Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

Організація Війська Запорозького, його успіхи в боротьбі проти турецько-татарської агресії, особливо вдалі походи наприкінці XVІ - початку XVІІ ст. на Крим, до берегів Туреччини принесли запорозькому лицарству загальне визнання. Експансіоністська політика польського уряду на Україні, особливо після Люблінської унії, сприяла подальшому росту чисельності низового козацтва, незважаючи на всі заходи королівської влади обмежити втечі підданих на Низ та встановити контроль над Запорожжям. Навіть збудовану в 1635 р. французьким інженером Бопланом за всіма правилами тогочасного фортифікаційного мистецтва Кодацьку фортецю (напроти р. Самари) запорожці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою в цьому ж році зруйнували.

На наш погляд, у значній мірі ростом чисельності населення на Запорожжі і пояснюються перенесення Коша на Чортомлицький мис наприкінці XVІ ст., а в 1638 р. - на Микитинський ріг та заснування ряду постійних поселень у межах запорозьких вольностей.

Отже, запровадження фільварково-панщинної системи господарства в Галичині, на Волині та в інших районах України спричинило втечі селян із старих насиджених місць на неосвоєні землі Степової України. Цей процес значно посилився у другій половині XVІ ст., у зв'язку з запровадженням Люблінської та Брестської уній. Небезпека татарських нападів примушувала нових поселенців не заглиблюватися далеко у відкриті степи, а триматися ближче порубіжних замків, об'єднуватися в козацькі загони, щоб таким чином врятувати себе та свої домівки. Але заведення польським урядом з 70-х рр. XVІ ст. козацьких реєстрів призвело до розколу в українському козацтві й утворення Низового Війська Запорозького, зведення за порогами його укріпленого центру - Запорозької Січі.

Наявність цього військово-політичного осередку на межі з Кримським ханством вселяла сподівання на захист від пограбувань сусідами. Успіхи запорожців у боротьбі з турецько-татарською агресією на рубежі XVІ-XVІІ ст. посилили приплив населення на південь та освоєння незаселених степів. Завдяки цьому на південь від Орелі й Тясьмину, від Дону й Сіверського Дінця - на сході, до Південного Бугу й Синюхи - на заході, а на півдні до Дніпровського лиману й узбережжя Азовського моря в зазначений час з'являються різні форми не тільки сезонної, але й постійної осілості, яка в цей період і склала землі Війська Запорозького.

2.2 Міграційні процеси в Україні та залюднення степу у другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст.

2.2.1 Основні напрямки міграцій і залюднення краю в 50-х - середині 80-х рр. XVІІ ст.

Визвольна війна українського народу стала поворотним пунктом як у політичному, так і соціально-економічному розвитку України. Антифеодальна боротьба селянства призвела до ліквідації магнатського і шляхетського землеволодіння, масового покозачення селян. Більша частина земель, які належали польським магнатам і шляхті, перейшла до рук козаків, селян і міщан. Ослаблення феодального гніту стимулювало ріст підприємливості та мобільність населення. Воно отримало більше свободи у виборі занять, місця проживання і т. ін. Все це посилювало міграційні процеси в межах України, тим більше що в ході Визвольної війни основна частина її території склала єдине ціле. Цей стан закріплював універсал Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 р., яким визначалась територія Української козацької держави³¹.

Об'єднання більшості українських земель в єдине ціле, без сумніву, сприяло переходу населення з густіше заселених територій на менш освоєні. Політична боротьба в Україні після смерті Б. Хмельницького, поділ території згідно з Андрусівським договором (1667 р.) між Росією та Польщею не лише посилили, але й ускладнили міграційні процеси. Незважаючи на це, масові переходи населення в основному відбувалися, як і в попередній період, з заходу на схід та з півночі на південь, що сприяло подальшому заселенню не тільки Слобожанщини, але й запорозьких земель, особливо їх північних окраїн. Тому не дивно, що вже в середині XVІІ ст. на південь від Тясьмину, Вісі, на схід від Синюхи вихідцями з Поділля й Волині було закладено ряд нових осель. До цього часу відносяться згадки про такі поселення: Трисяги, Ольховате, Глинськ, Цибулів, Нестерівка, Стецівка, Петроострів, Андрусівка, Табурище та ін.³² Біля Кодаку поселили берегову охорону та слободу лоцманів (1656 р.), що набиралися з охочих козаків.

Приплив нових поселенців на Запорожжя сприяв подальшому росту чисельності Війська Запорозького, розбудові й укріпленню його столиці - міста-фортеці над р. Чортомлик (поблизу сучасного с. Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області)³³. Чортомлицька Січ, в якій з 1652 до 1709 р. перебував кошовий отаман з канцелярією та курінне козацтво (38 куренів), мала в окружності до 900 сажнів. Була оточена земляним валом заввишки до 13 м. З боку поля (степу) вал укріпили ще частоколом з бійницями для гармат, а в 1709 р. викопали рів, який навесні заповнився водою, перетворившись у рукав Дніпра - річку Підпільну. Після цього територія Січі стала островом. Її центр складав Січовий майдан, навколо якого розміщувалися козацькі курені, будинки отамана та старшини. За фортецею знаходилася "грецька хата" - приміщення для послів і купців, що прибували на Січ³⁴.

Під прикриттям Січі у другій половині XVІІ ст., здебільшого в 50-60-х рр., появилося чимало зимівників, мешканці яких розводили худобу, бджіл, займалися рибальством, полюванням та іншими промислами. Окремі відомості про час заснування поселень на захід від Дніпра свідчать, що найбільш активно заселялися території поблизу Дніпра. Втікачі з Поділля, Волині й Київщини віддавали перевагу більш близьким до місць виходу територіям запорозьких земель. При заглибленні в степи вони здебільшого притримувалися Дніпра. Відновлення польським урядом у 1684 р. реєстрового козацтва на Правобережжі значно пожвавило заселення земель, спустошених під час війни за Чигирин в 1677-1679 рр.³⁵ Певний вплив на прискорення заселення західних окраїн запорозьких земель мала передача згідно з Журавнівським договором (1676 р.) Поділля під владу Туреччини. Після цього більшість українського населення з Поділля подалася на схід. Частина переселенців осіла в межах західних окраїн Запорожжя. Очевидно, завдяки цьому запорожцям вдалося збудувати й укріпити містечко Орлів при впадінні в Буг р. Синюхи (з 1770 р. Катерининський шанець, 1781 р. - Ольвіополь, нині Первомайськ Миколаївської області)³⁶.

Однак політична нестабільність в Україні не завжди сприяла закріпленню населення на нових місцях. Інколи воно, відсидівши пільгові роки ("слободи"), покидало уже насиджені місця й переселялося на нові. Здебільшого йшло на Лівобережжя, де з приходом на гетьманство І. Самойловича політична ситуація дещо стабілізувалася, а феодальний гніт в порівнянні з Правобережжям був слабшим³⁷. У той же час спостерігається і зворотний процес переходу населення з Лівобережжя, в тому числі й Гетьманщини на Правобережжя, зокрема на українські землі, які згідно з Журавнівським договором відійшли до молдавського господаря І. Дуки³⁸. Здебільшого на Правобережжя поверталися ті, хто був насильно переведений в 70-х рр. прихильниками Самойловича на Гетьманщину. Між іншим, політична боротьба в Україні після смерті Б. Хмельницького часто була причиною насильницького переведення населення з Правобережжя на Лівобережжя і навпаки. За таких обставин у пошуках більш сприятливих умов господарювання населення переходило на територію Запорожжя.

Невдачі козацько-селянського війська у Визвольній війні та повернення польської шляхти в Україну після Білоцерківського договору стали поштовхом до масових переселень з Правобережної України на Лівобережну та в межі Росії. Передбачаючи це, царський уряд уже в липні 1651 р. розіслав воєводам прикордонних з Україною міст грамоти, в яких визначався порядок прийняття та влаштування "черкас". Головними районами їх розселення називалися міста Коротояк, Воронеж, Козлов. У грамотах також зазначалося, що, коли переселенці будуть приходити великими групами, то їх слід направляти "степами" аж до Волги³⁹. Таким чином, для поселення українських біженців царський уряд відводив слабозаселені південні райони, аж до самої Волги.

Однак основна маса переселенців у другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст. оселилася в межиріччі Сіверського Дінця та Дону. Завдяки їм на південно-західній окраїні Росії виникло українське козацьке поселення, за яким закріпилася назва Слобідська Україна. Якщо у 1657 р. на її території нараховувалося 64 населених пункти і близько 100 тис. мешканців, то в 1686 р. - відповідно 232 і 250000, а в 1732 р. - 469 поселень і близько 370 тис. чоловік⁴⁰.

Ріст чисельності населення Лівобережної та Слобідської України сприяв його подальшому просуванню на південь і заселенню території між Ворсклою та Оріллю. Після 1660 р. у межах Полтавського полку на новоосвоєних землях виникають Старо- і Новосанжарівська, Белицька, Сокільська, Кішенська та Переволочанська сотні⁴¹. Особливо активно заселялася ця територія у другій половині 70-х років за рахунок вихідців із Поділля. Так, вихідці з Уманщини в 1674 р. заселили містечко Нехворощу, Маячку, Царичанку, ладиженці в 1677 р. оселилися в Китай-городі. При гирлі Орелі в 1678 р. було відновлено засноване на початку XVІІ ст. містечко Орлик. Згодом ці містечка стали центрами Орлівської, Нехворощанської, Маяцької, Царичанської та Китайгородської сотень⁴². Таким чином, на Орелі населення Лівобережжя, тобто Гетьманщини, впритул підійшло до володінь запорожців. Це сприяло його переходу в межі Запорожжя та подальшому освоєнню краю у другій половині XVІІ ст.

Вторгнення орд кримських та ногайських феодалів у межі Запорожжя і Слобожанщини під час війни за Чигирин примусило царський уряд подбати про подальше зміцнення південних кордонів. У 1679-1680 рр. від старої, збудованої в 1638-1658 рр. Бєлгородської лінії по правому березі Осколу до Сіверського Дінця, по лівому березі останнього, до впадіння р. Мжі, силами слобідських козаків та служилих людей південних міст Росії була зведена Ізюмська укріплена лінія⁴³. Генерал Г. Косагов, під керівництвом якого зводилась її західна ділянка, влітку 1680 р. виміряв відстань між Сіверським Дінцем і Дніпром, по Берестовій та Орелі, й запропонував І. Самойловичу побудувати вздовж цих рік нову лінію, щоб перегородити Муравську сакму. Самойлович, зіславшись на труднощі у виконанні досить великого обсягу робіт, зайнятість козаків та посполитих, запропонував перенести будівництво лінії на більш зручний час⁴⁴. Допускаємо, що не тільки зазначені чинники, але й можливість затруднень у спілкуванні з Кошем після побудови лінії та переходів населення на Запорожжя, спонукали Самойловича запропонувати перенести на більш пізній час спорудження укріпленої лінії вздовж рік Орелі та Берестової.

В цілому міграція населення в Україні у другій половині XVІІ ст. сприяла здебільшого освоєнню південних районів Лівобережної України, Слобожанщини і лише частково Запорожжя. В межах останнього поселенців найбільше приваблювала Самара. На початку 70-х рр. запорожці відбудували зруйнований татарами Самарський монастир. У 1672 р. відбулося його урочисте відкриття⁴⁵. Найбільш помітний приріст населення в межах Самари припадає на 1677-1678 рр., коли сюди переселилася велика кількість православного населення з Правобережжя. Воно не знесло знущань польських феодалів, котрі стали повертатися на землі, які за умовами Андрусівського перемир'я відійшли до Польщі. На Самару переселилася й частина козаків, що втекли з-під Черкас, Канева й Чигирина під час їх сплюндрування в роки війни за Чигирин⁴⁶.

У зв'язку з інтенсивним заселенням Слобідської України у другій половині XVІІ ст. частина переселенців, просуваючись все далі на південний схід, переходила в межі Запорожжя та Війська Донського. Починаючи з 50-х рр. відмічається їх осідання в Середньому Подонців'ї. Уже в 1654 р. черкаси з жінками й дітьми осіли на Цареборисівському городищі, при гирлі Осколу⁴⁷. Це дозволило порушити питання про відбудову зруйнованого на початку XVІІ ст. міста. Цареборисівське городище разом з прилеглими до нього угіддями в 1656 р. було передане патріарху Никону⁴⁸. Проведений у цьому ж році огляд місцевості виявив на ньому "черкаську слободу", в якій проживали 143 жонатих і 174 нежонатих українців і лише відповідно 5 і 4 росіянина. Поблизу слободи, на лівому березі Осколу, знаходилися рілля та сінокоси, а на правому (кримському) боці Дінця - пасіки. На р. Бахтин Колодязь розміщалися два млини⁴⁹. Навесні 1657 р. Никон спорядив на Цареборисівське городище спеціальну експедицію для відбудови міста. Однак уже в 1658 р., у зв'язку з конфліктом між патріархом і царем, до Цареборисова направили царського воєводу. Цареборисівців зобов'язали відряджати на Тор по 50 чоловік для охорони соляних промислів⁵⁰.

Поселення вихідців із Правобережної України в цьому регіоні дозволило царському урядові знову порушити питання про будівництво острогу на Торі для захисту соляних промислів від нападів татар. 25 травня 1660 р. воронезький воєвода повідомив царя про прибуття до міста великої групи "черкас" з метою поселення. У відповідь він отримав розпорядження направити їх на Тор. 8 червня бєлгородський воєвода Г. Ромодановський отримав царську грамоту, в якій цар доручав йому направити переселенців на Тор разом з дворянином або "сином боярським" для побудови там міста⁵¹.

Відписка воєводи від 2 липня 1660 р. свідчить, що з Бєлгорода направили на Тор С. Кошелєва з 767 "черкасами", виділивши їм мідну піщаль, 300 ядер, бочку пороху та інвентар для будівництва міста⁵².

У серпні цього ж року Кошелєв писав воєводі, що, прийшовши на Тор, він став підбирати місце для міста і дійшов висновку, що найбільш придатний для цього район Маяцького озера. Як і Протасєв, він відмічав, що поруч знаходився ліс, необхідний для побудови міста, а в Дінці хороша питна вода⁵³. Однак, поки Кошелєв підбирав місце для майбутнього міста, погоджував його з воєводою, люди, що прийшли з ним на Тор, розійшлися і ні з ким уже було зводити місто. Через те воєвода наказав йому зброю та припаси перевезти до Цареборисова, а самому повернутися до Бєлгорода⁵⁴.

Нове царське розпорядження про побудову міста на Торі надійшло бєлгородському воєводі у квітні 1663 р. Врахувавши невдачу попередньої експедиції, московський цар розпорядився укомплектувати нову з числа "служилих людей" близьких до Тору міст, а для її охорони виділити солдат і козаків, забезпечивши їх зброєю, харчами й необхідним інвентарем, щоб "острожное и колодезное дело ни за чем не стало"⁵⁵.

Я. Філімонов, якому доручили очолювати цю експедицію, після прибуття на Тор, щоб попередити раптовий напад татар на прибулих з ним людей, розташував їх, як це робили чумаки, "табором" і укріпив його ровом. Після цього оглянув місцевість і приступив до побудови міста при тому ж Маяцькому озері. Протягом літа 1663 р. місто в основному було збудоване. В ньому поселили по 50 родин з Валуйок і Чугуєва, 12 - з Харкова⁵⁶. Отже, в 1663 р. на правому боці середньої течії Сіверського Дінця нижче Святогірського монастиря, появилося перше укріплене поселення, збудоване за вказівкою московського уряду. Йому відводилося важливе місце в подальшому освоєнні цього району.

У 1665 р. до Маяцького відрядили С. Тітова, доручивши йому завершити будівництво міста та влаштувати "дворами" валуйських, салтівських, чугуївських і харківських "зведенців", тобто побудувати житло для переселених до новозбудованого містечка мешканців Валуйок, Салтова, Чугуєва і Харкова. Біля міста передбачалося також побудувати різні укріплення для захисту від несподіваних нападів татар як на саме місто, так і на відведені міщанам під ріллю та пасовища землі⁵⁷.

Під прикриттям Маяцького острогу за вказівкою царя біля Торських озер у 1664 р. збудували казенні соляні варниці⁵⁸. Однак виявилося, що збудований за 5 верст від торських соляних промислів Маяцький острог не може служити їм надійним захистом від нападів татар. Тим більше, як зазначав Тітов, вони безперервно нападали під час його перебування у цих місцях не тільки на соляні промисли, але й на шлях, що вів до них, "убивали та брали в полон людей"⁵⁹. Тому навесні 1666 р. на Тор направили з Воронежа В. Струкова, доручивши йому "виміряти та описати" місця, через які найбільше здійснювали напади на промисли татари, визначити, які укріплення необхідно там збудувати, щоб захистити не тільки промисли, але й Маяцький острог і Святогірський монастир від несподіваних нападів кримських орд⁶⁰.

Після ознайомлення з місцевістю Струков запропонував побудувати цілу систему нових укріплень в залежності від місцевості: у степу насипати земляні вали з дерев'яними вежами, в лісах і дібровах збудувати засіки, а на заболочених місцях - надовби. Ці укріплення повинні були зводитися від Сіверського Дінця вздовж польової ріки Голої Долини до злиття з Сухим Торцем, його лівим берегом і Казенного Торця до Сіверського Дінця. Однак з різних причин у 1666 р. вони не були збудовані.

Під час виступу І. Брюховецького маячани приєдналися до нього і покинули острог. Уряд наказав повернути їх до Маяцького, однак уже в 1670 р. вони разом з торськими солеварами активно підтримали похід разінців під керівництвом отамана Олекси Черкашеніна на Слобідську Україну⁶¹. Все це примусило царський уряд вжити нових заходів щодо зміцнення свого впливу в цьому районі.

Влітку 1676 р. бєлгородський воєвода Г. Ромодановський відрядив на Тор служилих людей та переселенців з Правобережної України під керівництвом Р. Маслова, доручивши їм "для захисту від нападів військових людей збудувати місто Соляне”⁶². Відписка Ромодановського цареві свідчить, що на початку 1677 р. будівництво міста поруч з Торськими соляними озерами ще не було завершене, однак у ньому вже поселилися та влаштувалися дворами 245 переселенців з українських міст, інші продовжували приходити та селитися⁶³.

У січні 1678 р. на місце воєводи Р. Маслова до Соляного направили Б. Протасова, зобов'язавши його "в том городе всякое строение и заводы, и людей пересмотреть, и тому всему учинить переписные книги". В доставлених до Розряду в березні 1678 р. книгах відмічалося: "Со 184 году в Соляном построено две башни проезжие, 4 - глухих. Промеж башен острогу 161 сажень. Башни четвероугольные, кровати и катки на дву стенах, а обламы на одной стене сделаны. К дву стенам катков и кроватей, а обламов на трех стенах не сделано. Около городу ров в ширину две сажени, в глубину - в полторы... А лесу готового на отделку города будет, только доделать его некому..."⁶⁴. Коли і ким добудовувалося Соляне містечко, джерела не дозволяють установити. Однак складений у 1683 р. його опис засвідчує, що будівництво містечка було завершено. В ньому на той час проживали 50 росіян та 151 українець (очевидно, мова йде про чоловіків), головну повинність яких складала охорона міста⁶⁵.

Як свідчать подальші події, зведенням Маяцького та Соляного не вдалося забезпечити охорону соляних промислів та розташованого поруч Святогірського монастиря. У 1679 р. кримська орда розорила його, а уцілілих ченців разом з архімандритом Іоїлем забрала до полону. Правда, мешканці Маяцького та Соляного "відсиділися" за кріпосними стінами, хоча зазнали великих збитків і просили уряд забезпечити їх продуктами та зброєю⁶⁶. Неодноразово також вони зверталися до московського уряду з проханням поповнити місцеві гарнізони.

Очевидно, все це було враховано, бо коли в 1680 р. велика група переселенців з Правобережної України (до 10 тис. чол.) звернулася до царського уряду за дозволом поселитися в межах Росії, то їх вирішили розмістити при Ізюмській лінії, що зводилася на правому березі Осколу та лівому березі Дінця в 1679-1681 рр. З них передбачалось сформувати новий слобідський полк⁶⁷. Документи не повідомляють, де оселилася ця партія вихідців із Правобережжя, але сформування в 1685 р. Ізюмського слобідського полку і поява поселень у цьому районі з аналогічними подільським назвами дозволяє стверджувати, що частина з них осіла в цих місцях. Згідно з донесенням харківського полковника Г. Донця в новозбудованому м. Ізюмі числилося 218 "черкас", які відбували "городову службу"⁶⁸.

Часті скарги торян та маячан на загрозу нападів татар спонукали бєлгородського воєводу П. Хованського, під керівництвом якого зводилася Ізюмська лінія, у 1680 р. оглянути розташовані на правому боці Дінця місця, щоб визначити, які укріплення необхідно тут збудувати, здатні захистити соляні промисли та наявні поселення в межиріччі Дінця і Тору. У цьому ж році у воєводській канцелярії склали "смету й чертеж" укріплень, які передбачалося звести на правобережжі Дінця⁶⁹.

Підготовлену документацію відправили до Розрядного приказу, але тільки 22 березня 1684 р. на ім'я бєлгородського воєводи О. Шеїна надійшла царська грамота за підписами Івана й Петра, в якій говорилося: "В защиту от приходу воинских людей Маяцкому, Святогорскому монастырю, Торским озерам, Царевоборисову и иным украинным черкасским городам, от города Изюма, от реки Северского Донца, вниз по Донцу, по степи, по урочищам, через Черкасской лес, по Голой Долине, через реку Торец к верховьям реки Тору сделать земляной вал и деревянные крепости, где какие пристойно. А от устья реки Торца, где впала в реку Тор, вниз по реке Тору до устья сделать земляные и всякие крепости. А город Мояцкой с прежнего места перенесть на устье реки Тору, где впал Тор в реку Северской Донец. А сделать Харьковскому полку на 18 верстах; а другую половину - Ахтырскому полку и иных украинных городов служилыми людьми, которые к тем местам близко, от устья реки Тору на 17 верстах. А в Разряд прислать строельные книги и чертеж"⁷⁰.

У листопаді цього ж року до Бєлгородської воєводської канцелярії від харківського полковника Г. Донця надійшла "строєльная книга". З неї довідуємось, що при гирлі Тору, куди передбачалося перенести містечко Маяцьке, збудували новий острог при шести вежах, дві з яких були проїзні, а чотири глухих. Одну вежу насипали із землі. Протяжність його валів складала 174 сажні. Вали обкопали ровом, глибина та ширина якого складала 3 сажні. Оскільки мешканці Маяцького відмовилися від переходу на нове місце, заявивши, що вони переважно живуть з доставки дров на Торські соляні промисли, то до нього "призвали" осадчого Семена Бронку і доручили йому заселити містечко. До осені він встиг поселити лише п'ять родин "черкас" і попа. Охорону новозбудованого острогу поклали на козаків харківського полку.

Земляним валом і ровом (на заболочених місцях - надовбами, а в лісах та байраках - засіками) обвели все межиріччя Тору та Сіверського Дінця, починаючи на півночі від нинішнього села Пришиб (на захід від м. Ізюма), Голою Долиною, по лівому березі Сухого і Казенного Торця до гирла останнього, тобто до новозбудованого містечка - Городка⁷¹. Оскільки Охтирський полк не вислав людей на будівництво укріплень і не з'явилися служилі люди з південних міст, то не на всіх ділянках заплановані укріплення були зведені. Тому так звана Торська лінія (вона нанесена на картах початку XVІІІ ст., згадується в описах кінця XVІІІ ст., в окремих місцях - в селах Пришиб, Адамівка, Майдан - її залишки збереглися й до нині) залишилася незавершеною⁷². У XVІІІ ст. запорожці вважали її кордоном між землями Війська Запорозького і Слобожанщиною.

29 листопада 1684 р. воєвода Шеїн отримав царську грамоту, в якій йому і харківському полковникові Г. Дінцю висловлювалася подяка за зведені влітку укріплення на правому боці Сіверського Дінця та нагадувалося про необхідність їх завершення в наступному році⁷³. Однак уже 23 січня 1685 р. Шеїн отримав нову царську грамоту, в котрій повідомлялося, що завершувати будівництво Торської лінії "не велено"⁷⁴.

Прийнявши до уваги скарги маячан на адресу царя, в яких вони доводили, що не користувалися пільгами, котрі надавалися "черкасам" при поселенні в цих місцях (очевидно, на увазі малися поселенці Райгородка, як стали називати з початку XVІІІ ст. новозбудоване містечко при гирлі Тору), можна стверджувати, що поруч з урядовою колонізацією і під її прикриттям активно велася народна колонізація. Завдяки цьому в середній течії Дінця наприкінці XVІІ - початку XVІІІ ст. було засновано не тільки міські, але й ряд сільських поселень. Їх назви (деякі з них збереглися й понині) до певної міри віддзеркалюють хід та особливості заселення регіону в другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст.

При загальній оцінці зрушень, що мали місце в залюдненні Степової України в 50-70-х рр. XVІІ ст., не слід забувати такий факт, що в цей період було прийнято ряд актів, котрі обмежували вільний перехід населення з однієї території на іншу. Ще в березні 1655 р. Б. Хмельницький писав головнокомандувачеві російськими військами: "Мы також де для того от Чигирина съехали, что много казаков на Запорожье и на Дон итти хотели, которых мы задержали и по городам имати велели и смертью казнити..."⁷⁵. З метою не допустити масових втеч з Правобережжя на Січ гетьман П. Дорошенко розпорядився установити численні застави в Каневі, Черкасах, Воронові, "щоб ніхто не пройшов Дніпром в Запороги"⁷⁶. Під час війни за Чигирин гетьман Самойлович перевів значну частину мешканців Правобережжя на Гетьманщину, залишивши пустими "тії місця"⁷⁷.

Таким чином, завдяки в першу чергу стихійним переселенням у межах України протягом 50-х - середини 80-х рр. XVІІ ст. значно збільшилося населення Степової України, появилися нові як сільські, так і міські поселення.

2.2.2 Залюднення краю на рубежі XVІІ-XVІІІ ст.

Кінець XVІІ ст. позначився зміцненням антитурецької коаліції європейських держав. "Священна ліга", до якої входили Австрія, Венеція і Польща, намагалася залучити до свого складу і Росію. Російська дипломатія головною умовою приєднання до антитурецької коаліції поставила питання про укладення тривалого миру з Польщею.

При сприянні членів Ліги 6 травня 1686 р. Росія і Польща підписали в Москві "Трактат про вічний мир". Річ Посполита погодилася на приєднання до Росії Лівобережної України з м. Києвом та Запорожжя, яке до цього знаходилося під протекторатом обох держав. Українські землі на правому боці Дніпра, від містечка Стайок до гирла Тясьмину (міста Ржищів, Тарахтемирів, Канів, Мошни, Сокільня, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронків, Крилів та Чигирин), спустошені під час війни за Чигирин, повинні були залишитися незаселеними⁷⁸. Росія і Річ Посполита зобов'язувалися спільно боротися проти Туреччини та Кримського ханства. Перша повинна була активізувати дії проти Криму, друга - проти Білгородської орди та Туреччини. Вступаючи до "Священної ліги", Росія перш за все розраховувала на зміцнення своїх позицій у Північному Причорномор'ї.

Після підписання "Вічного миру" Росія тут же розпочала підготовку до війни з Османською імперією. 5 вересня 1686 р. був оголошений царський указ про підготовку військ до походу на Крим. На початку травня наступного року 100-тисячна армія під командуванням В. Голіцина рушила в похід. По дорозі до неї приєдналися 50 тис. українських козаків на чолі з гетьманом І.Самойловичем. Переправившись через Самару та Кінські Води, об'єднане військо досягло Великого Лугу. Другий загін російсько-українського війська під командуванням Г. Косагова направився правобережжям Дніпра до татарської фортеці Кизи-кермен. До походу були залучені й донські козаки.

Щоб зірвати наступ російсько-українських військ на Крим, хан наказав підпалити степи на шляху їх просування. Від р. Карачокрак Голіцин змушений був повернути армію назад. Вину за невдачі в поході приписали Самойловичу і на скликаній у російському таборі при р. Коломак раді його усунули з гетьманства, обравши гетьманом генерального осавула І. Мазепу.

У 20-му пункті підписаних Мазепою Коломацьких статей зазначалося: "...гетьманові і старшині, служачи свято великим государям та великій государині, їхній царській пресвітлій величності, виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра, напроти Кодака, шанець в такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями..."⁷⁹. Таким чином царський уряд офіційно добився права на утримання своїх гарнізонів на території Запорожжя та будівництва для цього укріплених міст.

Протягом 1688 р. велася підготовка до нового походу на Крим. Врахувавши невдачі першого, російський уряд розпорядився побудувати при гирлі Самари фортецю, яка могла б стати базою для російських військ у боротьбі з Кримом. В ній повинні були розміститися військові склади, пороховий і селітровий заводи та ін. Розпорядження царського уряду та підготовка гетьмана до його виконання викликали незадоволення на Запорожжі. Щоб заспокоїти запорожців, на ім'я кошового отамана Г.Сагайдачного направили царську грамоту, в якій зазначалося, що "для захисту від ворожих нападів на великоросійські та малоросійські міста, а також самих вас, наших царської величності підданих в Січі" цар розпорядився "збудувати місто і бути тому місту пристанищем наших царської величності ратних людей і для складів усяких запасів для майбутнього походу військ на Крим"⁸⁰.

Навесні на Самару прибули не лише українські козаки під командуванням Мазепи, але й російські війська під командуванням севського воєводи Л. Неплюєва. Закладка фортеці відбулася у травні 1688 р. при гирлі Самари, поруч з Старим Самарчиком, а завершилося будівництво наприкінці серпня. Спорудженням фортеці керував інженер-полковник Вільям фон Зелен. Оскільки основні роботи по спорудженню фортеці були завершені до свята Богородиці, то збудованій в ній дерев'яній церкві присвоїли назву Святої Богородиці, а саме новозбудоване місто стали називати Новобогородицьким. На той час воно було одним з найбільших міст півдня України. Довжина його земляних валів складала 1641 сажень, а їх висота - до 2,5 сажня. У фортеці знаходився не тільки двір воєводи, але й гетьмана. Разом з воєводою до фортеці прибув цілий штат служилих людей та гарнізон понад 4000 чол. Першим воєводою був призначений К. Малієв, якого незабаром змінив комендант Кодацької фортеці Г. Косагов⁸¹.

На посаді поселили українців та росіян. Уже у вересні 1688 р. тут проживало понад 1000 українських родин. Як військам, так і мешканцям міста заборонялося чинити будь-які кривди запорожцям. Крім Богородицького, при гирлі лівої притоки Самари р. Бик передбачалося побудувати велику фортецю, щоб взяти під контроль Муравську дорогу, якою кримчаки найчастіше нападали на Слобідську й Лівобережну Україну та на південні повіти Росії. Однак участь українських козаків у другому поході російських військ на Крим у 1689 р. не дозволила виконати цей план. Очевидно, певне значення мало й негативне ставлення запорожців до зведення укріплень на їх території.

Першими відважилися відкрито виступити проти побудови фортець на запорозьких землях ченці Самарського монастиря. Російські війська, повертаючись з другого, також невдалого, походу на Крим, за розпорядженням В. Голіцина оточили монастир і вчинили жорстоку розправу над монахами. Крім цього, з наказу Голіцина було підібрано місце для зведення другої фортеці в межах запорозьких земель. Її заклали 20 червня 1689 р. "на угожом и оборонном месте, у вод, родников, лесов, сенных покосов, ровных и хлебородных полей" на цій же р. Самарі, при урочищі Сорок Байраків, вище Вільного Броду⁸². Зводилося воно під керівництвом того ж полковника фон Зелена рейтарами і солдатами воєводи І. Волинського та дяка М. Полянського. Назвали його Сергіївськом або Вільним.

Побоювання запорожців про можливість втручання призначених до новозбудованих міст російських воєвод у внутрішні справи Січі незабаром стали збуватися. Уже 27 вересня 1688 р. на ім'я воєводи Косагова надійшла царська грамота з розпорядженням випалити степи до Перекопу й Січі, а також по самій Самарі. При цьому вказувалося, що це необхідно зробити обережно, щоб не довідалися запорожці⁸³. До того ж царські воєводи разом з гетьманськими козаками стали контролювати межиріччя Орелі та Самари. Тому не дивно, що частина запорожців підтримала Петрика в його боротьбі проти Мазепи в 1692-1696 рр.⁸⁴

Однак спроба Петрика підкорити собі самарські та орельські фортеці закінчилася невдачею. Крім спалення посаду Богородицької фортеці, війська Петрика й татари спричинили ще великі збитки містечкам по Орелі, але під натиском гетьманських полків змушені були відступити. Збудовані на Самарі укріплення фактично стали опорною базою російських військ під час азовсько-дніпровських походів.

Зрозуміло, що всі ці події другої половини 80-х - початку 90-х рр. не могли не позначитися на стані заселення наприкінці XVІІ ст. запорозьких земель, особливо на посиленні впливу Росії в регіоні.

Напади кримських орд на українсько-російське порубіжжя змушували царський уряд приділити більше уваги захисту поселень, що знаходилися за Ізюмською лінією. Неодноразові скарги воєводи Соляного спонукали бєлгородського воєводу направити на Тор влітку 1690 р. загін М.Ізмайлова з дорученням відновити погорілу під час нападу татар стіну міста та оберігати мешканців від нападів. По дорозі до загону Ізмайлова приєдналися козаки Охтирського й Харківського полків. Наприкінці літа та на початку осені вони не тільки відновили стіни фортеці, поглибили рів та замінили прогнилі надовби, але й збудували ряд нових укріплень навколо соляних промислів. Надовбами обнесли місця розташування чумаків, що приїжджали на промисли за сіллю. Загальна довжина побудованих укріплень склала 1863 сажні. У будівельних роботах брали участь 2560 чоловік⁸⁵.

Через чотири роки на укріпленні Соляного були зайняті війська думного дворянина і стольника В. Ведеревського. У серпні 1694 р. він повідомив бєлгородському воєводі Б. Шереметєву, що до 28 липня стояв з військом під Соляним і його солдати насипали земляний вал від кріпосної стіни до озера й солеварних куренів протяжністю на 334 сажні. На валу збудували вежі та бійниці, а за валом вирили рів⁸⁶. Але вже через два роки довелося відбудувати місто фактично заново. У серпні 1696 р. Соляне і його посад "згоріли"⁸⁷. Бєлгородський воєвода терміново відрядив на Тор полк С. Короб'їна для відбудови міста. По дорозі до нього приєдналися козаки Харківського та Ізюмського полків під командуванням ізюмського полковника Ф. Шидловського. Спільними зусиллями з солдатами полку Короб'їна вони відбудували місто на попередній основі, але замість двох проїзних веж збудували лише одну, відновили навколо нього рів⁸⁸. Однак навесні 1697 р. посад Соляного і варниці знову спалила орда⁸⁹. На Голій Долині вона напала на "дров'яний табір" (доставщиків дров на промисли). Козаки, що супроводжували його, вступили з нею у бій і "билися з ранку до півдня". Татари змушені були відступити. Але при відступі вони спалили покинутий мешканцями посад Соляного. Гарнізон містечка та його мешканці "відбилися й відсиділися" за стінами острогу⁹⁰. Очевидно, значна частина торян після цього не стала відбудовувати ні житла, ні варниць, а подалася на р. Бахмут⁹¹, де козаки Сухарівського юрту ще з 1683 р. виварювали сіль із ропи соляних джерел, що виявилася значно вищої концентрації, ніж у торських озерах. За торянами на Бахмут подалися й маячани і завели тут постійне солеваріння. За описними книгами початку 1704 р., "на р. Бахмуті, з обох боків, збудовано острог із стоячих дубових колод з двоїми проїзними воротами"⁹². Поруч з острогом на березі ріки розмістився посад, на якому знаходилися соляні заводи на 170 сковорід (“чренів”), з яких 140 належали ізюмським козакам, а 30 - людям "різних чинів"⁹³. Таким чином, у перші роки XVІІІ ст. на правому боці Сіверського Дінця, на середній течії р. Бахмут, виникає нове укріплене містечко - Бахмут, яке разом з Маяком, Тором і Городком було приписане до сотенних містечок Ізюмського слобідського полку.

Швидкий розвиток соляних промислів на Бахмуті призвів до суперечок між старшиною Війська Донського та Ізюмського полку за право володіння ними. Свої докази обидві сторони направили царському урядові. В зв'язку з цим Розрядний приказ у 1702 р. доручив бєлгородському воєводі відрядити на Бахмут "відповідальну людину", яка склала б опис та план промислів і новозбудованого міста. У доставленому в квітні 1703 р. в Розряд описі відмічається, що на Бахмуті поселилися 150 мешканців, у тому числі 112 козаків слобідських полків, 36 вихідців із південних міст Росії і 2 донських козаки⁹⁴. Враховуючи такий склад населення, царський уряд прийняв рішення, щоб росіянами відала торська приказна канцелярія, а українцями - Ізюмська полкова канцелярія, промисли - "відписати на казну".

Наведений та ряд інших прикладів свідчать, що наприкінці XVІІ ст. на Сіверському Дінці та Бахмуті зустрілися два основних переселенських потоки - із Слобожанщини та Війська Донського⁹⁵. Перший з них був значно потужніший, бо в його запліччі стояли українські слобідські козаки, яким царський уряд довіряв більше, ніж донським. Крім того, поруч знаходилася одна з найсильніших на той час прикордонних фортець - Ізюм⁹⁶. Другий становив далеку західну окраїну Війська Донського. Крайнім його рубежем на заході був Сухарівський юрт, який вперше згадується в 1666 р. при розмежуванні володінь Святогірського монастиря⁹⁷. Переважно до кінця XVІІ ст. донські козаки селилися на лівому боці Сіверського Дінця, де їх оселі доходили до річок Красної та Жеребця⁹⁸.

Певний вплив на прискорення освоєння правобережжя Сіверського Дінця та Північно-Східного Приазов'я на рубежі XVІІ-XVІІІ ст. мали азово-дніпровські походи. Після них до Росії відійшла Азовська фортеця з околицями, у нижній течії Дніпра Кримське ханство позбулося таких опорних пунктів, як Аслан-кермен, Мубеурек-кермен, Мустріт-кермен (Тавань), Кизи-кермен⁹⁹. Згідно з умовами Константинопольського договору 1700 р. обидві сторони зобов'язувалися не зводити в пониззях Дніпра ніяких укріплених поселень, окрім заїжджих дворів для купців.

Константинопольський договір вперше визначив офіційно кордон між Росією і Туреччиною. За умовами договору та обопільних межових уточнень 1704-1705 рр. він проходив від Азова по березі моря до Міуського лиману, від нього - прямою лінією через степ до місця впадіння в Берду її лівої притоки р. Каратиш, Бердою виходив на Конку, по правому березі останньої йшов до Дніпра, а далі вниз по ньому до його правої притоки, річки Кам'янки, від неї майже прямою лінією через степи виходив до Бугу, в місці прийняття ним р. Чорний Ташлик, а відтак - по Бузі до кордону з Польщею.

Визнання за Росією міжнародними актами запорозьких земель сприяло ще більшому поширенню на них впливу царату. Будівництво поруч з м. Азовом Таганрозького порту та для прикриття його Троїцької фортеці й цілої системи укріплень навколо неї¹⁰⁰, Кам'яного Затону на лівому березі Дніпра, напроти Січі, розміщення в них військових гарнізонів, примусове переселення до них ремісників і купців¹⁰¹, не тільки посилювало вплив Росії в регіоні, але й сприяло його заселенню та господарському освоєнню. З другого боку, ці заходи погіршували взаємостосунки між запорожцями та царським урядом. Запорожці протестували не тільки проти проведення по рубежах їх володінь кордонів Російської держави, але й побудови на їх землях нових оборонних споруд¹⁰².

Поруч з урядовою пожвавилася на рубежі XVІІ-XVІІІ ст. й народна колонізація Півдня. Про це свідчить поява нових і ріст населення старих поселень. Наприклад, за ревізькими даними 1720 р., населення заснованого в 1684 р. Городка за 20 останніх років збільшилося на 42 родини. З них 16 переселилися до містечка з Чугуєва, по 4 - з Курська та Лівен, 3 - з Харкова, по 2 - з Донецького, Нового Осколу та Хотмиська, по одній - з Айдара, Бєлгорода, Валуйок, Маяцького, Новосілля, Полатова, Рильська, Севська, Чернявська¹⁰³. Отже, незважаючи на досить великий регіон припливу переселенців, все ж таки переважна більшість з них прибула до Райгородка із Слобожанщини, зокрема з найближчого Чугуївського повіту.

Про перехід мешканців Слобожанщини в межі Приазов'я говориться і в царській грамоті від 7 липня 1707 р.: "чугуевцы, да харковцы, золочевцы, змиевцы, моячане, служилые да и жилецкие люди многие, оставья де домы свои с женами и с детьми, а иные де, оставья жен, явно идут де на Дон и в донецкие городки"¹⁰⁴. Завдяки цьому помітно зросло населення Бахмутського повіту, створеної наприкінці 1708 р. Азовської губернії. Згідно з переписом у 1711 р. в 14 поселеннях повіту числилося 1302 двори податного населення, а за першою ревізією 1719 р. - 8747 душ чоловічої статі¹⁰⁵.

Доказом подальшого залюднення земель запорожців у цей час є поява нових зимівників, поступове їх переростання в постійні поселення. У Приазов'ї вони відмічаються при витоках Кальміусу, Кривого Торця, Міусу та Лугані, тобто на теренах сучасної Донецької та Луганської областей. Так, у 90-х рр. згадуються зимівники, котрі згодом переросли в села Ясиновате, Землянки (нині входять до м. Макіївки), Олександрівку (у складі м. Донецька) та ін.¹⁰⁶

Якщо у Сухій балці та Холодному яру, при Сіверському Дінці й Луганчику, в 1650 р. знаходилися запорозькі пікети, то в 1704 р. тут уже жили сімейні запорожці¹⁰⁷. З 1690 р. згадуються запорозькі зимівники при Скелеватому яру¹⁰⁸. З 1696 р. запорожці заселили Кам'яний байрак, в 1680 р. - Водяний і Дупчатий яри при р. Луганчику¹⁰⁹. На підставі церковної документації Ф. Макар'ївський дійшов висновку, що Степовий яр, біля Ненаситецького порогу, запорожці заселили в 1675 р., Ягідний, при р. Кільчені, - у середині XVІІ ст., Гончарську балку, при р. Бик, - в 1707 р., Широкий яр, при Кам'янці, - в 1704 р., а Злодіївську балку - в 1696 р.¹¹⁰ Наведені факти переконливо свідчать про значну активізацію освоєння запорозьких земель на рубежі XVІІ-XVІІІ ст., особливо на схід від Дніпра.

Заселялося й правобережжя Дніпра. Так, у балці Варвиній у 1696 р. поселилося декілька родин вихідців з Волині¹¹¹, в балках Кобиній і Крутоярській, вище р. Омельник, в 1706 р. сиділи пристарілі запорожці, котрі займалися випасом худоби, розведенням бджіл, рибальством¹¹². У 1707 р. в балці Бородаївці згадується хутір козака Бородая, від якого отримала назву й сама балка, а в 1715 р. - сл. Бородаївка була уже заселена сімейними запорожцями¹¹³. Балки Колосникова, Гарасківка, Торкашева, Кузьмин Яр, при р. Самоткані, числилися заселеними з 1690 р.¹¹⁴, Верхньощурівська балка, нижче Самоткані, Романківська і Тарамська (Козирева) - з 1704 р. Останні заселила переважно старшина з Нового Кодака зі своєю челяддю¹¹⁵.

Певне значення у пожвавленні освоєння Правобережжя на рубежі XVІІ-XVІІІ ст. мала передача Речі Посполитій у 1699 р. Поділля, куди переселялися вихідці з Волині й Прикарпаття, обтяжені феодальними повинностями. Документи свідчать про масові переходи на рубежі XVІІ-XVІІІ ст. населення з Прикарпаття на Поділля¹¹⁶. Проте частина з переселенців недовго затрималася на нових місцях. Відсидівши надані їм "слободи", щоб не потрапити в залежність від нових власників, вони йшли далі на схід, селилися на землях Запорожжя¹¹⁷.

Зазначені вище зрушення в заселенні Степової України на рубежі XVІІ-XVІІІ ст., наприкінці першого - початку другого десятиріччя XVІІІ ст. були перервані розгромом Булавінського повстання, зруйнуванням у травні 1709 р. російськими військами Старої Січі та переходом запорожців у межі Кримського ханства, перенесенням згідно з умовами Прутського, Константинопольського й Адріанопольського договорів кордону з Туреччиною з узбережжя Азовського моря в межиріччя Орелі й Самари¹¹⁸.

Крім Січі, загін полковника Яковлєва зруйнував усі запорозькі поселення на правому березі Дніпра, починаючи від м. Переволочни до самої Січі¹¹⁹. Частина запорожців, на чолі з отаманом Якимом Богушем, потаємними шляхами зуміла вибратися з оточеної царськими військами Січі й уникнути розправи. Налякані звірствами карателів, на дубах вони подалися вниз по Дніпру. Переконавшись, що ніхто їх не переслідує, зупинилися на кордоні з Туреччиною при впадінні в Дніпро річки Кам'янки, де заснували Кам'янську Січ¹²⁰.

Петро І, готуючись до війни з Портою, запропонував запорожцям повернутися на старі місця. Цар обіцяв повернути їм усі володіння та забути їх "провини". Однак, не довіряючи цареві, запорожці не погодилися прийняти його умови.

При сприянні Карла XІІ вони уклали з турецьким султаном Ахмедом ІІІ "пакта конвента", за якими їх приймали до турецького "лицарства" на правах "малих шпаг", а до Кримського ханства - на правах "братства, колегації та вічної приязні"¹²¹. Їм дозволялося володіти землями від р. Кам'янки, Олешок понад Дніпром до м. Переволочни, від Очакова понад Чорним морем - до Буджака, збирати мито на дніпровських і бузьких переправах. Надавалося також право вільного вилову риби в усіх лиманах, а також "тайми" (раціону харчів на кожного козака та фуражу на коня під час військових походів).

Після цього запорожці розбилися на чотири частини: одна, під керівництвом новообраного гетьмана Пилипа Орлика, залишилася в Бендерах при сераскирі; друга, на чолі з Костем Гордієнком, пішла на Буджацькі лимани й заснувала Кіш над озером Ялпухом; третя - реєстрові козаки з полковником Горленком розмістилися біля Буджака; четверта - залишилася при р. Кам'янці. Незабаром до них стали приєднуватися й інші козаки. Сучасники відмічали, що Кам'янська Січ зібрала "стільки люду", що куренів тут було не менше, ніж на Старій Січі¹²².

Однак Кам'янська Січ проіснувала недовго. Розгніваний на козаків цар, збираючись у похід на Прут, наказав генералу Бутурліну та гетьману Скоропадському, які зі своїми військами охороняли південні кордони Росії, зруйнувати Кам'янську Січ. Запорожці перейшли на лівий берег Дніпра і влаштували нову Січ при Олешківському городищі (Олешківська Січ проіснувала до 1728 р.).

Необхідно підкреслити, що після зруйнування Січі цар розпорядився усіх запорожців, за винятком тих, що покаялися і погодилися жити на Україні як прості селяни, ловити й страчувати. Їх землі між Оріллю та Самарою приписав до Миргородського полку, яким на той час командував Данило Апостол.

Після невдач при Пруті Росія змушена була підписати Прутський (1711 р.), Константинопольський (1712 р.) та Адріанопольський (1713 р.) договори, за якими вона зобов'язувалася повернути Туреччині Азов зі всіма укріпленнями навколо нього. Таганріг з Черепахінським, Міуським і Семенівським ретраншаментами, Кам'яний Затон, Новобогородицька фортеця підпадали зруйнуванню. Новий кордон між Росією і Туреччиною проходив від Дону річкою Темерник на р. Тузлів, вздовж останньої на Міуську переправу, що вела до м. Черкаська, з неї - Міуською дорогою, на схід від Саур-Могили - до водорозділу Кринки, Лугані, Бахмуту, Торця і Кальміусу. Біля П'яти Байраків знаходився 10-й від Дніпра прикордонний знак. Від нього кордон піднімався на витоки Кривого Торця. Перейшовши його біля "старого селітряного кургану", виходив на витоки Сухого Торця, а відтак - по водорозділу Самари й Орелі на верхів'я Великої та Малої Тернівок, Кільчені, на р. Проточ - до гирла Орелі. Перейшовши Дніпро, напроти останньої, по його правому березі доходив до м. Крилова, на р. Тясьмин. Від м. Крилова повертав на південь, на витоки Ірклея, Інгульця, Інгулу, а відтак - на р. Вись, останньою до р. Синюхи, а по ній - до Бугу, відмежовуючи володіння запорожців від земель Речі Посполитої¹²³. Військо Запорозьке визнавалося володарем усіх своїх земель, а Росія зобов'язувалася не турбувати козаків.

Таким чином, після Визвольної війни та проголошення Української держави міграційні процеси на її території значно посилилися. Це створювало більш сприятливі умови для освоєння Степової України. Однак боротьба за владу після смерті Б. Хмельницького, втручання в неї сусідніх держав перешкоджали рівномірному розміщенню української людності на теренах держави, в тому числі й Війська Запорозького. Переважна більшість населення з Правобережної України мігрувала на Лівобережжя і Слобожанщину.

У тісному зв'язку з заселенням останньої було проникнення населення на правий берег Середнього Дінця й заснування там ряду поселень, котрі у 80-х рр. склали Ізюмський полк, а після створення в 1708 р. Азовської губернії багато з них увійшли до складу новоствореного Бахмутського повіту. Хоча його територія згідно з Прутським і наступними договорами Росії і Туреччини залишилася у складі першої, однак повстання К. Булавіна та постійна загроза татарських нападів негативно позначилися на чисельності його населення. Активна його участь у повстанні К. Булавіна стала причиною сплюндрування повіту та розорення самого м. Бахмута. Зруйнування Старої Січі, численних поселень у Подніпров'ї військами полковника Яковлєва, перехід запорожців під протекторат кримського хана спричинилися до вилюднення значної частини Запорожжя.

Отже, оцінюючи заселення Степової України у другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст., можна констатувати, що, крім постійних поселень - укріплених міст, острогів, збудованих у північній частині регіону, за цей час на його території з'явилося чимало хуторів (зимівників), слобід, розкиданих по всій території Війська Запорозького. Однак внаслідок розгрому повстання Булавіна та розорення Січі багато з них були зруйновані, що поруч із зовнішніми факторами спричинило скорочення чисельності населення в регіоні наприкінці першого - у другому десятиріччях XVІІІ ст.

2.3 Вплив зовнішньої та внутрішньої політики Росії на заселення Степової України у XVІІІ ст.