Основи країнознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Країнознавство

Масляк П.О.

Підручник. - 2-ге вид., випр. - К.: Знання, 2008. - 292 с.

(Вища освіта XXI століття).

Підручник складається з двох частин: у першій розкриваються теоретичні засади країнознавства, у другій містяться характеристики країн світу. Розглядаються предмет, об'єкт країнознавства, методи його дослідження, а також закономірності цієї науки. Особлива увага приділяється комплексному аналізу країн; систематизовано відомості про їх природу, населення, господарство, соціальну організацію. Наприкінці кожного розділу наводяться висновки та тести, що сприятимуть закріпленню навчального матеріалу. Підручник відповідає програмі навчальної дисципліни «Країнознавство».

Для студентів та викладачів вищих навчальних закладів.

Зміст

Вступ

Частина І. Методологічні засади країнознавства

Розділ 1. Країнознавство як наука

1.1 Об' єкт і предмет країнознавства

1.2 Теорії та концепції держав

1.3 Закономірності й принципи країнознавства

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 2. Політична карта світу

2.1 Держава і країна. Форми їх правління та адміністративно-територіального устрою

2.2 Етапи формування політичної карти світу. Типи країн

2.3 Міжнародні організації. Геополітика та геостратегія

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 3. Просторово-територіальна організація держав світу

3.1 Географічне положення держави

3.2 Територія держави

3.3 Кордони держави та їхні функції

3.4 Внутрішній поділ країн

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 4. Регіональний поділ світу

4.1 Загальні засади районування світу

4.2 Регіони світу

Висновки

Тестовий контроль

Частина II. Характеристика ключових країн регіонів і субрегіонів світу

Розділ 5. Країни Європи

5.1 Країни Західної Європи

5.2 Країни Центральної Європи

5.3 Країни Східної Європи

5.4 Країни Євразії

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 6. Країни Азії

6.1 Країни Закавказзя

6.2 Країни Центральної Азії

6.3 Країни Південно-Західної Азії

6.4 Країни Південної Азії

6.5 Країни Східної Азії

6.6 Країни Південно-Східної Азії

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 7. Країни Америки

7.1 Країни Північної Америки

7.2 Країни Центральної Америки

7.3 Країни Південної Америки

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 8. Країни Африки

8.1 Країни Північної Африки

8.2 Країни Західної Африки

8.3 Країни Центральної Африки

8.4 Країни Східної Африки

8.5 Країни Південної Африки

Висновки

Тестовий контроль

Розділ 9. Країни Австралії та Океанії

9.1 Австралія

9.2 Океанія

Висновки

Тестовий контроль

Словник основних термінів і понять

Теми семінарських занять

Список рекомендованої літератури

Карта світу

Карта країн Європи

Карта країн Азії

Карта країн Африки

Карта країн Америки

Карта країн Австралії та Океанії

Вступ

країнознавство кліматичний населення господарство

Початок XXI ст. ознаменувався динамічними перетвореннями у світі, пов'язаними із загостренням боротьби між протилежними тенденціями розвитку суспільства. З одного боку, поширюються глобалізаційні процеси, які охоплюють усі сфери людської діяльності, розвиваються процеси міжнародної інтеграції. З іншого - наростають локалізаційні дезінтеграційні процеси, які, як це не парадоксально, відбуваються паралельно з глобалізацією та інтеграцією. Саме у царині єдності й боротьби цих протилежностей і проходить розвиток народів і країн у наш час.

У такому контексті предмет «Країнознавство», який викладається для студентів факультетів міжнародних відносин, географічних та економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, виступає як один з провідних у цілісному розумінні процесів, які відбуваються у сучасному світі. Підручник буде корисним насамперед студентам, що навчаються за спеціальністю «міжнародні відносини», адже навчальна дисципліна «Країнознавство» закладає підвалини, фундамент, орієнтири не лише для всього подальшого навчання студентів, а й основу їх свідомого вибору тематики наукових досліджень, пошуку районів нашої планети, які стануть для них пріоритетними, визначення мовно-культурних уподобань тощо. Таким чином ця дисципліна дає імпульс до усвідомленого вибору долі й обґрунтованого пошуку вузької регіональної і галузевої спеціалізації майбутнього фахівця-міжнародника.

Стане в пригоді цей підручник і студентам-географам, особливо зі спеціалізацією «країнознавство і географія світового господарства». Не можна обійтися без вивчення країнознавства й студентам економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, спеціалізацією яких є міжнародні економічні відносини у різних їх напрямах. Безперечно, країнознавство є однією із засадничих дисциплін і для студентів спеціальностей «туризм», особливо зі спеціалізацією «міжнародний туризм».

Матеріали підручника мають не лише навчально-методичне, а й інформаційне значення. Міжнародна, міждержавна рухливість українців постійно зростає. Мільйони наших земляків добувають нафту і газ у Росії, збирають овочі у Великій Британії та Ірландії, фрукти - в Португалії, Іспанії та Італії, будують дороги і житло у Чехії й Польщі, складають автомобілі в Німеччині, вирощують пшеницю в Аргентині. Громадяни України в наш час можуть вирушати практично в будь-яку країну й у будь-яку частину світу. Відповідно зростає потреба в інформації про країни, розширенні знань про природу, розміщення населення, господарство, соціально-економічні та екологічні проблеми різних країн і регіонів світу. Країнознавство й дає ці знання.

Цей підручник буде корисний і тим громадянам нашої держави, які постійно живуть і працюють в Україні, а за кордон виїжджають хіба що на короткий відпочинок. Колена людина повинна мати хоча б найзагальніші уявлення про сучасну політичну карту світу, розміщення населення нашої планети, світове господарство, глобальні проблеми людства. Це потрібно у повсякденному житті для того, щоб встановлювати зв'язки між подіями, інформацію про які ми отримуємо з газет, повідомлень по радіо та телебаченню, з комп'ютерної мережі, правильно їх оцінювати, таким чином, правильно розуміти світ, в якому ми живемо.

Працюючи з текстом підручника, особливу увагу звертайте на картосхеми, постійно тримайте під рукою географічний атлас світу і будь-який названий у тесті об'єкт або країну, регіон або місто відразу знаходьте на карті.

У кінці розділів подано запитання та завдання. Вони допоможуть вам закріпити вивчене. Розділи підручника закінчуються висновками. Прочитайте їх уважно. їхнім завданням є не лише узагальнення вивченого, а і його систематизація. Після цього перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфів за допомогою тестового контролю. Його метою є не лише контроль і оцінювання, а й навчання і корекція вивченого, - ви зможете не лише пригадати забуте, а й відкоригувати те, що неправильно зрозуміли.

Працюючи з підручником, пам'ятайте, що світ швидко змінюється, є досить динамічним.

Природно - підручник не може встигнути за швидкоплинним життям. Тому намагайтеся зрозуміти закономірності й тенденції творення і функціонування держав, розвитку державотворчих процесів, політичних проблем, подій та явищ.

Бажаю вам успіхів у вивченні надзвичайно цікавої дисципліни, якою є країнознавство.

Віце-президент Академії наук вищої освіти України, професор Петро Масляк



Частина І. Методологічні засади країнознавства

Розділ 1. Країнознавство як наука

1.1 Об'єкт і предмет країнознавства

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.

На сучасному етапі країнознавчі дослідження мають переважно природно-історичне і соціально-економічне спрямування, що зумовлюється особливостями історико-географічного розвитку людства в першій половині XXI ст. У цих дослідженнях природу все ще розглядають як ресурсну основу, середовище проживання та господарської діяльності людей, водночас все більше уваги приділяють вивченню екологічних проблем.

У переважно інформаційних, позбавлених науково-методологічного підґрунтя публікаціях, країнознавство розглядають лише як організаційну форму об'єднання всієї суми найрізноманітніших знань про ту чи іншу країну або регіон світу.

Останнім часом, у зв'язку з диверсифікацією міжнародних відносин України в галузі країнознавства, все більше переважають дослідження, у яких на перший план виступає різнобічний аналіз найважливіших проблем тих країн, з якими наша держава має тісні зв'язки. Такі проблемно орієнтовані дослідження тісно пов'язані з практикою дво - і багатосторонніх відносин між країнами світу. При цьому пріоритети здебільшого надаються моделюванню ситуацій і прогнозуванню розвитку подій та явищ. Проблемна орієнтація сприяє зростанню практичної значимості країнознавства і водночас створює умови для розвитку його методологічної бази. Вона теж пов'язана з упровадженням системного підходу, вимагає розгляду найважливіших проблем на глобальному рівні. Це ще більше надає країнознавству передбачуваної прогностичної спрямованості. Прогноз у країнознавстві, як конкретне передбачення стану певного явища в майбутньому на основі спеціального наукового дослідження, набуває у XXI ст. особливого значення, тому що конкретна цінність правильного, науково обґрунтованого передбачення у сфері міждержавних відносин стрімко зростає. Вміння передбачати ситуацію з урахуванням усезростаючої кількості різновекторних чинників стає головним і найдорожчим «товаром» аналітиків у країнознавстві.

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони, штати, області, провінції тощо) і різні міждержавні регіональні та глобальні угрупування.

Очевидно, що країни і регіони світу вивчає не лише країнознавство. Країни і регіони світу є об'єктом вивчення також і історії, і географії, і філософії, і культурології, суспільствознавства, соціології, геології та безлічі інших наук і навчальних дисциплін. Кожна з них досліджує лише певну складову об'єкта, тобто його конкретні властивості, явища, процеси і відношення. Отже, та складова об'єкта дослідження, на яку найбільшою мірою й спрямована увага тієї чи іншої науки і називається її предметом.

Предметом країнознавства є країни і регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світовій політичній арені.

Отже, на відміну від інших наук і навчальних дисциплін, які цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображаючи цілісну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу.

Що означає системна універсальність предмета країнознавства?

Як аксіома приймаються такі твердження.

По-перше, всі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані.

По-друге, цілісної картини тієї чи іншої держави або регіону при вилученні (нехтуванні) того чи іншого її елементу (сфери, регіону) отримати не можливо.

По-третє, велике значення має взаєморозміщення (взаєморозташування) країн і регіонів стосовно одне одного у географічному (геополітичному) просторі.

По-четверте, країни і міждержавні утворення існують у часі, який разом з простором визначають буття людей, народів і суспільств.

По-п'яте, будь-яка система (країна) складається з підсистем нижчого ієрархічного рівня (структур, поєднань, утворень, комплексів, формувань). До них належать переважно територіально-управлінські системи (штати, губернії, області, провінції тощо).

По-шосте, функціонування територіальних утворень (країн і регіонів) відбувається як постійна і перманентна зміна їх станів унаслідок як внутрішньої взаємодії елементів, так і взаємодії з довкіллям.

Конкретними об'єктами дослідження країнознавства є галузеві (інтегральні) чи просторово-територіальні форми організації країн як у цілому, так і їх окремих частин. Наприклад, можна вивчати населення Сполучених Штатів Америки, чи культуру індіанців Бразилії, чи екологічні проблеми Німеччини (галузевий (інтегральний) аспект). Просторово-територіальний аспект дослідження конкретних об'єктів полягає в комплексному вивченні, наприклад штату Каліфорнія в США або провінції Квебек у Канаді. Звичайно можна конкретним об'єктом дослідження обрати поєднання цих двох аспектів, приміром природно-ресурсний потенціал острова Хоккайдо в Японії.

Запитання та завдання

1. Що вивчає країнознавство як наука?

2. Чому сприяють проблемні дослідження у країнознавстві?

3. Що є об'єктом вивчення країнознавства?

4. Визначте предмет країнознавства.

5. Що означає системна універсальність предмету країнознавства?

6. Що може виступати конкретними об'єктами дослідження країнознавства?

1.2 Теорії та концепції держав

Існує багато наукових напрямів і теорій, які аналізують різні аспекти виникнення, функціонування і занепаду держав та їх взаємодію на політичній карті світу. Серед них можна виділити кілька найголовніших.

Географічний детермінізм. Це один із найдавніших наукових напрямів, який розроблявся ще давніми греками (Страбон, Гіппократ). Згодом найбільший внесок у розвиток теорії географічного детермінізму зробили німецькі, французькі та американські вчені Ф. Ратцель, Ш. Монтеск'є, Е. Реклю, С. Гантингтон.

Сутність географічного детермінізму надзвичайно проста: визначальною силою розвитку суспільства (в тому числі й країн) є географічне положення і природне середовище. Прихильники цієї теорії вважають, що саме природні умови і ресурси формують ті чи інші країни і сприяють (або не сприяють) їх існуванню та процвітанню. На думку «детерміністів», природні умови визначають не лише виникнення країн і народів, спосіб їх життя, а й сам плин історії. Як стверджував видатний «державотворець-практик» Наполеон: «Географія - це доля».

Звичайно, повністю відкидати вплив географічного положення, природних умов і ресурсів на виникнення, функціонування і розвиток держав аж ніяк не можна. Але з розвитком людства вплив цих чинників зменшується. Нині найбагатшими державами світу є ті, які майже не мають природних ресурсів, навіть території як життєвого простору (Японія, Сінгапур, Ліхтенштейн, Люксембург, Швейцарія тощо). Більшість з цих держав навіть не мають безпосереднього виходу до Світового океану.

Енвайронменталізм (від англ. environment - середовище, оточення) більш модифікована до сучасності, близька до географічного детермінізму наукова течія, що виникла у СІЛА. Оскільки основою розвитку країн є їхня економіка, енвайронменталісти Г. Тейлор, P. Сміт, Е. Симпл стверджують, що відносини між країнами розвиваються на основі міжнародного географічного (територіального) поділу країн, який, у свою чергу, визначається відмінностями у природному середовищі. Розвитком наукової течії енвайронменталізму стала теорія «кліматичних оптимумів» С. Гантингтона. Останній вважав, що найсприятливіші умови для всебічного розвитку мають країни, розташовані в помірних поясах.

Марксистська теорія розвитку суспільства набула значного поширення у XX ст. Марксисти вважали, що кожному суспільно-економічному ладу притаманні власні закономірності і закони розвитку, зокрема й у всіх сферах державного будівництва. Однак крах комунізму по всій планеті наприкінці XX ст. довів, що людство розвивається за соціально-економічними законами і закономірностями, які мають загальний характер і специфіку своїх виявів, характерних кожній країні, але не більше того.

Значний вплив на країнознавство як науку і навчальну дисципліну мали різні теорії і концепції держави. Серед них так звана організменна теорія Ф. Ратцеля і його послідовника Р. Челлена, які розглядали держави як живі організми, що борються між собою за ресурси, тобто власне «місце під сонцем». Як і будь-який живий організм, держава, за цією теорією, проходить певні етапи розвитку: народження, зростання і змужніння, занепад, неминуча смерть. Як і люди, держави можуть жити недовго або бути довгожителями.

Р. Челлен взагалі вважав, що держава, як і будь-яка людина, крім тіла (території) має ще й душу (народ або націю). Як живий організм, держава у своїх діях керується природними інстинктами. Серед них найсильнішими є інстинкти самозбереження і зростання.

Після Другої світової війни у США Р. Гартшорном була висунута так звана функціональна теорія держави. Цей учений вважав, що держава є політично організованим простором, успішне функціонування якого залежить від вміння переборювати відцентрові сили, які намагаються подрібнити державу. За Р. Гартшорном, ці сили діють у кожній країні, але тільки в деяких руйнують державу повністю. Тому головними чинниками успішного функціонування і самого існування будь-якої країни цей американський вчений вважав так звані чинники зв'язності (зв'язувальні), тобто її цілісності. Р. Гартшорн вважав, що цілісність держави наприкінці XX ст. вже не може бути забезпечена одним державним апаратом, яким би організованим і ефективним він не був. її можна досягти лише за рахунок державної ідеї, яка існує в чуттєвій сфері населення певної країни. Якщо населення ототожнює себе з цією державою, вважає необхідним об'єднуватися і підтримувати різні групи людей в усіх її куточках, вона залишиться єдиною. Серед чинників такого об'єднання головним Р. Гартшорн вважав націоналізм.

Наприкінці XX ст. теорію «держави-вмістилища» або «держави-контейнера» розвинув П. Тейлор. Держава за П. Тейлором, виступає як вмістилище передусім накопичених багатств. Цікавою є думка вченого, що «держава як вмістилище (контейнер) сили націлена на збереження існуючих кордонів; держава як вмістилище багатства націлена на більші території; держава як вмістилище культури націлена на менші території»¹. Як і Р. Гартшорн, П. Тейлор великого значення у виникненні і самому існуванні держави також надавав націоналізму.

Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і регіональних геополітичних та геостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.

Концепцію атлантизму пропагували такі вчені, як С. Коен, Д. Мейніг, Г. Кіссінджер та С. Гантингтон. За цією концепцією, використовуючи класичні геополітичні поняття про боротьбу Моря і Суходолу, теоретично обґрунтовувалася гегемонія США над Західною Європою, а через неї, консолідуючи і використовуючи цю частину Європи, намагалися діяти проти світу, який чомусь проголошувався Суходолом. «Морська сила» Атлантики, яка нібито апріорі переважає силу континенту як більш цивілізована, динамічна, неконсервативна, підприємлива і спрямована у майбутнє, а не в день минулий, повинна була перемогти «силу континенту» в особі СРСР. Хоча врешті-решт так і сталося, але вирішальної заслуги «морської сили» в цьому об'єктивному процесі розпаду імперій очевидно немає. Імперія за будь-яких умов має розпастися і піти в небуття, а має в той чи інший відрізок часу на цей процес вплив та чи інша сила, це вже питання другорядне. Атлантисти й атлантизм перемогли не тому, що неодмінно мали подолати свого ворога, а лише тому, що їх супротивник помер природною смертю. Цього ворога його опоненти не любили, але заподіяти йому нічого не могли. Фактично всі атлантисти, насамперед американці С. Коен і Д. Мейніг, визнавали «світовою кухнею політичної погоди» Євразію. її вони поділяли в різних варіаціях суто географічно на різні пояси країн за функціонально-культурною прихильністю до тих чи інших ідеологічних установок.

Ідеї мондіалізму, тобто створення однієї загальносвітової держави, одного народу, однієї столиці, одного уряду, який би керував усім людством з одного центру тощо, не є чимось новим і мають давню історію. Однак науково вони сформувалися в Європі під безпосереднім впливом єврейського месіанства і «Богообраності». Якщо існує єдине людство з єдиною батьківщиною - Землею, то цим популяційним монстром мусить хтось керувати. Хочемо ми цього чи ні, нею має стати певна еліта або обрана нація, яка знову ж таки цілком об'єктивно стоїть вище над загалом, розуміє і знає те, що невідомо іншим, має за щось відповідальність тощо. Така еліта в будь-якому разі буде вважати інших землян нікчемами, робочою худобою, якою просто необхідно керувати, для їхнього ж загального добра. Хазяї ж світу, керівна і спрямовуюча сила людства, мають потурбуватися, щоб робоча худоба була нагодована і розважена бо інакше вона не зможе інтенсивно й ефективно працювати. Отже, ідеї мондіалізму, за всієї їх логічної обумовленості насправді є черговою утопією, яка дає змогу знедоленим чекати чергового дива.

У середині XIX ст. з'явилися перші спроби узагальнення і систематизації ідей мондіалізму. У цей час почали викристалізовуватися ідеї всесвітньої сім'ї і відкидання значення індивіда й індивідуалістського начала в розвитку суспільства (О. Конт).

Подальші спроби розвитку «деіндивідуалізації» суспільства зробили К. Маркс і Ф. Енгельс у «Маніфесті». Гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», проголошене цими вченими і політиками, було подальшим розвитком ідей мондіалізму з новітньою назвою комунізм. На початку XX ст. Л. Троцький запропонував ще одну мондіалістську ідею «перманентної революції». Виникла і країна (СРСР), у якій мондіалісти почали реалізовувати власні абстрактні теорії на практиці, будуючи деіндивідуалізоване комуністичне суспільство. Все це цілком логічно призвело до фізичного знищення (деіндивідуалізації) десятків мільйонів людей, мондіалістсько-комуністичних воєн, голодоморів, масових репресій тощо. Українці були обрані «піддослідними кролями» для перевірки правильності наукової теорії мондіалізму і втратили більше людей (понад 50 млн осіб), ніж усі інші нації разом узяті.

Врешті-решт комуністична течія мондіалізму зазнала повного фіаско в галузі технології реалізації ідеї, проте залишила свій слід на підсвідомому рівні у значної частини людства.

Мондіалістську основу мають й ідеї фашизму. Як і комунізм, фашизм фактично є одним із відгалужень мондіалізму. Всі ці мондіалістські течії відрізняються одна від одної лише шляхом і технологією досягнення однієї мети, тобто об'єднання в єдину державу під керівництвом всесвітнього уряду.

Мондіалізм має певну притягальну силу, бо пропонує людству утопічну оману «простого» вирішення надзвичайно складних проблем світобудови. Хоча практика доводить, що простих шляхів у трансформації людства немає, для багатьох нетерплячих завжди виникає спокуса не розв'язувати гордіїв вузол проблем, а розрубати його одним ударом.

Міждержавні відносини на регіональному рівні намагалася пояснити геополітична течія євразійства. Фактично євразійство сформувалося як російська шовіністично-імперська реакція на українські національно-визвольні змагання початку XX ст., що становили найбільшу загрозу російському імперіалізму. Засновники євразійства X. Трубецькой, П. Савицький, К. Леонтьев, Л. Гумільов були зовсім різними людьми як за характером і уподобаннями, так і за фахом: філологами, географами, економістами, філософами, юристами, істориками тощо. Не дивно, що утворилося декілька напрямів євразійства, які нерідко ворогували між собою.

З географічного погляду євразійці вважають Євразію, яка практично збігається, на їхню думку, з кордонами Російської імперії, а пізніше - з межами СРСР, особливим географічним світом. Звідси з'явилася спроба виділення, крім Європи й Азії, ще однієї географічної частини світу під назвою «Євразія». Вона нібито і у фізико-, і в політико-, і в економіко-географічному відношенні є цілком окремою частиною світу. Очевидно, що подібні намагання євразійців є абсолютно надуманими і не мають жодних наукових підстав. Об'єднати чи «возз'єднати» в один фізико-географічний і культурно-етнічний світ Естонію, Молдову, Таджикистан, Чечню, Чукотку і Бурятію, навіть маючи найвищий рівень фантазії, нікому і ніколи не вдасться. Ця штучна в усіх відношеннях побудова за будь-якого послаблення російського імперського «закріпляючого розчину» неминуче розпадається, що і підтвердили події, які відбулися наприкінці XX ст.

Подальшого розвитку ідея «високого історичного призначення Росії», яка має насильно «ощасливити» народи, що хочуть жити своїм власним, відмінним від російського, життям, знайшла розвиток у слов'янофільстві. Головною ідеєю останнього було об'єднання всіх слов'янських народів під егідою Росії.

Однак слов'янофільство не отримало свого подальшого розвитку. Історія неодноразово демонстрували антагонізм слов'янських народів. Крім того, глибинною генетичною і ментальною основою багатьох слов'янських народів не є слов'янство, як гілка давньої індоєвропейської чи індо-арійської спільноти. Так, слов'яномовні болгари мають тюркську основу, білоруси - прибалтійську, росіяни - угро-фінську. Нав'язана їм мова слов'янської мовної групи але ніяк не знищила глибинної цивілізаційної ментальності цих народів. Вони близькі за мовою, але дуже далекі (докорінно відрізняються) за характером, способом мислення, уподобаннями, способом повсякденного життя тощо.

Зазначимо, що наведені напрями і течії є основними, найбільш відомими у теорії державотворення. Існує ще багато менш відомих течій, які намагаються пояснити розвиток і взаємодію різних країн на політичній карті світу.

Запитання та завдання

1. Схарактеризуйте теорію географічного детермінізму.

2. Що вам відомо про наукову течію енвайронменталізму?

3. Представником якої течії був Е. Гантингтон? У чому її особливості?

4. Які особливості так званої організменної теорії Ф. Ратцеля і Р. Челлена?

5. Назвіть основні положення функціональної теорії держави Р. Гартшорна.

6. У чому сутність теорії «держави-контейнера»?

7. Що таке мондіалізм?

8. Назвіть основних провідників атлантизму.

9. Чому українські національні інтереси найбільш зачіпає геополітична течія євразійства?

1.3 Закономірності й принципи країнознавства

Виникнення, існування та взаємодія країн на політичній карті світу і окремих їхніх частин є наслідком дії (впливу, реалізації) як об'єктивних (незалежних від волі людини) законів і закономірностей, так і суб'єктивної волі людських спільнот.

У науковій літературі чіткої межі між законами і закономірностями не має: здебільшого ці визначення вживаються як синоніми і в словниках трактуються як необхідні, істотні, стійкі, повторювані відношення між явищами у природі й суспільстві. Щоб уникнути плутанини пропонуємо законами вважати відношення найзагальніші, які притаманні великим групам явищ. Часткові, або ж специфічні, закони, характерні для певних наукових напрямків, будемо називати у цьому підручнику закономірностями, звідси - країнознавство ґрунтується у своєму розвитку на загальних законах буття, які мають у цій науці специфічні вияви (закономірності).

У суспільних науках закономірності не є абсолютно детермінованими і незмінними в просторі і часі. Вони є об'єктивними відношеннями, які не залежать від волі людей, але їх реалізація в суспільстві можлива лише в процесі людської діяльності в тій чи іншій сфері життя певної країни або міждержавних відносин. У цьому головна відмінність суспільних законів від законів природи. Пізнання й ефективне практичне застосування суспільних закономірностей дає змогу якнайкраще функціонувати країні на політичній карті світу, регіонально взаємодіяти з іншими державами. Тому ті країни, де уряди здійснюють оптимальну внутрішню і зовнішню політику, що ґрунтується на пізнанні закономірностей внутрішньої і зовнішньої організації держави як системного організму, процвітають. У протилежному випадку країна, яка має всі об'єктивні умови для успішного розвитку, але має непрофесійне або злочинне керівництво, перебуває в перманентній соціально-економічній кризі.

Якраз на усвідомленні певних закономірностей базується вироблення відповідних принципів у країнознавстві. Керуючись закономірностями, вчені розробляють принципи їх реалізації в царині внутрішньодержавних і міждержавних відносин. Зокрема, було сформульовано кілька закономірностей розвитку держав.

Закономірність неминучого розпаду імперій. За цією закономірністю будь-яка багатонаціональна імперія неминуче приречена на розпад. С.С. Рожков¹ переконливо доводить, що розвиток імперії як суспільної системи абсолютно чітко описується за допомогою так званої «логістичної кривої», яка належить до математичних закономірностей. Це, своєю чергою, свідчить, що ця закономірність, яка виявляється в різних науках, уже близька до закону. За цією закономірністю імперія на початку свого існування зростає поступово. З часом територіальна експансія стає все стрімкішою. Згодом темпи загарбання нових територій, народів і країн уповільнюються. На цій стадії імперія досягає стану «насичення» і втрачає стабільність. Після гострої кризи імперія починає розпадатися, але можливе її короткочасне відновлення. Врешті-решт імперія остаточно і назавжди розпадається з утворенням нових країн.

Історія повністю підтверджує цю закономірність. Всі великі багатонаціональні імперії розпалися: Римська, Османська, Британська, Радянський Союз тощо.

¹ Рожков С.С. Динамика империй. - К.: Ин-т физики АН Украины, 1993. - 18 с.

Закономірність зростання кількості країн на політичній карті світу полягає в поступовому збільшенні кількості незалежних держав. Ця закономірність теж має фактологічне підтвердження в просторі і часі. У XIX ст. у світі було близько 50 країн.

З часом їх чисельність зросла до 100, 150, нині ця цифра сягає двохсот. Не треба бути пророком, щоб, усвідомивши цю закономірність, спрогнозувати збільшення чисельності країн і в майбутньому. У світі донині існують великі багатонаціональні держави (імперії), поділ яких на іноді значну кількість нових країн справа лише часу. До них належать, наприклад, Російська Федерація, Індія, США тощо.

Особливо в цьому сенсі вирізняється Африка. Колоніальні держави тут створили велику кількість штучних країн, кордони яких розділили народи і племена, змусивши їх жити в різних державах. Завершення формування націй в Африці неминуче приведе до радикальних змін на політичній карті цього материка. Відокремлення від Ефіопії Еритреї і створення нею незалежної держави лише перша ластівка в цьому об'єктивному процесі.

Закономірність створення національних держав виявляється в нездоланному бажанні будь-якої нації створити незалежну державу. З цією метою нація мобілізує всі наявні в неї ресурси, аж до ведення перманентних воєн. Таких прикладів в історії безліч. У наш час бездержавні курди, будучи доволі численним народом, продовжують боротьбу за створення власної національної держави. Ця боротьба, то стихаючи, то знову наростаючи, триває вже не одне століття.

Так як на сучасній політичній карті налічується близько 200 країн, а всього на нашій планеті понад 5000 народів, можна передбачити у XXI ст. загострення національно-визвольної боротьби. Це пов'язано насамперед з тим, що без створення власної держави жодна нація не може повністю самореалізуватися.

Закономірність геополітичного маятника історії. За цією закономірністю, яку ще можна назвати закономірністю історичної справедливості, через значний час починається відродження знищених, захоплених, сплюндрованих національних держав і створення ними цивілізацій та культур. Звичайно, це не стосується багатонаціональних імперій, а саме національних утворень, які існували в минулому.

Як маятник, який рухаючись в одному напрямку, досягає певної точки і починає свій рух в протилежному напрямку, так і плин історії неминуче карає загарбників, призводячи до поступової деградації їхніх держав. У нас на очах подібні процеси відбуваються в СІЛА, де мексиканці заселяють захоплені цією країною у Мексики штати. Назавжди знищені, як здавалось, іспанцями індіанські племена Південної Америки починають відвойовувати втрачені позиції. У Росії підкорені росіянами декілька століть тому народи починають знову повертати собі попередній статус. Багато таких прикладів, які підтверджують цю закономірність, і в інших частинах світу.

Проте принципи в країнознавстві, розроблені людьми на основі пізнання закономірностей виникнення, функціонування держав на міжнародній арені та їхньої взаємодії, є мінливими в часі та просторі, і відображають сучасний рівень розвитку людства. Здебільшого ці принципи на сучасному етапі суперечать один одному. У зв'язку з цим виникають так звані подвійні стандарти. Одне і те саме явище чи процес у різних країнах і регіонах, різними політичними силами і міжнародними організаціями оцінюються не лише по-різному, а й часто з протилежних позицій.

Наприклад, більшості викладених закономірностей відповідає принцип національно-державної самовизначеності народів. Однак він суперечить принципу непорушності існуючих кордонів країн, документально оформленому в 1975 р. Унаслідок такої суперечності збройна боротьба окремих народів за створення незалежної держави одними країнами оцінюється як національно-визвольна боротьба, а іншими - як тероризм. Так, бомбардування російськими військами сіл у Чечні і Дагестані - це боротьба з терористами, а бажання чеченського народу мати свою державу, і, відповідно, збройна боротьба за це - це тероризм.

Фундаментальний у відносинах між країнами принцип невтручання у внутрішні справи суверенних держав теж суперечить принципу справедливості і принципу переваги сильнішого. Подвійні стандарти у реалізації цих принципів на практиці буквально руйнують усталену систему міжнародних відносин. Слабкі країни і нації відповідають на сваволю сильних держав терористичною війною. Фактично тероризм у XXI ст. стає «силою слабких».

У XXI ст. очевидну перевагу у соціально-економічному розвитку мають не великі за площею і кількістю населення країни, а малі й середні, бо великою країною об'єктивно набагато важче ефективно управляти, ніж малою. За показниками ВВП на душу населення нині попереду малі і навіть карликові країни. Тому одним з фундаментальних принципів XXI ст. у галузі країнознавства є гасло: «Управлятися локально, діяти глобально».

Запитання та завдання

1. Яка різниця між законами і закономірностями?

2. Що таке принципи науки?

3. Схарактеризуйте основні закономірності у країнознавстві.

4. Чому невпинно зростає кількість країн на політичній карті світу?

5. Поміркуйте і назвіть головні причини розпаду імперій.

6. Які суперечності закладені у принципах міждержавних відносин у наш час?

Висновки

Країнознавство є однією із провідних дисциплін для студентів-міжнародників, географів, економістів та тих, хто опановує спеціальність «туризм».

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує і узагальнює дані про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності.

Існує значна кількість наукових напрямів, які аналізують різні аспекти виникнення, функціонування і занепаду держав та їх взаємодію на політичній карті світу. Серед них можна виділити географічний детермінізм, енвайронменталізм, різні теорії і концепції держави.

Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і в регіональних геополітичних та геостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.

Виникнення, існування, взаємодія країн на політичній карті світу і в окремих його частинах є наслідком дій (впливу, реалізації) як об'єктивних (незалежних від волі людини) законів і закономірностей, так і принципів, розроблених людськими спільнотами.

У сучасній практиці міжнародних відносин існують суперечності, які постійно загострюються, між закономірностями країнознавства і усталеними принципами взаємодії країн на міжнародній арені.

Тестовий контроль

1. Об'єктом вивчення країнознавства є:

а) історія певної країни;

б) корисні копалини країн і регіонів світу;

в) країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу.

2. Які з цих тверджень правильні:

а) проблемна орієнтація не сприяє зростанню практичної значимості країнознавства;

б) країни світу вивчає не лише країнознавство;

в) вважається аксіомою, що усі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані?

3. Найбільший внесок у розвиток теорії географічного детермінізму зробили такі вчені:

а) Ф. Ратцель;

б) С. Гантингтон;

в) Д. Мейніг;

г) С Коен;

ґ) Е. Реклю;

д) Г. Кіссінджер.

4. Наукова течія енвайронменталізму виникла у таких країнах:

а) Росії;

б) Німеччині;

в) США;

г) Франції.

5. Функціональна теорія держави була висунута:

а) Р. Гартшорном;

б) С. Гантингтоном;

в) С. Коеном;

г) Д. Мейнігом.

6. Ідеї створення єдиної загальносвітової держави називаються:

а) атлантизм;

б) євразійство;

в) мондіалізм.

7. Визначте правильні твердження:

а) одним із напрямів мондіалізму є комунізм;

б) мондіалістську основу мають ідеї фашизму;

в) ідею «перманентної революції» висловив Ф. Ратцель.

8. Прихильниками ідей євразійства були:

а) Г. Кіссінджер;

б) Р. Челлєн;

в) К. Маркс;

г) П. Савицький;

ґ) Л. Гумільов.

9. До закономірностей країнознавства належать:

а) неминучість розпаду імперії;

б) створення національних держав;

в) непорушність існуючих кордонів;

г) невтручання у внутрішні справи суверенних держав.

Розділ 2. Політична карта світу

Політична карта світу в суто технологічному сенсі є географічною картою, яка відображає розміщення країн на нашій планеті. Політичні карти поділяються на загальні (оглядові) і спеціальні. Загальні передають особливості розміщення держав, найважливіших політичних і стратегічних центрів, міжнародних і внутрішньодержавних комунікацій. На спеціальних політичних картах показують окремі політичні проблеми, явища і події.

У загальному сенсі поняття політична карта світу відображає динамічний стан різних форм державних утворень нашої планети в їх еволюції і постійних взаємовідносинах.

2.1 Держава і країна. Форми їх правління та адміністративно-територіального устрою

Держава є політичною формою організації, суспільства. Вона утворюється як результат виникнення і діяльності публічної влади. Остання є особливою системою, яка керує основними сферами життя суспільства. До основних характерних ознак держави належать:

1) наявність і функціонування системи владних органів і установ, які у своїй сукупності формують механізм держави;

2) існування певної правової системи, встановленої або санкціонованої державою, яка визначає правила поведінки її громадян;

3) наявність певної, чітко обмеженої території (акваторії), в межах якої функціонує певна державна влада.

Держава постійно виконує внутрішні і зовнішні функції. До перших належать забезпечення функціонування суспільного організму як єдиної системи, збереження і диверсифікація в ньому ефективних зв'язків між окремими сферами, задоволення інтересів різних верств населення і соціальних груп, боротьба з внутрішніми деструктивними силами та стихійними лихами. Зовнішня функція держави полягає в захисті державних кордонів, цілісності власної території, суверенітету, сприянні розвитку взаємовигідних, справедливих форм співробітництва і взаємодії з іншими державами світу.

Держава має виступати на міжнародній арені як єдиний географічний, релігійний, мовний, культурний, правовий, господарський і геостратегічний організм. Лише за такої умови вона може сподіватися знайти і утримати власне «місце під Сонцем».

Країна - це політичне, національне, соціальне, культурне, господарське співтовариство, організоване державою на певній території. При цьому акцентується на його просторовому (географічному) положенні (розміщенні) у світі чи певному регіоні або материку, наприклад країни Південної Америки, країни Океанії. Хоча поняття «країна» в багатьох випадках вживається як синонім поняття «держава», проте має переважно культурно-історичний та соціально-економічний зміст (країни, що розвиваються, країни третього світу тощо). Адекватним є поняття «країна» і при характеристиці особливостей населення, його побуту і звичаїв, специфічних ознак суспільства (далекі країни, екзотичні країни тощо). Натомість для поняття «держава» притаманний більше політичний зміст.

У наш час на Землі налічується понад двісті юридично і фактично незалежних держав.

Незалежна держава - це країна, яка реалізує власну внутрішню і зовнішню політику на основі суверенної волі своїх громадян або правителя (монарха) і здатна проводити свою національну політику та відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.

З метою реалізації власної суверенної влади над певною територією і населенням, що перебуває на ній держава створює органи управління. До них належать законодавча, виконавча і судова влади, прикордонна і митна служби, національна (республіканська) гвардія і збройні сили, інформаційні служби, валютно-грошова система тощо. Всі ці органи діють на чітко відокремленій території, яка обмежена з усіх боків сухопутними і морськими кордонами. В їх межах державі належать суходіл, внутрішні води, надра, повітряний простір. Якщо країна має безпосередній вихід до морів і океанів, їй належать і територіальні води - це водна смуга шириною 12 морських миль, що прилягає до берега. За міжнародними угодами деякі морські держави мають в океанах і морях економічні зони. Вони простягаються на 200 морських миль (одна морська миля становить 1852 м). У межах економічних зон державам належить виключне право на розвідування і розробку будь-яких природних ресурсів (корисні копалини на дні і в надрах морів і океанів, риба, водорості тощо).

Крім незалежних держав на нашій планеті все ще існують залежні території й країни. Останні перебувають під політичним або військовим контролем незалежних держав. Серед залежних територій і країн виділяються колонії, протекторати й підопічні території. Колонії управляються державою-метрополією беззастережно. Протекторати володіють більшими правами. Внутрішня їх політика є суверенною. Протекторати надають якійсь незалежній державі права на здійснення своєї зовнішньополітичної діяльності. Підопічні території тимчасово передаються за рішенням Організації Об'єднаних Націй (ООН) певній країні з метою здійснення нею управління внутрішньою і зовнішньою політикою цих територій.

У сучасному світі простежується чітка тенденція до створення всезростаючої кількості незалежних держав. Кожна нація для реалізації власного природно-ресурсного, духовного, економічного потенціалів прагне створити свою державу. Цей складний процес відбувається в умовах загострення світових проблем і трансформації міжнародного співтовариства. Особливо багато проблем в Африці, де колонізатори створювали колонії без урахування етнічних меж.

Більшу частину нашої планети займає Світовий океан. Води відкритих морів і океанів, які не належать до чиїхось територіальних вод і економічних зон, перебувають у спільному користуванні всіх країн, навіть якщо деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря. Тут кожна держава світу може ловити рибу, перевозити людей і вантажі, проводити військово-морські маневри. Вільно літають над Світовим океаном і літаки.

Згідно з міжнародно-правовим режимом дна морів і океанів та його надр за межами континентального шельфу та національної юрисдикції держав морське дно є відкритим для використання всіма державами виключно в мирних цілях. Морські наукові дослідження в таких районах можуть здійснюватися та контролюватись Міжнародним органом з морського дна, створення якого передбачено Конвенцією ООН з морського права (1982). Міжнародний договір 1971 р. забороняє планування ядерного та інших видів зброї масового знищення на морському дні та в його надрах.

У 1959 р. укладено міжнародний договір, за яким жодній державі не належить Антарктида. Будь-яка країна може проводити в ній наукові дослідження. Заборонено тут і будівництво військових баз та розробку родовищ корисних копалин.

Таким чином, майже весь суходіл нашої планети поділений між окремими державами, що діють на основі різних принципів організації влади. Ці принципи насамперед зумовлені особливостями державного ладу. Він може бути як монархічним, так і республіканським.

Монархічна форма правління виникла в умовах рабовласництва і почала домінувати у середні віки. У наш час збереглися переважно формальні ознаки монархічного правління. У класичному розумінні цього слова монархія - це форма державного правління, за якої найвища влада в країні належить одній особі - монархові. У різних країнах його називають по-різному: король, імператор, шах, султан, цар, князь, емір тощо. Монархії бувають абсолютними і конституційними. Більшість з існуючих нині монархій є конституційними. Реальна влада в таких країнах належить парламенту (законодавча) і уряду (виконавча). Монарх виконує лише представницькі функції, є певним символом держави. Прикладами конституційних монархій є переважно європейські та подібні до них за устроєм держави: Велика Британія, Норвегія, Данія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Монако, Ліхтенштейн, Люксембург, Японія, Марокко.

За абсолютної монархії влада монарха практично нічим не обмежена. У цих країнах уряди або інші органи влади відповідальні лише перед монархом як главою держави. Монарх може радитися з ким завгодно, але рішення приймає одноосібно. Парламенту або взагалі немає, або ж він є лише дорадчим органом. До таких держав належать Саудівська Аравія, Бахрейн, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бруней та ін. Ще однією формою державного правління є теократична монархія. Це папська держава Ватикан, яка займає один квартал (44 га) в центрі Риму. Тут монарх є главою церкви, а політична влада належить духівництву.

У світі нині нараховується понад 30 монархій. Найбільше їх в Азії і Європі, три в Африці і одна в Океанії. Серед них є імперія (Японія), королівства (Велика Британія, Швеція, Бельгія та ін.), князівства (Андорра, Ліхтенштейн, Монако), герцогство (Люксембург), султанати (Бруней, Малайзія, Оман та ін.), емірати (Бахрейн, Катар, ОАЕ).

Республіка - це форма державного правління, за якої всі вищі органи влади або обираються народом, або формуються парламентом, який обирається народом. Нині у світі переважають держави з республіканською формою правління. їх понад 140. Республіканська форма правління виникла дуже давно. Так, Афінська демократична республіка існувала ще в V-IV ст. до н. е., Римська аристократична республіка в V-II ст. до н. є.

За республіканського ладу законодавча влада належить парламенту, виконавча - уряду. Розрізняють президентські й парламентські республіки. У перших президент очолює уряд і має доволі значні повноваження (США, деякі країни Латинської Америки, які взяли собі за взірець форму правління США). У парламентських республіках роль президента менша. Уряд тут очолює прем'єр-міністр (Індія, Німеччина, Італія та ін.). Суто парламентськими республіками, де президента немає взагалі, можна назвати Канаду та Австралію.

За формами адміністративно-територіального устрою всі країни світу поділяють на унітарні й федеративні. Унітарна держава є єдиним цілісним утворенням, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, провінцій, районів тощо), які чітко підпорядковані центральним органам влади. Унітарні держави мають єдину конституцію і єдину ієрархічну систему державної влади. Області, провінції, райони мають лише органи виконавчої влади. Вони не наділені жодними законодавчими функціями. У наш час, коли ефективність державного управління стає одним із головних чинників ефективності функціонування самої держави, більшість країн світу є унітарними. Така форма адміністративно-територіального устрою вважається найбільш ефективною і життєздатною. До унітарних держав належать Японія, Франція, Італія, Греція, Польща, Естонія, Угорщина та ін.

Федеративні держави мають у своєму складі самоврядні території (республіки, штати, землі, області, краї, кантони тощо). Ці території хоча і входять до складу єдиної союзної держави, проте мають досить значну автономію. їм притаманні деякі ознаки незалежних держав - власна конституція, парламенти, президент тощо. До федеративних держав належать переважно великі багатонаціональні держави - Росія, Бразилія, Індія, США, Нігерія, Канада та ін.

Конфедерація є юридичним об'єднанням суверенних держав, яке створене з метою забезпечення їхніх загальних інтересів і реалізації спільних проектів (Швейцарський союз). Конфедерація створює центральні органи влади, які володіють повноваженнями, делегованими їм державами - членами союзу. Правовою основою конфедерації є договір. При федеративному устрої такою основою є конституція.

Інтенсивні процеси територіальної диференціації у світі наприкінці XX ст. породили своєрідні форми державного устрою та характерні особливості взаємодії між країнами. Так виникли протодержави - це державні утворення, які набули майже всіх ознак самостійної держави, формально залишаючись у складі іншої. Так, до складу Російської Федерації входить протодержава Татарстан. Вона навіть має право зносин з іншими країнами. Шотландія, перебуваючи у складі Великобританії, нині вже має не лише власний парламент, а й свою валюту. Власні паспорти-посвідчення ввела на своїй території іспанська Каталонія.

Запитання та завдання

1. Що таке держава і чим вона відрізняється від країни?

2. Скільки незалежних держав на Землі?

3. Дайте характеристику складових території, яка належить державі.

4. Які типи залежних територій і країн вам відомі?

5. Що таке монархія? Назвіть приклади монархій.

6. Що таке республіка?

7. Чим відрізняються унітарні і федеративні держави?

2.2 Етапи формування політичної карти світу. Типи країн

Формування сучасної політичної карти світу - дуже складний і тривалий процес, який триває вже декілька тисячоліть. Нині на межі двох століть і тисячоліть на очах сучасників на політичній карті планети лише за декілька років відбулися величезні і вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес триватиме і в майбутньому.

Можна виділити чотири етапи формування політичної карти світу: стародавній, середньовічний, новий і новітній.