Основи країнознавства

Запитання та завдання

1. Що таке територія?

2. Дайте визначення території держави.

3. Які найважливіші особливості території з погляду міжнародного права?

4. Назвіть основні просторові властивості території.

5. З яких частин складається державний простір?

6. Що таке акваторія держави?

7. Що належить до повітряного простору держави?

8. Охарактеризуйте виключні економічні зони.

9. Як і для чого формуються офшорні території?

3.3 Кордони держави та їхні функції

Державний кордон - це уявна (іноді реальна) лінія на поверхні землі (суходолі та акваторії) та уявна вертикальна площина, що проходить через неї в повітряному просторі і надрах. Вона визначає межі держави і відділяє одну територію держави від іншої або від відкритих морів.

Кордони між державами або формувалися історично, і це був дуже довгий процес порубіжної взаємодії двох або більше кордонів, а іноді й навіть цивілізацій, або ж установлювалися дуже швидко через війну чи внаслідок завершення переговорів і укладання відповідних угод. У цьому сенсі сучасна державна територія України може слугувати прикладом. У нас є знамениті «траянові вали», які відокремлювали Римську імперію від причорноморських степів, і відомі «змійові вали», які понад 2500 років тому захищали Київ, у той час велике місто і столицю з півдня від тих же степовиків. Після Другої світової війни і завершення переговорів до України відійшли землі Закарпаття. Так само через переговори вона втратила частину своїх земель, які відійшли до Польщі. У 1954 р. постановою Верховної Ради СРСР до України відійшла Кримська область.

Як відомо, процес становлення кордону будь-якої держави в наш час проходить два етапи: делімітацію і демаркацію. Перший полягає в договірному процесі особливостей проходження кордону на відповідно створеній географічній карті. Другий етап - це встановлення кордону між державами на місцевості. І в цьому сенсі Україна може слугувати яскравим прикладом, насамперед у встановленні державного кордону з Росією. Хоча делімітація кордонів між двома державами вже майже закінчена, Російська Федерація всіляко зволікає з другим етапом - демаркацією, а отже, й зриває увесь процес становлення кордонів України. Для України це має негативні наслідки, адже офіційно визнані і чітко визначені на місцевості кордони є обов'язковою складовою державного суверенітету. Якщо цього немає, то не всі складові суверенітету держави діють і це створює неминучі проблеми, які періодично загострюються.

У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація і визначення функцій, які вони виконують. Так, країнознавець, японіст, економіко-географ Б. Яценко наводить відому класифікацію кордонів. У ній він виділяє групу морфологічних кордонів (геометричні, астрономічні, звивисті таін.), природно-географічну групу (орографічні, гідрографічні тощо), генетичну групу (антецедентні, реліктові, накладені й т. ін.). Виділяється також функціональна група кордонів за історичними умовами та послідовністю виникнення (колоніальні, післявоєнні тощо).

Потрібно зазначити, що «чистих» груп кордонів майже немає. Так, проведені по паралелях і меридіанах так звані астрономічні кордони (візьмемо для прикладу деякі ділянки кордону між США та Канадою або кордони в Арктиці) є варіантом геометричних кордонів, які проходять як лінії розмежування між двома точками з чітко визначеними географічними координатами. І ті, й інші кордони, як правило, з'явилися або у слабоос-воєних районах (на час їх виникнення), або ж під час «нарізання» колоній. У наш час такий підхід виявився надзвичайно ефективним під час договірного визначення меж виключних економічних зон, зокрема у Північному морі з його запасами нафти та газу. Так само звивисті або ламані кордони є різновидом геометричних кордонів. При цьому методика їх проведення може бути різною: можуть одночасно накластися декілька чинників. Зрештою часто сходяться на тому, що кордоном може служити більш-менш велика річка, яка тече «як їй заманеться». Звідси за меандруючою річкою виникає і звивистий кордон. Так само звивистими будуть і кордони, проведені в горах.

Виникають проблеми за необхідності встановлення кордонів між двома чи декількома державами, якщо вони відділяються акваторіями великих озер чи внутрішніх морів. Загальновизнаною методикою делімітації кордону є сполучення по прямій лінії точок виходу сухопутного кордону на береги відповідної водойми. Якщо остання висихає чи осушується, ця пряма лінія автоматично стає сухопутним кордоном. Складність конфігурації акваторії ускладнює і процес делімітації кордонів.

У горах кордон переважно проводять по максимальних висотах, які розділяють дві країни. Такий же принцип застосовують і для делімітації та демаркації кордонів на рівнинах. У більшості випадків рівнини не є абсолютно рівними. І тут виділяються певні форми рельєфу, зокрема пасма горбів, моренних гряд, лесових останців, виходів на денну поверхню кристалічних порід тощо. Вони можуть слугувати опорними точками кордону, які не зникнуть із земної поверхні і не змінять власних географічних координат.

Кордони також класифікують за генезою їх формування.

Антецедентні, або піонерні, кордони. Виникали в безлюдних та слабко освоєних частинах світу. Найпоширеніші вони в Північній Америці (СІЛА і Канаді), у пустельних районах Сахари та Аравійського півострова, в Росії та в Амазонії. За конфігурацією вони здебільшого є так званими астрономічними, або геометричними, кордонами.

Субсектні, або наступні, кордони характерні для країн Європи. Вони найдавніші за часом виникнення й ґрунтуються на реальному мовно-культурному розмежуванні. Етнічне розмежування в XX ст. набуло визначального характеру. Багато великих країн націй основі створює внутрішній поділ території на штати, області, провінції тощо. Такий самий принцип здійснювався і в колишньому Радянському Союзі, що значно пом'якшило наслідки його неминучого розпаду. У наш час його використовують Індія, Пакистан, Нігерія, Китай та ін.

Накладені кордони встановлюються насильно, через війни, захоплення, соціально-економічні потрясіння, коли якась країна чи нація «по-живому» розділяється між державами-агресорами відповідно до реалій завершення воєних дій або на основі відповідних угод. Після різних воєн такі кордони виникали в Європі внаслідок поділу, скажімо, Польщі або Німеччини (Берліна після Другої світової війни). Особливо поширені такі кордони в Африці, де колонізатори ділили як їм заманеться окремі народи між двома і навіть декількома країнами шляхом «накладання» кордонів.

Суто історичне значення мають так звані реліктові кордони. Це спадок минулих епох, але хоча нині цих рубежів ніби вже й немає, вони залишилися не лише в ментальності людей чи особливостях забудови колись суміжних територій, а й іноді навіть збереглися у вигляді стін, валів, прикордонних замків і фортець тощо. Донині значні відмінності спостерігаються при перетині колишніх кордонів між іспанською та англосаксонською частинами південних штатів США (колишній кордон між Мексикою та США), чітко в Іспанії вирізняється колишній мавританський південь тощо. Є такі невидимі розмежування і в Україні, яка віками була розшматована між сусідніми державами.

Державні кордони виконують кілька функцій. їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні та фільтруючі.

Бар'єрна функція полягає в достатньому відокремленні однієї країни від іншої. При цьому таке відокремлення може бути близьким до абсолютного, скажімо в колишньому Радянському Союзі, де кордон був «на замку», а сусідні країни відділялися контрольно-слідовою смугою, колючим дротом і прикордонниками з автоматами по всьому периметру. Максимізована бар'єрна функція кордону і між Південною та Північною Кореєю з суцільною п'ятиметровою стіною, струмом високої напруги тощо. Для більшості нинішніх держав характерна так звана м'яка бар'єрна функція відкритих кордонів.

Контактна функція кордону полягає у створенні на межі двох держав спільних природних заповідників, єврорегіонів, відкритих економічних зон наприклад між Україною, Польщею та Білоруссю виник євроре-гіон «Буг» тощо. Таким чином прикордонні райони двох або кількох держав стають контактною зоною, яка дає змогу постійно поглиблювати двостороннє чи багатостороннє співробітництво.

Фільтруюча функція кордону полягає в тому, що він має виконувати роль своєрідної мембрани або фільтра, який пропускає все корисне та потрібне для певної держави з інших країн і затримує все вороже, шкідливе, негативне тощо.

Запитання та завдання

1. Що таке державний кордон?

2. Як встановлювалися кордони між державами в минулому?

3. Що таке делімітація та демаркація кордонів?

4. Які є класифікації кордонів?

5. На яких засадах ґрунтується проведення кордонів?

6. Як поділяються кордони за генезою їх формування?

7. Які функції виконують кордони?

3.4 Внутрішній поділ країн

З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком карликових, здійснює власний поділ на окремі частини. Так виникають внутрішні адміністративно-територіальні одиниці (області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо). На їх основі створюються і діють органи державної влади та управління на місцях.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави зумовлений як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного розвитку країни, завданням і метою органів влади. Останнє робить можливим зміну (реформу) існуючого адміністративно-територіального устрою, виходячи з інтересів певних політичних сил, що знаходяться при владі, або потреб досягнення оптимальної та ефективної організації і функціонування політичного та господарського механізму держави.

Структура, принципи, логіка, ієрархія адміністративно-територіального устрою стає основою відповідних структур державної влади. Вони ніби «саджаються» на готові територіальні одиниці й керують їх життям у межах наданих їм конституцією повноважень. При цьому на найнижчому ієрархічному щаблі, тобто найближчим до людей, є органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя громади та питання забезпечення населення водою, світлом, теплом, видаленням відходів, підтримують у належному стані внутрішні комунікації тощо.

На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони вже доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави або ж за складної ієрархічної структури відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. їхні функції є вже доволі складними. Вони насамперед, забезпечують контроль центральної державної влади над територією всієї країни, здійснюють мобілізацією до армії через відповідні установи (військкомати), збирають інформацію з усіх сфер життя свого регіону, збирають податки, сприяють державному регулюванню життєдіяльності різних сфер суспільства, організовують роботу загальнодержавних служб на регіональному рівні (пожежної, санітарної, поштової, з надзвичайних ситуацій) тощо.

Зрозуміло, що у федеративних і унітарних державах принципи внутрішнього територіального поділу відрізняються. У перших кожен із суб'єктів федерації має не лише власну систему органів влади, а й систему права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального поділу. їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. В умовах невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. У Європі, а також у багатьох інших країнах світу зразковою вважається чотирирів-нева французька система (департамент, округ, кантон, комуна).

У багатьох унітарних країнах виділяються міста та території з особливим статусом. До останніх належать Нахічеванська АР в Азербайджані, АР Крим в Україні, автономні області Валле-д'Аоста, Трентіно, Венеція-Джулія, Сардинія в Італії, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії тощо. У багатьох країнах виділяються столичні округи чи регіони. Тут зосереджуються всі центральні органи влади, фокусують всі внутрішньодержавні адміністративно-управлінські зв'язки. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним її містом, адміністративно-політичним центром, а й певним символом держави і нації. Звідси й побутуючі в засобах масової інформації вирази «позиція Вашингтона», «рука Москви», «невдоволення Лондона» й т. ін.

Значення столиці в яситті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни. Іноді ці функції аж занадто гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції великої країни Аргентини випускається у Великому Буенос-Айресі.

Столиця держави перевалено володіє і найбільшою кількістю функцій, які вона виконує. Тому вона відрізняється від інших міст держави великою притягальною силою для її громадян, які намагаються якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. З цією метою столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.

Історія становлення столиці - це історія утвердження державності. Тому кожна столиця має власну історію виникнення і подальшого розвитку. За походженням можна виділити такі столиці країн світу: родові, історичні міста, штучні столиці, ситуаційні столиці, політичні столиці.

Перша група столиць пов'язана з володінням владною особою (князем, королем, гетьманом тощо) певним укріпленим населеним пунктом, яке через це ставало столицею. Це були, як правило, не найбільші міста, які з часом свій статус столиці втрачали. В Європі найвідомішими є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин тощо.

Найпоширенішими і найстійкішими є столиці - історичні міста. Вони виникли як політичні й управлінські центри цілком об'єктивно, на основі найвигіднішого географічного положення в нації та дерясаві, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін.

Ситуативні столиці виникають за умови створення екстремальної ситуації в країні, яка може бути викликана насамперед війною або масштабними природно-кліматичними катаклізмами. Наприклад, у період агресії російських військ на територію України і захоплення ними Києва на початку 20-х років XX ст. столицю було перенесено до Кам'янця-Подільского. Окупація Парижа німецькими військами під час Другої світової війни спричинила перенесення столиці Франції до м. Віші. Такою ж столицею було й місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці переважно виникають як штучно створені колоніальною адміністрацією центри управління певними, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. Якщо згодом вони набувають незалежності, ці штучні столиці можуть або назавжди піти в небуття, або ж перетворитися на повноцінні столиці нових незалежних держав. В Україні за часів російського імперського панування в різні століття штучно створеними Росією столицями України були Глухів та Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі заради вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема встановлення політичної рівноваги між окремими її регіонами. З цією метою столицю будують або на межі цих антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Політичних столиць у світі не так вже й мало, і їхня кількість продовжує зростати. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразиліа тощо. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії. І покладені на неї функції нова столиця успішно виконала.

Запитання та завдання

1.3 якою метою створюється адміністративно-територіальний поділ країн?

2. Чим зумовлені особливості адміністративно-територіального устрою тієї чи іншої держави?

3. Які органи управління розміщуються на найнижчому ієрархічному рівні? Які функції вони виконують?

4. Чим займаються територіальні органи державної влади?

б. У чому різниця внутрішнього територіального поділу держави у федеративних і унітарних країнах?

6. Яке значення столиці країни?

7. Як поділяють столиці за походженням?

Висновки

У виникненні, становленні і подальшій долі будь-якої країни на політичній карті світу визначальну роль відіграють такі чинники: географічне положення, територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ. Значення цих чинників з розвитком людства може суттєво трансформуватися, але ніколи вони не перейдуть до розряду другорядних. Особливу роль відіграє географічне положення, значення якого можна сформулювати у вигляді афоризму Наполеона: «Географія - це доля».

Територія держави складає необхідну й у більшості випадків достатню матеріальну операційну базу для самого її виникнення, існування та розвитку.

У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація та визначення функцій, які вони виконують. Виділяють групу морфологічних кордонів, природничо-географічну групу, генетичну, функціональну групу. За генезою кордони класифікують на антецедентні, або піонерні, субсектні, або наступні, накладені і реліктові. Державні кордони виконують кілька функцій. Всіх їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні і фільтруючі.

З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком хіба що карликових, здійснює її поділ на окремі частини. Так виникають внутрішні адміністративно-територіальні одиниці (області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо). На їх основі створюються й діють органи державної влади та управління на місцях.

Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади і державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни.

Тестовий контроль

1. До основних властивостей географічного положення належать:

а) детермінованість;

б) науковість;

в) орографічність;

г) потенційність;

ґ) дистанційність.

2. Вигідність (чи невигідність) географічного положення залежно від зміни відстані між взаємодіючими об'єктами називається:

а) потенційністю;

б) дистанційністю;

в) детермінованістю.

3. Позначте правильні твердження:

а) географічне положення є відносним поняттям;

б) для країнознавства визначальну роль відіграє поняття природно-географічного положення;

в) при оцінюванні політико-географічного положення держави не варто враховувати його просторово-територіальну основу.

4. У просторово-територіальному сенсі можна виділити такі види політико-географічного положення країни:

а) фільтраційне;

б) бар'єрне;

в) глобальне;

г) дистанційне;

ґ) регіональне;

д) локально-сусідське.

5. Основними просторовими властивостями території держави є її:

а) конфігурація;

б) потенційність;

в) розміри;

г) детермінованість;

ґ) географічне положення.

6. Територіальні води держави визначаються такою кількістю морських миль від узбережжя:

а) 24;

6) 12;

в) 200.

7. Які з цих положень, на вашу думку, правильні:

а) до території певної держави не належать морські, річкові та космічні кораблі, які несуть на собі державні символи;

б) держава має право захищати свій повітряний простір усіма доступними їй засобами;

в) значного поширення на нашій планеті набули виключні економічні зони.

8. До континентального шельфу зараховують зони з такою кількістю миль від узбережжя:

а) 350;

б) 200;

в) 24.

9. Встановлення кордону між двома державами на місцевості називається:

а) делімітацією;

б) демаркацією;

в) фільтрацією.

10. За історичними умовами і послідовністю виникнення кордони поділяються на:

а) морфологічні;

б) генетичні;

в) колоніальні;

г) післявоєнні;

ґ) функціональні.

11. За генезою їх формування кордони класифікуються на:

а) антецедентні;

б) накладені;

в) функціональні;

г) морфологічні.

12. До функцій державних кордонів належать:

а) контактні;

б) генетичні;

в) бар'єрні;

г) реліктові;

ґ) фільтруючі.

13. Які з цих тверджень правильні:

а) на основі адміністративно-територіального поділу держави створюються та діють органи державної влади й управління на місцях;

б) на найнижчому ієрархічному рівні розміщуються органи місцевого самоврядування;

в) у федеративних і унітарних державах принципи внутрішнього територіального поділу ідентичні.

14. За походженням можна виділити такі столиці країн світу:

а) родові;

б) генетичні;

в) фільтруючі;

г) ситуаційні;

ґ) штучні.

Розділ 4. Регіональний поділ світу

Людство, світове суспільство нині нагадує інтегровану систему багаторівневих регіонів, їхня кількість, як і кількість країн, безперервно зростає. Диверсифікація взаємодії окремих регіональних підрозділів нашої планети насамперед у політичному і соціально-економічному сенсах відбувається дуже інтенсивно, водночас проблеми формування регіонів світу вивчені явно недостатньо. Це породжує чимало проблем, і не лише науково-теоретичних.

4.1 Загальні засади районування світу

Основою для виділення різних регіонів світу є відмінності одних частин нашої планети від інших. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об'єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні.

Природні відмінності визначаються об'єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують реально відокремлені частини суходолу, роз'єднані морями й океанами. Такий реально існуючий природно-геологічний поділ світу є однією з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка землі має низку закономірностей. До найважливіших з них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності і служать підставами регіонального поділу світу.

Висотна поясність полягає у поступовій закономірній зміні природи (рослинний, тваринний світ тощо) з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Крім рослинного і тваринного світу вона чітко виявляється і в ґрунтах. Висотна поясність зумовлена зміною клімату з висотою. Вона виявляється у зниженні температури повітря на 0,6°С на кожні 100 м підйому. Крім того, до висоти 2-3 км суттєво зростає кількість опадів. Характер висотної поясності залежить, по-перше, від положення гір у системі широтних зон висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожна природна широтна зона має власні особливості висотних поясів. Збільшення чисельності населення Землі, розвиток і просторово-територіальне поширення господарства приводять до інтенсивного освоєння людством гірських місцевостей.

У багатьох країнах гірські райони вже нині стали районами не лише розвитку туризму і сільського господарства, а й важкої промисловості.

Географічна зональність є послідовною зміною природних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів. При цьому змінюються як окремі природні компоненти, так і природні комплекси в цілому. Такі зміни зумовлені неоднаковою кількістю тепла, яке отримують різні частини Землі внаслідок її кулястості. До зональних комплексів можна віднести географічні пояси і природні зони. Перші є найбільшими зональними комплексами, які оперізують всю нашу планету в широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний тощо). Будь-який географічний пояс, у свою чергу, поділяється на менші за розмірами комплекси, які називаються природними зонами (лісів, степів, пустель та ін.).

У країнознавстві для виділення певних регіонів крім природних чинників велику роль відіграють історичні. У найзагальніших ознаках і в найбільших просторових виявах вони полягають у виділенні на Землі окремих частин світу. Хоча їхня кількість збігається з кількістю материків (6), принципи їх виділення вже переважно не геолого-географічні, а історичні. Особливо яскраво це виявляється у поділі одного материка Євразії на дві частини світу - Європу і Азію або ж об'єднанні двох материків - Північної та Південної Америки в одну частину світу - Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття «арабський світ», «країни Північної Африки» фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації на виробництві певної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск якихось виробів або надання певних послуг стає об'єктивно більш ефективним, ніяс будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з'ясувати принципи розміщення виробництва. Чинниками розвитку певної спеціалізації є:

а) природні умови та ресурси;

б) наявність трудових ресурсів;

в) особливості географічного положення, зокрема відносно транспортної інфраструктури;

г) галузі господарства, що сформувалися історично;

ґ) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.

З часом окремі регіони світу починають відрізнятися один від одного вже не тільки природними й історичними, а й насамперед економічними умовами та трудовими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому вирощують банани й ананаси, в третьому пропонують послуги з відпочинку і лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу і отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями називається географічними, або територіальним.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ всього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, скажімо, Південної Азії або регіону Південна Азія, чи інакше Південного регіону, ґрунтується на науково усвідомленому пізнанні специфіки цієї частини Азії, природної, історичної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія маємо на увазі, насамперед, не лише те, що суто географічно ця частина Італії знаходиться в її північній частині. Нас цікавлять специфічні її ознаки, які чітко виділяються на фоні всієї країни, насамперед історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Терміни і поняття «район» і «регіон» у більшості випадків навіть у науковій літературі вживаються як синоніми, але це поверховий підхід, між ними є певні відмінності. Поняття «район» переважно застосовується для означення місцевості, що вирізняється за географічними, економічними, адміністративними та іншими ознаками (промисловий район, економічний район, адміністративний район). Поняття «регіон» більш містке і загальне. По-перше, його використовують для позначення району, області, території, частини країни, що вирізняється сукупністю природних або історико-географічних умов і національним складом населення. По-друге, визначення регіону як групи країн, які становлять окремий регіон, мають подібні ознаки, що відрізняють їх від інших територій найбільш придатний для вживання якраз у країнознавстві.

Поняття «регіон» включає не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися з суходільної території й акваторії. Як приклад можна навести Карибський регіон, або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн і водних просторів, які їх роз'єднують і об'єднують. Те саме можна сказати й про Тихоокеанський регіон. Однак у більшості випадків поняття регіон все-таки стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.

Відомий український учений у галузі економічної і соціальної географії Олег Шаблій¹ вважає, що поняття «регіоналізація», яке є похідним від поняття «регіон», вживається у двох значеннях:

а) як процес наукового обґрунтування регіону (-ів), визначення його (їхніх) просторових меж і складу та загальних рис;

б) як реально існуючий поділ земної поверхні, зосереджених на ній елементів суспільства, чи суспільства в цілому, на окремі великі частини.

Можна погодитися з О. Шаблієм, що регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Перша є обґрунтуванням відокремленості певних частин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Друга - науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних частин у певних сферах суспільства. Якщо цією сферою є політика, то це політична регіоналізація, якщо господарство, то це економічна регіоналізація, і т. ін.

Теорія регіоналізації найперше почала розвиватися в країнах, які мали потребу в подібних наукових і політичних обґрунтуваннях. Це були або дуже великі держави зі значною внутрішньою диференціацією, або ж потужні імперії зі значно віддаленими і відмінними від метрополії володіннями. Тому не дивно, що теоретико-методологічні засади регіоналізації і конкретні спроби виокремлення регіонів належать вченим Росії (Російська імперія, Радянський Союз), Великої Британії, США, Франції та ін.

Серед зарубіжних учених, які вивчали проблеми регіоналізації, необхідно виділити російських економістів-географів М. Баранського, М. Колосовського, американця Р. Гартшорна (R. Hartshorn), естонку С. Ниммік (S. Nьmmik) та ін.

Українська регіоналістика представлена видатними українськими вченими С. Рудницьким, А. Синявським, А. Садовським. Серед сучасних українських вчених, перу яких належать теоретичні праці з регіоналістики, безперечно виділяється О. Шаблій.

Теорія регіоналістики, яку розробляють перевалено спеціалісти із суспільної географії, не позбавлена недоліків, стереотипів і пережитків минулого. Найглибше розроблені і найширше охоплені питання, які стосуються методики виділення окремих частин у межах тієї чи іншої країни. Але майже відсутні глибокі теоретичні розробки в царині регіоналізації окремих частин світу, чи материків. Традиційний, усталений, звичаєвий, стереотипний підхід до виділення регіонів світу у наш час себе вже вичерпав. Тому ніхто чітко й однозначно не може сказати, які країни входять, наприклад, до регіонів Західна, Центральна чи Східна Європа, Латиноамериканського регіону, Близького і Середнього Сходу та ін. Навіть у наукових і навчальних публікаціях можна зустріти абсолютно неадекватні регіональні поняття на кшталт «близьке й далеке зарубіжжя» тощо. Лише використання суто наукових підходів, заснованих на формальній логіці, дасть змогу країнознавству розвиватися на сучасній теоретико-методологічній базі.

Запитання та завдання

1. Що є основою для виділення різних регіонів світу?

2. Які природно-географічні основи регіоналізації світу вам відомі?

3. Чи можуть поєднуватися між собою географічні й історичні чинники в просторово-територіальній диференціації, поверхні Землі?

4. Назвіть чинники розвитку господарської спеціалізації територій.

5. Чим різняться між собою поняття «район» і «регіон»?

6. В яких значеннях вживається поняття «регіоналізація»?

7. В яких країнах і чому розвивалася теорія регіоналізації?

4.2 Регіони світу

Країни Європи

Регіональний поділ частини світу Європи найдинамічніший і найменш усталений. Для Європи взагалі впродовж століть і навіть тисячоліть притаманними були швидкі і кардинальні зміни політичної карти. Не є винятком і наш час. Розпад СРСР, Югославії та Чехословаччини, демонтаж структури комуністичного блоку ще раз довели, що «кухня політичної погоди світу знаходиться в Європі». Це тут готуються геополітичні «страви» для всього світу. В Європі знаходяться найди - намічніші соціально-економічні та військово-політичні інтеграційні об'єднання планети ЄС і НАТО. Враховуючи всю суму чинників, нині в Європі можна виділити такі субрегіони - країни Західної, Центральної та Східної Європи.

Західна Європа - найдавніший історично і соціально-економічно сформований цивілізаційний субрегіон Європи й світу. В наш час ці країни є в усіх сенсах основою формування ЄС і НАТО. Це чотири із семи найрозвиненіших держав світу: ФРН, Франція, Велика Британія й Італія. Інші ж держави невеликі або карликові за площею чи населенням, однак за показниками ВНП на душу населення належать до найбагатших держав світу. Крім названих чотирьох країн до субрегіону Західна Європа належать Іспанія, Португалія, Андорра, Ірландія, Ісландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Ліхтенштейн, Австрія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Мальта, Греція, Монако, Сан-Марино, Ватикан. Отже, цей регіон охоплює 24 незалежні держави, а також Гібралтар (британське володіння на Іберійському півострові, спірна територія з Іспанією).

До субрегіону держав Центральної Європи належать колишні соціалістичні держави. Вони в минулому були сателітами СРСР. Хоча деякі з них уже увійшли до ЄС і НАТО, а всі інші мріють про це, відгомін соціалістичного минулого ще довго буде даватися взнаки. Отже, ці держави близькі не лише географічно, а насамперед ментально. До них належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Албанія, Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Румунія і Болгарія. Всього 13 країн.

Субрегіон Східна Європа утворюють колишні пострадянські держави, які в минулому входили до складу СРСР. Тут негативний вплив командно-адміністративної системи на економіку і ментальність людей особливо сильний. Тому це найбідніші країни Європи. Намагаючись відновити імперію, екстремістсько налаштовані політичні сили Росії намагаються всіляко дестабілізувати ситуацію в державах Східної Європи, діючи за принципом - чим гірше, тим краще. Намагаючись вирватися з-під нав'язливої опіки Росії, країни Балтії вже увійшли до ЄС і НАТО. Це останні європейські країни, східний форпост найцивілізованішої частини світу. До цього регіону входять Україна, Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія.

Країни Євразії

Розміщення деяких країн і народів на межі двох світів, різних цивілізацій і культур, нарешті різних частин світу, витворило за століття доволі своєрідні нації й держави. Вони ніби одночасно належать і не належать цим світам, будучи перехідними практично в усьому - від антропологічних типів населення і його ментальності, до принципів облаштування соціально-економічного життя. Ці держави формують доволі своєрідний субрегіон країни Євразії, або Євразію. До нього належать Росія, Казахстан і Туреччина.

Цей регіон, на відміну від попередніх, є «розірваним». Росія й Казахстан географічно поєднуються, Туреччина розміщена окремо. Спільною рисою всіх трьох держав є те, що вони одночасно розташовані у двох частинах світу - Європі й Азії. Точніше в Азії й Європі. Більша частина цих держав знаходиться в Азії, що дає підстави деяким ученим називати цей субрегіон не дуже милозвучним терміном Азіопа.

Як бачимо, фізико-географічна межа між Європою й Азією, яку проводять по Уральських горах, не є науково коректною в країнознавстві. Не є реально можливим і логічно обґрунтованим поділ населення і господарства, наприклад Челябінської області Російської Федерації, на європейське й азійське. Щоб уникнути цієї очевидної суперечності, американські географи розділяють фізико-географічне і політико-географічне поняття Європа і Азія. Тому політичну і соціально-економічну межу між цими частинами світу вони проводять по західному кордону Росії. Таким чином у політичному сенсі Європа на сході закінчується східними кордонами Норвегії, Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі й України.

Всі три країни Євразії великі за площею з доволі значним населенням, особливо Росія і Туреччина. Вони володіють різноманітними природними умовами і багатими природними ресурсами. Однак негативною спільною характеристикою є політична і соціально-економічна нестабільність. У Росії і Туреччині взагалі точиться війна, яка то тимчасово стихає, то знову вибухає. Особливо це стосується Росії, де почавшись у Чечні-Ічкерії війна все більше поширюється на весь Північний Кавказ.

Країни Євразії також характеризуються значною багатонаціональністю населення і доволі гострими проблемами міжнаціональних відносин. У всіх трьох державах значну роль відіграє мусульманська релігія (іслам). У Туреччині і Казахстані вона є панівною. Об'єднує країни регіону і сильніший чи слабший вплив ідей пантюркізму. У Туреччині і Казахстані тюркські народи становлять більшість, у Росії частка тюркських і мусульманських народів постійно зростає.

Країни Азії

Найбільшою строкатістю характеризуються народи і країни Азії. Тому тут і виділяється найбільше субрегіонів. Практично за всіма показниками - від величини території і чисельності населення, до забезпеченості природними ресурсами і рівня соціально-економічного розвитку азійські держави розрізняються надзвичайно. Очевидні відмінності є й між субрегіонами, зокрема й у політичному устрої. Хоча переважають республіки, але чимало і монархій (14).

До субрегіону Південно-Західна Азія належать 15 країн. З погляду теоретико-методологічного обґрунтування цього регіону його межове розміщення між Європою, Африкою і Азією призводить до подвійного і навіть потрійного віднесення окремих країн до тих чи інших регіонів. Так, загальновживаними є умовні поняття Близький та Середній Схід. Туреччина може бути одночасно країною Близького Сходу, країною Євразії і країною Південно-Західної Азії. На нашу думку її потрібно віднести до євразійських держав. Отже, до Південно-Західної Азії належать Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Йорданія, Іран, Ірак, Ємен, Катар, Кіпр, Кувейт, Ліван, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Саудівська Аравія і Сирія. Це субрегіон із надзвичайно складними соціально-економічними, політичними, історичними, національними та іншими проблемами. Постійні війни і терористичні акти стали візитівкою цього субрегіону в цілому світі.

Не менше гострих проблем у субрегіоні Закавказзя, або країни Закавказзя. Хоча до цього регіону належать лише три пострадянські держави - Азербайджан, Вірменія і Грузія, проблем і конфліктів тут набагато більше. Суперництво різних країн у цьому регіоні, активне втручання Росії постійно роздмухують війни і протистояння.

Субрегіон Центральна Азія утворюють чотири пострадянські країни - Киргизія (Киргизстан), Таджикистан, Туркменія (Туркменістан) і Узбекистан. Ситуація у цих країнах нестабільна: відродженню ісламу намагається протидіяти Росія та США, що породжує зростаючу напругу.

До субрегіону Південна Азія належить сім країн: Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівські Острови, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка. Цей субрегіон теж вкрай нестабільний, з гострими національними і релігійними конфліктами.

До складу субрегіону Східна Азія входять Китай, Японія, Корейська Народно-Демократична Республіка, Республіка Корея і Монголія. Головною проблемою є болісний демонтаж віджилих і збанкрутілих комуністичних систем у господарстві і державному управлінні.

До субрегіону Південно-Східна Азія входять такі країни: Бруней, В'єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, М'янма, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни.

Країни Африки

Африканські країни знаходяться в процесі вироблення власних моделей соціально-економічного і політичного розвитку. Не є вони достатньо чітко структуризо-ваними і стосовно формування окремих субрегіонів. На території Африки нині налічується 53 суверенні держави. В основному переважають республіки (50). Є також три монархії. Сучасний стан справ в Африці донині визначає той факт, що до початку Першої світової війни близько 90% африканської території належало різним європейським державам. Після деколонізації материка ці країни втратили свої володіння, але залишили по собі вагомий слід - від форм державного правління до мов. Колишні метрополії, зокрема Франція та Велика Британія, все ще мають свої інтереси в колишніх колоніях, нерідко активно їх відстоюючи. Крім того, колонізатори захоплювали території зовсім не за особливостями національного складу тих чи інших територій. Так виникли організовані ними держави, де один і той самий народ виявився розділеним між двома, а то й кількома країнами. Було закладено «міну сповільненої дії» гострих міжнаціональних і міждержавних конфліктів, які продовжують вибухати і в наш час.

На території Африки можна виділити субрегіони, які утворюють такі держави: Північна Африка - Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко, Судан, Туніс, Західна Сахара; Західна Африка - Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Кот-д'Івуар, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того); Центральна Африка представлена Анголою, Габоном, Демократичною Республікою Конго, Камеруном, Конго, Островом Святої Єлени (володіння Великої Британії), Сан-Томе і Прінсіпі, Центрально-Африканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю; до складу субрегіону Східна Африка входять Бурунді, Джибуті, Замбія, Зімбабве, Кенія, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Реюньйон (заморський департамент Франції), Руанда, Сейшельські Острови, Сомалі, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія.

У південній частині материка знаходиться субрегіон Південна Африка, і складається з таких країн: Ботсвана, Лесото, Намібія, Свазіленд, Південно-Африканська Республіка.

Країни Америки

Америка, як частина світу, складається з двох материків - Північної та Південної Америки. Складна історія завоювання європейськими державами Америки, боротьба народів за визволення вплинули і на регіональний її поділ, який не є однозначним. Так, донині побутує назва Латинська Америка, якою називають регіон Західної півкулі, що знаходиться на південь від США. Цим уже значно застарілим визначенням презентують історично сформоване переважання в більшості держав Америки іспанської і португальської мов і культур (латинських або романських). Виділяють також Вест-Індію, яка бере свій початок ще від Колумба, або Карибський регіон. Всі ці регіональні поділи хоча все ще побутують, але вже значно застаріли. Будемо поділяти цю частину світу за нині головними, тобто соціально-економічними, ознаками на Північну, Центральну і Південну Америки.

Субрегіон Північна Америка складається з Канади, Мексики й США. Ці держави об'єднуються не лише географічно. Вони тісно інтегровані на основі зони вільної торгівлі в межах міжнародної економічної організації НАФТА.

До складу субрегіону Центральна Америка входять невеликі держави, розташовані на південь від Мексики аж до південноамериканської Колумбії та багато острівних країн Карибського моря (Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Коста-Рика, Куба, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка).

Дуже чітко виділяється субрегіон Південна Америка, до якого належать Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Парагвай, Перу, Суринам, Уругвай, Чилі.

Країни Австралії та Океанії

Цей регіон доволі строкатий і розмаїтий. Колоніальне минуле його країн і народів донині дається взнаки. Крім Австралії, яка знаходиться на найменшому мате-

рику, усі інші країни є острівними. До складу регіону входять Австралія, Вануату, Кірибаті, Маршаллові Острови, Мікронезія, Науру, Нова Зеландія, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Самоа, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу, Фіджі.

Запитання та завдання

1. Які субрегіони виділяють у Європі?

2. Назвіть країни Центральної Європи.

3. Знайдіть на карті карликові країни Західної Європи.

4. Чим зумовлена необхідність виділення країн Євразії?

5. Назвіть чинники найбільшої кількості субрегіонів в Азії.

6. Знайдіть на карті країни Східної Азії.

7. Які субрегіони виділяють в Африці?

8. Пригадайте, які інтеграційні утворення характерні для країн Америки.

9. Знайдіть на політичній карті світу країни Океанії.

Висновки

В основі виділення різних регіонів світу лежать відмінності одних частин нашої планети від інших. За найзагальнішим принципом всі ці відмінності можна об'єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ всього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації.

Регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Перша є обґрунтуванням відокремленості певних частин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Друга - науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних частин у певних сферах суспільства.

До найбільших регіонів землі належать частини світу - Європа, Азія, Америка, Африка, Австралія та Океанія. У свою чергу, кожна з них поділяється на субрегіони. На межі Європи й Азії, що не мають такого чіткого відокремлення морями й океанами між собою, як інші частини світу, виділяється субрегіон країни Євразії.

Тестовий контроль

1. Природні відмінності різних частин земної поверхні зумовлені такими чинниками:

а) історичними;

б) соціальними;

в) геологічними;

г) економічними;

ґ) біологічними.

2. Поступова послідовна зміна природних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів називається:

а) географічною оболонкою Землі;

б) висотною поясністю;

в) географічною зональністю.

3. Які твердження є правильні:

а) у багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів світу гармонійно поєднуються;

б) спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично;

в) обґрунтований поділ світу на частини базується на теорії районування або регіоналізації?

4. Серед зарубіжних учених-регіоналістів можна виділити:

а) А. Ейнштейна;

б) М. Баранського;

в) Р. Гартшорна;

г) Н. Бора.

5. Чи правильні такі твердження:

а) поняття «регіон» означає лише суходіл;

б) термін «район» і «регіон» ніколи не вживаються як синоніми;

в) поняття «регіон» більш містке й широке, ніж поняття «район»?

6. До українських учених, які розробляли теорію регіоналістики, належать:

а) Є. Рудницький;

б) Є. Ниммік;

в) О. Шаблій;

г) М. Лисенко.

7. Які країни належать до субрегіону Західна Європа:

а) Ірландія;

б)Іран;

в) Австралія;

г) Данія;

ґ) Чехія;

д) Естонія?

8. До країн Східної Європи належать:

а) Словенія;

б) Польща;

в) Латвія;

г) Молдова;

ґ) Україна;

д) Фінляндія.

9. Які з зазначених країн належать до Євразії:

а) Узбекистан;

б) Росія;

в) Казахстан;

г)Ірак;

ґ) Кіпр;

д) Саудівська Аравія?

10. Які з перелічених країн входять до субрегіону Південно-Західна Азія:

а) Кувейт;

б) Пакистан;

в) Непал;

г) Ізраїль;

ґ) Ліван;

д) Афганістан?

11. Центральна Азія складається із:

а) Грузії;

б) Азербайджану;

в) Узбекистану;

г) Таджикистану;

ґ) Туркменистану;

д) Монголії.

12. Південна Азія складається з такої кількості країн:

а) 5;

6) 6;

в) 7.

13. До П івденно-Східної Азії входять такі країни:

а) Лаос;

б) Китай;

в) Японія;

г) Малайзія;

ґ) М'янма;

д) Таїланд.

14. До регіону Північна Африка належать:

а) Єгипет;

б) Туніс;

в) Лівія;

г) Ліберія;

ґ) Нігерія;

д) Сенегал.

15. До складу Східної Африки відносять:

а) Мадагаскар;

б) Анголу;

в) Ботсвану;

г) Намібію;

ґ) Кенію;

д) Сомалі.

16. До субрегіону Центральна Америка входять:

а) Канада;

б) Куба;

в) Коста-Рика;

г) Еквадор;

ґ) Ямайка;

д) Чилі.

17. Які з зазначених країн не належать до субрегіону Південна Америка:

а) Гаїті;

б) Панама;

в) Аргентина;

г) Венесуела;

ґ) Уругвай;

д) Бразилія?

18. До регіону Австралія та Океанія належать:

а) Лесото;

б) Фіджі;

в) Тонга;

г) Тувалу;

ґ) Еритрея;

д) Науру.



Частина II. Характеристика ключових країн регіонів і субрепонів світу

Розділ 5. Країни Європи

5.1 Країни Західної Європи

В Європі в цілому, і в Західній Європі зокрема, найпотужнішими ключовими країнами, які становлять основу, становий хребет ЄЄ і НАТО, безперечно є Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія.

Німеччина

Загальні відомості. Офіційна назва - Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Столиця - Берлін (близько 3,5 млн осіб). Площа - 357 тис. км² (61-ше місце у світі). Населення - понад 82 млн осіб (12-те місце). Державна мова - німецька. Грошова одиниця - євро.

Географічне положення. Німеччина знаходиться в Західній Європі і межує з дев'ятьма країнами: на сході - з Польщею, південному сході - з Чехією, на півдні - з Австрією та Швейцарією, на південному заході - з Францією, на заході - з Люксембургом, Бельгією та Нідерландами, на півночі - з Данією. Має вихід до Балтійського та Північного морів, а через них і до Світового океану. В цілому географічне положення Німеччини можна оцінити як сприятливе для її розвитку та міжнародної співпраці.

Історія виникнення й розвитку. Після поділу держави франків у 843 р. н. є. утворилось окреме королівство, яке і стало територіальною основою творення Німеччини. З 962 р. існувала як Священна Римська імперія німецької нації (І Рейх). У середні віки поступово занепадає королівська влада, що сприяє феодальній роздробленості. Наприкінці XIX ст. після франко-прусської війни (1870-1871 pp.) було проголошено нову німецьку імперію (II Рейх). Після Першої та Другої світових воєн, які Німеччина програла країна зазнала економічного занепаду і руйнації. У 1945 р. вона фактично була поділена на окремі зони окупації. На їх основі в 1949 р. утворились Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина і окремий анклав Західний Берлін. Крах комуністичної системи привів у 1990 р. до приєднання НДР до ФРН.

Державний устрій і форма правління. Німеччина є федеративною державою. Вона складається з окремих земель, кожна з яких має власну конституцію, а також парламент і уряд. Главою держави є федеральний президент, який має незначні повноваження. Виконавча влада належить федеральному уряду на чолі з федеральним канцлером. Законодавча влада - парламенту, який складається з двох палат - бундестагу (виборних депутатів) і бундесрату (його члени призначаються урядами земель).