2

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

На правах рукопису

ГУЙВАНЮК МИКОЛА РОМАНОВИЧ

УДК: 94 (477. 8) “1900 /1914”

СІЧОВИЙ РУХ У ГАЛИЧИНІ Й НА БУКОВИНІ

(1900 - 1914 рр.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Дисертація на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Науковий керівник

Добржанський Олександр Володимирович,

Чернівці - 2002

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………..…...…………………....3

ВСТУП……………………………………………………………………….4 - 9

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ Й АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛЬНОЇ БАЗИ

РОЗДІЛ 2. ЗАРОДЖЕННЯТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ СІЧОВОГО РУХУ

2.1 Передумови зародження січового руху…………...……………..….45 - 69

2.3. Структура й стан січового руху в Галичині. Переродження січової ідеї в стрілецьку…………………………………...………………….….…...…76 - 94

2.4. Організаційна будова й становище буковинських “Січей”……..…95 - 111

РОЗДІЛ 3. УЧАСТЬ “СІЧЕЙ” У ВИРІШЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ ГАЛИЦЬКОГО Й БУКОВИНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

3.1. Протипожежна і гімнастична діяльність………….....……….…..112 - 124

3.2. Головні напрямки соціально-економічної роботи “Січей”……..125 - 133

РОЗДІЛ 4. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ТА КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ “СІЧЕЙ”

4.1. Політична діяльність ……….……………………………..………134 - 146

4.3. Стосунки січових товариств з громадськими організаціями Галичини й Буковини та визначними діячами українського національного руху..157 - 178

ВИСНОВКИ………………………………..……………………...……..179 - 184

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…......…..185 - 229

ДОДАТКИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Арк. - аркуш

Вид-во - видавництво

Вип. - випуск.

Ч. - частина.

ВСТУП

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. характеризувався бурхливим розвитком у більшості європейських держав різноманітних за змістом та формами діяльності суспільних об'єднань, які стали тими чинниками, що спрямували енергію широких верств населення на вирішення злободенних проблем. Спираючись на світову практику та національні демократичні традиції, на рубежі ХІХ - ХХ століть значний поступ здійснили українські добровільні організації Галичини й Буковини, які стали визначним та унікальним явищем у вітчизняній історії. Розбудова суверенної демократичної Української держави, становлення нової багатопартійної системи та формування громадянського суспільства актуалізували дослідження національно-політичних процесів минулого. Саме тепер з'явилася можливість відтворити в усій повноті історичну правду, збагнути і дослідити ті сторінки минулого, про які наше суспільство або не знало, або мало викривлене уявлення. Тому значний науковий, громадсько-політичний та пізнавальний інтерес становить історичний досвід національно-політичного руху в Галичині та на Буковині на рубежі ХІХ - ХХ ст. Адже саме в цей час працею і боротьбою кількох поколінь тут була створена густа мережа політичних, культурно-освітніх та господарських організацій, діяльність яких відіграла помітну роль у формуванні національної свідомості місцевого українства. Особливо спричинилися до цього пожежно-гімнастичні товариства “Січ”, започатковані в 1900 р. коломийським адвокатом Кирилом Трильовським. У них об'єдналася значна частина української молоді, яка з часом стала силою, що позитивно вплинула на розвиток української політичної думки та наклала відбиток на формування національної психології. Пройшовши драматичний шлях розвитку, січові організації своєю багатогранною діяльністю на ниві національного відродження заслужили гідне місце в українській історії. Саме січова молодь стала основою першої в новітній історії України добровільної військової формації - легіону Українських Січових Стрільців, що відновив збройну боротьбу за українську державність, і позитивно вплинув на весь подальший хід національного розвитку українського суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми, що розробляється кафедрою історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича під назвою: “Актуальні питання історії, історіографії та культури України ХVІІ - ХХ ст.”. Номер державної реєстрації 099U001874.

Мета дисертації полягає у комплексному вивченні змісту та основних форм діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й на Буковині на початку ХХ ст.

Для досягнення мети дисертантом були поставлені такі завдання:

- обґрунтувати передумови зародження січового руху в Галичині й на Буковині;

- простежити процес створення перших січових товариств, проаналізувати їх статути, січову атрибутику;

- проаналізувати організаційну структуру січового руху в Галичині й Буковині;

- визначити головні напрямки протипожежної та гімнастичної діяльності “Січей”;

- з'ясувати стосунки “Січей” з владними структурами та громадськістю Галичини й Буковини;

- розкрити участь “Січей” у передвиборній боротьбі до австрійського парламенту та Галицького і Буковинського соймів, а також їхню роль в сільськогосподарських страйках на початку ХХ ст.;

- визначити та розкрити головні напрямки громадської роботи січових товариств;

- прослідкувати трансформацію “Січей” у парамілітарні організації “Українські Січові Стрільці” (1913 - середина 1914 рр.);

Об'єкт дослідження - суспільно-політичні процеси у Галичині й Буковині в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Предмет дослідження - форми і методи діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й на Буковині (1900 - 1914 рр.) у контексті тогочасних суспільних процесів.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1900 - 1914 рр. Нижня межа пов'язана з датою заснування першого пожежно-гімнастичного товариства “Січ” у с. Завалля на Снятинщині (Галичина), а верхня - з початком Першої світової війни, коли “Січі” фактично припинили свою діяльність і стали базою для формування Легіону Українських Січових Стрільців.

Територіальні межі дослідження охоплюють Галичину й Буковину - частину українських етнічних земель, які на той час перебували у складі Австро-Угорської монархії і мали статус окремих територіально-адміністративних одиниць. Ці землі постійно підтримували історичні зв'язки з іншими етнічними українськими територіями і одночасно піддавалися західноєвропейським цивілізаційним впливам.

Теоретико-методологічні підходи до пізнання досліджуваної теми визначені специфікою об'єкта та предмета дослідження. Виходячи з цього, в основу покладено принципи історизму, наукової об'єктивності, комплексності та системності, які базуються на пріоритеті документованих фактів та відмові від політичної заанґажованості. При висвітленні теми дослідником застосовано загальнонаукові методи - типологізації, класифікації; спеціально історичні - проблемно-хронологічний, порівняльний, структурно-систематичний і статистико-аналітичний, що дало можливість дослідити загальні та особливі тенденції у досліджуваному явищі, розкрити сутність січового руху, простежити динаміку його розвитку, сприяло розкриттю проблеми в цілому.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації розглядається важлива й актуальна проблема, яка в такому плані практично не розроблялася раніше в українській історіографії. Автор уперше здійснив спробу комплексного наукового дослідження організаційних форм, ідеологічних засад та практичної діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині в 1900 - 1914 рр. На основі широкого кола історичних джерел сформульовано ряд важливих положень і висновків, що стосуються передумов зародження січового руху та його місця в національному розвитку галицьких і буковинських українців на початку ХХ ст. До наукового обігу залучено значну кількість маловідомих архівних документів, які до цього часу не використовувалися дослідниками. Вперше запропоновано періодизацію січового руху в Галичині й на Буковині.

Достовірність висновків, зроблених автором, ґрунтується на широкому обсязі й комплексному характері фактичного матеріалу, на критичному підборі і зіставленні різнопланових джерел, на виборі відповідних методів і прийомів наукового дослідження, які підпорядковані розв'язанню теоретичних проблем та пізнавальних завдань і були метою дослідження дисертанта.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається обґрунтуванням певних закономірностей, притаманних розвитку громадських об'єднань Галичини й Буковини та з'ясуванням особливостей діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ”, зумовлених відмінністю соціально-економічних та політичних процесів, що мали місце в різних коронних краях Австро-Угорщини - Галичині та на Буковині.

Практичне значення дисертації полягає у використані її результатів при написанні узагальнюючих праць з історії України та історії окремих населених пунктів Галичини й Буковини, при підготовці у вищих навчальних закладах лекційних занять та спецкурсів з історії України, історії українських збройних формувань початку ХХ ст., історії розвитку фізичної культури в Україні та історії пожежної справи на західноукраїнських землях. Результати дослідження також можуть використовуватися під час проведення уроків історичного краєзнавства в загальноосвітніх навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Крім того, вони знайшли відображення у доповідях на I, II, III та IV історико-краєзнавчих конференціях “Буковина - мій рідний край”, які проводилися в 1996, 1997, 1998, 2000 роках у Чернівцях; Міжнародній науковій конференції “Перша світова війна та історичні долі народів Центральної та Східної Європи”, присвяченій 80-тій річниці Буковинського віча. - Чернівці, 22 - 24 вересня 1998 р.; Міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі XXI ст.”. - Чернівці, 16-18 травня 2000 р.; IV міжнародній Буковинській історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125-річчю ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 5 жовтня 2000 р.; Науково-практичній конференції “Національно-духовне відродження України в ХІХ - ХХ ст.”. - Коломия, 10 - 11 травня 2001 р.; Науковій конференції “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть”. - Дрогобич, 14 - 15 травня 2001 р.; а також у місцевій періодиці.

Публікації. Основні положення дисертації розкрито в п'яти статтях у наукових збірниках, визнаних фаховими з історичних дисциплін, та у дев'яти публікаціях, які додатково відображають результати дисертації.

Структура дисертації зумовлена змістом проблеми, метою та завданням дослідження. Робота написана у проблемно-хронологічному плані. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (184 сторінки), списку використаних джерел та літератури (550 позицій на 45 сторінках), з 7 додатків на 25 сторінках.

РОЗДІЛ 1

Історіографія проблеми бере свій початок фактично з перших років зародження січового руху. У дослідженнях, написаних безпосередніми учасниками тих подій, на документальному матеріалі висвітлюються різноманітні аспекти громадського життя українців Галичини й Буковини. Окремі питання, що стосуються передумов зародження січового руху на початку ХХ ст., знайшли відображення і були критично проаналізовані у працях видатних науковців і політиків того часу [409; 447], проте їх полемічний та інколи занадто політизований характер вплинув на більшість зроблених у них висновків.

Важливе значення для розуміння проблем суспільно-політичного життя галицьких українців на рубежі ХІХ - ХХ ст., у вирішенні яких брали безпосередню участь січові товариства, мають праці І.Франка “Українські народовці і радикали ” [518]; “Радикали і релігія” [516]; “Україна irredenta” [517]. Найвидатніший літописець історії України М.Грушевський надзвичайно високо оцінив діяльність січових товариств у своїй “Ілюстрованій історії України” [386], проте ґрунтовні дослідження у нього з даної проблематики відсутні.

Основні етапи розвитку українського суспільного руху висвітлено в праці М. Лозинського “Українство і москвофільство серед українсько-руського народу в Галичині” [452]. Автор цілком слушно наголошує на важливості ролі радикалів у нейтралізації москвофільських впливів на тогочасне громадське життя. Ґрунтовну роботу з історії москвофільства підготував М. Андрусяк [343], який ставився більш лояльно до цієї течії в українському суспільному русі.

Серед узагальнюючих праць з історії політичного руху в Галичині особливе місце посідає робота К.Левицького “Історія політичної думки галицьких українців 1848 - 1914” [448]. У ній міститься чимало цінної інформації, яка базується на документальному матеріалі про діяльність різноманітних громадських об'єднань зокрема “Січей”. Комплексністю, широтою охоплення історичного матеріалу відзначається робота М.Стахіва “Народні маси в русі” [491]. Однак у ній помітний певний політичний ексцентризм, апологія радикалізму.

Матеріали з діяльності “Січей” публікувалися на сторінках “Літературно наукового вісника” (Львів), який упродовж кількох десятиліть був головною трибуною для українських літераторів та громадсько-політичних діячів. Окремі аспекти громадської діяльності “Січей” зустрічаються в постійній рубриці ЛНВ “З Австрійської України”. У 1914 р. І. Франко помістив рецензію на збірник січових пісень за редакцією К. Трильовського [514, с. 205 - 206], де висунув цілком слушні зауваження щодо низької літературної вартості окремих творів та недостатні фахові уміння К. Трильовського як редактора. Разом з тим він позитивно оцінив діяльність галицьких та буковинських “Січей” і висловив надію, що вони зможуть внести позитивні зміни в життя місцевого селянства. ЛНВ також вмістив статтю організатора січового руху К. Трильовського “Іван Франко як поет-громадянин” [323], в якій дав високу оцінку І.Франку як одному з натхненників січового руху.

У період масових переслідувань січового руху в 1905 р. К.Трильовський видав польською мовою аналітичну працю “Національний рух русинів та “Січі” [342], яка була покликана ознайомити широке коло читачів (особливо поляків, що проживали у Галичині) з головними напрямками діяльності січових товариств. Автор переконливо доводив, що українці нарівні з іншими народами габсбурзької монархії мають право на організацію національних культурно-освітніх товариств та осуджував антиукраїнську політику польської панівної верхівки у Галичині.

Інформація про січовий рух була вміщена у ІІІ томі УЗЕ, зокрема наголошувалося, що напередодні Першої світової війни в Галичині діяло 916 радикальних та 305 сокільських “Січей” [214, с. 103].

Автор опрацював літературу, яка, хоч і не присвячена безпосередньо темі дисертації, але являє певне історичне тло для неї. До числа такого роду досліджень слід зачислити праці В.Будзиновського [365], В.Доманицького [405]. Викликають зацікавлення роботи аналітично-документального характеру М.Павлика [463; 464], у яких показано еволюцію свідомості галицького селянства та спробу залучення його до суспільного життя. Своєрідністю відзначається аналітична стаття С.Єфремова “До історії “галицької руїни” 1914 - 1915 рр.”, опублікована в редагованому М.Грушевським науковому збірнику “Україна” [411]. С.Єфремов, використовуючи ще не втрачені на той час унікальні джерельні матеріали, ґрунтовно проаналізував політику російської влади щодо українського національного руху, переконливо розкрив вороже ставлення владних структур царської Росії до січового руху.

Особливістю української радянської історичної науки була посилена увага до розробки питань соціальних та політичних суперечностей в українському суспільстві. Українська радянська історіографія нараховує значну кількість досліджень з проблем класової боротьби на західноукраїнських землях кінця ХІХ - початку ХХ ст. У цих працях вводилося до наукового обігу значне число документальних матеріалів з історії боротьби робітників та селян за соціальні, економічні та політичні права. Проте в них, головним чином, аналізувалася так звана “революційна” діяльність українців, а позитивні оцінки отримували лише ті українські політичні діячі, які повністю відмовлялися від боротьби за українську державність. До того ж проблемам січового руху на теренах Галичини й Буковини в них не знаходилося місця. Особливо страждали подібною однобічністю наукові праці, присвячені історії партій та громадсько-політичних організацій і рухів. Їм притаманна політична заідеологізованість, спрощений і викривлений підхід до форм та методів діяльності тогочасних українських політичних партій. З початком 70-х рр. відновилася увага офіційної радянської історичної науки до вивчення регіональної історії. Однак до цієї тематики було допущено вузьке коло дослідників, а свобода їхнього наукового пошуку штучно обмежувалася. Незважаючи на це, авторам вдалося ввести до наукового обігу значний фактичний матеріал, недоступний за тогочасних умов. Окремі питання захисту своїх економічних та політичних інтересів буковинським селянством, значна частина якого в той час була згуртована у “Січі”, розглядав В.Ботушанський [362; 363]. Але з відомих причин автор тоді не міг акцентувати увагу на діяльності січових товариств. Це повною мірою стосується й узагальнюючої праці “Нариси з історії Північної Буковини” [461]. Незважаючи на ідеологічні штампи, заслуговує уваги дослідження І.Гриценка та М.Ліщенка [385].

Ідеологічно заангажованою була праця І. Компанійця, в якій цілком безпідставно стверджувалося, що січові товариства відстоювали виключно інтереси тодішньої “сільської буржуазії” [429, с. 87]. У такому ж руслі давалася оцінка січового руху в академічному виданні “Історія Української РСР” [419]. На догоду тодішній ідеологічній системі, автори вдалися до навмисного перекручення історичних реалій, пов'язаних з діяльністю “Січей”, стверджуючи, що “Січі”, “Соколи” та “Січові стрільці” створювалися виключно для допомоги уряду Австро-Угорщини у війні з Росією. Однак, на їхню думку, що не відповідає історичній дійсності, “…широкі маси відверталися від цих організацій” [419, с. 322]. Окремі представники радянської історіографії, як-от С.Злупко [417] та В.Пічета [470], присвятили свої дослідження соціально-економічним проблемам західноукраїнських земель, в яких оглядово торкалися деяких питань, що стосувалися діяльності “Січей”.

Значний доробок у дослідженні різноманітних аспектів діяльності “Січей” внесли вітчизняні історики в 1991 - 2002 рр. Уже з початку 90 рр. ХХ ст. (у зв'язку з відзначенням 90-літнього ювілею Завальської “Січі”), в українській історіографії з'явилися праці, в яких простежується переосмислення національно-культурних процесів, що відбувалися в дорадянський період на теренах Галичини й Буковини. У них по-новому розглядалися проблеми, які прямо чи опосередковано стосувалися діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ”. Достатньою мірою об'єктивним дослідженням з історії України, написаним ще в радянський період, але опублікованим тільки в часи незалежності, в якому дається позитивна оцінка січового руху, є праця І.Крип'якевича “Історія України” [435]. Вона великою мірою спричинилася до подолання істориками усталених стереотипів, притаманних тогочасним дослідженням української історії.

Розробкою нових концептуальних підходів до вивчення українського національного руху відзначаються дослідження Я.Грицака [383], [384] та М.Юрія [527].

Безпосереднє відношення до теми нашого дослідження має монографія М.Кугутяка “Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939)” [439], в якій прослідковуються основні аспекти національного та державно-політичного відродження галицьких українців. Автор зазначає, що суспільно-політичні рухи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (особливо народовський та радикальний) розбудили до активного громадсько-політичного життя широкі верстви українського населення. В монографії наголошено, що жертовною працею кількох поколінь в Галичині утворилася розгалужена мережа пожежно-гімнастичних товариств “Січ”, які, поряд із гасінням пожеж, сприяли піднесенню національної свідомості українського селянства.

У науковому дослідженні “Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (остання третина ХІХ - початок ХХ ст.), дослідник Б.Савчук справедливо відзначив: “…у 1900 р. радикали заснували “Січ” - по суті єдину масову організацію, яка в основі не наслідувала чужих зразків. Являла модернізоване козакофільство” [485, с. 15].

Заслуговує уваги дослідження О.Круковського [437], в якому розроблено методику дослідження січової емблематики та сфрагістики. У працях Ю.Михальського “Польська суспільність та українське питання у Галичині в період сеймових виборів 1908 р.” [456] та М.Мудрого “Галицькі намісники і їх вплив на українсько-польські відносини” [459] відображено протиріччя між січовим рухом та польською спільнотою в краї. В праці О.Сухого [501] чітко прослідковується генеза української національної ідеї на різних етапах формування ідеології Радикальної партії, яка на практиці втілювалася січовими товариствами. Окремих аспектів культурної діяльності галицьких “Січей” торкалися К.Мицан [457] та В.Морозюк [458].

Від кінця 80-х рр. почали з'являтися праці краєзнавця з м. Івано-Франківська П.Арсенича, в яких приділяється значна увага висвітленню різноманітних аспектів січового руху. Їхня цінність полягає у використанні та введенні до наукового обігу важливих джерел, які зберігаються у власній колекції автора. Безпосередньо історії січового руху, зокрема його ідеологу К.Трильовському, присвячені дослідження: “Засновник “Січі” Кирило Трильовський” [349], “Засновник “Січі” на Покутті” [351], “Засновник “Січі” на Гуцульщині Юра Соломійчук” [350]. Не применшуючи наукової вартості цих праць, слід зазначити, що в них дещо ідеалізовано радикальний рух у Галичині, а також саму постать К.Трильовського.

У період розвитку незалежної Української держави з'явилося чимало досліджень з історії окремих населених пунктів Галичини відомого українського історика В.Грабовецького. У більшості з них подано певні загальні відомості про “Січі” взагалі, а також інформацію про діяльність січових товариств у окремих населених пунктах [376], [380], [381]. Проте під час висвітлення діяльності “Січей” автор головним чином спирався на тогочасну радикальну періодику та мемуарну літературу української діаспори, що значною мірою зменшує об'єктивність висвітлення питань діяльності “Січей”. А в працях “Історія Печеніжина” [378] та “Історія Коломиї” В.Грабовецьким висунуто, на нашу думку, цілком безпідставне твердження про те, що перше пожежно-гімнастичне товариство “Січ” засновано у с. Печеніжин на Коломийщині.

Вагомий внесок у дослідження окремих аспектів січового руху на Буковині здійснив О.Добржанський. Упродовж 90 рр. ХХ ст. з-під його пера вийшла низка публікацій з історії національного життя буковинських українців, написаних на основі нових методологічних засад та з використанням широкого спектру джерел. Чимало з них присвячено розробці теоретичних засад дослідження діяльності громадських об'єднань на теренах Буковини. Цінною для розуміння особливостей політичного підґрунтя діяльності буковинських “Січей” є його робота “Українська радикальна партія Буковини” [404]. У 1996 р. вийшла монографія О. Добржанського у співавторстві з В.Даниленком “Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність” [400], в якій автори намагалися об'єктивно показати роль С.Смаль-Стоцького в українському національному русі, спростовуючи ідеологічні штампи колишньої радянської історіографії, що склалися навколо цієї непересічної постаті. Незважаючи на те, що в праці тільки побіжно згадано про співпрацю С. Смаль-Стоцького з “Січами”, вона має неабияку цінність для розуміння передумов зародження січового руху на Буковині. Надзвичайно цінним внеском у дослідження суспільних процесів на Буковині став вихід у 1999 р. монографії О. Добржанського “Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” [402], підготовленої на основі використання широкого джерельного матеріалу із залученням кращих здобутків вітчизняної та зарубіжної історичної науки. У згаданій монографії розроблені концептуальні засади дослідження національного руху буковинських українців. Автор відзначає велику організаторську роботу, яку проводив “Союз Січей” на Буковині [402, с. 281], також розкриває окремі аспекти співпраці буковинських “Січей” з аналогічними галицькими товариствами [402, с. 417].

Комплексністю відзначається дослідження питань передвиборного руху Т.Гончарук [373], в якому на основі нових підходів докладно проаналізовано хід виборчих кампаній, показано їх вплив на життя місцевого українства, проте ролі січового руху в згаданому процесі приділено недостатньо уваги. Дослідник О.Жерноклеєв, розглядаючи діяльність української соціал-демократії в Галичині [412], фрагментарно показує випадки співпраці січових товариств та місцевих соціал-демократів під час виборних кампаній. Окремих аспектів січового руху торкався львівський дослідник О.Павлишин [465а].

В українській історіографії останнього часу з'явилися дослідження, присвячені питанням організації пожежогасіння на рубежі ХІХ - ХХ ст. [475]. У них прослідковуються стосунки січових товариств з державними та громадськими протипожежними об'єднаннями, а також економіко-правова база їх діяльності. Питання фінансової підтримки добровільних протипожежних товариств, в тому числі й “Січей”, страховою компанією “Дністер” (Львів), розглядав М.Клапків [424].

У 1995 р. вийшла науково-популярна праця І.Андрухіва “Українські молодіжні товариства Галичини: 1861- 1939 рр.” [344], в якій оглядово подана інформація про “Січі”. Наукову цінність становлять праці О.Вацеби та Б. Трофим'яка, де розкривається розвиток фізичної культури на західноукраїнських землях у досліджуваний нами період. У монографії О. Вацеби “Нарис з історії західноукраїнського спортивного руху” [368] на основі великої джерельної бази, особливо мемуарних матеріалів української діаспори, показано основні форми та напрями розвитку фізичної культури в регіоні, при цьому наголошується на важливій ролі яку у цьому процесі відіграли січові товариства. У 1997 р. побачив світ навчальний посібник тернопільського дослідника Б.Трофим'яка “Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 р.)” [508], де робиться спроба на тлі генези фізичної культури і спорту в умовах колоніальних режимів показати місце товариств “Сокіл”, “Пласт”, “Січ”, “Орли” в житті українців. У новому дослідженні цього ж автора “Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини (друга пол. ХІХ - перша пол. ХХ ст.)” [507] на основі залучення багатьох джерел здійснено спробу показати діяльність названих гімнастичних організацій у руслі підготовки національно-визвольних змагань українців 1914 - 1918 рр. Проте згадана праця не позбавлена окремих недоліків щодо розкриття діяльності “Січей”. Автор акцентує увагу тільки на гімнастичному та військово-патріотичному спрямуванні “Січей”, не згадує про аспекти співпраці галицьких “Січей” з аналогічними товариствами сусідньої Буковини.

Свідченням широкого зацікавлення діяльністю пожежно-гімнастичних товариств “Січ” стало написання в 1997 р. полковником В.Бережанським методичного посібника для національно-патріотичної роботи з особовим складом збройних сил України під назвою “Галицькі військово-спортивні організації” [360]. Незважаючи на загалом об'єктивну оцінку ролі “Січей” у процесі творення українських збройних формувань початку ХХ ст., при викладені фактичного матеріалу автор допустився ряду неточностей (в датуванні, в географічних назвах, прізвищах). Також без будь-якого критичного аналізу він цілковито довірився статистичним даним про стан січового руху в Галичині, зібраними розвідувальними спецслужбами Російської імперії. А ці дані є надто завищеними. Крізь призму українсько-польських стосунків у Галичині на початку ХХ ст. розглядав діяльність “Січей” і “Соколів” А. Доценко [408]. Окремі аспекти співпраці “Січей” з “Просвітою” висвітлював Б.Якимович [528]. На конкретних фактах він висвітлив вплив “Просвіти” на процес зародження січового руху, а також навів приклади співпраці між обома організаціями в культурно-освітній галузі. Вдалу спробу написання життєпису К.Трильовського в наш час здійснили Л.Різник у літературно-публіцистичному жанрі [476] та О. Павлишин [465] у передмові до спогадів К. Трильовського. Остання праця є першою спробою у вітчизняній історіографії неупередженого підходу до створення політичного портрета “Січового батька”. Окремих питань, пов'язаних з діяльністю “Січей”, торкався у своїх літературознавчих працях Ф. Погребенник [471], [472].

Важливими заходами, які сприяли зацікавленню широких кіл українського суспільства історією січового руху, стало відзначення громадськістю 95-літнього (1995 р.) та 100-літнього (2000 р.) ювілеїв першого пожежно-гімнастичного товариства “Січ” у с. Завалля на Снятинщині. У рамках цих святкувань було проведено дві науково-практичні конференції, на яких розглядалися різні аспекти січового руху. Зокрема, 25 березня 1995 р. у с. Завалля Снятинського району Івано-Франківської області відбулася науково-практична конференція “Завальська “Січ” - початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності”, в якій, поряд з краєзнавцями, взяли участь провідні науковці Львова, Чернівців та Івано-Франківська. Відомий Львівський дослідник С. Макарчук висвітлив вплив січової ідеї на моральні засади організації суспільного життя в ЗУНР [453]. Цінним внеском у вивчення січового руху на Буковині стала доповідь О. Добржанського (Чернівці) “Союз Січей” на Буковині у 1905 - 1914 рр.” [403]. Тут уперше систематизовано викладено матеріал про діяльність координаційного центру буковинських січових товариств “Союзу Січей на Буковині”. Зародженню січового руху на Буковині та окремим аспектам діяльності перших буковинських “Січей” присвятив свій виступ О.Масан (Чернівці) [454]. Різноманітних аспектів діяльності січових товариств у Галичині стосувалися доповіді: В. Грабовецького (Івано-Франківськ) [379], П. Арсенича (Івано-Франківськ) [350], М. Попадюка (Снятин) [474а]. Змістовними виявилися виступи на науково-практичній конференції “Кирило Трильовський - натхненник і організатор січового руху в Україні”, яка проводилася з нагоди 100-річного ювілею Завальської “Січі” у с.Завалля 6 травня 2000 р. На жаль, до цього часу її матеріали не опубліковано.

Певну цінність для дослідження діяльності буковинських “Січей” мають джерелознавчо-бібліографічні праці М.Романюка [480; 481; 482; 483], в яких на основі переосмислення здобутків української та зарубіжної преси розроблено нові методологічні засади дослідження преси як історичного джерела, подається інформація про висвітлення січової тематики на сторінках буковинської української преси. Проте зустрічаються окремі фактологічні неточності. Зокрема, автор серед ватажків буковинських радикалів поряд з Теодотом Галіпом називає Наполеона Бігарія [483, с. 210], хоча загальновідомо, що це одна й та ж особа.

Новизною підходів щодо висвітлення українського національного руху на Буковині відзначається колективна монографія, підготовлена науковцями Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича “Буковина. Історичний нарис” [366]. Оскільки праця має загальний характер, історії січового руху відведено небагато місця. У 2000 р. побачило світ науково-довідкове видання О.Павлюк “Буковина. Визначні постаті 1774 - 1918” [466], в якому, на жаль, не відведено місця визначним діячам січового руху в краї. Навіть у біографіях Є.Пігуляка та Т.Галіпа, які фактично були лідерами “Союзу Січей” на Буковині, про цей напрямок їхньої громадської діяльності не згадано, що засвідчує недостатній фаховий праці.

Цінними є наукові роботи дослідника з м. Тернополя М.Лазаровича, присвячені національно-патріотичній та культурно-освітній діяльності січового стрілецтва [445; 446]. Автор досить стисло відобразив діяльність січових товариств у довоєнний період, зате переконливо обгрунтував висновок, що “Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний і фізичний гарт у “Січах” і “Соколах”, виникла думка про збройне виборення власної державності” [445].

У дев'ятому томі академічного видання “Україна крізь віки” відомий історик В.Сарбей високо оцінив діяльність галицьких і буковинських “Січей” у підготовці “борців за волю України” [485а, с. 257].

Останнім часом з'явився ряд дисертацій, присвячених різним аспектам громадсько-політичного життя галицьких та буковинських українців, складовою частиною якого був січовий рух. У них уперше здійснено спробу виробити деякі концептуальні підходи до вивчення даної проблеми та неупередженого розгляду суспільних процесів, що нас зацікавили. Зокрема, М.Кугутяк у праці “Національно-політичний рух у Галичині в 1890 - 1939 роках” [440] та В.Головенько у дисертаційному дослідженні “Український молодіжний рух у ХХ столітті” здійснили спробу систематизації різноманітних українських організацій, відзначаючи в цьому процесі важливу роль січових та сокільських товариств [372]. Цікавим, на наш погляд, є дисертаційне дослідження А.Томіленка “Пожежна справа на Правобережній Україні в другій половині ХІХ - початку ХХ ст.” [506], в якому автор розглянув діяльність сільських пожежних дружин та команд у підросійській Україні. Це дає нам змогу проводити паралелі між згаданими пожежними організаціями та галицькими і буковинськими “Січами”.

Низка важливих питань, до яких певною мірою були причетні січовики, порушувалася у дисертаційних роботах Т. Гончарук [373], В. Качмара [420].

Діяльність наддніпрянської політичної еміграції в Галичині досліджувала Л. Качмар [421]. Проте нею не приділено уваги співпраці наддніпрянських українців із січовим рухом Галичини й Буковини. Цінним є дослідження І. Зуляка “Діяльність товариства “Просвіта” у національно-культурному відродженні українського народу Східної Галичини (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)” [418], в якому прослідковуються різнопланові аспекти діяльності галицьких “Просвіт”, зокрема, співпраця з “Січами”.

Оскільки чимало аспектів діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині ще до кінця не вивчені, певною мірою до розробки цього питання спричинився і автор дисертаційного дослідження. Деякі результати наукових пошуків відображено в його публікаціях [387 - 399].

Питання громадсько-політичного життя галицьких та буковинських українців, складовою частиною якого був січовий рух, розглядалися представниками української діаспорної історіографії. Більшість із них свого часу були активними діячами українського визвольного руху і надзвичайно цінною для дослідників є їхня оцінка тих соціально-політичних процесів, безпосередніми учасниками яких вони виступали.

Історик П. Феденко відзначив активну участь січовиків у сільськогосподарських страйках. Однак він істотно занизив загальну кількість січових товариств станом на 1914 р., назвавши цифру 305 [512, с. 78, 92] Цінне дослідження окремих питань діяльності українських молодіжних організацій на теренах Галичини й Буковини у період, що нас цікавить, належить В.Ленику [449]. Зокрема, автор розкриває різноманітні аспекти співпраці “Січей” багатьма тогочасними українськими організаціями. Слабкою стороною згаданої праці є порівняно невелика джерельна база та використання дослідником головним чином мемуарної літератури.

Процес переродження “Січей” у парамілітарні товариства “Січові Стрільці” простежується у працях, присвячених історії січового стрілецтва. До них, насамперед, слід віднести колективні книги “Українські Січові Стрільці” [511], “Історія українського війська”, а також праці В. Темницького [502; 503], О. Думіна [410, С. 92-102], В. Кучабського [442, С. 12-201; 443, с.10; 444, С. 48-56]. С. Ріпецького [479]. Часопис “Січ” (Прага) слушно відзначав, що “…січовий рух підносив свідомість народу, готував ідеологічні підвалини визвольної боротьби” [253, с. 6].

Цікаву інформацію про діяльність січових товариств можемо почерпнути з історико-краєзнавчих дослідженнь, присвячених окремим адміністративним територіям Галичини [406; 413; 468]. У них зібрано певну інформацію щодо дат заснування “Січей”, подано прізвища представників місцевої січової старшини, а також певні статистичні дані. Слабкою стороною згаданих досліджень є те, що вони базуються, головним чином, на спогадах сучасників, які містять чимало неточної інформації з питань діяльності “Січей”. Також зменшує їхню наукову вартість відсутність посилань на архівні джерела, недоврахування авторами реальних історичних обставин, що мали місце в Галичині й на Буковині на початку ХХ ст. та спроба їх оцінки з позицій характерних для перідоу холодної війни, яка наклала негативний відбиток на всю тогочасну українську діаспорну історіографію.

Автор пропонованої дисертації опрацював і широко використав дослідження, які стосуються окремих аспектів зародження, становлення й діяльності галицьких та буковинських “Січей”, а також певною мірою висвітлюють життєвий шлях видатних діячів січового руху: К. Трильовського, П. Шекерика-Дониківа Ю. Соломійчука, Д. Вітовського [462; 491; 422; 295; 423; 419; 495; 525]. Поряд із цікавим фактичним матеріалом у цих працях подано деякі суб'єктивні оцінки ролі окремих осіб у становленні січового руху, перебільшується значення Радикальної партії у житті галицьких українців.

З нагоди сторіччя зародження січового руху, яке широко відзначалося українською громадськістю у 2000 році, в “Українському альманасі 2000”, який видає “Об'єднання українців у Польщі”, було опубліковано статтю С.Заброварного “Товариство “Січ” в Заваллі” [415]. Незважаючи на те, що під час її написання автор не використовував серйозного джерельного матеріалу, все ж вона є цінною з точки зору ознайомлення широкого кола сучасних зарубіжних українців із фактом існування січових товариств.

Інформацію, яка більшою чи меншою мірою стосується діяльності “Січей” знаходимо і в працях зарубіжних істориків. Так, російський історик М.Ястребов у роботі “Галиция накануне великой войны 1914 года” [529] об'єктивно розкрив головні напрямки громадсько-політичного життя галицьких українців напередодні Першої світової війни, відзначаючи при цьому суперечності між радикалами й москвофілами. Все ж у російській дорадянській історіографії всілякі прояви українського національного життя в Галичині й на Буковині розглядалися як польсько-австрійська інтрига, яку будь-якою ціною потрібно здолати. Особливо нищівній критиці піддавався “сепаратистський мазепинський рух”, до якого в першу чергу зараховували “Січі”. Зокрема, виразник російського шовінізму А.Царінний (ймовірно, це псевдонім російського історика А.Стороженка. - М.Г.) в праці “Український рух” переконливо доводить (на нашу думку, цілком слушно), що в “Січах” К.Трильовський проводив антиросійську політику [520, с. 182]. Сучасна російська історіографія, як правило, розглядає історичне минуле Заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український “націоналізм” ХХ ст. - руйнівна ірраціональна сила, яка винна у чисельних жертвах росіян. Більшість російських істориків переконані, що основна частина населення Галичини й Буковини споконвіку тяжіла до Сходу, тобто до Росії. Дестабілізуючим фактором цього процесу вони вважають “сепаратистські мазепинські організації” початку ХХ ст., до яких відносять і “Січі”. Про це свідчить твердження сучасної російської дослідниці Н.Пашаєвої, що “Січі” створювалися з метою пропаганди антиросійських настроїв серед українського селянства [467, с. 121]. Більш об'єктивно оцінюють український національний рух на західноукраїнських землях початку ХХ ст. дослідники А.Бахтуріна [357] та О.Міллер [455].

Польський дослідник Й.Бушко в праці “Галичина 1859 - 1914. Польський П'ємонт” [534] доречно наголошував, що соціальні конфлікти в Галичині призвели до страйків сільськогосподарських робітників, і відзначав важливу роль у цьому українських товариств “Січ”. Відомий польський історик Януш Ґрухала в роботі “Ставлення австрійської влади та польських політичних об'єднань до українського питання (1890 - 1914)” [538] розкрив усю складність польсько-українських стосунків у Галичині, в тому числі й окремі аспекти передумов зародження та діяльності “Січей”. Відомий у Польщі дослідник Людвік Кульчицький оцінював діяльність “Січей” як шкідливу для польської спільноти в Галичині. Зокрема, він звинувачував січові товариства у відродженні бунтарського козацького духу серед українців та в намаганні відтіснити поляків із провідних позицій [543]. Для З'ясування нашої проблематики мають інтерес праці К.Грибовського [539], С.Кутжеби [544], А.Слюсарчук [547] та І.Рудницького [548].

Історик Іван-Павло Химка в дослідженні “Галицьке селянство та український національний рух у ХІХ ст.” [540] на основі використання документів зарубіжних архівів висвітлив ряд аспектів українського національного життя названого періоду, що суттєво вплинули на процес зародження січового руху. У такому ж напрямку написана і його праця “Соціалізм у Галичині…” [541], де приділено увагу висвітленню ролі Радикальної партії в українському суспільному русі.

Англомовні довідкові видання з української проблематики загалом позитивно оцінювали роль “Січей” в українському національному русі. В них подається коротка інформація про окремих діячів січового руху [220, p. 708; 217, p. 8; 218, p. 144; 219, p. 295], хоча інколи трапляються окремі фактологічні неточності, зумовлені відсутністю в їх авторів належного джерельного матеріалу. Зокрема, подається неточна дата заснування (1903 р.) першої буковинської “Січі” у м. Кіцмані [221, p. 1032].

Американський дослідник Дж. Армстронг у праці “Український націоналізм” слушно відзначає, що ідея українських національних військових формувань середини ХХ ст. зародилася у галицьких “Січах” та в “Січових Стрільцях” [531, p. 66].

Таким чином, впродовж тривалого часу державотворчі процеси в Україні початку ХХ ст., невід'ємною складовою яких був січовий рух у Галичині й на Буковині, спотворювалися на догоду імперським амбіціям поневолювачів українських земель. Це знайшло яскраве відображення в історичних дослідженнях з даної проблематики. Перші спроби концептуального підходу щодо трактування різних аспектів національно руху галицьких і буковинських українців були здійснені ще його учасниками. Зокрема вже в той період, діяльність пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й на Буковині розглядалася як важлива складова українського національного руху. Ці роботи також є цінними з точки зору оцінки подій які нас цікавлять безпосередніми їх учасниками, що має надзвичайну цінність для нинішнього покоління істориків.

Певний внесок до історіографії січового руху зробили історики української діаспори, але їхні праці не дають повної та об'єктивної інформації про стан цього руху. Причинами цього в багатьох випадках є недоступність архівних джерел та упередженість самих авторів що до оцінки тих чи інших питань.

Вище сказане засвідчує, що проблема всебічного, неупередженого дослідження діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й на Буковині на початку ХХ ст. і досі продовжує залишатися актуальною для дослідників.

1.2. Характеристика джерельної бази

Для з'ясування поставленої проблеми авторові довелося залучити велику кількість різноманітних за походженням та структурою джерел, які згруповано таким чином:

- матеріали, які безпосередньо стосуються діяльності “Січей”: а) матеріали реєстрації січових товариств; б) документи первинних осередків січових організацій; в) розпорядження керівних органів січового руху;

офіційні документи владних структур, пов'язані з діяльністю січових товариств;

неопублікована епістолярна спадщина визначних діячів січового руху;

матеріали діяльності громадських організацій та окремих осіб, які мали безпосереднє відношення до січового руху;

статистичні дані;

опубліковані документи;

мемуарна література;

матеріали періодики.

Серед найголовніших неопублікованих джерел з історії діяльності “Січей” є матеріали, які безпосередньо стосуються діяльності “Січей”, зокрема документи про їх реєстрацію. Згідно з чинним на той час законодавством, ініціатори створення будь-яких громадських чи культурно-освітніх товариств були зобов'язані повідомити про свої наміри в урядові органи у краї і представити проект статуту новоствореної організації. На території коронного краю “Королівства Галичини й Лодомерії” функцію реєстрації та нагляду за діяльністю громадських об'єднань і товариств виконував ХІІІ департамент Галицького намісництва. Матеріали діяльності згаданого департаменту відклалися у Центральному державному історичному архіві у Львові (далі ЦДІА у Львові) у фонді 146 “Галицьке намісництво”. Найбільша кількість реєстраційних справ товариств “Січ” об'єднана в описи 25 і 70. Усі згадані справи за формою та змістом практично однакові. Мова - українська, польська та німецька. У них вміщені прохання установчих комітетів окремих громад про дозвіл на заснування товариств, а також прізвища засновників, що є дуже суттєвим під час дослідження історії окремих населених пунктів. Також у справах вміщені статути товариств (див. дод. “Б”) та відповідні резолюції про реєстрацію. Інколи трапляються відомості про внесення змін до статутів. Певні труднощі систематизації та використання даної групи архівних справ полягають у відсутності єдиного принципу їх формування.

Подібну процедуру реєстрації проходили січові товариства на Буковині. Документи про заснування буковинських “Січей” відклалися у Державному архіві Чернівецької області (далі ДАЧО) у фонді 3 “Крайова управа Буковини” й зосереджені переважно в описах 1 і 2. Структура та інформативність реєстраційних справ буковинських “Січей” аналогічна до вище розглянутих нами документів галицьких січових товариств.

Одним із найцінніших видів використаного нами джерельного матеріалу є документи первинних осередків січових організацій. На жаль, на сьогоднішній день у розпорядженні дослідників є дуже мала їх кількість. Насамперед це пов'язано із подіями двох світових воєн, під час яких загинув головний масив документів, що знаходилися в первинних осередках “Січей”. Все ж уявлення про спосіб ведення січової документації (зразки протоколів загальних зборів та реєстрації членів січових товариств, звернення окремих “Січей” до органів місцевої влади про надання дозволу на проведення різноманітних публічних акцій, рекурси (позовні скарги) з приводу переслідувань січових товариств) можемо знайти у ЦДІА у Львові, ф. 146 “Галицьке намісництво”, Державному архіві Івано-Франківської області (далі ДАІФО) ф. 440 [6], ДАЧО, ф. 3 [16].