До 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

Весною наступного, 2005-го, року прогресивне людство планети Земля і, насамперед, народи бувшого Радянського Союзу, а разом з ними - народ України, відзначатимуть знову ж таки ювілейну дату - шестидесятиріччя повного розгрому і беззастережної капітуляції фашистської Німеччини, шестидесятиріччя того дня - 9-го травня, - який увійшов в історію, у серце та пам'ять кожної чесної людини як День Перемоги.

Повне визволення України від німецько-фашистських загарбників - то великовагома історична подія у багатоаспектному відношенні: військовому, територіальному, економічному і, насамперед, людському факторі. Але вона, ця подія, не ізольована від загального процесу, ходу Великої Вітчизняної війни.

Виступаючи з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги, Президент України Леонід Кучма наголошував: пам'ятаймо, що свобода України виборювалася у битвах під Москвою, Сталінградом і Ленінградом, на Курській дузі, на всіх фронтах Великої Вітчизняної. Вона кувалася надлюдськими зусиллями трудівників тилу.

Тому ми вважали б за доречне зупинитися на деяких моментах, які характеризують загальний фон початку війни, розвитку подій, її сприйняття. Тим більше, що деякі з цих моментів і на сьогодні сприймаються неоднозначно, викликають дискусії. Отже, насамперед, ми не обмежимося концентрацією нашої уваги на факторі значення визволення України, а ставимо деякі так звані “гострі” питання, підхід до вирішення яких потім вплинув і на хід Великої Вітчизняної війни, і на долю України.

У дискусіях, зокрема, ставиться питання: а чи не краще було б керівним колам Союзу у ті складні передвоєнні часи шукати більш тісного співробітництва з Англією та Францією, щоб спільно протистояти можливій агресії з боку Німеччини? Щодо цього, то варто сказати, що керівні кола Радянського Союзу не тільки шукали, а відкрито йшли на таке співробітництво. Протягом весни - літа 1939 року, коли особливо стала очевидною агресивність фашистської Німеччини - після окупації Чехословаччини (березень 1939 року), активізувалися дипломатичні стосунки з Радянським Союзом з боку Англії та Франції. У серпні 1939 року до Москви навіть прибули військові місії цих країн для ведення переговорів з метою виробити спільні заходи, щоб перешкодити розгортанню фашистської агресії в Європі, приборкати фашистську Німечину. Можливо в чомусь можна докоряти, звинувачувати керівництво Радянського Союзу щодо його позиції на цих переговорах, звинувачувати його за кінцеві наслідки, але є незаперечні свідчення, що радянське керівництво самим серйозним чином поставилось до переговорів.

Факти:

1. Радянська військова делегація на цих переговорах складалася з військових діячів найвищого рангу. До неї входили: народний Комісар оборони Ворошилов К.Є., начальник Генерального штабу Шапошніков Б.М., керівники родів військ. Делегації ж Англії та Франції очолювали далеко не перші особи у військових колах та й повноваженнявони мали обмежені: лише “домовитися” з головним командуванням радянських збройних сил з питань, що стосуються “вступу у співробітництво” між збройними силами. Керівник же радянської делегації - нарком Ворошилов К.Є. мету переговорів сформулював чітко і категорично: «Якщо агресивний Європейський блок нападе на одну з країн, його необхідно буде розбити, щоб то не стало. Для цього необхідно мати відповідний воєнний план. Цей план необхідно обговорити в деталях, підписати воєнну конвенцію, роз'їхатися по домах і чекати подій у спокійному усвідомленні своєї сили». Позиція чітка і ясна.

2. Радянська делегація, по суті справи, розкрила перед своїми партнерами по переговорах стан Збройних Сил Радянського Союзу: їх кількість, структуру, технічне оснащення. Зрозуміло, що такий крок можна було зробити лише при повній довірі до партнерів і при умові самого серйозного ставлення до переговорів.

3. При різних варіантах можливого розвитку подій:

а/ напад агресора на Англію та Францію;

б/ напад на Польщу та Румунію - радянська делегація заявила про дуже конкретний обсяг воєнної допомоги країнам, які б зазнали агресії.

Наприклад, було заявлено, коли агресії зазнають Англія та Франція, то Радянський Союз виставляє на їх захист 70 процентів від тієї кількості збройних сил, які виставлять згадані країни безпосередньо проти головного агресора - Німеччини. Це значить: якби Англія та Франція виставили 90 піхотних дивізій, то Радянський Союз виставив би 63 піхотні дивізії, 6 кавалерійських, відповідну кількість артилерійських установок, танків, літаків. Представник Англії заявив, що з початком війни Англія зможе зразу виставити лише 5 піхотних і одну механізовану дивізію, представник Франції конкретних цифр не назвав, хоча Франція на той час володіла значними збройними силами: 110 дивізій. До цього варто додати, що зокрема англійська місія мала настанову свого Міністерства закордонних справ “докласти усіх зусиль, щоб продовжити переговори до 1 жовтня”. Але ж війна уже ось-ось мала розпочатися, що потім і підтвердилося.

Крім того, варто зважити, що у разі розв'язання війни гітлерівською Німеччиною не могла лишитися осторонь Польща. Але тогочасний уряд Польщі категорично відмовився брати участь у переговорах і будь-яким чином сприяти їм, категорично заявив про свою незгоду дозволити радянським військам перейти через територію Польщі, щоб стати на перешкоді дальшому просуванню гітлерівських військ.

Ось за таких обставин ад'ютант Ворошилова і передав своєму шефу записку: “Клим! Коба /Сталін/ сказал, чтобы ты сворачивал шарманку!”.

У той же час активізували свою діяльність, спрямовану на пошуки і встановлення більш тісних контактів з Радянським Союзом, вищі керівні кола Німеччини. Ішов тривалий дипломатичний зондаж один одного.

Сталін, нарешті, погодився прийняти міністра закордонних справ Німеччини і 23 серпня 1939 року була підписана відома “Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом”, а також таємні додаткові протоколи про сферу впливу. При цьому скажемо, що ще раніше з Німеччиною підписали декларації про ненапад Англія (у вересні 1938 року) та Франція (у грудні 1938 року). Так що Радянський Союз не був піонером у здійсненні подібних ситуацій. Документи свідчать, що радянська сторона ретельно дотримувалася вимог вищезгаданої Угоди та підписаних пізніше домовленостей про економічні взаємостосунки.

Але Гітлер виношував інші плани і почав їх реалізацію нападом на Радянський Союз 22 червня 1941 року.

Ситуація складалася не на користь Союзу. У зв'язку з цим, логічно виникає питання про причини вимушеного відступу Червоної Армії, її воєнних невдач на першому етапі війни. Причин, на жаль, було немало.

Спробуємо назвати деякі з них.

1. До початку війни війська фашистської Німеччини були повністю відмобілізовані і зарані виведені до радянських кордонів, де було сконцентровано 190 німецьких дивізій, 5,5 млн. солдат та офіцерів (разом із сателітами). Вони були повністю укомплектовані, устатковані технікою: 3712 танків, в т.ч. 2786 середніх і 926 легких, 4950 бойових літаків, 47260 гармат та мінометів. Вони перебували в стані повної бойової готовності, чекаючи лише наказу про наступ.

Що стосується радянських військ, то значна їх частина повинна була бути мобілізована і доставлена в райони воєнних дій уже в умовах війни, яка почалася. У прикордонних військових округах було сконцентровано 170 радянських дивізій, більше половини усіх дивізій Червоної Армії, але по кількісному складу вони поступались гітлерівським військам більше ніж у два рази. У складі прикордонних радянських дивізій нараховувалося 2,68 млн. солдат та офіцерів.

На кордонах було сконцентровано більше половини військової техніки, але бойових літаків нової конструкції, винищувачів та бомбардувальників, було лише 593 (21,3%), танків: КВ-594, Т-34 - 1225 (усього нових танків - 18,2%). Крім того, на жаль, треба мати на увазі, що із 170 вищезгаданих дивізій у перший період війни повністю вийшли із ладу 28, а 70 втратили до половини людей і бойової техніки. По суті, за перший день війни радянська авіація втратила приблизно 1200 літаків, з них дві третини - на аеродромах.

Говорячи про співвідношення військової техніки Німеччини та СРСР, доречно вказати, що ще до нападу на Радянський Союз у руки фашистських агресорів попало озброєння 92-х французьких, 22-х бельгійських, 18 голандських, 12 англійських, 6 норвезьких, 30 чехословацьких дивізій. Тільки у Франції гітлерівці взяли як трофеї 4930 танків та бронетранспортерів, 3 тисячі літаків. За рахунок трофейних автомашин німецьке командування устаткувало понад 90 дивізій.

2. Гітлерівська армія до нападу на Радянський Союз протягом двох років здійснювала воєнні операції у Європі і мала достатній досвід маневрування великими силами, досвід ведення війни із застосуванням новішої техніки. Радянська ж армія набувала такий досвід, вступивши у війну з гітлерівською Німеччиною.

3. Безпідставні сталінські репресії військових кадрів. У передвоєнні роки в результаті репресій армія втратила до 50 тис. військовослужбовців, головним чином - командного складу. НКВС було репресовано із числа вищого офіцерського корпусу до 80 процентів його складу, у тому числі:

- маршалів - 3-х із 5-ти;

- командармів - 13 із 15;

- командирів корпусів - 57 із 85;

- командирів дивізій - 110 із 195;

- командирів бригад - 220 із 406.

Крім того, були репресовані майже усі командуючі воєнними округами, усі командуючі ескадрами. У передвоєнні роки були випадки, коли, в результаті репресій командного складу, дивізіями командували офіцери у званні капітанів. Безумовно, вищезгадані моменти явилися однією з причин, що привели до невдач Червоної Армії у початковий період війни. Офіцерський корпус у значній мірі формувався уже в роки війни, наполегливо оволодівав мистецтвом ведення війни.

4. Прорахунки Сталіна. Він вважав, що Німеччина не посміє порушити угоди, підписаної у 1939 році. Тому він і ігнорував багаточисельні повідомлення про те, що гітлерівська Німеччина готує напад на Радянський Союз. Наведемо декілька прикладів, які можна було б вважати сміхотворними, якби вони не були настільки трагічними.

У цьому плані не можна не згадати про найціннішу інформацію, яка надходила від Рихарда Зорге - радянського розвідника, який працював у Японії. Він повідомляв і про точну дату нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз (22 червня), і кількісний склад військ ворога, сконцентрованих на кордоні. Причому дані для такої інформації він черпав із джерел німецької дипломатичної служби у Японії. Але такеповідомлення ігнорувалося вищим керівництвом Радянського Союзу.

Крім згаданого, подібна інформація надходила з інших джерел.

21 червня від радянського військового атташе у Франції генерала Суслопарова надійшло повідомлення, з посиланням на нашого резидента, що завтра, 22 червня 1941 року, командування вермахту раптово здійснить напад на Радянський Союз. Але генерал Суслопаров від себе робить припписку: нашому резиденту “я, зрозуміло, ніскільки не повірив”. Сталін же на цьому повідомленні червоними чорнилами накладає резолюцію: “Ця інформація є англійською провокацією. Узнайте, хто автор цієї провокації і покарайте його”.

21 червня доповідну записку Сталіну надсилає Берія. Він пише: “Я знову наполягаю відкликати та покарати нашого посла у Берліні Деканозова, який ... бомбардує мене дезінформацією про напад на СРСР, який начеб-то готується Гітлером. Він повідомив, що цей “напад” почнеться завтра...”. Далі Берія пише про військового атташе у Берліні генерал-майора Тупікова В.І. - “Цей тупий генерал твердить, що три групи армій вермахта будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ, посилаючись на свою берлінську агентуру...”. І далі Берія заключає: “Але я і мої люди, Йосип Віссаріонович, твердо пам'ятаємо Вашу мудру вказівку: у 1941 році Гітлер на нас не нападе!”.

Великої шкоди організаційній готовності та моральному стану радянських військ принесла публікація (за тиждень до нападу) у радянській пресі повідомлення ТАРС про те, що публікації у закордонній пресі про можливий близький напад Німеччини на Радянський Союз - є провокаційними і що концентрація німецьких військ на кордоні з Радянським Союзом пояснюється тим, що Німеччині нема де розмістити військові частини, які виводяться з фронту бойових дій у Європі. У повідомленні висловлювалося твердження, що Німеччина, як і Радянський Союз, дотримується раніше підписаної угоди про ненапад.

Така позиція Сталіна дорого обійшлася радянському народові, Червоній Армії. В момент нападу армія не була готова дати масштабну відсіч ворогові. І в початковий період вона вимушена була відступати.

Але було б історичною неправдою і образливо для мужніх воїнів, якби ми вимушений відступ трактували однобічно і спотворено, не показуючи того масового героїзму, який проявили бійці та командири уже з перших моментів війни. Про мужність та героїзм радянських воїнів свідчать дані про загальні втрати гітлерівської армії на радянському фронті. Начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковник Ф.Гальдер у своєму щоденнику зафіксував, що з 22 червня до 13 серпня 1941 року, тобто за 52 дні війни гітлерівці втратили 13852 офіцерів і 376072 унтер-офіцерів та солдат, усього - 390 тисяч осіб. Це - вбитими, пораненими та такими, що пропали безвісті.

Згадаємо Брест. На цьому клаптику землі гітлерівці втратили 5 процентів своїх солдат від загальної кількості втрачених на радянському фронті. І коли у Брестській фортеці не лишилося жодного захисника, сюди особисто прибули Гітлер і Мусоліні, щоб подивитись на мертвих радянських воїнів і потім сказати своїм солдатам: так треба воювати.

Згадаємо Одесу, оборона якої тривала 73 дні (до 16 жовтня). Тут ворог втратив більше 160 тисяч солдат та офіцерів, до 100 танків, біля 200 літаків.

Згадаємо Київ, героїчна оборона якого тривала 71 день (до 19 вересня) і де знайшли собі могилу понад 100 тисяч гітлерівців.

Згадаємо Севастополь і Ленінград - міста, мужня і довготривала оборона яких розпочалася у тому ж несприятливому 1941 році. Оборона Севастополя тривала 250 днів. І саме там у безсмертя вписав своє ім'я наш земляк Іван Красносільський. А на землю міста Ленінграда ворожа нога так і не ступила. Місто витримало 900 днів блокади.

Варто, мабуть, сказати про те, що у тому ж таки 1941 році (6 грудня) почався широкий наступ радянських військ під Москвою. Було розгромлено більше 50 дивізій ворога. Гітлерівський план “блискавичної” війни не здійснився. “Непереможна” гітлерівська армія зазнавала великої поразки. Гітлер за поразку своїх військ під Москвою позбавив відповідних посад 35 генералів. І тому, мабуть, не випадково розгром німецькофашистських військ під Москвою оцінюється як початок корінного повороту у ході війни. Таким був 1941-й рік. Він увібрав у собі і трагедію і сподівання. Потім були і Сталінград, Курськ і Орел, форсування Дніпра і повне визволення від окупантів України, а згодом і всієї території Союзу.

Був Берлін і прапор Перемоги над рейхстагом. То був підсумок великого подвигу радянських солдат та офіцерів, що боролись з ворогом на фронті.

Але була ще одна форма боротьби, яка наближала Перемогу. Це партизанський рух і підпілля на окупованій ворогом території і, зокрема, на території України. На значній частині української землі партизанський рух і підпілля створювалися і керувалися офіційними органами радянської влади, партійними організаціями різного масштабу. Така форма боротьби достатньо відома жителям землі Чернігівської, бо Чернігівщина була партизанським краєм. У зв'язку з цим ми висловимо ось яку думку.

Партизанський і підпільний рух це не лише особлива форма боротьби, яка вимагає особливої мужності, витримки: боротися з ворогом, постійно перебуваючи в його оточенні. Участь у партизанському та підпільному русі - це особливий прояв патріотизму, відданості радянській владі, певним ідеалам. Чому так ставимо питання? Ось чому: служба і перебування у лавах Червоної Армії було передбачено Конституцією, відповідними законами. Це був обов'язок. Партизанські ж загони та підпілля формувалися на засадах прояву особистої свідомості. А така самосвідомість могла проявитись лише при наявності глибокої віри у ту справу, за яку борешся.

Але не можна залишити поза увагою те, що останнім часом певними політичними колами та певними засобами масової інформації розповсюджується думка, що єдиною силою, яка вела боротьбу проти гітлерівської окупації, було підпілля Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Українська Повстанська Армія (УПА). При цьому створена і пропагується теорія “двофронтової” боротьби вищезгаданих сил: проти німецько-гітлерівських загарбників та одночасно проти “червоної Москви”, “боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу”.

З'ясовувати місце і роль ОУН-УПА у політичному житті України - то справа дослідників, істориків. Тому ми зосередимо увагу лише на деяких моментах, зокрема про ставлення ОУН-УПА до гітлерівської Німеччини як держави та про “масштаби” боротьби проти фашистських окупантів.

По-перше, ОУН робило ставку на гітлерівську Німеччину і з нетерпінням чекало її нападу на Радянський Союз. Керівництво ОУН у передвоєнних директивах своїм підлеглим давало настанову: “Німецькі війська приймаємо як війська союзників... Військові представники ОУН заявляють, що вони хочуть і надалі разом з німецькою армією воювати проти Москви”.

По-друге, коли 30 червня 1941 року у Львові керівництвом ОУН було проголошено про створення “Уряду крайового правління” на чолі з Ярославом Стецьком, то тоді ж в “Акті проголошення української держави”, прийнятому там же, заявлялося, що ця “держава” буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною”, яка “під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі...” Тоді ж у “декларації” “крайового правління” наголошувалося, що воно вважає найпершим своїм завданням: створити “українську збройну силу”, яка б “відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій”, а також надати “економічну допомогу німецькій армії”.

По-третє, щодо нинішньої теорії “двофронтової” боротьби у перенесенні на той час... Вести боротьбу одночасно проти двох озброєних гігантів - Німеччини і Радянського Союзу і сподіватись на перемогу, чи не авантюра це, яка зарані приречена на поразку, на численні жертви.

По-четверте, як свідчать документи, навіть самого керівництва ОУН УПА, тут зафіксовано значно більше конкретних фактів боротьби проти червоних партизан, проти бійців Радянської Армії, представників радянської влади і просто громадян, ніж проти гітлерівських окупантів.

Одним з “офіційних” істориків про діяльність УПА є Петро Мірчук, який мешкав у США і в 1953 році у Мюнхені видав книгу: “Українська Повстанська Армія. 1942-1952 рр.”. Він свідчить, що перші два загони (відділи) УПА зорганізовані на Поліссі та на Волині лише у жовтні 1942 року. І далі П.Мірчук пише /зберігаємо стиль/: “Характеристичним для тодішньої ситуації на Поліссі й Волині є факт, що перші місця боротьби обох відділів УПА присвячені повністю ударам по червоних партизанах...” І лише потім: “... оба відділи скеровують свою боротьбу проти німецьких окупантів”. Автор зафіксував, що “перший бій з німцями” відбувся “7 лютого 1943 р.”. Але в той же час він наводить факти: “20 лютого сотня УПА зробила напад на більшовицькі бараки в лісі біля села Заморочене, де знаходився постійний осідок червоних партизан.

В однім наступі вбито 15 партизан, спалено 3 бараки, забрано багато майна, як коні, харчі, шкіра, мануфактура. З нашої сторони втрат не було”.

З 6 на 7 березня ц.р. вночі в околицях с. Богуші зроблено засідку на більшовицьких партизанів... Це була частина Медведєва. По ворожій стороні було 16 вбитих і 8 ранених”.

18 квітня ц.р. відділ УПА зробив засідку на більшовиків в околиці с. Яполоть - Вулька... З ворожої сторони кілька вбитих...” “В Славутських лісах відділ УПА затримав 18 більшовицьких парашутистів та роззброїв їх... Відібрано багато розривного матеріалу...” Підсумок: “В тяжких і численних боях розбила УПА численні бази більшовицьких партизанів та очистила від їх банд Рівненщину, Житомирщину...” та інші території.

Зазначимо, що у згаданих повідомленнях є, мабуть, певна чатка перебільшення успіхів загонів УПА, але вимальовується лінія, лінія боротьби з “червоними” партизанами. Лише поставимо питання: на чию це було користь?

Чи наводить П.Мірчук у своїй книзі факти бойових дій загонів УПА проти гітлерівських окупантів? Наводить. Але в той же час заявляє: “Звичайно відділи УПА виминали великих боїв, а надто боїв з німецькою армією. Удари УПА були спрямовані насамперед проти німецької адміністрації і проти німецької поліції”. У роки війни зафіксовано лише понад 40 нападів низових підрозділів УПА на поліцейські групи та невеликі підрозділи німецьких військ, щоб роздобути зброю та боєприпаси, звільнити призначену для вивезення до Німеччини українську молодь.

Однак і ці акції низових керівників були досить епізодичними і суворо карались вищим керівництвом ОУН-УПА.

І навіть ізоляція німцями Я.Стецька та С.Бандери (Я.Стецько був переведений із Кракова в Берлін “під домашній арешт”, дружині С.Бандери з донькою також було дозволено приїхати до Берліна, щоб бути “недалеко свого мужа”) не порушила їх добрих почуттів до німців.

4 серпня 1941 року Я.Стецько, будучи “під домашнім арештом”, у спеціальному зверненні закликав своїх спільників до спокою і вимагав “допомагати всюди німецькій армії розбивати Москву й більшовизм”.

Восени 1944 року лідери ОУН були звільнені з-під “почесного арешту”.

Гітлерівці були вдячні своїм помічникам. Вони озброювали загони УПА, забезпечували їх інструкторами та спеціалістами. За неповними даними фашисти передали своїм “союзникам” більше як 700 мінометів, близько 10 тисяч станкових та ручних кулеметів, 26 тис. автоматів, 22 тис. пістолетів, понад 20 тис. гвинтівок, 100 тис. ручних гранат, 70 тис. мін і снарядів, кілька мільйонів патронів. Тільки восени 1944 року у процесі боротьби радянської сторони проти сил УПА було ліквідовано й полонено 320 німців, переважно спеціалістів по диверсіях і зв'язку, консультантів і наставників абверту та гестапо.

В УПА переплелися різні сили. Тут були, мабуть, і “низи”, які дійсно сприймали гітлерівців як окупантів і боролись проти них, і були “верхи”, які заради влади згодні були іти на будь-яке співробітництво з фашистами. Особлива сторінка Великої Вітчизняної - це вклад у перемогу над окупантами радянських людей, які працювали в тилу. Обсяг питань у цьому плані - невичерпний. Це і евакуація сотень великих промислових підприємств та переміщення робочої сили, у тому числі й з України, у безпечні райони та організація роботи всієї промисловості в нових умовах війни; це і самовіддана робота селянства, яке запебпечувало Червону Армію та населення тилу продовольством; це і участь у відбудові народного господарства у звільнених від окупантів районах; це і добровільні внески населення у фонд держави у різних формах: грошові, дорогоцінними металами, коштовностями; це і донорство тощо. Свій вклад у перемогу вносили інтелігенція, інженери і техніки, працівники медицини, культури, мистецтва... На перемогу працювали представники усіх поколінь: люди похилого віку, молодь і підлітки, чоловіки і жінки.

Отже, коли ми говоримо, що Велика Вітчизняна війна була народною війною, то у цьому нема ні найменшого перебільшення. Весь народ, усі нації здобували перемогу у єдиному героїчному пориві.

Говорячи про Велику Вітчизняну війну як війну всенародну, у даному конкретному випадку доречно поставити питання: “Народ і влада”.

І ось чому. Гітлерівці, плануючи війну проти Радянського Союзу, сподівалися посіяти розбрат між народом і владою, схилити радянських людей на свою сторону. Про це мріяли не тільки гітлерівці. Як відомо, після звершення Жовтневої революції 1917-го року за кордоном виявилося немало емігрантів. З нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз вони покладали надію на скоре падіння Радянської влади. Ось як розмірковує з цього приводу В.В.Шульгін - бувший видний діяч Російської імперії, Державної Думи. Він писав: “Ми, емігранти, думали приблизно так: хай тільки буде війна! Хай тільки дадуть російському народу у руки зброю. Він поверне її проти “ненависної” йому радянської влади. І він звалить її! Але, - продовжує автор, - трапилось навпкаи. Отримавши у руки зброю, російський народ не звалив радянську владу. Він згуртувавсянавколо неї і героїчно вмирав у жорстоких боях”. Природньо, перед еміграцією постало питання: чим це викликано. І певна її частина вимушена визнати - радянські люди відстоюють свою Батьківщину, ту реальну Батьківщину, у якій вони жили. Той же Шульгін підсумовує: “Із цього стало очевидно, що своєю батьківщиною ці люди вважають Радянський Союз, а радянську владу вважають своєю владою”. Таким чином, сподівання гітлерівців та емігрантів на те, що людський фактор спрацює проти радянської влади, не виправдалися.

Ще стосовно людського фактору. На Нюрнбергському процесі один із підсудних, один із бувших головних політичних діячів гітлерівського Рейху - Герінг, пояснюючи причини поразки Німеччини, говорив: “Як показав хід війни, ми багато чого не знали, багато про що не могли навіть і підозрювати. Я не кажу про чисельність Червоної Армії, про чисельність радянських гармат, літаків, танків. Це ми приблизно знали. Я не кажу про потужність, мобільність промисловості. Це також було нам відомо. Я кажу про людей. Ми не знали і не розуміли радянських росіян. І це виявилось для нас доленосним (“роковым”)”. Вживаючи поняття “радянські росіяни”, Герінг, звичайно, мав на увазі не тільки представників певної, а саме: російської нації. Мова йшла про радянську людину як феномен, про радянську людину незалежно від національної належності.

У зв'язку із згаданим, мабуть варто узяти до уваги як реальний факт, що за роки передвоєнного часу, за роки радянської влади у Радянському Союзі сформувалася людина з певним розумінням цінностей, пріорітетів. І належною цінністю вона вважала ту реальну країну, в якій вона жила і діяла, країну з усіма її плюсами і мінусами, яку вона вважала своєю Батьківщиною, своєю Вітчизною. Саме це і явилося найважливішим фактором у породженні масового героїзму радянських людей: воїнів, партизан, підпільників, працівників тилу, що і забезпечило перемогу Радянської Армії над гітлерівською.

У згадуваній доповіді Президент України Леонід Кучма наголошував: це була справді Вітчизняна війна, коли землю Росії, України, Білорусії вважали своєю рідною сини різних народів і, як сини, її обороняли. І даремно дехто силується нині, продовжував Президент, подати справу так, ніби минула війна не була для українського народу ні Великою, ні Вітчизняною. Говорити так - означає грішити проти правди історії, не поважати ні свою державу, ні свій народ. Тоді міг бути лише один вибір, заключав Президент, - і політичний, і громадянський, і моральний. Вибір однозначний, остаточний, і робити його треба було без будь-яких умов і застережень. І такий вибір було зроблено: нещадна боротьба з ворогом, захист Батьківщини.

Зрозуміло, що для боротьби з агресором і досягнення перемоги необхідно було мобілізувати і зорганізувати усі джерела і резерви, людські сили, армію і тил, матеріальні ресурси країни. Без вирішення цих найскладніших завдань про перемогу не можна було б навіть мріяти.

Вистояти і перемогти у нелегкій боротьбі з ворогом могло лише згуртоване суспільство. Тому постає закономірне питання: які структури, які політичні сили могли виконати цю місію. Такими силами були - радянська держава і Комуністична партія Радянського Союзу.

У цьому плані заслуговує на увагу та спонукає до роздумів характеристика радянської системи, що міститься у згадуваній доповіді Президента. Не ідеалізуючи її, він наголошував, що у роки війни наочно виявилися і були з максимальною віддачею використані такі якості тодішньої держави, як напрочуд висока спроможність управлінського та ідеологічного апарату, вміння піднімати й організовувати людей на здійснення, здавалося б, завідомо нереальних завдань.

Комуністична партія була носієм ідеології, яка мобілізовувала і піднімала весь радянський народ, усі покоління на боротьбу з ворогом.

Інтегруюча ідеологія, яка згуртувала радянське суспільство, зазначав Леонід Кучма у тій же доповіді, стала надзвичайно важливою, якщо не ирішальною, складовою Перемоги. Абсолютна більшість населення сприйняла гітлерівську агресію як збройне зазіхання на суверенітет, територіальну цілісність, честь і незалежність своєї Вітчизни. А відтак зі зброєю в руках стала на її захист. То було відстоювання і політичних ідей, ідеологічних канонів та цінностей, і рідної землі, своєї сім'ї та домівки - усього того, що зветься малою батьківщиною.

Президент зазначив, що комуністи, як і люди загалом, були різними. Але незрівнянно більше - у сотні, тисячі разів - було таких, хто вступав до партії заради єдиного права, єдиного привілею - підніматися першим в атаку. Тих, хто писав перед боєм: “У разі моєї смерті прошу вважати мене комуністом”.

Зазначимо, що з початку Вітчизняної війни і до кінця 1945 року було прийнято кандидатами у члени ВКП/б/ 5319297 чоловік, у тому числі 4084344 чоловік - воєнними парторганізаціями. У члени партії за той же час прийнято відповідно 3615451 і 2667823 чоловік. Доречно зазначити, що найбільше зростання партії спостерігалось у найбільш важкий для країни час. У 1942 році тільки воєнними парторганізаціями у кандидати партії було прийнято понад 1 мільйон 173 тисячі чоловік, у 1943-му - понад 1 мільйон 432 тисячі.

У партію вступали представники усіх класів та верств населення, представники усіх націй та народностей. Серед осіб, прийнятих кандидатами до ВКП/б/ армійськими парторганізаціями протягом 1942 - першої половини 1945 років, робітники становили в різні роки (з округленням відсотків) від 33 до 35 відсотків, колгоспники - в межах 22-25 відсотків, службовці - від 40 до 46 відсотків.

За чотири роки війни (1941-1944) у партію вступило:

росіян - 1 545 240 чоловік,

грузин - 24 168 чоловік,

азербайджанців - 4 372 чоловіка,

вірмен - 18 809 чоловік,

узбеків - 15 915 чоловік,

туркмен - 3 369 чоловік,

таджиків - 4 097 чоловік,

казахів - 13 941 чоловік,

киргизів - 4 636 чоловік.

Не дивлячись на те, що Україна та Білорусія протягом тривалого часу були повністю окуповані ворогом, кількість українців у партії за ці роки зросла на 120713 чоловік, білорусів - на 28825 чоловік.

За роки війни партійними організаціями партизанських формувань України у члени і кандидати партії було прийнято 4640 партизан.

Мабуть не варто нагадувати, що звання члена партії накладувало обов'язок на комуніста - солдата, комуніста - офіцера, комуніста - партизана під ворожими пулями першими підніматися в атаку і останніми виходити з бою. І чи не тому за роки війни поклали своє життя на алтар перемоги три мільйони комуністів. Тому, мабуть, аж ніяк не можна заперечувати того факту, що Комуністична партія у роки Великої Вітчизняної війни виступила як дійсно патріотична сила у боротьбі з фашизмом.

І ще один надзвичайно важливий аспект війни та перемоги: перемога над гітлерівською Німеччиною була у той же час перемогою над фашизмом, людство було врятоване від чуми фащизму. На цьому варто зупинитися особливо, бо без розуміння цього не можна у повну силу відчути велич Подвигу, велич Перемоги.

У зв'язку з вищезазначеним варто нагадати, що гітлерівці крім “плану Барбароса” - плану воєнних дій, розробили план “Ost”, у якому викладено їх наміри щодо населення окупованих територій. Планувалося 46-51 млн. чоловік - місцевих жителів - “виселити” із зайнятих гітлерівцями територій, решту - приблизно 14 млн. - онімечити. План “Ost” був відверто цинічно спрямований на поневолення а то і фізичне винищення цілих народів, націй.

Наведемо лише деякі моменти. Гімлер, коментуючи цей план, писав: Я покладав надію, що нам удастся повністю знищити поняття “євреї.

Деякий час буде потрібний для того, щоб на нашій території зникли такі народності, як українці ... Все це ще в більшій мірі відноситься до поляків”.

План “Ost” /Гімлер/ про майбутній стан освіти: “...Для ненімецького населення східних областей не повинно бути вищих шкіл. Для нього достатньо наявності чотирьохкласної народної школи. Метою навчання в цій народній школі повинно бути тільки: простий рахунок, найбільше до 500, вміння розписатися, прищеплення думки, що божественна заповідь полягає в тому, щоб покорятися німцям.

Вміння читати я вважаю непотрібним. Крім школи такого типу, у східних областях не повинно бути більше взагалі ніяких шкіл”.

Уже в ході війни, у квітні 1942 року, план “Ost” коментувався і доповнювався високопоставлениими гітлерівськими чиновниками. Ось до чого зводились їх коментарі і доповнення: “...Метою німецької політики по відношенню до населення на російській території буде являтись доведення народжуваності росіян до більш низького рівня, ніж у німців. Те ж саме стосується надзвичайно плодовитих народів Кавказу та України. В цих областях ми повинні свідомо проводити політику на скорочення населення.

Необхідно пропагувати також добровільну стерилізацію, не допускати боротьби за зниження смертності новонароджених, не допускати навчання матерів догляду за грудними дітьми та профілактичним заходам проти дитячих хвороб. Необхідно скоротити до мнімуму підготовку російських лікарів по цим спеціальностям, не надавати ніякої підтримки дитячим садкам та іншим подібним закладам.

Не треба чинити будь-яких перешкод розлученню. Не повинна надаватися допомога позашлюбним дітям. Не треба допускати будьяких налогових привілей для багатодітних.

Для нас, німців, важливо послабити російський народ у такій мірі, щоб він не був більше в спромозі перешкодити нам встановити німецьке панування в Європі. Цієї мети ми можемо домогтися вищезазначеними шляхами”.

І кожен із нас знає, що це були не просто слова, не просто плани на папері. На окупованій території вони повсякденно і повсюдно перетворювалися в практику.

Вважаємо, що конкретні факти, що свідчать про реалізацію гітлерівцями політики “Ost”, і, зокрема, конкретно щодо Чернігівщини, варто наводити якомога ширше. Тому, що деякі сучасні претенденти на звання політиків - демократів прагнуть подати гітлерівський окупаційний режим як благодійність. І мова іде саме про Чернігівщину. Ось як, наприклад, прагне подати фашистський окупаційний режим відомий Левко Лук'яненко: “За німців вперше в селі наїлися хліба. Німців чекали, зустрічали хлібом-сіллю, і вони справді дали легше зітхнути. Люди в нашому селі ожили, повеселішали, оновились, стали родичатися.

Про ситуацію на Чернігівщині в період окупації свідчать багаточисельні документи. Створена після визволення Чернігівщини Надзвичайна Державна комісія з'ясувала, що за час окупації на території області було вбито, замордовано 127778 чоловік; насильно вивезено у Німеччину - 41578 юнаків та дівчат.

Список спалених окупантами населених пунктів, міст і сіл на Чернігівщині відомий. Але не забуваймо: палали не просто хати, будівлі.

У вогненне пекло фашисти кидали людей, не рахуючись ні з віком, ні статтю: жінок, дітей, людей похилого віку.

- У лютому 1943 року у Яцево було розстріляно і спалено 236 чоловік, у Бобровиці - 418 осіб.

- Під час відомої трагедії у Корюківці загинуло приблизно 7 тисяч чоловік. Одночасно повністю було спалено населений пункт Олексіївка, де у полум'ї загинуло понад 300 осіб.

- Відома також трагедія села Єліно Щорського району, у полум'ї якого у березні 1942 року загинуло 296 чоловік.

У матеріалах Надзвичайної комісії задокументовано десятки випадків, коли гітлерівці палили села, а в них, у певних приміщеннях - клунях, школах людей: колгоспників, учителів, агрономів, бригадирів...

Серед названих населених пунктів:

- с. Тиниця Бахмацького району - 112 чоловік,

- с. Загребельна Слобода Щорського району - 80 чоловік,

- с. Лопатіно Чернігівського району - 125 чоловік,

- с. Кувечичи Чернігівського району - 174 чоловіка,

- с. Козари Носівського району - 3908 чоловік,

- села Срібне, Сокиринці, Дігтяри, Горобіївка, Савинці, Харитонівка

Срібнянського району - усього 461 чоловік,

- села Мочалище, Старий Биків, Рокитне, Піски Новобасанського району - усього1268 чоловік,

- с. Озеряни Варвинського району - 171 чоловік,

- с. Клубівка Добрянського району - 506 чоловік.

Не можемо не зупинитися на деяких моментах. Коли, наприклад, після звільнення території, на околиці Нової Басані була розкопана могила, то у ній виявилося 364 трупи, з них 280 чоловіків і 84 жінки.

Трупи у ямі були розташовані у вертикальному положенні, щільно притиснутими один до одного. На деяких жертвах не було виявлено будь яких пошкоджень. Вони були засипані землею - заживо.

Процитуємо деякі документи німецької польової комендатури: “19 березня 1942 року. ...Бахмацький район. Євреї. 3700 євреїв, які проживали раніше, не лишилося жодного. Менський район. Питання зєвреями вирішене. З 4000 євреїв не залишилося жодного”.

Повертаючись до думки, висловленої раніше, як за часів гітлерівської окупації декому жилося “ситно” та “весело”, повідомимо, що 5 вересня 1942 року керівництво польової жандармерії доповідало по інстанції, що “13 серпня 1942 року ... були спалені населені пункти Клюси і Раківка. А їхні жителі 136 чоловік розстріляні”. Нагадаємо, що згадані населені пункти розташовані у Городнянському районі, на Чернігівщині, неподалік від того села, у якому мешкала родина Л. Лук'яненка.

Про той режим, який було встановлено на території окупованої Чернігівщини, свідчать також інші офіційні документи гітлерівської адміністрації.

Староста Іваницької райуправи видає наказ листопад 1941 року, яким повідомляє, що громадяни, у яких буде виявлено прихований хліб, “будуть притягнуті до вищої міри покарання - розстрілу”.

Голова міста Чернігова своїм наказом січень 1942 року забороняє мешканцям міста виходити на вулицю після 5-ї години вечора.

Наказом Батуринської земельної управи травень 1942 року встановлюється, що тих, хто відмовляється працювати в общинному господарстві, “оштрафувати і з поліцією направляти до райуправи”.

Керівник сільськогосподарського відділу по Чернігівській області доводить до відому /жовтень 1942 року, що ті, хто ухиляється від активної участі у збиранні врожаю, буде розглядатися як саботажник.

Саботажники будуть каратися смертю”. Сільськогосподарський комендант Корюківки видає розпорядженнягрудень 1942 року/ про те, що “за самовільний забій худоби буде застосовано раніше оголошений наказ, тобто розстріл винних.

Ми свідомо навели широке коло фактів, фактів документальних, щоб дати більш повне уявлення, особливо для покоління післявоєнного часу, що таке гітлерівська окупація, що таке фашизм, і тим самим ще раз підкреслити неоціненне значення Подвигу радянського народу, значення Перемоги. Перемога над фашизмом означала порятунок усієї цивілізації приреченої на знищення або відкидання у найчорніше, найдаліше середньовіччя.

Цей фактор, фактор перемоги над фашизмом, мав неоціненне значення не тільки для України, не тільки для народів Радянського Союзу.

Радянська Армія виконала свою визвольну місію і забезпечила позбавлення від фашистського ярма народи Австрії, Болгарії, Угорщини, Данії, Норвегії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії. Усього у визволенні країн Центральної та Південно-Східної Єропи брало участь біля 7 млн. радянських солдат та офіцерів. За межами Радянського Союзу радянські війська втратили понад 1 млн. солдат та офіцерів. За визволення Польщі від фашизму віддали своє життя 600 тисяч радянських воїнів, Чехословаччини - 140 тисяч, Угорщини - понад 140 тисяч, Румунії - 69 тисяч, Австрії - 26 тисяч. 102 тисячі радянських воїнів загинули у боротьбі з фашизмом на території Німеччини. Братські могили радянських воїнів на території згаданих і не згаданих країн мають постійно нагадувати їх народам про благородний подвиг радянського воїна, воїна - визволителя... І навіть у тих країнах, на територію яких не вступали радянські воїни, визнали, що саме Радянський Союз відіграв головну роль у їх визволенні. Про це, зокрема, заявив Шарль де Голь стосовно Франції. Визначальну роль Радянського Союзу у розгромі гітлерівської Німеччини неодноразово визнавали Черчіль, Рузвельт.

Визволення народів багатьох європейських країн від фашизму гарантувало збереження життя мільйонам громадян. Нагадаємо, що на території багатьох країн гітлерівці побудували концентраційні табори, у які загнали 18 млн. громадян Європи, у тому числі і радянських військовополонених. З них 11 млн. чоловік були по-звірячому замучені.

До речі, за останніми документальними даними, у фашистському полоні перебувало 4 млн. 59 тисяч військовослужбовців Червоної Армії. З них не вернулись на Батьківщину 2 млн 223 тисячі чоловік. Більшість з них загинуло у концтаборах. Одночасно скажемо, що радянськими військами було взято в полон 4 млн 417 тисяч військовослужбовців фашистськогоблоку. У полоні у нас від ран та хвороб померло біля 650 тисяч, а більше 3 млн 800 тисяч повернулися додому.

Поразка гітлерівської Німеччини - це результат спільних дій Радянського Союзу та його західних союзників. Але вклад у перемогу країн антигітлерівської коаліції - далеко не рівноцінний. На радянськон імецькому фронті постійно концентрувалась переважна більшість дивізій вермахту, навіть після відкриття другого фронту у Західній Європі літом 1944 року. Із 13600 тисяч чоловік загальних втрат Німеччини, 10 мільйонів - це втрати у війні проти Радянського Союзу. На радянськон імецькому фронті гітлерівці втратили:

- танків та штурмуючих гармат - 107 одиниць (75% від загальних втрат);

- авіації - 77 тис. літаків (75%);

- понад 2,5 тисячі бойових кораблів та транспортних суден;

- артилерії - 48 тисяч одиниць (74%).

Радянська Армія розбила, взяла в полон 506 німецьких дивізій і 100 дивізій країн - сателитів Німеччини. Англія та США розбили у Західній Європі, Південній Африці та Італії не більше 176 дивізій. До вкладу наших союзників у розгром гітлерівської Німеччини необхідно, безумовно, відноситись з повагою і шаною. Але, звичайно, не за рахунок приниження ролі Радянського Союзу.

Те ж саме стосується і допомоги, яку в роки війни надавали Радянському Союзу США, Великобританія, Канада. Скажемо їм спасибі за 12256 одиниць літаків і 9214 танків. До цього лише додамо, що за роки війни радянським Союзом виготовлено понад 112 тисяч бойових літаків та майже 103 тисячі танків та самохідних артилерійських установок.

У той же час вкажемо на значну кількість поставлених автомашин - понад 215 тисяч одиниць, ботинок армійських - 5,5 млн пар, сукна армійського - приблизно 20 млн метрів.

За героїчні подвиги, звершені у роки Великої Вітчизняної війни, більше 11600 чоловік були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

З них: 115 - двічі. Серед Героїв - 86 жінок, 233 партизани та підпільники.

У славній кагорті Героїв - 2072 українці. Цього високого звання удостоєні 154 уроженці Чернігівщини. Доречно сказати й про те, що 879 солдат та офіцерів отримали звання Героя за мужність, проявлену в боях при визволенні Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників. У їх складі: 625 солдат та офіцерів - вихідців з Росії, 142 - з України, 42 - з Казахстану, 25 - з Білорусії, 19 - з Узбекістану. Це один з багатьох- багатьох конкретних фактів прояву інтернаціоналізму у роки Великої Вітчизняної війни.

Орденами та медалями за проявлену відвагу було нагороджено понад 7 мільйонів чоловік. Крім того, 22 млн нагороджень військовослужбовців медалями відбулося за оборону, взяття та звільнення міст.

Орденами та медалями нагороджено понад 184 тисячі партизан.

Понад 127 тисяч нагороджені медаллю “Партизану Вітчизняної війни”. За роки війни 199 працівникам тилу присвоєно звання Героя Соціалістичної праці, проведено понад 204 тисячі нагороджень орденами та медалями робітників, колгоспників, інтелігенції. Медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні” нагороджено 16 млн чоловік.

Вищесказане - то не просто статистика нагород. Якщо і статистика, то статистика подвигу, героїзму.

Напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, тимчасова окупація значної території, боротьба радянських людей, Радянської Армії проти гітлерівців дорого коштували радянському народові. З болем у серці, але про це треба сказати. Статистика економічних руйнувань, збитків по Союзу, Україні, області загальновідома і в даному конкретному випадку ми цих даних не повторюємо. Але найбільші втрати, безумовно, пов'язані з людськими жертвами. У зв'язку з дискусіями навколо питання про людські втрати, наведемо останні, документальні дані. Кількість воїнів, що загинули в боях, померли від ран та хвороб у госпіталях, розстріляні трибуналами та загинули від нещасних випадків, пропали без вісті, попали в полон та не повернулися додому - усі ці втрати становлять 8 млн 668 тис 400 чоловік. З урахуванням же втрат серед цивільного населення з різних-різних причин, загальні людські втрати становили 27 млн чоловік. До речі, людські втрати США становили 300 тисяч, Великобританії - 370 тисяч, Франції - 600 тисяч чоловік. Усього за роки війни загинуло до 60 млн чоловік.

Такою ціною був завойований День Перемоги. І коли 24 червня 1945 року десятитисячна колона учасників Параду Перемоги, у складі якої було понад 50 уроженців і мешканців Чернігівщини, пройшла урочистим маршем Красною площею Москви, і коли знамена та штандарти гітлерівських збройних сил було кинуто до підніжжя мавзолею Леніна - то був тріумф не тільки живих, але і мертвих борців проти фашизму.

Вагомий внесок у Перемогу над Гітлерівською Німеччиною - народу України. Ми уже згадували, що з України у тил було евакуйовано устаткування більше ніж 500 промислових підприємств.

Тільки з Києва, уже, по суті, під час героїчної оборони міста, вдалося вивезти устаткування 197 підприємств української столиці, у тому числі: великий машинобудівний завод “Більшовик”, верстатобудівельний ім. Горького, знаменитий “Арсенал” ім. В.І.Леніна. У тилові райони було евакуйовано 3,5 млн громадян України - робітників, колгоспників, службовців та їх сімей. Там вони працювали на Перемогу. Уже весною - влітку евакуйовані підприємства працювали на повну потужність. Харківський завод ім. Комінтерна у роки війни був нагороджений орденом Леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Одеський верстатобудівний - орденом Леніна.

Після звільнення певних територій України від окупантів, зростала питома вага республіки в економічному забезпеченні Перемоги.

Відроджувалися промисловість, сільське господарство. Довелося докласти величезних зусиль, щоб поновити роботу шахт у Донбасі. Вони були зруйновані ворогом та затоплені. Стволи підірвані та завалені породою. І тим не менше, за два останні роки війни, з вересня 1943 до вересня 1945 року відбудовані шахти Луганської та Ворошиловградської областей дали країні 40 млн тонн вугілля. Наскільки вагомим був цей внесок, скажемо, що у 1942 році усі шахти радянського тилу давали 75 млн тонн вугілля.

За роки війни трудящі України внесли у фонд оборони грошима та різними цінностями понад 2 млрд карбованців, здали державі більше одного мільярда пубів хліба та багато іншого продовольства.

Свій гідний вклад у приближення Перемоги внесли учені, інтелігенція. Звання Героя Соціалістичної Праці у роки війни було присвоєно академіку АН УРСР Є.О.Патону за упровадження методу автоматичного електрозварювання у танковій промисловості, Президенту АН УРСР О.О.Богомольцю за створення лікувальних апаратів.

Полум'яне слово лунало із вуст літераторів, акторів.

Із самого початку війни народ України піднявся на збройну боротьбу з гітлерівцями.

З метою знешкодження ворожих диверсантів та парашутистів на Україні було створено понад 650 винищувальних батальйонів та 18 тисяч груп сприяння їм, які об'єднували біля 360 тисяч бійців та громадян.

Значну роль у боротьбі з наступаючим ворогом відіграло народне ополчення. Тільки у 12 областях України, до яких входить і Чернігівщина, до ополчення вступало біля 1,3 млн чоловік. Потім переважна більшість ополченців та бійців винищувальних батальйонів влилось у лави Червоної Армії. З них формувалися цілі дивізії.

Варто нагадати і такий момент, що більше двох мільйонів громадян України працювали на будівництві оборонних споруд. За роки війни у збройні сили Союзу влилось 4,5 мільйони жителів України. Крім того, на землі українській вели боротьбу з ворогом 3,5 тисячі підпільних організацій та груп, які об'єднували понад 100 тисяч патріотів. Відомо, що масовим був партизанський рух. Збройну боротьбу з ворогом вели 60 партизанських з'єднань і біля 2-х тисяч партизанських загонів та груп, у складі яких боролись півмільйона партизан. Партизани та підпільники України сковували значні сили ворога. Для боротьби проти партизанських формувань, що діяли на Україні, гітлерівське командування тільки у травні-червні 1943 року вимушено було кинути, крім існуючих гарнізонів, понад 150 тисяч своїх солдат, оснащену усіма видами бойової техніки.

Партизани України надали велику допомогу радянським військам у період битви за Дніпро. Вони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро та Прип'ять і утримували їх до приходу частин Червоної Армії. До здійснення цієї операції було залучено понад 17 тисяч партизан. За деякими неповними даними партизани України знищили близько 465 тисяч гітлерівських солдат і офіцерів, пустили під укіс 4958 ешелонів з ворожими військами та бойовою технікою, висадили в повітря 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої бойової техніки, захопили численні трофеї. За мужність та відвагу, проявлені на фронті, понад 2,5 млн представників народу України нагороджені орденами та медалями, понад 2 тисячі були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, у тому числі 31 - двічі.

Крім того, 63,5 тисячі урядових нагород вручено партизанам та підпільникам України, з них 95-ти присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, а С.А.Ковпаку та О.Ф.Федорову це звання присвоєно двічі.

Удостоєно високих нагород багато працівників тилу. Більше ніж 30 трудівникам України присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, присуджені державні премії. Війна та тимчасова окупація завдали Україні величезних збитків. Ми не зупиняємось на економічних збитках. Вони загальновідомі. Ми ведемо мову про найцінніший скарб - людей, їх життя. По території України вогненний Вал війни перекотився двічі. Крім громадян України, які загинули на фронті, гітлерівці винищили близько 3,9 млн мирних жителів, понал 2,2 млн примусом вивезли на каторжнуроботу в Німеччину. В роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України. Пам'ятаймо про це.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Кучма Л.Д. Уклін вам, хто боронив Вітчизну і творив перемогу! Доповідь на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги. - К., 1993.

Хрущов М.С. Настало і на нашій вулиці свято! Доповідь на урочистому засіданні 14 жовтня 1944 р. - К., 1944. Історія застерігає. - К., 1986. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза. Хроника событий. - К., 1985. Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.). - К., 1978.