніпра. В районі Радуля партизанське з'єднання переправилось через Дніпро й здійснило рейд на захід.

Діяльність чернігівських партизанів була широкомасштабною. Для знищення їх гітлерівці кинули в наступ три дивізії, чисельність яких становила 40000 чол. Це змусило з'єднання покинути територію Чернігівщини й відійти в Злинківські ліси Брянщини. Проте навала фашистів не припинялась. Вони ще більше зміцнили свої сили, кинувши на партизанів артилерію, танки, літаки. Спочатку спроби партизанського з'єднання прорвати кільце оточення виявилися марними. Під час бою 6 липня 1943 р. героїчну смерть у боротьбі з ворогами прийняв М.М.Попудренко. Важкі бої точилися 7-8 липня. І надвечір 8 липня партизанам вдалося вирватися із оточення. Крім того, вони знищили майже 400 солдатів і офіцерів ворога. Командиром з'єднання призначили Ф.І.Короткова. З'єднанню було присвоєно ім'я М.М.Попудренка. Воно вело успішну боротьбу з ворогом аж поки не зустрілося з радянськими воїнами 22 вересня 1943 р. Чисельність партизанського з'єднання зросла до 3027 чол.

Його бійці 12 разів вступали в бій із гітлерівцями, розгромили сім фашистських гарнізонів, пустили під укіс 120 ешелонів ворога, знищили 143 його автомашини та 8000 окупантів й поліцаїв.

Поряд із обласним загоном на Чернігівщині діяли також інші партизанські загони. Так, у жовтні 1941 р. виник загін у Носівському районі (командир М.І.Стратилат)59 . Його бійці, зокрема, успішно здійснювали диверсії в Носівському районі на залізничній магістралі„Київ - Москва”, яка інтенсивно використовувалась фашистами для перевезення військових вантажів. Початком „рейкової війни” загону бувпідрив ворожого поїзда між станціями Кобижча і Бобровиця. У вагонах було виявлено продукти, які фашисти везли на фронт. Підривники роздали їх населенню. Згодом партизани пустили під укіс бронепоїзд, що курсував на ділянці Носівка - Ніжин з метою охорони залізниці.

У січні 1943 р. партизанські загони й групи Бобровицького, Ніжинського та Носівського районів об'єднались у великий загін „За Батьківщину”, який очолив І.М.Бовкун (комісаром став М.І.Стратилат).

Про командира з'єднання скажемо дещо більше, адже протягом певного часу його ім'я намагалися принизити, дискредитувати. Це був кадровий офіцер. Народився він на Кубані в сім'ї козака. У дев'ятнадцятирічному віці добровільно вступив у ряди Червоної Армії, згодом закінчив Владикавказьке військове піхотне училище. Велика Вітчизняна війна застала його на західному кордоні, де капітан і прийняв свій перший бій із ворогом. Пізніше Іван Михайлович той суворий час згадував так: „В урочищі Вільнокостянтинівське я одержав наказ зі своїм батальйоном зайняти участок оборони на лівому березі річки Стир.

Держали оборону сім днів, після чого відступили. Начальник штабу був убитий у бою, і з липня 1941 р. командиром 19-ї танкової дивізії генералмайором Семенченком я був призначений командиром 19-го мотострілкового полку.”61 В районі Дубно дивізія, де служив Бовкун, потрапила в оточення і була розбита, а він із своїми друзями, намагаючись дійти до лінії фронту, опинився в м. Ніжині, маючи намірвідшукати тут раніше евакуйовану сім'ю.

Однак фронт був уже далеко. Бовкун став членом підпільної організації на чолі з Мочульським, а згодом волею обставин (підпільники потерпіли фіаско) опинився в розташуванні партизанського загону Стратилата, який у бою біля села Гусявка був мало не знищений фашистами. Уцілілі партизани повернулись назад. Бовкуна було обрано командиром. І з його ім'ям пов'язують початок нового періоду в історії партизанського руху Носівщини.

Саме Іван Михайлович був ініціатором і організатором створення об'єднаного партизанського загону, який невдовзі перетворився у велике партизанське з'єднання, до якого входило три полки, а чисельність його складала майже 2000 бійців, серед яких було 190 комуністів і 400 комсомольців.

І.М. Бовкунові слід віддати належне в забезпеченні чіткої діяльності з'єднання. Насамперед командир встановив сувору дисципліну. Норми партизанського життя регламентувались командирськими наказами на зразок: „Не допустити ні в якому разі випивок”, „При накладенні того чи іншого дисциплінарного стягнення - це строгість і чуткість одночасно - повинно враховуватися більше, ніж в Червоній Армії”. Вища міра кари (розстріл) застосовується командиром підрозділу або загону як крайня міра, що стосується невиправних, які здійснили дуже тяжкі злочини (зрада, невиконання присяги, барахольство, свідома дискредитація загону тощо).

Партизани з'єднання „За Батьківщину” завдали ворогові відчутного удару. В районі села Теренці вони утримали дві переправи через Дніпро до приходу Радянської Армії. Згодом по них переправились частини 17- го гвардійського стрілецького корпусу. 11 вересня 1943 р. поблизу сіл Смолин та Сіножатське партизани затопили фашистський караван у складі трьох пароплавів, двох військових катерів і декількох барж. На одній із барж вони переправили через Десну радянські війська. Серйозну допомогу було надано військам у форсуванні Дніпра й Прип'яті.

За час своєї діяльності бійці з'єднання „За Батьківщину” затопили 11 пароплавів і барж, пустили під укіс 69 ворожих ешелонів, знищили 6000 фашистських солдатів і офіцерів.

За проявлені відвагу, мужність і героїзм у боротьбі з ворогом командирові з'єднання І.М.Бовкуну та командирам першого й другого полків М.Симоненку і Шеверьову в 1944 р. було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Яскраву сторінку в справу боротьби з ворогом вписало партизанське з'єднання імені М.Коцюбинського (командир М.Таранущенко, комісар К.Таранюк), яке налічувало в своїх рядах понад 3000 чоловік. Його бійці здійснили понад 50 великих бойових операцій, під час яких пустили під укіс 45 фашистських ешелонів, розгромили десятки гарнізонів, знищили майже 6000 окупантів та поліцаїв.

Партизани з'єднання підтримували тісні зв'язки із штабом 8-ї стрілецької дивізії. За завданням її командування вони проводили розвідувальні операції, розміновували дороги. При підході Червоної Армії з'єднання організувало переправу військ через Десну, Дніпро і Прип'ять.

У Новобасанському районі діяв партизанський загін, керівництво яким здійснював О.Є.Кривець.

У Чорнобильському районі Київської області та на території Чернігівщини й Білорусії здійснював діяльність партизанський загін на чолі з Ф.В.Головачем. Його бійці, працюючи в тісній взаємодії з партизанами інших загонів України й Білорусії, знищили німецькі гарнізони в населених пунктах Комарині, Опачичі, Ротичі, Страхолісся. Під партизанським контролем перебували Верхні й Нижні Жари, Гдинь, Катичів, Коливань, Ладижичі, Паришів, Посудове, Скородне, Тарасовичі, Чиколовичі тощо.

На території Варвинського, Прилуцького й Малодівицького районів Чернігівщини діяв партизанський загін під командуванням Є.Х.Соколовського. Загін приймав активну участь у звільненні від німецькофашистських загарбників м. Прилуки, а також організував переправи радянських військ біля населених пунктів Навози, Окунінове, Сивки.

Крім згаданих, окремі партизанські загони й групи діяли в інших районах Чернігівської області. Серед них загін під командуванням С.К.Клименка в Новгород-Сіверському районі, під командуванням А.С.Ярового - в Козелецькому районі. В суміжних районах Київщини й Чернігівщини громили ворога загони на чолі з Ю.О.Збанацьким, С.Ю.Науменком, К.С.Гнідашем тощо.

Лише за два роки своєї діяльності народні месники Чернігівщини пустили під укіс 389 фашистських ешелонів, затопили 34 пароплави й 22 баржі, збили сім літаків, знищили понад 32000 гітлерівських солдатів і офіцерів, висадили в повітря 43 залізничних і 404 шосейних мости, зруйнували 63 км залізничних колій, 5 залізничних станцій, 36 ворожих танків, 797 автомашин, 25 заводів, вирізали 323 км телефонного зв'язку, розгромили 44 ворожих гарнізони, 133 поліцейські стани, знищили понад 32000 гітлерівських солдатів і офіцерів.

Серед захоплених партизанами трофеїв були дев'ять гармат, 26 мінометів, 360 автоматів, 330 кулеметів, 5824 гранати, 5056 гвинтівок, 820 мін, 49 автомашин, 24 мотоцикли, 253 велосипеди, 7 радіостанцій, майже 954000 патронів73 .

Активну боротьбу з німецько-фашистськими окупантами здійснювали підпільні партійні й комсомольські організації Чернігівщини.

В області діяло 18 підпільних райкомів партії, 21 райком комсомолу й комсомольські організації.

Зокрема, досить активною була діяльність Холминської підпільної комсомольської організації, яка спочатку називалася „Так починалося життя”, а згодом - „За Батьківщину”. Очолював її Микола Єременко.

Організація об'єднала в своїх рядах 46 комсомольців-підпільників, які надавали партизанам істотну допомогу зброєю й боєприпасами, вели розвідку, друкували та розповсюджували листівки.

У березні 1942 р. фашисти вийшли на слід підпільників. До їх рук потрапили Микола Єременко, Леонід Ткаченко, Феня Внукова, Олександр Ємеляненко, Федір Рєзніченко. Всі вони дотримали вірності прийнятої при вступі в організацію урочистої клятви: „Вступаючи в ряди підпільної комсомольської організації „За Батьківщину!”, я перед лицем своїх товаришів, перед Вітчизною, перед усім радянським народом даю присягу: вести нещадну боротьбу проти лютих ворогів-фашистів, боротися проти них, не шкодуючи свого життя, до того часу, поки наша земля не буде звільнена від фашистської нечисті. І краще вмерти, ніж зрадити своїм товаришам!

З перших днів окупації в Ніжині розгорнула свою діяльність підпільна комсомольська організація, яку очолив молодий комуніст Я.П.Батюк.

У ранньому дитинстві він втратив зір. Але це не завадило йому здійснити свої мрії. Наполегливий юнак із відзнакою закінчив юридичний факультет Київського університету імені Т.Г.Шевченка, став юристом. Спочатку він працював адвокатом у Києві, а згодом переїхав до батьків у Ніжин. Тут Я.Батюка й застала війна. Будь-що юнак рвався на фронт: якщо не бійцем, то військовим юристом. Але йому відмовляли. І тоді в Якова Петровича виникла думка про створення в місті підпільної організації.

З метою конспірації він влаштувався працювати завідувачем Ніжинської артілі канатного виробництва. В ній виготовляли протравлені спеціальним хімічним складом упряжки, завдяки чому багато німецьких коней вийшли з ладу. З часом загарбники вирішили організувати систему кооперації, куди мала ввійти й ця артіль. Оскільки розпорядження німців не відповідали планам підпільників, Батюк організував акцію протесту працівників артілі, за що його звільнили з роботи.

Спочатку до складу організації ввійшли сестра Батюка Женя, Панас Афонін, Іван Могильний, Марфа Мотильова, Віктор Неліп, Рая Ороховацька, Михайло Ткачов. Наприкінці 1942 р. в організації було вже понад 50 чоловік. Ніжинські підпільники здійснювали диверсійні вилазки, розповсюджували серед населення листівки. Тісні зв'язки налагодили вони з партизанами, яким надавали значну допомогу. Зокрема, комсомольці переправили понад 60 народних месників до лісу, передали партизанам 150 гвинтівок, багато боєприпасів та медикаментів.

Підпільники також викрали з лікарні поранених партизанів, знищили сільськогосподарські машини та склад пального, якими користувались фашисти.

Влітку 1943 р. гестапівці заарештували Я.П.Батюка і 25 його побратимів. 50 днів знущались вони над молодими патріотами, завдавали їм нелюдські муки. Однак ніщо не могло зламати волі й мужності борців.

Жодного слова не промовили вони ворогові і загинули як справжні герої.

В ніч на 7 вересня 1943 р., коли до міста вже наближалась Червона Армія, відважних месників фашисти розстріляли.

Крім організації Я.Батюка, в Ніжині діяли також підпільні групи І.Коновалова й Ф.Щітки.

Активну боротьбу з ворогом здійснювали комсомольці-підпільники в Борзні, Прилуках, Ічні, Острі. Сміливою, жвавою і різноманітною була діяльність підпільників Холминського, Корюківського, Семенівського районів. Зокрема, корюківським підпільникам удалося викрасти з районної друкарні шрифти, які вони передали партизанам. Окрім агітаційної, розвідувальної роботи й збирання зброї, вони організовували значну допомогу дружинам солдатів і офіцерів Червоної Армії - колишнім робітникам та службовцям цукрового заводу - продовольством. За осінь 1941 р. підпільники та партизани Корюківщини передали сім'ям військовослужбовців понад 3000 пудів хліба, 100 пудів м'яса тощо.

Загалом під час Великої Вітчизняної війни на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території України діяло понад 60 партизанських з'єднань, які об'єднували 287 загонів, батальйонів, полків, 1993 партизанські загони й розвідувально-диверсійні групи, які не входили в партизанські з'єднання. Всі партизанські формування нараховували більш ніж 501000 чоловік, серед яких було 30697 жінок.

В результаті своєї діяльності партизани України знищили 464680 солдатів і офіцерів ворога, пустили під укіс 34 бронепоїзди, 4958 військових ешелонів, 40165 цистерн, платформ і вагонів.

Партизани України надавали допомогу в боротьбі з німецькофашистськими загарбниками іншим народам. Так, наприклад, частину озброєння й боєприпасів партизани О.Ф.Федорова передали у вересні 1943 р. загонам Гвардії Людової Люблінського воєводства Польщі.

У березні-липні 1944 р. в Польщі розгорнули діяльність українських партизанських загонів і з'єднань загальною чисельністю 4400 чоловік, а на території Чехословаччини їх нараховувалось 5084.

За свої ратні справи вони отримали 63500 урядових нагород.

94 чоловікам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а С.А.Ковпак і О.Ф.Федоров удостоєні цього звання двічі.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. КПСС о Вооруженных Силах Советского Союза. Сборник документов. 1917 - 1958. - М., 1958. - С. 356.

2. Кучер В.І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941 - 1944). - К., 1974. - С. 9.

3. История Коммунистической партии Советского Союза. - М., 1970. - Т. 5. - Кн. 1. - С. 264.

4. История Украинской ССР: В 10-ти т. - К., 1984. - Т. 8. - С. 110.

5. Кучер В.І. Вказ. праця. - С. 9.

6. Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 - 1945: Сборник документов и материалов. - К., 1988. - Изд. 2-е. - С. 93-95.

7. Старожилов М. Партизанське з'єднання С.А.Ковпака. - Львів, 1966. - С. 25-26.

8. Кучер В.І. Вказ. праця. - С. 9-10.

9. Терехов А., Скирдо М., Миронов А. Гвардейская Таманская. - М., 1990. - Изд. 4-е. -С. 51.

10. Строкач Т. Наш позивний Свобода. - К., 1979. - С. 58.

11. Ковпак С.А. Солдати Малої землі. - К., 1965. - С. 126-127; Задко В. Військові дії на Сумщині у 1941 - 1943 рр. // Сіверянський літопис. - 2003. - № 1. - С. 143-144.

12. Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 - 1945 ... - С. 95; Украинская ССР в Великой Отечественной войне: В 3-х т. - К., 1975. - Т. 1. - С. 304; Задко В. Вказ. праця. - С. 144.

13. Старожилов Н.В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. - К., 1983. - С. 34-35.

14. Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. - К., 1962. - С. 53; Задко В. Вказ. праця. - С. 145.

15. Задко В. Вказ. праця. - С. 146.

16. Кучер В.І. Вказ. праця. - С. 10; Задко В. Вказ. праця. - С. 146.

17. Богатырь З.А. В тылу врага (Боевая деятельность соединения партизанских отрядов под командованием Героя Советского Союза А.Н.Сабурова). - М., 1963. - С. 36, 38, 39, 48-54.

18. Рейнгард К. Поворот под Москвой. - М., 1980. - С. 251; «Совершенно секретно! Только для командования!» Сборник документов и материалов. - М., 1967. - С. 400-401.

19. Немятый В. В борьбе за срыв грабительских планов фашистской Германии. - К., 1982. - С. 166.

20. Инчин А. Шумят леса Хинельские. - М., 1966. - С. 72-73; Наумов М. Хинельские походы. - Пермь, 1959. - С. 336.

21. Ковпак С.А. Солдати Малої землі. - С. 214.

22. Задко В. Вказ. праця. - С. 151.

23. Бычков Л.Н. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны. - М., 1965. - С. 193-194.

24. Старожилов Н.В. Указ. соч. - С. 38.

25. Чигринов І. Свої і чужинці. - К., 1988. - С. 360-362.

26. Ковпак С.А. Из дневника партизанских походов. - М., 1964. - С. 220.

27. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 - 1945 гг.: В 6-ти т. -М., 1961. - Т. 2. - С. 352.

28. Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 - 1945 ... - С. 125.

29. Там же. - С. 139.

30. Там же. - С. 126.

31. Задко В. Вказ. праця. - С. 153.

32. Там само. - С. 158.

33. История второй мировой войны 1939 - 1945 гг.: В 12-ти т. - М.,

1975. - Т. 5. - С. 292. Старожилов Н.В. Указ. соч. - С. 90, 99, 100.

34. Там же. - С. 48.

35. Там же. - С. 39.

36. Задко В. Вказ. праця. - С. 159.

37. Водоп'ян І.І. Сторінка героїчного літопису // Український історичний журнал. - 1975.- № 2. - С. 135-136.

38 Там само. - С. 136

39. Там само. - С. 137.

40. Федоров О.Ф. Підпільний обком діє. - К., 1964. - С. 175.

41. Сергієнко Г. Людина подвигу. - К., 1964. - С. 32-33.

42. Попудренко М. Щоденник. - К., 1949. - С. 16; Клюєнко Д.М. Допомога партизанів і підпільників України Червоній Армії (червень 1941 - липень 1942 рр.) // Український історичний журнал. - 1985. - № 5. - С. 79.

43. Сіментов Ю.Я., Яцура М.Т. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігівщини. К., 1968. -С. 128-129.

44. Там само. - С. 129.

45. Хрестоматія з історії Чернігівщини / Упорядники М.С.Чуприна і Ю.Я.Сіментов. - К., 1969. - С. 127.

46. Дудко І.П. Бойова взаємодія українських, російських і білоруських партизанів у роки Великої Вітчизняної війни // Український історичний журнал. - 1972. - № 9. - С. 30.

47. Попудренко М. Щоденник. - К., 1949. - С. 22.

48. Там само. - С. 96.

49. Найда С., Мельник С. Взаимодействие черниговских партизан с Советской Армией // Военно-исторический журнал. - 1977. - № 1. - С. 94.

50. Там же.

51. Плечом к плечу. Сборник документов. - Тула, 1972. - С. 172.

52. Найда С., Мельник С. Указ. соч. - С. 94.

53. Старожилов Н.В. Указ. соч. - С. 91. 81

54. Там же. - С. 99.

55. Вопросы истории КПСС периода Великой Отечественной войны. - К., 1961. - С. 35.

56. Див.: Слинько І.І. Підпілля і партизанський рух на Україні. На завершальному етапі визволення. 1944. - К., 1970.

57. Найда С., Мельник С. Указ. соч. - С. 94.

58. Сіментов Ю.Я., Яцура М.Т. Вказ. праця. - С. 131.

59. Симоненко М. В лісах над Остром. - К., 1969. - С. 12.

60. Там само. - С. 21, 22.

61. Див.: Ємельянов В. Украдена слава // Сіверянський літопис. -

1995. - № 1. - С. 17.

62. Там само.

63. Федоров О.Ф. Лісові фортеці // Комсомолець Чернігівщини. - 1961. - 30 серпня; Сіментов Ю.Я., Яцура М.Т. Вказ. праця. - С. 132.

64. Ємельянов В. Вказ. праця. - С. 18.

65. Найда С., Мельник С. Указ. соч. - С. 95-96.

66. Див.: Ємельянов В. Вказ. праця. - С. 18.

67. Сіментов Ю.Я., Яцура М.Т. Вказ. праця. - С. 132.

68. Найда С., Мельник С. Указ. соч. - С. 96.

69. Клоков В., Кулик І., Слінько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. - К., 1957. - С. 72.

70. Кучер В.І. Вказ. праця. - С. 16.

71. Найда С., Мельник С. Указ. соч. - С. 96.

72. Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941 - 1945 гг.). - К., 1956. - С. 290.

73. Деснянська правда. - 1943. - 17 листопада.

74. Тронько П. В боях за Вітчизну 1941 - 1945 рр. - К., 1961. - С. 85.

75. Хрестоматія з історії Чернігівщини... - С. 120-121.

76. Симоненко М. Вказ. праця. - С. 24-25.

77. Старожилов Н.В. Указ. соч. - С. 35.

78. Симоненко М. Вказ. праця. - С. 25.

79. Хрестоматія з історії Чернігівщини... - С. 121-122.

80. Симоненко М. Вказ. праця. - С. 25.

81. Федоров О.Ф. Підпільний обком діє. - К., 1964. - С. 265-266.

82. Григорович Д.Ф., Замлинский В.А. Коммунистическая партия Украины в годы Великой Отечественной войны. - К., 1980. - С. 252.

83. Старожилов Н.В. Указ. соч. - С. 101.

84 Там же. - С. 99-100.

85. Очерки истории Коммунистической партии Украины. - К., 1977. - С. 578.

Редько О.Ф., доцент

ОСВІТЯНИ УКРАЇНИ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Інтерес до різних подій історії Великої Вітчизняної війни, з певністю можна стверджувати, не згасне ніколи. Її вивчають і досліджують як вчені, так і політичні діячі, військові спеціалісти, митці. Однак і до сьогодні ще невсі сторінки її висвітлені. Потребує свого всебічного дослідження і тема участі у війні освітян, осмислення їх ролі в перемозі над ворогом. Вчителі, по суті, підготували покоління, що виграло духовну війну, незважаючи на величезні втрати в роки сталінського терору. До того ж вони безпосередньобрали участь у боротьбі з ворогом на фронтах, у тилу і підпіллі.

Про вклад освітян у перемогу над фашизмом розповідається в численних публікаціях повоєнного періоду (щоправда, здебільшого описового характеру).1 Різнобічно відтворює героїзм учителів та їх учнів у війні мемуарна література. Це - спогади і щоденники, документальні повісті і романи керівників антифашистського підпілля і партизанського руху в Україні, відомих воєначальників і розвідників, інших учасників боротьби з окупантами.2 Внесли свій вклад в розробку означеної проблематики такі відомі історики, як М.В.Коваль, В.І.Клоков, В.О.Замлинський, В.М.Нем'ятий, І.І.Слинько, Д.Ф.Григорович, П.Денисенко, М.О.Буцько, М.І.Супруненко, І.Ф.Курас та ін.3 Надзвичайно багатий матеріал зберігають центральна і місцева преса, художня і публіцистична література, твори кіно і образотворчого мистецтва. Газета «Учительская правда», наприклад, виходила в роки війни всього один раз на тиждень, але який багатий матеріал про подвиги педагогів ми там знаходимо! Крім зведень Радінформбюро, офіційних повідомлень можна було зустріти на її шпальтах і розповіді про подвиги освітян на фронтах, про досвід і новаторські почини вчителів. Через газету освітяни - фронтовики вели переписку зі своїми колегами, що залишилися в тилу, цікавились новинами шкільного життя.

Велику дослідницьку роботу про участь освітян у війні провів чернігівський історик-краєзнавець, вчитель Г.Є.Греченко. Результати його досліджень знайшли відображення в таких роботах, як нариси «Варва», «Ведильці», «Короп», «Ічня», що ввійшли до тому «История городов и сёл Украинской ССР. Черниговская область», в тезах доповідей нанаукових конференціях, численних публікаціях у періодиці, а найширше - у книзі «Бойові і трудові подвиги вчителів та школярів Чернігівщини у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.»4 Крім інших джерел, автор з вдячністю використала при написанні даної статті зібраний ним матеріал.

Напередодні Великої Вітчизняної війни учительство було найчисленнішим загоном інтелігенції. Воно об'єднувало 1 млн 216 тис чоловік.5 На Україні в довоєнні роки працювало 255,2 тис.6, а на Чернігівщині - 11267 педагогів.

З перших днів війни десятки тисяч учителів стали в ряди захисників Батьківщини. «З моменту оголошення війни немає більше мирних професій. Вся країна віднині працює на оборону, на захист Батьківщини», - з таким закликом звернулися до своїх колег учителі Варварівського району Миколаївської області.8 На цей заклик відгукнулась численна армія освітян. Вчитель Ф.І.Гусєв так висловив свою готовність боротися з ворогом: «Підлим гітлерівським бандитам пощади не буде. Я танком володію не гірше, ніж учительською справою».

Вчительство стало однією з найбільш представницьких професій на фронтах, у підпіллі, партизанському русі. З початком війни на фронт пішло 50 тис. учителів України. Педагоги очолили чотири підпільні обкоми партії: Київський - І.В.Сергієнко, Вінницький - М.С.Корнійчук, Харківський - І.І.Бакулін, Миколаївський - П.Я.Защук; десятки МК і РК партії; три обласні підпільні комітети комсомолу; більше 500 вчителів керували підпіллям у різних населених пунктах республіки; шість були командирами великих партизанських з'єднань і бригад - П.О.Величко, Ю.О.Збанацький, М.І.Наумов, А.З.Одуха, М.М.Таранущенко, О.В.Тканко; більше 50 - комісарами з'єднань і бригад, начальниками штабів і командирами партизанських загонів. Багато з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Всього Батьківщина відзначила 581 освітянина цією найвищою нагородою. Серед них - 139 українців, в т.ч. 16 - наших земляків.

Відомий своїми подвигами Севастопольський учительський батальйон народного ополчення, «гвардії учительський» загін у з'єднанні М.І.Наумова, який складався повністю із освітян, танкова колона «Народний вчитель», ескадрилья бойових літаків «Радянський вчитель».

Вчителі Чернігівщини також брали активну участь у війні. За словами О.Федорова, вчительство допомагало громити ворожі ешелони, підривали мости, поїзди, автомашини, проводити масово-політичну роботу серед населення, організовувало матеріальну допомогу. Цілими сім'ями йшли вчителі у партизанські загони. Серед них: Білевичі (мати Ольга Федорівна, бабуся Олександра Карпівна, Олена Білевич - розвідниця, колишня піонервожата сш № 11 м. Чернігова, брати Володя, Юрій і дружина Юрія Варвара); Бригинці - чоловік і дружина (педагоги з Остерщини); Валюшкевичі (Юрій Іванович та Любов Степанівна, їх діти Вадим та Ігор, інші члени родини); Захаренки (Григорій Дмитрович та Катерина Іванівна); Макаренки (Олексій Васильович і Надія Михайлівна) та багато інших.

Командирами прославлених партизанських з'єднань стали педагогидовоєнної пори Ю.О.Збанацький і О.В.Тканко, М.М.Таранущенко.

Комісарами з'єднань «За Батьківщину», ім. М.О.Щорса, М.М.Попудренка та інших партизанських формувань були педагоги за фахом М.І.Стратілат,П.К.Лузан, В.П.Мольченко, В.О.Яременко, І.І.Ліщинець, В.П.Бурим, М.В.Кулаков, А.І.Конішевський, Б.Є.Гуд, С.М.Жема.

Найбільш боєздатні партизанські загони в з'єднаннях С.А.Ковпака, О.Ф.Федорова, М.М.Попудренка очолили знову ж таки вчителі - О.П.Балабай, Г.В.Балицький, П.Є.Брайко, В.Ф.Калач, Ф.І.Лисенко, І.Є.Цимбаліст; чотири із них - Герої Радянського Союзу. С.А.Ковпак писав: «Багато чесних трудівників радянської школи поділяли з нами радощі і труднощі партизанського життя; йдучи в передових лавах бійців, вони своїми подвигами прославляли нашу Батьківщину. Знайте і поважайте їх імена».

Ось кілька прикладів. Г.Я.Газима, директор семирічної школи м. Путивля Чернігівської області, був начальником штабу винищувального батальйону, потім начальником штабу партизанського загону, яким командував Ковпак. Самовідданістю і мужністю відзначились дії цього батальйону. Ф.І.Лисенко, учитель історії, завідуючий Волинським облвно, в перші ж дні війни вступив до партизанського загону під командуванням О.Ф.Федорова, залучив до партизанської та підпільної боротьби багатьох своїх колег з Волинської і Чернігівської областей. Учитель історії О.П.Балабай, до війни директор Перелюбської семирічної школи на Чернігівщині, створив підпільну групу з учителів і учнів своєї школи, пізніше очолив партизанський загін ім. Чапаєва. Учитель з Харківщини В.М.Яремчук організував партизанський загін ім. У.Кармелюка, який наводив жах на німців. Окупанти обіцяли велику винагороду тому, хто видасть їм відважного партизанського ватажка.

У складі прославленого з'єднання С.А.Ковпака шлях від рядового до командира полку пройшов сільський учитель П.Є.Брайко. Під час рейду по Західній Україні і східних воєводствах Польщі його полк знищив близько 1700 фашистів, пустив під укіс 4 ешелони з живою силою і технікою, зайняв міста Боромль, Станіславчик, Лопатинь, повністю замінував залізничну магістраль Львів - Золочів. У місті Мир полк П.Є.Брайка розгромив 9 маршових батальйонів гітлерівців, знищивши при цьому близько 4 тис.

солдатів і офіцерів. За подвиги в боях на польській землі П.Є.Брайко одержав високу нагороду - Хрест Грюнвальда.

Наприкінці 1941 р. почало діяти підпілля в Острозі. На чолі його стояв комітет з дев'яти чоловік, яким керував В.А.Томашевський. До війни він жив у Києві, працював учителем, інспектором шкіл, завучем.

На початку війни, провівши на призовні пункти своїх учнів - випускників, Володимир Антонович теж пішов на фронт. В одному з боїв був контужений, у непритомному стані залишився на полі бою. Волею долі потрапив до окупованого Києва, а звідти - до батьківської оселі, в село Дорогощі на Хмельниччині. Очолив Острозький підпільний комітет.

Батьківська хата стала явочною квартирою для підпільників і партизанів.

В окупованому Києві діяло 68 підпільних організацій і груп. Бойовими помічниками народних месників ставали школярі. Часто на київських вулицях можна було побачити хлопчика з кошиком. То він іде на Володимирський ринок продавати яблука, то несе до знайомих картоплю.

Перехожі і не здогадувалися, що то - розвідник київського підпілля десятирічний Казимир Гапоненко, який виконує в цей час важливе доручення, що під яблуками і картоплею в нього листівки, гармати.

Всій країні було відоме ім'я Олександри Сергіївни Федоринчук.

Вчителька із м. Севастополя організувала евакуацію дітей, ходила на передову з подарунками, зробленими для бійців руками дітей, чергувала в шпиталях. Вона створила бригаду із 60 чоловік, які шили, в'язали, прали білизну, будували укриття. Член бригади - вчителька О.Козлова стала швачкою, І.Каганович - громадською прачкою, В.Куликовська - реставратором старого одягу і взуття. Вчитель математики Іванов вів агітаційну роботу в бомбосховищах. Вчителька А.Долець керувала міським відділом народної освіти.

У статті «Учительство і війна» М.І.Калінін писав: «Радянські вчителі у Вітчизняній війні, не говорячи уже про тих, хто безпосередньо в рядах Червоної Армії веде боротьбу з німецькими поневолювачами, показують яскраві приклади високого розуміння свого громадянського обов'язку.

Немало фактів, коли в окупованих німцями районах радянська вчителька, до війни скромна і непомітна трудівниця, ставала мужнім і безстрашним борцем. Багато радянських вчительок, нехтуючи небезпекою, допомагають партизанам, добуваючи для них цінні відомості, рятують поранених червоноармійців, збирають таємні сходи колгоспників у будинках, лісах і розповідають правду про війну, збурюючи в серцях змучених селян волю до боротьби».

Відомо, які страшні звірства чинили гітлерівці на окупованій території, та вчителі і тут проявляли мужність. Всіх, хто залишився в м. Олевському Житомирської області, 3 вересня 1941 р. фашисти зігнали у міський кінотеатр.

В залі встановили кулемет. Фашистський офіцер викликав на сцену місцеву вчительку Галину Бринько і, погрожуючи револьвером, наказав голосно прочитати російською мовою німецьку листівку, яка закликала селян допомагати німцям, забезпечуючи їх продовольством. Але патріотка кинула листівку в обличчя окупанту зі словами: «Прокляті гади! Радянські селяни вам не помічники!» Її тут же розстріляли. Подібний випадок стався і на Київщині з педагогом Комарецьким, який в категоричній формі відмовився читати відозву, за що його повісили. Які тільки знущання над нескореними здійснювали нелюди. Так, німецький палач - шеф поліції Бекетов виколов очі і вирізав зірки на тілі Д.Дорошенко, учительки Артемівської школи на Харківщині. Голодаючому учителю Корецькому із Обухівського району Київської області дозволили накопати в городі картоплю, а потім звинуватили в крадіжці і жорстоко цькували собаками. Живцем спалили гітлерівці одну з найкращих педагогів - жінок с. Євминки на Чернігівщині П.П.Власик разом з 11-річною донькою і двома онуками. У Бобровицкому районі було спалено директора Свидовецької школи П.В.Сало та 75 дітей - школярів. А директор Коропської середньої школи Є.Д.Назилюк та вчителька із Сосниччини М.Ю.Хоменко були задушені в гестапівських катівнях. Останню потім кинули під лід у річку Убідь. Забили майже до смерті, відрізали кінчик язика, стріляли у знепритомленого Олексія Битюка з Вінничини. Він же вистояв і вижив. У повоєнні роки навчав дітей у рідній школі.

«Учительская газета» від 2 серпня 1944 р. повідомляла про розстріл учительки Березівської школи Чернігівської області С.Г.Холявко разом з її трьома маленькими дітьми, вбивство учениць Липецької школи Чугуївського району на Харківщині Зіни і Каті Гармакових, учня Новопокровської школи Старикова і багатьох учнів Краснокутської школи цієї ж області. У селі Побогаївці Срібнянського району Чернігівської області фашисти зігнали до школи стариків, жінок, дітей і спалили їх.

Фашисти лютували. Лише за тиждень шеф Станіславського гестапо Ганс Крюгер та його команда розстріляли 425 учителів, 142 лікарі, 68 інженерів. 192 освітянина було розстріляно у Київській області.

У Львові гітлерівці з карального загону «Нахтігаль» розстріляли 250 учителів; 99 педагогів було розстріляно в 19-ти (із 35) районах Житомирської області. Ось свідчення очевидця - львів'янина: «Передовсім хапали інтелігенцію. Питали: «Ваша освіта?». Досить було відповісти - «вища», як людину забирали».

Немає сумніву, це було не випадково. Окупаційна політика фашистів проголошувала: аби здійснювати повний контроль завойованого Сходу, необхідно знищувати місцеву інтелігенцію. Після окупації України гітлерівці з каральних батальйонів вбивали тисячами вчителів в містах і селах. А ті, що лишалися живими, дико переслідувалися, насильно відправлялися до Німеччини на каторжні роботи. Тільки з 15 травня 1942 р. по 1 грудня 1943 р. до Німеччини відправлено понад 600 учителів Волинської області, 700 - з Київщини, а в Луцьку лишилося всього 10 педагогів із 320.

Нелюдських знущань зазнали вчителі - комсомольці, які з тих чи інших причин лишалися на окупованій території. В Обухівському районі на Київщині їх змушували, як собак, заганяти зайців для німецьких офіцерів, а за невдале полювання забивали до смерті.

Ненависть фашистських властей до вчителів виявилась навіть у створенні для них нестерпних умов голодного існування. У багатьох областях учительський пайок обмежувався до мінімуму.

Так, на Одещині вчителів змушували працювати в полі, видаючи на весь рік лише 30 кг ячменю або проса.

«Важко писати про те, що відбувається зараз у місті, - заніс до свого щоденника влітку 1941 року молодий вчитель Карл Кошарський із Проскурова (нині Хмельницький), - щодня розстрілюють людей, грабують «цивілізованим» методом, все вивозять, руйнують... Про права людини навіть не згадуй, бо на тебе чекає гумова палиця».

Звірства фашистів не тільки не примусили освітян визнати «новий порядок», а, навпаки, посилили у них ненависть до фашизму. Широкого резонансу набув всеукраїнський антифашистський мітинг вчителів, який відбувся 1 жовтня 1942 року. Його учасники прийняли звернення «До вчителів усього світу», в якому говорилося: «Ми переконані в тому, що ви зробите все від вас залежне, щоб прискорити розгром гітлерівських банд. Час не жде. Кожну годину зволікання ворог використовує проти нас. Учителі всього світу! Подамо один одному руку через кордони, що нас роз'єднують! Піднімемо вище прапор загальнолюдської культури проти фашистського варварства».

Тільки на території Чернігівщини більше 50 освітян стали керівниками антифашистської боротьби в тилу ворога. Варто звернути увагу, що серед них було немало жінок. Цього факту не могли не визнати навіть наші вороги. «Слід виділити в окрему групу жінок... Молоде, виховане комуністами жіноче покоління є досить упертим прошарком помічників руху, що ні перед чим не відступає», - так говорилося в секретному листі, підготовленому генерал-полковником Сомбахтеєм - начальником угорського королівського генштабу для службового користування окупаційним військам під заголовком «Ознайомлення з досвідом сучасної війни».