Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

донецьке відділення наукового товариства ім. шевченка

український культурологічний центр

ЗАСЕЛЕННЯ І ГОСПОДАРСЬКЕ ОСВОЄННЯ СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ В XVІ-XVІІІ СТ.

ПІРКО В.О.

Друкується за рішенням вченої ради історичного факультету Донецького національного університету.

(протокол № 2 від 22.10.03.)

Донецьк

Східний видавничий дім

2004

ББК Т 3 (4 УКР)

П 332

Заселення і господарське освоєння Степової України в XVІ-XVІІІ ст. / Український культурологічний центр. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - 224 с.

ІSBN 966-7804-67-4

У монографії на базі здебільшого нового фактичного матеріалу простежуються процес заселення Степової України в зазначений час та основні види занять місцевого населення (землеробство, скотарство, різні види промислів і ремесла, зародження промисловості та торгівлі), заснування та розвиток міст. Звернуто увагу на наявні в краєзнавчій літературі неточності у визначенні часу заснування ряду міст і сіл регіону.

Монографія розрахована не тільки на студентів і краєзнавців, але й на широку читацьку аудиторію, якій не байдужа історія півдня України.

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор Бут О.М.

кандидат історичних наук, доцент Богінська І.В.

ІSBN 966-7804-67-4 © Пірко В.О., 2003

© Макет, “Східний видавничий дім”, 2003

Зміст

Вступ

Розділ. І. Політико-адміністративний поділ і cтан заселення краю на кінець ХV ст.

Розділ ІІ. Умови та хід заселення регіону в ХVІ - ХVІІІ ст.

2.1 Заселення краю в ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

2.2 Міграційні процеси в Україні і залюднення степу в другій половині ХVІІ - на початку ХVІІІ ст.

2.2.1 Основні напрямки міграцій і залюднення краю в 50-х - середині 80-х рр. XVІІ ст.

2.2.2 Залюднення краю на рубежі XVІІ-XVІІІ ст.

2.3 Вплив зовнішньої та внутрішньої політики Росії на заселення Степової України у ХVІІІ ст.

2.3.1 Російсько-турецькі взаємостосунки та заселення краю в 30-50-х рр.

2.3.2 Колонізаторська політика Росії в Північному Причорномор'ї в 60-90-х рр. та її наслідки

Розділ ІІІ. Сільське господарство - основний вид занять населення

3.1 Скотарство

3.2 Землеробство

Розділ ІV. Промисли і ремесло. Зародження промисловості

4.1 Відхідництво - початкова форма промислового освоєння краю

4.2 Соляні промисли. Зародження гірничодобувної та металургійної промисловості сучасного Донбасу

4.3 Інші види промислової діяльності населення

Розділ V. Шляхи сполучення. Торгівля. Міста

5.1 Шляхи сполучення

5.2 Внутрішня і зовнішня торгівля

5.3 Міста

Висновки

Посилання та примітки

Список скорочень та рідковживаних слів

Вступ

Степова Україна - важливий промислово-аграрний регіон нашої держави. Тут зосереджена більшість підприємств гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості. На нього припадає понад 40% посівних площ, на яких у 1990 р. було вироблено понад 34% валової продукції сільського господарства¹. На цій території розташована більшість міст України, людність яких перевищила мільйон чоловік, а загальна чисельність населення краю складає понад 40% усіх громадян держави².

Завдяки своєму розташуванню цей регіон здавна належав до числа залюднених. Однак від початку І тисячоліття до н.е. до середини ІІ тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле». Проблема його освоєння в наступний період не була предметом спеціальних наукових досліджень.

Необхідність її вивчення у нинішніх умовах диктується не тільки потребами науково-пізнавального, але й політичного характеру. Відсутність науково виважених висновків із зазначеної проблеми стала причиною появи в останні роки різного ґатунку низькопробних публікацій, особливо на шпальтах періодичних антиукраїнських видань регіону, в яких применшується роль українського етносу в його освоєнні, натомість всіляко виправдовується колонізаторська політика царату в Північному Причорномор'ї. У деяких з них з метою прискорення його "європеїзації" пропонується навіть замість вживаної у минулому назви Новоросія застосовувати назву Нова Європа³. Спростувати ці вигадки можна лише неупередженими дослідженнями ходу освоєння краю в XVІ-XVІІІ ст., тобто на початковому етапі формування його поліетнічного складу населення та освоєння ним природних багатств регіону.

Простежуються вони на території, яка зі сходу обмежовується державним кордоном з Російською Федеративною Республікою, на півночі - Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме політичне об'єднання - Кримське ханство.

Нині на цій території розмістилися Луганська та Донецька області, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, північно-західні райони Херсонської та північно-східні райони Запорізької областей.

Не можна сказати, що винесені на розгляд в книзі питання не привертали увагу дослідників. Ще у XVІІІ ст. у працях, присвячених козацтву⁴, наявні окремі відомості про освоєння цього регіону. Більш докладно вони розглядаються у дослідженнях з історії краю ХІХ ст.⁵ Крім праць, які мають пряме відношення до теми, окремі відомості про заселення і господарське освоєння регіону можна знайти у тогочасних дослідженнях з історії України взагалі⁶ та сусідніх з нею держав⁷.

Більш вагомий вклад у вивчення проблеми внесли українськї⁸ та російські⁹ дослідники ХХ ст. Окремі відомості про умови та хід освоєння території можна знайти і в узагальнюючих працях з історії України¹⁰, а також сусідніх держав¹¹. Оскільки автори спеціальних досліджень здебільшого торкалися лише XVІІІ ст. або окремих районів Степової України, то в запропонованій читачеві книзі зроблена вперше спроба простежити хід заселення та господарського освоєння краю, починаючи з кінця ХУ й до кінця XVІІІ ст., в період, коли край, так би мовити, з «Дикого поля» перетворився в обжитий регіон з яскраво визначеними перспективами його подальшого розвитку в майбутньому.

Для вирішення поставлених завдань автор скористався не лише працями своїх попередників, але й різними видами джерел, запозиченими не лише з публікацій¹², але й з вітчизняних і зарубіжних архівів¹³ рукописних відділів наукових бібліотек¹⁴. Різновидові за походженням та функціональним призначенням як опубліковані, так і архівні документи дозволяють визначити основні етапи заселення та господарського освоєння краю, фактори, що впливали на його хід, чисельність, етнічний та соціальний склад населення, спростувати хибні висновки, що зустрічаються як у науковій, так і в науково-довідковій та краєзнавчій літературі, про час заснування окремих поселень, їх розвиток до кінця XVІІІ ст.

Автор висловлює щиру подяку всім працівникам видавництва «Східний видавничий дім», перш за все докторові технічних наук, професорові В.С.Білецькому, за надану допомогу у підготовці та виданні не тільки цієї, але й двох попередніх книг (“Заселення Степової України в XVІ-XVІІІ ст.”, “Заселення Донеччини в XVІ-XVІІІ ст.“) і сподівається, що у співпраці з ними вдасться ще порадувати читачів новими виданнями з історії регіону.

Розділ і. Територіально-політичний поділ і стан заселення краю на кінець XV ст.

Причорноморські степи з найдавніших часів приваблювали людей своїми природними багатствами, оскільки забезпечували їх життєві потреби і сприяли розвиткові різних видів занять. Тому не дивно, що майже два тисячоліття регіон був ареною напруженої боротьби переважно осілих землеробських племен з пришельцями - кочівниками, а останніх поміж собою за ці території.

Останню хвилю кочівницької експансії зі сходу складали монголо-татари. Після походів Батия й підкорення ним розрізнених і знесилених міжусобними війнами руських князівств причорноморські степи увійшли до складу створеної ним поліетнічної держави - Золотої Орди зі столицею в м. Сарай-Бату (до цього Ітіль, у нижній течії Волги).

Західні кордони Золотоординської імперії доходили до середньої течії Південного Бугу та Дністра. Місто Бакота було центром створеної монголами буферної зони між володінням Галицько-Волинського князівства та Золотої Орди. Від Бакоти на схід кордон проходив приблизно по межі сучасних Київської і Черкаської областей до нижньої течії Росі, а на лівобережжі Дніпра - від гирла Сули на середню течію Ворскли і на лінії сучасних міст Чугуїв - Куп'янськ виходив за межі нинішніх кордонів України¹. Повідомлення галицького літописця про подорож князя Данила Романовича в 1250 р. до столиці Орди свідчить, що з м. Переяслава до ставки хана його супроводжували татари². Оскільки татарське населення здебільшого зосереджувалося в приморській частині степу, то між ним і руськими князівствами пролягала своєрідна санітарна зона, яка простягалася до 200 км на південь від м. Канева. Вона перебувала під контролем монголо-татар³.

Певну уяву про стан південноруських степів дає щоденник подорожі митрополита Пімена до Царгорода в 1389 р., який вів диякон Ігнатій. Від Чур-Михайлівського (нині м. Лебедянь Липецької області) мандрівники з 2 до 18 травня в човнах Доном добиралися до Волго-Донської переправи. На своєму шляху вони не зустріли ні міста, ні села. Ігнатій так описав цей шлях: "Бысть же сие путное шествие печально и унынливо, бяше бо видети тамо ничто же - ни града, ни села; аще бо и быша древле грады красны и нарочиты зело видением места, точью пусто же все и не населено; нигде бо видети человека, точию пустыни велиа и зверей множество..."⁴. Лише нижче Волго-Донської переправи на їх шляху зустрілися Сирохозин, Бек-Булатів, Ак-Бугін улуси, в яких татар було "як піску"; а їх табуни, в котрих паслися вівці, кози, воли, верблюди та коні, важко було перелічити⁵.

Від пограбувань баскацьких загонів опустіли не лише рязанські, але й переяславські та київські землі. Дехто вважає, що саме вилюднення Київського князівства та зменшення у зв'язку з цим церковних прибутків, поруч із загрозою нападів ординців, і спонукало митрополита Петра покинути Київ і переїхати до Володимира на Клязьмі⁶. Під натиском кочівників населення із степової та лісостепової зони відходило у більш недоступні для татар місця - в Полісся та на Прикарпаття. Це сприяло економічному розвиткові Галицько-Волинського князівства, зміцненню його міжнародного престижу.

Боротьба Русі проти монголо-татарського іга не дозволила Золотій Орді поширити свою владу на народи Центральної та Західної Європи, що позитивно позначилось на їх подальшому економічному, політичному та культурному розвиткові. Доказом цього може служити доля литовських племен, які, скориставшись ослабленням своїх сусідів, у першій половині XІІІ ст. не тільки створили власну державу, але й повели боротьбу за її розширення. Починаючи з князювання Міндовга (1240-1263 рр.) Литва стала на шлях інкорпорації знесилених у боротьбі з Ордою руських князівств. Особливо широкого розмаху набрала експансія литовських феодалів на білоруських і українських землях за правління князя Гедеміна (1315-1341 рр.) та його наступників.

Син Ольгерд, одружившись на дочці вітебського князя, став володарем Вітебської землі, а другий син Гедеміна - Любарт таким же чином обійняв Волинську землю. У 1320 р. Гедемін здобув м. Київ, прогнавши київського князя Станіслава⁷.

Розширенню Литовської держави за рахунок руських князівств у другій половині XІV ст. сприяло не тільки їх ослаблення в боротьбі проти татарського іга, але й феодальні чвари в самій Золотій Орді. З 1359 до 1381 року на ханському престолі змінилося понад 25 претендентів. Могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на ряд самостійних феодальних володінь, правителі яких не тільки намагалися обходитися без центральної влади, але й вели між собою боротьбу за великоханський трон. Це було на руку литовським князям, які намагалися розширити свої володіння за рахунок українських земель, що знаходились у складі Золотоординської імперії.

Певну роль у забезпеченні успіху в розширенні Литовської держави за рахунок українських земель відіграло й те, що литовські князі, будучи язичниками, після одруження на руських княжних приймали християнство, а заодно й руську культуру. Давньоруська мова поступово стала державною мовою Великого князівства Литовського. Приєднуючи до нього руські князівства, литовські правителі намагалися зберегти в них старі порядки, інколи навіть залишали старий адміністративний апарат, не кажучи вже про місцеву знать, яка готова була служити литовським князям, щоб позбутися монголо-татарського іга. Тому руська знать, а разом з нею і народ не чинили особливого опору литовській експансії, вважаючи її легшою, ніж золотоординське іго. М. Грушевський вважав, що Велике князівство Литовське розглядало свою політику щодо руських земель як процес їх "збирання" в єдину державу. На його думку, воно зберегло традиції Київської Русі в більшій мірі, ніж Московське⁸. О. Субтельний вважає, що воно, по суті, стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну⁹.

Інкорпорація українських земель Литвою викликала протиріччя між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою. Литовський князь Ольгерд (1345-1377 рр.) у 1362 р. здійснив похід проти татар і розбив при Синіх Водах (Синюсі) трьох татарських царків - Кичибея, Кутлобуга і Димитра, котрі вважали себе дідичними володарями Подільської землі¹⁰. Після цього Поділля перейшло до синів його брата Коріата - Юрія, Олександра, Костянтина та Федора.

Коріатовичі знайшли спільну мову з місцевими отаманами у справі організації оборони Подільської землі від татарських нападів і відмовилися платити їм данину. На кордонах Поділля вони стали зводити замки, розселяти під їх прикриттям нових поселенців, обживаючи в такий спосіб новопридбані землі. Наприкінці XІV ст. було збудовано замки у Смотричу, Бакоті, Кам'янці, дещо пізніше - в Скалаті, Брацлаві, Сокальці, Меджибожі та Вінниці, у Подніпров'ї - Кременчуцький, Мишуринорізький, Таваньський¹¹.

Уже під кінець життя князя Ольгерда до складу Литовської держави ввійшли майже всі українські землі. Завдяки цьому Литовське князівство при князі Вітовті (1392-1430 рр.) перетворилося у велике державне об'єднання Східної Європи, в якому етнічні литовські землі складали лише десяту частину його території¹². З півдня на північ воно простягалося від Чорного до Балтійського моря, а зі сходу на захід - від витоків Оки до р. Стир. На думку М.Грушевського, завдяки зусиллям Вітовта на узбережжі Чорного моря були збудовані такі замки: Каравул і Білгород - при Дністрі, Гаджибей (Кичибей) - при одноіменній бухті, Очаків (Дашів) - при Дніпровському лимані, а в пониззях Дніпра - Тавань (Вітовтова Баня - спільна кримсько-литовська митниця)¹³. За деякими даними, Гаджибей (Кичибей) заснували вихідці з Придністров'я, тобто Поділля, а за іншими - кримські татари, що знаходилися на той час в ленній залежності від великого литовського князя¹⁴.

Після смерті Вітовта Північне Причорномор'я було передане польським королем Владиславом подільським шляхтичам Бучацьким, які зобов'язувалися за свої кошти утримувати місцеві замки та розміщені в них гарнізони¹⁵.

Литовські князі та призначені ними до новозбудованих замків старости намагалися заселити закріплені за ними території, що заохочувало приплив до причорноморських степів нових поселенців. Головною їх повинністю була охорона південних кордонів, що сприяло поширенню козацтва на південних рубежах Литовської держави¹⁶.

Скориставшись міжусобною боротьбою у Золотій Орді, перш за все втечею Тохтамиша із своїм двором до Києва після поразки в боротьбі за ханський трон від Темір-Кутлука, Вітовт примусив першого зректися від посягань на українські землі, а заодно й посилив свій вплив у Причорномор'ї, у тому числі й на кримських татар. Вважають, що саме за підтримкою Литви Хаджі-Гірей став владикою Криму та засновником кримської династії.

Отже, завдяки інкорпораційній політиці литовських князів фактично до початку XV ст. майже вся територія сучасної України, за винятком частини південно-східних і західних областей, опинилася у складі Литовської держави. Це створювало умови для їх консолідації, а заодно і формування української народності.

Розширення території Литви за рахунок земель сучасної України не тільки зближувало Велике князівство Литовське з європейськими державами, але й країнами Сходу, що, безумовно, позитивно впливало й на розвиток українських земель, в першу чергу освоєння Степової України, де під прикриттям новозбудованих замків осідала українська людність.

Однак при наступникові Вітовта - Свидригайлі вплив Литви в Причорномор'ї, перш за все в Криму, поступово зменшується. Це дозволило кримському ханові звільнитися від опіки литовських князів і піти на зближення з Туреччиною, котра у другій половині XV ст. вела війни за розширення своїх володінь у Північному Причорномор'ї.

У 1475 р. це зближення завершилося підписанням між кримським ханом і турецьким султаном договору про васальну залежність Криму від Османської імперії. Договір між Кримом і Туреччиною не тільки ослаблював вплив Литви в Причорномор'ї, але й відкривав початок спільної татарсько-турецької експансії проти Великого князівства Литовського, від якої уже на кінець XV ст. зазнало найбільших втрат населення Степової України.

З метою попередження несподіваних нападів татарсько-турецьких загонів на територію Литви та Польщі польсько-литовський уряд вживав заходів до подальшого зміцнення південних кордонів. Зібрані за вказівкою польського короля Сигізмунда І (1506-1548 рр.) відомості про стан південних кордонів, незважаючи на їх далеко неповні дані, дозволяють зробити певні висновки про межі володінь Великого князівства Литовського на початку XVІ ст. на південному сході України.

Згідно з цими даними південно-західний кордон Литовської держави проходив від р. Мурафи, лівої притоки Дністра (протікає на півдні сучасної Вінницької області), вниз по останньому до Чорного моря. Далі - по його узбережжю до Дніпровського лиману. Обігнувши Дашів (Очаків), по Дніпру доходив до острова Тавань, де знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан. Від Тавані переходив на Кінські Води, по лівому березі ріки виходив на Приазовську височину, а по ній - на Воловий Брід, який, згідно з статейним списком М. Зотова і Тяпкіна, знаходився при впадінні в р. Вовчу її правої притоки р. Солоної. Від Волового Броду піднімався до витоків р. Самари, а далі, перейшовши Сіверський Донець, по правому березі Осколу виходив на Тиху Сосну, праву притоку Дону¹⁷, і підходив до південно-західного кордону Московської держави¹⁸.

На цей кордон князь Семен Олелькович, онук Ольгерда, посилав свого намісника Свирклова, котрий тримав уділ ("державу") Черкаси. Той їздив "відмежовувати" володіння литовських князів із татарськими землями, з Білгородом та Волощиною¹⁹.

Польський король Сигізмунд ІІ (1548-1572), визначаючи завдання люстраторам земель Великого князівства Литовського, зобов'язував їх звернути особливу увагу на залишки старовинних поселень. За повідомленнями М. Литвина, на той час ще збереглися сліди укріплень давнього Кременчука, Упська, Гебердієвого Рогу (Келіберди), Мишуриного Рогу, Кічкасу, Тавані, Бургуна (с. Бургунка на Дніпрі, поблизу дороги з Херсона до м. Берислава), Тягіні.

У цих укріплених пунктах литовські князі на рубежі XІV-XV ст. утримували військові гарнізони, щоб захистити свої володіння від нападів ординців та сприяти торгівлі з Середземномор'ям, країнами Сходу²⁰. Серед перелічених прикордонних укріплень виділялася Тавань з кам'яною митницею, на якій з купців брали так зване "осмацтво" на користь литовських князів. На час її заснування вказує і сама її назва - "Вітовтова Баня"²¹.

Про володіння литовських князів у цьому регіоні свідчать і деякі топоніми, що збереглися й понині, - "Вітовтова Балка" (нанесена на карті Річчі Заноні, складеній у 1770 р.), при гирлі Інгулу (нині в межах м. Миколаєва)²².

Все це доводить, що на узбережжі Чорного моря в руках литовських князів наприкінці XІV ст. опинилися фактично всі портові міста (Білгород-Дністровський, Гаджибей, Очаків), через які підтримувалися торгові зв'язки з містами Сходу та Середземномор'я, перш за все з Константинополем²³.

Лівобережна частина України - князівства Сіверське, Переяславське, за винятком Чернігівського, до складу Литовської держави ввійшли ще за часів Гедеміна²⁴. Доказом того, що Сіверщина наприкінці XІV ст. перебувала у складі Литви, може служити присяга сіверського князя Федора Любартовича польському королеві Володиславу (Ягайлу) та королеві Ядвізі від 23 травня 1393 р. В ній говорилося: "Государ наш, милий брат і його королева, божої милості Ядвіга, жалували мене й дали мені землю до своєї волі на ім'я Сіверську зі всіма містами і всіма ужитками..."²⁵.

Таким чином, на початку XV ст. лише південно-східна частина українських земель продовжувала залишатися у сфері впливу Золотої Орди. Остання, переживаючи феодальні міжусобиці, була не в змозі протистояти експансії литовських князів на українських землях і поступовому їх приєднанню до Великого князівства Литовського.

Відторгнуті у Золотої Орди території Литва намагалася заселити й освоїти. Важливу роль у цій справі відігравали зведені у степовій частині України замки, які служили опорними пунктами для подальшого просування населення на південь. Головним колонізаційним елементом на інкорпорованій Литвою території були вихідці з українських земель, хоча литовські князі із задоволенням надавали можливість селитися тут і вихідцям з інших регіонів, у тому числі навіть із Кавказу. Переважну більшість переселенців складали вихідці з Поділля, Волині, Київщини, Сіверщини та інших місць. Розселялися вони не тільки на Правобережжі, доходячи до узбережжя Чорного моря, але й на Лівобережжі, досягаючи Самари та Осколу²⁶.

Створене потомком Тохтамиша, ханом Хаджі-Гіреєм, у середині XV ст. на уламках Золото Орди нове політичне об'єднання - Кримське ханство не тільки поступово звільняється від опіки литовських князів, але й, прийнявши зверхність Туреччини, незабаром стає на шлях грабіжницьких воєн проти недавнього сюзерена. Заручившись нейтралітетом великого московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглі-Гірей наприкінці літа 1482 р. з великою ордою вторгся в межі Великого князівства Литовського і пограбував Середнє Придніпров'я. Татари штурмом взяли Київ, зруйнували місто та його околиці, забрали в неволю тисячі людей. Сучасники порівнювали цей похід кримського хана з навалою Батия. Однак він виявився не єдиним. За ним потяглася ціла низка нападів ординців на територію Поділля, Волині, Галичини, під натиском яких українське населення із степової зони змушене було знову відходити у менш доступні для татар місця. В результаті цих походів нанівець зводились зусилля литовських князів у справі освоєння півдня України.

Проведені за вказівкою польського уряду в середині XVІ ст. ревізії порубіжних замків дозволяють стверджувати, що на Правобережжі населення збереглося під прикриттям Черкаського та Канівського замків, а на Лівобережжі - на північ від Сули та Уди²⁷. За територіями, що розташувалися на південь від цієї межі і залишилися без постійного населення, закріпилася назва "Дике поле" (в московській документації XVІ-XVІІ ст. переважно зустрічається термін "Поле", а на західноєвропейських картах - "Loca deserta", "Loca desolata"). Здебільшого використовувалися ці землі для занять відхідницькими промислами з боку українського населення та для випасу худоби татарами, особливо в засушливі роки.

Не торкаючись наявних в літературі різних поглядів щодо правомірності використання терміна "Дике поле" для визначення стану залюднення півдня України на рубежі XV-XVІ ст., необхідно зазначити, що він поширювався не тільки на степову частину України, але й південні райони сучасної Росії. Про це переконливо свідчать різні джерела як вітчизняного, так і зарубіжного походження, в тому числі й згаданий вище запис у щоденнику митрополита Пімена. На їх підставі можна також зробити і певні висновки про стан його заселення наприкінці XV - початку XVІ ст.

Згідно з записками С. Герберштейна уже на початку XVІ ст. до Сіверського Дінця доходила московська сторожова і станична служби²⁸. Вона здебільшого формувалася із путивльських і рильських козаків, які внаслідок московсько-литовської війни 1500-1503 рр. опинилися у складі Московського князівства і виявилися його південно-західним порубіжжям. Фактично з XVІ ст. Сіверський Донець стає неофіційним кордоном між Московською державою та Кримським ханством. На тривалий час за його лівобережжям закріплюється назва "російська" або "ногайська" сторона (остання походила від того, що нею часто користувалися ногайці для нападів на московські володіння), а за правобережжям - "кримська". Тому не дивно, що московський уряд протягом XVІ ст. вживає ряд заходів з метою зміцнення свого становища у Середньому Подонців'ї²⁹. Далі на захід від Дінця, очевидно, таким рубежем, на якому на початку XVІ ст. постійно жило українське населення, була р. Оріль, а на Правобережжі - Тясьмин. Тясьмином, Великою Віссю та Синюхою проходив східний кордон Польсько-Литовської держави³⁰, співпадаючи з межами Київського, Брацлавського і Подільського воєводств³¹. Фактично ця межа співпадала з русько-половецьким пограниччям XІІ - початку XІІІ ст.

Північне Причорномор'я та Приазов'я займали кримські та ногайські татари. До середини XVІ ст., крім Криму, улуси кримських татар розташовувалися переважно до р. Берди на сході і до Дніпровського лиману - на заході. На півночі вони доходили до р. Конки, на якій у свій час знаходилася ставка темника Мамая. На мапах другої половини XVІІІ ст. можна знайти зображення татарських мечетей у цьому районі. Про їх залишки наявні відомості і в матеріалах обстежень цих територій під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр.³² З метою укріплення своїх північних рубежів татари наприкінці XV ст. в місцях дніпровських переправ збудували фортеці Аслан-кермен, Муберек-кермен, Мустріт-кермен і Кизи-кермен. Після спільних походів російських військ і українських козаків у пониззя Дніпра в 50-х рр. XVІ ст. кримські татари відійшли за Перекоп, значно укріпивши його³³. У збудованих фортецях залишилися гарнізони, на які покладалося завдання гарантування безпеки Криму від наступу козаків.

Розпад Ногайської орди на Великих і Малих ногаїв сприяв переходові останніх під зверхність кримського хана й розселенню їх у Приазов'ї та Причорномор'ї. Найбільша кількість їх зосереджувалася в межах Азова та на звільнених кримськими татарами землях в пониззях Дніпра. Фактично ногайці прикривали з півночі Кримське ханство та захоплені Османською імперією у Причорномор'ї міста, серед яких найбільшу роль відігравали при гирлі Дону Азак (Азов), при Дніпровському лимані Очаків (Дашів) та при Дністровському - Акерман (Білгород-Дністровський). Таким чином, на грані XV-XVІ ст. між татарським населенням Причорномор'я та Приазов'я і українським населенням існувала, як і після походів Батия, своєрідна санітарна зона, тобто нічийна земля, під назвою Дикого поля, яке, за спостереженнями турецького мандрівника Є. Челебі, нагадувало "гнилу пустелю"³⁴. Ця територія тривалий час служила місцем для відхідницьких промислів як для слов'ян, так і для їх сусідів - татар.

Розділ ІІ. Умови та хід заселення регіону в XVІ-XVІІІ ст.

2.1 Заселення краю в XVІ - першій половині XVІІ ст.

Часті напади орд кримського хана на українські землі наприкінці XV - початку XVІ ст. засвідчили, що наявними у розпорядженні Польсько-Литовської держави військовими силами гарантувати захист населення неможливо. Тому старости прикордонних замків часто з власної ініціативи стали формувати озброєні загони з місцевого населення, щоб захистити свої оселі від татарських орд. Самі ж старости й очолювали ці загони. Про це свідчать повідомлення про походи козаків проти татар. Наприклад, хмельницький староста Предслав Лянцкоронський уславився походами зі своїми козаками у 1516 р. під Очаків, у 1523 р. - під м. Акерман. Під час походів не тільки випробовувались методи боротьби з ординцями, але й завдавались матеріальні та людські втрати туркам і татарам¹. У 1528 р. Лянцкоронський разом з черкаським та канівським старостою Остапом Дашкевичем ходили з козаками під Очаків і відігнали у татар велику кількість худоби.

О. Дашкевич на Петраківському сеймі в 1533 р. запропонував збудувати в пониззях Дніпра замок для постійної варти з 1000-2000 козаків, які змогли б утримати татар від нападів на українські землі. Однак сейм відхилив його пропозицію². Не дивлячись на це, старости прикордонних замків продовжували поповнювати свої козацькі загони, переважно за рахунок тих, хто рятувався від наступу феодального зиску втечами на окраїни. Ріст чисельності таких загонів давав право їх керівникам називати себе гетьманами. Тож не дивно, що серед перших козацьких гетьманів, крім згаданих вище, ми бачимо барського старосту Бернарда Притвича, черкаського - Семена Полозовича та інших³.

Оскільки в історичній літературі проблемі походження українського козацтва було приділено достатньо уваги, то тут лише підкреслимо, що найбільш ранні повідомлення про дії козацьких загонів припадають на ці місця, через які проходили шляхи, котрими турки і татари вторгалися в межі України. Найбільше таких повідомлень за кінець XV - початок XVІ ст. припадає на район Середнього Бугу та його приток - Синюхи, Собі, де проходили шляхи з Криму на Поділля, Волинь, до Галичини; на пониззя Тясьмину й Росі, через які з Криму вела дорога на Київ; межиріччя Псла й Сули, яким татари вторгалися на Лівобережну Україну, а також і в межі Московської держави⁴.

З одного боку, ці свідчення підкреслюють роль козацтва в захисті українських земель від турецько-татарської агресії, з другого - дають можливість стверджувати, що саме на цих рубежах на той час знаходились українські оселі і саме з них розпочалося просування української людності на південь з кінця 20-х - початку 30-х рр. XVІ ст.

Посилення турецько-татарської агресії на початку XVІ ст. і змусило польсько-литовський уряд приділити більше уваги зміцненню південних кордонів. У 1545 р. він розпорядився провести ревізію замків на південних рубежах з метою посилення їх обороноздатності. У 1551 р. Варшавський сейм прийняв рішення про перевірку привілеїв за відбування прикордонної служби, затвердив повинності на будівництво й ремонт замків, введення нового податку ("кварти") на потреби оборони. Внаслідок цих заходів поповнилися гарнізони у прикордонних замках, зокрема в Каневі, Черкасах, Вінниці та ін. Вони також сприяли припливу нових поселенців у прикордонні староства та поступовому просуванню населення в межі Степової України.

На Правобережжі найбільш активно заселялися землі в межиріччі Росі - Тясьмину й Вісі. Якщо в середині XVІ ст. на цій території знаходилося лише Черкаське староство, в якому, згідно з люстрацією 1552 р., числилося 3 міста, 30 сіл і 60 відходів, то на початку XVІІ ст. поруч з ним згадується і Корсунське - з містечками Корсунь, Стеблів, Чигирин, Данилів і Крилів. Останнє містечко люстратори зачислили до нових поселень, хоча в ньому вже нараховувалося 200 дворів. Мешканці Крилова не відбували жодних повинностей, бо на 30 років отримали "слободи", тобто звільнення від всяких повинностей⁵. В Черкаському старостві в 1620 р. числилося 24 поселення, в тому числі 6 містечок. З цих поселень шість знаходилися на лівому березі Дніпра⁶. Люстрація 1629-1630 рр. на лівобережжі відмічає "володіння Нефорощу", що належало черкаському старості⁷.

На підставі люстрацій можна зробити й відповідні висновки про склад населення цих староств. На 1097 дворів 6 поселень Черкаського староства в 1622 р. припадало лише 211 "послушних" (реєстрових) козаків, а понад 4/5 складали "непослушні". Вони не несли замкової служби, а займалися переважно відхідництвом. Розповіді мешканців Канева свідчать, що їх відхідницька діяльність поширювалася на "Низ" Дніпра, аж до Тавані⁸. Отже, козаки Черкаського й Канівського староств у першій половині XVІІ ст. брали активну участь в освоєнні природних ресурсів пониззя Дніпра. Можна допускати, що вони мали відношення до спорудження переправи через Дніпро в межах нинішнього м. Нікополя.

На початок XVІ ст. припадають відомості про козаків лівобережної частини Степової України. У 1505 р. великий московський князь Іван ІІІ скаржився кримському ханові, що від козаків "страх на Полі"⁹. Оскільки основні дороги, що вели з Москви до Криму, проходили через Сіверський Донець, можна вважати, що саме в Подонців'ї й осідало населення Сіверщини та прилеглих до неї земель, яке під час воєн за них між Великим Московським князівством і Польсько-Литовською державою в XVІ - першій половині XVІІ ст., рятуючись від військових розорень, покидало насиджені місця. Про донецьких козаків повідомляє С. Герберштейн, який на початку XVІ ст. двічі перебував у Москві¹⁰. У середині XVІ ст. вони згадуються в Никонівському літописі та у повідомленнях царю прикордонних воєвод і російських дипломатів.

У 1546 р. путивльський воєвода Троєкуров повідомляв царю, що нині на "Полі" багато черкасців, і киян, і твоїх, государ, людей. Вийшли, государ, на поле зі всіх україн"¹¹. Це дає підстави стверджувати, що козацькі загони, які діяли на схід від Дніпра, формувалися не тільки з вихідців Лівобережної України, але й населення Правобережжя та південно-західних повітів Росії. Вихідці з Правобережжя переважно осідали в межиріччі Ворскли та Орелі¹².

На лівобережжі Дніпра найбільше відхідників і нових поселенців приваблювала р. Самара. Тут можна було не тільки наловити риби, але й добути мед, віск, хутрового звіра, знаходився прекрасний будівельний ліс. Тож не дивно, що запорожці називали ці місця "обітованою землею", "раєм божим на землі".

Самійло Зборовський, добираючись у 1583 р. на Січ, застав на Самарі до 200 козаків, які займалися полюванням та рибальством. Вони мали свого отамана ("starszego")¹³. На цей час (1576 р.) припадає заснування при Самарі постійного поселення, відомого під назвою Старий Самарчик, і Самарського Пустинно-Микільського монастиря.

Самару та її притоку р. Вовчу (Вовчі Води) запорожці використовували для зв'язків з Доном як суходолом, так і по воді. Із Вовчої вони виходили в її ліву притоку, річку Осикову, а з неї через Широку або Береснігову потрапляли до Кальміусу і в Азовське море. На початку XVІІ ст., коли почастішали їх спільні походи з донськими козаками на Крим і до берегів Туреччини, при гирлі Кальміусу було збудовано на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи невелике укріплення Домаху, яке пізніше стало центром Кальміуської паланки¹⁴. На Вовчій, при впадінні в неї її правої притоки р. Солоної, знаходилася водна станція, де в заростях очерету та одвічних верб, вони утримували чайки для спільних морських походів. Тому не дивно, що з кінця XVІ ст. вздовж шляху на Дон починають з'являтися запорозькі пікети, які згодом переросли в зимівники та слободи.

Оскільки з початку XVІ ст. Сіверський Донець вважався неофіційним кордоном між Московським великим князівством і Кримським ханством, то після вторгнення хана Махмед-Гірея в 1521 р. в межі Московської держави уряд Василія ІІІ був змушений приділити більше уваги зміцненню прикордонної служби. В свою чергу це сприяло розширенню відхідництва в Середньому Подонців'ї та закріпленню тут козацтва.

Більш достовірні відомості про козацтво в цьому регіоні припадають на середину та другу половину XVІ ст. Можна допускати, що певний вплив мали походи з Подонців'я на Азов і Північний Кавказ козаків, очолюваних Д. Вишневецьким, під час його перебування на службі в Івана ІV. Відряжаючи І. Новосельцева в 1570 р. з посольством до Азова, Іван ІV через нього передав донецьким козакам і отаманам грамоту, в якій висловлювалася їм подяка за службу царю¹⁵. Разом з грамотою посол доставив козакам гроші, сукно, свинець і селітру. З дороги він повідомив царя, що після прибуття 1 квітня на Донець йому довелося затриматися на тиждень, бо у козаків не було необхідної кількості човнів, щоб Дінцем дістатися до Азова. Лише після їх побудови козаки разом з послом рушили в дорогу.

Оскільки під час дій козаків Вишневецького та подорожі Новосельцева згадується ім'я отамана Черкашеніна, можна вважати, що йдеться про постійні козацькі загони, котрі діяли на Середньому Дінці. Доказом цього може бути топонім Козацька пристань, котрий зустрічається в документах XVІІ ст. Вона розміщалася на лівому березі р. Тор (Казенного Торця), де в 1684 р. збудували земляну фортецю (нині Райгород)¹⁶. Однак постійних поселень на цій території, крім Святогірського печерного монастиря, тут не відмічено. В той же час відомості про козацькі загони й козацькі юрти зустрічаються в багатьох джерелах. Так, Б. Годунов, направляючи Б. Бельського та С. Алфьорова у 1599 р. на Донець для спорудження фортеці при впадінні в нього р. Оскол, доручив їм запросити до себе отаманів і кращих козаків з Дінця й Осколу та оголосити їм, що цар "пожаловал их и велел отдать им эти реки, чтобы жили там они по своим юртам и владели всякими угодьями безданно и безоброчно"¹⁷. За це вони повинні були відбувати службу на користь "государя". Воєводам доручалося переписати козаків. Внесеним до списку цар обіцяв "денежное и хлебное жалование". Це доручення Бельському та Алфьорову не тільки визнавало наявність козацьких юртів наприкінці XVІ ст. в Подонців'ї, але й їх приналежність українському козацтву, на яке намагався поширити свій вплив московський уряд. Важливе місце в здійсненні цих задумів відводилося новозбудованому м. Цареборисів (нині Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області) - головному форпостові Московської держави в цьому регіоні.

Про поширення українського козацтва в Середньому Подонців'ї свідчить також грамота царя Федора Івановича від 20 квітня 1593 р., в якій пропонувалося запорожцям, що "прийдуть на Донець", зустрітися з путивльськими козаками і разом з ними відправитися на Дон. "А велено черкасам запорожским, гетману Христофу Копинскому (очевидно, Косинському - В.П.) и всем атаманом и черкасом быть на Дону, на шляхах..."¹⁸.

Події іноземної інтервенції та громадянської війни на початку XVІІ ст. розладнали налагоджену систему прикордонної служби на півдні Московської держави. Установлені в 70-х рр. XVІ ст. на лівому березі Сіверського Дінця Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Савинсько-Ізюмська, Святогірська, Бахмутівська та Айдарська сторожі припинили своє функціонування, і станичники, які повинні були доходити до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту та Кальміусу, не відходили далі 20-25 верст від міст їх формування - Бєлгорода, Путивля, Рильська. Це дозволило кримській орді в 1607 р. зруйнувати м. Цареборисів, що, в кінцевому підсумку, послабило вплив Москви в цьому регіоні, посилило загрозу ординських нападів на південні її повіти в 20-30 рр. XVІІ ст. (у 1627 р. ногайці розорили Святогірський монастир, забравши в полон усіх монахів)¹⁹. З другого боку, пожвавились дії українських козаків в Подонців'ї. Район їх впливу локалізується на заході ріками Мжею та Коломаком, на сході - Айдаром і Доном. Найбільш численними серед них були: загін В. Рябухи, який згодом очолив С. Забузький (під час битви під Пилявцями перейшов на бік польського короля), та Г. Торського (гадаємо, що це прізвисько). В листах валуйському воєводі від 7 і 12 червня 1642 р. (написані з Тору) останній іменував себе полковником. У 1647 р. його загін нараховував до 2 тисяч чоловік. Тримався він незалежно, хоча лояльно ставився до московського уряду²⁰.

Документи повідомляють про неодноразові напади донецьких козаків на татарські чамбуки, що направлялися на Україну та в межі Московії. Зустрічаються і факти пограбування козаками кримських і московських послів (на Торі, в районі нинішнього м. Слов'янська, де знаходився розмінний пункт), купців, що добиралися Дінцем з Азова на Україну. Тому не дивно, що від воєвод порубіжних міст, ченців Святогірського монастиря (з 1620 р. царський уряд виділяв йому щорічно гроші та продукти) Москва отримувала інформацію не тільки про наміри татар, які влітку кочували зі своїми улусами на кримській стороні Дінця, але й про дії козацьких загонів у Середньому Подонців'ї.

У 1645 р. чугуївські козаки за вказівкою царя біля Торської переправи (для її охорони) збудували невеликий острог, в якому по черзі з настання весни й до першого снігу несли службу по 20 козаків. Малочисельність загону, недбале ставлення козаків до своїх обов'язків (у листопаді 1646 р. вони передчасно покинули острог, за що цар розпорядився покарати їх батогами) не могли гарантувати безпеку як послам, так і чумакам, котрі приїжджали на Тор за сіллю. Тому в 1646 р. московський уряд доручив козацькому отаманові Б. Протасєву, який супроводжував послів до Криму, підібрати місце на Торі для побудови "жилого города", в якому передбачалося поселити вихідців з Правобережної України, що переселялися в межі Росії. Вивчивши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручним для зведення міста у межиріччі Дінця і Тору був район Маяцького озера: поблизу знаходився ліс, а в Дінці прекрасна питна вода, в той час як в р. Тор вода мала солоний присмак. Правда, під час огляду Протасєвим місцевості на нього напали місцеві козаки й змусили покинути ці місця²¹.

На початку квітня 1648 р. бєлгородському воєводі надійшло з царської канцелярії розпорядження відрядити на Тор з найближчих міст 500 чоловік для будівництва там міста. Їх повинні були забезпечити необхідним інвентарем, зброєю та харчами²². Проте заворушення, що відбулися в південних містах Росії, в тому числі і в деяких з названих у царському указі, спонукали воєвод звернутися до Боярської Думи з проханням переконати царя скасувати своє рішення. Це питання стало предметом обговорення на засіданні Думи, яка запропонувала цареві скасувати указ²³. Таким чином, спроба московського уряду поширити свій вплив на межиріччя Дінця й Тору в середині XVІІ ст. закінчилася безрезультатно. В той же час у першій половині XVІІ ст. посилився вплив у Подонців'ї запорозького козацтва. Під його контролем перебувало фактично все степове Лівобережжя, до самого Дону. Тому й не дивно, що запорожці, відстоюючи свої володіння в період Нової Січі, посилалися на універсали Стефана Баторія (від 20 серпня 1576 р.) та Богдана Хмельницького (від 15 січня 1655 р.) і доводили, що згідно з цими документами їх володіння на заході досягали Південного Бугу, Синюхи і Великої Вісі, на півночі Тясьмину й Орелі, на сході Сіверського Дінця і Дону, при якому вони ще в 1569 р. збудували Черкаський городок і стали жити в ньому спільно з донськими козаками²⁴.

Менш чітко на той час визначалися рубежі Запорожжя на півдні. Однак окремі відомості про вилов риби запорожцями у Міуському лимані, добування солі на Бердянській косі дозволяють стверджувати, що вони досягли узбережжя Азовського моря, рік Берди та Конки, при якій знаходився славний Великий Луг, названий ними на противагу Січі-матері - батьком. Ця величезна за площею територія до 19 млн десятин землі²⁵ на перших порах використовувалася переважно для відхідництва і лише з утворенням Запорозької Січі, оформленням Низового Війська Запорозького, яке взяло на себе функції захисту людності від нападів татар, розпочинає поступово заселятися постійним населенням.

Перші згадки про осідання козаків у пониззях Дніпра документи відносять до середини XVІ ст. У 1540 р. козаки черкасько-канівського старости, князя Михайла Вишневецького, боячись покарання за своїх товаришів, що пішли на Москву, покинули замки й сіли на низу Дніпра. Князь Вишневецький звернувся до польського короля Сигізмунда-Августа з проханням про охоронний лист на їх повернення до замків. У 1541 р. король писав князеві Коширському, справцеві Київського воєводства, що він уже багато разів наказував йому "і з ласкою, і з погрозою утримувати козаків від походів на татарські улуси, але князь ніколи не діяв згідно з королівськими наказами: козаків від шкоди не утримував і навіть сам дозволяв їм це чинити. Тепер через нашого посла, пана Горностая, перекопський цар пише, що наші козаки в минулі рази, невідомо звідки прийшовши, на людей його, які йшли воювати Москву, вдарили на Каїрі (ліва притока Дніпра вище лиману - В.П.), 20 чоловік на смерть убили і 250 коней взяли, а гінця, котрого посилали до нас, на Дніпрі погромили й майно його собі забрали; крім того, тих людей царя перекопського, що в полі кочують, ті козаки часто б'ють і майно їхнє собі забирають, а гінця, котрого брат перекопського царя, цар казанський, до нас послав, на Дніпрі погромили і добро його собі побрали"²⁶.

Щоб у майбутньому козаки, які ходять з Києва на низ Дніпра за рибою й бобрами, не дозволяли собі жодної сваволі й не чинили збитків підданим перекопського царя, король відправив до Києва свого дворянина Стрета Солтовича, наказавши йому всіх київських козаків переписати, а той реєстр доставити до Варшави. Король зобов'язував воєвод складати списки усіх козаків, яким дозволяли займатися відхідництвом на Низу, щоб після повернення, у випадку якихось інцидентів, можна було б їх притягти до відповідальності. Крім київського воєводи, такі ж грамоти були направлені київському старості Бобоїдову та черкаському його колезі князю Пронському.

Нині не викликає сумніву той факт, що перші укріплення за порогами Дніпра були зведені козаками Д. Вишневецького на Хортиці. Сталося це в 1556 р. після спільного походу російських військ і українських козаків проти кримських татар.

Завдавши втрат туркам і татарам, російські війська під командою Ржевського відійшли на правий берег Дніпра. Канівсько-черкаський староста Д. Вишневецький, опинившись зі своїми козаками на Хортиці, вирішив там закласти земляну фортецю, котра б стала опорним пунктом проти агресії Криму. Навесні 1557 р. кримський хан зробив спробу взяти хортицький замок, але змушений був відступити з "великим соромом". Лише в жовтні цього року, заручившись допомогою турецьких і молдавських військ, він примусив Вишневецького покинути Хортицю²⁷.

Однак, не дивлячись на зруйнування хортицьких укріплень, саме на цей час і припадає осідання козаків у пониззях Дніпра. Польський хроніст Мартин Бельський, описуючи життя козаків, відмічав: "Ці посполиті люди... займаються на Низу Дніпра тим, що ловлять рибу, яку там же, без солі, сушать на сонці і тим харчуються протягом літа, а на зиму розходяться у найближчі міста, а саме до Києва, Черкас та інших міст, заховавши попередньо на якому-небудь дніпровському острові, в потаємному місці, свої човни й залишивши там кілька сот чоловік на курені або, як вони кажуть, "на стрільбі". Вони мають і свої гармати: частково захоплені ними в турецьких замках, частково відбиті у татар. Спочатку козаків не було так багато, але тепер їх набралося до кількох тисяч, особливо багато їх стало останнім часом. Вони дуже часто завдають великої шкоди татарам і туркам і вже кілька разів руйнували Очаків, Тягінку, Білгород та інші замки, а в полях немало брали здобичі, так що тепер і турки й татари остерігаються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовища, як вони пасли їх раніше, так само не пасуть вони худоби й на лівому боці Дніпра, на відстані десяти миль від берега... Добре було б, щоб козаки були, але треба, щоб вони мали начальство й отримували платню..."²⁸ - резюмував автор.

З цієї розповіді випливає, що основна маса козаків приходила на промисли за пороги Дніпра влітку, а на зиму поверталася до своїх домівок. Зимувати на промислах залишалося небагато, щоб охороняти артільне майно. Жили вони в куренях, а для захисту від ворога використовували захоплені під час походів на турецькі фортеці гармати. Враховуючи неприступність деяких дніпровських островів, можна допустити, що для охорони козацького майна не було потреби у великій кількості людей. З другого боку, на наш погляд, збудовані козаками на островах курені можна розглядати як зимівники, а не як січові укріплення. В той же час ріст чисельності козацтва, зосередження в його руках необхідної зброї, зокрема гармат, створювали передумови для будівництва постійного укріпленого поселення - опорної бази Низового козацтва.

Відсутність аутентичних джерел та суперечливість окремих згадок не дозволяють зробити остаточні висновки про час та місце заснування Токмаківської Січі - головного центру Низового козацтва. Однак, враховуючи те, що козаки в XVІІ-XVІІІ ст. переважно посилалися на реформи та привілей польського короля Стефана Баторія (1576-1586 рр.), можна допускати, що це відбулося наприкінці 70-х - початку 80-х років XVІ ст. Розпорядження польських королів про встановлення суворого контролю над козацьким відхідництвом виявлялися малоефективними, бо ж самі старости були заінтересовані в його розвитку, оскільки отримували частину прибутків, а також сподівалися на розширення староств за рахунок новоосвоєних земель.

Проте чисельний ріст козацтва в перші роки правління Ст. Баторія викликав занепокоєння в Речі Посполитій. Оскільки українське козацтво брало участь у Лівонській війні на стороні Польщі, то польський король, як зазначає Д.Яворницький, скоріш за все лише у 1583 р. зважився піти на обмеження списку реєстровців до 600 чоловік та запровадження більш жорстких заходів щодо до тих козаків, які самовільно ходили на Низ²⁹. Старостам суворо заборонялося приймати низових козаків. Тобто з того часу відбувся остаточний поділ на реєстрових та низових козаків. У свою чергу це змусило останніх вжити заходів, які б гарантували їх безпеку не лише від нападів татар, але й від польського війська. Очевидно, до цього часу й відноситься влаштування Запорозького Коша на острові Томаківці та закріплення за низовим козацтвом назви “Військо Запорозьке”³⁰.