До 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

На Чернігівщині майже 2 тисячі патріоток були бійцями партизанських загонів і підпільних груп. Розвідницями і медсестрами, зв'язковими у партизанських загонах і підпіллі були педагоги довоєнної пори - Н.Д.Білявська, Олена Білевич, А.С.Гладка, М.І.Зозуля, Ірина Маложон, Н.Погуляйло, В.В.Роєва, С.П.Богдан і інші. Сміливо діяла Л.Валюшкевич, зв'язкова К.С.Гнідаша - командира оперативнодиверс ійної групи Головного розвідувального управління Червоної Армії.

Любові Степанівні щонеділі доводилося бувати в Чернігові, зустрічатися з резидентом, а потім цінні відомості передавати Гнідашу. Завдяки їй в обласний центр було доставлено радіостанцію, за допомогою якої передавались розвіддані аж до вступу частин Червоної Армії в Чернігів.

Відважною розвідницею групи К.С.Гнідаша зарекомендувала себе і вчителька Крехаївської школи, що на Остерщині, А.М.Бригинець.

Молода, вродлива, вона нещадно мстила ворогам і за свого коханого чоловіка, теж вчителя за професією, якого гестапівці кинули в чернігівську тюрму за зв'язок з партизанами.

Здібним організатором партизанського підпілля проявила себе Феня Мотильова, старша піонервожата, а потім вчителька середньої школи. До організації ввійшли 8 вчителів і 15 учнів і випускників місцевої школи.

Підпільники зв'язались із секретарем Носівського РК М.І.Стратілатом, а через нього і з ніжинським підпіллям, яке очолював Я.П.Батюк. Підпільна організація діяла досить активно, але окупантам вдалося напасти на її слід. Багатьох було заарештовано. Після тримісячних катувань, 7 вересня 1943 р. фашистські варвари розстріляли всю групу ніжинських підпільників - 26 чоловік. Серед них була і Ф.Мотильова.

У надзвичайно важкий для країни час освітяни проявили себе і на фронтах Великої Вітчизняної війни. Можна привести безліч тому прикладів.

Відомо, яку яскраву сторінку в літопис війни вписали захисники Брестської фортеці. 22 червня 1941 року вони одними із перших прийняли на себе удар фашистів. Серед них було багато освітян, в т.ч. і з Чернігівщини. З перших годин війни самовіддано і мужньо діяв старшина, колишній учитель із села Ставиське Козелецького району І.Л.Чолован. За його командою курсанти швидко привели у бойову готовність гармати і відкрили по ворогу вогонь. Уміло командував стрілецькою ротою педагог із Сосниччини П.А.Переходченко.

Не може не захоплювати героїчний вчинок одного із легендарних героїв оборони Брестської фортеці, керівника полкової школи старшого лейтенанта В.І.Битко. На світанку 22 червня, коли розпочався артналіт, він у числі небагатьох командирів крізь кулеметний обстріл пробився у фортецю. Зібравши частину слухачів школи, вдруге перетнув кільце, що стискалося навколо фортеці, і вивів курсантів за місто. Вони зайняли бойовий рубіж. А сам Василь Іванович повернувся у фортецю до курсантів, що залишилися. Це був вчинок, що стоїть в одному ряду з подвигами польського педагога Януша Корчака, білоруського вчителя Алеся Мороза, вчителів з югославського міста Крагуєвця, класного керівника Першотравневої середньої школи на Ворошиловградщині Олександри Дубровіної, які розділили зі своїми вихованцями долю у смертну годину.

Бойовими подвигами вчителі подавали приклад бійцям у боротьбі.

В битвах 1942 року особливу мужність проявив Герой Радянського Союзу, командир танка (в довоєнні роки учитель математики, а згодом в післявоєнні - заслужений вчитель УРСР, проректор Київського педагогічного інституту) Тимофій Максимович Шашло. В одному із боїв він знищив своїм танком батарею противника, а коли його машину було підбито, Т.Шашло кинувся в атаку разом з піхотинцями.

Загалом біля десяти танкістів - вчителів проявили виключну мужність і стали Героями Радянського Союзу. Серед них - Д.О.Яремчук, Я.П.Вергун, О.С.Поланський, С.П.Бідненко, Ф.П.Боридько і ін.

Особливу шану освітяни здобули у Збройних силах країни, б'ючи ворога в повітряних боях. Більш як двадцять із них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. На всю країну прославили себе такі аси повітряного бою, як І.І.Бабак - льотчик-винищувач, командир полку, збив 35 літаків особисто і 4 в парі, по війні - директор школи на Полтавщині; В.А.Колесник збив 15 літаків противника, командир ескадрильї, військовий педагог, генерал-лейтенант; М.Є.Малущенко, штурман ескадрильї, в повоєнні роки - на педагогічній і партійній роботі; С.А.Куниця, А.Я.Коваленко, І.Д.Підтикан, М.Т.Мужайло, Ф.О.Василенко.

У роки війни 21 ворожий літак збив І.П.Вітковський - однополчанин Олексія Маресьєва. Груди вчителя прикрасили 15 урядових нагород. І серед них - Зірка Героя, чотири ордени Червоного Прапора.

У Семенівці на Чернігівщині встановлено бронзовий бюст уроженцеві цього міста, двічі Герою Радянського Союзу В.В.Сеньку.

Він єдиний із штурманів Військово-Повітряних Сил СРСР удостоївся такої високої відзнаки. Було йому тоді лише 23 роки. І - 430 бойових вилетів за плечима. Газета «Красный сокол» писала: «Коли товариші вітали його з високою нагородою, з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу, він червонів і губився у відповідях. І всі знали, що Василь Сенько розгубився уперше. Здається, за характером йому більше підходить його перша цивільна спеціальність - учити дітей хімії та зоології. Але прихований в його душі темперамент героя, енергія бойовика, змусили залишити стіни спокійної школи, своїх уважних учнів.

Іншого вимагали душа, серце, і він пішов в авіацію».

На всіх фронтах війни, у партизанських загонах і в глибокому тилу були викладачі і випускники Чернігівського педінституту (нині - університету). Через всі випробування війни вони пронесли високе почуття патріотизму, любові до Вітчизни, самовіддано боролись із ворогом. Багато із них нагороджено орденами і медалями, а випускники інституту О.М.Овчаров і В.Я.Олійник одержали звання Героя Радянського Союзу.

Цікавий матеріал щодо участі наших викладачів у Великій Вітчизняній війні міститься у публікації «16 репортажів з війни»25, де ветерани діляться спогадами. «Ми втрачали друзів, рідних, ноги, руки, але не втрачали віри в майбутнє», - такий лейтмотив спогадів політрука, а в повоєнний період кандидата філософських наук, професора Степана Пилиповича Марценюка.

Ця віра, віра в майбутнє надихала всіх на мужні вчинки, на героїзм і самопожерству заради мирного життя, заради Перемоги.

У своїх планах підкорення та колонізації окупованої України фашистські загарбники значну увагу приділяли налагодженню механізму духовного пригнічення місцевого населення. Гітлер не приховував своїх планів і щодо шкільної політики на окупованій території. Він вважав, що «… загальна освіта є отрутою, що розтліває. Тому кожен стан буде мати свій рівень освіти.

Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними».

Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер розглядав освіту населення окупованих територій як складову частину онімечування і поневолення європейського Сходу. В одному з його документів говорилося: «Для ненімецького населення на Сході не повинно бути ніяких шкіл, крім чотирикласної початкової школи. Початкова школа має ставити своєю метою навчання учнів тільки рахуванню максимум до 500 і вмінню розписатись, а також поширення вчення про те, що покірність німцям, чесність, старанність і слухняність є божою заповіддю. Вміння читати я вважаю необов'язковим. Щорічно повинна проводитися фільтрація дітей у віці від 6 до 10 років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей».

Фашистські окупанти, проводячи в життя свою шкільну політику, зруйнували повністю 8104 школи, частково - 10052, знищили 444 дитячі будинки, 267 дитячих садків, 500 бібліотек з книжковим фондом 19 млн.

примірників. Зруйнувавши існуючу мережу шкіл, подекуди почали відкривати початкові, так звані «народні» школи. За відмову дітей відвідувати ці «навчальні» заклади, окупаційна влада штрафувала їхніх батьків. Що являли собою такі школи? Виступаючи на республіканській нараді працівників шкіл в липні 1944 р. нарком освіти Української РСР академік П.Г.Тичина відзначав: «Німці в «народних» школах завели німецьку мову. Хижа німота встановила для учнів мінімум знань, потрібних лише для ремісників, а щоб українські діти забули свою історію, німота в підручниках викреслювала такі вислови, як «Столиця України - Київ», «чуття єдиної родини», а потім в брудних підручниках своїх взялися вбивати в голову ту думку, що український народ має обов'язок перед Німеччиною, і що через це українські діти, мовляв, та вчителі повинні відчувати подяку до «великої» Німеччини».

Але учні, батьки і вчителі таке навчання не сприймали, чинили опір ворогу. Не допомогали ні штрафи для батьків, ні санкції проти педагогів. Ніякі витончені методи фашистського виховання і насильства не могли придушити в українських дітей і педагогів почуття патріотизму і національної гідності.

Обструкція з боку дітей фашистської шкільної політики набувала різних форм. На стінах шкіл з'являлись надписи: «Геть німців!», «Хай живе радянська школа!». Учні свідомо порушували дисципліну, зривали навчальний процес, стріляли з рогаток у портрет Гітлера, писали на ньому лайливі слова».

Вчителі ж намагалися уникати праці в «народних» школах, визнаючи за краще безробіття і голодну смерть. А ті педагоги, які погодилися працювати, часто на уроках пропагували серед дітей комуністичну ідеологію, таємно користувалися радянськими підручниками, розповідали дітям про стан справ на фронті.

Віра в поразку фашизму відбилася у прагненні учнів, батьків і патріотично настроєних вчителів зберегти, хоч і в нелегальній формі, радянську школу у ворожому тилу. Якщо це не вдавалося в повній мірі, то вчителі навчали невеликі групи школярів у хатах селян, за що часто платили своїм життям. Так вчителі впливали на учнів та їх батьків, виконуючи свій патріотичний обов'язок перед Батьківщиною.

Отже, вчителі воєнної пори підтвердили уміння творчо, з громадянських позицій підходити до свого професійного обов'язку в будь яких умовах, за будь-яких обставин. Їх досвід може служити хорошим уроком для нинішніх педагогів, на долю яких випав обов'язок вчити і виховувати учнівську молодь в нелегкі для країни часи становлення України як держави.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Лисенко Ф.І. Героїзм радянського учительства та школярів у Великій Вітчизняній війни // Радянська школа. - 1947. - № 6; Ковальчук С.І. Учителі і учні Радянської України в Великій Вітчизняній війні // Радянська школа. - 1957. - № 7; Будьонна Л.Г. Вчителі і учні Вінничини в боротьбі проти фашистських окупантів // Радянська школа. - 1966. - № 5; Фоменко Н.Ф. Ратные и трудовые подвиги учителей в годы Великой Отечественной войны /Советская педагогика. - 1975. - № 5; Повх В.О. Народні вчителі у боротьбі за Радянську Вітчизну // Радянська школа. - 1975. - № 2.

2. Федоров О.Ф. Підпільний обком діє. - К., 1976; Ю.О.Збанацький. Ми - не з легенди. - К., 1970; М.М.Попудренко. Щоденник. - К., 1949; Є.С.Березняк. Учитель и ученик. - К., 1976; Т.Шашло. Дорожче за життя. - К., 1957; Г.Артозеев. Партизанская быль. - М., 1956; О.Кривець. Багряними дорогами. К., 1973; С.А.Ковпак. Від Путивля до Карпат. - К., 1975; О.М.Сабуров. Відвойована весна. Кн. 1-2. - К., 1975; Летопись города Чернигова периода Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. по документам, воспоминаниям очевидцев, публицистике и мемуарам. - Чернигов, 1992.

3. М.В.Коваль. У боротьбі з фашизмом. - К., 1964; В.Замлинський. Караюча земля. - Львів, 1965; М.П.Балковий. Народне ополчення Радянської України. К., 1961; В.І.Клоков, А.В.Кудрицький, І.М.Бречак. Далеко від Батьківщини. Українці в антифашистській боротьбі проти Європи (1941- 1945). - К., 1968; Н.И. Супруненко. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941-1945 гг.). - К., 1956; В.Н.Немятый. В борьбе за срыв грабительских планов фашистской Германии. - К., 1982; І.І.Слинько. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р. - К., 1970; И.Ф.Курас, А.В.Кентий. Штаб непокоренных (УШПР). - К., 1954; Віталій Леус. Вогонь запалюють від вогню. - Чернігів, 1992; Б.Мітюров. Згадаймо поіменно... (Учителі - учасники Великої Вітчизняної війни. Герої Радянського Союзу) // Рідна школа. - 1995. - № 2, 3, 4. 93

4. Г.Є.Греченко. Вчительство Чернігівщини в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.). Тези доповідей на ІІІ республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства. - К., 1984. - С. 214-216; Бойові і трудові подвиги вчителів та школярів Чернігівщини у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. - Чернігів, 1992; Г.Греченко. Воювали, не лічили ран... (Бойові подвиги освітян України у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.). - Чернігів, 1995; История городов и сёл Украинской ССР. Черниговская область. - К., 1983. - С. 245-255, 287-299; 355-363; 694-700.

5. Советская интеллигенция. Краткий очерк истории (1917-1975 гг.). - М., 1977. - С. 122.

6. Народное хозяйство Украинской ССР. Юбилейный статистический ежегодник. - К., 1977. - С. 382.

7. Греченко Г.Є. Бойові тв трудові подвиги вчителів та школярів Чернігівщини у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.). - Чернігів, 1992. - С. 5.

8. Южная правда. - 1941, 3 липня.

9. Учительская газета. - 1941. - 23 липня.

10. Греченко Г.Є. Вказана праця, с. 7-8.

11. Народна допомога школі. - К., 1948. - С. 27.

12. А.І.Кирпач. «Знайте і поважайте їх імена...» // Рідна школа. - 1994. - № 11.

13. Учительская газета. - 1942. - 19 березня.

14. Учительская газета. - 1942. - 14 червня.

15. Греченко Г.Є. Воювали, не лічили ран... - Чернігів, 1995. - С. 41-42.

16. В.Волошин. Понад Прутом - постріли. Розповіді про нескорених. - К., Молодь, 1980. - С. 54.

17. М.Ю.Виговський. Педагоги у Великій Вітчизняній війні Початкова школа. - 1989. - № 5. - С. 2-4.

18. Л.Г.Будьонна. Вчитель - підпільник. // Радянська школа. - 1970. - № 5. - С. 19.

19. Г.Греченко. Воювали, не лічили ран... - Чернігів, 1995. - С. 15.

20. Деснянська правда. - 1944. - 11 січня.

21. Греченко. Бойові і трудові подвиги вчителів та школярів Чернігівщини в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. - С. 12-13.

22. Г.Греченко. Воювали, не лічили ран... - Чернігів, 1995. - С. 13-14.

23. Учительская газета. - 1942, 23 лютого.

24. «Люди бессмертного подвига». Кн. 2. - М., Политиздат, 1973. - С. 334 345.

25. 16 репортажів з війни. - Чернігів, 1995.

26. Цитується по: В.В.Ленська. Фашистська шкільна політика на окупованій території України // Український історичний журнал. - 1990. - № 10. - С. 81.

27. СС в действии: Документы о преступлении СС. - М., 1968. - С. 546.

28. Радянська освіта. - 1944. - 28 липня.

29. В.В.Ленська. Вказана праця. - С. 84.

30. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Зб. документів та матеріалів. - К., 1969. - С. 71.

ПОВІДОМЛЕННЯ О.О.Мисюра, викладач

ПАТРІОТИЗМ І ГЕРОЇЗМ - МОРАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ СКЛАДОВІ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

До подій Великої Вітчизняної війни, розгрому фашизму, подвигу радянського народу, рівному якого не знала історія, велику увагу проявляють мільйони людей. Навіть на відстані 60 років не меркне подвиг багатонаціональної держави, яка в жорстокій, кривавій чотирирічній битві проти фашизму зірвала плани знищення Радянської держави, здійснення масового геноциду проти її народу з наступним поневоленням тих, хто залишився б у живих, захоплення та використання багатств нашої і інших країн і встановлення світового панування.

Час поступово і невпинно віддаляє в минуле сурові, трагічні і героїчні роки, але він безсилий зменшити, принизити велич безсмертного подвигу радянського народу, значимість його вирішального внеску у справу розгрому фашистського агресора, як би цього не хотіли деякі сучасні історики і політики.

Невід'ємною, складовою частиною трагічної і героїчної історії Великої Вітчизняної війни є події і військові операції, які проходили на території України. На українській землі билися з ворогом воїни восьми фронтів, полихало полум'я всенародної боротьби партизанів, підпільників і окремих патріотів. У битві за Україну, за її майбутнє у повній мірі реалізувався високий морально-політичний гарт синів і дочок нашої Вітчизни, їх полум'яний патріотизм і викликаний до життя масовий героїзм.

Літератури, яка розкриває окремі героїчні подвиги у роки Великої Вітчизняної війни, надзвичайно багато, різнобічна, від мемуарної і академічної, науково-популярної і художньої, спогадів учасників бойових дій, книг, брошур і окремих статей в журналах і на газетних сторінках.

Але і така велика кількість літератури, мабуть, ніколи не зможе вичерпати тему патріотизму і масового героїзму радянських людей, воїнів армії і флоту, партизанів і підпільників, трудівників тилу. Справа в тому, що патріотизм і героїзм в людському суспільстві невичерпні, тому що справжній патріотизм - це служіння людей своїй Вітчизні, це любов народу до своєї землі, культури, мови, соціально-політичного і культурного середовища. Героїзм на полі бою і в тилу в роки війни став нормою поведінки радянських людей всіх національностей. Тому допоки живе людина, функціонує суспільство, буде і база для патріотизму і героїзму, буде основа для формування і орієнтації на історичне минуле.

Патріотизм і героїзм, що проявилися в роки Великої Вітчизняної війни, особливий, він увібрав у себе все прогресивне з патріотичних почуттів, вироблених в минулі історичні епохи. Соціально-економічною і політичною основою патріотизму виступив державний лад, його ідеологія. Інтереси народів і режиму у війні цілком співпадали. Головною особливістю війни був її всенародний характер. Держава і суспільство мали перед собою ворога, який загрожував фізичному існуванню народу. Смертельна небезпека згуртувала всі народи Радянського Союзу, усі класи й соціальні прошарки в єдину сім'ю, об'єднавши їхні зусилля у політичній, ідеологічній, економічній і, насамперед, воєнній сферах. Тому патріотизм був найбільш дійовий, всеохоплюючий, соціально орієнтований, масовий і активний.

Героїзм і стійкість воїнів у своїй основі полягали у прагненні захистити свою Батьківщину, сім'ю, життя. Для всіх народів великого Союзу настали дні перевірки морально-політичної єдності, впевненості у міцність і непорушність радянського суспільного і державного ладу.

Металург і будівельник, шахтар і нафтовик, колгоспник і представник інтелігенції - всі вступали в ряди захисників Вітчизни, піднімались на боротьбу проти фашистських поневолювачів. Багатьом із них не було і вісімнадцяти, коли вони рвалися на фронт. Тільки за час війни в ряди армії влилося понад 200 тисяч добровольців.1 Їм часто не вистачало бойового досвіду, але вони відзначались енергією, високим патріотизмом.

Відомо, що статистика війни сувора, небагатослівна, але й вона засвідчує, що із кожних ста учасників війни - юнаків народження 1922 - 1925 років, повернулись додому тільки троє. Вона засвідчує той факт, що історія самої кровопролитної священної війни писалася від першого до останнього дня, писалася мовою поразок, подвигів та перемог і дісталася дорогою ціною. Це був дійсно важкий і героїчний час. З політичної точки зору війна і перемога стали головною подією середини ХХ століття, перегородила шлях фашистам до світового панування. У зв'язку з цим виникає питання: Якою б ти була, Європа, якби не наша перемога, головним творцем якої став дійсно героїчний і патріотичний радянський народ, що у дні смертельної небезпеки проявив небачений в історії патріотизм, мужність, масовий героїзм, вірність військовій присязі, організованість на фронті і в тилу. «Все для фронту, все для перемоги!» - це гасло, що з'явилось в перші дні війни, визначало весь зміст життя і діяльності суспільства величезної країни. Воно знайшло палкий відгук трудящих усіх поколінь України. Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, схвильованих долею Вітчизни і своєю, був таким сильним, що забулись навіть тяжкі травми, завдані населенню сталінським режимом. Розгорнулися на всій території патріотичні рухи і кампанії, спрямовані на зміцнення обороноздатності країни, поповнення армії людськими резервами і бойовою технікою.

Війна і її страхіття не зломили морально-політично і народ України.

Разом з народами-братами він піднявся на священну битву за визволення рідної землі.

Президія Верховної Ради УРСР, раднарком УРСР і ЦК КП/б/У 6 липня 1941 року оприлюднили звернення «До українського народу», в якому закликали трудящих республіки чинити найзапекліший опір ворогові. «Сини і дочки великої України! - говорилося у зверненні. - У всенародній Вітчизняній війні проти фашистських гнобителів нічого не пошкодуємо, щоб подолати ворога, щоб захистити свою честь, свою свободу... Батьківщина кличе на подвиг у бою, на подвиг у праці!».

Таким чином, країна перетворювалася в єдиний воєнний табір. Уже через тиждень після початку війни всі підприємства так чи інакше було переведено на виконання замовлень фронту. Війна стала всенародною, міцно увійшла в життя людей. Одних вона покликала на фронт, інших підняла в тилу на героїчну працю в ім'я оборони, визволення і перемоги.У короткому повідомленні ми не ставимо собі за мету розкрити глибину змісту героїки війни. Ми лише окреслимо суть окремих героїчних епізодів чи героїчних вчинків. Їх надзвичайно багато, вони переросли у масовий героїзм, чим і характерний був увесь зміст Великої Вітчизняної війни, а в кінцевому підсумку Перемоги. Ми спробуємо акцентувати увагу на особливостях, формах прояву, політичних джерелах патріотизму і масового героїзму як складових великої Перемоги. Про ці надзвичайні складні, тривожні і героїчні роки нашої історії, про патріотизм і героїзм, проявлений радянськими людьми в роки сурових випробувань, засвідчують наукові дослідження, монографії, популярні видання, художні твори, спогади учасників війни від рядового і до маршалів.

Надзвичайно багато літератури присвячено воїнам, що здійснили героїчні подвиги. Тільки окремий перелік засвідчує їх масовість: серії «Герои Великой Отечественной войны», «Герои - современники», «Герои и подвиги», «Когда им было двадцать», «Герои огненных лет», «Честь, отвага, мужество», - праці про окремих Героїв Радянського Союзу. Так, у збірнику «Героев подвиги бессмертны» (К., 1982) мова йде про 156 Героїв Радянського Союзу, солдатів, офіцерів, генералів, партизанів і підпільників із Чернігівщини, які відзначились своєю хоробрістю і відданістю великій справі Перемоги. Серед них легендарні захисники Москви, Ленінграду, Сталінграду, герої штурму Дніпра і визволення Києва, звільнення Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, штурму Берліна. У героїчному ряду В.В.Сенько, який народився у м. Семенівка, за мужність і героїзм, проявлений при здійсненні 392 нічних бойових вилетів у глибокий тил ворога був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу; генерал-майор П.П.Авдєєнко із села Коти Чернігівського району в роки війни боровся з ворогом на Центральному і 1-му Українському фронтах і за мужність, героїзм проявлений при форсуванні Дніпра, утриманні широкого плацдарму і уміле управління військами стрілецького корпусу був удостоєний цього високого звання. Бойовий досвід дев'ятнадцятилітнього Олександра Плюща із Корюківського району почався із боїв за звільнення рідної України.

За героїзм, проявлений при форсуванні Дніпра, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ціла серія книжок наукового і науковопопулярного характеру, присвячених визначним датам періоду війни. Серед них доцільно виділити документально-художню працю П.Т.Тронька «Згадаймо всіх поіменно»3, в якій документально підтверджена історія боротьби комсомольців і молоді України на фронтах, у партизанських загонах, у підпіллі під час Великої Вітчизняної війни.

У праці чітко вислідковується панорама зіткнення двох світів, простежується хід воєнних дій, аргументовано і об'єктивно розкривається героїчна оборона українських міст і організація руху опору фашистам. Книга своїм змістом є певною мірою і пересторогою тим, хто намагається применшити значення всенародного подвигу, допускає наругу і знищує пам'ятники героїв війни. У передньому слові до розповіді - документу про героїзм і трагедію Корюківки Б.Наріжного «Горобинова заграва» (К., 1988) двічі Герой Радянського Союзу, командир з'єднання партизанських загонів Чернігівщини О.Ф.Федоров з великим авторитетом засвідчив, що «… корюківчани були сміливими серед сміливих, мужніми серед мужніх, незборимими серед незборимих. Разом з холминським, перелюбським, рейментарівським та іншими партизанськими загонами вони вписали славні сторінки у літопис героїчного опору фашистським окупантам»4. Перелік можна продовжувати. Своїми подвигами 11635 Героїв Радянського Союзу переконливо засвідчують, що героїзм по своїй суті був дією окремих осіб, але носив масовий характер, а тому увійшов в історію як народний. За змістом він грунтується і виростає на міцних моральних і ідейних переконаннях особистості. Подвиги періоду війни є концентрованим виразом гігантських вольових, духовних і фізичних сил, помножених на мобілізацію бажання виконати бойове завдання навіть при умові, якщо виникає потреба - жертвовати своїм життям.

Героїзм воїнів в роки Великої Вітчизняної війни був наростаючий, багатонаціональний. Пліч-о-пліч з представниками всіх національностей на полях України і Білорусії, в окопах під Москвою і Ленінградом, під стінами Севастополя і Сталінграда, Одеси і Харкова українці мужньо боронили країну. Разом з представниками всіх народів СРСР вони від початку і до кінця війни проявляли масовий героїзм у боях з ворогом. За мужність і відвагу, проявлені у боротьбі проти фашистських загарбників, 2069 воїнів - українців удостоєно звання Героя Радянського Союзу. В тилу фашистських окупантів на Україні вели активну боротьбу півмільйона партизанів і понад 100 тисяч підпільників. Дев'яносто шість підпільників і партизанів, що вели боротьбу на території республіки, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а прославленим командирам партизанських з'єднань С.А.Ковпаку і О.Ф.Федорову це звання присвоєно двічі.

Виключно важким, окремими епізодами драматичним, і в той же час героїчним для армії був перший період війни. Відступаючи, армія чинила героїчний опір, ведучи боротьбу за міста і села, за кожний клаптик рідної землі. Кожна висота, кожний навіть хутір чи будинок набували особливого значення. Бої йшли з перемінним успіхом, населені пункти по декілька разів переходили із рук в руки.

Ми з гордістю пишемо про стійкість і мужність прикордонників і невеликих гарнизонів укріплених районів, будівництво яких ще не було закінчено, про велику танкову битву в районі Луцьк - Броди - Ровно, що змусила противника на Південно-Західному стратегічному напрямі товктися на місці цілий тиждень, про масовий героїзм воїнів у початковий період війни, про феномен боєздатності 99-ї стрілецької дивізії, яка перша у Великій Вітчизняній війні була нагороджена за вмілі бойові дії орденом Червоного Прапора. Це справедливо і заслужено. Бо саме з цих конкретних проявів героїзму вимальовувалася майбутня Перемога.

Важливо зауважити, що героїзм на фронті і в тилу не був явищем локальним, він проявлявся в усі періоди війни з початку її і до переможного завершення. Війна, яка тривала 1418 днів і ночей, з яких 1320 діб велись активні бойові дії, які відзначалися на радянсько-німецькому фронті безкомпромісністю, граничною напруженістю і загостреністю. Радянські люди війну справедливо вважали священною і визвольною, а тому нормою поведінки багатьох воїнів, невичерпним джерелом її була хоробрість і відвага, стійкість та мужність, самовідданість і готовність до самопожертви в ім'я перемоги. Один із фашистських генералів вимушений був визнати, що радянський солдат бився за свої політичні ідеї свідомо, треба сказати навіть фанатично. Це було корінною відмінністю всієї Червоної Армії й особливо стосувалося молодих солдатів».

Так, Велика Вітчизняна війна багаточисельними прикладами підтверджує, що радянські люди здійснювали незвичайні легендарні подвиги. Серед них і свідоме жертвування своїм життям. Звичайно, різні обставини заставляли їх іти на подібний крок. Але головним і в цих умовах була турбота про долю Вітчизни, готовність любою ціною захистити її.

Війна, ще і ще раз показала, що подвиг, героїзм це не стихія для суб'єкта, а закономірний результат шляху, який людина пройшла до того моменту, коли всі її духовні і фізичні сили, знання і уміння, мужність і талант вилились в єдиний прекрасний порив.

Яскравий приклад самопожертви показали воїни, які в ім'я життя товаришів і перемоги в бою, навіть локальному, робили цей останній крок. Найбільшу відомість отримав подвиг гвардії рядового О.Матросова.

Але такий подвиг першим здійснив молодий політрук А.Панкратов 24 серпня 1941 р., а останнім лейтенант І.Бумагін 24 квітня 1945 р. на території Німеччини при штурмі міста Бреслау.7 На сьогодні відомо прізвища більше 300 радянських воїнів, що прикрили собою вогневі точки противника. Відомий вислів, що в житті завжди є місце для подвигу, але війна, тим більше справедлива, визвольна, по своїй суті, своїмб змістом, патріотичною спрямованістю вся є таким місцем. Намагаючись, наприклад, зупинити, не пропустити через свої бойові позиції, фашистські танки, радянські воїни, вичерпавши всі інші засоби збройної боротьби, зі зв'язками гранат кидалися під гусениці німецьких машин і ціною свого життя знищували їх. Так поступили і моряки 18-го батальйону морської піхоти на підступах до Севастополя, серед яких був наш земляк з Борзнянського району Іван Красносільський, іменем якого назване його рідне село і одна з вулиць міста-героя.

Відомі сотні випадків, коли радянські воїни, будучи оточені ворогами, віддавали перевагу смерті, знищували можливо велику кількість ворогів і підривали останньою гранатою себе і фашистів. Багато воїнів, коректуючи вогонь, ризикуючи власним життям, викликали вогонь на себе. Такий героїчний подвиг здійснив лейтенант (потім двічі Герой Радянського Союзу) А.Шилін 27 жовтня 1943 року на одному з дніпровських плацдармів.9 Усім відомі ще з початку війни факти таранних ударів бойовими машинами. Особливо цей вид мужньої боротьби був поширений в авіації. Всього виявлено біля 500 випадків таранів літак на літак, а також більше 320 таранів типу «повітря - земля» і серед них наш земляк - чернігівець Д.Жабинський, який здійснив цей подвиг в день свого двадцятип'ятиріччя.

Можна переконливо стверджувати, що в основі цих подвигів була майстерність, чіткий розрахунок, але найбільше проявлялась рішучість, впевненість, мужність, відвага, безмежна любов до Вітчизни, вірність присязі.

Цікавий факт - в роки війни 27 радянських асів двічі і тричі Героїв Радянського Союзу знищили більше тисячі літаків - цілий повітряний флот фашистської держави.11 І такі майстри своєї справи були у кожному роді військ.

Таким чином, прояви героїзму, як засвідчують факти, не були героїзмом окремого пориву. Перемога у війні не могла бути досягнута завдяки окремим легендарним подвигам, а завдяки зусиллями мільйонів людей на фронті і в тилу. Всі воїни і мирні громадяни розуміли, що нав'язана нам війна - це боротьба за життя держави, суспільства, це війна з нашого боку справедлива, визвольна за свободу і незалежність.

Ось ця чітко визначена характерна особливість війни і надихала воїнів на подвиги. Одним із джерел героїзму був патріотизм, який поєднував у собі любов до рідного краю, його вікових традицій, матеріальних і культурних цінностей, вірність суспільному ладу і готовність його захищати. Бійці фронту і трудівники тилу виявились гідними послідовниками ратної слави батьків. Мужність, відвага, бойова майстерність захисників Батьківщини, що проявилися на фронтах Великої Вітчизняної війни, отримали всенародне визнання, оцінені високими державними нагородами. За героїзм, проявлений у боях з німецькофашистськими загарбниками, 2,5 тисячі бійців нагороджені орденом Слави трьох ступенів, більше 4 мільйонів - отримали медаль «За відвагу», а всього за час війни нагороджено 7 млн воїнів.

війна український партизанський фашистський

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. - К., 1976. - Т. 3. - С. 410.

2. Советская Украина. - 1941. - 7 июля.

3. Тронько П. Згадаймо всіх поіменно. - К., Молодь, 2001.

4. Наріжний Б. Горобинова застава. - К., Молодь, 1988. - С. 3.

5. Радянська Україна. - 1988. - 30 вересня.

6. Фришнер Ганс. Проигранные сражения. - М., 1966. - С. 223.

7, 8. Шумихин В. Массовый героизм советских воинов на фронтах войны История СССР. - № 1. - 1985. - С. 32.

9. Правда. - 1974. - 15 августа.

10. Колесников Г.А., Рожков А.М. Ордена и медали СССР. Изд. 2-е. - М., 1983. - С. 74.

11. Коваль М. Історія не вчить, хоча й карає за незнання історичних уроків Віче. - 1999. - № 9.

В.Й. Буденний, поет, доцент

ГЕРОЇКА ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ І ПИСЬМЕННИКІВ

За останні 15-20 років у свідомості моїх співвітчизників пройшли розючі переоцінки духовно-моральних цінностей, які впливають на подальший розвиток і життєві процеси кожного індивідуума, суспільства і держави в цілому. Натомість комуно-соціалістичної ідеології і моралі, які пропагували владні структури, але, на жаль, самі їх не дотримувались (а відтак, багато чого хорошого з того не знаходило свого втілення у суспільних відносинах), прийшла мораль «дикого» капіталізму з його вовчими законами «розділяй і володарюй». За гаслами демократіївідчувається навала беззаконня і вседозволеності, гонитва за збагаченням, коррупція, проституція, насильство, вбивства, зневага до ближнього, наркоманія, підміна патріотизму космополітизмом, або нездоровим націоналізмом і т.д., і т.п.

Ці процеси відбуваються на наших очах, і що вражає, на тлі одного з небагатьох позитивів, а саме - навернення до Бога, до віри нашої православної. Воістину розгулявся сатана, регочучи й потураючи Божі заповіді. Глобалізація і світове панування - ось на що націлена вся політика й ідеологія супердержави, отієї апокаліптичної «великої розпусниці», яка зводить народи. На превеликий жаль, це їй вдається робити і з моїми співвітчизниками, особливо молоддю.

Комо грядеші, Україно, волаю я.

Схаменися, отямся, бо лихо чекає на тебе.

Як бачимо, Велика Вітчизняна війна не закінчилася отим 45-м роком, вона продовжується, набираючи інших форм (більш «пристойних») без видимої крові вибухів. Є ж інші удавки, аби злінчувати мільйони як фізично так і морально. Щоб на Україні лишилося років так через 15-20, десь в межах 15 мільйонів працездатних рабів-аборигенів.

Тож лінія фронту зараз проходить в серцях і свідомості кожного з нас. І так як на фронті, тут є і свої герої і свої зрадники, сміливці і боягузи.

Пишу ці болючі рядки, спокутуючи вину перед пам'яттю тих, хто в часи Великої Вітчизняної виборював нам світле майбутнє, а не те, до якого ми прийшли, чи нас привели.

Боляче мені за вас, ветерани, жменина вас залишилася в живих.

Згадують про Вас напередодні знаменних дат, відкуплюючись невеличкими подачками з «барських» столів. Гірко за Вас, гірко за своїх старших братів по перу, поетів - фронтовиків, котрі і правдивим словом,

і зброєю захищали рідний край. Згадаймо ж про них, про їх віру в

Перемогу рядками їхньої фронтової поезії.

У перший день війни Павло Тичина на мітингу в Києві промовив:

«Ми докладемо усіх зусиль, щоб знищити нашого найлютішого ворога.

Як ніколи ми будемо одностайні і мужні» (Літературна газета. - 1941. - 28 червня). Тому-то так природно і правдиво сперегодя прозвучали його безсмертні рядки, звернені до народу:

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу!..

Українські письменники пліч-о-пліч з бійцями день у день ділили труднощі, випробовування вогнем і ратним трудом. Перемозі над ворогом вони віддавали свій хист, а нерідко і життя.

На фронті і у підпіллі загинули талановиті митці: Кость Герасименко і Микола Шпак, Леонід Зимний і Євген Фомін, Давид Киневський і Юрій Черкаський, молоді обдаровані поети Петро Артеменко, Володимир Булаєнко, Леонід Левицький, Олена Теліга, Олег Ольжич, а також наші земліки з Чернігівщини Олександр Шкура, Олекса Десняк, Пилип Рудь, Михайло Шлома, який в 1943 р. написав такі рядки:

Ще бути бурям, бути грому,

І ллятись крові на землі.

Чекатимуть синів додому

Ще довго, довго матері.

А як життєутверджуючи в тому ж таки 1943 р. писав Олександр Шкура:

Жди, моє серце, палке та бурхливе,

Смутку тенета розбий, розірви,

Скоро надійде година щаслива,

Жди і надійся,

Жди і живи!

Певне ніколи раніше образно-емоційне слово не набувало такого голосу, як в ті трагічні і героїчні дні. Згадаймо рядки поезії Миколи Бажана:

В нас клятва єдина,

І воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

«Ми не стерпим наруги» - заприсягався автор іншого вірша Сергій

Воскрекасенко:

Ми привітні і добрі до добрих людей,

Ми нещадні й страшні для злодюги.

Задля тебе, Вкраїно, і наших дітей

Умремо, а не стерпимо глуму й наруги!

В одній із фронтових газет у липні 1944 р. був надрукований вірш «Думи про Батьківщину», підписаний «Гвардії червоноармієць». Це був вірш мінометника Олеся Гончара. Автор звіряв свої найглибші почуття Україні:

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнутись рідні?

Той - мамі, а той - дружині,

Той - сестрам, а той - братам,

А я напишу - Україні ...

А якою ніжністю і суворою напругою прозвучала в ті буремні дні «Пісня про мою Україну» Сави Голованівського:

Я вірив, що ворог тебе не поборе,

І ворог тебе не зборов, -

Він ще відповість за гірке твоє горе

І кров'ю заплатить за кров.

І слава твоя оживе неодмінно,

І доля розквітне ясна,

Моя Україно,

Живи, Україно,

блакитна моя сторона.

Часто наводились у фронтовій пресі суворі справедливі Шевченкові слова, які звучали надзвичайно гостро і актуально:

... І вражою злою кров'ю

Волю окропіте ...

або життєутверджуюче:

... І буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Зворушливо і ніжно звучали ліричні рядки поета Володимира Булаєнка, що поліг у боях влітку 1944 р.:

Неоспівана сіроокая

Через гори і сині ліси

Принеси мені в серці спокою

І любов на устах принеси...

Нерозпізнана, нерозгадана,

Принеси мені тишини

І любов мою нерозкрадену

По розбитих дорогах війни.

Овіяні суворим ліризмом, емоційністю звучали в роки війни фронтові поезії Андрія Малишка. Вони й тоді надихали воїнів на ратні подвиги, вони й зараз живлять у нас високі громадянські почуття:

Вставай моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті.

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою - люттю при спаленій хаті.

Звичайно, хіба можна у невеликій статті чи виступі дати повну характеристику творчого набутку українських поетів-фронтовиків часів Великої Вітчизняної війни, серед яких були і наші земляки, відомі не тільки на Чернігівщині, а й за її межами. Це і Борислав Степанюк, і Михайло Ігнатенко, Дмитро Куровський і Кузьма Журба, Абрам Кацнельсон і Іван Савич, Григорій Коваль і Петро Дорошко... Багато з них уже відійшли від нас у вічність, лишивши нам - нащадкам гірку, болючу правду про нелегкі фронтові будні і в той же час віру, надію і впевненість у Перемогу, яку вони наближали і словом, і зброєю в руках.

Я людина повоєнного часу, одначе темою Великої Вітчизняної війни пронизані чимало моїх творів, особливо трьох моїх перших збірок поезій. В основу багатьох із них лягли спогади мого покійного батька - фронтовика, морського десантника, котрий, як він казав, дивом лишився живим у тому пеклі, особливо в боях за Одесу, а пізніше під Сталінградом, написана мною й балада про рідного дядька Василя, батькового брата, котрий в 1942 р. був закатований фашистами, від ворожих куль загинув і мій дід Іван. Можливо, це, так імпульсує моє слово до живої сув'язі між нами (нині живущими) і тими, хто загинув в ім'я нашого з вами життя. Пропоную декілька поезій з цього циклу.

Відвідини

Синій обрій від сонця розтанув,

І здалося мені звіддаля:

Кукурудзи високі фонтани

Взеленили до пругу поля.

А за ними колиска дитинства...

Ніг торкнулись спориш і полин.

Древній в'яз від років похилився,

Зустріча, обіпершись на тин.

Та моя пролягає дорога

На сільський невеличкий майдан.

Там, у центрі, під кленом розлогим

З-поміж віт обеліск прогляда.

Односельцям, дядькам, діду Йвану,

Що на різних фронтах полягли.

Їхні думи в хвилини останні

Були тут, на поліській землі.

На землі, де вони народились,

На землі, що їх вивела в світ.

Ця земля їм дала стільки сили,

Що зуміли її захистить.

Імена в алфавітнім порядку,

Як в строю, що зібрався іти...

Живете ви не тільки у згадках -

В цій землі, яку нам берегти.

Рукопашний

Пам'яті батька

Так ось він останній життєвий рубіж -

У груди безжально націлено ніж...

Миттєвості доля, чи бог його зна?!

(А може, він мав більш любові, чим зла).

І матір згадав, і кохану свою -

Не впасти, не впасти б у цьому бою.

Ні, ні - не сахнувся, а кинувсь навстріч

Ніж вибив та лезо торкнулося віч.

Осліплений, - горло вороже знайшов.

Здавив... так лиш давлять за справжню любов.

Надвечір обох їх знайшла медсестра

На вбитім фашисті вмирав старшина.

Сплив кров'ю від ран кульових, ножових...

Уже і не значився серед живих...

Пісня ветерана

Важким накульгуючим кроком

Ішов повільно, без речей,

Лише гармошка сірооко

Підморгувала з-за плечей.

Піднявсь на приступки вагону

Не молодий, та ще й не дід,

А новобранці із перону

Йому гукали щось услід.

... Пройшлася планкою правиця,

І полилися голоси,

А ліва, мов підбита птиця,

Протезом билася в баси.

І про солдат, і про дороги,

І про кохання, і про дім

Співалось в пісні Перемоги...

І він, здавалось, молодів.

І насамкінець пропоную вірш з передової сьогоднішніх фронтів, фронтів, що пролягають через нашу свідомість, наші серця. Нас прозахідні інформаційні канали намагаються впевнити про домінуючу роль союзників: американців, англійців у час війни з фашизмом. Постійно по одному із каналів кабельного телебачення мусуються документальні хроніки тих днів. Наші ж канали згадують про героїку наших батьків і дідів у зв'язку з тими чи іншими знаменними датами. А це не так часто, тому-то ми й маємо те, що маємо.

Не сміх, а гріх, що вже нас поділили,

Кордонами круг пальця обвели

Й братам «братерську» вирили могилу,

Щоб пом'януть, накрили вже й столи.

Та ми й самі у цьому, браття, винні

(Купились на макуху, хай їй грець),

Яка ж то воля, як моя Вкраїна

Сплюндрована «своїми» ж нанівець...

Коли престижна мова лиш англійська,

Коли вже забуваєм за своє,

Коли заокеанське лицедійство

Нас убиває, доки не доб'є.

Одурені і зверхні й ті, що знизу,

Для себе понароблювали пут.

Заздалегідь готуйте, певне, візи,

Щоб прадідів своїх же пом'януть...

Не вірю, що це вічне очманіння,

Час просвітління бачу вже гряде.

В оновленім підбитім поколінні

Подібних бід не буде в нас ніде.

Ось таке моє бачення визначеної проблеми про героїку війни у творчості поетів і письменників у роки Великої Вітчизняної війни.

Яцун О.І., старший викладач

ВТРАТИ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Втрати українців людські, матеріальні, культурні в роки другої сітової та її складової Великої Вітчизняної - величезні. Вони продовжують хвилювати громадськість республіки, знаходяться не одне десятиліття в центрі уваги істориків, політиків, журналістів.

«До осмислення уроків цієї війни слід підходити особливо серйозно сьогодні, - зазначає професор Віктор Король, - в умовах розбудови в Україні нового демократичного суспільства. І не тільки тому, що без історичного минулого не було б сьогодення, а й тому, що дотепер маємо такі випадки безвідповідального і безцеремонного втручання в історію тієї війни, коли на догоду тим чи іншим силам беруться під сумнів наша героїчна самосвідомість, тісне єднання, тріумф і трагедія буремних часів».

Так сталося, що напередодні другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. «Українське питання» стало одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Таким же важливим воно залишалося тривалий час воєнної і повоєнної історії. В останнє десятиліття вийшло ряд наукових праць, в яких висвітлюється ця проблема.

Важливе значення мають статті, присвячені визначеній темі.

Проведено цілий ряд науково-теоретичних конференцій.

Значна кількість книг, статей, присвячених «ціні перемоги» вийшла в Росії.

Всього ж про воєнне лихоліття 1941-1945 рр. наукова, публіцистична, мемуарна література нараховує понад 20 тис. найменувань книг, брошур, нарисів, спогадів, статей, поставлено сотнікінокартин, вистав. Проте немає підстав стверджувати, що ця тема розкрита всебічно, з вичерпною глибиною і повнотою.

Війна продовжує жити незагойною раною у свідомості мільйонів співвітчизників.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних втрат. Точної кількості людських втрат СРСР так і не встановлено - вважають автори книги «Український народ у другій світовій війні».

Найновіші дослідження сучасних істориків свідчать, що втрати СРСР у війні становили 46-50 млн чоловік, в т.ч. понад 22 млн. загинуло на фронтах другої світової війни. На східному фронті (проти Польщі та СРСР) загинуло 1,5 млн. німецьких солдат і офіцерів. Таким чином, на одного німецького воїна припадає 14 радянських.

Згоджується з втратами СРСР (50 млн. чоловік) і відомий історик Віктор Король.

Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована ворогом. На кінець листопада 1942 р. гітлерівці загарбали близько 2 млн. км2 території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41,7 млн. з них були жителями України. Для порівняння: німецькі війська окупували лише 17% території Росії (600 тис км) з населенням у 27 млн. чоловік.

На фронті і в результаті масового знищення фашистами мирного населення на окупованій території загинув кожен шостий мешканець республіки. На початку 1945 р. населення України становило всього 27,4 млн. чоловік, тобто зменшилось на 13,6 млн. у порівнянні з 1941 роком.

Проф. С.Кульчицький наводить такі дані: населення України на 22 червня 1941 р. складало 41 657 тис. осіб, а на 1 січня 1946 р. - 27 382 тис., отже дефіцит складав 14 257 тис. осіб.

Дані про втрати продовжують уточнюватися. Зокрема, на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 50-літтю Перемоги, яка відбулася в Москві в березні 1995 р. на тему: «Людські втрати у другій світовій війні» було офіційно названо цілий ряд цікавих цифр. Проте, не всі російські історики з ними згодні. Вони скаржаться на закритість деяких архівів, необхідних потрібних даних для наукового аналіза.

Окупанти винищили в республіці, вважає Іваненко, 3,9 млн. мирних жителів і до 1,4 млн. військовополонених, а 2,4 млн. молодих найбільш працездатних українців вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Багато з них там і загинули.12 Зокрема, на Чернігівщині фашистами було вбито і закатовано 127 тис. чоловік.

За останніми даними дослідження «Безсмертя. Книга Пам'яті України», втрати України серед цивільного населення склали 4,5 млн. і серед військових близько 4,1 млн. чоловік.

Величезних втрат завдали фашисти також народному господарству України. Вони зруйнували 16150 підприємств, 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 215 з них розділили трагічну долю Хатині; 1786 вокзалів і станцій; вивели з ладу 9 залізниць. Ворог вивіз до Німеччини мільйони голів худоби, мільйони тонн зерна і тисячі тонн насіння олійних кульур. Вивозив навіть наші чорноземи. Безпосередні збитки, завдані Україні, становили 285 млрд. карбованців. Загальна ж сума збитків, заподіяних населенню й народному господарству республіки, сягала майже 1,2 млрд. карбованців.

Величезної шкоди заподіяли фашисти Чернігівщині, знищивши міста Прилуки, Бахмач, Новгород-Сіверський, обласний центр Чернігів, 543 інших населених пункти. Заподіяні ними збитки склали в промисловості 466,2 млрд. карбованців, сільському господарстві - 12,7 млрд. карбованців.

Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли із них 40 тис. найцінніших експонатів, пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали понад 50 млн. книг. Ешалонами вивозили до Німеччини наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва.

Гітлерівські головорізи завдали величезної шкоди 110 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано три чверті їх книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано тисячу шкільних приміщень. Під час відступу фашисти сплюндрували в Україні 62 театральні приміщення.

На Чернігівщині фашистські варвари перетворили в пепелище і руїни 1141 шкільний будинок, зруйнували 105 бібліотек, 546 клубів, театрів і червоних кутків, 19 музеїв, серед них один з найбільших в Україні - обласний історичнй музей. Було зруйновано 5332 державних і колгоспних та майже 32 тис. приватних житлових будинків, заподіявши шкоду на 320 млн. карбованців.18 Всі ці збитки України відповідають втратам 19-ти головним країнам антигітлерівської коаліції.

Незважаючи на те, що війна завдала найбільших збитків Україні (42% від загальних збитків СРСР), республіці було виділено тільки 16,3б млрд. карбованців, тобто 24% від загальної суми у 75 млрд. карбованців, що були вкладені у відбудову всіх територій країни. Було визнано недоцільним повернення обладнання підприємств і їх колективів в Україну. Поверталися лише окремі спеціалісти (з дозволу партійних і державних органів), а для роботи в промисловості, будівництві, на транспорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько мільйона чоловік - переважно сільської молоді.19 В цей час понад 10 млн. людей жили в землянках і бліндажах.

В таких умовах холоду і голоду трудящі України кували Перемогу і в тилу. Так, за 1943-1945 роки вони відновили роботу 123 великих і 506 середніх і дрібних шахт, видали 64 млн. тонн вугілля. У 1944 р. дали струм Зуївська і Штерівська ДРЕС, а також 822 сільських електростанції.

На 23% були відновлені потужності з виплавки чавуну і сталі, з 110 виробництва прокату - на 29%. На початку 1945 р. здали в експлуатацію 56 залізорудних і марганцевих шахт.

Відроджувалося сільське господарство. За роки війни Україна здала державі 16,5 млн. тонн зерна, 4 млн. тонн картоплі та овочів, 400 тис. тонн м'яса, 259 тис. тонн молока та багато іншої сільськогосподарської продукції. Країна високо оцінила цей подвиг.

Чим далі в минуле відходять грізні обриси минулої війни, тим повніше осягається велич народного подвигу, який генетично передається від покоління до покоління, навічно закарбовуючись у вдячній пам'яті нащадків як символ невмирущої слави наших батьків, дідів, прадідів, їх доблесті і звитяги, незборимого права жити за ідеалами миру, свободи, справедливості, гуманізму. «Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні..., - писав О.Довженко. - Честь вам і хвала і вічна пам'ять».22

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Король В. Велика Вітчизняна війна: першоджерела проти ідеологічних міфів // Історія в школі. - 2004. - № 5-6. - С. 3.

2. Коваль В.С. Довкола радянсько-польської війни 1939 р. - К., 1991; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк- Львів, 1993; Гунчак Т. Україна - перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993; Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, Щоденник. - К., 1990; Коваль М.В. Україна у другій світовій війні і Великій Вітчизняній (1939- 1945 рр.). - К., 1990; Клоков В.Й. О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине (1941-1944). - К., 1991; Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941 - 1944 рр. Мовою документів, очима істориків). - К., 1994; Український народ у другій світовій війні: Навчальний посібник /За ред. Дробот І.І., Кучер В.І., Слюсаренко А.С., Чернега П.М. - К., 1998; Багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР»; 250-томна - Безсмертя. Книга Пам'яті України.