Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

Варто зазначити, що з середини XVІІІ ст. торговельні зв'язки Степової України з Кримом ставали все більш жвавими. Цьому сприяв не тільки ріст транзитної торгівлі, але й торгівля місцевими товарами. Так, у 1755 р. запорозькі козаки В. Романовський та Н. Сінченко продали в Криму 5 возів масла¹²². В 1756 р. перекопський торговець К. Магомет закупив у козака Шкуринського куреня І. Чорного в "борг" на 440 крб. тютюну¹²³. В 1774 р. кошовий отаман П. Калнишевський продав очаківським купцям 2000, а в наступному році - 14000 овець¹²⁴. Наведені приклади свідчать, що татари в другій половині XVІІІ ст. купували на Запорожжі не тільки хліб, який завжди користувався попитом у Криму, але й продукти тваринництва, здебільшого масло, а також і самих тварин - коней, овець, якими в минулому славився сам Крим. Необхідно також підкреслити, що в другій половині XVІІІ ст. татари стали купувати на Запорожжі все більше хліба¹²⁵.

Про подальше посилення контролю з боку царського уряду за зовнішньою торгівлею наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. свідчить встановлення нових митних застав на кордоні з Річчю Посполитою та Кримом. Згідно з розписом 1782 р. по периметру степового Правобережжя встановлювалося 56 контрольних пунктів з двома наглядачами на кожному для контролю за дотриманням митних правил¹²⁶.

Необхідно підкреслити, що досить розгалужені суходільні шляхи, які перетинали південь України, сприяли налагодженню його торговельних зв'язків з іншими регіонами, з народами Центральної та Західної Європи, Близького Сходу.

У другій половині XVІІІ ст. практикувалося проведення спільних ярмарків у прикордонних містах, на котрі запрошувалися купці з прикордонних областей cусідніх країн. Так, у 1763 р. було влаштовано спільний польсько-турецько-російський ярмарок у містечку Богопілля, що належало Речі Посполитій. Відкриттю ярмарку передували спільні урочистості, зустрічі державних представників, після яких на ярмарку хазайнували купці. Ярмарок продовжувався протягом тижня. Запорожці пригнали на нього коней та велику рогату худобу¹²⁷.

Інтенсивне господарське освоєння півдня України в другій половині XVІІІ ст., пільги, що надавалися місцевому купецтву, сприяли збільшенню його чисельності. У 1782 р. в Катеринославському намісництві числився 2721 купець. Найбільше їх було в Маріупольському повіті - 941, Кременчуцькому - 498, Єлизаветградському - 341, в Новомосковському - 283, а в Павлоградському - лише 2 купці. Така велика кількість купецтва в Маріупольському повіті пояснюється переселенням до нього із Криму в 1778 р. греків та вірмен, головним заняттям яких була торгівля. Із загальної кількості купців повіту вони складали 739 чол., тобто майже 78,6% від усіх купців повіту. За етнічною ознакою найбільшу кількість купецтва регіону складали росіяни (50,6%). Після них ішли вірмени (25,7%), а на третьому місці - українці (13,2%)¹²⁸.

Отже, географічне положення, природні ресурси сприяли в зазначений час розвиткові торгівлі на півдні України. До середини XVІІІ ст. з цієї території в інші регіони України та в сусідні держави найбільше йшло риби, солі та хутра, у зворотному напрямку - хліб, одяг, взуття та зброя. З середини XVІІІ ст. південь України поступово не тільки відмовляється від привізного хліба, але й перетворюється в його експортера. Ще в більшій мірі він стає постачальником тваринницької продукції не тільки до обидвох російських столиць, але й сусідньої Польщі і навіть Криму.

З середини XVІІІ ст. значно пожвавилася внутрішня торгівля в регіоні. Крім ярмарків, які притягували до себе купців з різних регіонів України, Росії та сусідніх країн, стали проводитися тут місцеві торги не тільки в містах, але й великих селах. Найбільш важливими центрами як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі були: Запорозька Січ, міста - Єлизаветград, Кременчук, Новомиргород, Новоархангельськ, Бахмут, Слов'янськ та ін. Наприкінці XVІІІ ст. поруч з ярмарковою стала розвиватися стаціонарна торгівля, що сприяло збільшенню чисельності місцевого купецтва. Немалий вплив на зміцнення його позицій мали військові замовлення, які надходили від командування російської армії, котра перебувала на півдні України не тільки у зв'язку з російсько-турецькими війнами, але й для зміцнення позицій царської Росії в регіоні.

5.3 Міста

Серед питань, що розглядаються в книзі, розвиток міст регіону можна віднести до числа найбільш досліджених. Про окремі з них зустрічаємо відомості не тільки в наукових працях, але й численних науково-довідкових виданнях ХІХ - ХХ ст., краєзнавчих нарисах. Містам регіону другої половини XVІІІ ст. присвячена монографія В. Тимофієнка. Вивчаючи їх забудову та особливості розвитку в зазначений час, автор робить екскурси в минуле, через що наводить стислі відомості про час заснування та розвиток ряду міст до середини XVІІІ ст. Переважно ці відомості автор почерпнув із різних видань, що й обумовило наявність у монографії окремих неточностей, які зустрічаються в цих виданнях, зокрема що стосується часу заснування деяких міст. Так, у другому розділі книги, спираючись на довідкові та краєзнавчі видання, він пише, що Бахмутську фортецю наприкінці XVІ ст. заснували козаки, а в наступному розділі зазначає, що місто "засноване на початку XVІІІ ст. як центр соледобування"¹²⁹.

На жаль, такі неточності стосовно часу заснування міст зустрічаються і в інших дослідженнях. Тому в книзі зроблена спроба, наскільки дозволяли наявні матеріали, більш детально зупинитися на дискусійних питаннях виникнення та розвитку міст до середини XVІІІ ст. Оскільки в першому розділі книги йшлося про більш ранні міста, то тут особлива увага звернена на міста, що виникли наприкінці XVІ - в XVІІ ст. і стали своєрідними форпостами народної та урядової колонізації півдня України.

Серед них такі функції відігравали в першу чергу запорозькі Січі, які майже протягом двох століть служили головними опорними пунктами колонізаційного руху української людності у Степовій Україні, тим більше що час їх заснування й місце знаходження й понині по-різному висвітлюються в літературі.

Важко погодитися з В. Голобуцьким, котрий ототожнював Січ із згадуваними М. Бельським куренями в пониззях Дніпра¹³⁰, в той час як більшість дослідників вважає, що перша Січ була збудована на Хортиці козаками Д. Вишневецького в 1556 р.¹³¹ Однак у наступному році козакам довелося покинути хортицький "городок" і він був розорений татарами. Вважається, що після зруйнування Січі на Хортиці козаки заснували нову на острові Томаківці. Однак під час їх участі в повстанні К. Косинського (1591-1594) татарам вдалося зруйнувати й Томаківські укріплення¹³².

Більш достовірні відомості, завдяки щоденнику Е. Лясоти, наявні про Базавлуцьку Січ, в якій зі всіма почестями козаки зустріли посла австрійського імператора Рудольфа ІІ¹³³. У 1638 р. вона була перенесена на Микитинський Ріг¹³⁴ і фактично поклала початок нинішньому м. Нікополю. Микитинська Січ стала опорною базою Визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. З неї гетьман зі своїми прибічниками 22 квітня 1648 р. вирушив у похід проти польських військ великого коронного гетьмана М. Потоцького і польного гетьмана М. Калиновського¹³⁵.

З 1652 до 1709 р. центром запорозького козацтва стала Чортомлицька Січ, що розміщалася при р. Чортомлик (поблизу нинішнього с. Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області). Вона знаходилася за 500-600 м від кінця Капулівського мису, який після заповнення Каховського водоймища опинився під водою.

Окрім січових укріплень наприкінці XVІ - на початку XVІІ ст. в межах степового Правобережжя виникло ще ряд міст-фортець. До числа найбільш ранніх належить м. Крилів. Перші згадки про нього наявні в люстрації Корсунського староства за 1615-1616 рр.: "Крилів - нова осада при гирлі Тясьмину, котрий впадає до Дніпра, на татарських переправах. В ньому 200 дворів, однак повинностей ніяких не відбувають, тому що містечку надана слобода на 30 років”¹³⁶. Наявність у містечку 200 дворів ставить під сумнів припущення, висловлені в коментарях до "Опису України" Боплана, що Крилів засновано у 1615 р.¹³⁷ Згідно з подимним реєстром 1631 р. у містечку знаходилося 50 "осілих димів", тобто дворів, які сплачували подимний податок, і 200 городників, звільнених від нього¹³⁸. Містечко розміщалося на старому городищі часів Київської Русі¹³⁹. Оскільки воно було засноване на землях, що належали Чигирину, то можна вважати, що поселення виникло на початку XVІІ ст., а в 1615 р. тут збудували укріплення, котрі складалися з земляного валу і частоколу. В 1616 р. польський король Сигізмунд ІІІ надав йому магдебурзьке право¹⁴⁰. Під час козацьких воєн у другій половині XVІІ ст. Крилів зазнав великих втрат й "опустів"¹⁴¹. Таким чином, часи "руїни" негативно позначилися на стані містечка.

Трохи нижче на правому березі Дніпра, на неширокому півострові, створеному з одного боку його притоками Крюківкою та Гнилянкою, а з другого залишками старого русла Дніпра, напроти м. Кременчука, при переправі в середині XVІІ ст. виникло укріплене поселення Крюків¹⁴². У 1676 р. при впадінні до Бугу його лівої притоки Синюхи запорожці збудували невелике укріплене поселення і назвали його Орликом за назвою урочища, при якому його було збудовано¹⁴³. Можна припускати, що якісь укріплення уже з кінця XVІ ст. знаходилися при Гарді, який протягом існування Запорозької Січі був важливим місцем для рибальства й центром Буго-Гардівської паланки (нині с. Богданівка Доманівського району Миколаївської області)¹⁴⁴.

Усі ці укріплення будувалися в основному із збереженням прийомів та принципів містобудування давньоруських часів, з урахуванням особливостей місцевості та поєднання земляного валу з дерев'яним частоколом. Дещо інші принципи містобудування були використані при побудові за вказівкою польського уряду французьким інженером Гійомом Левасар де Бопланом Кодацької фортеці. Її гарнізон повинен був стояти не тільки на перешкоді проникнення татарських орд на Україну, але й взяти під свій контроль дії запорожців¹⁴⁵ та не допускати масового переходу українського селянства та міщан на Запорожжя, що особливо стало проявлятися в 20-30-х рр. XVІІ ст. у зв'язку з посиленням феодального та національного гніту.

Фортеця споруджувалася за планом і під безпосереднім керівництвом Боплана влітку 1635 р. Опублікований О. Чоловським до атласу Ф. Гектанта в 1926 р. план Кодацької фортеці¹⁴⁶ і репродукований в багатьох пізніших виданнях¹⁴⁷ свідчить, що фортеця мала форму чотирикутника з бастіонами близько 1800 м по периметру. З трьох боків була оточена ровом, у дно якого було забито зверху загострене дубове кілля. Напроти єдиних воріт знаходився перекинутий через рів міст. З півдня, де підступи до фортеці не мали природного захисту, перед нею розмістили металеві колючки. У її внутрішніх приміщеннях могло розміститися до 1000 чол.¹⁴⁸

В "Описі України" Боплан відмічає, що спорудження фортеці було завершено в липні 1635 р., а наступного місяця, тобто 3 серпня, після його від'їзду, отаман І. Сулима, повертаючись з козаками із походу на Азов, захопив її і перебив дощенту весь гарнізон (до 200 солдат) під командуванням полковника Маріона¹⁴⁹. Таким чином, Сулима зі своїми козаками виконав передбачення Б. Хмельницького, який при передачі фортеці гарнізонові у відповідь на запитання коронного гетьмана М. Конецьпольського,чи до вподоби козакам новозбудована фортеця, відповів латинською мовою: "Що людськими руками змуроване, ними ж буде і зруйноване"¹⁵⁰. Боплан зазначає, що після розорення Сулимою Кодака поляки занедбали фортецю. Це зробило козаків більш зухвалими і відкрило їм дорогу до повстання в 1637 р. під керівництвом Павлюка, а в наступному році - Острянина¹⁵¹. Після укладення Маслоставського миру з козаками Конецьпольський, як повідомляє Боплан, "особисто вирушив до Кодака з 4 тис. чоловік, де залишався доти, поки не був укріплений форт, що тривало близько місяця". Потім гетьман від'їхав, залишивши в Кодаку новий гарнізон на чолі з комендантом Я. Жолтовським¹⁵². Він протримався тут до квітня 1648 р.¹⁵³

Перемога козаків над польськими військами в 1648 р. сприяла появі козацької слободи при Кодака, а в 1650 р. заснуванню вище по Дніпру Нового Кодаку. Після чого за збудованим у 1635 р. укріпленням закріпилася назва Старий Кодак. Сліди його збереглися й донині в межах м. Дніпропетровська¹⁵⁴. Під час голіцинських походів на Крим у Старому Кодаку була розміщена російська "залога", що на Запорожжі було сприйнято як втручання царського уряду у внутрішні справи Війська Запорозького¹⁵⁵.

Активне заселення на рубежі XVІ-XVІІ ст. дніпровського лівобережжя, від Сули до Самари¹⁵⁶, сприяло появі на цій території таких міст, як Кременчук, Орлик, Переволочна. Вони мали великий вплив на освоєння краю, перш за все захищали наявні в цих місцях переправи через Дніпро, які зв'язували не тільки обидва боки Дніпра, але й Степову Україну з країнами Центральної, Південної та Західної Європи, з Москвою.

Серед перелічених міст Кременчук згадується ще з часів литовського князя Вітовта. Очевидно, під час походу на Київ військ Менглі-Гірея він був зруйнований. Що стосується його відновлення, то в літературі наявні різні погляди. Так, Бантиш-Каменський писав, що Кременчук був побудований за вказівкою польського короля Сигізмунда-Августа в 1571 р. для захисту від нападів татар¹⁵⁷. М. Николайчик, якому належить спеціальна монографія з історії міста, вважав, що універсал польського короля Сигізмунда-Августа від 25 липня 1591 р.¹⁵⁸ не був виконаний¹⁵⁹. На підтвердження свого висновку він посилається на Е. Лясоту, який згадував при Кременчуцькому урочищі в 1594 р. старий земляний замок або городище¹⁶⁰. Це повідомлення Лясоти підтверджує люстрація Черкаського староства від 1636 р, в якій говориться, що Кременчук колись був містечком, а "нині лежить пустим полем з іншими прилеглими до нього урочищами", через що з нього немає ніяких прибутків, за винятком прибутків від озер, тобто рибальства¹⁶¹. Оскільки Кременчуцьке урочище знаходилося в посесії С. Рудського, то можна вважати, що на початку XVІІ ст. розпочалося його відновлення. Цей висновок підтверджується повідомленням Г. Боплана, який, перераховуючи поселення та урочища на обох берегах Дніпра, писав, що після м. Крилова, що знаходився на "руському боці", тобто правому березі Дніпра, "на московському (лівому березі ріки. - В.П.) видно Кременчук, де є зруйнована стара будівля і де в 1636 р. я накреслив план замку. Це місце дуже гарне і зручне для проживання; крім цього це - останнє місто, оскільки далі за ним тягнуться безлюдні степи"¹⁶².

Найбільш вірогідно, що нова Кременчуцька фортеця була споруджена між 1636 і 1638 рр., бо в щоденнику Ш. Окольського повідомляється про розміщення в Кременчуку королівського гарнізону¹⁶³. Про те, якою вона була в середині XVІІ ст, можна дійти певних висновків на підставі щоденника Е. Челєбі, який писав, що "це красива невелика фортеця, збудована з тесаного каменю і здатна розмістити до 3 тис. війська”¹⁶⁴. Згідно з умовами Зборівського договору вона відносилася, як сотенне містечко, до Чигиринського полку.

До початку XVІІ ст. належать згадки про містечко Орлик на лівому березі Дніпра¹⁶⁵ та волость Нехворощу¹⁶⁶. Місто-фортеця Переволочна вважалося окраїною запорозьких земель. Збудована в 1654 р. при давньоруській "переволоці", відомій ще з XІ ст., у досить зручному місці - між берегом Дніпра і гирлом його притоки Ворскли¹⁶⁷. Йому відводилася важлива функція захисту не тільки переправи, але й всього Лівобережжя від татарських набігів. Наприкінці XVІІ ст. Переволочна, Кодак згадуються у зв'язку з походами російських військ на Крим, у пониззя Дніпра для завоювання татарсько-турецьких укріплень¹⁶⁸.

Після приєднання запорожців, очолюваних К. Гордієнком, і частини козаків з гетьманом Мазепою до Карла XІІ названі містечка були зруйновані російськими військами. Щоб покарати козаків за "зраду", Петро І розпорядився направити війська на Січ і зруйнувати її. Споряджена О. Меншиковим експедиція полковника П. Яковлєва після розорення містечка Келеберди підійшла до Переволочни, де зібралося до 1000 запорожців і до 2000 місцевих мешканців, а також добре озброєний місцевий гарнізон в 600 чол. Оточивши містечко, полковник Яковлєв запропонував гарнізону здатися добровільно. У відповідь із фортеці був обстріляний табір Яковлєва. Тоді він наказав відкрити вогонь по місту, зосередивши основний удар на замку. Запорожці відбивали атаки з великим завзяттям. Однак перевага була на боці регулярних російських військ. Увірвавшись до містечка, вони учинили жорстоку розправу не тільки над козаками, що не хотіли здаватися в полон, але й мешканцями. Не пощадили навіть старих та малих. Царські війська зруйнували не лише містечко, але й млини, що йому належали, та всі човни при Переволочанській переправі¹⁶⁹.

Розправа над переволочанцями викликала страх не тільки серед козаків, які знаходилися при К. Гордієнку і І. Мазепі, але й тих, хто залишився на Запорожжі. Січовики направили Меншикову листа з повідомленням про готовність підкоритися волі царя, з умовою прислати їм "обнадійливу грамоту". Однак це не вплинуло на рішення покарати козаків. Просуваючись по правому березі Дніпра, війська Яковлєва розорили Новий і Старий Кодак, щоб у майбутньому вони не стали притулком для "злодіїв". Мешканців, які здалися добровільно, Яковлєв відправив до Богородицька, а інших, у тому числі й тих, хто переховувався в степах і на островах, було страчено. За допомогою полковника І. Галагана, який пообіцяв запорожцям царське помилування, Яковлєву вдалося взяти Січ. У полон потрапили кошовий отаман, військовий суддя, 26 курінних отаманів, 2 ченці, 250 козаків, 160 жінок і дітей. З них 5 чол. померли, 156 чол. були страчені, а сама Січ - розорена¹⁷⁰. Таким чином, у ході каральної експедиції Яковлєва були розорені основні міста-фортеці, що належали запорожцям в Подніпров'ї, у тому числі й Чортомлицька (Стара) Січ.

На XVІІ ст., як зазначалось, припадає спорудження міст по р. Орелі (Китай-города, Царичанки, Маячки, Нехворощі). В описі Азовської губернії 1782 р. зазначається, що Царичанка була споруджена в 1604 р. на правому березі р. Орелі, за 30 верст від Дніпра на підвищеному місці, між річками Царичанкою і Прядівкою¹⁷¹. Нехвороща вперше згадується в люстрації 1615-1616 р.¹⁷² У середині 70-х рр. XVІІ ст. у ці містечка переселилися вихідці з Поділля, які змушені були покинути насиджені землі під натиском турецьких військ і в зв'язку з передачею Кам'янець-Подільська й прилеглих до нього територій за Журавнівським договором Османській імперії¹⁷³. Тож не дивно, що укладачі опису Азовської губернії заснування Китай-города відносять до 1677 р.¹⁷⁴ Згадуються ці містечка в 1692-1696 рр. у зв'язку з нападами татар - союзників Петрика. В 1692 р. Петрик з татарами спалив передмістя Китай-города, але мешканці закрилися в замку і відсиділися за його стінами, а царичанці перейшли на бік Петрика¹⁷⁵. У 1696 р. кримські й білгородські татари намагалися оволодіти містечками, однак і на цей раз їх спіткала невдача. Правда, під час нападу були спалені нехворощанські фільварки та новозбудований монастир святого Спаса¹⁷⁶. На жаль, наявні відомості про ці містечка не дозволяють скласти повної картини про їх стан. Можна лише допускати, що, як і в усіх інших козацьких містечках цього регіону, в їх забудові поєднувалися елементи давньоруських укріплень та новітньої військово-оборонної архітектури.

Завдяки виявленим "строєльним книгам" можна скласти більш чітку картину про стан міст межиріччя Дніпра й Сіверського Дінця, які зводилися в другій половині XVІІ ст. за вказівкою царського уряду. До їх числа перш за все належить згадане вище містечко Маяки (нині с. Маяки Слов'янського району Донецької області). В краєзнавчій літературі, завдяки твердженням К. Щелкова, прийнято вважати, що його історія розпочинається з 1644 р.¹⁷⁷ З цього року козаків Чугуївського полку зобов'язали нести охорону на Торських соляних промислах та біля переправи через Казенний Торець, якою здебільшого користувалися російські посли, проїжджаючи до Криму, а кримські орди здійснювали напади на південні повіти Росії. Вважають, що в цьому році вони й збудували при Маяцькому озері острог. Однак воєводські відписки та “чолобитні” архімандритів Святогірського монастиря дозволяють стверджувати, що перше укріплене містечко на правому боці Сіверського Дінця (Маяки) з наказу царського уряду було зведене лише влітку 1663 р.¹⁷⁸

Цей висновок підтверджується і "строєльною книгою" м. Маяки, складеною у 1666 р. В ній говориться: "Місто Маяки зведене за указом великого государя близько Торських озер на р. Дінці в минулому 171 (1663) р. Острог збудовано з дубового лісу по периметру на 185 сажнів; у стінах дві вежі з проїзними воротами, 4 вежі глухих. На стінах влаштовані облами і кати. Навколо острогу викопаний рів глибиною в 1,5 сажні, в ширину - стільки ж. Наряду - дві піщалі у станках і на колесах, а до них 245 ядер. У зброярському погребі бочка зарядного пороху, 2 свині свинцю, 92 мушкети з жаграми. Проживати в цьому містечку повинні зведенці з Валуйки і Чугуєва по 50 чол., із Салтова - 25, Харкова - 11 чол. Ці зведенці будують двори і несуть варту: біля проїзних воріт по 12 чол., міняючись через добу, а біля глухих веж - по 5 чол. У містечку збудована соборна церква на честь Св. Трійці на державні кошти... погріб з виходом до Сіверського Дінця... заїжджий двір, три горниці для воєвод... льодовня, а над ним комора... хлів... 4 хати для ратних людей". Від міста різного виду укріплення тяглися до Маяцького лісу, в якому мешканці рубали дрова і доставляли їх на Торські соляні промисли, а звідти - до самих промислів¹⁷⁹.

Аналогічним за забудовою було й містечко Соляне (Тор - нині Слов'янськ Донецької області), зведене за розпорядженням царського уряду при Торських соляних промислах у 1676 р.¹⁸⁰ У складеному 1683 р. описі містечка говориться: "Місто Соляне, збудоване острогом з дубового та соснового лісу. Висота острогу 2 сажні без чверті. На стінах влаштовані облами і "накочені кати" (каміння та колоди, що призначалися для скидання на голови штурмуючих кріпосні стіни. - В.П.). По місту дві вежі проїзні з воротами і чотири - глухих". На озброєнні гарнізону знаходилось сім піщалей, а не 45 гармат, як це подається в краєзнавчих нарисах.

Всередині острогу знаходилась приказна канцелярія, при ній - повітка для зберігання зброї та колодязь. Зі всіх боків місто було обведене ровом, глибина якого складала 0,5 саж., а ширина - 2,5 саж. Різного виду укріплення були збудовані біля соляних озер для захисту промислів. Всі з 201 мешканців містечка зобов'язані були нести станичну службу на дорогах, що виходили з нього на відстані до 20 верст по 6 чол. з рушницями на конях¹⁸¹.

Влітку 1696 р. після пожежі, під час якої згоріли не лише стіни Соляного, а й піщалі, що на них знаходилися, острог був відновлений на тій же старій основі. Тільки замість двох проїзних веж залишилася одна, від посаду. Довжина міської стіни разом з п'ятьма вежами складала 182,75 саж.¹⁸² Бєлгородський воєвода С. Короб'їн, під керівництвом якого було відбудовано острог, прислав до царської канцелярії не тільки звіт про обсяг робіт, виконаних на його відбудові, але й "чертеж" самого острогу, що дозволяє відтворити стан Соляного (Тора) на той час¹⁸³. Це схематичне зображення Торського острогу подає у своїй книзі В. Кусов і повідомляє, що воно засноване у 1663 р.¹⁸⁴ Таким чином, автор дату заснування Маяцького острогу, який призначався для захисту Торських соляних промислів, прийняв за час заснування містечка Соляного. Зробити це неважко, коли не вчитуватись уважно в кожний документ стовпців Бєлгородського столу.

Дещо іншим за характером забудови було третє серед споруджених у межиріччі Тору й Сіверського Дінця містечок, яке нині носить присвоєну йому на початку XVІІІ ст. назву Райгородок (Слов'янський район Донецької області). Збудоване воно влітку 1684 р. за вказівкою московських співправителів Петра та Івана для запобігання нападів кримських татар на Торські соляні промисли, Святогірський монастир (який вони в 1679 р. повністю спустошили, а ченців забрали до полону) та інші прикордонні міста, на Торській засічній лінії. Протяжність стін острогу складала 174 саж. без 2 проїзних веж і 4 глухих, одна з яких була земляною. Навколо острогу викопали рів, глибина й ширина якого складали по 3 саж.¹⁸⁵

Серед збудованих наприкінці XVІІ ст. міст-фортець у межиріччі Сіверського Дінця й Тору найбільш укріплене було м. Ізюм, яке стало адміністративним центром побудованої в 1679-1681 рр. на лівому березі Дінця - правому березі Осколу Ізюмської лінії, а з 1685 р. і центром Ізюмського слобідського полку¹⁸⁶. Місто було споруджене на правому боці Дінця, напроти старого дерев'яного укріплення при Ізюмській переправі, відомій з давніх часів¹⁸⁷. Наприкінці XVІ ст. в цих місцях діяли козацькі загони¹⁸⁸. Після побудови Цареборисова в 1599 р. при гирлі Осколу Ізюмський юрт був підпорядкований Бєлгородському повітові¹⁸⁹. В середині XVІІ ст. під час відбудови Цареборисова при Ізюмській переправі звели сторожову вежу¹⁹⁰. В 1673 р. тут згадується один з шести острогів, збудованих балаклійським полковником Черніговцем при татарських переправах через Донець¹⁹¹. Хоч Ізюмська лінія проходила по лівому березі Дінця, місто збудували на правому. Фактично складалося воно з трьох частин: великого та меншого міста і замку. Загальна протяжність стін усіх трьох міст становила 1756 саж. (3 км 740 м). Мале місто розташовувалось на горі Кременець. Протяжність його стін з вежами складала 334 саж., а самого замку - 175 саж. Його стіни були збудовані з дубових колод. Усе місто було оточене земляним валом⁹².

В порівнянні з Ізюмом карликом виглядав Бахмутський острог. Час його спорудження і на сьогодні через амбітність представників місцевої влади продовжує залишатися предметом зайвих дискусій. Саме цим і зумовлена порівняно більша увага до часу заснування м. Бахмута (з 1924 р. - Артемівська) у цій книзі.

Найбільш ранні відомості про м. Бахмут належать до початку XVІІІ ст. В історико-географічній узагальнюючій праці І. Кирилова "Цветущее состояние Всероссийского государства", написаній в 1726-1727 рр., читаємо: "Місто Бахмут збудоване дерев'яним острогом років з 30 тому у зв'язку з відкриттям торським козаком Бірюковим соляних джерел..."¹⁹³. З цього повідомлення випливає, що Бахмутський острог збудований десь на рубежі XVІІ-XVІІІ ст.

У "Відомості", складеній в Бахмутській управі благочиння в 1786 р., говориться, що місто бере свій початок згідно з грамотою Петра Олексійовича від 14 жовтня 1704 р.¹⁹⁴ Однак у досить обширному тексті грамоти, де викладені претензії старшини Ізюмського слобідського полку до Війська Донського (останнє звинувачувало козаків Ізюмського полку в насильному захопленні соляних джерел на Бахмуті, відкритих козаками Сухарівського юрту - останнього з поселень донських козаків на берегах Сіверського Дінця), на жаль, не вказується конкретної дати заснування міста.

При порівнянні претензій на право володіння Бахмутськими соляними промислами обох сторін можна дійти висновку, що мешканці згадуваних вище Маяцького та Тору до заснування на р. Бахмут містечка випасали там худобу, косили сіно, тримали пасіки, як і козаки Сухарівського юрту. Останні відкрили в 1683 р. на берегах річки соляні джерела і стали виварювати сіль, як це робили відхідники на Торі. Однак концентрація ропи бахмутських соляних джерел виявилася значно вищою, ніж у Торських озерах, тому торяни та маячани стали приїжджати сюди для соляного промислу. Всі вони до 1697 р. користувалися цими джерелами "наїздом"¹⁹⁵. У 1697 р., під час нападу кримської орди на Тор, були спалені соляні варниці при Торських озерах. Після чого місцеві солевари не стали їх відбудовувати, а переселилися на р. Бахмут і разом з маячанами заснували там слободу. В 1702 р. вони звернулися до бєлгородського воєводи, водночас і до царя, за дозволом побудувати на р. Бахмуті острог, в якому можна було б захиститися від нападів "воинских людей". Восени 1702 р. з Бєлгорода направили на Бахмут поручика П. Язикова, який склав опис новозаведеного поселення. Згідно з ним "на річці Бахмуті росіян (торських, маяцьких та інших різних міст) - 36 чол., українців ("черкас" Ізюмського полку - торських і маяцьких мешканців) - 112, донських козаків - 2 чол., в тому числі один з Черкаської станиці (жив на Бахмуті в курені прикажчиком у донського козака "наїздом" для варіння солі), другий - з Дурновської станиці (на Бахмут прийшов для варіння солі). У всіх цих мешканців числилося 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів та землянок"¹⁹⁶. Отже, у 1702 р. на Бахмуті уже була чимала слобода, але майже третина її поселенців жила ще в тимчасових приміщеннях - куренях та землянках. Про острог не подається відомостей.

В описних книгах Бєлгородського солдатського полку капітана Г. Скорихіна, представлених до Розряду в 1704 р., зазначається: "На річці Бахмуті збудовано місто по обидва боки річки стоячим дубовим острогом; у ньому двої проїзні ворота (в довжину цей острог через річку Бахмут на 61 саж., а поперек - 17 саж.); житла в ньому ніякого немає. Біля нього вгору по р. Бахмут з правого боку на посаді збудована каплиця, поблизу неї - приміщення для збору мита Ізюмського полку, митниця для збору мостового Семенівської канцелярії. Біля цієї митниці та ратуші в різних місцях були збудовані для ведення торгівлі козаками Ізюмського полку, торськими і маяцькими мешканцями різних чинів 15 комор, 9 кузень, торгова баня, віддана на відкуп... На річці Бахмуті влаштовані біля солеварних колодязів 140 солеварних сковорід Ізюмського полку козаків, а також 30 сковорід різних міст усяких чинів людей"¹⁹⁷.

З наведених вище коротких уривків грамоти, яка займає 20 сторінок надрукованого наприкінці ХІХ ст. тексту, випливає, що Бахмутський острог був зведений з дозволу царського уряду козаками Ізюмського полку, тому його й приписали до цього полку. Поруч з Маяцьким, Тором (Соляним) і Райгородком він став сотенним містечком цього полку. Однак у липні 1708 р. містечко було спалене на знак покарання його мешканців за участь у повстанні К. Булавіна, яке фактично й розпочалося з виступу місцевих солеварів на чолі з отаманом К. Булавіним проти передачі соляних промислів казні.

Тому не дивно, що в науковій, науково-популярній і довідковій літературі ХІХ ст. заснування м. Бахмута пов'язувалося з розвитком соляних промислів на однойменній річці та відповідно датувалося першими роками XVІІІ ст.¹⁹⁸ Дослідник Ізюмського слобідського полку М. Гербель писав, що бахмутськими соляними джерелами донські та слобідські козаки користувалися спільно до тих пір, поки ізюмський сотник Л. Никифоров не наказав своєму управителю Кирику в 1701 р. вирити колодязь, який так і називали Кириковим. З того часу донські козаки стали доводити, що промисли повинні належати їм, а слобідські - навпаки. Наслідком цих суперечок і стало видання царської грамоти 14 жовтня 1704 р., згідно з якою промисли перейшли до рук казни. Українське населення містечка було підпорядковане ізюмському полковникові, а російське - торському приказному чиновнику. Це викликало незадоволення серед донських козаків, які в грудні 1705 - січні 1706 рр. з ініціативи солеварного отамана К. Булавіна розорили промисли¹⁹⁹.

Тільки в довіднику "Міські поселення в Російській імперії" та в праці Феодосія Макар'євського, на яку переважно й посилаються при визначенні часу заснування міста, початкова його історія пов'язується з Бахмутівською сторожею, встановленою на лівому боці Дінця в 1571 р.²⁰⁰ Однак ця дата не має ніякого відношення до м. Артемівська, тому що, по-перше, сторожа розміщалася на лівому боці Дінця, навпроти прийняття ним р. Бахмут, а місто знаходиться на середній течії цієї ріки, приблизно за 35 км від місця сторожі; по-друге, сторожа не була ні укріпленням, ні поселенням, а всього-навсього місцем зустрічі патрулів, які зобов'язані були стежити за донецькими переправами та сповіщати воєводам порубіжних міст про переходи через них татар.

Якщо укладачі довідника та Ф. Макар'євський через незнання місцевості чи функцій сторожової служби могли допуститися хибної думки щодо часу заснування Бахмута, то нині, володіючи досить вичерпною інформацією про хід освоєння регіону, необхідно цю помилку визнати і виправити²⁰¹.

Згідно з підписаними І. Мазепою Коломацькими статтями українські козаки під керівництвом самого гетьмана та російські війська під командою окольничого і севського воєводи Л. Неплюєва влітку 1688 р. заклали на правому березі Самари, поруч із Старим Самарчиком, нову земляну фортецю. Її будівництво було завершене наприкінці серпня, напередодні свята Пресвятої Богородиці, у зв'язку з чим місто стали називати Новим Богородицьким містечком або просто Богородицьком²⁰². Збудовану всередині фортеці церкву також назвали іменем Пресвятої Богородиці. Тут же знаходився і двір воєводи, 260 просторих з сіньми хат, два льохи для зберігання пороху, льодовня, баня, 17 повіток для полкових припасів, у тому числі три з байдачних дощок, 7 дворів для гетьмана та старшини. Навколо фортеці й посаду викопали рів, через який були перекинуті мости. Довжина валу міста складала 1641 саж.²⁰³

Друге містечко при Самарі було споруджене через рік за розпорядженням В. Голіцина і отримало назву Сергіївськ, або Вільний, оскільки розташовувалося при Вільному Броді²⁰⁴. У ньому були зведені: двір воєводи, приказний двір, погріб для зберігання зброї, комори для зберігання продуктів, 50 хат для служилих людей. Навколо міста насипали вал і викопали рів по периметру на 600 сажнів. На валу були влаштовані вартові та проїзні вежі²⁰⁵.

На сьогодні не встановлено конкретно часу заснування запорожцями на узбережжі Азовського моря, справа від гирла р. Кальміус, на місці генуезько-венеціанського поселення Адомахи невеликого острогу Домахи, яку часто сприймають як центр Кальміуської паланки у XVІІІ ст. Більшість авторів краєзнавчих та довідкових видань сходяться на тому, що воно було зведене на потаємному шляху, яким користувалися запорожці для спільних з донськими козаками морських походів, а також для повернення з них на Січ у випадку блокування турецьким флотом Дніпровського лиману²⁰⁶. Оскільки найбільше таких спільних та окремих морських походів запорожців до турецьких і кримських берегів припадає на початок XVІІ ст., то, очевидно, саме цим часом і слід датувати заснування Домахи, а не 1500 р., як вважав А. Чорногор, а вслід за ним і П. Лаврів²⁰⁷, бо в той час на цій території ще безроздільно кочували татари. На розташованій на захід від гирла Кальміусу косі наприкінці XVІ ст. кримський хан збудував свій укріплений пункт Білий Сарай, звідки, очевидно, й пішла нинішня назва коси²⁰⁸. Приблизно в 1594 р. він був зруйнований козаками, які, очевидно, після цього при гирлі Кальміусу й заклали власний форпост - Домаху.

Таким чином, на XVІІ ст. припадає виникнення значної частини укріплених містечок у степовій частині України, основні функції яких полягали в захисті місцевого населення від нападів кочівників. Більшість з них була зведена місцевим населенням - запорожцями та козаками Лівобережної і Слобідської України. Лише в межиріччі Дніпра й Сіверського Дінця Маяки, Тор, Райгородок, Новобогородицьк і Сергіївськ зводилися за вказівкою царського уряду. Крім цього, під командою князя Кольцова-Мосальського російські ратні люди з участю гетьманських козаків у 1701 р. звели на лівому боці Дніпра, навпроти Січі, при Кам'яному Затоні замість зруйнованих під час дніпровського походу татарських укріплень нові, в яких розмістився російський гарнізон²⁰⁹. Це не тільки загострило взаємостосунки між царським урядом і запорожцями, але й між Росією та Туреччиною, бо згідно з Константинопольським договором обидві держави зобов'язувалися не зводити на цих територіях ніяких укріплень.

Однак згадані вище події початку XVІІІ ст. негативно позначилися на їх розвитку. Якщо Бахмут на початку липня 1708 р. потерпів від царських карателів, які жорстоко розправилися з учасниками повстання К. Булавіна, то Тор і Маяки зазнали втрат під час облоги їх військами повсталих²¹⁰. Під час каральної операції російських військ проти запорожців у 1709 р. була розорена Переволочна і Стара Січ. За умовами Прутського, Константинопольського та Адріанопольського договорів були зруйновані Новобогородицьк та Сергіївськ при Самарі, Кам'яний Затон при Дніпрі²¹¹. В 1711 р. царські війська під командуванням Бутурліна, що разом з гетьманськими полками несли охорону південних рубежів Росії, зруйнували і побудовану запорожцями при р. Кам'янці замість Старої Кам'янську Січ²¹².

Після розорення Азова і Троїцької фортеці згідно з умовами Прутського договору Бахмут перетворився в найбільш близький до Кримського ханства форпост на південно-західних рубежах Росії, що значною мірою й визначило його подальшу долю.

Нестача солі в південних повітах Росії змушувала царський уряд вживати заходи щодо відновлення Бахмутських соляних промислів, а заодно й м. Бахмута. У травні 1709 р. Петро І, перебуваючи в Бахмуті, розпорядився не тільки відновити виварку солі²¹³, але й відбудувати місто. В 1710 р. місто було обведено земляним валом²¹⁴. У зв'язку із зруйнуванням Таганрога (Троїцької фортеці) до Бахмута перевезли не тільки артилерію, але й перевели частину гарнізону. Після чого місто розширилось і значно укріпилось. І. Кирилов зазначав, що в ньому воєводою на той час був підполковник Никифор Львов, у розпорядженні якого числилося понад 500 чол. гарнізону²¹⁵. В 1723 р. замляним валом, палісадом і ровом обнесли соляні варниці, що знаходилися на правому березі ріки. Того ж року Бахмутська соляна контора звернулася до Військової колегії з клопотанням поповнити військову команду, яка охороняла казенні соляні промисли. Вона вимагала, щоб при варницях було не менше 300 солдат і 10 гармат²¹⁶.

Подальша розбудова й зміцнення міст на схід від Дніпра великою мірою були пов'язані з підготовкою Росії до війни з Туреччиною в 1735-1739 рр. В 1731-1735 рр. в ході спорудження Української лінії на правому березі Орелі, крім наявних Китай-города, Царичанки, Маячки, Нехворощі, були побудовані починаючи від Дніпра Борисоглібська, Лівенська, Ряська і Федорівська фортеці; Берестової - Козловська, Белівська, Св. Анни, Орловська та Св. Парасковії, а на лівому березі - Береки - Єфремівська, Олексіївська, Михайлівська, Слобідська, Тамбовська й Св. Петра фортеці. Всі вони будувалися у вигляді чотирокутника, лише Борисоглібська та Лівенська мали вигляд п'ятикутників²¹⁷. Крім того, під час спорудження лінії додатково були укріплені містечка Китай-город, Царичанка, Маячка, Нехвороща.

Переважно всередині кожної фортеці знаходилися казарма, склади для зберігання зброї та провіанту, лазарет і колодязь²¹⁸. Це свідчить про те, що фортеці мали чисто військово-оборонне призначення, яке вони зберегли до середини 80-х рр. XVІІІ ст. На лінію щорічно із Лівобережної та Слобідської України направляли тяглих і піших людей для підтримки фортець і самої лінії в належному стані²¹⁹. Академік Гільденштедт, відвідавши Українську лінію наприкінці літа - на початку осені 1774 р., зазначив, що фортеці Орловська, Олексіївська та Михайлівська стояли вже пустими, а їх гарнізони були переведені до нових фортець, що зводилися на Дніпровській лінії по Кінських Водах і Берді. У справжнє міське поселення переросла лише Белівська фортеця, в якій розміщався штаб ландміліцьких полків, а з 1776 р. центр Азовської губернії (нині м. Красноград Харківської області).

Під час війни з Туреччиною в 1735-1739 рр. були відновлені Новобогородицька і Сергіївська фортеці. Місто Царичанка під час війни стало опорною базою російської армії²²⁰. Значна робота була проведена по зміцненню обороноздатності Тор-ської та Бахмутської фортець. Остання під час війни разом з Ізюмом стала опорним пунктом лівого флангу російських військ. Згідно з планом 1732 р. на обох берегах р. Бахмут передбачалося побудувати компактне, добре укріплене місто, оточене зі всіх боків земляним валом і ровом. Житлові райони намічали розмістити вздовж прямих вулиць. Однак через близькість театру воєнних дій заселення міста йшло повільно. Були зміцнені його оборонні споруди, перш за все сама фортеця і вали навколо міста та соляних заводів²²¹.

Після повернення запорожців на старі місця вони збудували не тільки Нову Січ, але й укріпили паланкові центри. Однак відсутність їх описів не дозволяє дати повної характеристики останніх. Щодо самої Січі, то згідно з різними описами вона мала вигляд неправильного трикутника, була оточена дубовими палями. Над єдиними кріпосними воротами піднімалася соснова дзвіниця. Навколо всього поселення був насипаний земляний вал, на якому розміщалися розкати для гармат. З півночі та сходу Січ омивалася правим рукавом Дніпра, річкою Підпільною, а від степу її відділяв рів. Усередині фортеці знаходилися будинки військової канцелярії, гарматна, будинки військової старшини, комори й майстерні, церква та 38 куренів²²².

Поруч з Січчю царський уряд в 1735 р. збудував Новосіченський ретраншамент, в якому знаходився російський гарнізон. Його керівництву було доручено контроль за діями коша.

Паланкові центри також мали земляні укріплення, на валах яких розміщалися гармати²²³. До них належали Новоселиця - центр Самарської паланки, Кальміуська слобода - Кальміуської, Гард - Бугогардівської. Центр Кодацької паланки розміщався в Ст. Кодаку, а Інгульської - в Кам'янській Січі. На жаль, відсутні відомості про характер укріплень Орільської та Протовчанської паланок, створених на базі Самарської кошовим отаманом П. Федоровим (Лантухом) у 1764 р., а також Прогноївської, що вперше згадується в 1735 р.²²⁴ В 1770 р. запорожці на чолі з полковником А. Гараджею при верхів'ях Сухого Торця побудували земляне укріплення (нині м. Барвінкове), що стало центром Барвінківської стінки, тобто паланки²²⁵. На підставі описів Кальміуського (1773) та Барвінківського (1774), за визначенням Гільденштедта, “земляних окопів” можна вважати, що це були земляні укріплення, всередині яких знаходились приміщення паланкової адміністрації.

З поверненням у 1732 р. Росії території Задніпров'я царський уряд намагався прискорити її заселення та зміцнити тут свої позиції. Однак війна з Туреччиною 1735-1739 рр. не сприяла цим намірам. Через загрозу можливого нападу орд кримського хана довелося частину населення перевести на Лівобережну Україну. В роки війни в пониззі Дніпра на місці майбутнього м. Херсона російські війська збудували Олександрівський шанець²²⁶ і верф на о. Хортиці²²⁷.

Після війни, коли ці території згідно з Белградським договором відійшли до Росії, вздовж кордону з Польщею почали будувати нові укріплення та зміцнювати старі. Роботи виконувалися козаками Миргородського і Полтавського полків під керівництвом полковника Капніста та військового інженера де Боксета. В ході цих робіт основна увага була зосереджена на зміцненні укріплень Орлика, Архангельська, Новомиргорода, Цибульова, Крюкова та Крилова. Напроти останнього, на правому березі р. Тясмин, стали селитися старообрядці, які заснували нове поселення Новогеоргіївськ²²⁸.

З утворенням Нової Сербії ці містечка ввійшли до її складу і зазнали подальшої перебудови як ротні та полкові центри Гусарського і Пандурського полків. Найбільше було укріплено Новомиргород, який став адміністративним центром всього Новосербського поселення та штабом Гусарського полку, а також Крилів, де розмістився штаб Пандурського полку. Однак на перших порах чисельність їх мешканців, у зв'язку з переведенням українського населення до Новослобідського полку, зменшилася. Наприклад, у м. Крилові в 1741 р. числилося 2 церкви, 322 хати козаків і посполитих, 9 броварів²²⁹, а в усій Крилівській сотні - одне містечко, 8 сіл, 5 висілків і 16 хуторів, 10 церков, 1703 хати, 57 броварів і 18 млинів²³⁰. У 1761 р. у м. Крилові числилося лише 345 чол. обох статей, а в Пандурському полку - 2072 особи обох статей²³¹.

11 січня 1752 р. царський уряд доручив І. Хорвату побудувати Єлизаветинську фортецю для прикриття з півдня Нової Сербії. Однак роботи по її зведенню розпочалися тільки навесні 1754 р. і велися під керівництвом коменданта І. Глібова гетьманськими козаками. Будівництво великої фортеці неподалік кордонів з Туреччиною викликало незадоволення в Криму та Туреччині. На вимогу останньої восени вони були припинені, але на той час уже основна частина їх була виконана. В 1756 р., у зв'язку з загостренням становища на кордоні з Туреччиною, роботи відновилися і в основному Єлизаветинська фортеця була завершена²³². У фортеці розмістився гарнізон, який складався з трьох батальйонів і двох команд. Комендант фортеці отримав широкі повноваження: мав право зносин з турецькими і польськими фортецями, кримським ханом і запорожцями²³³.

Наступний етап у зведенні оборонних споруд на півдні припав на час війни з Туреччиною в 1768-1774 рр. Серед запроектованих на Дніпровській лінії 7 фортець особлива роль відводилася Олександрівській (нині м. Запоріжжя), на лівому березі Дніпра, при р. Московці, та Петрівській на узбережжі Азовського моря, на лівому березі Берди (нині с. Новопетрівка). Розташовані на важливих шляхах (перша - на Чумацькому, друга - Азовсько-Кримському), вони незабаром, особливо перша, переросли у важливі адміністративно-господарські осередки регіону.

В системі Дніпровської лінії Олександрівська фортеця вважалася головною. В ній розмістилося командування лінії, а поруч з нею, на лівому березі Дніпра, збудували пристань для прийняття вантажів, що сплавлялися по Дніпру, в першу чергу лісу, для побудови фортець. Спорудження фортеці розпочалося в середині серпня 1770 р. Поки воно велося, батальйон полковника Фредерсдорфа та прислані з ним робітні люди влаштувалися в збудованому в 1736 р. ретраншаменті та запорозьких зимівниках²³⁴. За досить короткий час солдати і робітні люди побудували не тільки саму фортецю, але й будинки для офіцерів та казарми для солдат, а на передмісті напівземлянки і землянки - для майстрових і робітних людей.

Однак поспішність, з якою споруджувалася фортеця наприкінці літа і на початку осені 1770 р., позначилася на її обороноздатності. Невдалим виявилось і місце при Мокрій Московці. Тому в 1771 р. заклали нову фортецю при Сухій Московці. Проектом передбачався капонірний зіркоподібний полігон загальною площею в 50 десятин. Три боки фортеці мали посередині бастіони, а четвертий, від Дніпра, гонверк з равеліном. Передбачався також рів з ескарпами, плацдарм при прихованій дорозі і гласіс. На стінах фортеці розмістили 137 гармат. Внутрішня площа в 12 десятин відводилася для забудови²³⁵.

Хоч не все намічене вдалося реалізувати, Олександрівська фортеця на 1775 р. серед фортець Дніпровської лінії виявилася найбільш завершеною. В ній знаходилося декілька дерев'яних і кам'яних будинків для командування лінії, 8 просторих казарм, аптека, шпиталь, школа, запасний "провіантський магазин", цейхгауз, пороховий погріб. Між фортецею і дорогою, що проходила по лівому березі Дніпра, виросло передмістя, забудоване мазанками та напівземлянками. Спочатку його називали "Невінчаним кутком", а згодом - Солдатською слободою²³⁶. Оскільки через місто проходив шлях з Криму, в 1776 р. тут спорудили митницю і карантин. З 1779 р. Олександрівськ став центром однойменного повіту Азовської губернії. В 1782 р. в ньому проживало 7 купців, 329 міщан, 41 чоловік різного "звання", понад 900 військовослужбовців. Щорічно в місті проводилось 4 ярмарки²³⁷.

Створення Азовської губернії після ліквідації Нової Січі поставило питання про її адміністративний центр, який тимчасово розмістили в Белівській фортеці. Губернатор В. Чортков вважав, що найбільше вимогам губернського міста відповідає місцевість на березі р. Самари, при впадінні в неї Кільчені. Проект міста Катеринослава було затверджено в 1776 р., а роботи на його спорудженні розпочалися в 1777 р. В 1778 р. до міста з Белівської фортеці перебралась губернська адміністрація та розпочалось заселення його купцями і ремісниками. Згідно з описом Азовської губернії 1782 р. в місті проживало 277 купців, що складали понад 1/3 купецтва всієї губернії, 874 цехових ремісників і міщан та 1050 чол. різного звання. В місті функціонувало 4 церкви та 4 ярмарки²³⁸. Однак уже в 1782 р. стало очевидним, що місце для губернського центру вибрано невдало. Болотиста місцевість, що затоплювалась навесні розливами Самари, а сама ріка виявилась непридатною для заходу великих суден. До того ж на початку 1783 р. було прийнято рішення про створення на базі Азовської та Новоросійської губерній Катеринославського намісництва, що й визначило долю Катеринослава І. Катеринослав ІІ згідно з указом імператриці 1784 р. розпочали зводити на правому березі Дніпра на базі Старого та Нового Кодаків, де на перших порах і розмістилась адміністрація губернії, також запорозької слободи Половиці й с. Кам'янки, чому нині ведеться дискусія відносно дати заснування Дніпропетровська (Катеринослава ІІ): з 1635 (з часу побудови найстарішого поселення Ст. Кодака, яке стало фактично основною базою Катеринослава ІІ) чи з 1776 р. (часу заснування Катеринослава І). Катеринослав І в 1786 р. було вирішено перенести на берег р. Кринки, до Новобогородицької фортеці й переіменувати його в Новомосковськ І, а Новомосковськом ІІ стало з 1794 р. с. Новоселиця - колишній центр Самарської паланки (нині м. Новомосковськ Дніпропетровської області).