Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.)

У кожному українському повіті Галичини діяла Повітова січова рада, яка складалася з усіх кошових місцевих січових та стрілецьких товариств і керувала їхньою діяльністю в повіті. Повітова січова рада обирала Повітову січову старшину, в обов'язки якої входила координація січового руху в своєму повіті у період між засіданнями Повітової січової ради. Повітова січова старшина складалася з дев'яти членів: повітовий отаман, осавул, писар, скарбник, обозний і чотири четарі. Члени цієї старшини повинні були постійно мешкати в своєму повіті. У випадку, коли в повіті нараховувалося менше п'яти “Січей”, Генеральна січова старшина могла прилучати їх до найближчої повітової січової організації.

Варто зазначити, що в Галичині ще діяли товариства “Січ” при українському “Соколі”, які підпорядковувалися його організаційним структурам. Станом на 1914 р. нараховувалося 602 сокільські “Січі” [510, с. 440], найпоширенішими вони були на теренах Львівщини, частково Станіславщини і Тернопільщини.

З метою поліпшення роботи січових товариств, за рекомендацією “Головного січового комітету” в кожному повіті створювалися “Повітові Січі”, головне завдання яких полягало в організації пожежно-гімнастичних курсів, а також налагодженні культурно-освітньої та громадсько-політичної діяльності місцевих “Січей”. Досягнення згаданих завдань передбачалося наступними засобами: “…набуванє і удержуванє приборів пожарних Удержуванє хору, устроюванє поучувань пожарних і гімнастичних вправ та атлетичних забав… Удержуванє хору та устроюванє курсів для анальфабетів (неписьменних - М. Г.)” [177, арк. 6]. У повітових “Січах” членство надавалося січовим товариствам та окремим фізичним особам. Як звичайні члени, що вступали до “Повітової Січі”, так і члени старшини складали урочисту присягу на вірність січовій справі та українському народу (див. дод. “З”).

13 грудня 1912 р. Галицьке намісництво затвердило статут “Повітової Січі” у м. Городенці [88, спр. 3951, арк. 1], очолив товариство І.Радуляк. Один із найактивніших січових діячів, Юра Соломійчук-Юзенчук, в 1910 р. заснував “Повітову Січ” у Косівському повіті, до якої увійшло 46 січових товариств [228, 1910. - 14 вересня. - С. 3]. 28 травня 1910 р. один із ідеологів та організаторів Радикальної партії - Северин Данилович заснував “Повітову Січ” у Бурштині [115, арк. 25].

Товариство “Повітова Січ” у Львові утворилося 1908 р. Спочатку воно розміщувалося по вулиці Личаківській, а згодом на Коперника, 5. Першим кошовим “Січі” був співробітник М. Драгоманова та близький товариш І. Франка - М. Павлик. До першої старшини належали: осавул - студент Львівської політехніки Н. Миронович, а також С. Фенюк, М. Репета, К. Пацулівна, І. Волошин, М. Угрин та інші [279, с. 231]. Восени 1911 р. відбулися загальні збори, на яких знову обрали кошовим М. Павлика, а осавулом О. Семенюка. Оскільки М.Павлик вже був похилого віку та слабкого здоров'я і ще займався опрацюванням творчої спадщини М. Драгоманова, січовими справам він присвячував дуже мало часу. Тоді, фактичне керівництво товариством здійснював енергійний осавул О.Семенюк. У зв'язку з тим, що в липні 1912 р. О.Семенюк виїхав зі Львова, кошовим львівської “Повітової Січі” обрали Я. Весоловського. З березня 1913 р. “Повітову Січ” у Львові очолював Р.Дашкевич [279, с. 232]. З цього часу активізувалися студенти, що належали до товариства. Нова старшина взяла курс на пропаганду стрілецької ідеї. Зокрема, організовувалися щоденні січові та стрілецькі вправи, а також проводилася велика робота з активізації діяльності “Січей” Львівського повіту. Тільки з квітня 1913-го по квітень 1914 року делегати “Повітової Січі” у Львові здійснили 188 поїздок до навколишніх сіл [228, 1914. - 2 марта. - С. 8], де виголошували реферати, проводили збори та організовували пожежно-гімнастичні курси, що активізувало січовий рух на Львівщині. З ініціативи Львівської “Повітової Січі” 15 червня 1913 р. відбулося у Львові січове свято з нагоди сорокарічного ювілею літературної та громадської діяльності І.Франка. Напередодні свята члени “Повітової Січі” у Львові звернулися до української громадськості із закликом до галицьких “Січей” “…провести Франкові свята, а дохід з них хай іде на ювілейний дар для І.Франка” [12, арк. 1]. На цей заклик відгукнулася значна частина січових товариств, а Франкове свято стало поштовхом до ще більшої активізації січового руху на Львівщині.

Товариство “Повітова Січ” у Тернополі нараховувало близько 60 членів. Його очолював син місцевого вчителя В.Сеник [298, с. 194]. Тернопільська “Повітова Січ” засновувала січові товариства в сусідніх повітах і опікувалася ними, також було організовано два пожежно-гімнастичні курси для “Січей” Тернопільщини, численні культурно-просвітні заходи. Отаманом “Повітової Січі” у Бережанах був письменник й адвокат А.Чайковський. Ця організація щорічно організовувала курси протипожежної та гімнастичної справи, різноманітні січові свята.

Енергійно працювала над активізацією діяльності “Січей” Дрогобицького повіту місцева “Повітова Січ”, кошовим якої був Іван Захарович Франко [227, 1911. - 19 травня. - С. 4]. “Повітова Січ” у Мостиську утворилася 17 червня 1911 р., її кошовим став Любомир Данилович [134, арк. 1].

У тих повітах, де діяло кілька десятків січових товариств, для полегшення координації їх роботою створювалися окружні “Січі”, до яких входило по кілька сусідніх “Січей”. Одним із таких осередків у Снятинському повіті була окружна “Січ” у с. Ілинці, заснована в 1909 р. [92, арк. 2]. Вона об'єднувала “Січі” в Ілинцях, Заболотові, Олешкові, Джурові, Тулукові, Тростянці й Попельниках. Кошовим її був один із найактивніших діячів січового руху та радикальної партії Д.Мойса з с. Ілинці. У червні 1912 р. одним із організаторів січового руху І.Чупреєм було засновано окружну “Січ” у Яблунові на Гуцульщині [63, арк. 1]. Загалом напередодні Першої світової війни у Галичині нараховувалося 29 повітових та окружних “Січей”.

Організатори січового руху дбали про підготовку електорату для “Січей” серед молодого покоління. При окремих січових товариствах утворювалися “Дитячі Січі”. Однією із найкращих була дитяча “Січ” у с. Комарові Сокальського повіту на Львівщині. Її організували діти місцевих січовиків віком від 10 до 12 років. Дитячим товариством керувала спеціально обрана з дітей старшина, яка мала такі ж назви, як і в дорослих січовиків. Усі рішення старшини “Дитячої Січі” узгоджувалися з кошовим “дорослої” “Січі”. При “Дитячій Січі” діяли секції гімнастики та військової муштри. Члени “Дитячої Січі” мали свою бібліотеку, яка комплектувалася переважно дитячими виданнями “Просвіти”. Вони брали участь майже у тих заходах, що і їхні батьки-січовики. Важливим дисциплінуючим фактором для дітей-січовиків стало запровадження обов'язкової сплати членських внесків. Величина внеску становила 5 - 6 крон в місяць. На думку організаторів згаданих січових товариств, головне їхнє завдання полягало у “…вихованні радикального патріотизму серед дітей” [176, арк. 32]. Дитячі січові товариства мали свої відзнаки (ленти, хоругви) як у справжніх “Січей”, тільки дещо менших розмірів. Ідея “Дитячих Січей” знайшла підтримку в керівництва “Українського Січового Союзу”, свідченням чого стала публікація у першому числі “Січових вістей” за 1912 р., в якій звучав заклик закладати при кожній “Січі” дитячі відділи.

У 1912 - 1913 стараннями А. Лотоцького та М. Угрина-Безгрішного в Рогатинській гімназії утворилося товариство “Молода Січ”, яке керувалося засадами “Січей” К.Трильовського. Згадане товариство мало свою старшину, відзнаки та прапори, як у радикальних “Січах” [332, с. 227]. Старшина обиралася гімназистами раз у два місяці. Вищеназване товариство головним завданням своєї діяльності вбачало піднесення української національної свідомості серед гімназійної молоді та підготовки її до майбутньої боротьби за волю України. Досягнення мети передбачалося наступними засобами: “Ґрунтовним вивченням історії України та української літератури, вихованням серед учнів духу взаємодопомоги, вдосконаленням фізичної підготовки гімназистів” [333, с. 22]. За досить короткий термін “Молода Січ” імені гетьмана І. Мазепи стала однією з найкращих у Галичині. Уже в наступному, 1913-14 навчальному році “Молода Січ” діяла в п'яти гімназійних класах. Це була єдина дитяча “Січ”, що користувалася власною печаткою.

У наш час точно встановити кількість пожежно-гімнастичних товариств “Січ”, які діяли в Галичині напередодні Першої світової війни, досить важко. Загальноприйнятою є цифра 813 [368, с. 138; 507, с. 232], яку наводять більшість дослідників, опираючись на матеріали тогочасної періодики. Проте ці дані не можуть бути точними, оскільки в той час координаційними органами січового руху не проводилося повного перепису січових товариств. На нашу думку, ця цифра є дещо заниженою, оскільки не враховувалися ті товариства, які юридично існували, але фактично не діяли. Тому більш імовірною є кількість “Січей” близько однієї тисячі. Загалом, пожежно-гімнастичні товариства “Січ”, що керувалися статутами, розробленими К. Трильовським, станом на 1914 р. діяли у 46 повітах Галичини (див. дод. “В”), що свідчить про масовість та широку народну підтримку цього руху. Число січових товариств на території Галичини було нерівномірним, що зумовлювалося рядом факторів, а саме позиціями Радикальної партії в тій чи іншій місцевості, присутністю інтелігенції яка сприйняла січову ідею, наявністю регулярного транспортного сполучення між окремими регіонами Галичини і координаційними центрами січового та радикального руху містами Львовом, Станіславом та Коломиєю. Найбільше січових товариств - 53 було у Снятинському повіті. Однією з кращих “Січей” на Снятинщині була Вовчківська. У громадах Ілинці та Микулинці діяло по дві “Січі” [127, арк. 1 - 173]. До кращих січових центрів повіту належало і село Залуччя. Тут успішно розвивалося три січових товариства [127, арк. 1 - 173].

Оскільки в 1906 - 1907 рр. спостерігався певний спад у діяльності “Січей”, то 21 березня 1907 р. відбулася нарада делегатів “Січей” Снятинського повіту, на якій обрали спеціальний комітет для контролю над роботою січових товариств. Діяльність цього комітету дала позитивні результати. Для прикладу, якщо товариство “Січ” у Видинові станом на 1905 р. перебувало в занепаді і, як стверджував сучасник, тут не проводилося січових вправ, видинівські січовики ігнорували всі масові січові заходи, що проводилися у повіті [242, 1905, Ч. 16 с. 3], то вже у 1910 р. воно досить гарно розвивалося, мало близько 600 крон заощаджень, які планувалося витратити на придбання вогнегасної установки. Товариство також разом з читальнею “Просвіти” та “Народною спілкою” взяло участь у побудові “Народного дому” [228, 1910. - 13 серпня. - С. 3].

З даних статистики бачимо, що Снятинський повіт відзначався порівняно великою кількістю січових товариств. Їх нараховувалося: в 1900 р. - 1; 1901 р. - 6; 1902 р. - 7; 1903 р. - 13; 1904 р. - 36; 1905 р. - 37; 1906 р. - 38; 1907 р. - 39. Станом на 1909 рік у повіті діяло 42 “Січі” в 34 громадах [82, арк. 12], а в 1913 р. - 53 січові товариства.

Одне із перших та найактивніших січових товариств Коломийщини знаходилося у Печеніжині, засноване у 1901 році [118, арк. 2]. До найбільш свідомих і найорганізованіших також належала “Січ” у с. Балинці. Чимала заслуга у цьому була відомого громадського діяча пароха о. Тита Войнаровського (див. дод. “А.7”).

У період переслідувань січового руху, 13 жовтня 1913 р., Галицьке намісництво ліквідувало “Січ” у с. Великій Кам'янці Коломийського повіту “з причини примушування окремих робітників до страйку рільничого” [97, арк. 39]. В тому ж році місцева влада ліквідувала “Січ” у с. Рогині як політично неблагонадійну організацію [97, арк. 58]. У зв'язку з тим, що у Великій Камінці ліквідували “Січ”, замість неї 5 березня 1905 р. відкрито “Народну спілку” [242, 1905. - 23 марта. - С. 99], до якої вступили майже всі колишні січовики. У Нижньому Вербіжі довгий час “…товариство “Січ” спало кріпким сном” [228, 1907. - 12 марта. - С. 3]. 3 березня 1907 р. найактивніші січовики скликали загальні збори, на яких обрали нову старшину. Відтоді згадане товариство набуло значної динаміки у розвитку. На 1912 рік у Коломийському повіті діяла 51 “Січ”, а також 22 у Печеніжинському (див. дод. “В”). Більше половини з них працювали досить активно. Найчисельнішою була “Січ” у Балинцях, яка в 1909 р. нараховувала 209 січовиків [174, арк. 224], інші січові товариства нараховували в середньому від 50 до 100 членів.

Активно розвивався січовий рух у Городенківському повіті. Першу “Січ” тут засновано в 1902 р. у с. Топорівці стараннями К.Трильовського, В.Стефаника та Л.Мартовича. [305, с. 127]. У Городенківському повіті працювали два активні члени Радикальної партії - Іван Радуляк з Глушкова й Микола Шлемкевич з Серафинець, які займалися організацією “Січей” та читалень “Просвіти”. Відповідно, найкращі січові товариства були в цих населених пунктах. 20 вересня 1903 р. відкрито товариство “Січ” у с. Торговиця-Пільна. З 20 червня 1907 р. діяла “Січ” у с. Передівані, але вона не проявляла активної діяльності, і на загальних зборах 13 лютого 1910 р. було прийнято рішення про її саморозпуск [89, арк. 20]. Всього напередодні Першої світової війни в Горденківському повіті нараховувалося 33 “Січі” [256, 1913. №. 1. С. 8].

На Гуцульщині (Косівський та Надвірнянський повіти) січовий рух прокладав собі шлях досить важко, адже у той час значна частина гуцулів була відірвана від цивілізованого світу. Дорога з твердим покриттям закінчувалася біля села Яворова, в більшості випадків представники інтелігенції, що прибували сюди з просвітньою метою, далі не доходили. На той час лише К.Трильовський не побоявся труднощів. Він володів даром підшукувати серед гуцулів однодумців для січової роботи. В 1902 р. утворилися січові товариства в Космачі й Микитинцях, 1903 р. у Жаб'ї. Найпліднішим виявився 1904 рік. У цей період засновано січові товариства у таких гуцульських громадах: Річка, Голови, Ферескул, Криворівня, Яблуниця, Красноїлля, Полянки, Перехресне, Ясенів Гірський, Довгополе, Устеріки, Бистрець, Космач та Шешори [125, арк. 3 - 403]. 13 березня 1906 р. стараннями М.Климкевича та І.Семанюка (Марка Черемшини) було засновано “Січ” у Делятині Надвірнянського повіту [125, арк. 114]. Делятинська “Січ” нараховувала понад 250 членів, а також мала один із найбільших духових оркестрів, що складався з 25 інструментів [306, с. 171]. Делятин на деякий період став центром січового руху в Надвірнянщині. Сюди сходилися січовики і прихильники Радикальної партії на січові свята, віча, збори, особливо із Заріччя, Яремча, Ослав, Майдану, Яблуниці, Микуличина, Ворохти та Ланчина. Проте в 1911 - 1912 рр. спостерігався занепад у діяльності згаданого січового товариства, зумовлений відтоком колишніх молодих активних членів на еміграцію. Зазначимо, що спочатку “Січі” знайшли велику прихильність серед гуцулів, але згодом ідея “Січей” почала тьмяніти насамперед через те, що більшість гуцулів у літні місяці виїжджала на заробітки.

Особливістю гуцульських “Січей” була наявність великої кількості старших членів. Нерідко до товариств входили заміжні, старі, сивоволосі гуцулки. Вони ж найбільше гордилися січовими лентами, в яких навіть відвідували церкву, і заповідали хоронити себе в них після смерті [300, с. 153]. Зате в гуцульських “Січах” було порівняно мало дівчат. Це можна пояснити особливістю гуцульського укладу життя, де зберігалося чимало пережитків далекого минулого. В результаті цього гуцульська дівчина була чимось неповновартісним у громаді, й тільки вийшовши заміж (а виходили в дуже молодому віці) і ставши ґаздинею, набувала рівноправності та загальної пошани. За нашими підрахунками, на 1913 р. у Косівському повіті діяло 46, а в Надвірнянському 28 січових товариств.

Характеристику соціальної бази січового руху спробуємо здійснити, використовуючи схему, запропоновану дослідником О.Павлишиним [465а], взявши за основу архівні документи, матеріали тогочасної періодики, мемуарну літературу. За віковими параметрами до січових товариств переважно належала молодь дошлюбного віку 15 - 24 років. Проте на Покутті, Гуцульщині та в окремих буковинських громадах зустрічаємо селян 40-50 річного віку. Що ж до статі, то в “Січах” чисельно, на 70 -80%, переважали чоловіки [174]. За освітнім рівнем близько половини рядових членів січових товариств мали закінчену початкову школу і були письменними. За нашими підрахунками, близько 10% членів старшини галицьких “Січей” були неписьменними. Разом з тим, серед старшини січових товариств на Буковині переважали вчителі. Члени старшини “Головного січового комітету”, а згодом “Українського січового союзу” та “Союзу Січей” на Буковині переважно мали вищу освіту, зокрема переважали адвокати. У Галичині члени “Січей” та їх прихильники за партійною належністю в основному були радикалами. На Буковині - січовики симпатизували народовцям, незважаючи на те, що з 1907 р. провід “Союзу Січей” перебував у місцевих радикалів.

Подальший розвиток січової ідеї спричинився до її трансформації у стрілецьку, внаслідок чого “Січі” в 1913 - середині 1914 рр. стали базою для формування українських парамілітарних товариств “Українські Січові Стрільці”. Зазначимо, що перші парамілітарні організації на території Галичини почали створювати поляки. Прихильники ППС і Ю.Пілсудського створили “Zwi№zek strzelecki” (стрілецька спілка). На початок 1914 р. вони нараховували понад 9 тис. осіб [268, 1914. - 20 березня. - С. 1]. Ідеологічно й політично наближеними до них були “Druїeny strzelecki”, які мали меншу популярність серед галицьких поляків, нараховувалося їх кілька десятків, головним чином, на теренах Західної Галичини [535, с. 34]. Під впливом “народової демократії” та “вшехполяків” створювалися стрілецькі організації при “Sokуli”, які напередодні Першої світової війни нараховували 6 - 7 тис. бійців з доброю військовою виправкою [142, арк. 16]. Уже в 1910 р. польські стрілецькі відділи мали понад 5 тисяч членів [534, с. 72], які були добре вишколені у військовій справі, та готові до вже очевидної боротьби за утвердження власної державності.

За їхнім прикладом, 16 грудня 1912 р. міжпартійний комітет у складі Л. Цегельського, С. Томашівського, І. Боберського й К. Малицької постановив розробити статут “Українського Стрілецького Товариства” [410, с. 99]. Проте ця справа виявилася нелегкою, оскільки тоді серед української еліти не було одностайності щодо участі українців у майбутній війні. Старша генерація українських діячів вважала, що українці, в першу чергу, повинні займатися творенням культурних цінностей і не витрачати даремно енергії на ігри у війну. Радикали ж, за порадою К. Трильовського, в справі підготовки української спільноти до майбутньої війни пішли самостійним шляхом. На їхню думку, перш за все потрібно було реформувати вже діючі “Січі” на військовий лад, організувавши при них стрілецькі товариства. З цією метою у середині 1912 р. К. Трильовський розпочав пошуки прихильників ідеї створення української мілітарної організації серед знайомих йому офіцерів австрійського генерального штабу. Так, йому вдалося залучити одного із військових референтів, українця за походженням, полковника Новака [322, с. 3]. У кінці 1912 р. К. Трильовський подав до Галицького намісництва проект статуту товариства “Українські Січові Стрільці”, який Намісництво не затвердило. Невдалою виявилася і друга спроба затвердити стрілецький статут. Тому він втретє запропонував дослівний переклад статуту польського “Стшельца”. Ця обставина змусила Намісника затвердити запропонований статут 18 березня 1913 р., адже у випадку відхилення й цього статуту, аналогічне польське товариство втратило б підстави для існування. Згідно із статутом головне завдання стрілецьких товариств полягало у “…плеканні гімнастичних вправ, виробленні при їх допомозі у членів товариств духа відваги, карности і побратимства… Товариство сповняє ту задачу через а) організованє для своїх членів науки стріляння до ціли, борбництва, муштри, їзди на кони, пливаня, веслованя, їзди ровером; б) устроюванє спільних вправ, обходів, прогульок, товариських забав, відчитів; в) удержуванє льокалю, стрільниці та бібліотеки” [53, арк. 1]. Особливо слід наголосити на тому, що статутом не передбачалося будь-яких обмежень щодо вступу до товариства. Стрілецький статут зберігав також усі демократичні принципи, які були закладені у “Січах”. Того ж дня в залі Львівської повітової “Січі” відбулися перші установчі збори військового товариства “Українські Січові Стрільці”. З ініціативи К.Трильовського кошовим товариства “Українські Січові Стрільці” став відомий громадський діяч В.Старосольський, осавулом Д. Катмай. У травні 1913 р. за дорученням К.Трильовського “Повітова Січ” у Львові внесла до Галицького намісництва статут товариства “Українські Січові Стрільці ІІ”. Установчі збори згаданого товариства 25 січня 1914 р. очолив Р. Дашкевич, писарем обрали Г. Ничку, скарбником - С.Індишевського. Товариство “УСС ІІ” розташовувалося у приміщенні львівської “Повітової Січі”.

На теренах Галичини перед війною постало 96 стрілецьких товариств. Згадану секцію очолював Д.Катмай. Найактивнішим та найбільш чисельним було товариство УСС ІІ у Львові на чолі з Р.Дашкевичем. Його великою заслугою стало уміння згуртувати в стрілецьких рядах львівських робітників. Він також для сотні своїх членів придбав на власні кошти купив стрілецькі однострої та кріси. Найкращі стрілецькі товариства були в Сокалі, Ярославі та Яворові. Організаторами стрілецьких товариств на Бориславщині стали К.Гудковський, Г.Коссак та Л.Лепкий.

Отаман “Повітової Січі” й товариства “Українські Січові Стрільці” в Сокалі Осип Семенюк та писар вищезгаданих товариств Осип Демчук навесні 1914 р. створили “Правильник піхотинців”, у якому переклали необхідні військові команди українською мовою, а також створили нові українські військові терміни та команди, аналогів яких не було в інших мовах. Згаданий “Правильник” введено в дію з 20 червня 1914 р. Він містив сімнадцять розділів, у яких чітко регламентувалися правила внутрішньої служби, підготовки до бою, а також методика ведення бою всіма підрозділами піхоти. У “Правильнику” містилася присяга, що з часу його введення стала обов'язковою для вступаючих до лав довоєнного січового стрілецтва. Перед війною українські стрілецькі товариства мали можливість отримати від австрійського військового командування зброю та військову амуніцію пропонувалася одна гвинтівка на десять стрільців. Проте, органи місцевої влади, що в основному складалися з осіб польської національності, негативно оцінювали діяльність українських стрілецьких товариств, тому зброя їм не видавалася, хоча аналогічні польські організації вільно користувалися вогнепальною зброєю. Так, на виконання рескрипту Галицького намісництва від 1 листопада 1913 р. L.209/G староста повіту Бібрка 8 листопада 1913 р. доносив, що “…польські гімнастичні тов. “Сокіл” в Бібрці і Ходорові мають по 4 карабіни маузерівські, вправляють ними у власних будівлях… Ніде не виступають публично, щоб не дратувати українські товариства [76, арк. 887]. У Цісанові та Любачеві польські тов. “Сокіл” мали по 21 карабіну Врендля” [76, арк. 897]. Польська “Дружина стрілецька” у м. Чорткові мала карабіни “Манліхера” і використовувала їх у військових цілях на стрільбищі [76, арк. 898]. Польський “Сокіл” у м. Долині мав у розпорядженні 12 карабінів системи “Врендля” і 5 “Манліхера” [76, арк. 901]. Подібних прикладів можна наводити чимало.

Стараннями ватажків стрілецького руху більшість товариств “Січові Стрільці” були забезпечені основними зразками вогнепальної зброї. Зокрема, закуповувалися на військових складах неробочі гвинтівки, які місцеві умільці відремонтовували і направляли на озброєння довоєнного січового стрілецтва. Найбільша підпільна майстерня містилася у Старому Самборі [241, 1912. - № 17. - С. 2].

Згідно із задумами керівництва довоєнного січового стрілецтва притягальною силою до стрілецьких товариств та дисциплінуючим фактором мали бути стрілецькі відзнаки та однострої. Спочатку планувалося основною стрілецькою відзнакою залишити січову ленту синьо-жовтого кольору [446, с. 48]. Але під час перших польових вправ вона виявилася незручною, тому її замінили на зручніші синьо-жовті кокарди. У період, який ми розглядаємо, однострій сприймався як конкретний вираз спільності ідеї та мети певної організації. У зв'язку з цим для стрілецтва розробили спеціальний однострій, узявши за основу австрійську військову форму, оздобивши її в українських національних традиціях. На відміну від січового однострою стрілецький був більш практичнм і придатнішим для польових вправ та участі у воєнних діях. Доставкою січових і стрілецьких одностроїв та іншої товариської амуніції на прохання К.Трильовського займався громадський діяч Ярослав Вінцковський [51, арк. 1], відомий як січовий поет Ярослав Ярославенко.

На зборах коломийського повітового осередку Радикальної партії в січні 1914 р. за пропозицією К.Трильовського було вирішено взяти активну участь всім “Січам” і товариствам “Січові стрільці”, підпорядкованим “Українському січовому союзу”, у святкуванні сторіччя з дня народження Т.Шевченка 28 червня 1914 р. у Львові [228, 1914. № 4. - С. 6]. К.Трильовський в урочистому привітанні учасникам свята зазначив, що “…може, вже недалека та хвиля, коли прийдеться поострити багнети стрілецьких крісів на камінню Тарасової могили, та напитися шеломами з Дніпра-Славутиці води, забагреної кров'ю наших ворогів” [322, с. 6]. Найвищим проявом живучості січової ідеї стала велична маніфестація українців, в якій взяло участь понад десять тисяч січовиків та півтисячі стрільців у одностроях. У той день вся увага мешканців та гостей Львова була звернена на струнко маршируючі відділи відновленого українського війська. Особливе захоплення та гордість викликала зброя, що виблискувала на літньому сонці. Все це започаткувало перелом у свідомості галицького й буковинського українства, поставивши перед фактом неминучої боротьби за власну державність. Завершенням Шевченківського ювілею були військові вправи УСС під проводом сотника К.Гутковського - команданта Бориславських Січових Стрільців. На міському майдані окремі стрілецькі відділи зі Львова, Борислава та Яворова виконали військові бойові вправи.

З початком Першої світової війни колишні січовики та члени сокільських товариств тисячами зголошувалися до українського війська. Сучасник з цього приводу писав: “…Варто було бачити тії українські мами, тії наші хлопські жінки, котрі перед кількома днями пращали своїх старших синів, відправляючи їх на “службу цісареви”, а кілька днів пізніше в якімось небувалім підйомі духа віддавали свого молодшого сина, не раз остатного (останнього) на службу народови, на бій за волю України” [503, с. 21].

Свідченням еволюції свідомості українського селянства під впливом “Січей” стали численні заяви селян-січовиків про масовий вcтуп до легіону УСС, а також заяви батьків неповнолітніх юнаків про дозвіл на вступ своїх дітей до українського війська [158, арк. 1 - 73]. Про той запал, який охопив січовиків напередодні війни, згадував один з організаторів січового руху на Гуцульщині П.Шекерик-Доників: “Коли я видів сих свідомих молодців, як они гордо, сміло може, й не один з них вже і послідній раз виряджався з дому на війну з лютим ворогом… Хто би не знав, то гадав би був, що це ще і другої днини в Жєб'ю храм. І ніколи би не повірив, що це люди ідуть на війну…” [59, арк. 1]. Організацією передвоєнного стрілецтва на Гуцульщині активно займалися сини І.Франка Петро й Тарас.

Отже, пожежно-гімнастичні товариства “Січ” мали чітку організаційну структуру, яка визначалася статутом. На відміну від інших тогочасних громадсько-політичних об'єднань українців “Січі” мали внутрішню організаційну структуру віднизу доверху, тобто кожне січове товариство було самостійною одиницею із досить широким спектром діяльності. “Головний січовий комітет”, а згодом “Український січовий союз” у Галичині та “Союз Січей” на Буковині виконували тільки координаційну функцію січового руху, їх розпорядження мали переважно рекомендаційний характер. Це зумовлювалося певними об'єктивними обставинами: тогочасне законодавство Австро-Угорщини ускладнювало діяльність національних товариств з розгалуженою структурою. Така ж структура ставала перешкодою для ліквідації “Січей” у період найактивніших переслідувань січового руху.