Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.)

Фіксуємо чимало повідомлень про те, що завдяки наполегливості січовиків страйкарі домоглися підвищення платні на 50-100%. Так, замість дванадцятого чи тринадцятого снопа поміщики змушені були давати дев'ятий чи восьмий або й сьомий сніп. З цього приводу газета “Діло” повідомляла, що на Снятинщині “…рускі хлопи радикальні (йдеться про січовиків. - М.Г.), які повинні працювати на польових роботах, готують страйк. З цією метою створено повітовий страйковий комітет [231, 1902. - 28 лютого (13 марта). - С. 4]. За підрахунками В.Ботушанського, в 1900 - 1907 рр. на Буковині відбулося 57 великих аграрних страйків, у яких взяло участь 9940 чоловік [362, с. 194]. Влітку 1904 р. у Карапчевi Вижницького повіту застрайкувало близько 200 женців, завдяки наполегливості членів товариства “Січ” страйк був упертим, продовжувався 3 тижні, страйкарі домоглися задоволення своїх вимог. 18 червня того ж року вашківські січовики організували на страйк батраків, що працювали у місцевого поміщика Давида Шауера. Побоюючись дальшого розростання страйку, під натиском січовиків роботодавець того ж дня задовольнив вимоги страйкарів. Під час страйку 13 липня 1906 р. в с. Топорівцях на Буковині, в якому взяло участь понад 500 чоловік, спільно виступили члени місцевої української читальні та окремі свідомі січовики, “…страйкарі добилися десятого снопа замість пропонованого дванадцятого” [248, 1906. - 14 липня. - С. 3]. Під час жнив 1907 р. селяни буковинської громади Боянчук, очолені січовою старшиною, висунули вимогу збільшити оплату до двох крон на день. У результаті переговорів було досягнуто компромісного рішення - підвищено платню до 90 гульденів замість запропонованих 50. Завдяки умілим організаторським здібностям січової старшини, починаючи з 1905 р., страйки стали наполегливішими та більш тривалими. В окремих населених пунктах вони вибухали з року в рік. Помітно зросла кількість учасників страйкової боротьби. Так, у буковинських громадах Юрківці та Топорівці у 1905-1906 рр. щоразу підіймалося на страйк понад 500 чоловік [363, с. 141]. Все це зумовлювало більш повне задоволення роботодавцями вимог страйкарів.

Великі землевласники, зіткнувшись із проблемою сільськогосподарських страйків під час жнив, вимагали допомоги органів місцевої влади та війська у їх придушенні. У багатьох повітах запроваджувався надзвичайний стан. Тимчасово зупинялися конституційні права. Війська, виконуючи волю повітових старост, масово арештовували і навіть розстрілювали селян, частина яких належали до “Січей”. Адже, як згадує сучасник “майже всі діяльні члени Радикальної партії були причетні до страйкового руху…” [314, с. 4]. Влітку 1903 р. під час нової хвилі страйкового руху на Львівщині Намісник Галичини А.Потоцький звернувся до перемиського єпископа Костянтина Чеховича з проханням стримати страйкову агітацію греко-католицького духовенства [448, с. 380]. Але завдяки наполегливості провідників січового руху більшість священиків не покинула агітаційної роботи. Вони публічно піддавали критиці роботодавців, які занижували платню, а також виступали проти переслідувань страйкуючих [238, 1906. №. 19. - С. 602].

Один із засновників й ідеологів Радикальної партії та січового руху адвокат Северин Данилович у відповідь на вимогу припинення страйкової боротьби, запропонував уряду провести нову аграрну реформу. Ним пропонувалося “захистити дрібні селянські господарства від визиску і одночасно витворювати основи асоціаційної рільничої праці через віддання землі в руки громадських організацій рільничої людності…” [401, с. 135].

З 1906 р. аграрні страйки набули політичного характеру. “Страйк, до якого тепер готуємося, є політичний. Всі хлопи тим довго не мають робити на ланах, доки не дістануть повних політичних прав…” [228, 1906. - № 4. - С. 3] - наголошувалося в “Громадському голосі”. Поряд із вимогами страйкарів економічного характеру спостерігаються вимоги введення загального виборчого права, виділення української частини Галичини й Буковини в єдиний коронний край.

Зазначимо, що січовики діяли спільно з членами інших українських громадських об'єднань, які підтримували економічні домагання радикалів.

У сільськогосподарських страйках Галичини й Буковини в період, що нас цікавить, взяло безпосередню участь понад 10 тисяч селян, значну частину яких становили члени пожежно-гiмнастичних товариств “Сiч”. У більшості випадків страйки завершувалися компромісним рішеннями і селяни поверталися до роботи. Але нерідко проти їх організаторів порушувалися кримінальні справи, розгляд яких тривав по кілька місяців. У результаті цього, їх штрафували або арештовували на термін від 5 діб до 2 місяців [231, 1902. - 13 (26) серпня. - С. 1]. Під час судових розправ в обороні селян-січовиків досить часто виступали відомі діячі січового руху - адвокати К.Трильовський, С.Данилович, М.Лагодинський та І.Семанюк (Марко Черемшина). Рільничі страйки не пройшли повз увагу письменника, активного діяча січового руху В.Стефаника. У 1902 р. він написав новелу про вищезгадані страйки “Комісар староства і дідич…” [492]. Незважаючи на те, що твір не був тоді опублікований, січовики мали змогу з ним ознайомитися з уст автора, який був частим гостем у “січових домах” та читальнях. У згаданому творі В.Стефаник показав еволюцію свідомості селянства, у чому була чимала заслуга “Січей”.

Починаючи з 1907 р., страйки почали поступово затихати. Це зумовлювалося задоволенням у більшості випадків економічних вимог селян, а також застосуванням властями репресій щодо ватажків та найактивніших селян. У 1908 р. Галицьке намісництво та Крайовий уряд Буковини надіслали повітовим старостам листа, в якому вимагали подати інформацію про діяльність товариств “Січ”, де обов'язково потрібно було вказати, чи дане товариство не є організатором заворушень у селі. Це стало черговим підтвердженням активної участі “Січей” у селянських страйках початку ХХ ст.

Наслідки сільськогосподарських страйків були вражаючі. В українського селянства зародився дух непокори. Страйки продемонстрували, що в Галичині та на Буковині живе український народ, який готовий боротися за краще життя. Важлива роль у цьому процесі відводилася пожежно-гімнастичним товариствам “Січ”.

Однією з важливих ланок громадської роботи “Січей” була їхня діяльність у боротьбі з пияцтвом серед українського селянства. У січових виданнях регулярно публікувалися матеріали, в яких у доступній, переконливій формі автори доводили шкідливість пияцтва для організму людини, а також вказували шляхи подолання цього зла. З цього приводу неодноразово виступав на сторінках січового календаря “Запорожець” повітовий лікар із Кам'янки Струмилової М.Олійник [232, 1912. - С. 208 - 221]. Більшість січовиків на загальних зборах товариства складали присягу про дотримання тверезого способу життя та бойкот корчем. У результаті антиалкогольної пропаганди, яку активно проводили січовики, у с. Вовчківці Снятинського повіту “… з восьми корчем залишилося тільки дві, та й ті світили в будні пусткою” [289, с. 98]. За нашими підрахунками, станом на 1908 р., члени близько 70% “Січей” Галичини утримувалися від вживання міцних алкогольних напоїв, близько 20% вживали тільки пиво [174, арк. 1 - 520]. Це викликало незадоволення серед пропінаторів (власників монопольного права на виробництво і продаж спиртних напоїв), які зазнавали збитків від зменшення обсягу проданої алкогольної продукції. Тому вони намагалися різними способами відтягнути українське селянство від січового руху, використовуючи при цьому різноманітні підступні засоби. Так, у 1903 р. у с. Супранівці Скалатського повіту власник корчми намагався дати місцевим січовикам “…50 літрів пива даром, аби лишень відступили від бойкоту корчми” [246, 1903. - № 11 - 12. - С. 3]. Подібних прикладів можна наводити багато. У січових виданнях постійно наголошувалося на шкідливості для людського організму вживання алкоголю. Як альтернативний напій під час проведення різноманітних січових акцій пропонувалося вживати чай та квас [233, 1902. - № 11. - С. 11]. Антиалкогольна пропаганда велася і через січові пісні.

Чимало зробили товариства “Січ” для поліпшення економічного становища українського селянства, не вдаючись до крайніх засобів. Завдяки старанням січової старшини більшість “Січей” засновували в своїх громадах крамниці, позичкові каси, громадські комори. Тут селяни-січовики при необхідності могли взяти грошову позичку чи певну кількість хліба, обминаючи лихварство євреїв. Відомо багато випадків, коли українці користувалися послугами січових господарських закладів [290, № 55. - С. 2], викликаючи обурення місцевих лихварів. У с. Джурів Снятинського повіту січовики під проводом завзятого кошового Ф.Курилюка “…зорганізували кооперативну крамницю споживчих товарів, привчаючи народ до кличу “Свій до свого по своє!”… Січовики також організували молочарню, яка дуже гарно розвивалася… Жиди, побачивши тверду поставу села, покинули його” [277, с. 112].

Підсумовуючи викладений у розділі матеріал, можна зробити певні висновки. Одним із головних завдань товариств “Січ”, які на початку ХХ ст. набули значного поширення в Галичині й на Буковині, було гасіння пожеж. Головні завдання та обов'язки членів товариства регламентувалися січовим статутом. Успішній діяльності “Січей” під час гасіння пожеж сприяла чітка регламентація статутом обов'язків та правил поведінки січовиків. Січовики організовували постійні нічні чергування у своїх населених пунктах.

Товариства “Січ” брали активну участь у гасінні всіх пожеж, які виникали у населеному пункті. Навіть у період найбільш інтенсивних переслідувань січовики гасили пожежі у своїх недоброзичливців (євреїв, поляків, українців-москвофілів), чим здобували беззаперечний авторитет. Важливо, що сусідні “Січі” у критичні моменти допомагали одна одній. Це сприяло успішному гасінню вогню, гуртувало сусідні громади.

Від перших років діяльності “Січі” налагодили дружні стосунки зі страховим товариством “Дністер”. Завдяки старанням К.Трильовського ця страхова компанія регулярно надавала грошові премії окремим товариствам, що відзначилися під час гасіння великих пожеж і виділяла кошти для проведення січових пожежно-гімнастичних курсів

З метою забезпечення ефективної діяльності січовиків під час гасіння пожеж К.Трильовський впровадив курси навчання інструкторів з пожежної та гімнастичної підготовки для січових товариств.

Поряд із протипожежною діяльністю важливе місце відводилося фізичному зміцненню організму селян-січовиків шляхом тренування рухливості, витривалості, організованості. На перших порах не було якоїсь чіткої, науково обгрунтованої методики та регламентації проведення спортивних вправ. У більшості випадків їх на свій розсуд проводили колишні військовослужбовці австрійської армії. Згодом організатори січового руху розробили спеціальні січові вправи.

Січові вправи проводилися після обіду кожної неділі та у релігійні свята на громадських толоках, сільських вулицях, а коли будували “січові домівки”, то біля них завжди споруджувалися великі майдани для спортивних вправ.

Під час сільськогосподарських страйків у Галичині й на Буковині у громадах, де сформувалися міцні “Січі”, січовики були найорганiзованішою частиною селянства, а члени січової старшини стали провідниками страйкуючих.

Нами зафіксовано чимало повідомлень у тогочасній періодиці про те, що завдяки наполегливості січовиків страйкарі домоглися задоволення своїх вимог. Завдяки умілим організаторським здібностям січової старшини, починаючи з 1905 р., страйки стали наполегливішими та більш тривалими. В окремих населених пунктах вони вибухали з року в рік. Помітно зросла кількість учасників страйкової боротьби. У період, що нас цікавить, у ній взяло безпосередню участь понад 10 тисяч селян, значну частину яких становили члени пожежно-гiмнастичних товариств “Сiч”.

Чимало зробили товариства “Січ” для поліпшення економічного становища українського селянства, не вдаючись до крайніх засобів. Завдяки старанням січової старшини “Січі” засновували в своїх громадах крамниці, позичкові каси, громадські комори, де члени січових товариств могли отримати грошову позику чи певну кількість хліба, обминаючи лихварство євреїв.

РОЗДІЛ 4

4.1. Політична діяльність

Січовий рух, який на початку ХХ ст. охопив українські терени Галичини й Буковини, викликав великий резонанс серед місцевого населення та владних структур. Поряд із прихильниками “Січі” мали багато ворогів. Посилення національного руху українців викликало значний опір польських панівних кіл Галичини. Це чітко простежується на прикладі січового руху, що виник як протидія утискам польської верхівки, яка всіма засобами намагалася придушити активність українців у галицькому селі.

Місцева адміністрація, що на 90% складалася з поляків (це дає нам право фактично вважати її польською адміністрацією), намагалася задушити січовий рух ще при зародженні. Так, Галицьке намісництво не затвердило поданий взимку 1900 р. статут “Січі” в с. Устя (Покуття), мотивуючи свої дії потребою мати окремий дозвіл на носіння товариських відзнак. У зв'язку з тим, що Галицьке намісництво проводило відкриту пропольську політику, такий дозвіл на той час українці не могли отримати. Через три місяці коломийський адвокат К.Трильовський все ж домігся затвердження статуту для “Січі” в іншому покутському селі Завалля, урочисте відкриття якої відбулося 5 травня 1900 р. З перших днів діяльності товариства польська адміністрація здійснювала різні перешкоди. Не дозволялися організовані походи січовиків на вправи, жандарми псували їм пожежний інвентар, залякували членів товариства фізичними розправами. 27 травня 1900 р. за наказом війта (керівника громади) у с. Завалля було розігнано січову забаву, членів “Січі” безпідставно звинувачено у крадіжках сільськогосподарських продуктів, а найбільш активних січовиків засуджено на дві доби арешту [228, 1900. - 27 вересня. - С. 183]. Як зазначав К.Трильовський, головною причиною цього було те, що “поляки боялися хлопської організаціїта ще у таких формахякі вони вважали за свій виключний привілейа найбільше їх дражнила назва “Січ” та назви січової старшиниу цьому вбачалася їм гайдамаччина” [320, с. 34]. Незважаючи на значні перешкоди, кількість “Січей” постійно зростала та більш помітною ставала їхня роль у громадському житті краю. Особливої гостроти набули стосунки між “Січами” та галицькою крайовою адміністрацією після того, як 8 червня 1903 р. намісником Галичини став граф А.Потоцький, який виявився найзапеклішим ворогом січового руху, вважаючи “Січі” причиною “…соціальних та політичних антагонізмів у краї” [538, с. 71]. З цього приводу в своїх публічних виступах він неодноразово заявляв: “…Я мушу знищити всі “Січі”…” [175, арк. 3]. Починаючи з 1904 р., А.Потоцький щорічно видавав повітовим старостам обіжники (накази, обов'язкові до виконання), щоб вони слідкували, чи “Січі” не займаються військовими вправами, чи не закликають населення до бунту, і чи дотримуються заборони використання товариських відзнак [80, арк. 1]. Вище згадані обіжники викликали нову хвилю переслідувань січових товариств з боку польської адміністрації краю. Поштовхом до цього стали публікації у місцевій польськомовній періодиці про те, що біля Коломиї та Снятина підносить голову якась таємна хлопська організація. Вказувалося, ніби хлопи, озброєні, сокирами по ночах проводять тренування. Приводом до згаданих публікацій стало те, що однієї неділі дідич с. Балинців (Покуття) Аґопсович виїхав кіньми на гурт танцюючої січової молоді с. Трофанівки. У відповідь за цей вчинок вони його обізвали. Розгніваний дідич написав кілька дописів до місцевої польськомовної періодики, щоби показати громадськості, як “розпустилося хлопство” [259, 1903. - № 3. - С. 23]. Ця неправдива інформація була підтримана іншими польськими газетами. У них з'явилися повідомлення, що на Гуцульщині січовики мають намір перерізати всіх поляків, знищити телеграфну лінію та спалити податковий уряд і суд у Жаб'ю (Верховина). Зокрема наголошувалося: “…в Косівщині оперує знаний радикал К.Трильовський Для покарання бунтівників з Коломиї до Косова направилося 24 великі вози війська” [272, 1904, 9 травня. -- С. 2]. У Надвірнянщині активно поширював неправдиві чутки про так званий “бунт гуцулів” та з цього приводу писав неправдиві замітки до газети “Слово польське” вчитель польської “школи людової” у с. Волосові Антон Сочинський. Згадані публікації викликали переляк польської громадськості краю та арешти провідників січового руху. Так, 11 травня 1904 р. було заарештовано кошового “Січі” с. Жаб'я Юрія Соломійчука-Юзенчука та священика із с. Довгополя Івана Попеля. Рішенням Коломийського повітового суду від 25 січня 1905 р. Ю.Соломійчука засудили на 5 місяців ув'язнення. Ще 11 січовиків на три тижні, а о. І.Попеля на 30 крон штрафу [242, 1905. - 2 лютого. - С. 46]. Це викликало великий резонанс серед гуцулів, які провели масові віча протесту і навіть хотіли визволити заарештованих силою. На знак протесту проти проведених арештів гуцульські січовики зібрали 30-тисячне віче в с. Ясенові Гірському. На ньому один із січовиків заявив: “У нас всі від 7 до 70 років козаки …а хто не хоче бути козаком, то є польська свиня” [272, 1904. - 10 травня. - С. 2]. Близько 300 січовиків провели у с. Кути Косівського повіту віче протесту, після якого зі співами “Ще не вмерла Україна” та “Не пора москалеві й ляхові служить” зайшли у корчму і повиливали весь запас горілки [225, 1904. - № 81. - С. 3]. Це викликало нову хвилю масових арештів та всіляких утисків місцевих січовиків з боку шовіністично налаштованих польських кіл. З того часу в усіх повітах Галичини активізувалися переслідування “Січей”, санкціоновані А.Потоцьким. Переважно об'єктом нападів були відзнаки товариств - топірці та січові ленти. За носіння січових відзнак тисячі людей були покарані грошовими штрафами та арештом від 2 до 5 діб. Найбільше “старався” повітовий староста Косова - Заґраднік, який своїм указом № 13372 заборонив діяльність усіх “Січей” повіту [231, 1904. - 10 липня. - С. 1]. Жандармам також наказав конфісковувати все січове майно. На території повіту було навіть заборонено носити відзнаки Радикальної партії. Розпорядженням коломийського старости від 13 жовтня 1904 ліквідовано “Січі” в селах Велика Кам'нка та Рогиня [78, арк. 39, 58]. Із подання снятинського повітового старости 11 жовтня 1905 р. Галицьке намісництво ліквідувало “Січ” у с. Залуччю [99, арк. 28]. В громаді Ферескул (Гуцульщина) жандарм Пушка домагався від січовика Малащука ленти, погрожуючи арештом. Під час пожежі у корчмі 24 вересня 1904 р. у тому ж населеному пункті згаданий жандарм Пушка штовхав січовиків у вогонь, а потім безпідставно звинувачував їх у невмілому гасінні вогню [231, 1904. - № 245. - С. 1]. Начальник громади в Печеніжині Гессель розпорядженням № 1981 від 19 серпня 1903 р. оштрафував 18 місцевих січовиків на 100 корон кожного за те, що вони взяли участь у не санкціонованій місцевою владою січовій забаві [231, 1904. - № 245. - С. 1]. Активним переслідувачем січового руху у Надвірнянському повіті був староста Коритовський. Він установив премію сумою 40 крон для того, хто “найшвидше доставить до повітової управи організатора “Січей” К.Трильовського” [231, 1904. - № 245. - С. 1]. Ця постанова призвела до цілого ряду курйозів. Відомо багато випадків, коли бажаючі заробити гроші виловлювали ні в чому не винних урядовців і зв'язаних приводили до повітової управи. З особливою енергійністю у Снятинському повіті переслідував січовиків староста Левицький. Він наказав війтам розганяти січові забави і навіть видавав абсурдні укази, згідно з якими січовикам заборонялося пересуватися по території повіту пішки, верхи на конях, та на возах [231, 1904. - № 245. - С. 2]. Снятинський староста не дозволив також покутським січовикам привітати 28 серпня 1904 р. тодішнього президента міністрів Австро-Угорщини д-ра Кербера, який у той час гостював у сусідній Буковині. Зазнавали гонінь і ті покутські “Січі”, що надавали допомогу аналогічним буковинським товариствам у гасінні пожеж. Розпорядженням від 4 травня 1904 р. заборонив використання січовиками товариських відзнак повітовий староста Тернополя [263, 1904. - № 8. - С. 1]. За доносом війта с. Блюдники Станіславівського повіту в березні 1904 р. жандарми розігнали чергові збори місцевої “Січі”, а членів старшини заарештували на 7 діб [240, 1904. - 26 серпня. - С. 3]. Подібних прикладів можемо наводити чимало.

Польська адміністрація піддавала переслідуванням представників української інтелігенції, які сприяли січовому руху. Так, тільки у Снятинському і Косівському повітах втратили роботу більше 20 вчителів, що допомагали місцевим “Січам”. У відстоюванні їхніх прав у судах активно допомагали К.Трильовський, В.Стефаник, М.Лагодинський, Марко Черемшина. Завдяки їхнім старанням велика кількість учителів була поновлена на своїх попередніх місцях.

Як згадував сучасник тих подій, місцева польська преса була переповнена різними неправдивими чутками про К. Трильовського та відкритими погрозами в його бік на зразок: “...Ой , Трилю тримайся здалека! Чекає на тебе у Жаб'ю смерека...” [300, с. 142]. Проте він не зважав на погрози, а ще завзятіше займався налагодженням роботи січових товариств.

У кінці 1904 р. К.Трильовського звинуватили в тому, що на одному вічі він заявив, ніби має стати “королем русинів”, а селянин Яцко Войчук його заступником і це нібито обмежувало права цісаря [320, с. 71]. Ця справа розглядалася 16 січня 1906 р. у Львівському суді. Обох обвинувачених засудили на три тижні суворого арешту. Завдяки старанням адвоката Є.Олесницького суд у Відні переглянув вирок. К.Трильовському присудили 5 днів ув'язнення та 50 крон штрафу, а вирок Я.Войчука залишився без зміни [242, 1905. - 28 вересня. - С. 3]. З метою дискредитації К.Трильовського перед громадськістю Галичини з ініціативи місцевих властей його звинуватили у привласненні 40 тис. крон, призначених урядом на будівництво залізниці Коломия-Устеріки. У зв'язку з цим, проти К.Трильовського порушили кримінальну справу. Проте, як з'ясувалося згодом, суд довів безпідставність звинувачень, і К.Трильовського визнали невиним [163, арк. 46].

На початку 1906 р. з санкції повітового старости м. Косова жандарми арештували вдруге провідника січового руху на Гуцульщині Ю.Соломійчука-Юзенчука. Свої дії мотивували тим, що “…його виступи на вічах та зборах входять в конфлікт з владою” [268, 1906. - 7 лютого. - С. 2]. Місцева пропольськи налаштована адміністрація намагалася паралізувати будь-які прояви активного життя січових товариств. Прикладом цього став вирок Косівського повітового старости від 6 квітня 1908 р., Ч. 1.300, яким накладено по 30 крон штрафу на січовиків, що ходили колядувати під час Різдвяних свят [82, арк. 4]. Їх було звинувачено у збиранні грошей із населення без дозволу властей. У с. Добровляни Заліщицького повіту за участь у вічі місцеві власті наклали штраф на кожного члена товариства “Січ” від 50 до 100 крон [103, арк. 5]. За носіння товариських відзнак повітовий староста оштрафував товариство “Січ” у Богородчанах на 50 крон [1164, арк. 4]. 7 квітня 1908 р. розпорядженням повітового старости заарештували чотирьох січовиків с. Ляське Збаразького повіту, звинувативши їх у порушенні громадського порядку, а також ліквідували товариство “Січ” [94, арк. 15].

У с. Комарно (Львівщина) 17 травня 1914 р. під час похорону кошового “Січі” П.Качмарського, в якому взяли участь січовики у товариських відзнаках місцевий жандарм насильно зривав відзнаки та відправляв січовиків до арешту [228, 1914. - 21 травня. -- С. 11].

Повітовий староста м. Збаража доносив до Намісництва: “…Тов. “Січ” у Ярчівцях порушує встановлені статутом норми. Загрожує публічному спокою. Я вношу пропозицію розглянути питання про розв'язання (розпуск. М.Г) того товариства” [104, арк. 20]. Староста Бобрецького повіту також інформував Намісництво, що “товариства “Січ” дуже популярні серед населення до них належать всі молоді жителі, вони вночі трублять в сурми, б'ють вікна, загалом стоять на низькому ступеню інтеліґентності” [80, арк. 3].

Тривалі переслідування “Січей” викликали конфронтацію між січовиками та польськими національними об'єднаннями. Свідченням цього є знищення січовиками у м. Сколе 26 червня 1906 р. тріумфальної арки з нагоди чергового зльоту польського сокільства [242, 1906. - 15 листопада. - С. 2], що тільки призвело до ескалації напружених стосунків між українцями та поляками Галичини. Разом з недоброзичливцями “Січі” здобули собі чимало прихильників серед місцевої української інтеліґенції, яка завжди захищала січовиків від переслідувань. Особливо прихильно ставився до січового руху парох с. Довгополя (Гуцульщина) о. І.Попель. 1904 р. він подав до Намісництва скаргу про нетактовну поведінку з гуцулами-січовиками коломийського судді та вимагав розслідування цієї справи [56, арк. 53]. У цьому допомагав йому тоді ще початкуючий адвокат І.Семанюк, відомий в літературі як Марко Черемшина.

Траплялися випадки, коли січовики своїми виваженими вчинками обеззброювали ворогів. Так, у с. П'ядиках Коломийського повіту члени “Січі” зуміли здобути прихильність війта, який спершу нещадно переслідував товариство. У результаті він “не тільки зрікся свого уряду, але ще й вписався до “Січі”…” [336, с. 139]. Зафіксовано чимало випадків, коли до відповідних служб Галицького намісництва січовики подавали апеляції на незаконні дії органів повітового управління та поліції і при цьому отримували позитивні результати.

Проти переслідувань січового руху виступили всі українські парламентські та соймові посли. Так, 10 листопада 1904 р. Є.Олесницький виголосив велику промову в Галицькому соймі, у якій викривав антиукраїнську політику польської адміністрації у Галичині та вимагав припинення переслідувань січового руху [231, 1904. - 12 листопада. - С. 2]. У 1905 р. К.Трильовський очолив делегацію з 18 ватажків січового руху, яка передала міністру внутрішніх справ Австро-Угорщини Бінерту петицію про зловживання галицької адміністрації, очолюваної А.Потоцьким, і вимагала припинення переслідувань січового руху. Як виявилося згодом, вимоги українців були проігноровані.

На прохання К.Трильовського [52, арк. 1], із осудженням переслідувань січового руху в Галичині неодноразово виступав у зарубіжній пресі, а також звертався до австрійського парламенту відомий норвезький письменник, публіцист і громадський діяч Б'єрнстьєрне Б'єрнсон.

22 лютого 1906 р. парламентський посол Василь Яворський та 13 його колег подали петицію до міністра президента у справі переслідування січового руху і зажадали відповіді на наступні запитання: “1. Чи уряд готовий припинити переслідування “Січей” тому, що воно проявляється у таких формах, які компрометують уряд перед світовою громадськістю; 2. Щоб уряд роз'яснив правомірність заборони носіння січовиками товариських відзнак; 3. Чому не розглядаються внесені скарги до органів місцевої влади у Галичині проти ліквідації окремих січових товариств” [228. - 1906. - № 32]. Невдовзі, 25 лютого 1906 р., до Відня на засідання парламенту прибула делегація з понад ста українських січовиків у товариських відзнаках, очолена К.Трильовським. Депутація в присутності послів жалілася на переслідування органами судової та виконавчої влади Галичини січового руху, зокрема наголошувалося, що із 350 галицьких “Січей” тільки дві мають дозвіл на носіння відзнак. Делегація поставила перед міністром внутрішніх справ вимогу організувати урядове розслідування цієї справи [264, 1906. - 27 лютого. - С. 3].

Важливим чинником у припиненні переслідувань січового руху з боку польської адміністрації краю було обрання у 1907 р. К.Трильовського депутатом австрійського парламенту. Тут організатор січового руху неодноразово виступав проти зловживань поляків, наводив численні приклади порушень ними конституційних норм. Для привернення уваги до проблем січового руху українські депутати вдавалися до обструкції (перешкоджання нормальної роботи парламенту). Як засвідчують факти, така тактика давала позитивні результати. Українські депутати добилися урядового розслідування у справі зловживань поляків у Галичині, і скасування постанов Галицького намісництва щодо переслідувань “Січей”. Уже 22 липня 1907 р., під час засідання австрійського парламенту, проблемі переслідування січового руху К.Трильовський присвятив велику промову “Проч із шляхтою! Проч із єї посіпаками!”. У ній наголошувалося, що “…січові товариства найбільше полюбив народ, бо вони підносять його культурно і під взглядом національним… Ненависть польської шовіністичної преси і бюрократії має ще й історичне підґрунтя. Адже давня “Січ” була осередком свободолюбивих змагань українського народу” [327, с. 18]. В промові піддавалися також критиці місцеві власті, що принципово не реагували на скарги січовиків щодо обмеження їх конституційних прав. За весь період депутатської діяльності К.Трильовський вніс 135 депутатських запитів до віденського уряду [288, с. 3], більшість з яких стосувалася переслідувань січового руху.

У червні 1908 р. К.Трильовський разом з чеським парламентським послом Т.Масариком організував у Празі велике віче протесту проти переслідувань січового руху, яке викликало широкий резонанс серед слов'янських народів. Будучи редактором тижневика “Иas” (“Час”), Т.Масарик неодноразово писав про утиски українського населення в Галичині, про виправданість його національних домагань, а також досить часто надавав можливість К.Трильовському публікувати у “Часі” статті, спрямовані на захист січового руху [364, с. 124]. Як згадував К.Трильовський, значну допомогу в обороні січового руху надавав йому польський адвокат Т. Брайтер [320, с. 75], який у редагованому ним тижневику “Монітор” постійно закликав поляків поводитися толерантно щодо українців. Також у цей час з критикою політики уряду А. Потоцького у Галичині стосовно “Січей” виступали чеські, хорватські, німецькі часописи, які були органами місцевих соціал-демократичних організацій.

24 червня 1908 р. у промові на засіданні австрійського парламенту К.Трильовський на конкретних прикладах, пов'язаних із січовим рухом, довів необ'єктивність галицьких судів, показавши, що вони “…цілковито стоять на услугах шляхетської політики в краю” [324, с. 10]. При кінці того ж 1908 р. К.Трильовський знову виступив із великою промовою у Віденському парламенті “Про становище “Січей ” у Галичині”. В результаті цього він зумів домогтися призначення парламентського розслідування у справі переслідувань січового руху [451, с. 368].

Новий намісник Галичини М.Бобжинський, що прийшов до влади в 1908 р. після вбивства А.Потоцького, був далекогляднішим і проводив дещо лояльнішу політику стосовно “Січей”. Він прийшов до висновку, що переслідування “Січей” із кожним роком тільки зміцнюють позиції січового руху. У 1908 р. М.Бобжинський видав “ліберальний обіжник” [513, с. 24], який забороняв карати січовиків за діяльність, що не порушує статутних норм. Це призвело до втрати широким загалом захоплення січовим рухом і поступового його переходу у фазу стагнації.

Крайовий уряд Буковини ставився позитивно до “Січей” з моменту їх зародження. Цьому сприяла його чітка пронімецька орієнтація. Позитивним для Буковинських “Січей” виявилося й те, що вони розглядалися органами влади насамперед як добровільна пожежна сторожа. Тому щорічно Крайовий пожежний виділ надавав цільову грошову допомогу більшості “Січей”. З великою прихильністю ставився до січового руху Крайовий президент Конрад Гогенлоге. У період його урядування, що збігся із етапом зародження січового руху, жодні скарги противників “Січей” не мали успіху. Тож, коли він був переведений на інше місце служби, в прощальному вечорі взяли участь делегати більшості буковинських “Січей”, а в тих населених пунктах, де проходила залізниця, “Січі” повним складом віддавали шану своєму заступнику [248, 1904. - № 38. - С. 297]. Багато корисного для січового руху зробив віце-маршалок Буковинського сойму С.Смаль-Стоцький. Він сприяв виділенню коштів для потреб “Січей”, а також надавав січовикам при потребі правову підтримку. Прихильно до січового руху на Буковині ставилися всі українські парламентські та соймові посли. Особливо слід відзначити М.Василька, який мав дружні стосунки з багатьма віденськими політиками. Зокрема, він домігся прихильного ставлення до січових товариств президента міністрів д-ра Кербера.

Ворожу позицію щодо січового руху в період його становлення на Буковині зайняла Вашківська повітова шкільна рада. Так, у 1904 р. вона видала розпорядження, згідно з яким без її дозволу вчителям у вихідні дні не дозволялося відлучатися зі своїх населених пунктів [247 а, 1904. - № 10. - С. 71]. Це здійснювалося для того, щоб при потребі легше було притягати вчителів до відповідальності за участь у діяльності “Січей”, особливо у січових святах. Вище згадана шкільна рада за активну січову діяльність перевела вчителя О.Безпалка з містечка Вашківців до віддаленого населеного пункту Нових Драчинців. Це викликало великий резонанс серед місцевого населення. Січовики влаштували урочисті проводи, в яких взяло участь понад 2 тисячі чоловік. Вашківські січовики закликали О.Безпалка “…іти закладати нові коші, будити нарід, щоби знову заговорили про давню козацьку славу” [247 а, 1904. - № 8 - 9. С. 61].

Окремі буковинські урядовці (особливо польського походження), перебуваючи під впливом галицьких подій, бралися за переслідування буковинських січовиків. В основному це були окремі двірники (начальники громад), а також деякі жандарми. Вони заборонили січовикам колядувати під час Різдвяних свят, перешкоджали проведенню січових зборів, вечорниць, концертів. Все ж більшість із них отримувала належну відсіч. Так, 1 серпня 1904 р. у м. Кіцмані відбулося судове засідання, на якому засуджено двох кіцманських поліцаїв на три доби ув'язнення за те, що вони безпідставно заарештували трьох січовиків, які спокійно йшли по місту [222, 1904. - 25 липня (7 серпня). - С. 3]. Після того, як 18 червня 1908 р. начальником суду в м. Кіцмані став Ілля Семака - один із натхненників та організаторів січового руху на Буковині [222, 1904. - 20 червня (30 липня). - С. 3], утиски січовиків Кіцманщини і навколишніх повітів значно послабшали.

Поряд з відстоюванням економічних інтересів товариства “Січ” брали активну участь у суспільно-політичному житті галицьких та буковинських українців. Ще на початковому етапі діяльності січові товариства включилися у виборчу боротьбу до австрійського парламенту та крайових соймів. Особливо помітними були їхні виступи на підтримку введення загального виборчого права під час виборчої кампанії 1907 р. У цей момент в регіоні розпочався великий вічовий рух, який розбудив селянство і покликав його до активної участі в політичному житті. У більшості населених пунктів організовувалися багатолюдні бурхливі віча, на яких задавали тон січовики. Незамінними учасниками селянських віч у Галичині й на Буковині були активні діячі січового руху: К.Трильовський, С.Данилович, Л.Бачинський, Є.Пігуляк, М.Василько, а також відомі селянські бесідники (промовці - М.Г.) із Снятинщини - кошовий Карлівської “Січі” І.Сандуляк та кошовий “Січі” с. Тулова І.Харук-Галайда. Ця стихія підхопила і відомого письменника В.Стефаника, який став душею вічового руху. Чимало його палких промов дійшло до нас на шпальтах тогочасної періодики.

У ході виборчої кампанії до парламенту в 1907 р. В.Стефаника було обрано заступником посла (депутата) В.Охримовича. У зв'язку з відмовою останнього від депутатського мандата В.Стефаник у 1908 р. став послом до австрійського парламенту. У своєму листі від 3.04.1908 р. до В.Охримовича він писав: “…Коби лиш так склалося, аби я міг бути добрим послом буду старатися…” [165, арк. 8].

Не оминув вічовий рух і Буковину. “Січовики беруть дуже активну участь в агітації за українських послів: М.Василька, Є.Пігуляка, І.Семаку, А.Лукашевича, М.Спинула…” [222, 1907. - 2 (15) марта. - С. 1] - писала газета “Буковина”. В лютому 1907 р. з допомогою січовиків Заставнівського повіту проводив передвиборну агітацію М.Василько [222, 1907. - 7 (20) марта. - С. 1]. У квітні того ж року при активній підтримці січовиків проводив численні передвиборні віча у Вашківському виборчому окрузі один із організаторів січового руху, тодішній отаман “Союзу Січей” на Буковині Є.Пігуляк [222, 1907. - 4 (17) квітня. - С. 2]. На січових вічах обговорювалися важливі для українців проблеми та способи їх вирішення. Так, на вічу в с. Розтоках січовики прийняли звернення до Крайового уряду Буковини про необхідність вжиття заходів щодо підвищення життєвого рівня буковинських українців, зокрема: “…відмінити податки на найнеобхідніші продукти (сіль, цукор, сірники), ввести вільне полювання, зменшити кількість рогаток (митниць); вводити у місцеві органи управління українців; збільшити видатки на освіту…”[222, 1907. - 11 (24) квітня. - С. 2]. У буковинській громаді Горошівці на передвиборному вічі, організованому 28 квітня 1907 р. місцевими січовиками, прозвучала вимога введення української мови в урядових установах краю [222, 1907. - 13 (26) липня. - С. 1].

Після вбивства 12 квітня 1908 р. М.Січинським намісника А.Потоцького, Галичину охопив масовий вічовий рух. Важливу роль в організації цих віч відіграли “Січі”, про що свідчать численні донесення до Намісництва [74, арк.127]. Вони також організували збір добровільних пожертвувань до фонду допомоги М.Січинському.

Отже, від початку своєї діяльності пожежно-гімнастичні товариства “Січ” стали помітним чинником громадського життя і викликали значний резонанс у суспільстві. Це особливо проглядалося у Галичині, де польська панівна верхівка, в руках якої зосереджувалася вся виконавча влада у краї, зайняла крайньо ворожу позицію стосовно січових товариств. Недоброзичливці вдавалися до різноманітних форм переслідування січового руху: заборонялося проведення публічних січових заходів, не дозволялося використання товариських відзнак. До найактивніших діячів січового руху застосовувалися адміністративні заходи - накладення штрафу та арешт.

На Буковині спостерігаємо лояльніше ставлення до січового руху, проте окремі урядовці під впливом подій у Галичині намагалися чинити різноманітні перешкоди січовим товариствам.

Від початків діяльності галицькі та буковинські “Січі” стали важливим чинником політичного життя. Січовики тримали чітко визначену позицію під час передвиборних кампаній до австрійського парламенту та Галицького й Буковинського соймів, виходячи з національних інтересів українців. Саме завдяки підтримці січовиків посольські мандати отримували визначні представники місцевого українства, вели авангард у національному русі українців Галичини й Буковини на початку ХХ ст. Спільно з представниками інших українських організацій січовики виступали також на захист М.Січинського, за поділ Галичини, підтримували вимогу відкриття українського університету у Львові.

4.2. Культурно-освітня праця

Помітних результатів галицькі та буковинські “Січі” досягли на ниві просвітництва. Для цього до січового руху якнайширше залучалися місцеві вчителі та інші прихильники української справи з числа інтелігенції. На перших установчих зборах кожної “Січі” приймалася постанова про те, що ні один січовик не сміє бути неписьменним, незважаючи на вік. Святим обов'язком кожного освіченого січовика було також надання посильної допомоги в освоєнні грамоти своїм неписьменним товаришам. Як правило, кожної неділі чи свята після церковної служби січовики сходилися до читалень. Тут вони вчилися грамоти, обговорювали різноманітні політичні та господарські справи. Взимку січовики займалися вивченням грамоти і в будні дні. Джерела засвідчують, що в тих селах, де активно діяли “Січі”, протягом трьох-чотирьох років більшість членів товариства ставали письменними. Це було дуже важливо, адже тільки письменна людина могла брати свідому участь у громадсько-політичному житті, відстоювати свої національні інтереси.

При більшості січових товариств активно діяли січові бібліотеки. Це були переважно невеликі (кілька десятків примірників) книгозбірні, які комплектувалися різноманітними українськими виданнями, що виходили у Галичині й на Буковині. Січові бібліотеки були культурно-освітнім центром січових товариств, а також важливим засобом піднесення національної свідомості селян-січовиків. Старшина “Українського Січового Союзу” та “Союзу Січей” на Буковині приділяла значну увагу організації вмілого ведення січових бібліотек. Із цього приводу ними регулярно надавалися практичні поради під час проведення січових пожежно-гімнастичних курсів, а також на сторінках січової періодики. Так, місячник “Січові вісти” писав: “Всіх книжок не може собі купити кождий січовик сам, повинна сему зарадити „Січ” і заложити у себе бібліотеку, де находили би ся всі добрі і пожиточні книжки… До бібліотек треба докуповувати щороку книжок, щоби члени мали все щось свіжого та цікавого…” [256, 1912. - № 3. - С. 7]. Січові бібліотеки комплектувалися в основному за рахунок коштів, зібраних під час січових концертів, а також членських внесків. Кожна “Січ” зобов'язувалася регулярно передплачувати січові та радикальні видання: “Громадський голос” (Львів), “Січові вісти” (Львів), „Громадянин” (Чернівці), “Зоря” (Коломия), “Отаман” (Коломия). Великою популярністю серед січовиків користувалися видання “Просвіти” та “Сільського господаря”. Разом з тим січова старшина забороняла користуватися у бібліотеках виданнями москвофільського характеру, мотивуючи свої дії тим, що не слід купувати “…смітє, бо воно не принесе нікому користи, а лише може зашкодити” [256, 1912. - № 3. - С. 7].

Одним із пріоритетних напрямків діяльності “Січей”, передбачених статутом, була їхня культурна робота, що проявлялася у різноманітних аспектах. Січовий рух залишив глибокий слід у пісенній творчості українців Галичини й Буковини. Січові пісні, які виконувалися на різноманітних заходах, що проводилися “Січами”, мали великий вплив на формування української національної свідомості. Першу січову пісню “Про Січ славну, Запороже” написав К.Трильовський з нагоди заснування товариства “Січ” у с. Заваллю на Снятинщині. В ній яскраво показано справжню мету січового руху: “…Нехай знають воріженьки, що козацький дух не вмер… Що ми хочем поборотись із неправдов і вогнем” [325, с. 4].

Найвідомішим січовим гімном була пісня на слова К.Трильовського “Гей, там на горі “Січ” іде”, де лаконічно висловлено суть січового руху. Її маршовий піднесений ритм, героїчність імпонували молоді. Тому з часом ця пісня стала народною і виконувалася українцями протягом всього ХХ ст. Для гуцульських “Січей” К.Трильовський написав пісню “Гей, Чорногора зраділа” де дав практичні поради найбільш пригнобленим жителям українських Карпат, як вибратися з їхнього важкого становища. “Січовим батьком” також була написана пісня “Ой, зацвила черемшина”, яку довгий час співали новобранці всієї Західної України. Йому також належать січові коломийки на мотивпісні “Верховино, світку ти наш”.

Кілька популярних січових пісень написала Костянтина Малицька - відома в літературі як Віра Лебедова, січові пісні якої відзначаються ідейністю, глибоким змістом. Найпопулярнішим став її “Січовий поклик”, що використовувався при січових вправах, а також марш “У Січі, у Січі”. До визначних січових поетів слід віднести І.Франка. Окрилений січовим рухом, І.Франко захоплено констатував: “Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло - нам воно святе” [497, с. 21]. Великою популярністю серед січовиків користувалися пісні на його слова: “Не пора, не пора…”, “Розвивайся, ти високий дубе” та “Гімн селян-радикалів” [286, с. 281].

До січових поетів належав І.Петришин (Любомир Селянський),автор творів, “Заспіваймо пісні” (на музику “Погуляєм цю ніч”), “Наш меч і клич” (на музику “Де згода в сімействі”), де звучить заклик: “У Січі! у Січі! Єднаймось брати! Лиш в них кращу долю Ми зможем знайти…” [487, с. 10].

Великою популярністю серед січовиків користувався січовий марш О.Шпитка (Гриця Щипавки) “Гей, та вставаймо, люди вкраїнські”, приурочений до другого загальнокрайового січового з'їзду. Він був написаний на мелодію відомої козацької пісні “Гей, не дивуйтесь…”. У пісні наголошувалося, що, тільки спільно згуртувавшись у “Січі”, українці зможуть відстоювати свої права.

Низку січових пісень створив Д.Макогон. Серед них: “Яке то сонце засіяло”, “Гей у Січ, гей у Січ, гей у Січ!”, “Гей, хлопці-молодці, ступаймо у Січ” та “Стань, стань, стань дівчино ти” [487, с. 13 - 16], які закликали селянство готуватися у лавах “Січей” до боротьби за кращу долю.

Один із організаторів січового руху на Буковині -- Сильвестр Яричевський написав пісні: “ Наша славна Україно”, “Січ іде” та “Вставай, Україно”, які надихали січовиків до боротьби за волю України.

Чимало січових пісень написані січовиками - аматорами пісенної творчості. Звичайно, ці пісні не завжди відзначалися високою художньою досконалістю, але їхня поява свідчила, що на той час уже змінилася психологія українців, особливо у сфері національної свідомості. В цьому плані слід відзначити пісню “Гей, же браття - товариші” І.Харука-Галайди, кошового “Січі” с. Тулова Снятинського повіту, яка була популярною серед покутських січовиків. Один із засновників Української радикальної партії Павло Думка у “Марші кошового” закликав січовиків боротися з неписьменністю, спільно відстоювати свої права.

Січові пісні регулярно публікувалися на сторінках радикальних і січових видань, що виходили в згаданий період у Галичині й на Буковині та були в більшості січових читалень, де з ними мали можливість ознайомитися січовики. В 1906 р. у м. Чернівцях вийшов “Збірник пісень патріотичних і січових” за редакцією К.Трильовського. У ньому містилося 33 січові пісні, а також ноти для них. І.Франко у своїй рецензії високо оцінив своєчасну появу збірника, який, на його думку, повинен “…підбадьорювати людей, піддержувати в них надію на красшу будуччину…” [514, с. 205]. Згаданий збірник став суттєвою допомогою січовим товариствам під час підготовки концертних програм.

Великої популярності серед селянства набули “січові колядки”, що складалися місцевими аматорами на мелодії відомих церковних колядок. У 1909р. їх упорядкував і видав організатор січового руху К.Трильовський [328, с. 2 - 8]. У згаданих “колядках” звучав заклик підтримувати українських кандидатів під час виборчих кампаній, закладати “Січі”.

“Січі” відігравали провідну роль у культурному житті своїх населених пунктів. При кожній “Січі” діяв драматичний гурток, учасники якого виступали з українськими виставами та концертними програмами, що користувалися великою популярністю серед населення. Згідно із тогочасним законодавством, перед кожним публічним заходом старшина товариства “Січ” повинна була отримати дозвіл на його проведення від місцевого староства чи відділу жандармерії, у якому зобов'язувалася дотримуватися громадського порядку [16, арк. 1]. Це здійснювалося з метою попередження публічних виступів проти політики місцевої влади, що нерідко траплялося в період передвиборних кампаній. Тому інколи, не отримавши дозволу, січова старшина була змушена проводити концерти та вистави нелегально. Відомий художник В.Касіян згадував: “…січова молодь ставила театральні вистави “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Шандар” (так називалася драма І.Франка “Украдене щастя”. - М. Г.), “Назар Стодоля”… Користувалися популярністю “Образки з селянського життя укладені місцевими аматорами” [290, № 56. - С. 2].

Найбільшої мистецької слави здобув січовий самодіяльний театр с. Красноїлля на Гуцульщині. В кінці 1909 р. красноїльські січовики звернулися по допомогу до знавця театрального мистецтва Гната Хоткевича, що перебував у політичній еміграції в сусідньому селі Криворівня. Г.Хоткевич відгукнувся на заклик січовиків і допоміг їм створити справжній театр. Вже на перших порах митець поставив перед собою завдання інсценізувати виставу, в якій гуцул міг би зіграти самого себе у природній обстановці, адже до того часу “…гуцули не знали, що таке театр” [171, арк. 3]. Для цього Г.Хоткевич переробив драму польського письменника Ю.Коженьовського “Karpaccy gуrale”, передавши її гуцульським діалектом і композиційно пристосувавши до обмежених техніко-декораційних можливостей аматорської сцени. Спочатку на сцені вона йшла під назвою “Антін Ревізорук”, а згодом назву змінили на “Верховинці”. П'єсу дуже прихильно сприйняли місцеві селяни-січовики, адже прототип головного героя опришок Антось Ревізорчук походив з їхнього села Красноїлля, де про нього збереглося чимало легенд. Один із січовиків був родичем легендарного опришка і грав у чересі (поясі), що колись належав самому Антосеві. Як згадувала учасниця січового театру Теодозія Мельничук-Савицька, в результаті наполегливої роботи силами пожежно-гімнастичного товариства “Січ” с. Красноїлля було підготовлено згадану виставу. На початку серпня 1910 р. у переповненому приміщенні січової читальні відбулася прем'єра [458, с. 3]. Невдовзі красноїльські аматори з великим успіхом виступили на січовому святі у Жаб'ю. На чергових загальних зборах товариства “Січ” красноїльські січовики постановили назвати свій драматичний гурток “Гуцульським театром” і здійснити гастрольну подорож по Галичині [423, с. 142]. Навесні та влітку 1911 р. 18 учасників січового театру з великим успіхом гастролювали в 61 населеному пункті Галичини й Буковини, де поставили 68 вистав. На цю подію місцева преса відреагувала численними схвальними відгуками. У замітці “Народний театр” газета “Діло” (Львів) в номері 51 за 1911 р. писала: “…гра гуцулів свіжа і неповторна робила надзвичайне враженє” [231, 1911. - 7 березня (23 лютого). - С. 7]. Успішно виступав січовий театр у м. Кракові. Тут актори у переповнених залах чотири рази ставили виставу “Верховинці”. Місцева польська преса також прихильно оцінювала гру гуцулів-січовиків. Газета “Nowa Reforma” (Краків) відзначала, що гуцульські аматори успішно побороли властиві драмі Коженьовського недоліки і створили цікаву виставу [270, 1911. - № 42. - С. 3]. Краківський тижневик “Nowoњci Ilustrowane” вмістив фотографію акторів січового театру. Як згадував Г.Хоткевич, “ця поїздка мала велике значення для самих виконавців. Гуцули побачили світ пізнали житє цілого краю. Йдучи на вибори, вже самі знали за кого голосувати” [231, 1911. - 10 липня (27 червня). - С. 3]. З успіхом пройшли виступи гуцульського театру в Одесі. На початку 1914 р. січовий театр здійснив поїздку до Москви, де виступив в “Синодальному залі” під час засідання музично-етнографічної комісії Імператорського товариства природознавства, антропології й етнографії [171, арк. 7]. Подальшій театральній діяльності красноїльських січовиків завадила Перша світова війна.