Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

24 липня 1744 р. Рейзер прибув до м. Тора. Його експедиція обстежила всі закладені до цього шурфи та заклала нові, щоб визначити придатність усіх уже відкритих родовищ. При цьому в м. Торі на спеціально збудованих печах провели виплавку руд на кам'яному вугіллі з використанням місцевих флюсів. 27 січня 1745 р. Рейзер подав звіт про результати експедиції⁸⁶. 13 лютого звіт заслухала Берг-колегія, але висновки для сенату були затверджені лише 16 липня 1745 р., тому що очікували результатів виварки солі на кам'яному вугіллі, яку Глібов доручив провести коменданту м. Бахмута підполковнику І. Спешнєву разом з Юнкером. Однак через непристосованість печей проби не увінчалися успіхом⁸⁷.

Висновки Рейзера загалом підтвердили попередні твердження про непридатність залізної руди. В них висловлювалася думка, що раціональніше побудували на р. Бахмуті "молотовий" завод, а залізо для нього закуповувати на найближчих заводах. Як крайній вихід Рейзер вважав, що на базі місцевої руди можна побудувати лише одну домну, щоб забезпечити потреби соляних промислів у залізі. Щодо кам'яновугільних родовищ, то Берг-колегія дала позитивні висновки⁸⁸. Однак і на цей раз до його промислового використання справа не дійшла.

У 1746 р. знову постало питання про використання вугілля для виварки солі. Бахмутська заводська контора просила сенат відрядити на Тор Юнкера для завершення робіт по перебудові печей, придатних для виварки солі на вугіллі. Однак через хворобу та смерть Юнкера цього не сталося. Після його смерті всі роботи по перебудові печей припинили⁸⁹. Так, до кінця існування Бахмутських і Торських соляних заводів, не дивлячись на неодноразові спроби застосувати кам'яне вугілля для виварки солі, досягти цього через недосконалу конструкцію печей не вдалося. Користувалися ним лише в кузнях, а місцеві мешканці - для власних потреб. Таким чином, до кінця XVІІІ ст. розвідані на території Степової України запаси кам'яного вугілля, залізних руд фактично не освоювалися. Зумовлювалось це не тільки порівняно низькою заселеністю краю, але й технічною відсталістю Росії. Тільки наприкінці XVІІІ ст., у зв'язку з подальшим розвитком її економіки, інтенсивним заселенням Причорномор'я, будівництвом міст і Чорноморського флоту, зростає попит на продукцію гірничодобувної та металургійної промисловості, що й підштовхнуло уряд до закладення в 1795 р. Луганського чавуноливарного заводу та казенних шахт на території сучасного м. Лисичанська.

Отже, протягом XVІ-XVІІІ ст. соляний промисел займав одне з провідних місць серед інших видів промислової діяльності як відхідників, так і місцевих жителів. Сіль добували не тільки в приморських солончаках і лиманах, але й з ропи підземних джерел, перш за все в Торі та Бахмуті. Торські та Бахмутські соляні промисли фактично забезпечували повністю сіллю Слобідську і Лівобережну Україну та південні повіти Росії під час конфліктів з Кримом, коли затруднювалася доставка дешевої самосадкової солі з причорноморських солончаків та лиманів. Їх розвиток у XVІІІ ст. сприяв проведенню геологопошукових робіт на території сучасного Донбасу й створенню передумов розвитку гірничодобувної та металургійної промисловості.

Вільний доступ до самосадкової дешевої солі після приєднання Криму до Росії спричинився до закриття казенних соляних заводів у Бахмуті й Торі в 1782 р. Однак місцеві мешканці, очевидно, продовжували виварювати сіль для своїх потреб. Цей висновок підтверджує не тільки розпорядження уряду Павла І про відновлення роботи промислів у 1798 р., але й наявність численних дрібних приватних солеварних підприємств на початку XІX ст.

4.3 Інші види промислової діяльності населення

Одним з найбільш поширених і масових видів промислової діяльності як запорожців, так і інших груп населення, в тому числі й торських солеварів, у другій половині XVІІ -XVІІІ ст. було рибальство. У зв'язку з цим не викликає особливого сумніву висновок Д.Яворницького, що з рибальства козацтво, особливо в період Старої й Олешківської Січі (1652-1734 рр.), харчувалося, одягалося, взувалося та забезпечувало себе зброєю⁹⁰. Як свідчить відомість збору проїзного мита на Маяцькому мості за 1685 р., торянами, крім солі, було провезено 87 возів риби. Притому Андрієм Івановим - 48 возів⁹¹. Варто також підкреслити, що джерела XVІІІ ст. часто подають відомості про отримання торськими й бахмутськими солеварами паспортів для поїздок на Дон та узбережжя Азовського моря на рибні промисли не тільки індивідуально, але й цілими артілями⁹².

Рибальством, особливо у XVІІІ ст., займалися в різні пори року, колективно й індивідуально, використовуючи різні способи вилову риби. Укладачі опису Дніпровсько-Бузького кута 1774 р. зазначали, що деякі рибалки для вилову риби утримували приручених видр, які виловлювали рибу й доставляли її своєму хазяїну⁹³.

У XVІІІ ст. на Дніпрі, Бузі, на узбережжях Азовського та Чорного морів у різних місцях згадуються рибні заводи, які працювали цілий рік. Для перебування там хазяїв і наймитів узимку будувалися хати, землянки, а влітку переважно вони жили в куренях. Для охорони промислів кіш у цих місцях утримував спеціальні пости, як і при соляних промислах. Переважно їх очолювали полковники. Так, при Гарді, згідно з описом 1774 р., для рибальського промислу утримувалася команда до 500 чол. у 50 куренях і двох хатах⁹⁴. Оскільки у А. Скальковського та Д. Яворницького наявні різні пояснення слова "гард", то варто навести пояснення цього слова, що подається в самому описі: "гард - урочище, при якому запорожці з весни закладають між наявним у ріці великим камінням і островом мале каміння і, загативши таким чином всю ріку та зануривши на дно пліт, мають тут найкращий вилов вирозуба та рибця"⁹⁵.

Очевидно, головним завданням команд, що відряджалися кошем на рибний промисел, було не тільки оберігання промислів від можливих нападів татар, але й забезпечення безперебійної роботи підпорядкованих їм рибних заводів.

На превеликий жаль наявні в нашому розпорядженні матеріали не дозволяють установити загальну кількість рибних заводів, які знаходились на узбережжях Азовського та Чорного морів і по берегах місцевих рік. З опису земель, що відійшли згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського договору до Російської імперії, тобто від річки Кам'янки на правому березі Дніпра до Дніпровсько-Бузького лиману і лівому березі Бугу до Гарду, довідуємося про 34 заводи⁹⁶. Однак, окрім Дніпра та його приток, у XVІІІ ст. запорожці виловлювали рибу в Азовському морі. Їхні рибні заводи згадуються на узбережжі Азовського моря від Берди до Єйської затоки. Є всі підстави вважати, що на східному узбережжі завели вони свої промисли під час перебування у складі Кримського ханства, тобто під час Олешківської Січі. Східне узбережжя Азовського моря, до Єйської коси, до 1746 р. знаходилося у віданні Єланецької паланки, що розташувалась на схід від Кальміуської.

Гільденштедт, проїжджаючи восени 1773 р. від Азова до Петрівської фортеці, побував на рибних заводах, що належали азовським, ростовським і таганрозьким купцям, донським і запорозьким козакам. За його спостереженнями, останні займалися рибальством не тільки в місцях, відведених їм згідно з сенатським указом 1746 р., тобто на захід від р. Кальміус, але й на Єйській, Довгій, Золотій та інших косах⁹⁷. У 60-х рр. XVІІІ ст. на північному узбережжі Азовського моря нараховувалося понад 40 рибних заводів⁹⁸.

В Азовському морі виловлювали білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, шипа, сома, коропа, щуку, судака, ляща, чехоню, оселедця, тараню, камбалу та іншу дрібнішу рибу⁹⁹; в Дніпрі - переважно коропа, ляща, судака, щуку, виризуба, тараню, чехоню, чорнуху, окуня, бичків та ін. Значно менше - осетрів, білуги, чечуги, пістрюги, сомів. У допливах Дніпра, озерах і ставках - здебільшого карасів і линів. Укладачі опису 1774 р. перераховують у Дніпровсько-Бузькому лимані 19 видів риби¹⁰⁰.

Варто підкреслити, що наприкінці XVІІІ ст. вилов риби в ставках значно збільшився, оскільки з розвитком млинарства зросла кількість ставків. За даними опису Катеринославського намісництва 1795 р., із 122 сіл Бахмутського повіту у 86 (70,4%) знаходилися ставки, а в деяких їх було по два і більше. В них розводили щук, окунів, сомів, коропів, линів, плотву та інші види риб¹⁰¹.

У переважній більшості рибні заводи в другій половині XVІІІ ст. перебували в руках компаньйонів (по 3-4 чол.), котрих на Запорожжі називали "односумами". На літній сезон вони наймали 15-20 чол. бурлак, яких називали "тафою". Ці з ранньої весни й до пізньої осені працювали на промислах. Чимало з них залишалися на заводах і зимувати¹⁰². Приходили вони сюди з різних регіонів України, в тому числі й Галичини.

Мандрівні записки Й. Гільденштедта і В. Зуєва дозволяють відтворити в загальних рисах рівень оснащення рибних заводів і стан переробки на них виловленої риби. З опису Гільденштедта вилову риби в р. Дон мешканцями станиці Чучі видно, що в ріках наприкінці XVІІІ ст. рибу виловлювали переважно великими неводами без "мішків" для накопичення риби. Їх довжина досягала 130 сажнів, а ширина - 3-4 сажнів. По десять рибалок на кожному березі ріки тягли такий невід за течією, виловлюючи за один раз до 3000 штук риби, здебільшого дрібної. Білуга та осетр траплялися досить рідко¹⁰³. Неводи для вилову риби в морі були значно більші - до 800-1000 сажнів завдовжки та до 1,5 сажня - завширшки. Морські неводи мали посередині конічної форми мішок, до якого й потрапляла риба¹⁰⁴.

Крім неводів, на рибних заводах згадуються "каюки" (човни), шаплики та інший необхідний інвентар. Реєстр 1760 р. пограбованого під час татарського набігу майна на рибних заводах запорожців свідчить, що у більшості випадків на одного хазяїна промислу припадало по 2-4 неводи, 2-3 човни, 2-4 шаплики. Лише у козака Крилівського куреня Олексія Черевка "з товарищами" було пограбовано 12 неводів, 4 каюки, 8 шапликів і 968 пудів солі¹⁰⁵. Згідно з підрахунками В. Голобуцького, вартість пограбованого майна рибних промислів складала від 3,5 до 5 тис. крб.¹⁰⁶

Гільденштедт у своєму щоденнику підкреслював, що вилов риби вівся різними способами. Під час нересту, коли до рік заходило з моря багато риби, її навіть виловлювали руками або вигрібали на берег лопатами¹⁰⁷.

Виловлена риба частково продавалася свіжою місцевим мешканцям і приїжджим чумакам, а решта перероблялася. З осетрових добували ікру. Велика білуга, завдовжки до 4 аршинів (до 2 м 85 см), давала до 3 пудів ікри, котра з добавкою такої ж кількості солі продавалася по 80 коп. Рибу розрізали вздовж на декілька шматків і солили у великих ночвах. Пуд засоленої білуги продавався також по 80 коп. Внутрішня плівка міхура відділялася від зовнішньої (твердої), скручувалася й висушувалася, потім використовувалася для виготовлення клею. Клей приготовляли переважно з міхурів осетрів, севрюги, стерляді, шипа, сома та коропа. Однак найкращим вважався осетровий клей. Хрящеві зв'язки, що знаходилися вподовж хребта, висушувалися й продавалися під назвою "в'язиги" для приготування соусів¹⁰⁸.

Риба середньої величини (сом, короп, щука, судак, лящ, чехоня) розрізалася вздовж на дві частини й клалася в соляний розчин на 4 дні, після цього виймалася й просушувалася. Дрібну рибу розрізали, потрошили, нанизували, кожен вид окремо по 10 штук, на шнурок, що продівався через отвори очей. Після цього її також клали на 4 дні до соляного розчину й висушували на сонці¹⁰⁹.

Й. Гільденштедт, ознайомившись зі станом рибальства в Приазов'ї, висловлював велике здивування з багатства і дешевизни тут риби, незважаючи на перебування в Приазов'ї на той час російської армії. Тож не дивно, що на Дон, у Приазов'я за рибою направлялися мешканці різних районів України й Росії. А. Скальковський, який не тільки вивчав ці процеси за джерелами XVІІІ ст., але й мав можливість спостерігати за ними в першій половині ХІХ ст., зазначав, що "тисячі бурлаків і сімейних українців із всіх кінців Західної і Південної Русі йшли на Дон пішки тягло для вилову та купівлі риби"¹¹⁰.

В жовтні 1765 р. до Бахмутської соляної контори звернувся син місцевого солевара Іван Ілляшенко за дозволом на поїздку з п'ятьма "робітниками" на десяти волових возах до м. Черкаська для "вилову та купівлі риби" терміном на один рік¹¹¹. З цього факту випливає, що за рибою на Дон і коси Азовського моря йшли не лише заробітчани-бурлаки, але приїжджали хазяї разом із своїми робітними людьми і вилов риби становив основний вид їх заняття протягом тривалого часу.

Взаємостосунки володільців рибних заводів і їх наймитів у другій половині XVІІІ ст. на матеріалах архіву коша Запорозької Січі детально простежив В. Голобуцький. Він прийшов до висновку про розподіл праці на сапетних заводах. Виловлювали рибу неводники та забродники. Зайнятих на обробці риби робітників називали служителями або молодиками. Одні з них потрошили її, відділяючи жир та ікру. Інші - випотрошену рибу мочили в лимані (навесні в холодній воді декілька днів, влітку в теплій - кілька годин), після цього робили на ній надрізи і солили, а відтак "банили" в воді і в'ялили на сонці. Треті готували ікру: в першу чергу, щоб відділити її від перепонок, протирали крізь решето, а після цього солили і клали в діжки. Простоявши деякий час в діжках, вона виставлялася на сонце, де утримувалася до того часу, поки не покривалася твердою кіркою. Четверті - виготовляли клей. Звідси автор зробив висновок, що сапетні заводи складали "своєрідну мануфактуру, хоч, може, найпростішу"¹¹². На наш погляд, цей розподіл праці більше нагадує просту кооперацію праці, ніж мануфактуру.

Всі зайняті на промислах робітні люди працювали переважно за оплату "з половини", тобто одна половина доставалася хазяїну промислів, друга - найманим робітникам¹¹³. Цю форму оплати автор вважав невигідною для найманих робітників, бо інколи їм доводилося збувати свою частку хазяїну по значно нижчих від ринкових цінах. Більш вигідною для найманих робітників автор вважав грошову оплату, котра практикувалася порівняно менше в рибальських артілях¹¹⁴. Взагалі взаємостосунки між власниками сапетних заводів і їх наймитами дослідник був схильний розглядати як прояв зародження нових форм експлуатації чужої праці. Якщо до висновку автора про половинщину як своєрідну форму феодальної експлуатації робітних людей рибних промислів поставитись критично, бо не завжди (за свідченням джерел) робітним людям доводилося зароблену рибу збувати своєму хазяїнові, то оцінка грошової оплати як прояву нових форм експлуатації рибалок не викликає сумнівів. Тут, звичайно, відсутній будь-який позаекономічний фактор. Доказом цього можуть служити розповіді самих наймитів. Наприклад, козак Касян Чабаненко повідомляв, що він "найнявся в сапет" до козака Павла Пашка за 15 крб. від Великого Посту до Пилипового, тобто з ранньої весни й до пізньої осені¹¹⁵.

Заслуговує на увагу й те, що володільцями сапетних заводів виступала не тільки козацька старшина, але й прості козаки. Врахувавши той факт, що, згідно з підрахунками В. Голобуцького за даними реєстру пограбованого татарами в 1760 р. майна рибних промислів у середньому їх оснастка коштувала не менше 500 крб.¹¹⁶, то можна зробити висновок, що їх прибутки були немалими.

До кінця XVІІІ ст. певне місце серед поширених на півдні України промислів належало ще й мисливству, хоча в ході заселення й господарського освоєння краю його питома вага поступово зменшувалася. У згаданому вище описі межиріччя Дніпра й Бугу зазначається, що раніше тут було вдосталь різних звірів, а нині "зрідка трапляються вовки, лисиці, зайці, кози, барсуки, тхорі, сурки або байбаки, а в комишах - дикі свині й кабани; на лівому боці Інгулу є ще багато диких коней, а в ріках достатньо видр; кажуть, що були тут олені й сайгаки, однак нині їх зовсім не видно”¹¹⁷. У той же час опис Азовської губернії 1782 р. перераховує в лісах і степах такі види диких тварин: ведмедів, вовків, шакалів (вид вовків - В.П.), кіз, свиней, зайців, лисиць, барсуків, кроликів, ховрах, сурків, хом'яків, кротів, горностаїв¹¹⁸.

Із суперечок слобідських і донських козаків за Бахмутські соляні промисли видно, що в Подонців'ї в другій половині XVІІ ст. полюванням займалися не тільки козаки, але й мешканці новозбудованих міст - Маяцького, Тора та інших¹¹⁹.

С. Мишецький, описуючи козацький зимівник у 40-х рр. XVІІІ ст., зазначав, що його мешканці займалися не тільки виловом риби, але й полюванням на диких звірів і птахів¹²⁰. Укладачі опису 1774 р. підкреслювали, що серед запорожців чимало тих, хто промишляє полюванням на диких звірів, ставлячи в багатьох місцях капкани на лисиць, вовків і зайців; інші з рушницями і собаками полюють на диких звірів та птахів; зрідка з рушниць убивають диких коней, сайгаків і диких кіз, а на свиней та кабанів полюють рідко¹²¹.

Матеріали архіву Нової Січі свідчать, що полювали запорожці на диких звірів як поодинці, так і ватагами. 18 листопада 1758 р. козак Іркліївського куреня Герасим Неводничий розповідав у січовій канцелярії, що минулого року в Поповому урочищі стояли його наймити з братом Герасимом з неводом і до них приїхав кущівський курінний Іван Шульга набрати на харч риби для всієї "їзди", з якою він перебував у степу для полювання¹²². Таким чином, у даному випадку Іван Шульга виступає як хазяїн звіроловної ватаги, яка, очевидно, складалася з його наймитів.

В. Голобуцький вважав, що хазяїнами звіроловних ватаг могли виступати лише старшина та багаті козаки, оскільки на їх спорядження потрібні були чималі кошти. На підставі пограбованого у ватаги татарами майна він дійшов висновку, що його загальна вартість складала не менше 300 крб.¹²³

Оскільки найбільшу заінтересованість у мислівців викликали шкури лисиць, тому на Запорожжі мисливців часто називали "лисичниками". Мисливська діяльність лисичників у середині XVІІІ ст. поширювалася на степові річки: Білозерку, Молочну, Грузьку, Каратиш, Кальміус, Янчур та ін.¹²⁴ Добуті на полюванні шкури віддавалися спеціалісту по їх обробці - "гарбарю", а після їх вичинки розподілялися між членами ватаги.

Продукція мисливства не тільки використовувалася на місці для пошиття одягу, головних уборів, але й служила предметом торгівлі, сплати мита на заставах і січовій скарбниці, дарувалася різного рангу гостям Війська Запорозького, посилалася до царського двору та різним вельможам у Петербурзі, які погоджувалися відстоювати інтереси запорожців у столиці. Нерідко із столиці на Січ надходили спеціальні замовлення на дичину.

Хоч С. Мишецький, описуючи запорозький зимівник, ставив у один ряд полювання на диких звірів і птахів, останньому надавалося значно менше уваги у XVІІІ ст. В той же час у джерелах наявні відомості про велику кількість різноманітних птахів, що водилися як по берегах рік і лиманів (гусей, качок і ін.), так і в степах (орлів, дрохв, фазанів, стрепетів, куріпок, перепілок та ін.)¹²⁵. Гільденштедт, проїжджаючи через Північне Приазов'я восени 1773 р., звернув увагу на спосіб вилову куріпок, яких, за його спостереженням, дуже багато було в районі Виноградної коси. Для цього використувався спеціальний щит із білого полотна квадратної форми розміром до 120 см², яке натягували на дерев'яну раму. При перенесенні він складався вдвоє. В ньому знаходився отвір, через який мисливець оглядав перед собою місцевість, визначаючи, де знаходяться куріпки. Помітивши їх скупчення в степу, мисливець непомітно за декілька сотень кроків від них розставляв сітки, що підтримувалися увіткнутими в землю чотирма паличками. Ставши на одну лінію із сітками та куріпками, створював за допомогою щита легкий шум, від якого куріпки, тікаючи, потрапляли до сіток. Посередині сітки знаходився накопичувач завдовжки до 5 м циліндричної форми, надітий на 13 обручів. Якщо перший обруч накопичувача мав у діаметрі до 45 см, то останній тільки понад 20 см. Менший кінець накопичувача був зав'язаний, і його розв'язували при вийманні птахів, що потрапили туди¹²⁶.

Крім цього, досить громіздкого знаряддя для вилову птахів, використовували різного виду пастки, значно менші від рушниці. В цілому полюванню на птахів надавалося значно менше уваги, ніж на диких звірів.

Досить поширеним було в Степовій Україні, особливо в другій половині XVІІ - XVІІІ ст., бджільництво. Ним займалося як сільське, так і міське населення. Переконливим доказом цього можуть служити згадувані вже матеріали суперечок між донськими та слобідськими козаками за соляні промисли на р. Бахмут. Згідно з повідомленнями як представників однієї, так і другої сторони на р. Бахмуті й інших притоках Сіверського Дінця в другій половині XVІІ ст. знаходилися пасіки мешканців Ізюма, Маяцька, Тора та інших поселень¹²⁷. На підставі цих та інших матеріалів можна дійти висновку, що саме на той час припадає перехід у бджільництві від бортництва і відхідницької форми збору меду до постійного заняття - пасічництва. Так, кошовому отаманові І. Сірку належало дві пасіки: одна в знаменитому Чорному лісі, друга - за 5 верст від Чортомлицької Січі, в с. Грушівці. На останню він перебрався під кінець свого життя, де й помер у 1680 р.¹²⁸

Мед місцеві мешканці не тільки вживали в їжу, з нього виготовляли напої, збували його приїжджим купцям. З воску виготовляли свічки для монастирів, церков і власних потреб. Тому й не дивно, що в джерелах XVІІ-XVІІІ ст. наявні згадки про пасіки в різних місцях регіону. В описі Дніпровсько-Бузького кута 1774 р. говориться, що бджоли водяться по берегах рік Аргамаку, Інгулу й Дніпра¹²⁹. Це повідомлення дозволяє стверджувати, що тут мова йде ще про дике бджільництво, в той час як у більш заселених північних районах зазначаються тільки пасіки. Однак джерела не дозволяють подати повної характеристики способу утримання бджіл і способів виготовлення вуликів. Можна лише констатувати, що в тих місцях, де знаходився ліс, виготовляли вулики з пеньків, колод, а в південних безлісих районах переважали сапеткові вулики¹³⁰.

Поступове заселення та освоєння краю сприяло подальшому розподілу праці, розвиткові сільського та міського ремесла. Найчастіше в джерелах згадуються гончарі, ткачі та кушніри. Оброблені овечі шкури використовувалися для пошиття кожухів, причому шили їх різними способами. З вовни виготовляли сукно. Правда, Гільденштедт зазначав, що, оскільки здебільшого вівці цілий рік знаходилися під відкритим небом і стригли їх лише один раз на рік (навесні), то така вовна була низької якості. Виготовлене з неї в домашніх умовах сукно переважно використовувалося селянами для пошиття верхнього одягу на кожен день. Поруч з тим в його щоденниках знаходимо повідомлення, що поселені при Українській лінії однодвірці стригли овець на рік двічі (на початку весни та на початку осені), оскільки утримували їх у кошарах. З літньої вовни вони виготовляли якісніше сукно.

Високо оцінював Гільденштедт вироби місцевих гончарів, які виготовляли різний посуд, кафель для печей та інші вироби¹³¹. Протягом XVІІІ ст. на півдні були збудовані цегельні, гути, а поблизу Новомиргорода шкіряна фабрика¹³². Це дає підстави стверджувати, що протягом XVІІІ ст. промислове виробництво на півдні України було досить різноликим не тільки щодо форм власності, але й за ступенем розвитку. Тут поруч з дрібним сільським кустарем, який здебільшого виготовляв товари для власного споживання, в містах існували цехові спілки ремісників, які виготовляли товар для широкого споживача, появилися з середини XVІІІ ст. справжні не тільки казенні, але й приватні мануфактури. До них слід віднести суконну, шкіряну та свічкову фабрики купця М. Фалєєва¹³³.

Ці різні форми ремесла поширювалися серед різних верств населення регіону, в тому числі й на території Запорозької Січі. Якщо в зимівнику здебільшого працювали ремісники-кустарі, то в самій Січі та в деяких інших запорозьких поселеннях, крім них, зустрічалися майстерні, в яких працювали по декілька робітників. У м. Новому Кодаку в кравецькій майстерні козака Дерев'янківського куреня Лазаря Глоби працювало до 15 чол.¹³⁴ У цьому ж Кодаку виготовляли, згідно з повідомленнями 1774 р., й плуги, котрі продавали зимівчанам¹³⁵. Запорожці уміли виготовляти зброю, добувати селітру й виготовляти порох, будувати чайки, шити одяг та взуття. Сучасники писали, що серед них були люди різних професій. С. Мишецький зазначав, що на Січі жили ковалі, слюсарі, шевці, кравці та ін. Жили вони у своїх будинках на передмісті¹³⁶.

Розвиток сільського господарства Степової України створював передумови для формування переробної промисловості. Особливого поширення набуло млинарство. На ріках, річках будувались млини, в тому числі й човнові. У місцях, де не можна було влаштувати водяні млини, будували вітряки, а в деяких селах згадуються й земляні млини, що приводилися в рух кіньми або волами. Наприкінці XVІІІ ст. в окремих селах нараховувалось навіть до двох десятків млинів. Так, у сл. Старій Охочій, на Українській лінії, в 1774 р. було 15 вітряків¹³⁷. У млинах не лише переробляли зерно на борошно, виготовляли крупу, але й у деяких знаходилися ступи для биття сукна, пилорами для розпилювання дерева та виготовлення брусів, дощок і т. ін. Загальну картину стану млинарства наприкінці XVІІІ ст. подає таблиця 8.

Таблиця 8. - Млинарство в Катеринославському намісництві у 1793 р.

Відомості про кількість млинів дозволяють стверджувати, що млинарство набуло більшого поширення в північних повітах Катеринославського намісництва. На наш погляд, це підкреслює домінуюче місце у цих повітах хліборобства наприкінці XVІІІ ст. Притому млини знаходилися в різних типах господарств, а в козацької старшини їх нараховувалося й по декілька. Наприклад, у маєтках П. Калнишевського, згідно з переписом 1775 р., числилося три млини: один з них "в один борошняний камінь і чотири просяних ступи", другий - "в три кола і два борошняних камені", а третій - "у шість ступ". Полковникові А. Гараджі в Барвінківській стінці належав млин з двома борошняними каменями та ступою для сукна, а на Дінці - млин з трьома каменями. У маєтках військового писаря Глоби числилося три млини: вітряк "з одним колом і п'ятьма ступами та два водяні млини (на р. Самарі в "три кола", а на р. Вовчій - "в два камені і шість ступ")¹³⁸.

Згідно з реєстром 1774 р. у Новому Кодаку було 7 млинів, у Карнаухівці - 4, Кам'янськім - 3, Романковому - 2, у Ст. Кодаку - 7, на Дніпрі, між останнім порогом і Хортицею, - 5, стільки ж у межах Самарської паланки, а в с. Половиці лише козаку Лазарю Глобі належало 3 млини й один фолюш. Загалом на обох берегах Дніпра, від Нового Кодака до Хортиці, у реєстрі значиться 41 млин і один фолюш¹³⁹.

Поруч з млинарством наприкінці XVІІІ ст. на півдні все більшого поширення набирало гуральництво. Гільденштедт зазначав, що деякі з гуралень були збудовані настільки досконало, що заслуговували всякого "наслідування"¹⁴⁰. Здебільшого обладнання гуралень скаладалося з бродильних чанів, великого мідного котла для нагрівання води, печей, чавунних або мідних котлів для кип'ятіння затору, холодильних пристроїв, системи перегінних труб і посуду для відбору та зберігання готової продукції. Відходи від "палення" горілки використовувалися для відгодівлі худоби, перш за все свиней. Горища гуралень переважно використовували для виготовлення копченостей з відгодованих на відходах гуральні тварин. Це дає можливість стверджувати, що в деяких господарствах під кінець XVІІІ ст. були наявні цілі комплекси по переробці сільськогосподарської продукції (млини, гуральні, в яких одночасно й виготовляли різні копченості, крупорушки, рідше пивоварні).

Про розміщення дрібних підприємств переважно по переробці сільськогосподарської продукції та деяких інших у межах Катеринославського намісництва свідчить таблиця 9.

Таблиця 9. - Гуральні та інші підприємства Катеринославського намісництва в 1793 р.¹⁴¹

Хоч наведена таблиця не дає повної картини стану підприємств, однак з урахуванням наведених відомостей можна переконатися, що найбільше дрібних підприємств припадало на Полтавський, Єлизаветградський та Олександрійський повіти. Серед видів підприємств на другому місці після млинів ішли гуральні. Значно менше було інших підприємств, до яких належали 6 текстильних (4 в Маріуполі), 2 - цукрових (в Кременчуку та Херсоні), зброярня та селітроварня (в Кременчуку), кавове (в Новомиргороді) та пивоварня (в Донецьку - нині Луганськ). Цукрові заводи працювали на привізній сировині - цукровій тростині.

Серед гуралень, описаних академіком Гільденштедтом, на особливу увагу заслуговує гуральня в с. Протопопівці, неподалік від м. Ізюма. Автор підкреслив, що наявність млинів і лісів спонукала землевласників до заведення гуралень. Здебільшого гуральня складалася з будівлі, стіни якої мали до 10 сажнів у довжину і 2 сажні в ширину. В щитах даху знаходилися отвори для виходу диму, а в кінці будівлі - вхідні двері. Крім них, у стінах не було ніяких інших отворів. Всередині гуральні вздовж однієї з поздовжних стін стояли один біля одного три бродильних чани діаметром у два сажні, а в висоту - два аршини. За декілька футів від них були влаштовані печі близько 3,5 футів заввишки. Їх основа мала до 6 кв. футів. Отвори печей розташовувалися на два фути над землею. Їх величина складала 2 кв. фути. У верхній отвір печей вмонтовувалися напівсферичної форми котли, ширина яких зверху складала 3,5 фута, а глибина - 2 1/3 фута. Після наповнення котлів затором їх закривали круглою дерев'яною кришкою, а щілини замазували тістом. У кришці знаходився отвір до 7 дюймів завширшки. На нього замість шолома ставили глиняний горщик у вигляді зрізаного конуса в 1,5 фута заввишки та один фут завширшки. З нього виходили дві або три глиняних трубки до 6 дюймів завдовжки та 2,5 дюйма завширшки. Вони переходили у мідні, дещо більших розмірів (місця їх з'єднання замазувалися). Мідні трубки під нахилом проходили через холодильник, над яким знаходився жолоб. З нього через отвори вода надходила до холодильника, з якого тепла вода по трубці виводилася до наступного й охолоджувалася. Під отворами мідних труб ставили місткості для спирту. Обабіч котлів знаходилися жолоби, якими відпрацьований затор (барда) стікав до корит, розташованих по 4 в ряд з кожного боку гуральні. Між ними поміщався великий мідний котел, до одного сажня в ширину, для нагрівання води і приготування затору.

Й. Гільденштедт підкреслював, що хоча така гуральня не була позбавлена ряду недоліків, які, перш за все, негативно впливали на затрати палива, а також і вихід спирту, в зв'язку з надмірною товщиною трубок, зате система охолодження спирту була влаштована досить добре і заслуговувала на увагу¹⁴².

Ще більш сучасною і досконалою, згідно з описом Гільденштедта, виглядала гуральня в с. Геївці генерал-майора Мейєра. На р. Бурляй знаходилася дамба, що зберігала воду для млина. Поруч з млином розташовувалася гуральня. На відміну від попередньої, її печі мали труби для виведення диму з приміщення. Отвори печей закривалися дверцятами. В приміщенні була стеля. Між нею і покрівлею закінчувалися димарі. Завдяки цьому в гуральні не збирався дим і в той же час дощ через димарі не заливав печей. Через отвори в щитах даху дим виходив назовні. Горище гуральні продуктивно використовувалося для виготовлення копченостей. Однак через нестачу лісу в окремі роки й через неврожайність гуральня працювала не завжди стабільно. Гільденштедт зазначив, що в 1774 р., у зв'язку з неурожаєм указом губернатора гуральництво в Слобідсько-Українській губернії було заборонене¹⁴³.

Оцінюючи стан гуральництва Катеринославської губернії наприкінці XVІІІ ст., варто підкреслити, що хоч обладнання цих підприємств не поступалося перед подібними в інших регіонах, а подекуди навіть було й досконалішим, однак через відсутність лісів, а інколи й недостатню кількість зерна виготовлялося на них за рік значно менше спирту, ніж в інших місцях України. Якщо в середньому річна продукція гуральні в інших регіонах наприкінці XVІІІ ст. складала до 2000 відер горілки, то гуральня корнета Ф. Савицького (на три котли) в Катеринославському повіті давала лише на рік 400 відер горілки.¹⁴⁴ Деякі документи дозволяють стверджувати, що більшість гуралень працювала лише восени та взимку.

Отже, серед різних видів промислів у другій половині XVІІ - XVІІІ ст. на півдні України найбільшого поширення набуло рибальство. Наприкінці XVІІІ ст. на узбережжі Азовського моря, на берегах Дніпра й Бугу знаходилося чимало рибних заводів, на яких проводилася переробка риби й виготовлялися різні види рибної продукції. Реалізувалася вона не тільки на місці, але й доставлялася в різні райони України та за її межі.

У процесі освоєння регіону зменшувалася роль мисливства, оскільки кількість диких звірів скорочувалася. Досить поширене на перших порах бортництво поступово трансформувалось у пасічництво, яким займалися як селяни, так і міщани. З кінця XVІІ ст. все більшого поширення набувають дрібні підприємства по переробці сільськогосподарської продукції, перш за все млини, а з XVІІІ ст. - гуральні. У межах Катеринославського намісництва наприкінці XVІІІ ст. нараховувалося близько 3000 водяних, вітряних і земляних млинів, 113 гуралень. Деякі з цих підприємств складали справжні господарські комплекси по переробці сільськогосподарської продукції і виготовленню різних виробів. Все це свідчить про поступову трансформацію деяких промислів у дрібне товарне виробництво.

Значно менше подають джерела відомостей про розвиток ремесла, зокрема в селах. Лише на підставі поодиноких повідомлень можна дійти висновку, що й у цій сфері промислової діяльності, особливо протягом XVІІІ ст. мали місце значні зрушення. У містах зросла чисельність ремісників різних спеціальностей, виникли їх цехові організації. Все це дає підстави стверджувати, що протягом XVІ-XVІІІ ст. ряд характерних для регіону промислів переросли в дрібне товарне виробництво, котре забезпечувало своєю продукцією не тільки потреби місцевого населення, але й частково загальноукраїнський та міжнародний ринок.

Подальший розвиток сільського господарства створював необхідну базу для формування в краї підприємств переробної промисловості, майстерень по виготовленню різних виробів широкого вжитку. Торські та Бахмутські промисли, які у XVІІІ ст. стали казенною мануфактурою, сприяли проведенню геологопошукових робіт на території нинішнього Донбасу та сприяли створенню передумов зародження гірничодобувної і металургійної промисловості Південно-Східної України.

Розділ V. Шляхи сполучення. Торгівля. Міста

5.1 Шляхи сполучення

Південь України належить до тих регіонів Східної Європи, які з найдавніших часів мали тісні зв'язки з країнами Сходу, Середземномор'я, Західної та Північної Європи. В період панування тут кочівників вони дещо занепали, але навіть при Золотій Орді частково продовжували функціонувати, з'єднуючи Схід з Заходом як по суходолу, так і морем. Морськими воротами, через які у той час східні товари переважно потрапляли до країн Західної та Північної Європи, було м. Кафа (нині - Феодосія) на південно-східному узбережжі Криму. Від нього до Перекопу, через півострів, йшла дорога, яка звідти розходилася в різних напрямках.

На північний схід, до Москви, вів Муравський шлях. Від Перекопу він ішов на витоки р. Молочної, а далі по Приазовській височині, Дніпровсько-Донецькому водозборі виходив у район м. Бєлгорода і, перетнувши Сіверський Донець, прямував до Москви. В "Книге Большому чертежу" говориться, що, їдучи по ньому до Перекопу, під м. Лівнами треба було переходити р. Тиху Сосну, а відтак по водозбору Десни й Осколу, Псла і Сіверського Дінця мандрівник виходив у відкрите поле. Між Коломаком і Мжею знаходився рів завдовжки 3 версти. Його ширина складала до 1,5 сажня, а глибина - понад один сажень. Обійти його було неможливо, бо обидва кінці валу впиралися в ліси та болота. Далі дорога проходила поміж Мжею (зліва) і Орчиком (справа), Водолагою і Берестовою, Чепелем і Оріллю, Сухим Торцем і Тернівкою. На витоках останньої стояв "кам'яний чоловік", а на р. Самарі - "дві кам'яні дівки". Річку Вовчу Муравська дорога перетинала при впадінні в неї правої притоки р. Солоної. Від Вовчої до Конки її протяжність складала до 100 верст, а від останньої до Перекопу - понад 100 верст¹.

Запорожці називали цей шлях "одвічним”, що підкреслювало час його функціонування, “безкраїм", що говорило про його протяжність. З цього приводу вони любили жартувати: "Лежить гася - простяглася, а як встане, то й неба дістане"². До речі, в межах Запорожжя він простягався понад 200 верст.

Від нього відходило декілька відгалужень. Серед них найбільш відомим був Чумацький шлях, який від витоків р. Молочної йшов до Великого Лугу, а відтак лівим берегом Дніпра, переходячи Самару, Оріль, виходив на Ворсклу, де з'єднувався з іншими, що йшли в південно-східному та південно-західному напрямках. Цим шляхом переважно на Лівобережну Україну доставлялася кримська сіль. Ним скористався В. Голіцин для походів російських військ на Крим у 1687 і 1689 рр.³

При витоках цієї ж р. Молочної від Муравської дороги відходила на схід Кальміуська. Спочатку вона йшла паралельно до узбережжя Азовського моря. Досягши Кальміусу, повертала на північний схід і по правому березі ріки виходила в межиріччя Бахмуту й Лугані. Перейшовши Сіверський Донець між його лівими притоками - Красною та Айдаром, виходила на з'єднання з Муравською під цими ж Лівнами. Кальміуською дорогою переважно користувалися кримські татари для спільних з ногайцями походів на південно-західні повіти Московської держави⁴. Для спостереження за нею у 1571 р. московський уряд установив при гирлі Айдару спеціальну сторожу. Але вже в 1578 р. вона була скасована, бо татари з побудовою нових міст на півдні Росії стали оминати її⁵.

При витоках Сухого Торця й Самари від Муравського шляху відходила Ізюмська дорога. Вона переходила Сіверський Донець у найзручнішому місці, при Ізюмській переправі, по правому березі Осколу йшла на з'єднання з Муравською, не доходячи до м. Лівни. Протягом XVІІ ст. вона чи не найбільше використовувалася для дипломатичних зв'язків між Москвою і Кримом, оскільки це був найкоротший шлях, який вів від російського прикордонного м. Валуйки до Перекопу⁶. Використовували його і російські "солепромисловці" для доставки солі з Торських промислів до південних повітів Росії⁷.

На лівобережжі Дніпра з давніх часів користувалися так званим "Залозним шляхом", який зв'язував Київ з Тмутараканню. З Києва він ішов на Переяслав, Голтву (на Полтавщині), а відтак виходив на Муравський шлях, по ньому і Донецькому кряжу досягав Савур-Могили, звідки одна його гілка йшла на Дон, друга - до Азова. У XVІІІ ст. цим шляхом з Дону на Лівобережну і Слобідську Україну доставлялася риба, а з Тора - сіль⁸.

Записки татарського мандрівника Е. Челєбі дозволяють стверджувати, що не тільки татари, але й купці інших країн користувалися дорогою, яка узбережжям Азовського моря з Криму вела до Азова й на Дон⁹. Крім цього шляху, запорожці на Дон, а донські козаки на Запорожжя найчастіше добиралися через степи, притримуючись р. Вовчої. По правому її березі вони виходили на Донецько-Азовський водозбір, а по ньому - до Савур-Могили й Черкаська чи Азова. Цим шляхом користувалися й чумаки, прямуючи з Правобережної України на Дон за рибою¹⁰.

Безпосередньо з цим шляхом зв'язаний потайний водний шлях із Дніпра до Чорного моря і навпаки, яким користувалися запорожці у випадках блокування гирла Дніпра турецьким флотом.У літературі можна зустріти різні варіанти переходу з Дніпра до Азовського моря. На наш погляд, найвірогіднішим можна вважати перехід з Дніпра до Самари, її лівої притоки Вовчої та лівої притоки останньої р. Осикової, а з неї - до правих приток Кальміусу - Береснігової та Широкої. Саме між верхів'ями цих річок, як показала перевірка на місцевості, віддаль складає “до одного льє” (4,5 км), на що вказував Боплан в “Описі України”, прийнявши, як вважають дослідники, замість Кальміусу Міус. Тому багато дослідників вважають, що з Вовчої добиралися до правої притоки Міусу - р. Кринки, яка бере початок на західних відрогах Донецького кряжу, а Міусом виходили в Азовське море. Однак з такою думкою погодитись дуже важко, бо тоді довелось би долати віддаль замість 4,5 км в десять раз більшу. З варіантом Вовча-Кальміус погоджуються відомості про потайну водну станцію на Вовчій, до прийняття нею Осикової, де запорожці утримували свої чайки, які використовували для спільних з донськими козаками морських походів¹¹. У цю систему водного переходу вписується споруджена запорожцями на початку XVІІ ст. при гирлі Кальміусу фортеця Домаха, яка була не тільки своєрідними морськими воротами, але й самим східним форпостом Січі на узбережжі Азовського моря¹².

Про те, якими на той час були сухопутні шляхи, що проходили через Степову Україну, можна зробити певні висновки на підставі записок мандрівників і дипломатів, які користувалися ними в XVІІ - XVІІІ ст. Так, про стан Муравського шляху можна довідатися із статейного списку московських послів В. Тяпкіна та М. Зотова, які добиралися по ньому до Криму восени 1680 р.

Із Москви через Батурин, Суми, Вольний, Богодухів, Вільшанку вони дісталися до останнього на цьому шляху поселення м. Валок, збудованого в 1646 р. при уже згаданому земляному валу між річками Коломаком і Мжею¹³. Далі дорога йшла через степ до Перекопу. Першу зупинку після Валок посли зробили при витоках р. Орелі. Тут вони знайшли достатньо дров, води, риби, а для коней трави. Між Оріллю і польовою річкою Тернівкою вони проїжджали по випаленому степу. На Тернівці також знайшлося все необхідне для влаштування відпочинку. Наступний привал довелося їм зробити при витоках Самари. Від Самари аж до Перекопу на своєму шляху вони не знайшли лісу, лише по берегах річок і в балках зустрічалися тальник і терен. У степах водилося багато різних звірів і птиці, в ріках - риби. На подорож від Валок до Кінських Вод дипломати затратили 7 днів (з 6 по 13 жовтня). Біля Кінських Вод вони зустріли валку чумаків із сіллю. На лівому березі ріки побачили "капище бусурманское каменное". Кримські гінці, що супроводжували їх, розповіли, що це залишки ставки Мамая, яку покинули татари після його поразки. У своєму звіті дипломати пропонували при витоках Орелі, Самари й Кінських Вод збудувати укріплені міста й поселити в них "служилих" людей¹⁴.

Порівняння опису Тяпкіна і Зотова з описом в "Книге Большому чертежу" дозволяє стверджувати, що протягом XVІІ ст. фактично не відбулося ніяких змін у стані цього шляху. Тому не дивно, що чумацтво віддавало перевагу шляху, що проходив по лівому березі Дніпра й відомий під назвою Чумацького.

На північний захід від Перекопу до Тавані, на Дніпрі, де при литовському князі Вітовті була збудована кам'яна митниця, з давніх часів вела дорога, якою добиралися до Криму купці не лише з різних регіонів України, але й європейських країн. Нею найчастіше нападали кримські орди на Правобережну Україну, Поділля й Волинь. Від Тавані вона розходилася в різних напрямках. Одним із них був так званий Королівський або Шпаків шлях, який, переходячи у пониззях обидва Інгули, виходив на витоки р. Мертві Води, а звідти між верхів'ями Ташликів і Великої Вісі з одного боку, Сугаклеї, з другого - йшов до Чорного лісу. З Чорного лісу одне з його відгалужень, притримуючись правого берега Дніпра, йшло на Київ, а з нього до країн Західної Європи, Скандинавії та Москви. Друге, - поминувши витоки р. Кільтені (притоки Висі), йшло до Синюхи, м. Торговиці, а відтак до Умані, Вінниці, Львова і далі на захід. Найближче до Дніпра тримався Крюківський шлях, який з м. Крюкова по правому березі Дніпра доходив до Кічкаської переправи, де переходив ріку, щоб з'єднатися з Чумацьким.

Чорний шлях від Тавані межиріччям Інгульця й Базавлука також досягав Чорного лісу, де з'єднувався з королівським шляхом.

Із Січі до Гарду, на Бузі, вели дві дороги - Січова вища і Січова нижча¹⁵. Так виглядала сітка найважливіших шляхів, що перетинали Степову Україну в XVІ-XVІІ ст., з'єднуючи не тільки окремі її частини, але й край загалом з іншими регіонами та сусідніми державами.

Опис шляху від Переволочни до Піщаного Броду на Бузі, складений наприкінці XVІІ ст. козаками Полтавського полку й поміщений в літописі С. Величка, дозволяє також скласти уяву про стан доріг правобережної частини Степової України.

Перша зупинка від Дніпра на цьому шляху була при витоках Омельника, де можна було знайти дрова і воду. Друга - на р. Кам'янці, де можна було знайти хмиз із терну і воду для приготування їжі. На Кам'янці знаходилися "броди для табору", тобто переправи. Третій відпочинок робили на Інгульці, де було достатньо і дров, і води. Через брід на Інгульці можно було перебратися "табором в кільканадцять лав", а в інших місцях, вище і нижче від нього, зробити це було важко, за винятком кінноти. Четверту зупинку на цьому шляху робили при переправі через р. Бешку. Там було достатньо дров і води, знаходилися місця, через які можна було перейти без усяких труднощів, лише в деяких доводилося "будувати переправи". П'ятий відпочинок робили на безіменній притоці р. Інгулу, яка виходила з правого боку Чорного лісу. Там знаходилася лоза й терен, вода - плесами. Шоста зупинка знаходилася на р. Інгулі, де було достатньо дров, два броди, якими здавна ходили за рибою. Ріку можно було переходити табором у три й чотири лави, коли була мала вода. В інших місцях важко було переправлятися через неї. Сьомий привал робили біля Сугаклеї та Сугаклейчика, де було достатньо дров і води, але важка переправа. Восьма зупинка знаходилась над Мертвоводом, де були вода й дрова. Дев'ята - теж над Мертвоводом, при переправі через нього. Там знаходився брід, через який можна було перебратися табором в "десять лав"; дрова діставати тут було важко. Десятий відпочинок робили на р. Гарбузинці, котра впадає до Мертвоводу. Там також важко було знайти дрова. Одинадцятий відпочинок знаходився при Бузі, коло Піщаного броду, де турки зводили міст. Для побудови мосту поблизу можна було знайти придатне дерево¹⁶.

Після переправи через Буг до Причорномор'я вела одна дорога. Від р. Чакчаклій вона розходилася: права її гілка понад Телігулом, Куяльником ішла до Тягині, Білгорода-Дністровського (Акермана), ліва - вздовж правого берега Бугу йшла до Очакова. До останнього добиралися за 2,5 дня, а до Акермана - за 8 днів. Від Переволочни ця дорога по правому березі Ворскли йшла на Полтаву, Гадяч і Батурин¹⁷.

Вважаємо, що такий детальний опис дороги повинен був служити своєрідним дорожником для командирів військових з'єднань, щоб вони могли орієнтуватися, де краще влаштуватися на відпочинок і в яких місцях переходити та в який спосіб річку, що зустрінеться на їхній дорозі. Порівняння наведеного опису з описом В. Тяпкіна та М. Зотова свідчать, що стан доріг був однаковий як на схід, так і на захід від Дніпра.

Крім сухопутних доріг у XVІ-XVІІ ст. використовувалися й водні. Головною водною артерією, що зв'язувала край з іншими регіонами, служила р. Дніпро з її притоками. Але дніпровські пороги обмежували судноплавство по всій ріці, особливо в межах Степової України. Лише навесні і то не без ризику можна було провести без втрат плоти та баркаси через пороги. Тому переважно баркаси доходили до першого порога, тобто до гирла Самари. Тут вантаж перекладали на підводи і доставляли до Кічкасу або до р. Московки, звідки його можна було доставити водою до Чорноморського узбережжя. На Січ заходили й морські судна.

Крім Дніпра, для доставки хліба, лісу до чорноморських портів з Прикарпаття й Поділля використовувалася р. Дністер. У зворотному напрямку по ньому везли інколи рибу та ремісничі вироби з країн Сходу¹⁸. Для доставки подільського хліба до чорноморських портів користувалися й Південним Бугом, зокрема після прийняття ним Кодими й Синюхи¹⁹.

З другої половини XVІ - до середини XVІІІ ст. зустрічаються повідомлення про судноплавство на Сіверському Дінці. За XVІІ ст. наявні відомості про використання ріки донськими козаками для поїздок до Святогірського монастиря, для транспортування частини повстанців і військового спорядження загону Олекси Черкашеніна (Хромого), що діяв на Слобідській Україні під час селянської війни під керівництвом С.Разіна, а також для доставки товарів із Слобожанщини до Азова та навпаки²⁰. Документально засвідчено використання Сіверського Дінця для транспортування зброї та провіанту зі складів у Ізюмі до Азова під час російсько-турецької війни в 1735-1739 рр.²¹ У подальшому, як стверджують укладачі описів Харківського намісництва кінця XVІІІ ст., судноплавство по Дінцю стало неможливим через побудову на ріці дамб і гатей у зв'язку з розвитком млинарства²².

Необхідно підкреслити, що суходільні дороги в XVІ-XVІІ ст. придатні були лише для пересування в літній час, бо навесні та восени проїхати через степ, переправитися через повноводні ріки було нелегко. На підставі уже згаданих і ряду інших джерел можна дійти висновку, що татарська назва "сакма" для визначення дороги як стежки, якою можна проїхати верхи на коні, більше відповідає тогочасному стану доріг, ніж те, що ми вкладаємо в це поняття нині.