Цінним комплексом неопублікованих джерел є розпорядження керівних органів січового руху. Проте вони також збереглися у незначній кількості. Згідно зі свідченнями К.Трильовського, майже весь зібраний ним січовий архів згорів під час окупації російськими військами Львова в 1915 р. І все ж з його врятованих решток відклався в ЦДІА у Львові фонд 847 “Головний січовий комітет у Львові”. Найціннішою є справа “Анкети про заснування, діяльність і керівний склад повітових та сільських відділів товариства “Січ” [174], в якій зібрані анкети ГСК про стан січового руху в Галичині на 1908 р. Тут подано відповіді січових товариств на 34 питання, що відтворюють цілісну картину динаміки січового руху. У фонді представлені різноманітні розпорядження старшини ГСК, зокрема його голови К.Трильовського, нормативні документи повітових “Січей”. Окремі розпорядження К.Трильовського як голови Українського січового союзу збереглися у фонді НТШ [139; 184]. Частина розпоряджень старшини “Повітової Січі” знаходиться в Державному архіві Львівської області [12].

Другу групу неопублікованих джерел становлять офіційні документи владних структур, у тому числі циркуляри і розпорядження Міністерства внутрішніх справ у Відні, Галицького намісництва, Крайового уряду Буковини. Зазначимо, що дана категорія неопублікованих джерел збережена найповніше. Найбільший масив цього виду джерел знаходиться у вже згадуваному нами 146 фонді ЦДІА у Львові. Цікавими для нас є документи про нагляд за українським рухом, що відклалися в описах 6, 8, 25 та 70. Тут зберігаються списки товариств, які діяли на території Галичини [130], донесення, листування, звіти та інші документи таємного діловодства президійного відділу Галицького намісництва, що безпосередньо стосуються діяльності “Січей” [76; 75; 79]. Важливою групою джерел є донесення повітових старост про стан “Січей” у підвладних їм повітах [77; 80; 81; 82]. Їхньою особливістю є тенденційний підхід до оцінки діяльності “Січей”. У згаданих документах головним чином акцентується увага на випадках порушення січовиками чинного законодавства, а січовий рух подається як дестабілізуючий фактор суспільного життя. У фонді “Галицьке намісництво” зустрічаються матеріали щодо конфіскації друкованих видань, звіти та донесення поліції про з'їзди і конференції Радикальної партії. В окремих донесеннях повітових старост до Галицького намісництва нами виявлено певні неточності. Так, у справі [117] подається дата заснування товариства “Січ” у с. Іспас Коломийського повіту 21 січня 1905 р., а насправді це відбулося 8 березня 1903 р. Також зустрічаються неточні дані про кількість “Січей” в окремих повітах.

Аналогічну категорію джерел знаходимо в ДАЧО. У фонді 3 “Крайова управа Буковини” відклалися справи про нагляд за діяльністю січових товариств на теренах Буковини [48; 44; 45]. Під час їх детального вивчення стає помітним, що буковинська адміністрація займала більш лояльну позицію щодо діяльності “Січей”, вважаючи їх суттєвою підмогою державній пожежній службі для гасіння пожеж. У фонді 7 “Заставнівське повітове управління, м. Заставна” збереглися відомості про виділення згаданою повітовою адміністрацією коштів на придбання протипожежного інвентаря для окремих січових товариств.

На рубежі ХІХ - ХХ ст. спецслужби Росії докладали значних зусиль до розвідувального вивчення земель Австро-Угорської Галичини та Буковини, враховуючи ймовірність того, що ці землі в майбутньому могли б стати театром воєнних дій. Значне зацікавлення російських спецслужб викликали пожежно-гімнастичні товариства “Січ”, в яких Росія вбачала небезпечного ворога, що став на заваді поширення її великодержавних ідей на галицьких та буковинських землях. Головними організаторами розвідувально-підривної діяльності на землях Галичини й Буковини виступали відповідні апарати штабів військових округів Росії. Розвідку в цьому плані проводили Варшавський, Київський, Одеський та Московський військовий округи. Найактивніше та найбільш професійно працювала розвідка Московського та Київського округів. Частина матеріалів російських розвідувальних служб зберігається в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (далі ЦДІА у м. Києві) у фондах: 274 “Київський охоронний відділ Київського губернського жандармського управління”; 313 “Катеринославське жандармське управління”; 361 “Канцелярія військового Генерал-губернатора областей Австро-Угорщини, захоплених за правом війни”; 365 “Тимчасове жандармське управління військового генерал-губернатора Галичини”. Матеріали підібрані достатньо фахово, в аналітичних оглядах цілком правильно показано мету, завдання і головні напрямки діяльності січових товариств. Особливо наголошується на антиросійському спрямуванні згаданих організацій. Слабкою стороною цього виду документів є значно перебільшені дані про кількість “Січей” та чисельність їх членів у окремих повітах. У багатьох випадках усі на той час діючі українські товариства (“Січ”, “Сокіл”, “Просвіта”, “Руська Бесіда” та інші) об'єднано під загальною назвою “мазепинські організації”, це ускладнює роботу дослідників при їх ідентифікації.

Найменш опрацьованою дослідниками є неопублікована епістолярна спадщина визначних діячів січового руху. Насамперед через розпорошеність листів по різних архівних і музейних установах, а також у приватних колекціях, що нерідко утруднює введення їх до наукового обігу.

Найбільший масив епістолярної спадщини, яка має безпосереднє відношення до січового руху, зберігається у Центральному державному історичному архіві у м. Львові. У фонді 309 “НТШ” збереглися листи К. Трильовського до членів НТШ, а також його особисті документи, що стосуються партійної діяльності [139].

Надзвичайну цінність становлять листи “Січового батька” до одного з лідерів січового руху в Галичині й Буковині Ярослава Весоловського, що знаходяться в однойменному фонді 381 “Весоловський Ярослав, журналіст” [166]. Листування між названими адресатами повністю присвячене січовим справам. Цікавими є дописи про стан січового руху в Галичині, які надсилав К. Трильовський до редагованої Я. Весоловським газети “Буковина”. Тут також містяться прохання до Я. Весоловського про сприяння у виданні січових часописів і допомогу в організації січових свят. Цінною з погляду нашого дисертаційного дослідження є епістолярна спадщина, яка зберігається у фонді 663 “Михайло Павлик - громадський і політичний діяч”. Листи М. Драгоманова та М. Павлика до К. Трильовського [169; 170] дозволяють простежити співпрацю цих видатних діячів українського національного руху та визначити роль М.Драгоманова у процесі зародження січового руху.

В архіві літературно-меморіального музею В.Стефаника у с. Русові Снятинського району Івано-Франківської області збереглося чотири листи К. Трильовського до В. Стефаника [1 - 4]. У них відображені певні аспекти передвиборної кампанії до австрійського парламенту 1907 р. на Покутті та участь у цьому процесі січовиків.

Корисна для даного дослідження епістолярна спадщина знаходиться у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України в м. Києві. Тут зберігаються листи К. Трильовського до І. Франка, О. Маковея та І. Белея [47; 48; 50], в яких розкриваються окремі напрямки співпраці згаданих осіб з січовим рухом.

Чимало цінного для нашого дослідження листування збереглося у відділі рукописів наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у м. Львові. Так, у фонді “Окремих надходжень” знаходиться лист К. Трильовського до Я. Ярославенка [51], а також листи до норвезького соціаліста Б'єрнстьєрне Б'єрнсона з проханням публічно висловити думку з приводу переслідування поляками товариств “Січ” [52]. У фонді “Барвінських” є чимало листів, надісланих відомими діячами січового руху: В Стефаником [54], К. Трильовським [55], Т. Галіпом [56] та о. І. Попелем [56] до О.Барвінського. В листах наводяться конкретні приклади переслідування січового руху та містяться прохання до О.Барвінського про клопотання перед владними структурами з приводу утисків “Січей”. Цінні спогади К. Трильовського про окремі аспекти січового руху вміщені у листах до М.Возняка [58] та В. Щурата [61], що зберігаються в однойменних фондах адресатів. Цікавими з точки зору оцінки особи К. Трильовського його колегами є листи І.Чупрея до П. Шекерика-Дониківа, які зберігаються у фонді “НТШ” [63].

Питання співпраці наддніпрянських українців з галицькими “Січами” зустрічаємо у листуванні К. Трильовського з С. Єфремовим [65] та редакцією журналу “Киевская старина” [64], що знаходяться в Інституті рукопису національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України у м. Києві. Епістолярна спадщина відомої на Покутті родини Гамораків, яка частково збереглася в архіві музею Ольги Плешкан у м. Снятині [4], дає змогу краще зрозуміти деякі культурно-освітні передумови зародження січового руху.

Вагомим як за об'ємом, так і за змістовністю є блок матеріалів діяльності громадських організацій та окремих осіб, які мали безпосереднє відношення до січового руху. Великий пласт документів цієї категорії зберігається в ЦДІА м. Львова. Матеріали фонду 182 “Товариство ім. Михайла Качковського”, в якому знаходяться нормативно-правові документи москвофільських пожежно-гімнастичних товариств “Русская дружина”, що створювалися як альтернатива “Січам”, а також матеріали про ставлення москвофілів до січового руху. З фонду 309 “НТШ” можемо почерпнути певні відомості про гімнастичну діяльність “Січей” [137] та співпрацю окремих діячів НТШ з січовими товариствами. Чимало документів, які стосуються відносин між українським сокільським та січовим рухами, що нерідко мали суперечливий характер, зосереджені у фонді 312 “Українського спортивного товариства “Сокіл-Батько” у Львові”. Тут наявні різноманітні звернення, повідомлення, листування між старшиною “Сокола-Батька” та “Січами” під керівництвом К. Трильовського, документи про стосунки між сокільськими та радикальними “Січами” [144; 145; 146; 147; 148; 153]. Певні відомості, які стосуються процесу переродження січової ідеї в стрілецьку, можемо почерпнути у фондах 352 “Збірна станиця Українських січових стрільців” [157] та 353 “Легіон Українських січових стрільців” [158; 159; 160].

Низка документів, з яких можна довідатися про вплив окремих українських громадських діячів на розвиток січового руху, знаходиться у фондах 358 “Митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького” [161], 360 “В.Старосольського” [162; 163], 371 “С.Шухевича” [164], 372 “В.Охримовича” [165].

Цінним джерелом з історії січового руху є матеріали мемуарного й автобіографічного характеру, більшість з яких ще досі повністю не публікувалася. До них можна віднести драму Л.Мартовича “Політична справа”, яка розкриває складні процеси становлення січового руху в Галичині, її рукопис зберігається у відділі рукописних фондів і текстології ІЛ ім. Т.Г.Шевченка НАН України [49]. Змістовними є спогади Ростислава Заклинського, які зберігаються у відділі рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника [60]. Зокрема автор дає оцінку діяльності “Січей” на Станіславщині (територія нинішньої Івано-Франківської області), подає цікаві відомості про гімнастичну підготовку, яка проводилася у січових товариствах, неординарною є оцінка мемуаристом постаті К.Трильовського. У тому ж фонді знаходиться і змістовний рукопис П.Шекерика-Дониківа “Січові стрільці” [59]. Окремі аспекти січового руху проглядаються у творах В.Стефаника. Так, у новелі “Сини” в художньому плані відображено процес масового вступу селян-січовиків до “українського війська” [493, с. 206]. В іншій новелі “Славайсу” також з ностальгією згадано про минулі часи січового розвою[493, с. 233]. Перу письменника належить також твір “Комісар староства і дідич” [492], написаний на основі реальних подій, що мали місце під час сільськогосподарських страйків.

Чимало корисної інформації містять опубліковані статистичні та законодавчі матеріали. Важливим для розуміння правового поля діяльності “Січей” є “Закон про товариства” 1867 р. [179]. У ньому містяться головні принципи діяльності національних товариств у межах Австро-Угорщини, регламентуються стосунки між владними структурами та громадськими організаціями. Документальним джерелом довідкового характеру є “Статут філії товариства “Руська Бесіда” [194], яке тісно співпрацювало з січовим рухом.

Цінна інформація вміщена у щорічних звітах страхового товариства “Дністер” у Львові. Тут подається статистика пожеж, а також розміри щорічних виплат січовим товариствам [181 - 193]. Певну інформацію про кількість населення, його соціальний та релігійний склад, освітній рівень можемо почерпнути зі статистичних щорічників, які виходили в Галичині й на Буковині [196; 197; 198; 199; 200].

Важливим досягненням радянської історичної науки була періодична публікація архівних документів з різноманітних галузей суспільного життя. Як правило, документи підбиралися тенденційно, залежно від ідеологічних віянь часу. Все ж 1979 року вийшов збірник документів та матеріалів “Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і національного гноблення у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.” [178], в якому упорядники вмістили чимало джерельного матеріалу, що розкриває окремі аспекти зародження січового руху. Також тут подається цінна інформація про сільськогосподарські страйки на Буковині, активними учасниками яких були місцеві січовики.

У 1986 р. побачив світ оновлений збірник документів “Під колоніальним гнітом. Північна Буковина в другій половині ХІХ - на початку ХХ с.” [180], де значно розширено діапазон джерельного матеріалу. Характеризований нами збірник документів охопив різноманітні аспекти громадського життя буковинських українців у складі Габсбурзької імперії. Незважаючи на притаманну тенденційність у підборі матеріалу, згаданий збірник також є цінним для нашого дослідження.

Значення мемуарів як джерела цієї роботи визначається, насамперед, наявністю в них багатого фактологічного матеріалу, який може бути відсутнім в інших видах джерел. Також мемуари значно насичені особистими враженнями, спостереженнями, роздумами авторів про різноманітні аспекти січового руху. Особливістю мемуарної літератури є те, що в ній яскравіше і колоритніше, ніж в інших письмових джерелах, відображено дух часу, настрої та поведінку ватажків січового руху, рядових січовиків у різних видах громадського життя. Мемуари, які стосуються діяльності “Січей”, містять не тільки спогади, особисті враження, опис тих чи інших подій, а й певні елементи дослідницького характеру. Надзвичайно цінним джерелом для нашого дослідження є пропам'ятна книга-альманах “Січей” “Гей, там на горі “Січ” іде!” [276], впорядкована сином К.Трильовського Петром і видана в Канаді. У ній вміщено 198 різнопланових публікацій 150 авторів, зокрема спогади, пісні, унікальні фотографії. Незважаючи на надзвичайну цінність опублікованого тут джерельного матеріалу, до спогадів учасників січового руху потрібно підходити надзвичайно виважено, адже специфіка мемуарів як джерел суто особистого, індивідуального походження зумовлює те, що в них трапляються фактичні неточності, викликані суб'єктивним сприйняттям подій чи обмеженістю людської пам'яті, а інколи і навмисним спотворенням якихось фактів та явищ. Так, І.Небелюк у своїх спогадах стверджував, що “Січ” в Делятині Надвірнянського повіту була заснована у 1907 р. [306, с. 171]. За перевіреними автором даними, згадане товариство засновано 13.03.1906 р. [125, арк. 114]. Подібну неточність зустрічаємо у спогадах Ю. Підлубного, який стверджував, що товариство “Січ” у буковинській громаді Васловівці засновано 1906 р. [311, с. 330]. Це спростовують архівні документи, відповідно до яких згадане товариство було створено 4 грудня 1904 р. [42, арк. 1]. Попри всі недоліки, велику інформативність мають спогади В. Бемка [273], І. Береста [274], О. Демчука [282], Ф. Дмитерка [283], О. Залеського [286], В. Зеленка [289], М. Ломацького [300], А. Мохорука [305], І. Небелюка [306], Г. Нички [308] та Д. Червінського [336].

Питання, пов'язані з передумовами зародження січового руху, виразно прослідковуються у праці С. Смаль-Стоцького “Моя політика”. Автор наголошував на позитивному впливі українських читалень у галузі просвітництва народних мас, а також відзначав, що важливим завданням січового руху було: “Молодіж згуртувати докупи, дати здоровий напрям тій нечинній силі” [315, с. 5]. Досить інформативними стосовно окремих аспектів січового руху на Буковині є спогади Омеляна Поповича “Відродження Буковини” [310а] та Т.Галіпа [275а].

Цінні спогади про стосунки січового руху з наддніпрянськими українцями, а також про ставлення російської влади до “Січей” у роки Першої світової війни залишив Д.Дорошенко [280]. Глибокою змістовністю відзначаються мемуари відомого художника В.Касіяна [290]. У них йдеться про заснування Завальської “Січі”, а також дається оцінка січового руху на Снятинщині як важливого чинника суспільного життя.

Важливими для розуміння окремих питань, пов'язаних із січовим рухом, є історико-мемуарні збірники, присвячені минулому окремих адміністративних територій Галичини [278; 287; 294; 295; 299; 302; 303; 304; 313; 113 а; 339]. У них зібрані спогади емігрантів про участь українців у громадсько-політичному житті певних регіонів краю. В мемуарах приділяється увага діяльності “Січей”. Звідси можемо почерпнути цінну інформацію про обставини заснування окремих січових товариств, біографічні відомості місцевих ватажків січового руху, певні статистичні дані. Цікавими є окремі неоднозначні оцінки людьми різних політичних уподобань ролі “Січей” в українському національно-визвольному русі. Разом з тим до поданої тут інформації слід підходити критично, зіставляючи її з іншими видами джерел.

Найціннішим мемуарним джерелом для нашого дисертаційного дослідження є спогади К. Трильовського “З мого життя” [320]. Спогади про минулі сторінки колись активної політичної діяльності К. Трильовський почав писати вже в похилому віці (у 1937 р.) на нав'язливі прохання родини та приятелів. Під час їх написання автор зустрівся з великими труднощами - вкрай поганим здоров'ям, матеріальною скрутою та великою душевною депресією, яка наступила після більшовицької окупації Західної України в 1939 р. Все ж К. Трильовський старався вилити на папір усе, що пам'ятав, не маючи змоги користуватися матеріалами, які ще частково збереглися з часів його активної політичної діяльності. Ці несприятливі обставини вплинули на зміст і форму спогадів, які не мають тематичної чи хронологічної послідовності. Мемуарист поряд із аналізом подій кінця 30 рр. ХХ ст. час від часу робить екскурси в далеке минуле. Неординарною є авторська оцінка подій та ролі тих чи інших осіб в українській історії. Доля мемуарів К. Трильовського виявилася щасливою. Незважаючи на численні ревізії в його помешканні з боку органів НКВС, мемуари вдалося зберегти. Згодом вони потрапили за кордон, де зберігалися у представників його родини. Названі спогади частково були опубліковані у пропам'ятній книзі “Січей” “Гей, там на горі “Січ” іде!” [320], яка вийшла в 1965 році в Едмонтоні (Канада) за редакцією його сина - Петра Трильовського. Тільки в 1999 р. спогади “Січового Батька” в повному обсязі побачили світ [321] і зараз вони становлять неабияку цінність для дослідників.

За життя К. Трильовський під своїм прізвищем та псевдонімами: Гайдамака, Гриць Покотило, Кирило, Клим Обух, Приятель, Радикал, Січовий Батько, Снятинчук опублікував ряд статей, січових пісень, видав низку брошур, які до сьогоднішнього дня залишаються цінним джерелом з історії січового руху в Галичині й на Буковині. Так, у промові “Про Галицькі суди” виголошеній 24 червня 1908 р. в Державній Раді [324], К. Трильовський навів конкретні приклади зловживань у “січових процесах”. Важливим джерелом до вивчення стосунків “Січей” із польською панівною верхівкою в Галичині також є промова “Січового Батька”, виголошена на засіданні парламенту 22 липня 1907 р. [326]. К. Трильовський залишив цікаві спогади про початки січового руху на Буковині. Він детально описав відкриття “Січі” у Вашківцях [309]. Із цих спогадів довідуємося про тісну співпрацю галицьких та буковинських радикалів.

Використання преси як історичного джерела складна і клопітка праця, але вона корисна для дослідника насамперед тим, що дозволяє оперувати величезним і мало дослідженим пластом інформації. Ми можемо з впевненістю констатувати, що преса є важливим історичним джерелом, яке зберегло для дослідників відомості про життя і боротьбу попередників. Саме українська преса Галичини й Буковини історичного періоду, який розглядається в дисертації, дає можливість розширити знання про діапазон січового руху Галичини й Буковини.

Багатим джерелом вивчення січового руху є видавнича продукція Радикальної партії, її агітаційна та пропагандистська література, січова періодика. Із заснуванням перших галицьких “Січей” орган Радикальної партії газета “Громадський голос” стала генератором січової ідеї та неофіційним органом січового руху. Вона постійно публікувала оголошення про відкриття нових січових кошів, подавала інформацію про участь січових товариств у різноманітних громадсько-політичних акціях. Цей часопис, на жаль, подавав події, пов'язані з січовим рухом, крізь призму радикальної ідеї, тому в ньому нерідко зустрічаються суб'єктивні оцінки окремих аспектів діяльності “Січей”. Цінною є радикальна та січова періодика, яка в різний час виходила в м. Коломиї. Адже на зламі ХІХ - ХХ ст. м. Коломия було другим за потужністю після Львова українським національним та видавничим центром у Галичині. Ідеолог січового руху й активний організатор Радикальної партії К. Трильовський видавав січові та радикальні часописи. Зокрема ілюстрований місячник для народу “Зоря”, який виходив у 1902 - 1904 рр. і продовжив своє існування в 1910 р. під редакцією І. Чупрея та І. Навчука. Це видання підносило ідею боротьби за національне визволення, закликало селянство до активнішого утворення січових товариств. У кожному номері “Зорі” помітне місце займали художні твори на історичну (особливо козацьку) тематику. Близькість до селянських потреб та інтересів забезпечували місячнику велику популярність. Як стверджують дослідники М. Романюк та М. Галушко, за три роки розійшлося майже сто тисяч примірників “Зорі” [480, с. 16], що на той час було дуже суттєво. Другим січово-радикальним часописом, який також призначався для селянства, був двотижневик “Хлопска правда” [259], заснований осередком УРП в Коломиї. У ньому значна увага приділялася пропаганді січової ідеї та регулярно подавалася інформація про різноманітні аспекти діяльності “Січей”. Чільне місце в утвердженні січового руху займав щорічний січовий календар “Запорожець” [232], який виходив у Коломиї. В календарі порушувалися актуальні питання, які стояли перед січовими товариствами, та надавалися практичні поради щодо їх вирішення. Зокрема постійно наголошувалося, що найкращий спосіб боротьби з пожежами є їх попередження. У календарі регулярно публікувалися головні нормативні акти “Головного січового комітету”, а згодом “Українського січового союзу”. Популяризувалися героїчні сторінки з історії козаччини, публікувалися нові січові пісні. Виклад матеріалу в “Запорожці” мав інформативний характер, був доступний та зрозумілий для широкого загалу січовиків.

У 1918 - 1919 рр. К. Трильовський видавав у Коломиї пресовий орган “Українського січового союзу” - тижневик “Січовий голос” [255]. Не зважаючи на те, що провідним тематичним напрямом часопису був поточний коментар суспільно-політичних подій, які відбувалися в Україні, а особливо в Галичині, на його шпальтах чимало місця відводилося екскурсу в історію довоєнної діяльності “Січей”. З цього приводу регулярно виступали К. Трильовський, І. Сандуляк, І. Чупрей та П. Шекерик-Доників.

З 1906 р. веде відлік діяльність Радикальної партії на Буковині, членами якої здебільшого були молоді інтеліґенти, а саме вчителі. Пресовими органами партії були “Народна справа” [236] та “Громадянин” [229]. Матеріали часописів є важливим джерелом для вивчення січового руху в краї. Часопис “Громадянин” мав постійну рубрику “Січові вісти”. Організація і робота “Січей” висвітлювалася також під узагальненою назвою “З січового руху” і в окремих кореспонденціях. У додатку до “Громадянина” [254], який вийшов обсягом 12 сторінок, подано статтю одного із засновників першої “Січі” на Буковині С.Яричевського “Січ колись, а тепер”. Тут же публікувалися матеріали, призначені для селян-січовиків: “Як має поводитись січовик?”, “Січові звичаї”, “Розкази для вправ “Січий” тощо.

З кінця ХІХ ст. в організації громадсько-політичного й національно-культурного життя галицьких та буковинських українців важливу роль відігравала Українська національно-демократична партія. Часописи народовського спрямування також висвітлювали діяльність “Січей”, вважаючи їх важливими чинниками українського національного руху. Газета “Діло” була найвпливовішим народовським часописом [231]. В ньому опубліковано теоретичну статтю “По страйках”, в якій зроблено спробу стисло проаналізувати “…уроки цього першого бою руського народу з його економічними та політичними противниками” [231, 1902. - 16, 19, 24, 26 серпня]. Газета подавала репортажі численних судових розправ над страйкарями, що проходили в той час по всій Галичині: “Страйкові розправи” [231, 1902. - 23 серпня], “Суд над страйкарями” [231, 1902. - 16 вересня], “Жертви страйку” [231, 1902. - 22 жовтня]. На шпальтах “Діла” інколи публікувалися матеріали про стосунки між “Січами” та “Руським Соколом”, якому редакція завжди імпонувала. Газета постійно друкувала інтерпеляції (депутатські запити до уряду, офіційно оголошені під час парламентських засідань) у зв'язку із переслідуваннями січового руху. У 1914 р. газета вела постійну рубрику “Повітова комісія поборова Українських Січових Стрільців” [231, 1914. 14, 17, 18, 20 серпня].

У Коломиї провідним періодичним виданням націонал-демократів був науково-популярний тижневик “Поступ” [244], що виходив у 1903 - 1905 рр. Завдяки високій професійності його редактора Я.Весоловського, “Поступ” вигідно відрізнявся глибокою змістовністю та аналітичністю матеріалів, порівняно з іншими січово-радикальними виданнями. Поряд із інформаційно-пізнавальними матеріалами практично з усіх галузей життя, у газеті зустрічалися і аналітичні матеріали, пов'язані із діяльністю “Січей”, де чітко проглядалося ставлення народовської течії до січового руху.

Національно-демократична партія Буковини видавала “Народний голос” [237] та “Буковину” [222], а згодом “Нову Буковину” [239]. “Буковина” активно підтримала ініціативу лідерів народовства про скликання в 1909 р. наради представників усіх громад, а також керівників українських товариств, особливо “Січей” для координації спільних дій у галузі відстоювання національних прав буковинських українців. Помітну роль у висвітленні подій, пов'язаних із діяльністю січових товариств, відіграла газета народовського спрямування “Руска рада” [248]. Починаючи з 1905 р., під постійною рубрикою “Із січового руху” газета друкувала відомості про організацію діяльності товариств “Січ”. На її шпальтах час від часу з'являлися аналітичні матеріали про січовий рух.

Не обділила своєю “увагою” діяльність галицьких і буковинських “Січей” преса москвофільського спрямування “Голосъ народа” [226], “Русская правда” [250] та “Русское слово” [251]. Всі згадані часописи категорично виступали проти створення “Січей”. На сторінках москвофільської преси детально висвітлювалися (а інколи і перебільшувалися) будь-які промахи у січовій роботі. Це є важливим для дослідника, адже подібні речі січова періодика, як правило, замовчувала.

Різноманітні аспекти діяльності січових товариств широко показувала про-урядова газета “Dziennik polski” [262], що виходила у Львові. На її шпальтах зустрічаються матеріали про участь січовиків у сільськогосподарських страйках, де з цього приводу говорилося, ніби “Січі” були “…вогнищами живого страйкового руху. Навчали як потрібно страйкувати, як поводитися з тими, котрі б хотіли працювати” [262, 1905. 17 січня]. Згаданий часопис цілком слушно наголошував на тому, що “Січі” прикривалися гасінням вогню, а головним своїм завданням вважали “…вироблення у населення навичок боротьби за українську державу” [262, 1905. 28 січня]. Питання діяльності “Січей” у Галичині розглядалися в офіційному урядовому часописі краю “Gazeta Lwуwska” [265]. Тут головними чином публікувалися різноманітні нормативні акти, що тою чи іншою мірою стосувалися січового руху. Газета регулярно вміщувала також вироки всіх судових засідань, які проходили в Галичині, де зустрічаються і повідомлення про результати розгляду справ, пов'язаних із діяльністю “Січей” [265, 1906. 23 травня; 15 липня]. Незначну інформацію, яка стосується окремих аспектів діяльності “Січей” (особливо резонансних справ), можемо почерпнути із сторінок часописів: “Sіowo Polskie” [272], “Gazeta Koіomyjska” [264], “Gіos Pocucki” [267], “Kurjer Koіomyjski” [268], “Kurjer Stanisіawowsky” [269],“Dziennik urzкdowy” [263], “Nowa Reforma” [270] та “Nowoњci Ilustrowane” [271].

Деякі дані про стосунки буковинських “Січей” із органами місцевої влади та окремими громадськими об'єднаннями подавали: “Bukowinaer Rundchau” [260], “Czernowitzer Zeitung”, “Gazeta Polska” [266].

Як бачимо, якісні зрушення під час дослідження феномену січового руху в Галичині й Буковині можливі лише за умови використання дослідниками широкого кола джерельних матеріалів, які здебільшого розпорошені по різних сховищах України та за її межами. Це переважно актові матеріали урядових установ, документи про діяльність різноманітних громадських об'єднань, епістолярна та мемуарна спадщина. Але при їх аналізі слід враховувати і те, що більшість з них не завжди адекватно відображають події, пов'язані з діяльністю “Січей”. Надзвичайно цінну інформацію містить тогочасна періодика, яка відображає погляд на січовий рух різних політичних та соціальних угруповань.

Отже, аналіз наукової розробки проблеми дозволяє авторові зробити певні висновки. Ще з початкового етапу діяльності “Січей” у Галичині й на Буковині нагромаджено певний масив наукових досліджень, які торкаються різних аспектів діяльності “Січей”. Все ж вони не охоплюють проблему повністю. Більшість робіт, у яких фрагментарно розглядалися питання січового руху, мають обмежену джерельну базу, зокрема в них недостатньо використовувалися архівні матеріали.

Слід відзначити, що можливості дослідників суспільно-політичних процесів в Україні на початку ХХ ст., невід'ємною складовою яких був січовий рух в Галичині й на Буковині, обмежувалися певними чинниками: дослідників радянських - ідеологічними догмами, що базувалися на засадах марксистсько-ленінської ідеології, зарубіжних - на ідеалізації національно-визвольних процесів та інколи перебільшування певних факторів і ролі окремих політичних діячів.

Частина сучасних вітчизняних істориків, які частково торкалися питань діяльності “Січей”, не вдаючись до використання широкого кола джерел та глибокого концептуального переосмислення проблеми, нерідко у своїх роботах повторють загальновідомі факти і твердження, запозичені в представників діаспори. Це, в свою чергу, приводить до повторення, а інколи і поглиблення помилкових як фактологічних, так і концептуальних суджень, що притаманні минулому. Також до нинішнього часу дослідниками не вироблено єдиних підходів і наукових принципів специфіки дослідження діяльності громадських об'єднань. На сьогодні в науковій літературі бачимо чимало суперечностей і перекручень щодо дат заснування окремих “Січей”, існують розбіжності в підрахунку січових товариств тощо.

Джерельну основу нашогодослідження головним чином складають документальні матеріали, більшість з яких уперше введено до наукового обігу. Найбільше документального матеріалу зосереджено в ЦДІА у Львові. Важливе місце належить документам президії Галицького намісництва. Це, насамперед, матеріали реєстрації січових товариств та донесення повітових староств про нагляд за діяльністю “Січей”. Аналогічні категорії документів, які розкривають окремі аспекти діяльності буковинських “Січей”, зберігаються у фонді “Крайової управи Буковини ДАЧО”. Надзвичайно важливою для розуміння феномену січового руху є епістолярна спадщина К.Трильовського. Вона насамперед дозволяє з'ясувати суперечливі судження стосовно тих чи інших аспектів січового руху.

Поряд з архівними документами важливою джерельною базою є опубліковані матеріали, зокрема довідково-статистичні видання, мемуарна література, тогочасна періодика. Особливістю мемуарної літератури є те, що вона переважно належить представникам української еміграції, тому поряд із цінним фактичним матеріалом їй притаманні специфічні ідеологічні нашарування, перебільшення чи применшення значення окремих проявів діяльності “Січей”. Найзмістовнішим джерелом для вивчення січового руху є матеріали тогочасної періодики. Звідси можемо почерпнути чимало фактичного матеріалу, який з різних причин не зберігся в архівних сховищах. Також у матеріалах періодики знаходимо аналіз та оцінку діяльності “Січей” ідеологічно різними політичними та громадськими об'єднаннями.

РОЗДІЛ 2

2.1. Передумови зародження січового руху

На рубежі ХІХ - ХХ ст. у житті українців Галичини й Буковини відбувалися певні позитивні зміни. Тут розпочався прискорений процес розвитку суспільних відносин, рушієм якого була місцева українська інтеліґенція, зокрема частина юристів і чиновників, нова генерація духовенства, вчителі. Національні домагання українців, хоча вони були корінним населенням Галичини й Буковини, наштовхувалися на значний опір поляків, румунів та євреїв, незважаючи на те, що у 19-ій статті конституції Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 р. проголошувалася рівноправність усіх громадян і гарантувалося “…недоторканне право своєї національності й мови” [196, с. 56]. Нації - як суб'єкта і об'єкта права австрійська держава не визнавала [451, с. 9]. У зв'язку з цим уряд дуже обережно ставився до будь-яких активних проявів національного життя народів, які населяли імперію. Тому згадана стаття конституції значною мірою порушувалася стосовно галицьких та буковинських українців. Відень боявся також потягу галичан і буковинців до єдності з наддніпрянськими українцями. Американський дослідник Роберт Канн вважав, що однією з вагомих причин важкого економічного та політичного становища українців Австро-Угорщини була “…нездатність старого імператора зрозуміти проблеми сучасності, а також його нездатність зініціювати, або хоча б підтримати глибокосяжні імперські реформи…” [538, с. 3]. Про результати такого господарювання в Галичині сучасник писав: “В осередку Європи є край, який не має в собі нічого європейського, ні в адміністрації, ні в судочинстві, ні в господарстві, бо там панує одна верства, названа шляхтою, особливо потерпає від цього селянство…” [231, 1900. - 15 липня. - С. 3].

Яскравим прикладом несправедливої внутрішньої політики Габcбургів стосовно окремих народів імперії може бути справа української освіти в Галичині й Буковині. В той час обов'язковість і безплатність початкової освіти для українців існувала лише на папері, а “пільги” для бідних полягали в скороченні тривалості навчання. За нашими підрахунками, на кінець ХІХ ст. число дітей шкільного віку, охоплених початковим навчанням, в більшості сіл Галичини не перевищувало 40 - 45% їх загальної кількості [Підраховано за: 7, арк. 1 - 38]. Зустрічалося чимало випадків, коли під час навчального року школи були зачинені. Серед причин цього явища, вказаних у звітах Станіславівської єпископської консисторії УГКЦ, був дефіцит учителів [8, арк. 6], або “…замало охоти для праці” [7, арк. 6]. Чимало вчителів української національності не могли отримати вчительські посади в Галичині й на Буковині. З цього приводу В.Стефаник писав до О.Барвінського: “…Євдокія Калитовська внесла до Ради шкільної о посаду учителя в Снятині Прошу вас о добрий результат. Діточа школа в Снятині немає ні одного вчителя русина” [54, арк. 1]. В той же час на території Галичини поляки мали 78 гімназій, 14 реальних середніх шкіл, 20 чоловічих та жіночих учительських семінарій, 1 політехнічний інститут, 2 університети [526, с. 10]. У результаті такої політики місцевих властей щодо народної освіти станом на 31 грудня 1900 р. 62,44% галицьких українців не знали грамоти [498, с. 85]. Масова неписьменність також негативно позначалася і на моральній поведінці українського населення. Згідно із статистичними даними, Східна Галичина давала щорічно 19 - 22% усіх побутових злочинів, які скоювалися у Австро-Угорській імперії. Серед українців найпоширенішими були такі: пияцтво, проституція, нищення чужої власності, нанесення тілесних пошкоджень під час бійок, навмисні тілесні пошкодження, образа службових осіб [196, с. 238 - 331]. Стан українського шкільництва на Буковині був подібним до становища в Галичині. Із п'ятнадцяти з половиною тисяч буковинських дітей шкільного віку, які не були охоплені початковою освітою станом на 1902 рік, українці становили дев'ять з половиною [222, 1902. - 26 лютого (14 марта). - С. 1]. Отже, розвитку початкової та середньої освіти серед українців Галичини й Буковини не приділялася належна увага з боку владних структур. Нечисленні просвітні організації не могли виправити ситуацію, тому що наштовхувалися на перешкоди у своїй діяльності. У результаті цього значна частина галицьких і буковинських українців відчувала недостатню увагу уряду Австро-Угорщини до своїх внутрішніх проблем. Вище згадані причини спонукали місцеве українство до самостійного пошуку шляхів розв'язання своїх проблем. Це, безумовно, сприяло зародженню січового руху.

В останній чверті ХІХ ст. активізувалася пропаганда єдності “Галицької Русі” з “Великою Росією”. Прихильниками цієї теорії виступили відомі в той час українські діячі - Д.Зубрицький, Я.Головацький та інші [343, с. 13]. На території Галичини й Буковини активно діяла проросійська група - москвофіли, що проповідувала ідею єдиної Росії від Карпат до Камчатки. Всю національну справу москвофіли зводили до обрядово-релігійних проблем, вбачаючи в цьому єдиний засіб боротьби проти ополячення. Для координації москвофільського руху в сільській місцевості закладалися “Товариства ім. М.Качковського” [448, с. 146], які за короткий час поширилися в усьому краю і ворожо ставились до будь-яких проявів українського національного життя. Антиукраїнську політику москвофіли пропагували через видання: “Галичанин” (Львів), “Слово” (Львів), “Православная Буковина” (Чернівці), “Народна рада” (Чернівці), але завжди відчували опір з боку української громадськості. Найактивнішим був москвофільський рух у Коломиї, Городенці, Долині та Підмихайлю. На Буковині в кінці ХІХ ст. москвофіли також перетворилися у відкритих і запеклих противників усього українського, стали проповідниками великоросійської ідеї. Лідери москвофільства неодноразово заявляли, що основою їхнього руху є православна віра і тільки вони є справжніми захисниками православ'я. Завдяки цьому їм вдалося здобути прихильність серед тієї частини селянства, яке намагалося чинити спротив онімеченню та румунізації в буковинських громадах. З цих причин на їх бік перейшла значна частина православного духовенства. До натхненників і активних поширювачів москвофільства на Буковині слід віднести Г. Купчанка, К. Козаркевича, К. Богатирця, В. Воляна. Хоч москвофіли зустрічали відчутний опір з боку народовського та радикального таборів, вони ще зберігали вплив на частину української громади. Для залучення широких верств українського селянства до боротьби з москвофільством потрібна була нова організація. Це стало однією з передумов зародження січового руху.

Незважаючи на міцні позиції москвофілів, частина молодої інтелігенції, яка перебувала під впливом творчості Т. Шевченка, М. Шашкевича та Ю. Федьковича, з 60-х рр. ХІХ ст. проголосила клич любові до простого народу та самовідданого служіння йому. Вони увійшли в історію як народовці. Ідеологи й організатори народовського руху вважали, що головним засобом розвитку національної свідомості є захист і пропаганда української мови. Саме народовці, як стверджував І.Франко, першими взялися за просвіту українського населення Австро-Угорщини [515].

Завдяки старанням народовців у 1868 р. було створено товариство “Просвіта”, головна мета якого полягала в тому, щоб: “Допомагати народу в матеріальному і політичному житті, а також за допомогою власних видань ширити зразки народної творчості” [205, с. 2365]. Проте на перших порах “Просвіта” здебільшого гуртувала старше населення переважно галицьких міст і містечок, а селянство залишалося осторонь її діяльності.

Досить швидко народовський рух з Галичини перекинувся на Буковину. Місцеві народовці, брати Воробкевичі, Ю.Федькович та інші, певний час брали активну участь у роботі галицьких народовських організацій. На думку М.Грушевського, це сприяло підготовці грунту для відродження українства на Буковині [386, с. 470]. У 90-х роках ХІХ ст. буковинські народовці перетворилися у впливову силу, з якою почали рахуватися політичні угрупування, які діяли в краї. Головними ідеологами народовського руху Буковини в даний період були С.Смаль-Стоцький, Є.Пігуляк та О.Попович, які згодом стали активними діячами січового руху. Лідери буковинського народовства закликали до конкретної праці на користь народу. На їхню думку, “…тільки реальними справами за існуючих умов можна досягти прогресу, поступу, що значно потрібніше українському народові, ніж поширення абстрактних ідей про загальну справедливість у віддаленому майбутньому” [402, с. 241]. Яскравим прикладом чого була їхня активна участь у заснуванні та діяльності буковинських “Січей”.

Важливою подією в громадському житті Галичини й Буковини став вихід на політичну арену радикалів. Вони вважали, що тільки селянство могло стати головною рушійною силою нового демократичного руху. Частина радикально налаштованої інтеліґенції 4 - 5 жовтня 1890 р. створила Русько-українську радикальну партію - першу українську партію західного типу з відповідним статутом та програмою діяльності. Для зацікавлення політичними справами широких верств українського населення радикали розпочали агітацію за впровадження загального виборчого права. Найпоширенішою формою роботи радикалів у цій сфері була організація народних віч (зборів), на яких порушувалися гострі проблеми українського громадського життя. Перше таке віче відбулося 14 грудня 1890 р. у Львові [491, с. 53], а вже в січні 1891 р. у м. Коломиї [432, с. 135]. Згодом радикали почали їх скликати не тільки у повітових центрах, а й сільських громадах. Перше селянське віче відбулося 16 грудня 1891 р. у с. Карлові Снятинського повіту [439, с. 60]. На вічах обговорювалися питання політичного та господарського життя українського селянства і шляхи їх вирішення, в результаті чого селянство проявляло симпатію до радикального руху.

У 90-х рр. ХІХ ст. Українську радикальну партію значно послабив внутрішній розкол. З цього часу осередком радикального руху стало Покуття. Саме тут, у Снятині, а згодом і в Коломиї працював адвокатом один із засновників Радикальної партії - К. Трильовський. Він належав до найяскравіших політичних діячів свого часу. Будучи сином греко-католицького священика, з молодих літ перейнявся українським національним духом. Ще в студентські роки кинувся у вир громадської роботи. Виступав з рефератами на історичні теми в селах Прикарпаття, брав активну участь в організації “Братств тверезості”, українських читалень. З цього приводу В.Стефаник в одному з листів до Л.Бачинського писав: “…Трильовський впливає на мужиків хвилею, лицем своїм і загонистою завзятістю… Я би Трильовського хотів бачити лише агітатором” [493, с. 74]. К. Трильовський активно співпрацював з М.Драгомановим. Він регулярно інформував останнього про політичну ситуацію в Галичині. Зазначимо, що ідею створення товариства “Січ” свого часу висунув М.Драгоманов: “…Тепер українці не стануть поновляти старої Січі, воєнної, а заложать “моральну Січ - щирого патріотизму” й спокійно можуть сказати своїм сусідам ми йдемо законною дорогою, в нас нема ні слова неправди” [409, с. 332]. Пізніше в одному з листів до К. Трильовського він писав: “…Товариство імені NN (імовірно, йдеться про “Січ”. - М.Г.), я вважаю, потрібне воно має бути для просвіти українсько-руського народу виступати товариству як чисто австрійському немає змісту…” [169, арк. 14]. К. Трильовський вважав, що саме це товариство, крім просвітництва, мало б займатися підготовкою електорату Радикальної партії для майбутніх виборів до віденського парламенту та крайових соймів. Певним поштовхом до започаткування січового руху став ІХ з'їзд Радикальної партії, який проходив 17 - 18 грудня 1899 р. у Львові. Саме тут розглядалися причини кризових явищ всередині партії та способи їх подолання. Так, К. Трильовський наголошував: “…Мужицькі інтереси вимагають, аби всіх наших мужиків згуртувати в Радикальну партію, котра би й надалі дбала лише про мужиків селяни повинні взяти партію в свої руки” [228, 1900. - 9 січня. - С. 26].

Важливим фактором, який сприяв формуванню ідеї січового руху, було усвідомлення К. Трильовським можливості піднесення свого народу до рівня європейських націй лише у самостійній державі. “Січовий Батько” також розумів, що для цього, насамперед, потрібна державотворча аристократія. Оскільки на той час українська інтелігенція була нечисельна, К. Трильовський вирішив опертися на селянство. На перших порах січова ідея К. Трильовського наштовхувалася на хвилю скептицизму з боку окремих галицьких політиків. Адже на кінець ХІХ ст. у Європі утвердилася думка, що селянство відстала, консервативна маса, яка не надаєтьься до державного будівництва.

Поступово радикальними ідеями захопилося чимало українських діячів Буковини. Цьому сприяли досить тісні особисті контакти галицьких радикалів з Буковиною. Так, у краю кілька років працював один з визначних діячів Русько-української радикальної партії В.Будзиновський. Неодноразово виступали перед буковинцями К. Трильовський, І. Сандуляк, М. Павлик та інші галицькі радикали. Однак, як вважає дослідник О. Добржанський, “…нерозвиненість суспільного життя, брак рішучих та активних людей довгий час не давали можливості прихильникам радикалізму уконституюватись в політичну партію…” [404, с. 97].

На зламі ХІХ-ХХ ст. представники української еліти, спираючись на національні традиції боротьби за незалежність, розвинули політичну ідею створення Української незалежної держави. До найкращих речників національної ідеї слід віднести І. Франка, який заявив, що “…потреба політичної самостійності України вийде на порядок денний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться…” [517, с. 482]. Яскраво висловив її Ю.Бачинський у праці “Україна Irredenta”. У ній чітко проголошувалося, що повинна постати: “Україна[...] вільна, велика, політично-самостійна одна, нероздільна від Сяну по Кавказ” [359, с. 104]. Це стало дороговказом для майбутніх борців за волю України. Ототожнення української національної ідеї з державотворенням засвідчило прагнення української еліти боротися за українську державність та намагатися її утримати, опираючись на національний фактор. Для цього необхідно було спрямувати усі зусилля на подолання комплексу меншовартості та зневіри у власні сили серед широкого кола української спільноти.

Характерною рисою суспільного життя західноукраїнських земель наприкінці ХІХ ст. було загострення боротьби між москвофілами і народовцями за вплив на маси. У результаті обидва угруповання почали активно розширювати мережу власних читалень. Поряд з москвофільськими “Читальнями ім. М. Качковського” в багатьох громадах засновувалися українські народні читальні. При них діяли громадські каси та крамниці, що створювали конкуренцію місцевим лихварям. Згадані читальні не мали свого координаційного центру і нерідко ставали дестабілізуючим фактором в українському національному русі.

З початку 70 рр. ХІХ ст. почала закладати свої читальні “Просвіта”. Згадані читальні комплектувалися виключно її виданнями, а також цілком підтримували політику народовців. 1900 р. у Галичині нараховувалося 924 читальні “Просвіти” [460, с. 186], більшість їх була заснована у містечках та великих селах.

У 90 рр. ХІХ ст. під впливом радикалів на Покутті почали створюватися товариства “Народні спілки”, мета яких полягала у піднесенні життєвого та освітнього рівня українців. Їхній статут передбачав досить широкий спектр діяльності. Зокрема: “…закладання читалень, бібліотек, кас ощадності і позичкових, улекшуванє без цілей заробіткових, набуванє доброго насіння, машин, приладів господарських, закладанє шкіл рільничих, устроюванє відчитів і практичних демонстрацій рільничо-промислових, научних і забавних видаванє популярних часописів і книжок неполітичного змісту…” [114, арк. 4], також наголошувалося на антиклерикальному характері товариств. На початок ХХ ст. у Коломийському та Снятинському повітах Галичини нараховувалося їх близько п'ятдесяти. За короткий проміжок часу “Народні спілки” стали осередками Радикальної партії в селах Покуття. Їхні члени вели непримиренну боротьбу з москвофілами, а також часто піддавали критиці поступливу політику народовців. Проте в “Народних спілках” гуртувалася невелика кількість старших господарів. Згодом К.Трильовський прийшов до висновку, що їх потрібно модернізувати насамперед через залучення до активної громадсько-політичної діяльності селянської молоді. Саме виконання вищезгаданих завдань покладалося на задумані ним товариства “Січ”.