Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

Важливе значення для подальшого заселення регіону мали адміністративні реформи середини 60-х рр. на Україні - ліквідація гетьманства та поділ її території на губернії. Згідно з указом від 22 березня 1764 р. на базі Нової Сербії та Новослобідського полку створювалася Новоросійська губернія²¹⁷. Гусарський полк Хорвата перейменували в Чорний, а Пандурський - в Жовтий гусарські полки. Новослобідський козацький полк отримав назву Єлизаветградського пікінерного. Указом від 11 червня того ж року до Новоросійської губернії приєднали Українську лінію, Слов'яносербію та Бахмутський козацький полк²¹⁸. При цьому малочисельні полки Шевича та Прерадовича зливалися в один Бахмутський, а створений у 1748 р. Бахмутський козацький полк став називатися Луганським пікінерним. Створювалися також два нових пікінерних полки - Дніпровський і Донецький. Бахмутський гусарський полк розташовувався в околицях Бахмуту, Донецький і Луганський - вздовж Дінця та Української лінії, Дніпровський пікінерний та переведений з Києва Молдавський гусарський (переіменований в Самарський) - при Самарі та Дніпрі²¹⁹.

У вересні того ж року до Новоросійської губернії приєднали ще частину Лівобережної України: дві сотні (Власівську та Кременчуцьку) Миргородського полку і 13 сотень (Старо- і Ново-Санжарські, Белицьку, Келебердянську, Кишенську, Китайгородську, Кобиляцьку, Нехворощанську, Маяцьку, Сокольську, Переволочанську, Орельську та Царичанську) Полтавського. Правда, указом від 26 лютого частину території Лівобережної України повернули Гетьманщині. Після чого Новоросійська губернія була розділена на дві провінції: Єлизаветградську, на правому боці Дніпра, та Катерининську і Бахмутський повіт, що відійшов від Воронезької губернії у 1765 р., - на лівому.

Одночасно з адміністративними змінами царський уряд затвердив і плани заселення обох частин Новоросійської губернії. З метою заохочення бажаючих поселитися в Новоросії уряд надавав їм ряд пільг. Перш за все іноземцям, що поступали в гусарські полки, надавали допомогу для обзаведення господарством у розмірі 30 крб., а російським підданим, що поверталися з Речі Посполитої, і запорожцям - по 12 крб.

Згідно з указом від 22 березня 1764 р. Нова Сербія ділилася на 70 округів, з яких 52 відводилися для поселення військовослужбовців, 2 - для міщан, а останні 16 - для всіх бажаючих оселитися в краї і заснувати нові слободи. Всього під заселення відводилося 1421000 десятин землі. Кожен округ ділився на 70 ділянок ("дач"). Їх величина у 32 округах складала 26 десятин, а в 38 (безлісих) - до 30 десятин. План передбачав неподільність цих дач, які повинні були залишатися постійною одиницею як для обкладення податками, так і відбування військової служби. Встановлювалися три види поселень: державні, поміщицькі та військові. Державні поселяни та поміщики повинні були сплачувати поземельний податок, а військові - відбували військову повинність. Бажаючим заснувати нові оселі відводилася така кількість землі, яку вони могли заселити, але не більше 48 дач. У випадку їх заселення в установлений термін земля переходила в їх повну власність. Після закінчення пільгового терміну (від 6 до 16 років, залежно від якості землі) власник землі платив за неї вдвічі менше, ніж державні селяни. Правда, право на володіння землею отримували лише ті, хто служив чи проживав у межах губернії. Якщо володілець виїжджав за її межі, то був зобов'язаний продати землю місцевим мешканцям. Той, хто протягом трьох років не заселив надану йому землю, позбавлявся прав на неї²²⁰. Для отримання дачі не встановлювалося ніяких станових обмежень. Землю міг отримати кожен, у кого були необхідні засоби для її освоєння. Так уряд сподівався прискорити заселення краю.

11 червня 1764 р. царський уряд затвердив аналогічний план заселення Слов'яносербії²²¹, згідно з яким її територія розділялася на 140 округів по 20 тис. десятин у кожному. 108 відводилися для поселення військовослужбовців, а 32 - для всіх інших. Умови заселення були такими ж. З метою заохочення визову зарубіжних поселенців за вивід 300 чоловік надавався чин майора, 150 - капітана, 80 - поручика, 60 - прапорщика, 30 - вахмістра. Якщо іноземні поселенці не записувалися в полки, то для отримання цих військових звань вимагалося вивести їх вдвічі більше. Ці умови дещо ускладнювали отримання офіцерських звань в порівнянні з 50-ми рр.

При обговоренні адміністративних реформ і заселення краю порушувалося питання зміцнення його обороноздатності, зокрема будівництва нової укріпленої лінії. Комісія в складі Вільбоа, Паніна, Чернишова та Мельгунова прийшла до висновку, що не варто будувати суцільної лінії, а достатньо для прикриття полків, котрі розміщалися між Дніпром і Дінцем, зміцнити старі та побудувати нові фортеці і редути. У Новобогородицькому, на Самарі, в Бахмуті та при гирлі Лугані передбачалося збудувати фортеці середньої величини, при витоках Самари - велику фортецю, а між ними - різної величини редути²²².

У 1764 р. при відрядженні інженерів-геодезистів для обмежування Новоросійської губернії їм доручили визначити місця для зведення майбутніх укріплень. Подані ними пропозиції свідчать, що на Самарі передбачалось збудувати фортецю поруч з Новоселицею, тобто центром Самарської паланки; наступну - при верхів'ї Самари, приблизно на відстані 100 верст від першої, назвавши її Катерининською. При витоках р. Бик, лівої притоки Самари або при витоках Сухого Торця планувалось збудувати велику фортецю, яка перегородила б Муравський шлях, і назвати її Павлівською, а при гирлі р. Лугані - Єлизаветинську. Між фортецями звести 24 редути, в яких розмістити роти двох регулярних полків. Будівництво укріплень повинні були розпочати в 1767 р. зведенням Самарської фортеці²²³. Для цього поселені при Українській лінії три полки повинні були відрядити по 150 чол., гетьманські - по 300 чол., Донецкий - 100, Дніпровський - 200 чол. Завершити будівництво укріплень планували в 1768 р. До новозбудованих фортець повинні були перевезти артилерію з Української лінії, а саму лінію не руйнувати²²⁴.

Без сумніву, вжиті урядом заходи позитивно вплинули на подальше залюднення півдня України. На перших порах більш активно заселялася Єлизаветградська провінція. Так, тільки в 1764 р. сюди переселилося 10291 осіб, у тому числі 5787 чоловіків. Кількість вихідців з інших країн була невелика, серед них переважали молдавани²²⁵. Переважну більшість поселенців на початку року складали росіяни-старовіри, а наприкінці - українці, яких уряд дозволив приймати навіть з Лівобережної України, якщо вони не належали поміщикам або прожили за ними менше 10 років²²⁶. Загальна чисельність населення провінції на кінець року склала 60196 чол., серед яких 32571 припадало на чоловіків і 27625 - на жінок²²⁷.

У наступні роки заселення Єлизаветградської провінції продовжувалося здебільшого українцями та частково росіянами. Поміщики стали навіть переводити сюди кріпосних селян із центральних повітів Росії та зманювати всякими пільгами вихідців із Польщі. Незважаючи на це, більшість населення провінції розміщалася в державних слободах і військових поселеннях. Протягом 1765-1767 рр. населення провінції збільшилося на 6662 особи чол. статі і на початок 1768 р. склало 39233 особи чол. статі²²⁸.

Про хід заселення Єлизаветградської провінції у другій половині 60-х - на початку 70-х рр. можна зробити відповідні висновки на підставі відомостей про роздачу земель у 1764-1772 рр. За вказані роки було роздано 288 дач (273068 дес. землі). До 1767 р. кількість розданих земель неухильно зростала. В 1767 р. роздали 77 дач, тобто 26,7 % від усіх розданих земель. Найбільше дач під заселення було виділено в межах Чорного (73 дачі) і Жовтого (81 дача) гусарських полків. У державних округах було виділено лише 45 дач (68432 дес. землі)²²⁹. Враховуючи те, що під заселення відводилось 1426639 дес., то кількість розданих земель була порівняно незначною.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. не тільки загальмувала заселення краю, але й на перших порах завдала йому відчутних збитків. Найбільше на стані Новоросійської губернії та Війська Запорозького позначився напад кримської орди наприкінці 1768 - на початку 1769 рр. Майже 100-тисячна армія хана Крим-Гірея, зазнавши невдачі при спробі взяти Бахмутську фортецю, пройшлася вздовж Української лінії (брати її штурмом не наважилась) через землі запорожців до Дніпра. Переправившись через ріку, завдала великих збитків Єлизаветградській провінції. Французький резидент при кримському дворі барон Тотт, який супроводжував хана в цьому поході, повідомляв, що татари спалили 150 сіл, забрали до полону не менш 20 тис. чоловік. Він писав, що велика хмара диму від пожеж дійшла аж до Польщі²³⁰. За його словами, орда навела такий жах, що край залишило не тільки цивільне населення, але й частина військових. Через що протягом декількох років губернська канцелярія зверталася з "промеморіями" до сусідніх губерній з проханням повернути втікачів. Підтвердженням занепокоєння місцевої адміністрації може служити проект новоросійського губернатора Воєйкова перегруповання поселень та переведення населення з південних районів до більш захищених північних²³¹.

Й.Гільденштедт, який навесні 1774 р. відвідав ці місця, серед розорених татарами поселень називав шанець Тишковський Молдавського полку, де до 1769 р. жили одні українці, Добрянський, заселений ними у 1753 р., а в с. Лелеківці уціліла лише одна церква. Зруйноване с. Зелене стали заселяти запорожці. За його спостереженнями, царський уряд розселяв у спустошених татарами селах вихідців з Молдавії, які під час війни перейшли на бік Росії і виявили бажання служити у новоствореному Молдавському полку²³².

На початку війни турецьке командування сформувало з болгар, волохів, молдаван та інших християн Балканського півострова окремий Молдавський полк, але незабаром він перейшов на бік Росії і склав ядро Молдавського гусарського полку, поселеного на лівому березі Бугу та Синюхи, Чорного Ташлику. Командувач цього полку майор В. Зверєв (Васіле Лупул) під час війни проводив велику агітаційну роботу серед християн на звільнених від турок територіях щодо їх переходу в межі Росії. Його приклад наслідували багато офіцерів полку, завдяки чому на відведеній йому території уже в 1770 р. проживало 23259 чол., що було не набагато менше, ніж у менш потерпілих сусідніх полках²³³.

Селилися виведені з турецьких володінь християни і в інших місцях Новоросії. Так, у 1771 р. майор Штерич перевів до своїх маєтків у Бахмутському повіті 3595 чол. молдаван і волохів²³⁴. Восени 1773 р. цей же Штерич вивіз із району воєнних дій близько 200 родин болгар (понад 1000 чол.) і збирався розселити їх у тому ж Бахмутському повіті. Але оскільки в жовтні вони прибули до Єлизаветградської фортеці, то їх тимчасово розмістили у навколишніх селах (Аджамці, Дмитрівці та Диківці). Коли навесні наступного року прикордонний комісар підполковник Л. Серезлій став виясняти, де вони хотіли б поселитися, то з'ясувалося, що Штерич примушував їх до переселення. Тому вони просили відправити їх до Молдавії. Штерич їх поведінку пояснював впливом на них "зловредных подговорщиков". Справа закінчилася влаштуванням цієї партії переселенців на території Молдавського, Чорного та Жовтого полків, хоча якась частина з них повернулася на батьківщину.

Під час війни з Туреччиною до Новоросїї з Бесарабії переселилася значна кількість старообрядців, які опинилися там після розгрому повстання К. Булавіна. Тільки за один раз головнокомандувач російської армії П. Рум'янцев відправив з Бесарабії для поселення в Новоросії 1242 родини, більшість з яких осіли в спустошених татарами на початку 1769 р. поселеннях поблизу Єлизаветграда та в передмістях останнього²³⁵. Таким чином, уже в ході війни, завдяки переселенню придунайських християн у межі Росії, не тільки стало відновлюватися втрачене під час погромів орди населення, але й поступово воно стало збільшуватися. На початок 1772 р. населення Єлизаветградської провінції склало 107728 чол. проти 73761 чол. у 1768 р.²³⁶

Дещо повільніше заселялися у той час Катерининська провінція та Бахмутський повіт. На час створення провінції у складі Новоросійської губернії її населення складало 57836 осіб чол. статі. З них близько 13100 осіб припадало на Українську лінію, 39212 - на приєднані до неї сотні Миргородського та Полтавського полків, а 5526 - на відторгнуті від Слобідської України поселення²³⁷. Територія провінції була закріплена за Донецьким і Дніпровським пікінерними полками. До Донецького належали Нехворощанська, Маяцька, Царичанська, Китайгородська та Орлицька сотні, села Карлівка, Федорівка та Варварівка, які до цього належали гетьману К. Розумовському, а також державні слободи - Нові й Малі Водолаги. Сотні Кременчуцька, Власівська, Старо- і Ново-Санжарівська, Белицька, Кобиляцька, Сокільська, Кишенська, Переволочанська та Келебердянська увійшли до Дніпровського полку.

Після створення Катерининської провінції частина її населення скористалася дозволом повернутися на Гетьманщину, частина перейшла на територію Запорожжя, внаслідок чого її населення у 1772 р. в порівнянні з 1768 р. скоротилося на 10470 осіб чол. статі²³⁸. З 1773 р. відмічається приріст населення провінції, і в 1775 р. воно склало 64503 особи чол. статі, тобто збільшилося на 6687 осіб чол. статі.

З 1727 до 1765 р. Бахмутський повіт перебував у складі Воронезької губернії і залишався малозаселеною її окраїною. З 1762 до 1768 р. на його території не було засновано ні одного нового поселення. У грудні 1768 р. повіт зазнав значних втрат у зв'язку з нападом кримської орди²³⁹. Тільки з початку 70-х рр. спостерігається деяке пожвавлення в його залюдненні. В 1772 р. вихідцями із Севської провінції була заснована сл. Фащівка. Через два роки в ній уже нараховувалося 365 чоловіків та 343 жінки. Друга партія севських переселенців заснувала сл. Чернуху при р. Чернусі, в якій у 1774 р. проживали 313 чоловіків і 291 жінка. В 1772 р. вихідці з Орловської та Курської губерній поселилися при р. Шовковій, притоці Лугані (380 чоловіків і 367 жінок)²⁴⁰. У 1774 р. розпочалося переселення двірцевих селян у слободи Велику та Малу Катеринівки, Петропавлівку та Уткіну²⁴¹. Продовжуючи переселення однодвірців з Воронезької та Слобідсько-Української губерній, уряд розміщав їх переважно по р. Торець²⁴². Завдяки цьому населення Бахмутської провінції на початку 70-х рр. складали здебільшого вихідці із Слобожанщини та сусідніх губерній Росії.

У той же час спостерігається переселення на цю територію і молдаван. У 1770 р. молдавани й волохи були розміщені у старих запорозьких поселеннях при витоках Казенного Торця (Ясенуватій, Землянках, Зайцевому та ін.), Бахмуту (Государів Байрак), Лугані та Кринці²⁴³. Зокрема в 1771 р., як уже зазначалось, майору Штеричу вдалося вивести й поселити у своїх володіннях 3595 молдаван і волохів²⁴⁴. За спостереженнями академіка Гільденштедта, вони швидко акліматизувалися на нових місцях і в 1774 р. "їх важко було відрізнити від малоросів"²⁴⁵. У цілому населення Бахмутської провінції протягом 1772-1775 рр. збільшилося на 7838 чол.²⁴⁶ Особливістю заселення цього району було помітне збільшення чисельності поміщицьких селян. У 1775 р. вони вже складали 37,15 % від загальної кількості населення повіту²⁴⁷. Загальна чисельність населення повіту в 1772 р. досягла 43007 чол.²⁴⁸ За поданою губернаторові Азовської губернії В. Чорткову відомістю, податне населення усіх трьох частин губернії в 1772 р. досягло 241886 чол.

Згідно з підрахунками В. Кабузана темпи приросту населення на запорозьких землях у той час були вищими, ніж в інших частинах регіону, що й обумовило значні зміни в його заселенні. Про швидкий ріст населення Запорожжя в 60-х рр. свідчить не тільки поява нових поселень, але й нових паланок - Протовчанської та Орільської, а в 1770 р. - Барвінківської. Однак уже з кінця 1768 р. відмічаються факти переходу населення із запорозьких земель на сусідні території. Так, внаслідок нападу кримської орди в грудні 1768 р. на Кальміуську паланку частина її населення перемістилася в межі Війська Донського і заснувала поблизу Ростова п'ять нових поселень: Покровське (Верхнє), Троїцьке, Нікольське (Сарматське), Консюзьке (Кам'янобрідське) і Батайське²⁴⁹.

Про перехід населення із Запорожжя в межі Новоросії говорить і такий факт, як надання запорожцям для обзаведення господарством на новому місці 12 крб. державної допомоги. Можна припустити, що найбільший відплив населення із Запорожжя припав на початок російсько-турецької війни, коли козаків зобов'язували не тільки відбувати військову повинність, але й ряд інших як на користь Коша, так і по забезпеченню російської армії, що знаходилася в регіоні. Без сумніву, що в умовах воєнних дій, реквізицій військовими командами хліба та інших сільськогосподарських продуктів вести дрібнотоварне господарство у зимівнику ставало великою проблемою. До цього додалася ще й епідемія чуми, занесена військами. Тому спостерігався перехід запорожців у інші місця.

Однак уже на початку 70-х рр. відмічається ріст чисельності населення в межах Війська Запорозького, заснування нових осель, особливо на Правобережжі. Царський уряд у той час постійно звинувачував запорожців у зманюванні та насильному переселенні гусар і пікінерів до своїх володінь. Гільденштедт у своїх записках наводить велику кількість прикладів добровільних переходів військових поселенців на запорозькі землі, в тому числі й іноземців. При цьому він підкреслює, що переходять більше "за власним бажанням, ніж за примусом". Так, у 1774 р. на Запорожжя переселилися 52 родини із Спасівського шанця. В с. Зеленому запорожці поселили 30 родин із Молдавського полку, а в 14-й роті Жовтого полку залишилося тільки 15 родин, а решта переселилася на Запорожжя²⁵⁰. Таких прикладів автор наводить чимало і вони дозволяють спростувати наявні в офіційних документах звинувачення на адресу запорожців у переманюванні чи насильному переводі військових поселян на територію Запорожжя. Тим більше що мали місце й факти зворотного процесу²⁵¹. Але оскільки темпи приросту населення на Запорожжі були вищими, ніж у провінціях Новоросійської губернії, то можна вважати, що умови господарювання дрібного виробника, незважаючи на всі труднощі воєнного часу, на Запорожжі були більш сприятливі, ніж у військово-землеробських поселеннях.

На наш погляд, однією з причин, що прискорювали заселення запорозьких земель на початку 70-х рр., були зусилля січової адміністрації у відстоюванні "вольностей" від наступу на них не тільки царату, але й місцевих дворян та чиновників. Як свідчать документи, найбільш боляче відреагувало запорозьке козацтво на будівництво на його землях Дніпровської лінії²⁵².

Зухвалий напад кримського хана наприкінці 1768 - на початку 1769 р. на Новоросію спонукав царський уряд вдатися до нових заходів у справі зміцнення обороноздатності південних рубежів. На початку 1770 р. генерал-поручик М. Деденьов склав план побудови цілого комплексу укріплень, щоб не допустити можливість вторгнень кримської орди в межі Росії по старій Муравській дорозі.

Згідно з цим планом на лівому березі Дніпра, при р. Московці, на узбережжі Азовського моря, при гирлі р. Берди, намічалося побудувати фортеці середньої величини, на правому боці Кінських Вод і на лівому Берди - відповідно 3 і 2 малих фортеці. Між верхів'ями цих рік насипати земляний вал на 35 верст та викопати рів і збудувати три ротних фортеці, 7 редутів. За допомогою дамб підняти рівень води в ріках, створивши таким чином на шляху орди ще й водну перешколу. Загальна сума витрат на будівництво Дніпровської лінії передбачалась у 1178549 крб.²⁵³

Офіційним документом, згідно з яким розпочалися роботи по спорудженню лінії, стали "Высочайше утвержденного доклада пункты Военной коллегии" від 10 травня 1770 р. Мета її зведення була викладена в іменному указі імператриці від 2 вересня цього ж року. В ньому в характерній для Катерини ІІ манері говорилося: "...мысли мои... непрестанно стремятся к благоденствию и утверждению спокойного жития врученного мне народа, а потому за нужное я сочла, дабы как Малоросийская, так и Слободская губернии навсегда от варваров обеспечены были, учредить линию крепостей от Берды до Днепра…"²⁵⁴ Отже, Дніпровською лінією царський уряд сподівався захистити розташовані на північ від Берди і Конки землі від татарських нападів та прискорити їх освоєння. У згаданому указі зазначалося: "Что между строящейся линией, Днепром, Кальмиусом, Бахмутом и Украинской линией земля остается почти необитаема, но будучи плодородной, изобильной реками и разными угодьями, она не долго без жителей останется". Фактично уряд не брав до уваги численні зимівники й слободи запорожців, що знаходилися на цій території, особливо в межиріччі Орелі й Самари, та підкреслював необхідність освоєння цих земель.

Спорудження лінії розпочалося в серпні 1770 р. із закладення флангових фортець: Олександрівської, при Дніпрі, та Петрівської, при гирлі Берди. Велося воно досить повільно. До кінця війни з Туреччиною зуміли викінчити тільки Олександрівську, Петрівську та Кирилівську фортеці. Останню звели на водорозділі Берди та Кінських Вод замість передбаченого планом суцільного валу та ротних фортець. Близькі були до завершення Микитинська, на правому березі Конки, та Захарівська - на лівому березі Берди, земляні вали насипали в Григорівській та Олексіївській фортецях²⁵⁵. Не дивлячись на це, лінія стала важливим опорним пунктом для російської армії вже під час війни з Туреччиною, а з Петрівської фортеці морем доставлялися різні вантажі до Керчі та Єнікале, де розмістилися російські гарнізони. В Олександрівській фортеці розмістилося командування лінії, шпиталь. Під прикриттям лінії виросли військові слободи, заселені її будівниками та відставними солдатами²⁵⁶.

За умовами Кючук-Кайнарджійського договору до Росії відійшла південна частина Дніпровсько-Бузького межиріччя, яке уже в ході війни стало обживатися запорожцями. Про це свідчить топографічний опис території, складений у 1775 р. В ньому зазначається, що на берегах Інгулу знаходилося 17 запорозьких зимівників, Інгульця і Громоклеї - 11, Дніпра - 14, Бугу - 7, Мертвих Вод - 4, Єланця - 5, Сухого і Куцого Єланця - по одному. Крім того, на цій території знаходилися п'ять загонів для худоби, рибні заводи, при яких були збудовані землянки та курені. На берегах Дніпра та його лиману переписувачі відмітили 17 землянок і 15 куренів, на берегах Бугу - відповідно 11 і 39, Інгулу - 2 і 4, Інгульця - 4 і 1 - разом 34 землянки та 59 куренів²⁵⁷. Тільки в районі Збурівського кута знаходилося два постійних поселення, в котрих нараховувалося 78 хат і землянок. На кордоні запорожці тримали свої застави: на мисі Кізе - 500 чол. з човнами (25 землянок і 30 куренів), при Семенівському Розі - 200 кінних козаків (40 куренів з очерету), при Гарді - до 500 козаків (50 куренів, 2 хати і 10 землянок), при Олександрівському шанці - для 100 кінних козаків (10 землянок і 3 "жилых покоя")²⁵⁸. Все це переконливо свідчить про активне освоєння в 60-70-х рр. узбережжя Дніпровсько-Бузького лиману.

Перехід Кримського ханства згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського договору під протекторат Росії ліквідував загрозу ординських нападів на південні рубежі Російської імперії. Боротьба запорожців за свої володіння ставала на перешкоді реалізації імперських планів царського уряду. Це й визначило долю Запорозької Січі, а разом з нею й останнього оплоту української державності. 4 червня 1775 р. царський генерал П. Текелі згідно з секретним розпорядженням імператриці зруйнував Січ, що не могло не позначитися на заселенні запорозьких земель на кінець 1775 р. За повідомленням запорожців, "вольності" покинуло до 40 тис. чол.

Найменш заселеними виявилися на середину 70-х рр. XVІІІ ст. землі, що до 1774 р. перебували в складі Османської імперії. На території, котра після Кючук-Кайнарджійського договору ввійшла до Кизикерменського, Херсонського та Новопавлівського повітів (з 1783 р. - Херсонського), фактично не було постійного населення, крім незначного числа запорозьких зимівників. На початку війни вони були знищені татарами, але з 1774 р. розпочалося їх відновлення.

Помітні зміни в той час відбулися в залюдненні Очаківської області. Протягом 60-х рр. тут виникли такі постійні поселення: Голта, Криве Озеро, Посесіль, Липицьке, Бузул, Гедерим, Кумареве, Великий Бобрик, Дороцьке, Магали, Погреби, Кучери, але в ході війни вони були розорені. Біля 12 тис. ногайців з цієї території перевели до Криму і на Прикубання. Правда, уже з 1772 р. вона стала поступово заселятися і на 1774 р. її населення розміщалося в 41 постійних поселеннях (понад 15000 чол).²⁵⁹

Після підписання Кючук-Кайнарджійського договору й переходу до Росії Дніпровсько-Бузького кута, Кінбурну, Керчі та Єнікале постало питання про зміни в адміністративно-територіальному поділі Степової України. Пропонувалося на місці Новоросійської губернії створити дві: Азовську та Новоросійську. Новоросійську губернію розділити на три провінції: Кременчуцьку, створену на базі поселень Дніпровського пікінерного полку з центром у Кременчуці, який одночасно й був би центром губернії; Єлизаветградську з центром в Єлизаветграді (на базі попередньої); Павлівську - на новопридбаних землях. Оскільки на території останньої не було міст, то до того часу, коли вони будуть збудовані, її адміністрація повинна була розміщатися в тому ж Єлизаветграді. На території губернії дислокувалися наступні полки: в Кременчуцькій провінції - Дніпровський пікінерний; в Єлизаветградській - Далматинський, Македонський, Болгарський, Сербський, Молдавський, Волоський, Єлизаветградський гусарські; в Павлівській - Інгульський пікінерний та Угорський гусарський. Ці полки пропонувалося сформувати: Дніпровський на базі попереднього, Далматинський і Македонський - на базі Жовтого, Болгарський та Сербський - Чорного, Молдавський та Волоський з попередніх Молдавського і Волоського, Єлизаветградський та Інгульський - з Єлизаветградського пікінерного та козацького полків, Угорський гусарський - із залишків попередніх Угорського, Молдавського та Волоського полків²⁶⁰.

До Азовської губернії приписувалися фортеці: Азовська, Св. Димитрія, Таганрозька, Єнікале, Керченська, Кінбурзька з їх округами, Дніпровська лінія, Бахмут з повітом, до якого входила Слов'яносербія та Донецький пікінерний полк з 40-верстною територією від старої лінії, та землями, що знаходилися при Дніпровській лінії. Губернія ділилася на дві провінції: Азовську, до якої відносилися фортеці Азовська, Таганрозька, Керченська, Єнікале, Кінбурзька з повітами, та Дніпровська лінія. Управління розміщалося у фортеці Св. Димитрія; Бахмутську, до якої увійшли Бахмутський повіт і землі Донецького пікінерного полку з центром у м. Бахмуті. Губернське управління тимчасово розміщалося в Белівській фортеці на Українській лінії. В Азовській губернії розміщалися наступні полки: в Бахмутській провінції - Слов'янський та Ілірійський гусарський полки, сформовані з Бахмутського козацького й Сербського полків; Луганський, Донецький і Самарський пікінерні полки, сформовані з Донецького і Самарського полків. У фортеці Св. Димитрія (Ростові) повинен був знаходитися козацький полк²⁶¹.

Однак у процесі реформ не всі задуми були здійснені. Згідно з указом від 14 лютого 1775 р. Азовська губернія створювалася з частини Новоросійської губернії та Війська Донського зі своїм внутрішнім устроєм²⁶². За указом 20 жовтня 1775 р. до Азовської губернії передавалися із Слобідсько-Української м. Тор (з 1784 р. - Слов'янськ) з повітом, а також - містечка Нові й Старі Водолаги, а до Новоросійської - Полтавська, Будиська й Решетилівська сотні Полтавського полку, Омельницька та Потоцька сотні Миргородського полку Малоросійської губернії²⁶³. Відповідно до указу від 20 квітня 1776 р. між губерніями розділили землі Війська Запорозького. Правобережжя Дніпра опинилося у складі Новоросійської губернії, а Лівобережжя - в Азовській²⁶⁴. Фактично після цього кордони губерній не мінялися.

В остаточному вигляді наприкінці 1776 р. Новоросійська губернія складалася з Кременчуцького повіту, Єлизаветградської (Єлизаветградський, Крюківський, Катерининський (Ольвіопольський) повіти), Полтавської (Полтавський, Новосанжарівський), Слов'янської (Слов'янський, Саксаганський та Інгульський), Херсонської (Херсонський, Кизикерменський, Новопавлівський повіти) провінцій.

Кременчуцький повіт складався з двох сотень Миргородського полку (Потоцької та Омельницької) і частини Дніпровського полку (Власівської, Сокільської, Келебердянської, Кишенської та Переволочанської сотень), Чорний, Жовтий та Єлизаветградський полки були розділені між створеними повітами Єлизаветградської провінції. До Крюківського повіту увійшли шанці Жовтого полку та велика частина рот Єлизаветградського полку. До Катерининського повіту були включені частина шанців Молдавського та майже половина шанців Чорного полків. Єлизаветградський повіт сформували зі всіх трьох полків. Полтавський повіт включив п'ять сотень Полтавського полку. Новосанжарівський повіт утворився з частини Дніпровського полку, що не ввійшов до складу Кременчуцького повіту (Нові Санжари, Старі Санжари, Беліки, Кобеляки і Карлівка). Таким чином, Кременчуцький і Полтавський повіти повністю поглинули всю територію Дніпровського полку та Потоцьку й Омельницьку сотні Миргородського. Слов'янська провінція, утворена із запорозьких земель, складалася з малозаселених повітів: Слов'янського (Нікопольського), Саксаганського (Новокодацького) та Інгульського. В Слов'янському повіті в 1776 р. знаходилося містечко Микитине (Нікополь) і Покровське (Нова Січ). Слов'янськ передбачалося побудувати на місці Микитиного. Однак збудувати його не вдалося, тому в 1781 р. Микитине назвали Нікополем. В Саксаганському повіті, створеному на базі Кодацької паланки, знаходилися досить відомі козацькі поселення Нові Кодаки, Половиця, Кам'янка, Старі Кодаки, Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Тарамське, Сухачівка, Кам'янське. Крім того, з Єлизаветградського пікінерного полку відійшли Аврамівка та Комісарівка. Оскільки Саксагань розпочали будувати лише в 1776 р., то центром повіту були Нові Кодаки. Тому Саксаганський повіт називали ще Новокодацьким. Інгульський повіт складався з незаселених запорозьких земель і частини території, що відійшла від Молдавського полку. Основними його поселеннями були Інгульський шанець, слободи: Куцівка (Новогородка), Калинівка та Кривий Ріг, який з 1783 р. став центром повіту. Повіти Херсонської провінції: Херсонський, Кизикерменський та Новопавлівський, розташовані на приєднаній у 1774 р. до Росії території, відносилися до числа найменш освоєних. У 1776 р. тут знаходилося містечко Станіслав (засноване в 1774 р.) і Кизій Мис (Ориша), Кизи-кермен (1410 р.). Найбільш заселеним був Новопавлівський повіт, в якому селилися арнаути (бузькі козаки), з яких Туреччина у 1769 р. створила два полки, але вони перейшли на бік Росії. На відведених для них землях вони заснували 7 поселень: Новогригорівське, Соколи, Раковець, Арнаутівку, Скаржинку, Михайлівку та Троїцьку. В такому вигляді повіти проіснували до 1783 р.

Азовська губернія на той час ділилась на 9 повітів: Катеринославський, Олександрівський, Павлівський, Марієнпольський, Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський і Царичанський. Лише земля Війська Донського не була поділена на повіти, а міста Керч і Єнікале залишилися за межами будь-якого з повітів. З середини 1780 р. Павлівський повіт став називатися Павлоградським, а Марієнпольський - переіменували в Маріупольський, Катерининський - в 1782 р. в Костянтинівський (з 1783 р. - Костянтиноградський)²⁶⁵. У 1783 р. з Азовської та Новоросійської губерній було створено Катеринославське намісництво, яке складалося з 15 повітів²⁶⁶.

Ліквідація в 1775 р. Запорозької Січі дозволила урядові приступити до масових роздач запорозьких земель на умовах, затверджених для заселення Нової Сербії і Слов'яносербії в 1764 р. Особливо інтенсивно велася роздача земель в межах Азовської губернії. За 1776-1778 рр. тут було роздано 22,29 % відведених під заселення земель. Дісталися вони здебільшого представникам місцевої чиновницької і військової верхівки та столичним вельможам. Так, І. Синельников, займаючи різні посади в Новоросійській губернії, поруч зі своїми володіннями (с. Миколаївка) добився виділення 3359 дес. 361 кв. саженів землі для свого брата Олексія. Незабаром йому було виділено ще 1500 десятин при р. Татарці, де він заснував с. Норівку. В 1779 р. йому присвоїли звання полковника і призначили командиром Херсонського пікінерного полку. В цьому ж році на лівому березі Дніпра при р. Вороній він отримав ще 6742 дес. 288 кв. саж. землі, на якій заснував с. Василівку, названу на честь старшого сина. У 1780 р. поруч з Миколаївкою, де було відмежовано 3536 дес. 750 кв. саж. землі, Синельникову відвели ще 3187 дес. 1075 кв. саж. землі для його дружини Авдотії, на якій він заснував село Військове і заселив запорожцями. У 1782 р. він отримав с. Медведівку в Костянтинівському повіті та біля Плетенецького Рогу Мелітопольського повіту 16759 дес. 1968 кв. саж. землі. У 1783 р. І. Синельников отримав звання бригадира та призначення на посаду віце-губернатора Новоросійської губернії. На той час його земельні володіння складали майже 32 тис. десятин²⁶⁷. Незначна частина земель дісталася козацькій старшині, котра перейшла на російську службу. Відповідно до рангів вона отримала офіцерські звання, а заодно згідно з петровським "Табелем про ранги" - дворянство. Всі ці заходи прискорювали заселення краю. Якщо в 1775 р. на її території було 34 запорозьких поселення, 13 військових, 34 державних, 5 однодвірців, 2 волосних, 2 розкольницьких, 2 економічних, 17 відписних, 3 поміщицьких слободи, 3 українських стани (при м. Таганрозі), 3 міста та 4 фортеці, то на кінець 1778 р. уже встигли заснувати 14 військових, 14 державних, 146 поміщицьких слобід, 2 міських округи, в яких поселилось 19159 чоловіків та 14720 жінок. У старих і нових поселеннях у 1778 р. проживало 190350 чол. Такими ж темпами велася роздача земель і в інших районах Степової України. Найбільше припадає розданих земель на території Війська Запорозького на 1779-1794 рр. В межах Азовської і Новоросійської губерній в 1774-1784 рр. було роздано майже 40 % угідь і поселено 96098 чоловік. Внаслідок цього в 1776-1782 рр. на території Азовської та Новоросійської губерній було засновано 569 нових поселень, у тому числі 488 - на запорозьких землях²⁶⁸.

Помітний вплив на ріст кількості поселень та чисельності населення мало переселення наприкінці літа та на початку осені 1778 р. з Криму до Азовської губернії 30690 греків, вірмен, грузин і волохів, якими до кінця 1780 р. було засновано 28 поселень, у тому числі м. Маріуполь і 21 село на території нинішньої Донецької області, а останні поблизу Ростовської фортеці²⁶⁹. Стан заселення регіону засвідчує таблиця 4, складена на підставі матеріалів атласу Катеринославського намісництва (1784), створеного на початку 1783 р. на базі Азовської та Новоросійської губерній.

В період існування намісництва приплив населення на південь України помітно зріс. Перш за все цьому сприяло приєднання в 1783 р. Криму до Росії і остаточна ліквідація загрози ординських набігів, у зв'язку з чим край все більше став приваблювати російських поміщиків, які переводили на новопридбані землі своїх селян із центральних губерній імперії. В свою чергу, це сприяло збільшенню не тільки кількості приватних поселень у регіоні, але й чисельності їх населення, у тому числі й іноземців (німців, шведів та ін.). Завдяки цьому заселеність регіону постійно зростала.

Наведені в цьому розділі факти дозволяють стверджувати, що проягом XVІ-XVІІІ ст. Сепова Україна із так званого “Дикого поля” перетворилася в достатньо заселений регіон, в якому під кінець XVІІІ ст. нараховувалось до 2,5 тис. поселень, а загальна кількість їх мешканців сягала 1 млн чоловік, що фактично за чисельністю населення наближало її до давнообжитих українських земель. Цей висновок підтверджується і етнічним складом населення. Так, за даними В.Кабузана, під кінець 70-х рр. XVІІІ ст., тобто до масового переводу до Степової України селян із центральних районів Росії, українці складали 73,77%, росіяни - 12,23, молдавани - 6,22, греки - 3,47, вірмени - 2,62%, а на решту представників майже 30 етносів припадало 1,69%²⁷⁰. Правда, до кінця століття, у зв'язку з масовими переселеннями в Пінічне Причорномор'я росіян та іноземних поселенців, кількість українців зменшилась до 64,76%. Незважаючи на те, можна стверджувати, що саме їм належала провідна роль у господарському освоєнні регіону на початковому етапі.

Розділ ІІІ. Сільське господарство - домінуючий вид занять населення

3.1 Скотарство

Природні ресурси Степової України через низьку її залюдненість у XVІ - першій половині XVІІ ст. освоювалися надто повільно. Татарське населення, що жило в Криму, в Причорномор'ї та Приазов'ї, переважно займалося скотарством. Для випасу худоби воно фактично використовувало всі простори причорноморських степів. Ногайці, а в засушливі роки й кримські татари зі своїми стадами на лівобережжі Дніпра доходили до Орелі й Береки. В 1578 р. кримський хан у скарзі на запорожців писав польському королеві, що до цього на Аккерманському степу паслися "десятки гуртів овець" до 100 тис. голів. Ногайські татари, за повідомленнями французького мандрівника Жана де Люка, на початку XVІІ ст. жили за межами Кримського півострова, по сусідству з Московією та "черкасами", займаючи велику територію, частина якої знаходилася в Європі, а друга - в Азії. У них не було міст, лише одні кибітки, котрі в разі потреби встановлювали на колеса, щоб переїхати зі стадами на нові місця. Харчувалися вони переважно м'ясом і молоком. Худоби вирощували дуже багато (у мурз до декількох сот тисяч голів). Це спонукало їх до постійного пересування з місця на місце в пошуках трави та води для худоби¹.

Хоча українське населення, що селилося в XVІ-XVІІІ ст. в Причорномор'ї, володіло достатньо розвиненою землеробською культурою, однак на перших порах також віддавало перевагу скотарству. Обумовлювалось це не тільки природними умовами, які при малій затраті праці дозволяли отримувати найбільш важливі для людини продукти харчування, але й умовами життя новопоселенців. Рятуючись від наступу феодального гніту, вони не завжди мали можливість захопити з собою землеробські знаряддя (в багатьох їх могло й не бути взагалі), важко було їх придбати на новому місці, віддаленому від ремісничих центрів. У той же час обзавестися в степу худобою не складало великих труднощів - її можна було не тільки купити, але й навіть відігнати від татарського стада, тобто отримати безплатно. Тогочасні джерела повідомляють, що це мало місце як з боку козаків, так і з боку татар. Необхідно також врахувати й те, що в степу посіви могли знищити не тільки татари, але й дикі коні, стада яких бродили до початку ХІХ ст. Чималу роль у наданні переваги скотарству над землеробством відігравав і попит на продукти тваринництва на міжнародних ринках та можливість їх доставки до ринків збуту у живому вигляді. Все це й визначило провідну роль скотарства на перших порах освоєння Степової України.

Цей висновок підтверджується повідомленнями С. Мишецького, який зазначив, що козаки "живуть у зимівниках задля своїх коней та іншої худоби". Та не тільки повідомлення Мишецького, але й самих запорожців дозволяють стверджувати, що велика увага на Запорожжі надавалася перш за все конярству, оскільки без коня козак не вважався козаком. Д. Яворницький, якому вдалося найбільш глибоко вивчити всі сторони життя козаків, писав, що без коня козак не вважав себе справжнім козаком: "Тільки верхом на коні з ратищем у руці він був страшний ворогам - татарам, туркам і полякам”². Цим, на думку автора, пояснювалося те, що в козацьких піснях, думах і легендах кінь завжди виступав поруч з козаком. Коней запорожці називали "вірним другом", "нерозлучним товаришем", "милим братом"³. У козака "бідного сиротини чорна бурка - його сват, шабля й люлька - вся родина, сивий коник - його брат"⁴.

Запорозькі коні, як зазначав Д. Яворницький, були невеликого росту, непоказні на вид, з маленькими круглими копитами, зате досить витривалі, нерозбірливі в кормах, спокійної вдачі та "дивовижно тямучі"⁵.

Здебільшого запорожці забезпечували свої потреби в конях з власних, так би мовити, "заводів", котрі знаходилися при верхів'ях Інгулу, при Великому Лузі та в інших місцях запорозьких земель⁶. Зважаючи на скарги татар, можна допускати, що чимало коней вони добували під час нападів на татарські улуси. Очевидно, цей спосіб забезпечення козаків кіньми був досить поширений на перших порах існування Запорозького Війська.

Крім коней, у зимівниках перераховуються корови, вівці та інша домашня худоба, в меншій мірі птиця. Укладачі опису Дніпровсько-Бузького кута 1774 р. писали, що домашньої птиці запорожці розводили мало, тому що жили в зимівниках переважно без жінок. Серед домашньої птиці вони віддавали перевагу гусям, хоча півнів можна було побачити повсюдно, оскільки останні сповіщали їм час вночі⁷.

Якщо на перших порах на Запорожжі конярству надавалося порівняно більше уваги, то, як свідчать описи паланок XVІІІ ст., воно значно уже поступається перед кількістю великої рогатої худоби та овець. Згідно з переписом Протовчанської паланки 1770 р. у жонатих козаків на 242 двори припадало 611 коней, 1047 робочих волів, 1854 голови неробочої рогатої худоби і 10144 овець⁸. На кожен двір у середньому припадало лише 2,5 коня, до 5 робочих волів, 8 голів неробочої худоби та 41 вівця. У посполитих тієї ж паланки на 701 двір припадало 284 коня, 804 робочих воли, 1630 голів неробочої худоби, 3572 вівці⁹. В середньому на один двір припадало лише близько 0,4 коня, 1 робочого вола, 2 голів неробочої худоби та 5 овець.

При такій загальній середній кількості худоби у козаків і посполитих серед них виділялися багаті й бідні. Наприклад, у козака Прокопа Фартушного, що мав хутір при р. Протовчі, було 30 коней, 10 робочих волів, 10 голів неробочої худоби та 500 овець, у той час як у його сусіда Григорія Бесклубія не було зовсім худоби¹⁰. Подібна ж нерівномірність у забезпеченні худобою спостерігалася і серед посполитих. Наприклад, у посполитого Кіндрата Крицького с. Курилівки числилося 2 робочих воли, 2 голови неробочої худоби і 25 овець, а в його сусіда Івана Гунки - лише один робочий віл¹¹. У цілому із 701 господарства посполитих коні були лише в 193, а робочі воли - в 339 господарствах.

Якщо порівняти цей стан забезпечення робочою і продуктивною худобою козаків і посполитих Протовчанської паланки з кількістю худоби в зимівниках вищих верств козацької старшини, то стане очевидною та глибока соціальна диференціація, яка мала місце на Запорожжі у другій половині XVІІІ ст. Так, після ліквідації Січі в зимівнику кошового отамана П. Калнишевського було описано 639 коней, 5 ослів, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби різного віку, 12045 овець і кіз, 106 свиней - разом 13880 голів. У зимівнику військового писаря І. Глоби - 336 коней, 889 голів великої рогатої худоби, 12463 овець і кіз, 86 свиней, разом - 13774 голови худоби. В зимівнику полковника А.Гараджі переписувачі виявили 43 коні, 167 голів великої рогатої худоби, 2770 овець і кіз - разом 2980 голів. Загальну вартість майна П. Калнишевського без свиней, було оцінено в 38718, Глоби - в 31267, Гараджі - в 5830 крб.¹²

Така велика кількість худоби в зимівниках козацької старшини в другій половині XVІІІ ст. переконливо засвідчує ринкову спрямованість скотарства. Попит на худобу зростав не тільки на внутрішньому ринку, в зв'язку з ростом міст і міського населення регіону, розквартируванням російських військ на півдні України, втягненням краю в орбіту всеросійського ринку, але й зміцненням торговельних зв'язків з сусідніми країнами.

У цілому з тогочасних описів зимівників випливає, що вони більше були пристосовані до відгодівлі худоби, ніж до хліборобства. Здебільшого зимівники складалися з досить примітивних жител (з виплетених з лози або очерету й обмазаних глиною хат, напівземлянок) і загонів для худоби. Лише у XVІІІ ст. козаки стали будувати дерев'яні зрубні та глинобитні хати, різного призначення господарські будівлі.

Влаштувалися зимівники при річках, балках з джерелами, щоб можна було забезпечити худобу не тільки травою, але й водою протягом усього року. Оскільки фактично цілий рік худоба паслася в степу, то сіно заготовляли лише на випадок зимових непогожих днів - снігопадів і великих морозів. Худоба могла прийти до стогів сіна і знайти біля зимівника не тільки корм, але й захист як від непогоди, так і від хижих звірів, що у хуртовину частіше підстерігали її в степу, ніж у погожі дні. У козаків і татар не прийнято було знищувати заготовленого на зиму сіна. Правда, не завжди сторони дотримувалися цього недекларованого правила, що спричиняло інколи масовий падіж худоби під час багатосніжних і морозних зим.

Окрім запорожців, на перших порах віддавали перевагу скотарству й монахи місцевих монастирів - Святогірського та Самарського, мешканці новозбудованих міст. У скарзі архімандрита Святогірського монастиря 1666 р. зазначається, що, крім рибних "ловищ", монахи володіли й сінокосами по обидва боки Дінця¹³. Про надання переваги скотарству мешканцями новозбудованих на правому боці Дінця міст у другій половині XVІІ ст. свідчать також і наступні факти. Під час зведення в 1663 р. в межах угідь Святогірського монастиря Маяцького острогу для його поселенців відвели на правому боці ріки 20667 десятин землі "в полі і в двох по стільки ж" аж до ріки Тору (Казенного Торця) та стільки ж сінокосів¹⁴. Коли під час зведення Торської лінії в 1684 р. при гирлі Тору побудували нове містечко і запропонували маячанам переселитися до нього, щоб посилити охорону Торських соляних промислів, то вони відмовилися це зробити. Свою відмову мотивували тим, що через затоплення відведених при ньому земель під пасовища "ніде буде вигнати і коней, і худобу"¹⁵. З цієї заяви маячан, в якій коні поставлені на першому місці, а за ними стоїть інша худоба, можна зробити висновок, що вони також надавали перевагу конярству, оскільки, як самі пояснювали, головним їх заняттям була доставка дров на Торські соляні заводи.

Про поширення скотарства серед мешканців новозбудованих міст свідчать також і матеріали суперечок між донськими та слобідськими козаками за Бахмутські соляні промисли. В них зазначається, що маячани, торяни не тільки володіли "сінними покосами" біля своїх містечок, але й у літній час вирушали для заготівлі сіна на р. Бахмут¹⁶. Тому не дивно, що саме вони й склали основну частину населення новозбудованого Бахмута, яке, крім солеваріння, займалося ще й скотарством. Цей висновок підтверджує також їх звернення до російського царя за дозволом побудувати на р. Бахмут острог, в якому можна було б за його стінами сховатися разом з худобою¹⁷.

Коні, велика рогата худоба, вівці перераховуються також у господарствах козаків і посполитих Миргородського та Полтавського полків, які, у зв'язку з поселенням у 1752 р. сербів і хорватів, повинні були згідно з роспорядженням царського уряду, переселитися з так званих "Задніпровських місць" на Лівобережну Україну. Наприклад, у виборного Петра Гурського числилося 2 коні, 10 голів великої рогатої худоби, 50 овець, а в козака Лук'яна Коваля з сином - один кінь, 5 голів великої рогатої худоби і 15 овець. У той же час підпомічник Герасим Довгих мав лише одного коня¹⁸. Наведені дані свідчать, що майнова нерівність мала місце не тільки на Запорожжі, але й серед козаків та їх підпомічників гетьманських полків, котрі після переходу запорожців під протекторат кримського хана стали освоювати покинуті ними землі.

Хоч у другій половині XVІІІ ст. зростає питома вага землеробства, скотарство й надалі займає важливе місце в господарстві краю. В описі межиріччя Дніпра й Південного Бугу 1774 р. зазначається, що по берегах Інгулу, Інгульця, Аргамлику, Дніпра, Бугу та інших рік багато "отар або загонів для овець чи худоби"¹⁹. В описі Азовської губернії 1782 р. підкреслювалось: "В разсуждение пространных степных мест великое заведено здесь скотоводство; лошадиные, рогатого скота и овечьи заводы суть главнейшим предметом зажиточнейшим к получению изрядного прибытка. Скотоводство здесь содержать тем удобнее, что скот, особливо рогатый и лошади почти чрез целую зиму, исключая разве месяца полтора, а по крайней мере два - декабрь и январь, могут себе в поле сыскивать пасьбу"²⁰.

З останнього опису можна дійти висновку, що на схід від Дніпра скотарство фактично до кінця XVІІІ ст. продовжувало залишатися провідною галуззю сільського господарства, зберігши напівкочовий характер. Лише з масовою роздачею земель наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. XVІІІ ст., особливо в північних повітах степового лівобережжя, землеробство стало більш активно витісняти на друге місце скотарство. Це відмічають як автор «Топографічного опису Харківського намісництва», так і вчений-агроном І. Бебер²¹. Останній підкреслював, що розведенню худоби в Степовій Україні сприяла наявність великої кількості неораних земель.

Деякі висновки про стан скотарства в Катеринославському намісництві наприкінці XVІІІ ст. можна зробити на підставі таблиці 1.

Таблиця 1. - Тваринницькі заводи Катеринославського намісництва в 1793 р.²²

Повіти	Заводи
	вел. рог. худ.	кінські	овечі	РАЗОМ
Олександрійський	30	31	16	77
Єлизаветградський	14	8	6	28
Новомиргородський	7	5	3	15
Слов'янський	7	11	5	23
Донецький	8	10	7	25
Катеринославський	75	36	19	130
Павлоградський	19	15	11	45
Херсонський	9	13	3	25
Маріупольський	9	9	4	22
ВСЬОГО

Подобные документы

• Аналіз основних теорій заселення Північного Причорномор’я

  Питання про можливість заселення північного Причорномор'я з боку Кавказу. Балканська теорія заселення, її сутність. Особливості і природні умови розвитку людини на території Північного Причорномор'я. Розвиток культури епоху палеоліту на території України.
  
  реферат [33,1 K], добавлен 06.05.2013
  

• Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

  Основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України кінця ХІХ – початку ХХ ст., визначення впливу освітніх статутів на даний процес. Кількісний та становий склад студентства, критерії формування груп, вимоги до їх членів.
  
  курсовая работа [129,7 K], добавлен 19.09.2010
  

• Період "руїни" в українській історіографії

  Аналіз зовнішньої політики України за часів гетьманщини Б. Хмельницького. Причини початку Руїни. Внутрішньополітичні відносини в суспільстві України того часу. Незадоволення серед соціальних слоїв населення України. Плачевні наслідки періоду Руїни.
  
  реферат [47,4 K], добавлен 29.11.2010
  

• Характеристика Конституції 1919 р.

  Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.
  
  дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010
  

• Інкорпорація України в державну структуру Російської і Австрійської Імперій

  Обмеження та остаточна ліквідація царизмом автономії України, діяльність К. Розумовського. Перша Малоросійська колегія, знищення Запорізької Січі. Заселення Південної України. Три поділи Польщі Прусією, Австрією й Росією, доля українських земель.
  
  контрольная работа [26,1 K], добавлен 19.05.2010
  

• Історична характеристика Дніпропетровська

  Заселення і господарське освоєння краю, запорізька спадщина, доба Просвітництва другої половини ХУІІІ століття. Перші забудови та нове місце для забудови Катеринослава. Проблеми розвитку Дніпропетровська в наші дні, шляхи їх подолання та перспективи.
  
  курсовая работа [63,3 K], добавлен 07.10.2010
  

• Господарське життя в Україні доісторичної доби

  Господарське життя первісної доби. Трипільська культура на землях України. Господарство скіфів. Економічний лад грецьких та римських колоній Північного Причорномор’я. Економічне життя слов’янських племен часів розселення на території України.
  
  реферат [30,1 K], добавлен 28.11.2007
  

• Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери

  Комплексний аналіз взаємин між Римською імперією та прикордонними областями. Мета і напрямки політики Риму. Основні методи і прийоми ведення зовнішньої та внутрішньої політики Римом та правителями. Ступінь впливу Риму на розвиток міжнародної ситуації.
  
  курсовая работа [72,3 K], добавлен 10.06.2010
  

• Старообрядці на території України

  Причини, хід та наслідки церковної реформи у Московському царстві у другій половині XVII ст. Побут та звичаї старообрядців. Відмінності "старої" та "нової віри". Перші поселення на території України, стародубщина. Заселення Новоросії старообрядцями.
  
  курсовая работа [10,8 M], добавлен 17.09.2014
  

• Дослідники історії України та Росії

  Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.
  
  учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам