Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

На відміну від попередніх двох етапів, що відзначалися переважно стихійним переходом українського населення до степової зони й поступовим її освоєнням, XVІІІ ст. характеризується поєднанням стихійних міграцій з цілеcпрямованою політикою російського уряду, направленою на зміцнення позицій Росії у Північному Причорномор'ї. В залежності від заходів, що вживалися царським урядом в освоєнні регіону, взаємостосунків Росії із сусідами, результатів освоєння краю, в заселенні та господарському освоєнні півдня України протягом XVІІІ ст. можна виділити наступні періоди: 30-50-і рр., середину 60-х - 90-і рр.

2.3.1 Російсько-турецькі взаємостосунки та заселення краю в 30-50-х рр.

Перехід запорожців під протекторат Кримського ханства, перенесення російсько-турецького кордону у межиріччя Самари й Орелі та вороже ставлення царського уряду до запорожців на певний час загальмували перехід української людності до степової зони. Виняток складало правобережжя Дніпра та Бахмутський повіт, який після встановлення нових кордонів виявився найближче до Криму і через те з 1713 р. й до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. майже щорічно він зазнавав втрат від нападів ординців¹²⁴. Російський уряд неодноразово звертався до турецького султана з вимогою заборонити грабіжницькі напади кримських орд на південні повіти¹²⁵. Однак ці вимоги до уваги не бралися.

За таких обставин царські власті змушені були вживати заходи щодо зміцнення південних кордонів. Найбільше уваги надавалося зміцненню обороноздатності міст, розташованих на правому боці Сіверського Дінця, перш за все м. Бахмуту, висунутому найдальше в степ. Якщо у 1710 р. було відновлено зруйновану в 1708 р. Бахмутську фортецю, то в 1723 р. земляним валом, ровом і палісадом обнесли соляні промисли, посад. Бахмутська заводська контора звернулася до Військової колегії з клопотанням поповнити батальйон, що охороняв соляні заводи, довівши його чисельність до 300 солдат при 10 гарматах¹²⁶. Завдяки цим заходом Бахмут у третьому десятиріччі перетворився в одне з найбільш укріплених міст на південних окраїнах Російської імперії. Для обслуговування казенних заводів до повіту була переведена частина однодвірців із центральних районів Росії, у 1712 р. приписано 1450 осіб чоловічої статі українців¹²⁷. Однак епідемія чуми в 1718-1719 рр. спричинила нове скорочення його населення.

З метою посилення обороноздатності південних рубежів, Петро І у лютому 1713 р. видав указ про набір у Київській та Азовській губерніях по 3500 чол. ландміліції з числа драгун, солдат, козаків, гарматників, а також відставних військовиків у віці від 15 до 30 років¹²⁸. Фактично цими територіальними військами царський уряд сподівався замінити запорожців, які до цього прикривали південно-західні рубежі Російської держави. На підставі виданих після указу різного виду документів видно, що формування 6 ландміліцьких полків зволікалося¹²⁹. Порядок їх формування та розміщення на південних кордонах визначили лише в 1722-1723 рр.¹³⁰

У квітні 1723 р. командувачем ландміліцьких полків призначили князя М. Голіцина. Це позитивно позначилося не тільки на їх формуванні, але й облаштуванні всієї прикордонної служби. Згідно з указом від 7 січня цього ж року на кордоні встановлювалися форпости з маяками, в обов'язки служби входило попередження населення про наближення ворога¹³¹.

За розпорядженням Голіцина у 1729 р. при витоках Орелі та Сухого Торця, між Торською фортецею і майбутньою Українською лінією розмістили залишки Сербського гусарського полку Албанеза, що повернувся з невдалого Перського походу¹³². Поруч з ними були поселені в конфіскованих Петром І маєтках ізюмського полковника Ф. Шидловського молдавани, які разом з Д. Кантемиром після невдач російської армії при Пруті покинули Молдавію¹³³.

Однак всі ці заходи у справі зміцнення південних кордонів виявилися недостатніми. Тому наприкінці 20-х рр., у зв'язку із загостренням стосунків з Туреччиною, царський уряд вдається до нових. Перш за все він активізував переговори з запорожцями про їх повернення на старі місця.

Оскільки кримські татари для вторгнення в межі Росії найбільше користувалися Муравською дорогою, то в 1729 р. київський генерал-губернатор фон Вейсбах запропонував перегородити її лінією укріплень і розселити під їх прикриттям ландміліцькі полки. З цією метою у травні 1730 р. Військова колегія відрядила в район р. Орелі генерал-майора фортифікації Дебреньї і доручила йому визначити, які споруди там слід побудувати, щоб надійно прикрити південні кордони та ландміліцькі полки, які збиралися розселити вздовж них¹³⁴.

У грудні 1730 р. Деберньї подав на розгляд колегії складений ним план побудови системи укріплень між Дніпром і Сіверським Дінцем, тобто план Української лінії. У січні його розглянула і затвердила Військова колегія. В її інструкції від 15 січня 1731 р. зазначалося: "Для захисту тієї Украйни між Сіверським Дінцем по Берестовій та Орелі, а також по Сіверському Дінцю звести лінію. У найбільш небезпечних місцях збудувати фортеці"¹³⁵. Лінією та фортецями передбачалося закрити південні кордони імперії на ділянці між Дніпром і Луганню, а під їх прикриттям розселити 20 ландміліцьких полків.

Оскільки на східній ділянці лінії знаходилися Бахмутська, Торська, Маяцька та Ізюмська фортеці, то будівництво лінії розпочали від Сіверського Дінця до Дніпра, де проходила сама Муравська дорога.

Хоч уряд уживав усі заходи, щоб прискорити спорудження лінії та розселення під її прикриттям ландміліцьких полків до початку нової війни з Туреччиною. Однак ні сама лінія, ні розміщені за нею фортеці не були викінчені до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Командувач російськими військами фельдмаршал Мініх, ознайомившись з їх станом наприкінці 1735 р., визнав, що генерал-лейтенант Тараканов і генерал-майор Дебреньї, які відповідали за зведення лінії та розселення полків, халатно поставилися до дорученої їм справи: Тараканов більше турбувався про заселення виділених йому у цьому районі земель, ніж про зведення лінії. Мініх вимагав від імператриці дозволу на залучення до робіт на лінії понад 50 тис. українських козаків та посполитих, щоб влітку 1736 р. закінчити всі намічені роботи. Однак в умовах розпочатої війни, на яку було мобілізовано основну частину українських козаків, покладалося на них ще й забезпечення провіантом і фуражем російських військ, тому імператриця, боячись незадоволень серед українського козацтва, не погодилася задовольнити вимоги Мініха. Завершення будівництва лінії, тобто спорудження укріплень вздовж Сіверського Дінця до р. Лугані, перенесли на більш пізній час.

На правому березі Орелі та Берестової і на лівому березі Береки в основному силами козаків і посполитих Гетьманщини в 1731-1733 рр. збудували 386,5 версти суцільного реданного земляного валу, 17 фортець і 49 редутів, прикритих ровом і висунутими перед ним форпостами. Під їх прикриттям поселили у 1734-1738 рр. замість 20 тільки 9 ландміліцьких полків¹³⁶.

У літературі здебільшого висловлюється досить скептичне ставлення щодо доцільності зведення Української лінії, порівнюючи затрачені зусилля з ефективністю використання всього комплексу споруд. Не вдаючись у подробиці цього питання, необхідно визнати, що ні в роки війни 1735-1739 рр., ні під час походу кримської орди наприкінці 1768 р. татари не зважилися штурмувати лінію і вторгатися в межі Росії на цій ділянці кордону. З другого боку, лінія, що вклинилася між Лівобережною Україною, Слобожанщиною та Запорожжям, негативно позначилася на міграції населення, обмежила його перехід на територію останнього, що також було передбачено ініціаторами її побудови.

Щоб уникнути невдач походів В. Голіцина 1687 і 1689 рр., російське командування у 1736 р. не тільки відновило розорені згідно з Прутським договором Новобогородицьку та Сергіївську фортеці, але й побудувало вздовж шляху просування армії по лівому березі Дніпра 2 фортеці та 22 редути, на відстані 20-30 верст один від одного, від Української лінії до р. Каїри¹³⁷. Вони використовувалися не тільки для підтримки постійного зв'язку з основною базою військ, що знаходилася на лінії, в м. Царичанці, але й для зберігання провіанту і фуражу, а також для контролю над усім районом від Самари до Перекопу. В кожному з цих укріплень розмістили відповідні гарнізони. Крім того, в 1736 р. при Ненаситецькому порозі спорудили ретраншамент, а через рік на Хортиці - верф для побудови військових кораблів¹³⁸. Таким чином, під час російсько-турецької війни значно посилився вплив Росії на півдні України.

Підготовка до війни з Туреччиною спонукала царський уряд змінити своє ставлення до запорожців. З 1727 р. за посередництвом різних людей велися переговори з кошовими отаманами про перехід запорожців у межі Росії¹³⁹, тим більше що козаки під Олешками почували себе скривдженими: кримський хан обмежував їх зв'язки з рештою України, забороняв ввозити зброю і навіть продукти, збувати власні товари, не пропускав на Січ втікачів, вимагав від запорожців участі в далеких військових походах. Через те вони все частіше стали подумувати про повернення на старі місця.

В літературі по-різному висвітлюється перехід запорожців під зверхність Росії. Найбільш вірогідно, що, отримавши від Петра ІІ запевнення на дотримання умов переходу, прибічники проросійської орієнтації стали активно готуватися до нього. Проте партія К. Гордієнка на це не погоджувалася. Після обрання в травні 1728 р. Гордієнка отаманом його противники під керівництвом Івана Гусака, який притримувався проросійської орієнтації, звинуватили кошового у всіх бідах запорожців, зв'язали його, забрали клейноди і, розгромивши Олешківську Січ, подалися на старі місця. Однак царський уряд, боячись загострення взаємостосунків з Туреччиною, не дав офіційної згоди на прийняття їх у своє підданство. Тому, проживши два роки при Чортомлику, запорожці вимушені були спуститися вниз по Дніпру, до р. Кам'янки і відновити там Кам'янську Січ.

У 1733 р., у зв'язку з боротьбою за королівський престол у Польщі та спробами кримського хана направити туди запорожців для підтримки антиросійського кандидата, Анна Іоанівна видала в серпні грамоту про прийняття козаків у російське підданство¹⁴⁰.

Умови, на яких запорожці погодилися перейти в межі Росії, були викладені у статтях договору, підписаного в Лубнах між ними та представниками царського уряду. Згідно з ними:

1) уряд прощав запорожцям усі їх "провини та зради";

2) дозволяв їм оселитися там, де вони жили до 1709 р., і займатися промислами як на Дніпрі, так і в степах, незважаючи на російські кордони;

3) старшину обирати за старими звичаями;

4) запорожці зобов'язувалися зберігати вірність престолу й бути охоронцями російських кордонів;

5) підкорятися генералові, який призначався головнокомандувачем російських військ на Україні;

6) щорічна оплата козакам за службу визначалася у 20 тис. крб.¹⁴¹

Тут же в Лубнах влітку 1734 р. запорозькі депутати від імені всього війська заприсяглися на вірність імператриці, а для приведення до присяги усіх козаків на Січ відправили генерал-лейтенанта Тараканова.

Спорудження Нової Січі розпочалося у березні 1734 р. неподалік від Старої (Чортомлицької). Це місце становило невеликий півострів, який з півдня омивався Дніпром, а з півночі і сходу його рукавом р. Підпільною. За короткий час козаки звели земляні укріплення, а з боку степу викопали рів. На валах установили гармати та коші з землею. На кордоні з Кримським ханством, на переправах через Дніпро, Самару та Південний Буг влаштували форпости з маяками. Понад 40 років Нова Січ була не тільки політичним і адміністративним центром Війська Запорозького, але й важливим господарським осередком регіону.

Оскільки за умовами Прутського, Константинопольського та Адріанопольського договорів більша частина земель Війська Запорозького опинилася в межах Кримського ханства, то частина населення покинула ці місця й перейшла на території, що примикали до Правобережної, Лівобережної та Слобідської України. Сюди ж в 20-30-х рр. проникало і населення із зазначених регіонів, що сприяло їх освоєнню¹⁴². Чи не найінтенсивніше заселялися землі по сусідству з Поділлям, оскільки польська шляхта в 20-х рр. стала на шлях відкритої колонізації покинутих запорожцями земель¹⁴³. Однак уже в 1732 р. Росія повернула собі так звані "Задніпровські місця" і стала всіляко заохочувати до переселення на цю територію не лише своїх підданих, але й вихідців з Речі Посполитої. Адміністративно ці землі були приписані до Гетьманщини, що сприяло переселенню сюди вихідців з Лівобережної України, особливо козаків і посполитих Миргородського та Полтавського полків, які до зведення Української лінії надавали перевагу межиріччю Орелі - Самари.

З метою прискорення заселення Задніпров'я царський уряд дозволив київському генерал-губернаторові селити "втікачів із Польщі"¹⁴⁴, у тому числі навіть і росіян-розкольників, які переховувалися в межах Речі Посполитої. Завдяки цьому уже на середину 30-х рр. тут числилося 40 поселень¹⁴⁵. Однак на початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. майже всі вони були переведені на Лівобережну Україну¹⁴⁶. Згідно з переписом 1745 р. тут залишилося лише 643 двори з тих поселенців, що жили до початку війни¹⁴⁷.

Складена в 1740 р. карта території, що відійшла в 1739 р. до Росії, дозволяє стверджувати, що до початку війни в "Задніпровських місцях” знаходилися такі поселення: Цибулів, Ухівка, Федорки, Нестерівка, Колонтаїв, Войтів, Стецівка, Іракліївка, Глинське, Золотарівка, Мишурин Ріг, Кам'янка, Бородаївка, Андрусівка та ін.¹⁴⁸

Після закінчення війни між Росією та Туреччиною 5 жовтня 1739 р. була підписана конвенція "Об определении границ обеих империй", згідно з якою відновлювалися російсько-турецькі кордони, встановлені Константинопольським договором 1700 р. та конвенцією 1705 р. Протокол, підписаний при р. Інгул в 1740 р. київським генерал-губернатором І. Неплюєвим і представником Туреччини Мустафою Селіхтаром Кятибі, на правому боці Дніпра установлював кордон від злиття р. Синюхи з Бугом по лівому березі останнього до впадіння в нього Чорного Ташлика, від нього через степ на Гарбузинку, Мертві Води, Громоклею до Інгулу. Залишивши ліс на його берегах за Туреччиною, далі він йшов до Білого Броду на р. Вісунь, з неї на Інгулець, на 10 миль вище від Кизи-кермену, а відтак - на р. Кам'янку й до Дніпра. У 1742 р. В. Рипніним, з російського боку, і Хаджі Ібрагімом Капиджі, з турецького, - були встановлені межові знаки вздовж російсько-турецького кордону на схід від Дніпра: по Кінських Водах на витоки Берди, по Великій Берді до впадіння в неї р. Каратиш, а відтак - прямою лінією до Семенівської фортеці при гирлі р. Міус, від Семенівської фортеці до Азова по узбережжю Азовського моря¹⁴⁹.

Перенесення кордонів на південь, припинення агресії з боку Кримського ханства створювали більш сприятливі умови для освоєння Степової України. Особливо активізувалося заселення правобережжя Дніпра. Для відвернення ненацьких нападів на нього кочівників вздовж нового кордону стали зводити оборонні споруди, багато з яких згодом переросли в постійні поселення. З метою скорішого заселення цієї території місцеві власті стали відправляти спеціальних агітаторів до Речі Посполитої для вербування переселенців не лише з Поділля, але й з більш віддалених районів. Особливу активність тут проявив осадчий м. Архангельська¹⁵⁰. Наслідки такої діяльності стали помітні уже в середині 40-х рр. Перепис 1745 р. урахував на цій території два містечка (Архангельськ і Крилів), 13 сіл, 29 висілків і 133 хутори, в яких числилося 1596 козацьких і 1624 селянських двори, близько 9700 осіб чол. статі. В основному це було українське землеробське населення, яке відновлювало старі та засновувало нові поселення в межах запорозьких "вольностей"¹⁵¹.

Повернення запорожців у межі Росії та проявлена ними хоробрість під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. змінили дещо ставлення до Січі царського уряду. Грамотою від 16 вересня 1742 р. було не лише підтверджено плату запорожцям, але й дозволено їм вільний проїзд на Лівобережну Україну, а купцям - на Запорожжя¹⁵². Все це позитивно вплинуло на приплив населення в межі Війська Запорозького. Тому не дивно, що вже в першій половині 40-х рр. відновлюються старі й засновуються нові поселення по обидва боки Дніпра. Наприклад, у 1745 р. на території Кодацької паланки числилося 13 великих поселень, не враховуючи зимівників, з яких 7 були засновані у 1740-1745 рр.: Старий Кодак (1635 р.), Новий Кодак (1640 р.), Нова Січ (1734 р.), Микитин Перевіз (кінець XVІ ст.), Шолохове (1740 р.), Томаківка (1740 р.), Звонецьке (1745 р.), Тарамське (1704 р.), Тритузне (1740 р.), Карнаухівка (1737 р.), Романкове (з кінця XVІІ ст.), Аннівка (1740 р.), Тарасівка (1740 р.); на землях Самарської паланки на той час нараховувалося 12 великих поселень: Новоселиця (Самарчик з XVІ ст., нині Новомосковськ), Кільчень (Голубівка - з 1745 р.), Новобогородичне (1688 р.). Кам'янка (1700 р.), Курилівка (1746 р.), Орлівщина (1735 р.), Чаплинка (1707 р.), Могилів (1720 р.), Котівка (1734 р.), Байбаківка, Гупалівка і Колпаківка (1740 р.)¹⁵³.

Інші території запорозьких земель заселялися дещо повільніше. Так, на землях Кальміуської паланки в 1736 р. виникла слобода Кагальницька, а в 1739 р. - сл. Миколаївка-Рудєва, названа на честь свого засновника, який поселив у ній 426 жінок і чоловіків, звільнених з турецької неволі. З 1749 р. слобода стала називатися просто Миколаївкою. У 1752 р. в ній уже проживало 315 чоловіків та 196 жінок. Під час останнього нападу татар у 1768 р. вона була спалена, але невдовзі відбудована. В 1778 р. в ній числилося 323 чоловіки та 310 жінок¹⁵⁴.

В цілому землі запорозьких козаків заселялися стихійно: кожний займав місця, які йому подобалися, і заводив поселення. Одні селилися громадами, засновуючи цілі села, як Миколаївка, Котівка, Орлівщина, інші починали з зимівників та хуторів. Розселялися прибулі на всій території, що належала з давніх часів до запорозьких володінь. У зв'язку з цим у Північному Приазов'ї, яке від Дону стало більш активно заселятися донськими козаками, мали місце суперечки між старшиною Війська Донського та Нової Січі за землі, рибні промисли. Зваживши на претензії обох сторін, Єлизавета Петрівна доручила комендантові фортеці Св. Анни Вирубову, а згодом спеціально відрядженому на місце полковнику Білсу вивчити це питання. На підставі їх донесень у квітні 1746 р. сенат прийняв рішення про розмежування володінь запорозьких і донських козаків рікою Кальміус¹⁵⁵. Таким чином, з цього часу східний кордон запорозьких земель офіційно складала р. Кальміус, хоча насправді це розмежування довго залишалося досить умовним.

Порівняно повільно велося заселення Бахмутського повіту, котрий після ліквідації Азовської губернії в 1727 р. був переданий Воронезькій¹⁵⁶. На цій території під кінець війни з Туреччиною навіть зменшилася чисельність населення¹⁵⁷. За неповними даними, в першій половині 40-х рр. тут не виникло ні одного нового поселення, за винятком хуторів. Складений у 1747 р. опис поселень за Українською лінією, між Дніпром і Дінцем, нарахував на цій території 16 сіл і слобід, 317 хуторів з загальною кількістю 756 дворів. Більшість з них знаходилася між Оріллю і Самарою та поблизу Бахмуту й Тору. Так, на р. Бахмуті знаходилося 2 слободи і 137 хуторів, на р. Тор - 5 слобід і 52 хутори¹⁵⁸. Правда, більшість з них належала місцевим солеварам.

Такий стан залюднення цього району, на наш погляд, був обумовлений не тільки порівняно нижчою міграцією населення на території Гетьманщини та Слобожанщини, але і його підпорядкуванням Воронезькій губернії та подальшою загрозою татарських нападів.

У зв'язку з цим у 1743 р. генерал-майор Дебреньї запропонував побудувати укріплену лінію від гирла Самари до Лугані, щоб прикрити нею не лише поселення, що знаходилися між Оріллю й Самарою, але й Бахмутську провінцію. Хоча цей план підтримала Військова колегія, однак у життя його не втілили¹⁵⁹.

У 1744 р. Військова колегія доручила генералу Бісмарку оглянути поселення, що розмістилися на південь від Української лінії, та внести свої пропозиції щодо їх захисту від можливих татарських нападів. Бісмарк, на відміну від Дебреньї, не наполягав на зведенні нової лінії, а вважав, що можна задовольнитися посиленням патрульної служби в межиріччі Дніпра і Дінця, зобов'язавши населення, котре знаходилося за лінією, на випадок нападів татар переходити за неї та під захист фортець на правому боці Дінця (Маяцької, Торської та Бахмутської)¹⁶⁰.

У 1746 р. майор Українського ландміліцького корпусу Циркель запропонував побудувати нову лінію та перевести на неї війська зі старої, яка на той час уже втратила своє значення. Військова колегія доручила йому скласти план нової лінії. Незабаром на її розгляд було запропоновано два варіанти плану. Згідно з першим вона повинна була пройти по р. Самарі, від неї до р. Бузової, в межах Тамбовського ландміліцького полку з'єднатися зі старою Українською лінією. Згідно з другим - від Самари через степи нова лінія повинна була простягтися до р. Лугані. У 1748 р. інженер-капітан Муравйов, якому доручили цей план звірити на місцевості, запропонував свій варіант побудови лінії - від р. Самари до м. Ізюма. При розгляді усіх цих проектів у 1749 р. Військова колегія прийшла до висновку не зводити нової лінії, а зміцнити обороноздатність наявних на цій території укріплень. У випадку воєнних дій населення, що знаходилося на південь від Української лінії, передбачалося перевести у більш безпечні місця¹⁶¹. Все це підкреслює, що загроза нападів кримських орд примушувала як центральний уряд, так і місцеву владу в 30-40-х рр. звертати увагу на оборонні споруди і підтримувати їх у належному стані не тільки на схід, але й на захід від Дніпра. Так, козаки Миргородського полку під керівництвом французького інженера де Боксета на кордоні з Польщею в 1740-1745 рр. укріпили ряд старих та збудували нові укріплення в м. Крилові (при р. Тясьмин), Орлівську (при Бузі), Новоархангельську та Новомиргородську фортеці¹⁶².

Отже, готуючись до війни з Туреччиною, царський уряд ужив ряд заходів для зміцнення південних кордонів, що вплинуло на заселення краю. Найбільше на заселенні півдня позначилось повернення на старі місця запорожців та спорудження ними Нової Січі. Однак воєнні дії в 1736-1739 рр. не сприяли цьому процесові. Лише після закінчення війни й перенесення кордонів Росії з Туреччиною на узбережжя Азовського моря цей процес став безповоротним.

Однак панування феодально-кріпосницьких відносин і їх подальше посилення в другій половині XVІІІ ст. в Росії та на Україні позбавляло селян права вільного переходу. Це, в свою чергу, гальмувало міграційні процеси і негативно позначалося на освоєнні малозаселених територій півдня України. Тому царський уряд намагався всіляко стимулювати переселення на південь вихідців з інших країн. Особливо він був заінтересований у переселенні сюди близьких за релігією балканських слов'ян, котрі мали досвід боротьби проти турецької агресії.

Обмеження слов'ян в Австрійській монархії спричинилося до переселення сербів, словенців, хорватів та інших представників православної віри в середині XVІІІ ст. до Росії. Серед тих, хто звернувся через російського посла у Відні М. Бестужева-Рюміна до російського уряду за дозволом переселитися в межі Росії, виявилося чимало офіцерів і солдат австрійської армії. Тому царський уряд з великою зацікавленістю поставився до їх прохання, сподіваючись сформувати з них гусарські та пандурські полки і розмістити їх на південних кордонах.

Перша група вихідців із Австрії прибула до Києва в жовтні 1751 р. на чолі з полковником І. Хорватом у складі 424 чоловік. 24 грудня 1751 р. уряд опублікував указ "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в Росии и служить особым полком, о назначении на границе со стороны Турецкой выгодных мест к поселению и о подчинении оных полков Военной коллегии"¹⁶³. 29 грудня був виданий новий указ, в якому зазначалося: "Пришедших и впредь приходящих... сербов и протчих тамошних народов... селить в Заднепрских местах, а именно: начав от устья реки Каварлыка (Кагарлыка - В.П.) прямою линиею до верховья реки Тура, на устье реки Каменки, на вершину реки Омельника и по оной вниз даже до устья ее, где оная в Днепр впадает, уступья от польской границы по 20 верст"¹⁶⁴. Таким чином, цими указами уряд визначив статус та місце розселення іноземних поселенців на Україні. В жалуваній грамоті генерал-майору І. Хорвату від 11 січня 1752 р. перед ним ставилося завдання на відведених землях влаштувати два гусарських і два пандурських полки, для їх прикриття побудувати нову фортецю, назвавши її іменем Єлизавети. Поселення назвали Новою Сербією і на честь цього відбили спеціальну медаль з надписом "Nova Serbіa"¹⁶⁵.

Після цього було видано ще декілька указів та інструкцій, котрі визначали порядок розселення іноземців на відведеній для них території. Оскільки австрійський уряд почав ставити перешкоди переселенню військослужбовців до Росії, то царські власті дозволили приймати до Нової Сербії вихідців з Польщі, Туреччини та інших країн, крім селян-втікачів і злочинців¹⁶⁶. У той же час указ від 19 жовтня 1752 р. забороняв приймати до новостворюваних полків українців, що проживали на цій території¹⁶⁷.

Указом від 21 вересня 1752 р. царський уряд збільшив територію Нової Сербії, додавши до раніш відведених 10 верст для кожної роти ще по 2 версти¹⁶⁸. Таким чином, під поселення Нової Сербії було відведено так звані "Задніпровські місця", котрі заселялися українцями, з 30-х рр. XVІІІ ст. переважно вихідцями з Полтавського і Миргородського полків. Згідно із складеною у 1745 р. де Боксетом картою на цій території знаходилися наступні поселення: Архангельськ, Трисяги, Петроострів, Ольховате, Три Байраки, Єремина Балка, Крутояр, Лісницьке, Цибулів, Некрасів, Ухівка, Дмитрівка, Нестерівка, Стецівка, Усиківка, Глинськ, Петриківка, Колонтаїв, Андрусівка, Крилів, Табурище, Крюків і Кам'янка. З півночі вони були відмежовані кордоном з Польщею, а на півдні пунктирною лінією, що йшла від гирла р. Кагарлик до впадіння в Дніпро р. Омельник¹⁶⁹.

Відповідальний за влаштування Нової Сербії полковник І. Глібов разом з І. Хорватом намітили на цій карті місця розквартирування рот: штаб кожної гусарської роти розміщався на відстані 8, пандурської - 6 верст від іншої. В кожній з них нараховувалося по 200 дворів. На відведеній під Нову Сербію території заборонялося розміщати інших поселенців, а все наявне українське населення передбачалося перевести у ті місця, де воно жило до поселення в Задніпров'ї. Будівлі виселенці повинні були продати іноземцям. На їх переведення уряд відводив 6 місяців¹⁷⁰.

Гетьман К. Розумовський намагався захистити українське населення, що жило до цього на вказаній території. Посилаючись на універсали Ст. Баторія та Б. Хмельницького, він доводив, що відведені під Нову Сербію землі належали запорожцям. Однак усі його звернення до царського уряду з цього приводу виявилися марними.

Команда І. Хорвата (офіцерів на ранг підвищили у військових званнях), провівши зиму 1751-1752 рр. у Києві, навесні 1752 р. вирушила до місць поселення. Оскільки попереднє населення ще залишалося на своїх місцях, то царський уряд звернувся до нього з закликом не чинити перешкод новим поселенцям у зайнятті відведених для них земель, а в разі необхідності надавати "всіляку допомогу"¹⁷¹.

Переселення українського населення з відведених під Нову Сербію земель розпочалося в 1753 р. З визначених для повернення на старі місця 3828 дворів козаків і посполитих погодилися переселитися в межі Миргородського і Полтавського полків лише 992 родини. Щоб останні не перейшли на Запорожжя, тим більше на територію створюваної під зверхністю Криму в межиріччі Бугу і Дністра "Ханської України", 18 серпня 1753 р. сенат прийняв рішення відвести для них 20-верстну зону на південь від Нової Сербії та сформувати з них Новослобідський козацький полк. Коменданту Єлизаветинської фортеці полковнику І. Глібову було наказано негайно відрядити геодезистів для відмежування під Новослобідське поселення земель¹⁷².

У листопаді Глібов уже рапортував сенату, що на південь від Нової Сербії за рахунок запорозьких земель відмежована територія під поселення Новослобідського полку, а само переселення розпочалося лише навесні 1754 р. В той же час почалося зведення українськими козаками Єлизаветинської фортеці, яка стала штаб-квартирою полку, а Глібов одночасно і комендантом фортеці, і полковником новоствореного полку¹⁷³. Так, у ході поселення людей І.Хорвата в межах запорозьких земель на початку 50-х рр. царський уряд створив два військово-землеробських поселення - Нову Сербію і Новослобідський козацький полк.

Центром Нової Сербії став Новомиргородський шанець, до цього сл. Трисяги. У ньому розмістилася штаб-квартира І.Хорвата, гарнізон з 300 чол. (з 1759 р. - 500 чол.). Складалася вона з Гусарського та Пандурського полків. До Гусарського належали наступні поселення - роти: 1-а рота - шанець Новомиргородський, 2-а - Печки (до поселення сербів сл. Коробчина), 3-я - Петроострів, 4-а - Надлак (Кілтень), 5-а - Кальниблат (Кальниболот), 6-а - Семлик (Скалеве), 7-а - Архангельськ, 8-а - Мартонош (Єремина Балка), 9-а - Панчів (Ольховатка), 10-а -Каніж (Три Байраки), 11-а - Сентів (Могилів), 12-а - Вуковар, 13-а - Федвар (Лісницьке), 14-а - Суботець, 15-а - Цибулів, 16-а - Дмитрівка, 17-а - Мошорин (Іванківці), 18-а - Сомбор (Диківка), 19-а - Глинськ, 20-а - Вершац (Нестерівка). До Пандурського полку входили: 1-а рота - шанець Крилівський, 2-а - Табуриш (Табурище), 3-я - Крюків, 4-а - Кам'янка, 5-а - Зимунь (Плахтіївка), 6-а - Чанат, 7-а - Пилажинці, 8-а - Ковин, 9-а - Благоват, 10-а - Сланькамінь, 11-а - Бечка (Усиківка), 12-а - Вараждин, 13-а - Глаговац, 14-а - Янів, 15-а - Полнош (Стецівка), 16-а - Вингош (Диріївка), 17-а - Чонград (Андрусівка), 18-а - Павлиш, 19-а - Мондорлак, 20-а - Сантомеш¹⁷⁴. Кожна рота мала свої оборонні споруди, здебільшого земляні вали, від чого й поселення отримали назву шанців. Усього в обох полках було 40 рот. У грудні 1754 р. в межах Нової Сербії проживало 2245 чоловіків і 1694 жінки. З них 3260 особи - в межах Гусарського полку і лише 679 - в Пандурському¹⁷⁵.

Завдяки характеру заселення Нова Сербія з перших же кроків свого існування являла поліетнічне поселення на території Степової України. Цьому сприяло не тільки переселення в межі Росії представників різних етнічних груп (сербів, хорватів, македонців, болгар та ін.) з Австрійської імперії, але і її розташування на кордоні з Річчю Посполитою та Туреччиною, з яких до Росії переселялися молдавани, волохи, болгари, греки та ін.

У 1752 р. до Нової Сербії прибув якийсь молдавський шляхтич Манолакій Замфірович і заявив про бажання великої партії сербів, греків, волохів та ін. переселитися до Росії. Поки в урядових колах розмірковували, як вчинити у цій справі, бо за умовами Белградського договору обидві сторони зобов'язувалися видавати самовільних переселенців, Хорват прийняв Замфіровича на службу і дозволив йому викликати бажаючих селитися в Новій Сербії при умові, що перехід відбуватиметься таємно через Польщу¹⁷⁶. Такий шлях переходу православних християн у межі Нової Сербії використовувався досить часто.

Операції по виводу поселенців до Росії підтримувалися царським урядом. Указ від 7 серпня 1756 р. установлював, що з військовослужбовців, котрих відправляють за кордон "для вербування", не слід робити ніяких вирахувань¹⁷⁷. Оскільки переселення, тобто вивід іноземців, оплачувалося й винагороджувалося військовими званнями, то ним стало вигідно займатися. Наприклад, рядовому за виведення одного переселенця оплачували 3 крб., не враховуючи видатків на утримання виведеного. Той, хто навербував до 30 чол., отримував військове звання вахмістра, до 50 - прапорщика, до 70 - поручика, вище 70 - капітана¹⁷⁸. Тому не дивно, що при вербуванні мали місце різні спекуляції та зловживання. Про це свідчить і справа І.Хорвата, якого за зловживання було віддано до суду, а потім вислано до Вологди.

Завдяки заходам уряду та зусиллям Хорвата перехід поселенців на територію Нової Сербії під кінець 50-х рр. помітно пожвавився. Наприклад, лише в 1759 р. сюди прибуло 1020 осіб, у тому числі 638 чоловіків і 382 жінки¹⁷⁹. Однак, не дивлячись на це, в 1761 р. в межах Нової Сербії проживало лише 6305 осіб чоловічої статі, в той час як у 1752 р., тобто до її організації, тут числилося 12024 особи чоловічої статі¹⁸⁰. Це дозволяє стверджувати, що сподівання уряду на масове переселення іноземців до Росії не виправдалися. За 12 років на їх поселення витратили близько 700 тис. крб.¹⁸¹, а віддача виявилася надто скромною.

Більш активно і без особливих витрат з боку казни велося заселення Новослобідського козацького полку. На початку 1754 р. його поселенці розміщалися в 6 селах - Мишурин Ріг, Калужинка, Кам'янка, Омельницьке, Буянське, Бородаївка і Пушкарівка. Їх чисельність складала 1626 осіб чол. статі¹⁸². Центральна садиба знаходилась у фортеці Св. Єлизавети, збудованій згідно з указом від 20 квітня 1753 р. при р. Інгулі влітку 1754 р.¹⁸³

Оскільки населення, що жило на відведеній під Нову Сербію території, відмовлялося переселятися на нові місця, то Глібову довелося переводити його примусово. На кінець 1757 р. переважна більшість українців з території Нової Сербії була переведена до Новослобідського козацького полку. На той час на відведеній для нього території уже значилося 27 слобід: Приміська, Аджамка, Верхньокам'янка, Мурзинка, Овнянка, Верблюжа, Жовта, Омельницька, Воронівка, Мишуринорізька, Буянська, Кам'янка, Калужина, Бородаївка, Домоткань, Пушкарівка, Близький Байрак, Інгульська, Комісарівка, Грузька, Віска, Плетинецько-Ташлицька, Красна, Новоархангельська, Вільшанка і Добрянка. В них числилося 3538 родин, з яких 3383 уже встигли побудуватися і лише 155 цього не зробили. На початок 1758 р. на територію Новослобідського полку було переведено 2813 родин з Нової Сербії. Крім них, сюди переселилися ще 451 родина українців з Речі Посполитої і 179 родин старообрядців, а також 58 - із Запорожжя. Під кінець 1758 р. в межах Новослобідського козацького полку числилося 31 поселення з 4566 родинами, з яких 4204 встигли вже побудуватися¹⁸⁴.

Переселення на територію Новослобідського полку розкольників з Речі Посполитої всіляко заохочувалося царським урядом. У вересні 1755 р. він опублікував "Манифест о прощении живущих в Польше и Литве русских подданных"¹⁸⁵, згідно з яким розкольникам дозволялося повернутися до Росії зі всіма родинами та нажитим майном. Масове переселення розкольників примусило коменданта Єлизаветинської фортеці І. Глібова відвести для них землю та поселити їх окремими слободами¹⁸⁶.

Найбільш інтенсивно велося заселення Новослобідського козацького полку в 1759-1762 рр. Якщо на 1 січня 1759 р. на його території проживало 14220 осіб чол. статі, то на це ж число 1763 р. їх уже числилось 19625. Розмістилися вони в 35 поселеннях. Крім переведених поселян з території Нової Сербії, більшість складали переселенці з Правобережної України. Пояснюється це тим, що в 1760-1761 рр. російський уряд заборонив перехід з Гетьманщини¹⁸⁷. В той же час згідно з царським указом від 14 серпня 1761 р. дозволялося поселення тут вихідців з Польщі та з Запорожжя українського походження, а також волохів, що прибували з Польщі та Молдавії¹⁸⁸. Цей же указ вимагав перевірити, чи немає на території Нової Сербії українців, що втекли з Новослобідського полку, або тих, хто залишився ще від попереднього "Задніпровського поселення". В разі виявлення таких їх належало перевести до Новослобідського полку, за винятком денщиків. Дозволялося також залишити на території Нової Сербії незначну кількість людей різних "художеств", тобто ремісників, для обслуговування іноземних поселенців. Ці винятки в законодавстві дозволили деякій частині українського населення залишитися в межах Нової Сербії. Дехто спеціально поступав на службу до офіцерів, займався ремеслом і т.п.

У цілому на середину 60-х рр. у Новій Сербії числилося 40 поселень, а в межах Новослобідського полку - 38. Деякі з них мали уже досить тривалий вік, хоча дехто схильний вважати їх новими поселеннями. Наприклад, шанець Вараждан, в якому розташовувалася 12-а рота Пандурського полку, виник на місці хутора сорочинського протопопа Г. Горковського. Він мав свій будинок у Києві, на Подолі. З поселенням Нової Сербії тут була розміщена рота і присвоєно поселенню назву Вараждан¹⁸⁹.

Крім Нової Сербії, Новослобідського козацького полку, на захід від Дніпра йшло в той же час і залюднення так званої "Ханської України" (Очаківської області), в межиріччі Південного Бугу й Дністра. Заселялася ця територія виключно за рахунок народних міграцій. Уже з кінця XVІІ ст. польські магнати Любомирські, яким належали великі маєтки на Поділлі, намагалися використати з метою розширення своїх володінь переходи населення на територію, що належала Туреччині. Поруч з турецькою фортецею Балта, заснованою ще в першій половині XVІ ст., у 1695-1696 рр. вони збудували свою на лівому березі р. Кодими. На початку XVІІІ ст. населення Балти зросло, у зв'язку з поселенням тут учасників Булавінського повстання¹⁹⁰. Особливо посилився, на цю територію приплив населення в 50-х рр. у зв'язку з організацією Нової Сербії. Переселялися сюди не лише українці, але й вихідці з Балкан, на що вказує назва села Серби Кодимського району Одеської області¹⁹¹.

У 1754 р. на торговому шляху з Поділля до Криму князь Любомирський заснував містечко Кодиму. Майже одночасно виникають тут поселення Гольма, Перелети, Перейма, Ананієве, Плоске, Лісничівка, Обочіле, Пасат, Шляхове, Бендзари (нинішнього Балтського району Одеської області), Липицьке, Троїцьке, Ясинове (Котовського району цієї ж області)¹⁹². За неповними даними, на середину 60-х рр. тут уже проживало близько 5000 українців, молдаван та інших осілих поселенців, крім до 12000 кочових татар¹⁹³.

Частково українське і російське населення проникає далі на південь, у межиріччя Дністра й Дунаю. На початку XVІІІ ст. здебільшого це були прихильники гетьмана Мазепи та учасники повстання Булавіна, які, рятуючись від переслідувань, переселилися на територію Туреччини. У 20 - 30-х рр. сюди перейшла частина запорожців із Олешківської Січі, а в 50-х рр. - здебільшого втікачі з Польщі та Нової Сербії. Наприкінці 40-х рр. виникло тут велике поселення російських старообрядців Липованське (нині м. Вілкове). У 50-х рр. українці та росіяни проживали в Стаучанах, Хребтівцях, Філіпонах, Кулешівці, Грубному, Вітрянці, Чобручах¹⁹⁴.

Підводячи підсумки досягнень залюднення територій на захід від Дніпра, можна констатувати, що в 50-х - середині 60-х рр. XVІІІ ст. ця територія переважно заселялася українською людністю, яка мігрувала сюди з Поділля, Волині, північних районів Правобережної України і Галичини. Рятуючись від наступу феодалів, вона все далі проникала на південь, досягаючи узбережжя Чорного моря та пониззя Дунаю.

Услід за командою І. Хорвата до Києва в 1752 р. прибули зі своїми людьми полковники І. Шевич і Р. Прерадович (в російському діловодстві Депрерадович). Після тривалого обговорення на різних рівнях питання розміщення цієї партії вихідців із Австрії було вирішено поселити їх між ріками Бахмутом та Луганню. 31 березня 1753 р. на спільному засіданні сенату, військової та іноземних справ колегій поселення полків Прерадовича й Шевича розглядалося в загальному контексті проблеми зміцнення південних кордонів Росії. На засіданні прийняли ухвалу замість Української лінії, що залишилася позаду нових поселень, побудувати нову - від гирла Самари до Бахмутської фортеці, а між Бахмутом і Луганню розмістити людей Прерадовича і Шевича. Передбачалось на цій території поселити не менше 3000 дворів, а в разі потреби то їх чисельність можна було довести до 5000 дворів¹⁹⁵. Таким чином, було остаточно визначено місце майбутньої Слов'яносербії. Вздовж лінії, тобто від Бахмуту до гирла Самари, передбачалось поселити 9 із 11 ландміліцьких полків, які до цього ще не поселились при Українській лінії. Два полки - залишити в резерві для прикриття території від р. Самари вверх по Дніпру.

Населення, що проживало на відведеній під Слов'яносербію території (в основному це були вихідці із Слобідської України), передбачалось перевести на старі місця. Розселення іноземців планувалося вести з протилежних боків: полк Прерадовича від Бахмуту на схід, а полк Шевича - зі сходу на захід, починаючи від р. Лугані. Місто Бахмут визначалося центром Слов'яносербського поселення, заодно і штаб-квартирою полку Прерадовича¹⁹⁶.

Складена в 1754 р. "Ландкарта Славяносербии" (підписана генерал-майором Бібіковим, який відповідав за розміщення полків Прерадовича й Шевича) свідчить, що на території, відведеній під полк Прерадовича, крім м. Бахмута, знаходилось 3 слободи (Серебрянка, Шипилівка, Ковалівка) та 65 хуторів; на території, де планувалось поселити полк Шевича, - лише 50 хуторів¹⁹⁷. Для захисту поселенців від нападів кочівників передбачалося збудувати форпости на витоках Бахмуту, при Булавінському Колодязі, на річці Ольховатій (правому відверші Лугані), біля Сватового Колодязя та три - при р. Луганчик.

Після затвердження плану Шевичу і Прерадовичу звеліли негайно відправлятися на відведені для їх полків місця. Однак вони зволікали, очікуючи на прибуття до Росії співвітчизників. Тому заселення Слов'яносербії розпочалося лише в 1754 р.¹⁹⁸ Велося воно повільно, оскільки вихід переселенців з Австрії ускладнився. На середину 1755 р. на території Слов'яносербії поселилося лише 1513 чол., в тому числі 1102 чол. і 412 жінок. З них у полку Шевича - 799 (611 чол. і 188 жінок), а в полку Прерадовича - 714 (490 чол. і 224 жінок)¹⁹⁹. Розуміючи, що одними сербами і хорватами заселити ці території не вдасться, Шевич і Прерадович добилися дозволу приймати до Слов'яносербії не лише сербів, болгар, македонців і волохів, але й інших вихідців з Австрії, Валахії та Молдавії православної віри²⁰⁰.

Заселення Слов'яносербії, як і Нової Сербії, велося ротами (шанцями). Поселено було 16 рот: 1-а - с. Серебрянка, 2-а - Красний Яр, 3-я - Верхнє, 4-а - Вергунка, 5-а - Привільне, 6-а - Кримське, 7-а - Нижнє, 8-а - Підгірне, 9-а - Жовте, 10-а - Кам'яний Брід, 11-а - Черкаське, 12-а - Хороше, 13-а - Калинівське, 14-а - Троїцьке, 15-а і 16-а роти - Луганське²⁰¹. Під кожну роту, за винятком 15-ї і 16-ї, відводилось окреме поселення, тому й донині старожили інколи замість назви поселення вживають назву роти. Оскільки приплив іноземних поселенців з перших кроків організації Слов'яносербії був незначний, то власті лояльно поставилися до населення, що жило на цій території до утворення Слов'яносербії. Це не тільки прискорило адаптацію іноземних поселенців на нових місцях, але й заселення Слов'яносербії. Все це й визначило багатоетнічний склад населення цього військово-землеробського формування. На кінець 50-х рр. у Бахмутському повіті проживали представники майже трьох десятків етносів²⁰². У цілому організація Слов'яносербії сприяла освоєнню малозаселеного району межиріччя Бахмуту та Лугані.

Поруч з військово-землеробською колонізацією в середині XVІІІ ст. тут формується й поміщицьке землеволодіння: виникає 4 поміщицьких поселення, заселених українськими селянами, - Степанівка, Суходіл, Первозванівка, Петрівка, а також однодвірське село Бахмутівка. Найбільш інтенсивно заселялася східна частина Слов'яносербії. Її населення з 1745 до 1763 р. збільшилося з 203 до 4925 осіб чол. статі, тобто більш ніж у 24 рази²⁰³.

Одночасно з заселенням Слов'яносербії продовжувала залюднюватись і територія на захід від Бахмуту. На плані Бахмутського повіту 1767 р. зліва від р. Бахмут нанесена слобода Микитівка, хутір Хованів і ще 11 безіменних хуторів, що розташувалися від м. Бахмута до витоків ріки. Вниз по Бахмуту та його притоках, більш за все на Ближніх та Дальніх Ступках, відмічено ще 8 слобід і 132 хутори, в тому числі і хутір Капустіна при впадінні р. Бахмут у Донець²⁰⁴.

Продовжувалось у середині XVІІІ ст. заселення й запорозьких земель. Однак відсутність переписів запорозької людності не дозволяє відтворити повну картину стану заселення Запорожжя. Окремі відомості дають можливість стверджувати, що заселялись усі території Війська Запорозького, в тому числі й прикордонні з Кримським ханством, хоча більшість поселень виникла на обох берегах Дніпра, вище Січі, на численних його притоках, зокрема в межиріччі Самари та Орелі. Картографічні матеріали середини XVІІІ ст. свідчать, що на південь від Новослобідського полку на землях Запорожжя знаходилися с. Романівка, Новий і Старий Кодаки, Ненаситецький редут, Малишевський редут і верф на о. Хортиці, Нова Січ при р. Підпільній, а при ній Новосіченський ретраншамент, зведений у 1735 р. На Південному Бузі відмічена Корабельна слобода, укріплене поселення при Малому Ташлику та численні зимівники на всій території між Дніпром і Бугом²⁰⁵. Згідно з повідомленнями Коша в Щурівському урочищі в 1754-1755 рр. знаходилося 22, на берегах річки Самоткані - 5, Грушівки - 3, на обох Сурах - 52 зимівники²⁰⁶.

Певних висновків про стан заселення півдня на той час можна дійти на підставі відомостей про час заснування приходів і церков, зібраних Феодосієм (Макар'ївським). Згідно з наведеними ним відомостями на захід від Дніпра виникли наступні поселення: Куцеволівка (1756 р.), сл. Лихівці (1754 р.), сл. Дніпрова Кам'янка (1755 р.), Домоткань (1756 р.), с. Кам'янське (1750 р.), сл. Алферівка (1760 р.)²⁰⁷. На схід від Дніпра - сл. Кагальницька, при р. Міусі - в 1750 р. та одне поселення при р. Берді (1754 р.). До середини XVІІІ ст. належать відомості про заселення сіл Підгородне, Чорнухіне при Дінці, с. Кочерижки та сл. Дмитрівки - на р. Самарі, а також скит Самарського монастиря²⁰⁸.

Звичайно, що цей перелік поселень, котрі появилися в середині XVІІІ ст., не тільки неповний, але й, очевидно, хронологічно неточний, бо появі кожного населеного пункту, зокрема в межах Запорожжя, часто передував зимівник, у якому жили здебільшого непридатні для військової служби козаки. Поруч з ними згодом селилися їх родичі, односельці, котрі приходили на Січ з різних територій України, і поступово зимівник, розташований при невеликій річці або балці, переростав у слободу чи село. До такого типу поселень, на наш погляд, можна віднести більшість поселень, що виникли на межі запорозьких земель з Новослобідським полком, зокрема Максимівку, Куцівку, Петрове та інші. Їх поява в середині XVІІІ ст. була прискорена побоюванням запорожців, щоб командири Новослобідського полку не прибрали до своїх рук землі поза відведеною для нього межею. Тому на цій території і виникла значна кількість поселень. У цьому переконують численні конфлікти, що мали місце між запорожцями та поселенцями Новослобідського полку як в 50-60-х рр., так і більш пізній час. Окремі епізоди напруженої боротьби запорожців за збереження своїх земель відбилися у місцевій топоніміці. Так, засноване на р. Гарбузинці якимось дворянином на запорозькій землі поселення запорожці тричі розоряли, після чого за ним закріпилася назва Трикрати, а с. Кам'янка після неодноразових нападів та зруйнувань стало називатися Голою Кам'янкою²⁰⁹.

Поповнювалося Запорожжя не лише вихідцями з різних регіонів України, але й російськими втікачами та іноземцями - молдаванами, волохами, сербами й ін. Причому багато з них переселилися на Запорожжя з Нової Сербії та Слов'яносербії. Про це свідчить скарга Прерадовича від 1756 р., в якій зазначалося, що зі Слов'яносербії на Січ перейшло 115 чол.²¹⁰

Втечі з Нової Сербії та Слов'яносербії на Січ спонукали сенат звернутися до гетьмана К. Розумовського з вимогою вислати із Запорожжя усіх "шатающихся без пашпортов"²¹¹. Згідно з висновками М. Кабузана в 50-60-х рр. Запорожжя заселялося більш інтенсивно, ніж інші райони Степової України²¹².

Таким чином, завдяки стабілізації політичної ситуації в регіоні, особливо після укладення Белградського договору між Росією та Туреччиною, помітно зріс приплив населення на південь не тільки з інших регіонів України, але й сусідніх держав, що прискорило його заселення. Не дивлячись на всесторонню підтримку царським урядом вихідців з іноземних держав, що селилися в межах Росії, їхні поселення виявилися нечисленними і слабо пристосованими до ведення господарства в умовах півдня України. Через те вони не мали великого впливу на хід освоєння краю в середині XVІІІ ст. Домінуючу роль у цьому процесі продовжувало відігравати українське населення.

2.3.2 Колонізаторська політика Росії в Північному Причорномор'ї в 60-90-х рр. та її наслідки

Заселення півдня України у 60-90-х рр. значною мірою визначалося колонізаторською політикою царського уряду в регіоніі. Уже з кінця 1762 р. він починає відходити від обмеження переселенців релігійною приналежністю і дозволяє селитися на півдні усім іноземцям, за винятком лише євреїв (скасовано цю заборону в 1769 р.)²¹³. Указом від 22 липня 1763 р. уряд гарантував іноземним поселенцям не тільки свободу віросповідань, але й усі форми господарської діяльності²¹⁴. Для сприяння переселенню іноземних громадян до Росії було створено Канцелярію опікунства, яка займалася викликом і облаштуванням іноземців на території Росії²¹⁵.

Однак, незважаючи на ці заходи, очікуваного масового переселення іноземців на територію Росії, у тому числі й на південь України, не наступило. Очевидно, через те указом від 11 червня 1763 р. було дозволено приймати до Нової Сербії не тільки росіян і українців, що приходили сюди із Речі Посполитої, але й усіх бажаючих, у тому числі й кріпаків, якщо вони жили за поміщиками менше 10 років²¹⁶. Фактично цим указом відмінялися всякі заборони на перехід українського населення в малозаселені південні райони, в тому числі з Лівобережної і Слобідської України.