Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.)

Одним із проявів живучості січової ідеї стали січові свята. Вже перші роки діяльності “Січей” засвідчили, що народ полюбив ці товариства. “Січі” були майже в кожному повіті Галичини, а також у тих повітах Буковини, де переважали українці. Тож старшина Головного Січового Комітету вирішила провести перший огляд власних сил, подібно до того, як це робили польські та чеські “соколи”.

Перше таке свято відбулося 6 червня 1902 року в м. Коломиї. У ньому взяло участь кілька сотень січовиків. Із міського парку січовики промарширували з піснями на майдан над Прутом, де провели вистави та січові вправи. Хлопці - з топірцями і списами, а дівчата - зі стрічками та вінками. Дуже гарно продемонстрували січовики гасіння пожеж. Потім були танці в супроводі коломийок та народних пісень, що виконували учасники хору із с. Печеніжина. Гостями цього свята були М.Левицький та кошовий першої “Січі” на Буковині Корнійчук. [379, с. 41]. Друге січове загальнокрайове січове свято відбулося 28 червня 1903 року в Коломиї.

31 липня 1904 року відбулося повітове січове свято у Снятині. Його програму складали віче, похід і забави. На вічу обговорювалася проблема будівництва бурси (гуртожитку) для молоді [233, 1904. - С.119]. З цього приводу виступили В.Стефаник, К.Трильовський та М.Крикливець. Генеральним кошовим свята був І.Сандуляк. Під час святкування січовикам заборонялося мати при собі гуцульські топірці. Ще при в'їзді до Снятина місцеві жандарми відібрали від січовиків цю “небезпечну” зброю. Проведення січового свята в Снятині 1904 р. було справжнім подвигом організаторів січового руху. Адже воно проводилося тоді, коли січовики зазнавали найбільших переслідувань і навіть не могли мати при собі відзнак. Січове свято засвідчило, що січова ідея не тільки не згасла, але успішно продовжує розвиватися.

Третє січове свято Головний Січовий Комітет організував у Станіславові. У ньому взяли участь делегати більшості галицьких та буковинських “Січей”. Знаменним моментом цього свята була участь у ньому польських робітників, які виступили зі своїм хором. При цьому не дійшло до непорозумінь між поляками та українцями [233, 1904. - С. 106]. Це стало очевидним доказом того, що не польський народ, а його шовіністичні провідники ставилися вороже до січового руху.

Величне січове свято відбулося в Коломиї 1909 р. на честь Івана Мазепи та згадки про битву під Полтавою в 1709 р. З нагоди цього свята в українській пресі публікувалися статті про героїчні сторінки історії народу в часи гетьманування І.Мазепи. Зокрема наголошувалося, що “...в російській Україні святкують свято двохстолітньої річниці погрому України. Та наші гори трясуться, і в наших крісах порох ще сухий. Нехай пам'ятають цареві посіпаки, що під тими горами гуртуються нові великі сили, нехай пам'ятають, що воскресає і росте в силу нова Січ на Україні...”. [320, с. 44]. Спеціально для свята В.Пачовський написав пісню “Січ іде”, в якій наголошувалося, що дух Полтави ще не вмер, і Україна готується до нового вирішального бою. Січове свято розпочалося концертом у міському парку, де виступали: хори з Балинців і Печеніжина (Галичина) та студентського товариства “Січ” з Чернівців і оркестр “Січі” с. Рогізни, що на Буковині. Як згадував К.Трильовський, йому вдалося віднайти ноти до поклику, яким колись Запорозькі козаки скликали свою військову раду. Його новітні січовики знову покликали до життя. На святі з великою промовою виступив “січовий батько” - К.Трильовський. Він говорив про боротьбу гетьмана Мазепи за самостійну Україну та про потребу звернення до козацьких традицій на Західній Україні. [320, с. 40]. Гостями цього свята були Т.Старух, В.Стефаник, делегації “Сокола-Батька” зі Львова, а також усі українські радикальні соймові посли та відомий український письменник М.Коцюбинський, який був зворушений таким великим проявом національної свідомості західних українців. Потім, як звичайно, відбулися січові вправи та забави для молоді.

У 1911 році проводилося чергове, п'яте числом січове свято у Станіславові, в якому, окрім січовиків Галичини й Буковини взяли участь представники хорватських та словінських “Соколів”, а також парламентські та соймові посли соціал-демократичного спрямування.

Пишно відбувалося шосте січове свято в липні 1912 року в Снятині. Розпочалося воно, як і всі попередні, урочистим походом через місто. Біля міського магістрату відбувся мітинг, головною темою всіх промов було те, що в Європі настають неспокійні часи, й українцям потрібно гуртуватися до майбутньої боротьби за свою державність. І саме провідну роль у цьому мали б відіграти січовики, яких тут було представлено понад 9 тисяч Від буковинських “Січей” прибуло 516 делегатів на чолі з І.Поповичем, який виступив із промовою на мітингу. Слід відзначити, що це було останнє самостійне січове свято, організоване Українським Січовим Союзом.

Буковинські “Січі” також організовували подібні січові свята. Повітові свята майже щорічно відбувалися у Черніцях, Вашківцях, Кіцмані та Глибоці. Незважаючи на те, що буковинські січові свята не могли зібрати такої кількості учасників, як це було в Галичині, все ж вони були яскравим свідченням того, що січова ідея жива і також пустила глибоке коріння в краю.

Однією з визначних подій січового руху на Буковині стало посвячення прапора Чернівецької “Січі”. Організаторами цього свята була пророблена дуже велика робота, заздалегідь було розвішано великі афіші, запрошено галицьких Українців [237, 1910. - № 47. - С. 1]. 12 липня 1910 року в Чернівцях зібралося понад 2 тисячі гостей з найвіддаленіших куточків краю. Свято розпочалося академією, на якій відбулося посвячення прапора Чернівецької “Січі”. Потім свято продовжилося урочистим походом січовиків вулицями міста й демонстраціями січових вправ. Завершилося свято народними гуляннями та виставою “Верховинці” в міському театрі, яку поставив народний театр під керівництвом І.Захарка.

У 1911 р., у зв'язку із 50 річницею смерті Т.Шевченка, К.Трильовський закликав “Січі” гідно відзначити цю дату. Він запропонував січовикам придбати портрети Т.Шевченка, а також його “Кобзар”, які з цієї нагоди видало НТШ [140, арк. 14].

Навесні 1914 р. в Галичині та на Буковині широко відзначалися соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Організаторами святкових заходів виступали товариства “Січ”, “Просвіта”, а подекуди “Сокіл”. У більшості сіл Снятинського, Коломийського, Косівського повітів Шевченківські свята відбувалися за участю В.Стефаника та Марка Черемшини. З цієї нагоди майже в кожному селі насипали високі могили. Ось як описав цю подію В.Стефаник у новелі “Марія”: “…Могилу отсему Шевченкові сипали другі села на пам`ятку та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, було роботи в полі. А ми (січовики. - М.Г.) змовлялися і сипали ночами…” [494, с. 196]. До наших днів збереглася фотографія, на якій зображено В.Стефаника з високо піднятими руками в оточенні січовиків, що виступає на відкритті Шевченкової могили у с. Вовчківцях Снятинського повіту. З нагоди сотої річниці з дня народження Т.Шевченка на центральній площі у Старім Косові січовики висипали високу могилу, на яку поставили погруддя поета, зроблене скульптором Михайлом Гаврилком. Як згадував очевидець, “свято відкриття пам'ятника відбулося величаво. До Косова з'їхалися “Січі” з цілого повіту п'ять тисяч січовиків і січовичок отоді й відчулося велике значення січової організації для нашого народу” [307, с. 161].

Отже, пожежно-гімнастичні товариства “Сiч” відіграли помітну роль у підвищенні культурно-освітнього рівня галицького та буковинського селянства, зокрема через організацію курсів ліквідації неписьменності. Активно діяли січові читальні, де члени “Січей” мали можливість регулярно збиратися для читання й обговорення періодики, політичної та художньої літератури. Це сприяло підвищенню їхнього культурного й інтелектуального рівня, а також піднесенню національної свідомості. Досить насиченою і різноманітною була культурна діяльність січових товариств. Окрім регулярних забав та вечірок для молоді, січовики влаштовували концерти з нагоди різноманітних українських ювілеїв. Феноменальним явищем став гуцульський січовий театр, організований у с. Красноїлля (Гуцульщина) відомим письменником і громадським діячем Г.Хоткевичем. Найвищим проявом живучості січової ідеї стали загальнокрайові січові свята, де січовики демонстрували вміння і навички у боротьбі з вогнем, гімнастичну вправність, а також культурні досягнення. Своєю багатогранною діяльністю “Січі” засвідчили, що вони стали важливим консолідуючим фактором в українському національному русі Галичини й Буковини.

4.3. Стосунки “Січей” з громадськими організаціями Галичини й Буковини та визначними діячами українського національного руху

Досить плідними були стосунки “Січей” із численними громадськими організаціями Галичини й Буковини. До заснування та подальшої діяльності “Січей” значно спричинилося товариство “Просвіта”. Саме завдяки активній і наполегливій праці філій “Просвіти” формувався національносвідомий прошарок української еліти, який згодом відігравав авангардну роль в українському національному русі. Публікуючи твори українських письменників про героїчне минуле українського народу, “Просвіта” сприяла відродженню козацького духу серед населення Галичини й Буковини. З часу створення перших січових товариств керівництво “Просвіти” виявляло зацікавлення щодо їх діяльності, брало участь у численних січових святах [528, с. 712]. Чимало січових товариств розташовувалося у приміщенні читалень “Просвіти”, крім того, січові читальні регулярно комплектувалися виданнями “Просвіти”. Активними поширювачами січової ідеї були відомі просвітні діячі Я.Весоловський, М.Галущинський, М.Кордуба, Б.Лепкий, Є.Озаркевич, Є.Олесницький, В.Пачовський, В.Сімович, С.Смаль-Стоцький, В.Стефаник та Г.Хоткевич. Стараннями “Просвіти” в 1910 р. у Львові відбувся перший український просвітньо-економічний конгрес [231. - 1910, 28 (19) листопада. - С. 7], на якому розглядалися шляхи поліпшення економічного становища українського населення регіону. В ньому взяли участь представники різноманітних українських організацій краю, в тому числі й “Січей”. Під час роботи конгресу К.Трильовський виступив із великою промовою про значення “Січей” для українців. У багатьох галицьких селах товариства “Січ” виступали співзасновниками читалень “Просвіти”.

Після революційних подій 1905 р. галицькі січовики налагодили тісні стосунки з представниками “Просвіт”, що діяли в Наддніпрянській Україні. У липні 1912 р. в четвертому загальнокрайовому січовому святі, що проходило в Снятині, взяв участь голова філії “Просвіти” с. Мануйлівки на Катеринославщині Хома Сторубель. Активно співпрацювали товариства “Січ” із осередками “Просвіти” на Одещині.

Буковинські “Січі” підтримували зв'язки із товариством “Руська Бесіда”. Вони спільно організовували різноманітні політичні та культурно-освітні акції. Буковинські “Січі” постійно комплектували свої бібліотеки виданнями “Руської бесіди”. Товариство “Руська бесіда” виділяло окремим “Січам” кошти на культурно-просвітницьку роботу. Його накладом також видавалися статути для буковинських “Січей”.

Своєрідними і непростими були стосунки галицьких та буковинських “Січей” з українським сокільством. Незважаючи на те, що обидві організації своєю кінцевою метою вважали піднесення добробуту та забезпечення найкращих умов політичного і культурного розвитку українців в Австро-Угорщині, підходи до вирішення згаданих проблем значно відрізнялися. Це зумовлювалося тактикою та ідеологічними засадами Радикальної і Національно-демократичної партій, під впливом яких перебували згадані товариства. На перших порах між “Соколами” та “Січами” були достатньо приязні стосунки. Прослідковуючи історію їхніх взаємин, можемо побачити чимало випадків співпраці. Так, філія “Сокола” у Коломиї 28.06 1903 р. взяла участь у січовому святі, вона також регулярно відвідувала січові забави [147, арк. 37]. На прохання одного з координаторів січового руху І.Чупрея, “Сокіл-Батько” неодноразово надсилав підручник з гімнастики І.Боберського для потреб “Січей” [147, арк. 51]. Делегація львівського “Сокола” також взяла участь у святі прапора Чернівецької “Січі” 26 червня 1910 р. Кожний делегат подарував по 10 крон [156, арк. 32].

Як відомо, керівництво українського сокільства спочатку сприйняло зародження “Січей” як передвиборну акцію “вічного кандидата” на посла до парламенту К.Трильовського [230, 1905. - № 22. - С. 338]. Проте коли січовий рух завдяки особливим здібностям К.Трильовського як агітатора цілком охопив Покуття та поширився й на інші райони Галичини, це викликало занепокоєння серед організаторів сокільства. Воно проявлялося у звинуваченні “Січей” у підриві сокільського руху, ворожій політиці щодо народовців та духовенства. Керівництво січового руху, в свою чергу, звинувачувало український “Сокіл” у надмірному захопленні ідеями польського “Сокола”, угодовськими діями стосовно політики поляків у Галичині та зраді інтересів українського селянства. Все ж, попри всілякі пов'язані з тим неприємності, це мало і позитивні сторони, оскільки спонукало обидві організації до активнішого розвитку.

27 травня 1910 р. на засіданні ГСК розглядалася справа участі “Січей” у сокільському святі в Тернополі 26 червня 1910 р., на якому було ухвалено рішення взяти участь у святі “Січей” Тернопільщини, щоб показати громадськості могутність січового руху. У цьому святі взяли участь 520 січовиків з 26 товариств, яких очолив К.Трильовський. Під час свята чеська делегація висунула пропозицію, щоби січова організація вступила до “Союзу слов'янського сокільства”. К.Трильовський цю пропозицію прийняв схвально [140, арк. 4], але як виявилося згодом, вона не була втілена в життя.

Уже невдовзі, в іншому листі до повітових січових комітетів, К.Трильовський заявив: “Оскільки “Соколи” почали закладати свої “Січі”, які підривають січовий рух, ГСК ухвалив не брати участі в наступному з'їзді українського сокільства у Львові [140, арк. 7]. Все ж, незважаючи на заборону, окремі радикальні “Січі” прибули на сокільське свято, яке відбулося 9-10 червня 1911 р. [231, 1911. - 2 (15) серпня. - С. 5]. Не беручи до уваги заборону К.Трильовського, окремі радикальні “Січі” Калуського повіту 10 грудня 1911 р. взяли також участь у святкуванні сторічного ювілею М.Шашкевича, організованого “Соколом” [234, 1912. - № 1. - С. 1]. У цей період серед діячів українського національного руху зародилася думка про необхідність об'єднати в майбутньому січові та сокільські товариства. Так, Лонґин Цегельський вважав, що “злука фахових умінь і фахового знання, вироблених міськими “Соколами”, з ідейним розмахом “Січей” може дати добрі результати, коли б вони злучилися в одну могутню організацію під назвою “Січ” [521, с. 179]. Нерідко одні й ті ж особи були засновниками “Сокола” та “Січі” у своїх населених пунктах.

З метою поширення свого впливу на сільське населення за ініціативою Альфреда Будзиновського з 1901 р. при українських “Соколах” впроваджено курси протипожежних вправ, а 22 листопада 1902 р. утворився перший пожежний “Сокіл” у с. Скнилові біля Львова [275, с. 8]. Станом на червень 1905 р. нараховувалося 209 таких товариств. Вони діяли в більшості повітів Галичини, крім так званих “радикальних” ---- Снятинського, Городенківського, Коломийського та Косівського повітів [249, 1905. - № 106. - С. 3]. З січня 1910 р. частину цих філій “Сокіл-Батько” перейменовував на “Січ”, тому що “багато висказує виразно бажання належати до цієї організації, але мати назву “Січ” [231, 1913. - 13 марта. - С. 6]. Мета діяльності цих товариств була переважно подібною, до мети радикальних “Січей”. Відмінність сокільських “Січей” полягала в тому, що вони підпорядковувалися організаційним структурам “Сокола-Батька” і право членства у згаданих товариствах надавалося духовним особам.

У повітах, де радикальні ідеї не мали великого впливу, ідеологи сокільства нав'язували селянству свої “Січі”, користуючись необізнаністю селянства у тому, що сокільські та радикальні “Січі”, попри всю схожість, були різними організаціями. Це викликало обурення радикальних діячів, особливо К.Трильовського, які вмотивовано звинувачували керівництво “Сокола” у тому, що воно “вкрало” січову ідею та нерідко діяло нечесними методами і саме завдяки січовій ідеї здобувало собі прихильність серед частини українського селянства. Так, коли ініціативна група с. Будзанова Теребовлянського повіту надіслала листа до “Сокола-Батька” у Львові з проханням активізувати “Сокіл”, бо він “…вже кілька років існує тільки на папері” [155, арк. 26], старшина “Сокола-Батька” заснувала там свою “Січ”. Також, у відповідь на звернення жителів с. Олешів Турківського повіту: “Маємо намір заложити товариство “Січ”, а не знаємо де є таке товариство, що закладає “Січі”. Яка “Січ” є кращою?” [152, арк. 35], як і слід було очікувати, керівництво “Сокола-Батька” порекомендувало “Сокільську Січ”. В окремих місцевостях мало місце і невдоволення політикою радикалів, тому під впливом діячів сокільства радикальні “Січі” перетворювалися на сокільські. Так, “У с. Васючин Рогатинського повіту заснували товариство “Січ” на статутах Трильовського. Позаяк тепер цей статут не подобається, хочемо його переробити на ваш статут” [150, арк 51]. Жителі с. Корчина Стрийського повіту вирішили заснувати сокільську “Січ” у зв'язку з тим, що до “Січі” Трильовського не хочуть належати через її радикалізм. Коли їм надіслали статут “Сокола”, вони його повернули тому, що: “у нас “Сокола” не хотять, а “Січ”…” [145, арк. 4]. У суперництві з радикальними “Січами” представники “Сокола” нерідко вдавалися до прямого обману населення. Зокрема, у Бучацькому повіті, побачивши, що сокільські товариства втрачають підтримку, а селянство заявило, що не хоче “Сокола”, а лише “Січей”, вони стали поширювати неправдиву інформацію про те, що “…не можна закладати тов. “Січ”, бо Намісництво не затвердить статут, а всі “Січі” невдовзі перемінять на “Сокіл” [242, 1904. - 11 серпня. - С. 2].

Зустрічалося чимало випадків мирного співіснування сокільських та радикальних “Січей” в межах одного населеного пункту. Так, поряд із товариством “Січ” К.Трильовського, у с. Джурові Снятинського повіту паралельно діяла сокільська “Січ” [151, арк. 3]. Аналогічна ситуація спостерігалася і в с. Залучча на Коломийщині [146, арк. 9]. У с. Вишатичах Перемишльського повіту на загальних зборах “Сокола” 20.09.1910 р. було вирішено перейменувати його в “Січ” тому, що, на думку членів товариства, “назва “Січ” є рідніша, і нагадуватиме славну минувшину” [150, арк. 138].

Неординарністю відзначалися стосунки між січовим рухом та Християнсько-суспільною партією, що виступала виразником інтересів греко-католицького духовенства. Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. греко-католицьке духовенство відігравало, безсумнівно, позитиву роль в українському національно-визвольному русі, його стосунки з “Січами” були надзвичайно напруженими, а в багатьох випадках навіть ворожими. Причина полягала в несумісності ряду постулатів радикалізму з офіційною доктриною церкви. Найбільшим каменем спотикання виявився пункт січового статуту, в якому говорилося про світський характер січових товариств і заборону вступу духовенства. З цієї причини Християнсько-суспільна партія надавала всіляку підтримку альтернативним товариствам - сокільським “Січам”. У їхніх друкованих органах газеті “Руслан” та журналах “Нива” і “Місіонер”, що виходили у Львові, можемо знайти чимало матеріалу, в якому інформація про січовий рух подається тенденційно і дещо викривлено. Підлягають осуду і дії окремих січовиків, які, взявши на озброєння принципи войовничого антиклерикалізму, вели непримиренну боротьбу з представниками Християнсько-суспільної партії, що ще більше ускладнювало напружені стосунки між обома таборами тогочасного українського суспільства.

Москвофільська партія, яка діяла в Галичині й на Буковині, займала непримиренну позицію щодо “Січей” і весь час намагалася побороти цей рух. Для поширення своїх ідей серед селянства та з метою відштовхнути українців Галичини й Буковини від січового руху москвофіли з 1912 р. почали активно закладати пожежно-гімнастичні товариства “Русская дружина ім. М.Качковского”. Згідно зі статутом головне завдання цих товариств полягало у гасінні пожеж, гімнастичній та культурно-освітній діяльності. Вся їхня робота мала цілком проросійський характер, яскравим прикладом чого були товариські відзнаки, виконані в російських національних традиціях [136, арк. 1]. Москвофіли постійно звинувачували січовиків у тому, що вони “…борються проти Бога, віри і москалів” [225а, 1904. - 20 лютого. - С. 2], а також у навмисному вбивстві “русских патриотов”, що було, на нашу думку, вигадкою, а Під час різноманітних публічних акцій постійно ображали січовиків, що провокувало довготривалі конфлікти між січовиками та москвофілами. Коли розпочалася підготовча робота із заснування “Січі” у Суховерхові (Буковина), місцеві москвофіли стали чинити всілякі перешкоди, зводили наклепи на майбутнє товариство, підмовляи молодь не вступати до “Січі”, мотивуючи це тим, що товариство є витівкою нечистої сили. Та коли побачили, що їхні дії марні, то вислали делегацію до Крайового президента зі скаргою, що січовики не ходять до церкви і не постять [248, 1904. - № 11. - С.81]. Буковинські москвофіли час від часу безпідставно оскаржували січовиків перед органами державної влади, звинувачуючи їх у тому, що вони вечорами стріляють з вогнепальної зброї, лякаючи місцеве населення [235, 1906, 25 серпня (7 вересня). - С. 8]. 22 березня 1905 р. збори “Русского православного народного дома” звернулися до Чернівецької консисторії з проханням заборонити відвідування церкви січовиками у товариських відзнаках [235, 1905. - № 6. - С. 3], оскільки через це чимало членів москвофільських товариств ставали прихильниками січового руху.

Влітку 1910 р. на січове свято до Чернівців їхало багато членів “Січей” через Нові Мамаївці (один з найміцніших осередків москвофільства на Буковині) зі співом “О честь вам, кацапські лайдаки” [250, 1910. - № 10. - С. 3]. То ж мамаївські москвофіли захотіли їх провчити - закидали їх камінням, порозбивали музичні інструменти. У с. Вителівка Кіцманського повіту священик-москвофіл під час кожної проповіді ображав січовиків з метою дискредитації товариства. У відповідь січовики подали на нього до суду та перестали ходити до церкви [242, 1905. - 20 квітня. - С. 2]. У Кліводині місцеві москвофіли залякували населення тим, що, мовляв, січовиків заберуть їх на війну, а також будуть стягувати з них великі податки [222, 1904. 30 січня (20 лютого). - С. 2].

Плідно співпрацювали з січовим рухом відомі українські громадські діячі Галичини й Буковини. Особливо відзначався в цьому один з ідеологів та організаторів Радикальної партії М.Павлик. Він надавав практичні поради К.Трильовському з питань організації діяльності січових товариств, регулярно публікував статті у січовій періодиці, виступав на січових вічах та зборах [170, арк. 69 - 90].

Постійно брав участь у численних судових процесах, де захищав покривджених січовиків у період переслідувань січового руху, адвокат В.Охримович. На прохання В.Стефаника [165, арк. 1 - 14] він у 1907 р. виступав на вічах, організованих покутськими січовиками на підтримку загального виборчого права.

Активно підтримував січовий рух І.Франко. У період з 1901 по 1914 рр., окрім 1905 і 1908 років, він проводив літні місяці у с. Криворівні на Гуцульщині [353, с. 45], де брав участь у діяльності січових товариств. З його ініціативи було засновано читальню й товариство “Січ” у гуцульському селі Голови. У січових читальнях користувалися неабиякою популярністю твори “Каменяра”. Його поезії “Не пора, не пора!” та “Гей, “Січ” іде, красен мак цвіте” стали січовими гімнами. З великою прихильністю ставилися до І.Франка й буковинські січовики. Під час відвідин письменниці О.Кобиляської він неодноразово виступав перед місцевими січовиками з читанням поеми “Мойсей”.

Січовий рух, що на початку ХХ ст. набув значного поширення на теренах Галичини і Буковини, привернув до себе значну частину української інтелігенції, здійснив великий вплив на В.Стефаника, Л.Мартовича та Марка Черемшину і на кілька років став невід'ємною часткою їх життя. Вищезгадані письменники брали активну участь у заснуванні ряду “Січей”, і в період переслідувань січового руху, надавали юридичну допомогу окремим товариствам. Вони допомогли й підвищенню освітнього та культурного рівня селян-січовиків, піднесенню їх національної свідомості. Твори письменників “Покутської трійцї” давали наснагу січовикам у боротьбі за право бути повноправними господарями на своїй землі.

Василь Стефаник особливо активно співпрацював з січовим рухом у період свого проживання в с. Стецева, у тестя о. Кирила Гаморака з 1904 по 1910 рік. Разом з дружиною Ольгою він належав до місцевої “Січі” [6, арк. 5]. В цей час він брав активну участь у зборах та нарадах покутських “Січей”, а також відвідував окремі січові товариства Вашківського та Кіцманського повітів сусідньої Буковини. Був у приятельських стосунках із провідником буковинських радикалів, а з 1907 р. отаманом “Союзу Січей на Буковині” - Теодотом Галіпом. В.Стефаник регулярно відвідував адвоката, одного з провідників Радикальної партії - Северина Даниловича, який в 1900 - 1909 рр. працював на Тернопільщині [62, арк 14 - 18]. Тут він написав кілька новел, а також брав активну участь у різноманітних акціях, що проводили місцеві “Січі”.

Активно співпрацював з січовим рухом і Марко Черемшина. У 1906 р. він став помічником адвоката М.Лагодинського в м. Делятині (Надвірнянський повіт). Письменник згадував: “Тут я перебував шість чи сім годів і займався січовою організацією та просвітою селян в кожнім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже любили” [522, с. 349]. Його новели “Святий Николай у гарті” та “Раз мати родила” окремі “Січі” інсценізували. Марко Черемшина брав активну участь у заснуванні та оформленні необхідної документації кількох “Січей” Надвірнянського повіту. У липні 1907 р. за його активною організаторською участю було засновано товариство “Січ” у Ворохті. У Делятині Марко Черемшина належав до головного проводу “Січі”. В час, коли М.Лагодинський займався посольськими справами у Відні, І.Семанюк повністю заступав його на посаді адвоката, був чи не головним захисником покривджених січовиків Надвірнянського повіту, а також вів скарбницю “Головного січового комітету” у період його відсутності. Завдяки активній громадській діяльності адвоката І.Семанюка з 1906 по 1912 рр. Делятин перетворився в один із центрів січового руху в Надвірнянщині. За рекомендацією членів Радикальної партії, особливо В.Стефаника, І.Семанюк у 1912 р. відкрив адвокатську канцелярію в м. Снятині, яка швидко стала місцем цікавих зустрічей з селянами-січовиками та місцевими інтеліґентами.

До прихильників січового руху та активних поширювачів січової ідеї слід віднести адвоката і письменника Леся Мартовича. Л.Мартович належав до провідників Радикальної партії, був активним дописувачем до її органу - “Громадського голосу”, а певний час навіть редактором. Разом з К.Трильовським і В.Стефаником засновував перші покутські “Січі”. Збереглися спогади про те, що він виголосив промову при відкритті “Січі” в с. Топорівцях на Городенківщині [305, с. 117]. Л.Мартович співпрацював із селянами-січовиками Львівщини під час аграрних страйків. Тут він організував безплатну адвокатську допомогу страйкуючим, захищав їх від переслідувань владних структур. Л.Мартович написав для січових драматичних гуртків сценарій вистави “Політична справа”, де показав становлення січового руху, утиски “Січей” з боку недоброзичливців, зокрема євреїв-лихварів. Це яскраво ілюструє діалог між корчмарем Мошком та кошовим “Січі” - Іваном: “- Мошко: Відколи ви заложили в селі читальню, в мене відпала більша частина зарібку. - Іван: Люди самі взяли собі такий звичай, що хто приступає до “Січі”, то тому вже й неподоба пиячить” [49, арк.10]. Письменник осудив дії несвідомого селянства в особі Грицька, який радить кошовому: “Ти собі дай спокій з “Січею”, кинь геть… “Січ” і читальня то не для парубка… парубок має потребу забавлятися” [49, арк.11]. У творі показано прихильність до січового руху сільської молоді та малих дітей, що було в усій Галичині й на Буковині. Л.Мартович переконливо доводив у згаданій драмі що, тільки згуртувавшись у “Січі”, українське селянство могло досягти позитивних змін у своєму житті. Незважаючи на те, що ця п'єса не вийшла друком за життя письменника, вона поширювалася в рукописному варіанті по всьому краю, була в репертуарі багатьох “Січей”, про що свідчать повідомлення в тогочасній українській пресі.

На прохання К.Трильовського співпрацював із січовим рухом і С.Єфремов [65, арк. 1]. Він був автором численних матеріалів з історії козацтва та громадсько-політичного життя наддніпрянських українців, які публікувалися у січовій періодиці. А в часописах, що видавалися в підросійській Україні, публікував матеріали про життя галицьких та буковинських українців, де першоплановою була інформація про січовий рух. К.Трильовський плідно співпрацював з редакцією журналу “Киевская старина”. Він регулярно надсилав до Києва номери редагованої ним “Хлопської правди”, а також використовував для публікацій у січовій періодиці історичні матеріали з “Киевской старины” [64, арк. 1]. В 1909 р. В.Доманицький видав брошуру “Про Галичину та життя галицьких українців” [405], в якій розкрив позитивні сторони січового руху і також закликав створювати подібні товариства в Наддніпрянщині.

У липні 1912 р. в загальнокрайовому січовому святі, яке відбулося в Снятині, взяв участь голова Мануйлівського осередку “Просвіти” (Катеринославщина) Хома Сторубель. Як згадував сучасник, “його поява у справжньому козацькому одязі зробила на з'їзді сенсацію” [280, с. 150]. Згодом він став активним пропагандистом січової ідеї в Наддніпрянській Україні.

У 1907 р. адвокат І.Макух розгорнув активну радикальну діяльність у Городенківському повіті. За його підтримки активізували роботу “Січі” в громадах: Ісаків, Петрилів, Сокирчин та Сваричів [135, арк. 6].

Із прихильністю ставився до січового руху о. І.Попель. В одному з листів до О.Барвінського він заявляв, що “…ляхи бояться організації народу, а моїми “Січами” я до сего веду” [56, арк. 53]. Він також засуджував негативне ставлення духовенства до “Січей”, вказував редакторові органу Християнсько-суспільної партії - газети “Руслан” на недопустимість нападок на січовий рух з причини ненависті духовенства до особи К.Трильовського [56, арк. 65]. Під час інтронізації новопризначеного єпископа Станіславської єпархії Григорія Хомишина, яка відбулася 19 червня 1904 р., о. І.Попель намагався організувати зустріч єпископату УГКЦ з січовиками, де планувалося обговорити проблеми, які виникли у стосунках між “Січами” та духовенством. Духовенство відмовилося від діалогу. Все ж у приватній розмові гуцульські січовики звернулися до митрополита А.Шептицького з проханням захистити їх від сваволі окремих священиків. На що митрополит Андрей дав пораду, “…щоби назвати “Січі” іншим іменем, бо назву “Січ” Намісник не любить” [242, 1904. - № 10. - С. 76]. Прихильно ставився до “Січей” відомий громадський діяч Галичини о. Тит Войнаровський. У період перебування на посаді пароха с. Балинців Коломийського повіту (1893 - 1910 рр.) він налагодив приязні стосунки з місцевою “Січчю”, надавав товариству цінні практичні поради щодо заснування і ведення власної крамниці. Отець Войнаровський неодноразово виступав в обороні січових товариств під час переслідувань, звертаючись до Галицького намісництва зі скаргами на свавілля представників місцевої влади. До січових приятелів серед священиків слід віднести о. І.Рогужинського, пароха с. Микитинців Косівського повіту, о. Волянського з Криворівні (Гуцульщина), о. Лугового з Нижнього Вербіжа (Коломийщина). Кошовою товариства “Січ” у Старому Косові була “попадя” (дружина місцевого пароха), який надзвичайно прихильно ставився до січового руху. Тісно співпрацював з “Січами” парох с. Стецеви Снятинського повіту о. К.Гаморак. Він неодноразово виступав на захист покривджених січовиків, давав їм цінні поради. На знак подяки за прихильність до товариства місцеві січовики купили йому дорогі ризи. На Рогатинщині до січового руху приязно ставилися о. П.Кудрик, о. С.Городецький, о. Й.Яворський та о. Ваньо [332, с. 227].

Станом на 1913 р. у Галичині діяло 247 польських сокільських товариств, згуртованих в семи округах загальною кількістю 29153 члени [75, арк. 84]. Під їхній вплив потрапляла частина української гімназійної молоді, що згодом переносила кращі традиції польського сокільства в український січовий та сокільський рухи. Польська спільнота в Галичині також мала пожежно-гімнастичні товариства “Дружини Бартошеві”, в завдання яких, поряд із гасінням пожеж, входило “створення вогнища польського національно-культурного життя” [133, арк. 4]. Згадані товариства діяли головним чином у польських громадах і гуртували польське населення. Нами не виявлено випадків відкритої ворожнечі чи тісної співпраці між польськими “Дружинами Бартошевими” та аналогічними українськими “Січами”.

Як бачимо, поряд із недоброзичливцями, січовий рух у Галичині й на Буковині завоював чимало прихильників. Ними виявилися українські парламентські та соймові посли, які завжди намагалися використовувати свої посольські мандати для захисту січового руху. По-різному сприяла “Січам” більшість галицьких і буковинських учителів-українців. Своєрідну позицію займало духовенство. Найконсервативніша його частина намагалася всіляко очорнити та будь-якими способами побороти січовий рух. Все ж існувало і прогресивне духовенство, яке сприйняло “Січі” як складову українського національно-визвольного руху і зуміло налагодити плідну співпрацю з січовими товариствами.

Підсумовуючи викладений у розділі матеріал, автор прийшов до таких висновків.

Діяльність “Січей” мала досить широкий спектр і торкалася практично всіх сфер життя українців Галичини й Буковини. “Січі” брали активну участь у передвиборній боротьбі до австрійського парламенту та крайових соймів. Особливо помітними були їхні виступи на підтримку введення загального виборчого права під час виборчої кампанії 1907 р. У цей час в регіоні розпочався великий вічовий рух, який розбудив селянство і покликав його до активної участі в політичному житті. У більшості населених пунктів організовувалися багатолюдні бурхливі віча, на яких задавали тон січовики. Незамінними учасниками селянських віч у Галичині й на Буковині були активні діячі січового руху. Під час виборів січовики виявлялися найсвідомішою частиною українського населення регіону.

Значна увага в діяльності січових товариств приділялася ліквідації неписьменності серед сільського населення. Факти засвідчують, що в тих населених пунктах, де активно діяли “Січі”, протягом трьох-чотирьох років більшість членів товариств ставали письменними. Це було дуже важливо, адже тільки письменна людина могла брати свідому участь у громадсько-політичному житті, відстоювати свої національні інтереси. При більшості січових товариств активно діяли січові бібліотеки, які комплектувалися різноманітними українськими виданнями і відігравали важливу роль у підвищенні культурного й освітнього рівня членів січових товариств. Січовий рух залишив глибокий слід у пісенній творчості українців Галичини й Буковини. Січові пісні, які виконувалися на різноманітних заходах, що проводилися “Січами”, здійснили помітний вплив на формування української національної свідомості. До найвідоміших січових поетів слід віднести К.Трильовського, С.Яричевського, Віру Лебедову, О.Шпитка та М.Гайворонського. Їхні твори регулярно публікували на своїх сторінках радикальні й січові видання, що виходили у згаданий період в Галичині та на Буковині, а також у спеціальних “Січових співаниках”, редагованих К.Трильовським. Багатою і різноманітною була театральна та фольклорна діяльність січових товариств. “Січі” регулярно влаштовували цікаві вечірки концерти, а також театральні вистави. Під час проведення згаданих мистецьких заходів пропагувалися кращі здобутки української культури, національні традиції і звичаї.