Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.)

Зародження січового руху. Організаційна будова й становище буковинських "Січей". Напрямки соціально-економічної роботи. Стосунки січових товариств з громадськими організаціями Галичини й Буковини та визначними діячами українського національного руху.

Рубрика История и исторические личности
Вид диссертация
Язык украинский
Дата добавления 21.08.2008
Размер файла 286,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

На Буковині справу просвітництва серед українського населення взяло на себе товариство “Руська бесіда”. Воно також ставило собі за мету піднесення товариського життя між українцями краю. Досягнення згаданої мети передбачалося такими засобами: “…уряджувати публічні відчити, господарсько-промислові і етнографічні виставки, засновувати читальні. Закладати книгозбірні, музеї видавати книги, газети, заохочувати всі верстви руского народа до просвіти…” [194, с. 1]. В той час серед буковинської інтелігенції був великий запал до праці, але розбіжності у національних справах, а ще більше внутрішня боротьба між народовцями та москвофілами, релігійна суперечка між православними і греко-католиками на перших порах паралізували роботу товариства. Тільки після усунення москвофілів з керівних позицій “Руська бесіда” зайняла провідну позицію в піднесенні освітнього рівня та національного освідомлення буковинських українців. Все ж її діяльність була недостатньою у сільській місцевості. Це вимагало пошуків нових шляхів вирішення згаданої проблеми і спричинилося до зародження січового руху. Процес заснування українських народних читалень на Буковині йшов повільно, якщо 1894 р. у краї діяло 46 читалень, то в 1902 р. їх нараховувалося 64 [361, с. 99]. Від початку своєї діяльності читальні відчували значні труднощі. До них неприязно ставилися шинкарі та румунське духовенство, оскільки вони не були зацікавлені у національному пробудженні українців. Місцеві власті теж побоювалися поширення з читалень революційних, національно-визвольних ідей і пов'язаних з ними заворушень. Значною мірою діяльність читалень гальмувалася браком національно свідомих провідників, інертністю більшої частини селянства, недостатньою кількістю відповідної літератури.

Отже, сприяти піднесенню активізації громадського життя галицького та буковинського українства покликані були товариства “Просвіта”, “Руська Бесіда”, численні читальні. Проте відомо чимало випадків, коли читальні після урочистого відкриття фактично не діяли, особливо там, де керувало консервативно налаштоване духовенство. Траплялося, що читальні об'єднували лише незначну частину заможних господарів, переважно літніх людей, а сільська молодь залишалася осторонь суспільних справ. Спроби залучити селянство до громадсько-політичного життя, що здійснювалися представниками місцевої інтелігенції та духовенства, у багатьох випадках зазнавали невдачі. Про це писала Н.Кобринська в листі до О.Гаморак від 23.03.1897 р. “…До зашкарлупілого мозку тяжко добратися… тепер у нас всьо спить. Старі зайняті домом, а молоді трошки ліниві…” [4, арк. 1]. На той час вже була втрачена селянством віра у те, що пани (так називали всіх, хто не носив народний одяг. - М.Г.) можуть зробити для них щось корисне. Ця обставина викликала недовіру до інтелігенції.

Важливу роль у піднесенні національної свідомості українців Галичини відіграли окремі представники греко-католицького духовенства та члени їх родин. Особливих зусиль у цій сфері докладав парох с. Стецеви (Снятинщина) о. К.Гаморак (див. дод. А.10). Він був послом (депутатом) Галицького сойму, де завжди боронив інтереси українців, брав активну участь у громадському житті краю. Його хату-плебанію відвідували численні молоді гімназисти та студенти, серед них В.Стефаник, Л.Бачинський, Л.Мартович, К.Трильовський, які пізніше стали організаторами січового руху. Неодноразово тут читав свої твори І.Франко. До національно свідомих священиків слід віднести о. І.Попеля з с. Довгопілля (Гуцульщина) (див. дод. А. 37) та о. Т.Войнаровського з Балинців (Коломийщина) (див. дод. А.7). Вони сприяли зародженню січового руху та надавали “Січам” необхідну практичну допомогу. Відзначимо родину священика з с. Белелуя на Снятинщині о. І.Озаркевича, що також була осередком просвітництва в Галичині. Будучи послом до віденського парламенту, він у 1893 р. очолив делегацію галицьких українців, яка оскаржила перед цісарем місцеву адміністрацію у ворожому ставленні до українців [369, с. 301].

На Буковині була дещо інша ситуація. Тут відчувався брак національно свідомих священиків. Газета “Буковина” писала: “…Русин ніколи не міг отримати доброї парафії… Прийшло до того, щоб отримати добру парафію, багато русинів переходили до румунів, щоби не розгнівати митрополита [222, 1902. - 26 мая (8 червня). - С. 2]. Після доби митрополитів Гакмана та Блажевича, які трохи помірковано ставилися до українського православного населення, поступово було витіснено українську мову як другу мову Буковинської Єпархії [462, с. 97]. Священиків, які співчували українському національному рухові, переводили в румунські парафії. Особливо це було притаманне митрополитам Морару-Андрієвичу та Чуперковичу. Частина буковинського духовенства, що намагалася чинити спротив румунізації, досить швидко потрапляла під москвофільські впливи і також вороже ставилася до українства.

Активно працювала на просвітницькій ниві громадська діячка та письменниця Наталія Кобринська. В 1884 р. вона створила у м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ) “Товариство руських жінок”, головне завдання якого полягало в “залученні жіноцтва до літературного і культурного життя краю” [425, с. 229]. Н.Кобринська видавала альманах “Перший вінок”, в якому публікували свої твори кращі письменниці Галичини, Буковини, Наддніпрянської України. Письменниця сподівалася, що за допомогою літератури можна пробудити свідомість жінок, поліпшити умови їхнього життя [356, с. 106]. Найвагомішим результатом її діяльності стало те, що значна частина жіночої інтелігенції західноукраїнських земель почала усвідомлювати свою рівноправність з чоловіками у вирішенні громадських справ і активно включилася у просвітницьку роботу на селі.

Найбільшими труднощами, з якими зустрілися в галицькому та буковинському селі представники нової української генерації, були безпробудне пияцтво, майже стовідсоткова неписьменність серед селянства, духовна деградація та розпуста. Про це згадував сучасник: “…Горе було, велике горе! Настане сльота, неділя, свято, корчми розпиралися від народу. Прийде зима, чоловік гостем дома. Жінки й собі це перейняли і пили нарівні з чоловіками… Замість того, щоб піти до церкви, послухати слова Божого, в корчмі та під корчмою лежав народ покотом…” [313, с. 9]. В даний період чимало галицьких і буковинських селян через систематичне пияцтво заходили у борги перед місцевими пропінаторами (власниками монопольного права на продаж спиртних напоїв. - М.Г.), при цьому нерідко втрачали все раніше нажите майно, залишаючи свої родини без засобів прожиття. Так, тільки під час однієї з численних ліцитацій майна 30 травня 1899 р. у м. Коломиї втратили усе нерухоме майно 40 чоловік [267, 1899. - № 11. - С. 2]. Це було наслідком того, що антиалкогольний рух у Галичині, переживши свій пік у 1875-76 рр., пішов на спад. Поступово занепадали вже засновані “Братства тверезості”, тому в першу чергу потрібно було впровадити здоровий спосіб життя серед населення.

У кінці ХІХ ст. українські громадські діячі мали реальну можливість побачити позитивні наслідки діяльності чеського сокільства. Сокільський рух у Чехії започаткували Мирослав Тирш та Індржік Фігнер 16.02.1862 р. у Празі, взявши за ідеологічну основу сокільських товариств суспільно-політичну течію - панславізм, що проголошував ідею політичного об'єднання усіх слов'ян. Це проявлялося, в першу чергу, у формі прославляння слов'янської минувшини. Доктрина панславізму висувала не тільки потребу єдності й федерації слов'янських народів, але й закликала оновити європейську цивілізацію й спричинитися до встановлення стійкої рівноваги сил у Європі [204, с. 1931]. М.Тирш пропагував і відстоював культурну автономію чеського народу. Для досягнення згаданих цілей організатори сокільського руху вирішили засобами гімнастики та дисципліни зміцнити духовно та фізично молоде покоління чехів, розвинути серед них національну свідомість. Як показав час, чеський сокільський рух зіграв помітну роль у консолідації чеської нації та відродженні власної держави.

1866 р. у Львові утворилося польське гімнастичне товариство “Сокіл”, статут якого передбачав: “…Виховання духу взаємодопомоги серед членів послуху і карності Через проведення спортивних занять, влаштування публічних свят і заходів” [131, арк. 149]. На думку його організаторів, вище згадані заходи покликані були служити справі підготовки польської громадськості до майбутньої боротьби за відновлення власної державності. З 1884 р. польський “Сокіл” почав засновувати свої осередки по всій Галичині. Починаючи з 1895 р., право членства в товаристві здобули жінки [549, с. 106]. В перші десятиліття своєї діяльності польське сокільство, подібно до чеського, словацького, хорватського, стало частиною культурно-просвітницького і національного руху в Австро-Угорській монархії. Характерною особливістю польського сокільства було те, що до нього прилучилася частина українського населення Східної Галичини. Тут галицьке селянство мало реальну можливість побачити позитивні сторони товариського життя.

Наслідуючи польський і чеський сокільські рухи, 1894 р. у Львові старанням В.Нагірного та В.Лаврівського було створено гімнастичне товариство “Руський Сокіл”, головне завдання якого полягало у просвіті членів “…через спільні вправи, спільні прогулянки і відчити…” [490, с. 9]. Сокільська система виховання притягувала українців своїм демократизмом, гармонійним поєднанням духовності й тілесності, сприяла національному самоутвердженню. Зацікавленість до діяльності згаданого товариства виявили студенти, ремісники та молода українська інтелігенція Львова. Хоча сокільська ідея була дуже привабливою, на початковому етапі діяльності “Руський Сокіл” не мав підтримки серед сільського населення. Причиною цього було несприйняття самої назви широкими верствами селян. Сучасник тих подій згадував: “…Наші селяни відносяться до польського “Сокола” з найбільшим недовір'ям, навіть вороже тому саме слово “Сокіл” селяни сприймають як щось польське…” [259, 1903. - № 5-6. - С. 4]. Незважаючи на те, що в українському “Соколі” згуртувалися кращі сили міщанства, до 1901 р. воно обмежувалося тільки територією м. Львова [368, с. 31]. Тривалий відтинок часу сокільська ідея не знаходила прихильників на теренах Буковини. Тільки в 1902 р. учитель гімназії І.Радомський здійснив невдалу спробу заснувати у м. Чернівцях філію львівского “Сокола” [153, арк. 3]. Завдяки наполегливим старанням залізничного службовця М.Левицького 27 вересня 1903 р. у Чернівцях було засновано незалежне сокільське товариство [153, арк. 28]. Проте сокільство так і не змогло пустити глибоко коріння серед буковинського українства.

Ще однією формою активізації громадсько-політичного життя українського населення були добровільні протипожежні товариства. На початку XX ст. у Галичині й Буковині проблема швидкого і якісного гасіння пожеж постала надзвичайно гостро. Починаючи від 1888 р., в населених пунктах Галичини кількість пожеж з кожним роком постійно збільшувалася на 30 - 35% відповідно до попереднього року [244, 1905. - № 42. - С. 333]. Діючі пожежні сторожі, які перебували на державній службі, керувалися законодавчими актами 50 - 100-річної давності і зі своїми обов'язками справлялися тільки частково. Їхня робота була відчутною у містах та центрах сільських ґмін (ґміна - адміністративна одиниця, яка об'єднувала кілька сільських громад. - М.Г.) [475, с. 121]. Тільки в Станіславівському повіті щороку виникало 10 - 15 великих пожеж [5, арк. 2], під час яких згорали цілі вулиці. Згідно із законами, що діяли в Галичині та на Буковині, у селах створювалася обов'язкова пожежна сторожа. Всі селяни віком 18 - 42 роки, крім інвалідів, зобов'язувалися брати участь у ліквідації пожеж, що виникали в населеному пункті. Така робота, на жаль, виявлялася неефективною. Як писала газета “Діло”, “…Брак вправи, непослух, брак поділу праці і спокою під час роботи доводять про те, що замість рятувати, люди не раз сваряться межи собою, не знають, від чого почати рятунок, як рятувати… Так, що замість погасити огонь, дозволяють, щоб він чимраз більше ширився і чимраз більше нещастя приносив…” [231, 1902. - 30 листопада. - С. 2]. Український часопис “Поступ” (Коломия) також з гіркотою відзначав: “Немов лиха доля простерла свою злощасну руку над нашим краєм… пожежі закінчуються майже цілковитим спаленням осель. Ніхто у нас не знає і не виконує правила протипожежної безпеки. Власті, які повинні цим займатися, все ігнорують. У багатьох селах нема сторожей пожарних. Гасіння відбувається в той спосіб, що люди нароблять великого крику і плачу, від часу до часу висиплять якусь коновку води, пообступають хату і дивляться чи добре горить” [244, 1903. - 23 травня. - С. 1]. Газети закликали створювати організовані пожежні сторожі - “Січі”, де кожний виконує свою функцію і гасіння вогню ведеться спокійно та швидко.

Проблема сільських пожеж широко обговорювалася в тогочасній пресі. Розглядалася на крайових сеймах Галичини і Буковини та на засіданнях Державної ради у Відні. Ними було вирішено сприяти створенню уміло організованих добровільних протипожежних товариств. Завдяки їхній діяльності уряд сподівався поліпшити справу з гасінням пожеж, не витрачаючи при цьому значних коштів.

К. Трильовський розумів, що для зацікавлення селянства діяльністю нових добровільних товариств потрібні яскраві чинники. Як притягальну силу до задуманих січових товариств він використав козацькі традиції. В Галичині ще жила пам'ять про героїчні походи Богдана Хмельницького. З уст в уста передавалася легенда про те, як у 1771 р. сто кінних козаків-запорожців знищили загін з п'ятисот конфедератів, які нещадно грабували та знущалися з покутських селян [468, с. 69]. На Буковині також пам'ятали запорожців, які неодноразово воювали з турками під Хотином. Чимало місцевих українців були нащадками козаків, що оселилися в цих краях після ліквідації Запорозької Січі і пам'ятали ще свій козацький родовід.

Отже, починаючи з другої половини ХХ ст. український національний рух у Галичині й на Буковині набрав досить відчутної сили й розмаху. Тут діяла низка українських товариств: “Просвіта”, “Руська бесіда”, “Сокіл”, “Сільський господар” та інші. Більшість з них проводили активну просвітницьку роботу серед українського населення, особливо інтелігенції. Селянство, зокрема молодь, залишалося осторонь громадського життя. Потрібна була нова організація, яка б сприяла згуртуванню селянства, піднімала його освітній та культурний рівень. Необхідно було поліпшити процес гасіння пожеж у сільській місцевості, піднести дисципліну та запровадити здоровий спосіб життя серед українського селянства. Необхідно було піднести на новий рівень національну свідомість, побороти антимілітарні настрої українського селянства, а також підготувати українську громадськість Галичини й Буковини до збройної боротьби за власну державність. Виконання цих завдань мали поставити перед собою пожежно-гімнастичні товариства “Січ”, біля витоків яких стояв К.Трильовський.

2.2. Утворення перших “Січей”, їх статути, січова атрибутика

На хвилі піднесення національно руху народів, які населяли Австро-Угорщину, на рубежі ХІХ - ХХ ст. почали виникати різноманітні спортивні та протипожежні організації. До головних напрямків їхньої діяльності належала підготовка своїх одноплемінників до майбутньої боротьби за власну державність. Одними з найактивніших у цьому плані були українські пожежно-гімнастичні товариства “Січ”.

Головним правовим актом, що регламентував діяльність різноманітних громадських товариств на території Австро-Угорщини, був Закон “Про товариства” від 15 листопада 1867 р. Ним визначалася суть громадських організацій як добровільних об'єднань, що не мають на меті політичних цілей, а повинні вирішувати культурні, благодійницькі та інші соціальні справи. Для їх створення необхідно було повідомити владу та подати статут, де визначалися мета, засоби і територія діяльності. Згаданий закон передбачав право контролю держави над добровільними товариствами. У зв'язку з тим, що в Галичині вся повнота влади зосереджувалася в руках польських можновладців, які вороже ставилися до всього українського, вони постійно намагалися використовувати згадане “право контролю” як засіб для перешкоди діяльності будь-яких українських національних товариств. У той же час на Буковині з боку місцевої адміністрації, яка переважно складалася з німецькомовних чиновників, значних перешкод українці не зустрічали.

Зародженню “Січей” передувала велика підготовча робота, проведена їхнім організатором К.Трильовським. Його ідеологічні та політичні переконання у великій мірі відбилися на характері й напрямках діяльності січових товариств. Період, який розглядається, характеризувався затяжним конфліктом між молодшим та старшим поколіннями галицьких радикалів. Одним із його наслідків став розкол радикальної партії в 1899 р. Завдяки наполегливій організаційній праці “молодих” радикалів С.Даниловича, К.Трильовського та Л.Бачинського [383, с. 75] Покуття стало осередком радикалізму в Галичині. Займаючись підготовкою до адвокатського іспиту, К.Трильовський у 1899 - 1900 рр. проходив практику в адвокатських канцеляріях Снятина та Коломиї. Його регулярно запрошували на збори читалень, різноманітні віча. К. Трильовському часто доводилося виступати на захист покривджених селян перед органами місцевої влади. В результаті цього він користувався великим авторитетом серед селянства та зумів знайти прихильників своїх ідей і задумів. На думку К. Трильовського, саме активна підтримка селянства могла відновити колишні позиції радикалів, адже в той час “…партії до згину треба було молодого припливу” [321, с. 115]. Зазначимо, великою мірою до започаткування січового руху спричинилися й особисті мотиви К. Трильовського - постійні безуспішні передвиборні кампанії до австрійського парламенту та Галицького сойму. Маючи певний практичний досвід ведення передвиборної агітації, К. Трильовський вирішив створити в особі селян-січовиків електорат для майбутніх передвиборних кампаній, а також посилити Радикальну партію, що переживала кризу. Як згадував він пізніше, “…першу “Січ” я намагався оснувати зимою з 1899 на 1900 рік в селі Устє над Прутом, при чому допомагав мені тамошній селянин Дмитро Солянич” [320, с. 15]. К.Трильовський розробив та подав на затвердження до Галицького намісництва статут “Січі” у с. Устя на Снятинщині. За його основу взяв статути польського та українського “Соколів”, які впродовж тривалого часу легально діяли на території Галичини. На жаль, Намісництво цього статуту не затвердило. Воно мотивувало свої дії тим, що в одному з параграфів містилася інформація про носіння товариських відзнак, на що вимагалося окремого дозволу. Оскільки адміністрація Галичини складалася переважно з поляків, сподівання отримати дозвіл на носіння українських відзнак виявилися марними. Невдовзі К. Трильовський подав знову до Намісництва статут “Січі” у с. Завалля, з якого вилучив пункт, де йшла мова про товариські відзнаки. В результаті він був затверджений 8 березня того ж року.

Статут “Січі” (див. додаток Б) складався з 22 параграфів, де в доступній формі були викладені завдання та головні форми діяльності товариства. Зокрема, наголошувалося, що головною метою діяльності товариства “Січ” є “…Ширенє замилуваня до тілесних вправ, атлетичних забав і просвіти між членами [25, арк. 22]. Згаданої мети товариство повинно було досягти за допомогою протипожежної, гімнастичної та культурно-освітньої роботи. З метою зменшення впливу духовенства на громадське життя, що було одним із постулатів Української радикальної партії, у 4 параграфі січового статуту наголошувалося: “Членом товариства може бути кождий русин або русинка світського стану” [25, арк. 23]. Цей сміливий крок К.Трильовського пояснювався тим, що значна частина духовенства, захопивши керівні посади у більшості українських читалень та інших громадських організацій, своєю бездіяльністю призвела їх до занепаду. Значним прогресом в тогочасному українському національному русі було те, що січовий статут урівнював у правах жінок і чоловіків.

Згідно зі статутом, найвищим керівним органом товариства “Січ” були загальні збори, які скликалися один раз на рік. Січова старшина, яка мала козацькі назви кошовий, осавул, обозний, писар, скарбник, а також чотири четарі (“четар” запозичене К. Трильовським із сербської мови. - М.Г.), засідала раз на місяць. На загальних зборах заслуховувалася інформація про діяльність старшини протягом звітного року. Січовий статут закріплював головні демократичні принципи. А саме: “…На загальних зборах кожен член товариства мав право зголошуватися до слова, вносити на розгляд різні питання, вибирати і бути обраному до складу старшини [25, арк. 25]. Важливим дисциплінуючим фактором, закріпленим у статуті, була заборона надавати слово під час загальних зборів особам, які не сплатили членського внеску.

Для вирішення суперечок між старшиною та членами товариства статутом передбачалося скликання “мирового суду”. Він складався з двох (делегованих кожною стороною) “суддів”, а також спільно обраного третього судді [25, арк. 24].

Як бачимо, статут пожежно-гімнастичного товариства “Січ” увібрав кращі традиції давньої Запорозької Січі, де панував дух рівноправності, справедливості, поваги до спільно вироблених і затверджених правил. Структура статуту й головні організаційні засади товариства були запозиченням і модернізацією на український лад К.Трильовським кращих традицій польського та чеського сокільства.

Згідно із задумами К.Трильовського, у діяльності “Січей” чільне місце повинно було займати виховання серед своїх членів таких рис: високої особистої культури, справедливості, поваги до себе та оточуючих. Для цього новітня “Січ” керувалася тими засадами, що і свого часу давнє Запорожжя. Найголовнішими з них були громадянськість, рівність і товариськість. Зокрема наголошувалося, що “…січова ідея визнає всіх людей рівними Думка про рівність людей не допускає ніяких утисків одних другими; ані утисків національних, соціальних, культурних, ні релігійних “Січ” мусить єднати працюючих селян, робітників і дрібних міщан в одне товариство, де була б любов і рівність [293, с. 92]. Важливою засадою діяльності “Січей” була соборність. Тобто проповідувалася національна і духовна єдність та необхідність тісної співпраці галичан та буковинців з наддніпрянськими українцями. У січових товариствах значна увага приділялася поширенню між членами товариства різноманітних наукових знань, виховання свободи віросповідання, а також уміння відстоювати власні переконання.

Вибір К.Трильовським села Завалля Снятинського повіту для започаткування січового руху був зумовлений тим, що тут на той час діяв один із найміцніших осередків радикальної партії на Покутті. Саме місцеві радикали повинні були провести відповідну підготовчу роботу серед місцевого селянства. Установчі збори Завальської “Січі” спочатку планувалися на 6 травня 1900 р. З цього приводу українські часописи Галичини й Буковини опублікували заклики до місцевого населення взяти активну участь у відкритті першого січового товариства. Так, у газеті “Буковина” за 4 травня 1900 р. було вміщено замітку завальських радикалів М. Одинського та М. Неделка, в якій повідомлялося, що “село наше є козацькою осадою і лежить в куті між Черемошем і Прутом, тож і не диво, що ми забагли у нім заложити новий козацький “кіш” …Перша “Чорна рада” (збори) відбуде ся дня 6 мая запрошуємо на неї всіх селян і прихильників хлопскої справи так з галицької, як і з буковинської сторони …Маємо надію, що, побачивши нашу охорону і наші вправи під нашою рідною командою, наберете і ви охоти до закладання січових кошів” [222, 1900. - 4 травня. - С. 3]. Однак у зв'язку з тим, що 6 травня “Міщанська читальня” у Снятині проводила вечорниці на честь Т.Шевченка, установчі збори завальської “Січі” перенесли на 5 травня [454, с. 36]. Варто відзначити, що в українській історіографії існують розбіжності у трактуванні початків січового руху. М.Аркас датою заснування першої “Січі” в с. Завалля вважав 15 травня 1900 р. [345, с. 658] (хоча не виключено, що це може бути друкарська помилка. - М.Г.). Відомий історик В. Грабовецький, спираючись на спогади старожилів, стверджує, що першу “Січ” було засновано в с. Печеніжин Коломийського повіту [378, с. 74]. Однак це твердження не відповідає дійсності. Згідно з перевіреними нами архівними матеріалами товариство “Січ” у Печеніжині засновано у вересні 1901 р. [175, арк. 332].

У зазначений день, 5 травня 1900 р., до Завалля на відкриття “Січі” прибуло понад 200 селян з навколишніх сіл. Перші збори новоствореного січового товариства відбулися на подвір'ї місцевого селянина-радикала Іллі Маріянича. К. Трильовський та І. Сандуляк ознайомили селян із завданнями “Січей”, пояснили усі пункти січового статуту, роздали товариські відзнаки, привели січовиків до присяги на вірність народній справі. Потім відбулися “демократичні, як колись на Запорожжі”, вибори. Кошовим було обрано завзятого радикала М. Неделка. Орган радикальної партії “Громадський голос” з цього приводу писав: “До “Січі” пристало поки що 40 членів - гарних, моторних леґінів, з обличчя яких можна судити, що будуть оборонцями за правду і волю…” [228, 1900. - 15 мая. - С. 92] “За короткий проміжок часу “Січ” оживила сільську молодь і заставила її до просвітньої роботи” - згадував сучасник [292, с. 74].

З метою збереження давніх українських традицій та виховання шанобливого ставлення до свого минулого, згідно з задумами К. Трильовського, кожна “Січ” повинна була обов'язково дотримуватися традиційного народного одягу свого населеного пункту. У зв'язку з тим, що на той час в містах й окремих селах народна ноша втратила український національний колорит, К. Трильовським було розроблено спеціальні січові однострої. Вони увібрали в себе елементи давнього козацького та традиційного галицького одягу.

Важливе значення у справі поширення січової ідеї надавалося зовнішньому оформленню членів товариства. Тут знову проявилося тонке психологічне відчуття “Січового Батька”, який відродив назву козацької старшини, що існувала свого часу на Запорозькій Січі. Товариські відзнаки виконувалися в традиційних українських національних кольорах - малиновому, жовтому та блакитному. Як показав час, найбільш притягальною силою до товариств та гордістю січовиків виявилися січові ленти (не слід плутати із словом стрічка, стрічкою в той час називали малу, синьо-жовту відзнаку, яку носили на лівому боці грудей з нагоди українських національних свят. - М.Г). Січові ленти носили через ліве плече. Лента звичайного члена була темно-червона (малинова), шириною 10 см. У членів січової старшини ленти були такої ж ширини, за винятком кошового та хорунжого - ширина лент яких становила 12 см. У кошового була синьо-жовта лента, в осавула - синя з жовтими смугами по боках шириною 1,5 см. Лента писаря - синьо-червона, скарбника - жовто-червона, обозного - зелено-червона. Четарі носили червону ленту з півторасантиметровими смугами по боках. Такі ж смуги були: в першого четаря - сині, у другого - зелені, у третього - жовті, у четвертого - чорні. Лента хорунжого була синьо-жовто-синя, у сурмача і барабанщика - чорна з червоними смугами по боках. На всіх лентах був напис “Січ” в … (назва населеного пункту) [320, с. 14]. Організацією виготовлення та розповсюдження предметів січової атрибутики, а також січових одностроїв займався активний діяч січового руху Я. Вінцковський, відомий ще як січовий поет Ярослав Ярославенко. Свідченням цього стали численні подяки з боку Головного січового комітету, а також особисто К. Трильовського [51, арк. 1].

Стараннями К. Трильовського 4 жовтня 1900 р. у Львові організовано масове віче радикальної партії. На ньому впроваджено ще одну січову відзнаку - металеву восьмикутну зірку. “На ній дві руки держали серп (символ робучих селянських рук), а над ними стояли літери Р.П., тобто радикальна партія…” [321, с. 112]. З цього часу радикальна зоря стала невід'ємним атрибутом січовиків. Нею прикріплювали малинові “січові пера” на шапках. Пізніше, коли “Січі” набули масового поширення і в “нерадикальних” повітах, напис на січовій зорі змінили на УСС - “Український Січовий Союз”. Як символ зброї у “Січах” впроваджено різьблені гуцульські топірці, що використовувалися при січових вправах.

Одним із головних і обов'язкових предметів січової атрибутики був прапор. Спочатку статут “Січі” не передбачав прапора для товариства. В ньому зустрічаються тільки фрагментарні згадки про носіння відзнак. Це зумовлювалося необхідністю дотримання певної конспірації перед поляками, які займали більшість державних посад у Галичині та безкомпромісно боролися з будь-якими проявами українського національного життя. При заснуванні перших “Січей” К.Трильовський надавав поради організаторам кожного товариства з приводу зовнішнього вигляду січових прапорів. Згодом, уже в першому номері редагованого ним календаря “Запорожець”, подавався детальний опис січової хоругви. За цим описом, “…хоругва мала розмір 120 на 200 см. З лицевого боку на малиновому полотнищі було зображення одного з видатних українських діячів, наприклад, Б. Хмельницького, П. Дорошенка, Т. Шевченка, М. Драгоманова, або руський герб “лев, що спирається на скалу”. Під зображенням напис “Січ в…” (замість крапок - назва місцевости). На зворотному боці хоругви - січовий знак: восьмикутна зірка, у середині якої зображення двох рук, які в “братерській злуці” тримають серп. Під зображенням напис “В єдності сила!” або “Бодрімося!” На держак хоругви прикріплювалася синьо-жовта стрічка… Держак хоругви - 3,5 метра” [232, 1903, с. 94]. Більшість зображень на січових прапорах виконувалися місцевими художниками-аматорами і були невисокої мистецької вартості. Окремі заможні товариства винаймали для цієї справи професійних художників. Зокрема найбільшою популярністю серед галицьких січовиків користувалися роботи відомого маляра Ярослава Пстрака.

Дещо відмінними були прапори буковинських “Січей”. Так, товариство “Січ” у Чернівцях мало прапор червоного кольору із зображенням золотого лева [45, арк. 20.]. У зв'язку з тим, що на початковому етапі буковинські “Січі” потрапили під вплив народовців, більшість із них використовувала на прапорах синій та жовтий кольори. Як емблему поряд з левом (запозиченим в українського “Сокола”), найчастіше використовували зображення Архістратига Михаїла та Святого Миколая, а також портрет відомого політичного діяча М.Василька. Згідно з розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Австрії № 27152, використання прапора та товариських відзнак у кожному конкретному випадку вимагало окремого дозволу місцевої адміністрації [437, с. 161]. Оскільки “Січі” такого дозволу не мали, то використання згаданих відзнак ставало формальною причиною переслідувань січового руху.

У 1908 р. К.Трильовський впровадив нову товариську відзнаку - січову медаль із зображенням Т.Шевченка або І.Франка [232, 1907. - С. 161]. Медалі виготовлялися з дешевого металу місцевими умільцями в домашніх умовах, тому вони не завжди відзначалися високою художньою вартістю.

Викликає зацікавлення і сфрагістичний матеріал січових товариств. До нас дійшла багата за формою та зображенням колекція печаток “Січей”, яка зберігається у фондах ЦДІА у м. Львові та Державного архіву Чернівецької області. Умовно їх можна поділити на дві групи. До перших належали печатки центральних установ галицьких “Січей”: “Головного січового комітету”, “Українського січового союзу”, товариства “Повітова Січ” у Львові. Ці печатки круглої форми з різними зображеннями. Так, на печатках “Народних спілок” та “Головного січового комітету” зображено січову зорю, в центрі якої дві руки в потиску тримають серп. А на печатці повітової “Січі” у Львові використано елементи військової атрибутики: ядра, гармати, прапори, шаблі, бунчуки. Козацькі символи є на печатці товариства “Український січовий союз”. На ній зображено козака з мушкетом [437, с. 287].

До другої групи належали печатки січових товариств Галичини й Буковини. За тематикою їх можемо поділити на три типи:

І. Печатки округлі та еліптичні без зображень із відповідним написом. Це притаманно печаткам більшості буковинських “Січей”.

ІІ. Печатки з традиційним зображенням двох рук, з'єднаних в потиску, у восьмикутній зірці та без неї. Інколи на таких зображеннях зустрічаємо літери Р.П. (радикальна партія).

ІІІ. Печатки з нетрадиційним зображенням. Їх збереглося не багато. На печатці товариства “Січ” с. Чорнокізці Великі зображено герб Галичини - лев у короні, повернений вліво [174, арк. 157]. На печатці “Січі” с. Корчин у центральному крузі зображено портрет Т.Шевченка [174, арк. 473]. Відзначалася оригінальністю печатка “Січі” у громаді Синівці на Буковині [35, арк. 12]. Печатка овальної форми, у центрі зображено січовиків під час гасіння пожежі вогнегасною установкою.

Зазначимо, що на початковому етапі січовий рух ширився досить повільно. Причиною цього була зневіра селянства в тому, що інтеліґенція може якимось чином поліпшити їхнє становище. Також невистачало відповідної пропагандистської літератури. У зв'язку з цим К.Трильовський започаткував у м. Коломиї видання місячника “Зоря” та щорічного календаря “Запорожець”. Ці видання були присвячені цілковито січовій тематиці. Тут у доступній формі подавалися відомості про історичне минуле українського народу, про користь “Січей”, надавалися практичні поради щодо організації їхньої діяльності. Час показав, що згадані видання відіграли важливу роль в утвердженні січового руху та його подальшому успішному розвитку. Тісно співпрацював з К. Трильовським у видавничій галузі відомий громадсько-політичний діяч М.Павлик [170, арк. 71]. Значну допомогу у виданні та розповсюдженні січових часописів надавав В. Щурат. Так, в одному з листів К. Трильовський інформував його: “Вирішив видавати в Коломиї печатний місячник “Зорю”. Стараюсь його ширити головно в покутських селах. Прошу вас багато допомогти нам” [84, арк. 3]. В іншому листі до цього ж адресата К. Трильовський звертався: “Прошу вас всіма силами ширити “Зорю” так між нашими товаришами, а особенно між кацапами (москвофілами. - М.Г.)” [85, арк. 4].

К.Трильовський докладав значних зусиль, щоб започаткований ним січовий рух набув масового характеру. Вже 29 липня 1900 р. його стараннями було організовано свято Завальської “Січі” [170, арк. 34], в якому взяла участь велика кількість мешканців навколишніх сіл. Це свято засвідчило, що січова ідея вже здобула прихильність у селянства. Невдовзі, 14 жовтня 1900 р., відбулося радикальне віче у Коломиї за участю делегатів “Січі” с. Завалля [170, арк. 35], на якому прозвучав заклик активніше закладати січові товариства у краї. Питання, пов'язані з січовим рухом, розглядалися на ХІІ з'їзді радикальної партії 15 грудня 1900 р. Зокрема К.Трильовський закликав повсюдно “…закладати “Січі”, бо вони зможуть згуртувати сільську молодь” [228, 1901. - 30 грудня. - С. 221]. Доповідач також звернувся до студентської молоді, щоби “не цуралася справ хлопських і не віддавала їх на поталу ворожим елементам…” [228, 1901. - 30 грудня. - С. 222].

У 1901 р. товариство “Народна Спілка” у Коломиї на власні кошти видало січові статути. Вони надсилалися всім бажаючим заснувати січові товариства, а також при цьому надавалася необхідна організаційна допомога К. Трильовським та його секретарем І. Чупреєм. Все це сприяло тому, що, починаючи з 1903 р. січовий рух успішно ширився на теренах Галичини. К. Трильовський про це інформував М. Павлика: “Я тепер маю велику роботу з “Січами”, котрі знаменито розвиваються. При помочі “Січий” задумую наново відродити радикальну партію. Пора для сего дуже добра [170, арк. 69]. Справді, факти засвідчують, що в 1903 р. у Галичині нараховувалося вже 110 січових товариства (див. дод. “В” ).

Значну допомогу в організації січового руху надавали К. Трильовському його численні помічники, серед яких чимало відомих тогочасних українських політиків, юристів, учителів, а також простих селян-радикалів, які всім своїм серцем сприйняли українську національну ідею. До найактивніших помічників К. Трильовського у справі поширення січової ідеї слід віднести його власного секретаря, невтомного Івана Чупрея з с. Печеніжин (див. дод. “А.52”), що на Коломийщині. Як згадував Січовий Батько, “Став він моїм секретарем не тільки в січовій, але і політичній праці. Помагав редагувати мої брошури, календарі січові співанники. Підготовляв усі січові свята… Коли ж я перенісся до Яблонова, то там провадив він всю секретарську роботу у зв'язку з “Січами” і Радикальною партією Коломийського і суміжних повітів…” [320, с. 22]. В 1911 - 1912 рр. І. Чупрей допомагав Г. Хоткевичу в організації гастролей січового гуцульського театру із с. Красноїлля. З початком Першої світової війни взяв активну участь у формуваннні легіону УСС. Велику допомогу К.Трильовському в організації діяльності “Січей” надавав осавул коломийської повітової “Січі” Антін-Володимир Кузьмич (див. дод. “А.25”) - фаховий адвокат, доктор права. Він був одним із найкращих інструкторів січових вправ. Регулярно у неділі та релігійні свята їздив по селах Галичини, надаючи практичну допомогу окремим “Січам”.

Одним із найактивніших поширювачів січової ідеї був покутський селянин Іван Сандуляк (див. дод. “А.42”). 1884 р. він разом з К. Трильовським заснував у с. Карлів першу на Покутті народну читальню. Він також брав участь у створенні Радикальної партії. І. Сандуляк був правою рукою К.Трильовського при заснуванні “Січей” на Покутті. Двічі - в 1908 і 1903 рр. обирався депутатом австрійського парламенту [431, с. 7]. Він виступав на численних січових вічах у селах Снятинщини, а також у містах Коломиї, Станіславові, Львові, був активним дописувачем до тогочасних радикальних та січових видань Його непересічний розум, вроджена інтелігентність і тактовність викликали загальнонародну пошану. У часи ЗУНР виступав з промовами на різноманітних вічах і зборах із закликами вступати до лав УГА.

До пропагандистів січової ідеї Юр Соломійчук - Юзенук із с. Жаб'я на Гуцульщині (див. дод. “А.45”). Завдяки його наполегливій праці за короткий час уся Гуцульщина покрилася густою сіткою “Січей”. Виступав з промовами на різноманітних січових вічах. Брав активну участь у передвиборній боротьбі, агітуючи за січового депутата К.Трильовського. Під час переслідувань січового руху в 1904 р. за активну січову діяльність був засуджений коломийським судом на два місяці арешту.

Наймолодшим активним помічником К.Трильовського на Гуцульщині був Петро Шекерик-Доників (див. дод. “А.53”). З юнацьких років він став поширювачем радикальних ідей на Гуцульщині. З 1904 р. передплачував “Хлопску правду” та “Зорю”, редаговані К.Трильовським, активно дописував до друкованого органу Радикальної партії - газети “Громадський голос”. За участь у січовому русі П.Шекерик-Доників піддавався переслідуванням жандармів. 1906 р. відновив “Січі” у Головах, Красноіллі та Перехреснім. Після повернення з війська у 1910 р. став одним із засновників та акторів січового театру с. Красноїлля під керівництвом Г.Хоткевича.

Чимало спричинився до поширення січового руху “народний бесідник”, активний діяч Радикальної партії, уродженець с. Вовчківці (Снятинщина) Гриць Запаринюк (див. дод. “А.17”). Він приятелював з К.Трильовським, регулярно брав участь у різноманітних акціях Радикальної партії (народних зборах), де в палких промовах наголошував на необхідності піднесення культурного та освітнього рівня українського селянства. Ставився прихильно до січового руху. Відвідував окремі галицькі та буковинські “Січі”, де виступав перед січовиками. У період переслідувань січового руху Г.Запаринюк неодноразово оскаржував перед вищими органами влади дії місцевих чиновників, що завдавали найбільшої шкоди січовим товариствам.

Січовий рух, започаткований у Галичині, знайшов сприятливе середовище на Буковині. Все ж січова ідея прокладала собі тут шлях досить повільно. Це можна пояснити тим, що місцева інтеліґенція, яка головним чином перебувала під впливом народовців, дуже обережно ставилася до галицького радикалізму і не проявляла належного зацікавлення “Січами”. Головним носієм січової ідеї на Буковині виступило місцеве українське вчительство. В окремих населених пунктах за цю справу бралися деякі свідомі селяни, керовані українською інтеліґенцією з Чернівців. Перше січове товариство на теренах Буковини засновано у м. Кіцмані, яке було другим після Чернівців українським центром краю. Ініціатором заснування Кіцманської “Січі” виступив освічений міщанин Тимофій Коричук. Він попередньо встановив зв'язки з К.Трильовським, І.Сандуляком, а також з іншими провідниками січового руху на Покутті. Від них отримав практичні поради щодо заснування та діяльності товариства, копію статуту “Січі” с. Завалля. Створений організаційний комітет подав згаданий статут на затвердження до Крайового управління Буковини, який дав згоду на заснування першої “Січі”.

Газета “Буковина” вмістила повідомлення про скликання 2 листопада 1902 р. установчих зборів кіцманської “Січі” [222, 1902. - 8 жовтня. - С. 3] і закликала українське селянство взяти активну участь у цьому заході. В зазначений термін прибули делегати сусідніх покутських “Січей”, представники української інтелігенції Чернівців. Новоутворену “Січ” палко привітав від імені академічного товариства “Січ” у Чернівцях студент-правник М.Левицький. З вітальними промовами виступили провідники радикальної партії на Покутті: І. Сандуляк, С. Зінкевич та М. Крикливець [454, с. 40] Збори закінчилися концертом з українських патріотичних пісень.

В окремих працях з історії січового руху, авторами яких є представники української діаспори [340, с. 320; 206, с. 3846; 218, с. 101; 220, с. 1002], можемо зустріти твердження про те, що першу буковинську “Січ” у Кіцмані засновано у 1903 р. Однак це спростовують перевірені нами джерела.

Зазначимо, що кіцманські січовики швидко завоювали симпатії місцевого населення. Зокрема при їхній активній підтримці місцевий учитель Химичук влітку 1903 р. заснував січове товариство у с. Лашківка цього ж повіту.

Важливою подією січового руху на Буковині стало заснування 4 жовтня 1903 р. “Січі” у містечку Вашківці. Цьому передувала велика підготовча робота, проведена свідомими українцями серед українського населення. Як згадував очевидець, “…багато селян хотіли всяко допомагати, але ще чітко не уявляли, для чого потрібно нове товариство, та від цього ентузіазм не падав” [317, с. 61]. На перші збори вашковецької “Січі” прибув К.Трильовський, який закликав січовиків: “…Будьте новим поколінєм, що зуміє твердо постояти за своїм народом у єдности і згоді…” [454, с. 41]. Він роз'яснив також селянам січові статути. Із зворушливою промовою виступив отаман “Січі” с. Карлів Снятинського повіту, посол (депутат) парламенту І.Сандуляк. Щирі вітання новоствореному січовому товариству висловив відомий у краї громадський і політичний діяч, професор С.Смаль-Стоцький. Кошовим Вашковецької “Січі” обрали О.Безпалка, в майбутньому - члена української Національної Ради і міністра праці в уряді УНР за часів Директорії. У святі взяли активну участь делегати 9 “Січей” із сусіднього Покуття [248, 1903. - 16 жовтня. - С. 3]. З нагоди відкриття “Січі” у Вашківцях К.Трильовський випустив брошуру, в якій подавалася інформація про перебіг перших загальних зборів товариства. Автор переконливо доводив, що саме “Січі” є найефективнішим засобом боротьби з вогнем у сільській місцевості, а також сприяють піднесенню освітнього та культурного рівня українського селянства [309, с. 16]. На початок 1904 р. згадане січове товариство нараховувало понад 200 чоловік. Час показав, що Вашковецька “Січ” стала одним із найміцніших центрів українського життя на Буковині.

У 1904 р. кількість “Січей” на Буковині почала інтенсивно зростати. При активному сприянні О.Безпалка, С.Яричевського та К.Малицької 24 січня 1904 р. створено “Січ” у с. Кліводин біля Кіцманя [248, 1904. - 28 січня. - С. 15]. Кошовим став місцевий вчитель І.Никоряк. 14 лютого цього ж року згадані діячі взяли участь у заснуванні “Січі” в с. Шипинці. Як бачимо, січовий рух на Буковині знайшов сприятливе середовище і, починаючи з 1904 р., набув масового поширення.

Чималий внесок у розвій буковинських “Січей” вніс депутат Буковинського сойму (1890 - 1918) та австрійського парламенту (1898 - 1918) Єротей Пігуляк (див. дод. “А.36”). Він разом з І.Дібровою та іншими культурними діячами краю брав участь у заснуванні першої на Буковині Кіцманської “Січі”. Більшість буковинських “Січей” на своїх установчих зборах обирали його почесним “січовим батьком”. Є.Пігуляку належала ідея створення координаційного центру буковинських “Січей” - “Союзу Січей “ на Буковині, головою якого був з моменту заснування до 1907 р. Він часто виступав з палкими промовами на численних січових вічах.

До лідерів січового руху на Буковині, в першу чергу, слід віднести відомого письменника і громадсько-політичного діяча Теодота Галіпа (див. дод. “А.9”). Він активно займався поширенням січового руху на Буковині з часу його зародження, а з 1907 р. очолював “Союз Січей” на Буковині. Відновив і очолив на Буковині Радикальну партію, видавав її орган “Громадянин”. Відкрив у Чернівцях адвокатську канцелярію. Неодноразово виступав на захист галицьких та буковинських січовиків від утисків їх недоброзичливцями. Був фундатором товариства “Українські січові стрільці” у м. Чернівцях в 1913 р. З початком Першої світової війни і до 1918 р. перебував у діючій австрійській армії. Брав участь в організації та проведенні Буковинського віча 1918 р.

У великій мірі до зародження та розвитку січового руху на Буковині спричинився син відомого у краї діяча українського національного руху Омеляна Поповича - Ілько Попович (див. дод. “А.38”). Редагуючи радикальний часопис “Громадянин”, що виходив у 1909 - 1910 р. в Чернівцях, особливу роль відводив висвітленню діяльності січових товариств Будучи інженером, І.Попович допомагав буковинським січовикам у підготовці документації для побудови січових читалень. І.Попович входив до старшини “Союзу Січей” на Буковині. Як делегат “Союзу”, постійно брав участь у загальних зборах багатьох буковинських “Січей”.

Помітну роль у січовому русі відіграв визначний буковинський політик - Микола Василько (див. дод. “А.4”). Починаючи з 1899 р. і до розпаду Австро-Угорщини, він обирався послом австрійського парламенту. Тут був заступником голови “Союзу українських послів”. Неодноразово виступав з парламентської трибуни проти переслідувань січового руху в Галичині. Надавав матеріальну підтримку буковинським “Січам”. Брав активну участь у різноманітних акціях “Союзу Січей на Буковині”. Надавав активну допомогу у створені легіону УСС.

Отже, січовий рух, зародившись у Галичині, набув тут великого розмаху і невдовзі поширився на українських теренах Буковини. Успішному розвитку січового руху сприяли насамперед великі організаторські здібності його творця і натхненника К.Трильовського. Принципи демократизму, рівноправності, поваги власної гідності, закладені в січовому статуті, служили притягальною силою для українського селянства у залученні до “Січей”. Важливе значення для збереження української національної самобутності галицьких та буковинських українців в умовах бездержавності мало використання січовиками традиційного одягу своїх населених пунктів. Звернення К.Трильовського до назв давньої козацької старшини та використання у товариських відзнаках національних українських барв мали важливе значення для піднесення національної свідомості селян-січовиків на якісно новий рівень. Заснування та перші успішні кроки січових товариств у Галичині й на Буковині засвідчили, що вони були потребою часу і посіли вагоме місце в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст. 2.3. Структура й стан січового руху в Галичині. Переродження січової ідеї в стрілецьку

Особливість організаційної структури пожежно-гімнастичних товариств “Січ” полягала в підпорядкованості знизу доверху, де головним суб`єктом правовідносин виступали безпосередньо окремі січові товариства. Це стало однією з головних причин живучості та успішного розвитку січового руху. На початковому етапі діяльності “Січей” не було офіційно зареєстрованої центральної січової організації. Це зумовлювалося тим, що пропольськи налаштована Галицька крайова адміністрація не дозволила заснування такого органу, а керівництво Радикальної партії особливо на цьому не наполягало, розуміючи, що це на той час тільки полегшило б їй ліквідацію січового руху. В даний період К.Трильовський здійснював координацію січовим рухом як приватна особа.

Після припинення масових переслідувань “Січей”, з ініціативи К.Трильовського у квітні 1908 р. для подальшої координації січовим рухом у м. Станіславові утворився “Головний січовий комітет” [320, с. 23] з осідком у Коломиї. Головою ГСК став К. Трильовський, його заступником обрали І. Сандуляка, а секретарем І. Чупрея. Головна функція ГСК полягала у виконанні ролі виразника інтересів та координатора всіх радикальних “Січей” у Галичині. ГСК утримував канцелярію, очолювану І. Чупреєм, яка займалася усією організаційною роботою. 11 лютого 1910 р. ГСК прийняв постанову, згідно з якою до комітету увійшли кошові “Повітових Січей” [144, арк. 2].

На утримання ГСК кожна “Січ” повинна була сплачувати членський внесок в розмірі 2 корони на рік. Цих коштів виявлялося недостатньо на проведення необхідних організаційних заходів. Тому 13 липня 1910 р. на черговому засіданні ГСК було прийнято рішення зобов'язати кожну “Січ” сплачувати 20% від прибутків [144, арк. 12]. Зазначимо, що згадана постанова практично не виконувалася. Це зумовлювалося низькою виконавчою дисципліною січовиків, а також їх небажанням віддавати власні кошти на утримання панів (у той час так називали представників інтелігенції. - М.Г.).

Під час урядування в Галичині намісника Бобжинського, який ставився лояльніше до січового руху, ніж його попередник А. Потоцький, 1 грудня 1912 р. у Львові було створено “Український січовий союз”, який керував роботою усіх галицьких січових товариств. Очолив УСС К. Трильовський. До старшини увійшли: Я. Весоловський - генеральний осавул, М. Балицький - генеральний писар, С. Винників - генеральний скарбник, Д. Катмай - генеральний обозний, Ф.Калинович - генеральний четар. Новостворена організація вже керувалася статутом, згідно з яким головне завдання “Українського січового союзу” полягало в тому щоб: “...не допустити роздорів у січовому та стрілецькому русі, поширювати й контролювати його” [320, с. 27]. Це здійснювалося при допомозі Січових з'їздів, Крайової січової ради та Генеральної старшини. Крайовий січовий з'їзд скликала генеральна старшина не рідше одного разу у три роки, вона ж кожного разу визначала місце проведення з'їзду. На нього повинні були з'явитися по два делегати від усіх “Січей” та повітових Січових рад, а згодом і товариств “Українські Січові Стрільці” з усієї Галичини. Обов'язково в ньому брав участь повітовий отаман або повітовий осавул. Крайова січова рада складалася з повітових отаманів та членів Генеральної старшини, збиралася щороку восени, щоб звітувати про січовий рух, виробляти плани подальшої праці. Генеральну січову старшину обирали раз на рік - восени, її рішення були дійсними лише тоді, коли на засіданні були присутні хоча б чотири члени із семи [338, с. 175]. До Генеральної січової старшини належали: генеральний отаман, генеральний осавул, генеральний писар, генеральний скарбник, генеральний обозний, два генеральних четарі, а також два заступники на випадок вибуття котрогось із членів. Головне завдання Генеральної січової старшини полягало у виконанні рішень Українського Січового Союзу. В її компетенцію входив прийом окремих січових та стрілецьких організацій до “Українського Січового Союзу”, а також виключення їх із нього. Генеральна січова старшина обиралася один раз на рік (восени) Крайовою січовою радою з членів січових та стрілецьких товариств. Рішення Генеральної січової старшини вважалися дійсними у тому випадку, коли на засіданні були присутніми не менше чотирьох її членів. У випадку однакової кількості голосів кінцеве рішення приймав головуючий. Для більш ефективної діяльності Генеральна січова старшина створювала секції. Генеральний скарбник очолював фінансову секцію, генеральний обозний - секцію технічну. В 1913 р. утворилася стрілецька секція. Кожна секція складалася з довільної кількості членів, затверджених Генеральною січовою старшиною. Ухвали секції мали дорадче значення для Генеральної січової старшини.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.