До 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942-1952. - Мюнхен, 1953. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Львів, 1993. Страны мира. - М., 1946.

Шульгин В.В, Письма к русским эмигрантам. - М., 1961.

М.М. Острянко, доцент

БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ВІД ФАШИСТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 РР.)

Перемога Радянського Союзу над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні стала вирішальним фактором другої світової війни, високим рубежем в історії всього людства. Головною силою, що перегородила шлях німецькому фашизму до світового панування, була Радянська країна. Вона винесла на своїх плечах головний тягар війни і відіграла вирішальну роль у розгромі гітлерівської Німеччини і мілітаристської Японії.

На світанку 22 червня 1941 року шквал артилерійського вогню, град бомб обрушився на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики і заводи, мирні міста і села України. Шляхом агресії, віроломно порушивши договір, фашистська Німеччина здійснила давно виношувані плани ліквідації Радянського Союзу, поневолення і значною мірою винищення його народів, захоплення, пограбування та колонізацію території.

Важливе місце у планах німецького командування відводилось Україні з її величезними сировинними ресурсами, родючими землями і трудолюбивим народом. Захопивши такий лакомий «кусочок» землі, фашисти намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над Радянським Союзом, а з його захопленням досягти світового панування. Разом з Німеччиною проти Радянського Союзу виступили Угорщина, Італія, Фінляндія, Румунія, а якщо порахувати країни, захоплені Німеччиною, тоді можна стверджувати, що фашисти у війні проти Радянського Союзу спиралися на економіку всієї Європи і політичну підтримку ряду держав, що не воювали безпосередньо на її стороні. Так, війна була загарбницька, віроломна. І ні про яку тут привінтивну війну, як дехто навіть з сучасних політиків намагається виправдати дії фашистів, не може бути й мови.

Плани «Барбароса» і «Ost», які були завчасно розроблені, засвідчують загарбницькі цілі фашистів. Зокрема, план «Ost» - був планом фізичного знищення слов'янських націй і особливо росіян, українців, білорусів. У відповідності з цим планом за 25-30 років передбачалось ліквідувати 120-140 млн. людей, а в кінцевому результаті «знищити» біологічний потенціал СРСР.1 Фактично це була боротьба двох світів, двох ідеологій, вирішувалась доля світової цивілізації. Тепер уже відомо, що плани фашистської Німеччини щодо СРСР були крім усього, ще й авантюристичними. Війна нам була нав'язана і вже з перших днів увійшла в історію як Велика Вітчизняна, яка носила яскраво виражений класовий характер. Згідно з розробленим планом «блискавичної війни» гітлерівські генерали розраховували розгромити радянські війська і до настання зими закінчити війну.

По-іншому думали радянські люди. Газета «Правда» 24 червня 1941 року у передовій статті, зокрема, писала, що ми не розраховуємо на легку перемогу і знаємо, що перемога над фашизмом, над чужоземними ордами, що увірвалися у нашу країну, буде важкою і вимагатиме від нас багато жертв. Ми не ставимо своєю метою повністю розкрити зміст всіх складових боротьби за визволення. Це зробити надзвичайно складно, це завдання багатотомної історії. Ми спробуємо розставити тільки деякі важливі акценти складного шляху боротьби українського народу за визволення від фашистського поневолення.

Україна впродовж майже усього періоду Великої Вітчизняної війни посідала одне з найважливіших місць у двобої з фашизмом. 1225 днів і ночей, з перших днів війни до 28 жовтня 1944 року українські землі були в епіцентрі воєнних дій, ареною жорстоких кровопролитних боїв, які не обминули жодного населеного пункту, жодної сім'ї. У період апогею битви за Україну, з осені 1943 по 28 жовтня 1944 року, на її території було зосереджено майже половину діючої Радянської Армії. Тут збройну боротьбу з фашизмом вели і учасники невидимого фронту понад 600 тисяч партизанів і підпільників.

Територія України уже з перших днів війни стала ареною жорстоких боїв. Першими прийняли на себе удар прикордонники. Героїчно захищали радянську землю прикордонники Перемишля, 13-ої прикордонної застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта А.В.Лопатіна. Одинадцять днів вони стримували наступ ворога.

На лінію укріпрайонів і прикордонних застав почали висуватись військові частини, але далеко не всі вони встигли вийти раніше ворога на заплановані рубежі. Ось тут і проявилася незавершеність на початок війни розгортання радянських військ відповідно до планів прикриття.

Їх вихід на рубежі оборони затягнувся ще й тому, що ворожій авіації і диверсантам вдалося в багатьох місцях вивести із ладу вузли і лінії зв'язку в ланці дивізія - армія - фронт. Крім того, багато було незавершеного будівництва нових, реконструкції старих, а також і недостатня кількість запасних аеродромів. Все це стало причиною того, що багато літаків було знищено ворогом на аеродромах. Але незважаючи на це, по всьому фронту розгорнулися жорстокі бої. Мужній опір чинилии гітлерівцям війська Південно-Західного фронту під командуванням М.П.Кірпоноса, Південного фронту під командуванням І.В.Тюленєва, моряки Чорноморського флоту під командуванням віце- адмірала Ф.С.Октябрського, Дунайської і Пінської військових флотилій.

Уже в перші дні війни в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно розгорнулася запекла танкова битва, яка відіграла велику роль у призупиненні наступу ворога на київському напрямку. Дійсно, ворог, що напав на нашу країну, мав тимчасові переваги, а звідси і певний успіх.

Але фашистська держава ще задовго до початку війни перебудувала економіку на воєнний лад, мала можливість використати в боротьбі воєнно економічний потенціал майже всіх західноєвропейських країн, досвід ведення війни в Європі. Доречно нагадати, що воєнно-економічні ресурси фашистської Німеччини, поневолених нею країн та її сателітів більш як у два рази перевершували ресурси Радянського Союзу.

В той же час радянський народ не мав достатнього часу для всебічної підготовки країни і армії для оборони. Звичайно, і це потрібно підкреслити, певну негативну роль відіграли і окремі прорахунки, зокрема в оцінці можливого часу нападу фашистів, репресії проти командного складу армії. Радянські війська під ударами багатомільйонної, добре оснащеної сучасною бойовою технікою армії фашистської Німеччини вимушені були з тяжкими боями відступати. Ворог вийшов на найближні підступи до Києва. Почалася битва за столицю, за Україну. Хронологічно початок визволення України датовано 18 грудня 1942 року, коли в ході Сталінградської битви бійці і офіцери 573-го полку 195-ої стрілецької дивізії, 1-ої гвардійської армії Південно-Західного фронту звільнили перші українські села Ворошиловградської (нині Луганської) області. Але реально боротьба за визволення України починається уже з перших днів війни, коли фашисти увірвались на нашу землю. Організатором і цементуючою силою радянського народу у боротьбі проти фашистів виступила правляча на той час Комуністична партія. В перші дні війни партією і урядом було прийнято ряд постанов, в яких визначались завдання в галузі воєнно-організаторської, господарської та ідейновиховно ї роботи в умовах війни.

Так, в Директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП/б/ партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року говорилось про те, що над країною нависла смертельна небезпека, що війна з нашого боку носить справедливий, визвольний характер. Як бачимо, вже з перших днів війни акцент робився на визвольному, справедливому характері війни. Зміст директиви був викладений Сталіним у промові по радіо 3 липня 1941 року. І директива і промова стали керівництвом до дії для всього радянського народу. Ці документи зобов'язували перебудувати всю роботу у відповідності з вимогами військового часу, оперативно і конкретно керувати всією військовою, господарською і політичною діяльністю. Велике мобілізуюче значення для всього народу у його боротьбі проти фашистських загарбників мали завдання, визначені у короткій програмі: «Все для фронту, все для перемоги!», у яких коротко і переконливо визначено завдання роботи, боротьби, визволення, і кінцевої мети - перемоги.

В містах і селах України, як і всієї держави, проводились мітинги, збори, сходки громадян, які відіграли велику мобілізуючу роль в об'єднанні мас на ратні і трудові подвиги. У столиці України 28-30 червня відбулися багатолюдні збори робітників і службовців, заводів і установ, навчальних закладів і науковців, які одностайно схвалили звернення «До всіх робітників і робітниць, інженерів, техніків і службовців Радянської України». В ньому, зокрема, говорилось, що успіх Великої Вітчизняної війни вирішується не тільки на полі бою, але і в доменних, мартенівських, електросталеплавильних і прокатних цехах. Чим більше чавуну, сталі, прокату одержить наша країна, тим нищівнішим буде потрійний удар великого радянського народу по ненависному ворогові, що віроломно вдерся в наш дім. Звернення обговорювалось на зібраннях трудових колективів у містах і селах України і відіграло велику мобілізуючу і патріотичну роль у підвищенні виробничої і політичної активності трудящих республіки. Так, на загальноміському мітингу мешканців Чернігова представники трудових колективів у своїх виступах впевнено заявляли, що трудящі Чернігівщини, як і весь багатонаціональний радянський народ, грудьми стануть на захист священної соціалістичної Батьківщини.

Державні і партійні органи України 7 липня 1941 року схвалили звернення до українського народу, в якому закликали робітників, селян, інтелігенцію мобілізувати всі сили на розгром ворога. В зверненні підкреслювалось, що кожний, де б він не працював, повинен до кінця виконати священний обов'язок перед Батьківщиною, перед своїм народом. Щоб кожний дім і кожна хата. місто і село стали нескоренною фортецею і несли смерть гітлерівцям. Прості і доступні слова звернення дійшли до серця кожного громадянина України, які разом з усіма народами Радянського Союзу стали на захист спільної Батьківщини.

Сотні тисяч робітників, колгоспників, представників інтелігенції влились в ряди Червоної Армії. У військомати безперервно надходили заяви від людей різного віку і професій, які бажали добровільно піти на фронт.

Ось як писала у своїй заяві на ім'я Коропського райвиконкому зубний лікар Р.Красних: «Маю бажання бути в лавах Червоної Армії і поряд з чоловіком громити нещадного ворога... до останньої хвилини життя буду вести боротьбу проти гітлерівців».

Колгоспник артілі «9 січня» Куликівського району А.Шикула в аналогічній заяві писав: «Мої внуки в Червоній Армії. Мені хоч і 63 роки, але я ще здатний володіти зброєю. Прошу прийняти мене добровольцем до Червоної Армії. Разом з внуками буду бити фашистів».3 Ми хоч зараз готові зі зброєю в руках стати на захист нашої Батьківщини, заявляли юнаки і дівчата на багатолюдних мітингах і зборах, що проходили на Чернігівщині.

В умовах війни протягом перших трьох місяців, за неповними даними, в армію і флот з України пішло 2,5 млн чоловік і понад 200 тисяч добровольців. Яскравим виявом патріотизму трудящих був масовий вступ їх в народне ополчення. Вже на 11 липня ополченцями в області стали 64787 чоловік, в тому числі 13269 жінок. Важливою складовою організації визволення країни від фашистських загарбників була перебудова життя країни на воєнний лад, перетворення її в єдиний бойовий табір. Народне господарство переключилося безпосередньо на обслуговування потреб фронту. Було припинено випуск багатьох видів мирної продукції. Підприємства переобладнувалися на випуск танків. літаків, гармат, стрілецького озброєння, боєприпасів, засобів транспорту, зв'язку, військового обмундирування та спорядження.

У зв'язку з несприятливим ходом подій на фронті в перший періодвійни довелось розв'язувати дуже складне і відповідальне завдання,

яке позитивно вплинуло на процес мобілізації економіки - евакуацію в глибинні райони країни населення, устаткування промислових підприємств, сировини, матеріальних цінностей, колгоспів, МТС, радгоспів, продовольства, громадської худоби. Ця робота здійснювалась під безпосереднім керівництвом Комісії Раднаркому УРСР і ЦК КП/б/У.

У надзвичайно складних умовах колективам підприємств і залізничникам доводилось вантажити та відправляти ешелони під артилерійським та авіаційним обстрілом ворога. Протягом липня - листопада 1941 року в глибинні райони було перебазовано понад 2593 підприємства, в т.ч. 1500 промислових підприємств військового значення, із них понад 550 з України. Серед них такі заводи як Харківський тракторний,турбогенераторний, паравозобудівний, київські «Більшовик», «Ленінська кузня», заводи «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», «Азовсталь» і багато-багато інших. Загарбники несли смертельну загрозу знищення не тільки для економіки, а й для української науки і культури. Щоб зберегти хоча б її вогнища, у глибокий тил були перебазовані Академія наук України, її 19 інститутів, більше 70 вищих навчальних закладів, в тому числі Київський, Харківський і Одеський державні університети, близько 50 театрів тощо. У міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії переселено понад 3,5 млн чоловік українського населення.5 Евакуація промисловості, сільськогосподарських об'єктів, закладів культури на схід країни - це безприкладний подвиг народу в роки війни. Історія воєн чогось подібного не знала, щоб у масштабах країни тисячі заводів знялися з постійних місць, а з ними спеціалісти: інженери, техніки, кваліфіковані робітники, всього біля 10 млн чоловік у складних умовах переїхали на нові необлаштовані місця і через 2-3 місяці приступали до виробництва військової продукції. Фактично середня європейська країна з усім своїм людським і промисловим потенціалом перемістилася з одного місця на інше. Це великий історичний подвиг, завдяки якому до середини 1942 року потужності військової промисловості були не тільки відбудовані, але й перевершені. До початку 1943 року країна мала відлагоджене військове господарство, здатне безперервно нарощувати бойову могутність Збройних Сил.

Одночасно з розв'язанням військово-господарських завдань велика увага приділялась організації боротьби в тилу ворога. Для підпільної боротьби на окупованій ворогом території України в період з червня по вересень 1941 було створено 23 обкоми, 685 міськкомів і райкомів партії, 4316 партійних осередків, 9 підпільних обкомів і 213 міськкомів і райкомів комсомолу, 286 первинних організацій комсомолу.

На осінь 1941 року на окупованій території України було організовано 883 партизанських загони і 1700 диверсійно-розвідувальних груп. Створення і діяльність партизанських формувань і підпілля стали невід'ємною складовою частиною історії самовідданої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. На окупованій території розгорталися активні дії радянських патріотів, що особливо проявилося в збройній боротьбі партизанів, у масовому саботажі населення військовим, економічним і політичним заходам окупантів. За важких умов у ворожому тилу розпочали боротьбу партизанські загони, що їх очолювали С.Ковпак, С.Руднєв, М.Попудренко, О.Федоров, О.Сабуров, М.Наумов, І.Бовкун, Д.Медведев, М.Таранущенко та ін.

Партизанський рух в Україні перетворився в грізну, нескорену силу, яка наводила страх і паніку серед фашистів і їх помічників. 5 серпня 1941 року було завершено формування Чернігівського обласного партизанського загону в кількості 186 чоловік (на Валу встановлено пам'ятний знак), який відправився в ліси і відіграв велику роль в розгортанні партизанського руху на Чернігівщині. У повідомленні Радінформбюро 26 вересня 1941 року вказувалось, що «партизани Чернігівщини за короткий час, що пройшов після окупації німцями ряду районів області, розгорнули широку діяльність і нанесли серйозні удари окремим частинам фашистських військ.

Процесом формування, дислокацією, стратегією і тактикою народних месників керували створені в 1942 році Центральний та Український штаби партизанського руху.

Таким чином, у перші місяці війни виникло багато складних проблем організації опору, ліквідації наслідків прорахунків, що мали місце в початковий період війни, але вже на кінець року були здійснені масштабні, військові, економічні, організаційні і політичні заходи, які сприяли перетворенню країни в єдиний бойовий табір, наростанню опору фашистським військам.

Бої, що розгорнулись на радянсько-німецькому фронті, показали агресорові, що війна проти Радянського Союзу докорінно відрізняється від війни, яку вони вели проти країн Західної Європи. Уже перші її дні показали німецькому командуванню, що легкого переможного маршу по радянській землі не вийшло і не буде.

На московському, ленінградському і київському напрямках точилися запеклі бої. Звичайно, і це закономірно, в планах гітлерівського командування, столиця держави посідала особливе місце.

На першому найтрагічнішому етапі війни радянські збройні сили зазнали найбільших втрат саме в Україні. У вересні 1941 року у ворожому «котлі» опинилися чотири армії Південно-Західного фронту.

Вперті бої велись на підступах до Києва. Битва за столицю України, що тривала 83 дні, скувала великі сили ворога, лишила їх можливого стратегічного маневру. Фашистське командування змушене було перекинути частину військ з московського напрямку в район Києва, а це затримало наступ на Москву.

Героїчна оборона Одеси тривала 73 дні. Після виконання захисниками покладених на них завдань, вони були евакуйовані в Севастополь, оборона якого почалася 30 жовтня і продовжувалась 250 героїчних днів.

Затримуючи війська на оборонних рубежах, наша армія дала можливість державним органам вигравати час для проведення мобілізації, евакуації, формування нових частин, здійснення оборонних заходів. Тривала оборона важливих стратегічних об'єктів, міст різного підпорядкування була зразком мужності воїнів і трудящих, демонстрацією їх високого патріотизму, любові і відданості соціалістичним ідеалам, боротьбі за визволення України. Уже в першій половині 1942 року військова промисловість країни не тільки відновила втрачені потужності, але й значно їх перевищила. У грудні 1942 року в порівнянні з груднем 1941 року виробництво літаків, наприклад, збільшилось у 3,3 рази, авіамоторів - в 5,4 рази, танків - майже в два рази. Більше того, робітники, колгоспники, інтелігенція Україні, які були евакуйовані на схід, активно включились у змагання за краще виконання замовлень фронту, за економію сировини і матеріалів, за зниження собівартості продукції.

На фабриках і заводах виникли фронтові комсомольсько-молодіжні бригади, розгорнувся рух багатостаночників. Підтримуючи передові методи робітників східних областей, передовики виробництва України передавали свій багатий досвід і в співдружності добивались високих виробничих показників. Так, знатний відомий шахтар О.Стаханов передавав свій досвід шахтарям Караганди, криворізький гірник А.Семиволос ділився своїм досвідом з уральськими гірниками, виконуючи по півсотні норм за зміну. Високі зразки героїчної праці показували працюючі на заводах Уралу, Сибіру, Середньої Азії і в інших місцях десятки тисяч машинобудівників, шахтарів, металургів України.

Не відставали від них і працівники сільського господарства. Серед них і знатна ланкова З.Бідна з Чернігівщини досягла високих показників у вирощуванні овочів і тютюну в Казахстані. Зразки самовідданої праці показували трактористи бригади П.Ангеліної у господарствах ЗахідноКазахстансько ї області. Цей перелік можна продовжувати. Є, правда, речі, які не часто, а можливо, не завжди називають у звітах, але без яких ніяка армія не буде боєздатною, не зможе захищати Вітчизну. В ці речі вкладено працю трудівників промисловості і сільського господарства. Вдумайтесь. За період війни діюча армія використала більше 38 млн шинелів, більше 73 млн гімнастерок, 70 млн шаровар, біля 118 млн пар натільної білизни, 2119500 кожухів, біля 64 млн пар шкіряного взуття, більше 11 млн пар валенків, більше 17062 тис плащпалаток і накидок і велику кількість інших видів матеріальнотехн ічних засобів.

Великій справі перемоги, визволення віддавали свої сили інтелігенція України. Вчені інституту електрозварювання, працюючи на Уралі під керівництвом академіка АН УРСР Є.О.Патона розробили і успішно запровадили високоефективні технології зварювання під флюсом корпусів танків, артилерійських систем та авіабомб, значно підвищили бойові якості радянської техніки, оперативно вирішили невідкладні проблеми літако- та моторобудування, масового виробництва боєприпасів.

Під керівництвом академіка А.А.Богомольця був створений препарат для лікування ран і кісткових переломів. Є.Патону і А.Богомольцю було присвоєно звання Героїв Соціалістичної праці. А в цілому за роки війни це звання було присвоєно 199 працівникам тилу.

До цього слід також додати, що за роки війни 16 млн чоловік було нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».

Це засвідчує масовий трудовий подвиг.

Справі розгрому ворога, служінню своєму народові була підпорядкована діяльність письменників, художників, композиторів, артистів театру і кіно, працівників преси і радіо. На фронті і в тилу знали твори М.Бажана, О.Корнійчука, В.Василевської, О.Довженка, М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, А.Малишка, П.Панча і багатьох інших. Працювали фронтові бригади 35-ти евакуйованих українських театрів. Майстри української сцени систематично виступали з концертами перед воїнами фронтовиками.

Таким чином, завдяки титанічним зусиллям всього радянського народу, зокрема українського народу, стійкості радянських воїнів на фронті був закладений міцний фундамент для переходу Червоної Армії в рішучий наступ на самих головних ділянках радянсько-німецького фронту.

Розгром ворожих військ під Москвою був першою великою поразкою фашистської Німеччини у другій світовій війні і мав величезне воєнне і політичне значення. Він поклав початок корінного повороту в ході війни, розвіяв міф про непереможність німецької армії. Разом з тим, ця перемога окрилила радянських людей, зміцнила їх віру в неминучий розгром ненависного ворога, підняла на ще вищий рівень народну боротьбу в тилу ворога.

Але, незважаючи на серйозну поразку, фашистська Німеччина залишалася ще сильним і небезпечним ворогом. Володіючи ресурсами майже всієї Європи і користуючись відсутністю на заході другого фронту, відкриття якого всіляко гальмували правлячі кола США і Великобританії, фашистська Німеччина ще змогла оправитись від завданих їй ударів, перекинути на радянсько-німецький фронт десятки нових дивізій і перейти в новий наступ.

Так фактично і сталося. У червні 1942 року війська противника після тривалої облоги відновили штурм Севастополя. Оборона морської фортеці увійшла в історію як одна з найяскравіших сторінок Великої Вітчизняної війни. Місто по праву носить ім'я - Місто-герой.

Одночасно із запеклими боями у Криму німецько-фашистські війська розпочали наступ на Південно-Західному напрямі. Спроба зірвати цей наступ ударом в районі Харкова закінчилась невдачею, оточенням і знищенням трьох наших армій. 22 липня 1942 року були залишені останні населені пункти Донбасу. Україна опинилася в глибокому тилу вермахту. Становище ускладнювалось ще й тим, що в результаті наступу німецько-фашистських військ ускладнилось економічне і військове становище. В руках ворога опинилася територія, на якій до війни вироблялося 33 проценти всієї валової продукції промисловості, було зосереджено 47 процентів всіх посівних площ і проживало 45 процентів населення великої держави. Окупована була вся територія України.

Ворог перейшов у наступ в напрямі на південь і вийшов до передгір'їв Кавказу і околиць Сталінграду. Почалася знаменита Сталінградська битва. У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося вимотати противника, підірвати йогоморальний дух, зрештою зупинити наступ. У цих боях брали участь і воїни-українці. Серед захисників відомого, наприклад, «будинку Павлова» у центрі Сталінграду були і воїни-українці рядові В.Глущенко, Л.Довженко, А.Іващенко, М.Чорноголов, Г.Якименко.

19 листопада 1942 року - цей день червоним рядком назавжди увійшов у світову історію - почався небувалий за силою контрнаступ.

По своєму розмаху і значенню Сталінградська битва перевершила всі битви минулого. З обох боків в ній одночасно приймало участь більше двох мільйонів чоловік.

Розгром гітлерівців під Сталінградом переріс у загальний наступ радянських військ на фронті від Ленинграда до Кавказу. У нескінченних кровопролитних битвах радянські Збройні Сили набували головного - бойового досвіду. Зростав рівень військової майстерності офіцерського корпусу. Впевненіше стала керувати підрозділами, з'єднаннями, цілими фронтами когорта полководців і воєноначальників, що виросла в полум'ї війни. Серед нид було чимало синів українського народу, зокрема командуючі фронтами і арміями А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко та ін.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 року почав небувалий за силою наступ в районі Курська.

Спроба ворога перехопити стратегічну ініціативу теж зазнала краху. Після цих поразок він уже був неспроможний успішно наступати. Уже в ході Сталінградської битви почалося визволення території України. Села Півнівка, Морозівка Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області були першими звільнені 18 грудня 1942 року. На початку 1943 року розгорнувся широкий наступ Червоної Армії і в середині року почалося масове вигнання окупантів з території України.

Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 року м. Ворошиловград. В кінці серпня 1943 року радянські війська визволили м. Харків. Перемога під Курськом відкрила шлях до Дніпра, куди перемістився центр основних воєнних подій, почалася грандіозна битва за Україну. Вона поглинула основні сили протиборствуючих сторін.

З осені 1943 до осені 1944 рр. на території республіки було зосереджено майже половину діючої Радянської Армії - шість фронтів, Чорноморський флот і три військові флотилії. З десяти гвардійських армій вісім діяли на чотирьох українських фронтах. Особливе місце в бойових військових операціях зайняла битва за Дніпро. Внаслідок успішної Чернігівсько- Прип'ятської операції, яка почалася в середині 1943 року, радянські війська прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Розвиваючи наступ, частини військ лівого крила Центрального фронту під командуванням К.К.Рокоссовського після дводенних боїв оволоділи залізничним вузлом Бахмач, а війська правого крила 11 - 16 вересня вступили в Новгород-Сіверський. Великих успіхів досягли війська Воронезького фронту під командуванням генерала М.Ф.Ватутіна, які до 20 вересня визволили понад 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили фюрера прибути із ставки в Східній Пруссії у Вінницю, де розроблялись плани стабілізації ситуації, але і вони зазнали краху. Після триденних запеклих боїв, 21 вересня радянські воїни оволоділи північним обласним центром, стародавнім Черніговом. З втратою Чернігова противник лишився останнього сильного вузла опору на шляху радянських військ до Дніпра.

На 1 жовтня 1943 року було завершено очищення Чернігівської області від фашистських загарбників. У вересневі дні 1943 року Москва від імені Батьківщини п'ять разів салютувала доблесним військам за бойові звершення під час визволення Чернігівщини. Багатьом частинам і з'єднанням було присвоєно почесні найменування визволених населених пунктів області, а 126 воїнам було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Протягом вересня 1943 року були звільнені Харківська, Сумська, Полтавська області та лівобережні райони Київщини. Визволення України продовжувалось. У другій половині жовтня 1943 року ставка Верховного головнокомандування реорганізувала Воронезький фронт у Перший Український, Степовий - у Другий Український, Південно-Західний - у Третій Український і Південний - у Четвертий Український фронти.

Українські фронти діяли на території України і поповнювалися значною мірою за рахунок місцевих жителів. У деяких арміях Першого Українського фронту частка українців в окремі періоди становила біля 80 відсотків. Війська Першого Українського фронту у складі шести загальновійськових, танкової і повітряної армій у жовтні - листопаді після артилерійської підготовки і ударів авіації, спираючись більше як на двадцять три плацдарми, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.) почали битву за Дніпро. Виявляючи героїзм і винахідливість, радянські воїни при допомозі місцевих жителів, партизанів, які збудували декілька десятків переправ, під вогнем противника переправились на правий берег Дніпра, вступали в бій, відбиваючи численні контратаки противника. За форсування Дніпра, проявлений героїзм і самовідданість 2438 солдатів, сержантів, офіцерів і генералів одержали звання Героя Радянського Союзу.

У загальному плані битви за Дніпро особливе місце відводилось визволенню столиці України. У листівці з наказом - зверненням Військової Ради фронту, яким командував генерал М.Ватутін, зокрема говорилось: «Товариші! Перед вами Київ, мати міст руських, колиска нашої Вітчизни...

Тут зі зброєю в руках відстоювали від ворогів свободу і незалежність руського і українського народів наші батьки і матері, наші діди і прадіди.

Столиця Радянської України вже більше двох років знаходиться у кровавих лапах фашистських палачів і розбійників».

Ще більш заклично зі сторінок армійської газети «зза счастье Родины» звучали слова героїв дніпровських переправ. «Зараз, - писали вони, - заговорить зі страшною силою артилерія. Прижимаючись до вогневого валу, піде піхота, помчаться танки, кіннота. Ми підем у рішучий бій. Від цього бою залежить доля Києва».

У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр і о 4-й годині ранку 6 листопада 1943 року столицю України було визволено від ворога. Форсування Дніпра і визволення Києва поклали початок очищенню від окупантів усієї Правобережної України і вихід на державний кордон. Наприкінці грудня командуючий фронтом генерал М.Ватутін мав у своєму розпорядженні десять армій загальною чисельністю понад 800 тисяч бійців.11 Запеклі бої зав'язалися на Правобережній Україні в районі КорсуньШевченк івського. Тут противник зумів створити міцний плацдарм, що загрожував радянським військам. У героїчному літопису Великої Вітчизняної війни Корсунь-Шевченківська операція займає особливе місце. Не скупуючись на порівняння, військові історики називаюли її і другим Сталінградом, і Каннами на Дніпрі. На це є підстави. По своєму задуму і виконанню ця операція стала однією із самих блискучих в історії радянського військового мистецтва і завершилась розгромом десяти фашистських дивізій, що потрапили в оточення.

В останній день лютого командуючий фронтом М.Ватутін був важко поранений у сутичці з бійцями УПА. Командування фронтом на два місяці перейшло до маршала Г.К.Жукова, а надалі і до кінця війни фронтом командував маршал І.Конєв. Внаслідок успішного проведення Корсунь-Шевченківської, Кіровоградської та Рівненсько-Луцької операції радянські війська Третього Українського фронту окремими частинами форсували Південний Буг та Дністер, вийшли 23 березня 1944 року на державний кордон з Румунією, а у липні - серпні війська Першого Українського фронту провели Львівсько-Сандомірську операцію, оточили і знищили 8 дивізій ворога в районі Брод. Серед них виявилася і 14-а гренадерська дивізія «СС - Галичина», створена українськими колабораціоністами. В ході цієї операції 27 липня були звільнені стародавні українські міста Львів і Станіслав (нині Івано-Франківськ).

Успішно розгортали наступ війська Третього і Четвертого Українських фронтів, які завдали відчутниих поразок німецьким військам у районі Кривого Рогу - Нікополя і 13 березня визволили Херсон, 28 березня - Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобули Одесу. У ході тримісячних боїв війська Другого і Третього Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога і 14 жовтня 1943 року визволили Запоріжжя, а 25 жовтня став вільним Дпіпропетровськ.

З виходом радянських військ до Одеси і Дніпропетровська створилися сприятливі умови для розгрому кримського угрупування ворога і визволення півострова. Німецька армія, яка утримувала Крим, була добре озброєна і укомплектована. Після тривалої артилерійської і авіаційної підготовки 8 квітня війська Четвертого Українського фронту і Окремої Приморської Армії перейшли в наступ, розпочали Кримську операцію з метою ліквідації 17-ї армії ворога у складі п'яти німецьких і семи румунських дивізій і 13 квітня 1944 року здобули м. Сімферополь.

5 травня почався штурм Севастопольських укріплень. Дев'ять годин тривали жорстокі бої за ключову позицію німців - Сапун - гору, а 9 травня 1944 року радянські війська, форсувавши Північну бухту, визволили Севастополь, і до 12 квітня завершили очищення Криму від фашистів.

200-тисячне угрупування ворога припинило своє існування. Нових успіхів в очищенні території, визволенні України від фашистського поневолення було досягнуто під час літнього наступу. Розгромом фашистських військ у Карпатсько-Ужгородській операції і звільненням Ужгорода 28 жовтня 1944 року завершилось визволення України від фашистських загарбників.

Битва за визволення України, що тривала довгих 22 місяці й складалася з ряду великих операцій, в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських Збройних сил, стала одним з найважливіших етапів на шляху до перемоги. З'їзд делегатів народних комітетів, що відбувся в листопаді 1944 року, прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Таким чином, вперше за всю свою історію український народ об'єднав усі свої землі в єдиній державі, яка перетворилася в одну з найбільших держав Європи, яка в ході боротьби з фашизмом заявила про себе на повний голос. Це був один із доленосних періодів національної історії, коли вирішувалося питання про долю сучасного і наступних поколінь, про саме існування українського народу як етнічної спільноти. Битва за Україну складалася з ряду великих операцій, у яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. І не тільки. Завершальний етап битви за визволення України характеризувався дальшим наростанням боротьби в тилу фашистських військ, зростанням досвіду підпілля і його впливу на розширення руху опору. Найбільшого розмаху досягла партизанська боротьба. Узгоджені штабами партизанські дії інколи набували стартегічного значення. У серпні 1943 року за сигналом Центрального штабу партизанського руху десятки загонів на окупованих територіях

Білорусії, Росії та України почали масштабну операцію по виведенню з ладу залізничних комунікацій, щоб позбавити ворога можливості надсилати підкріплення на Курську дугу, де розгорталася одна з головних битв Великої Вітчизняної війни. Гітлерівське командування змушене було вернути на боротьбу проти партизанів України значні військові сили. Якщо у 1941 році окупанти вимушені були відволікати для забезпечення свого тилу на території України 50 тис. своїх солдатів і офіцерів, у 1942 році - біля 120 тисяч, у 1943 році - 242 тис., а вже у 1944 році, незважаючи на різке скорочення окупованої території - 192 тис.13 Потрібно врахувати, що партизани України у 1944 році надали відчутну допомогу партизанському рухові у Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині. Про високе визнання заслуг партизанів України у боротьбі проти фашистських загарбників свідчать нагородження орденами і медалями 63,7 тис. партизанів і підпільників. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 95 партизанам і підпільникам, в тому числі дві Золоті зірки Героя отримали прославлені командири великих з'єднань С.Н.Ковпак і О.Ф.Федоров. Боротьба проти фашистського поневолення дісталася нам великою ціною. Фашисти завдали Україні великих збитків, знищили заводи, електростанції, тисячі кілометрів залізничних колій, розрушили морські порти, пограбували колгоспи, радгоспи і МТС, во-варварськи спалили багато міст і сіл.

Мільйони людей були позбавлені житла. У Києві гітлерівці зруйнували центральну магістраль міста - Хрещатик і багато інших районів, спалили державний університет, у руїни перетворили відомий усьому світові Успенський собор і багато інших споруд Києво-Печерської Лаври. За роки окупації зазнав величезних спустошень і Чернігів. Фашистські варвари спалили і зруйнували 1740 будинків, 70 процентів житлового фонду, вивели з ладу промислові підприємства, висадили в повітря вокзал, перетворили на руїни 14 шкіл, педагогічний інститут, медичне училище, драматичний театр, історичний музей, обласну бібліотеку, видатні історико-архітектурні пам'ятники - Борисоглібський собор, П'ятницьку та Катеринінську церкви, колегіум.14 Фашисти закатували на українській землі біля 6 млн чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини понад 2 млн молодих дівчат і хлопців, нерідко 14-15-літніх підлітків, майже тридцять відсотків яких так і не повернулися додому. Як пам'ятники подвигу і вічної скорботи - на території України понад 28 тисяч братських могил.

Війна дійсно стала суворою перевіркою соціально-політичної і патріотичної єдності українського народу. Активний учасник велетенської битви за виживання людської цивілізації, український народ мужньо боровся і утвердився на гідному місці серед переможців над фашизмом.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Газ. «Правда, 1987. - 18 декабря.

2. Газ. «Голос України». - 2004. - 28 жовтня. - С. 2.

3. Нариси історії Чернігівської оласної партійної організації. - К., 1980. - С. 175.

4. Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941- 1945 гг.). Сборник документов и материалов. - К., 1978. - С. 28.

5. Очерки истории Компартии Украины. - К., 1977. - С. 528, 540.

6. Война. Народ. Победа. 1941-1945. - Кн. І. - М., 1976. - С. 129.

7. Нариси історії Комуністичної партії України. - К., 1971. - С. 500.

8. Історія України. /М.В.Коваль, С.В.Кульчицький, Ю.О.Курносов. - К., 1992. С. 340.

9. История второй мировой войны 1939-1945. - Т. 6. - М., 1976. - С. 147.

10. Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. - К., 1972. - С. 70.

11. Кульчицький С. Українські фронти другої світової // Деснянська правда. - 1999. - 3 листопада.

12. Война. Народ. Победа 1941-1945. - Кн. 3. - М., 1980. - С. 13.

13. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941-

1944. В двух книгах. - Книга вторая. - К., 1985. - С. 419.

14. Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. - К., 1972. - С. 122.

15. Сторінки історії України ХХ століття. - К., 1992. - С. 136.

П.В. Пиріг, професор

ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1945 рр

Згідно з планом “Барбароса” 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина здійснила напад на Радянський Союз. Почалася Велика Вітчизняна війна - найголовніший етап другої світової війни, в орбіту якої потрапили понад 60 країн з населенням більше 1,5 млрд. чоловік.

Яскраву сторінку в історію відчайдушної боротьби радянського народу з ворогом вписав партизанський рух. У директивному листі РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. зазначалося: “В зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони й диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни повсюдно і скрізь, для підриву мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв`язку, підпалювання складів і т.д. В загарбаних районах створювати нестерпні умови для ворога і всіх його поплічників, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їх заходи”.

З самого початку війни ЦК ВКП(б) і його безпосереднє керівництво подбали про створення підпільних обкомів, міськкомів і райкомів партії, підбір керівних кадрів партизанів і визначення районів їх дій.

Наприкінці 1941 р. в тилу німецько-фашистських загарбників діяло більше 2000 партизанських загонів чисельністю майже 90000 чоловік.

Партизанським краєм по праву стала окупована ворогом Україна. Уже в перші місяці війни створені тут для боротьби з ворогом партизанські загони нараховували понад 35000 бійців, у тому числі 14000 комуністів і 8500 комсомольців4 . Розгортанню активної партизанської боротьби сприяли насамперед місця з великими лісовими масивами. Саме тут почали виникати перші партизанські краї і зони.

Важливим місцем розгортання партизанського руху на Україні стала Сумська область, де формування партизанських загонів у ворожому тилу і відбір кадрів для підпільної роботи розпочалися ще наприкінці літа 1941 р. На території Сумщини „було залишено комуністів із керівного складу для підпільної партійної роботи серед населення 100 чоловік, в партизанських загонах - 837 чоловік, із них членів ВКП(б) - 622, кандидатів - 215 чоловік. Було створено 35 партизанських загонів загальною чисельністю 1451 чоловік”.

Основним джерелом формування загонів партизанів були працівники райкомів, райвиконкомів, перевірені безпартійні люди, бійці винищувальних батальйонів.

Слід зазначити, що організація партизанського руху виявилася далеко нелегкою справою. Деякі райкоми партії Сумщини пустили це питання на самоплив. Не справився з завданням зокрема Конотопський райком ВКП(б), який не лише не організував партизанського загону, а й сам ледве втік із міста після зайняття його фашистами. Окремі партизанські загони піддалися паніці й відступили разом із частинами Червоної Армії, а то й зовсім розійшлися по домівках.

В результаті подібних дій у Глухівському партизанському загоні, наприклад, на середину вересня 1941 р. залишилось лише 22 чоловіки.

Одначе, як би там не було, а восени 1941 р. на Сумщині все ж діяли партизанські загони Середино-Будського району на чолі з І.П.Федоровим, Хильчицького (командир М.В.Таратута), Червоного - під командуванням Л.Я.Іванова, Ямпільського - на чолі з С.М.Гнибідою, Шалигінського - під командуванням П.Я.Саганюка та інші.

Останній загін виявився найбоєздатнішим. За короткий термін його бійці знищили чотири ворожі автомашини, підірвали міст на дорозі Путивль Глухів. Загонові вдалося також налагодити зв'язок із 2-ю гвардійською дивізією й вивести з оточення 875-й стрілецький полк та 2-й батальйон 535 го стрілецького полку.

На початку діяльності проявив себе Лебединський партизанський загін, який розгромив німецьку автоколону, що нараховувала 60 автомашин.

Окупувавши Сумщину в жовтні 1941 р., фашисти розпочали посилену боротьбу з партизанським рухом. Знищивши Кролевецький партизанський загін, вони заходилися підготовкою каральної операції проти інших загонів, місцем дислокації яких став Слоутський ліс. Там розташувалися зокрема Глухівський і Шосткинський партизанські загони, що підтримували тісні зв'язки із слоутськими підпільниками.

21 листопада 1941 р. гітлерівці оточили ліс і кинулися в шалену атаку на партизанів. Нерівний бій тривав більше чотирьох годин. Багато партизанів було вбито й поранено. Решткам загонів ледве вдалося вирватись із кільця ворожого оточення. Опісля фашисти розгромили Сосновський і Ревякінський партизанські загони. Наприкінці 1941 р. вони вийшли на слід шалигінських партизанів і вже приготувалися було до атаки. Однак завдяки партизану С.Фомічову, який встиг попередити бійців про намір ворога, партизани на чолі з командиром Саганюком відбили атаку, не зазнавши при цьому будь яких втрат. Проте активну діяльність після цих подій Шалигінський загін змушений був припинити.

Невідомою залишилася доля Шосткинського партизанського загону. Деякі дослідники схильні вважати, що після бою 21 листопада 1941 р. він розформувався і припинив своє подальше існування. Згідно з рішенням Сумського обкому партії в грудні 1942 р. був створений і розпочав свою діяльність новий Шосткинський партизанський загін.

Користуючись послугами зрадників, німецько-фашистські загарбники знищили Буринський, Грунський, Липово-Долинський і Тростянецький партизанські загони, ліквідували Сумський диверсійнорозв ідувальний загін. Непоправного удару було завдано Лебединському загонові на чолі з секретарем обкому Л.Антоновим, який через півроку діяльності припинив своє існування. Великих втрат зазнав Охтирський партизанський загін, слід на який навів зрадник Макаренко. Карателі знищили 16 чоловік. Партизани загону, яким вдалося врятуватися, протягом певного часу продовжували боротьбу з ворогом, здійснивши декілька вдалих операцій, зокрема, на перегоні Смородіно-Киріковка вони підірвали ешелон з живою силою противника, який прямував на фронт. Однак невдовзі загін змушений був перейти лінію фронту і з'єднатися з частинами Червоної Армії. Із 35 партизанських загонів, які виникли було на території окупованої Сумської області, повну боєздатність зуміли зберегти лише 13.

В них нараховувалося 299 чоловік.

Особливою популярністю користувався Путивльський партизанський загін, який очолювали С.А.Ковпак і С.В.Руднєв.

Під керівництвом місцевих комуністів і партійної організації партизанського загону на чолі з С.А.Ковпаком і С.В.Руднєвим в Путивльському районі діяли підпільники. Зокрема, підпільна комсомольська організація виникла восени 1941 р. в селі Стрельниках.

Очолив її комуніст М.Й.Антиков. Підпільники знищували таємних агентів гестапо, зрадників, зривали вербування молоді до Німеччини тощо.

Важливим заходом організації став арешт стрельниківської поліції чисельністю більше 100 чоловік. Згодом учасники підпілля поповнили ряди партизанського з'єднання С.А.Ковпака.

Активну допомогу партизанам надавала підпільна група, яка діяла в селі Черепово. Вона поставляла партизанам зброю й боєприпаси, виявлені на місцях боїв при вимушеному відступі частин Червоної Армії.

Ротовські підпільники забезпечували партизанів цінними розвідувальними даними про плани й дії ворогів.

Занепокоєні діями путивльських партизанів і підпільників, у жовтні 1941 р. фашисти кинули проти них значні каральні сили. Досить активно працювала німецька польова поліція Гехайм Фельдполіцай, особливо її 721-а група на чолі з фашистом Кернером. Однак виявити гітлерівцям Путивльське підпілля й розбити партизанів так і не вдалося. Організовані ними з цією метою каральні експедиції постійно терпіли поразки, а гестапівські агенти зникали безслідно.

У грудні 1941 р. для знищення партизанів, які дислокувались на той час у Спадщанському лісі, гітлерівці кинули в наступ 213-у охоронну дивізію. Протягом цілого дня ворог здійснював штурм партизанських позицій. Перевага фашистів у живій силі й техніці була очевидна. І в таких умовах С.А.Ковпак прийняв єдино правильне рішення про відхід у Брянські ліси.

Вороже командування приклало багато зусиль, аби перешкодити цим планам, зокрема, гітлерівці кинули дві есесівські дивізії для зачистки Брянського лісу. Карателі ізолювали його від степової місцевості, а місцевих жителів повідомили, що тут проходитиме кордон між Україною й Росією, і хто наважиться порушити його без відповідних документів, буде розстріляний на місці.

Переборюючи труднощі, партизани С.А.Ковпака все ж дібралися до Брянського лісу.

Перебуваючи в Брянських лісах, Сидір Артемович провів велику роботу, направлену на організацію населення для боротьби з ворогом.

Зокрема, його люди надали допомогу Хомутовському партизанському загонові, по суті справи заново був створений Севський партизанський загін чисельністю 43 чол., який очолив капітан Хохлов. Розпочав свою роботу загін, що складався з військовослужбовців на чолі з капітаном Гудзенком (нараховував 45 бійців). В селі Родіонівка виникла оперативна група Ямпільського району (командир Гнибіда).

Ковпаківці налагодили тісний зв'язок із Есманським партизанським загоном і спільними силами знищили ворожі гарнізони в Есмані та Марчисиній Буді, а на початку 1942 р. звільнили від ворога більше ста населених пунктів, у тому числі райцентри Есмань і Хомутівку.

Наприкінці 1941 р. в Брянські ліси з України прибув Донецький партизанський загін імені Й.В.Сталіна на чолі з І.Ф.Боровиком. Сюди передислокувались також два харківські загони, які очолювали М.Й.Воронцов і К.І.Погорєлов. Тут же розгорталась партизанська діяльність бійців під командуванням О.Сабурова. Кістяк його загону складали червоноармійці, які потрапили в оточення. О.Сабуров, здійснивши набіг на залізничну станцію Зерново, розгромив німецький гарнізон, спалив ворожі склади й вивів із ладу обладнання станції.

Незабаром всі чотири загони об'єдналися. 15 грудня 1941 р. з метою координації військових дій на залізничному роз'їзді Неруса відбулась нарада командирів і комісарів - представників російських та українських загонів. Для вирішення питань взаємодії загонів було створено штаб.

Керівником об'єднаних партизанських сил став О.Сабуров, начальником штабу І.Абрамов (член Трубчевського підпільного райкому).

Спільними силами українські й російські партизани розгромили ворожий гарнізон в райцентрі Суземка, а також знищили окупаційну адміністрацію району. Ще раніше поліцейські дільниці було розгромлено в ряді населених пунктів цього району. А невдовзі партизани звільнили від ворога весь Суземський район, провели вдалі операції по розгрому фашистських гарнізонів у Локті й Трубчевську.

Слід зазначити, що успіхи партизанів у значній мірі залежали від обстановки, що склалася в цей час на радянсько-німецькому фронті.

Радянські воїни 6 грудня 1941 р. завдали ворогові нищівного удару під Москвою. У зв'язку з цим німецьке командування змушене було зняти з тилових районів Сумської та Чернігівської областей і відправити на фронт 221-у охоронну дивізію і 1-у СС бригаду імені А.Гітлера. Генерал Шекендорф (начальник тилового району групи армій „Центр”) повідомляв у Берлін, що в результаті відправки на фронт половини охоронних з'єднань вкрай недостатньо сил для боротьби з партизанами, для охорони шосейних доріг і залізниць18 . У відповідь німецьке командування порадило йому обходитися власними силами.

У 1942 р. партизанський рух вступав у нову стадію розвитку. Поряд із виконанням бойових операцій його учасники значною мірою заважали німцям реалізовувати сільськогосподарські плани. Повідомляючи в Берлін у серпні 1942 р. про ситуацію, яка склалася в сільському господарстві Сумщини й Чернігівщини, начальник господарської інспекції групи армій „Південь” зазначав: „... Доводиться констатувати, що шкода, завдана врожаю, і знищення запасів хліба вже зараз прийняли вкрай загрозливих розмірів. Якщо найближчим часом не буде покладено край свавіллю партизанів, то не можна буде очікувати отримання врожаю в цих областях”.