Історія економічної думки

Размещено на http://www. allbest. ru/

1. Предмет «Історії економічної думки». Зв'язок даного курсу з іншими науками. Методи та функції історії економіки та економічної думки

Історія економіки та економічної думки є складовою системи економічних наук, загальним науковим об'єктом дослідження яких є економіка. Поняття «економіка», похідне від грецького «оikonomia», використовується для визначення сфери суспільного життя, де створюються, розподіляються та споживаються життєві (матеріальні та духовні) блага для задоволення потреб людини та суспільства. Це сфера господарської діяльності людини, сфера господарювання.

Предметом історії економіки та економічної думки є

· становлення, функціонування та розвиток економіки у процесі історичної еволюції на мікро, мезо, макро і глобальному рівнях; конкретні форми становлення, розвитку і функціонування економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних, духовних та інших особливостей конкретних країн, їх угруповань, міжнародної економіки, системоутворюючі зв'язки економічних систем;

· системний погляд на історичний процес виникнення, розвитку, змагання та зміни економічної думки, закономірностей її еволюції та ролі в розвитку цивілізацій. етапні внески видатних особистостей, основних шкіл, течій та напрямів; аналіз фундаментальної бази хрестоматійних позицій економічної науки та сучасних економічних вчень; адекватність, повнота та достовірність теоретичного відображення закономірностей перебігу господарських процесів на певному етапі історичного розвитку;

· встановлення та дослідження методологічних засад історико-економічного аналізу, еволюції методів пізнання економічної дійсності.

В українській історико-економічній літературі поряд з поняттям «економічна система» використовують також поняття «господарська система». Існує два основних підходи до його ідентифікації у певних критеріальних аспектах. Господарська система розглядається як ціле з такими складовими як територіальний і демографічний компонент, особливості соціально-економічних відносин, галузі матеріального виробництва, сфери фінансів, грошового обігу та кредиту, внутрішній та зовнішній ринки, підсистема державного регулювання економіки. Господарська система аналізується на основі системності як цілісне утворення, визначальними характеристиками якого є рівень техніки та технології у процесі виробництва суспільних благ і функції людей; наявні у суспільстві форми власності на засоби виробництва; суспільна зрілість людей та форми їх суспільної залежності, свідома організація господарської діяльності людей, зокрема зміна ролі держави у господарській системі. Спільним у дослідженні економічних систем є аналіз системоутворюючих зв'язків її складових. економічний шумпетер господарський стародавній

У системі економічних наук та економічної освіти історія економіки та економічної думки Ї самостійна фундаментальна наука та навчальна дисципліна.

Історія економіки та економічної думки логічно доповнює та поглиблює знання з політичної економії, мікро та макроекономіки, функціональних і галузевих економічних наук, систематизує та аналізує економічні знання. У ній сконцентровано пізнавальний досвід поколінь з дослідження соціально-економічних проблем, який використовують для формування сучасної політики, теорії та практики. Історико-економічні знання є у структурі кожної економічної науки у формі її історії, вони дають змогу отримати інформацію про напрямки, темпи та проблеми розвитку, пізнати методологічні підходи дослідження. Історико-економічна наука забезпечує синтез історико-економічних і теоретичних знань сучасних економічних наук, відіграє роль пропагандиста інтеграції наукового принципу розвитку в галузевих і функціональних науках, є ініціатором постановки міждисциплінарних проблем, сприяє гуманізації наукового змісту економічних знань. Вона тісно пов'язана з історією, філософією, географією, соціологією, політологією та іншими суспільними науками.

Вивчення історії економіки та економічної думки є умовою для визначення об'єктивних закономірностей розвитку світової економіки, дозволяє розкрити взаємозв'язок теорій та умов їх виникнення, з потребами економічної практики. Вивчення господарського досвіду та сучасних проблем економічної теорії, проведення порівняльного історико-економічного аналізу дають змогу забезпечити єдність теорії, історії та соціально-економічної практики, ефективний вихід економічної науки в сучасність.

Історія економіки та економічної думки виконує такі функції:

· світоглядну Ї формування наукової картини світового процесу господарської еволюції людства;

· акумулятивну (нагромадження) Ї збір, вивчення та узагальнення господарського досвіду людства;

· пропедевтичну (підготовча) Ї визначення змісту базових економічних термінів на основі конкретних фактів з економічної історії;

· формування реалізму економічного мислення Ї вивчення й аналіз позитивних і негативних факторів, що впливають на досвід господарської діяльності людства;

· методологічну Ї історична ілюстрація та критика економічних законів і теорій економічної теорії, наукове обґрунтування нових економічних теорій;

· прогнозування Ї на основі використання досвіду, передбачення майбутнього розвитку;

· виховну (гуманістичну) Ї уміння приймати рішення, враховуючи політичні та моральні чинники.

Сучасна наука виокремлює такі науково-організаційні форми історико-економічних досліджень як економічна думка, економічне вчення, школа, течія та напрями економічної думки, концепція та теорія. Поділ на школи, течії та напрями умовний і залежить від критеріїв, проблематики і методології, що кладуться дослідниками в основу їх визначення.

Економічна думка є найзагальнішим, широким і багатоплановим поняттям, яке охоплює сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань, які існували та існують у суспільній свідомості.

Погляд Ї це напрям думок, точка зору, переконання.

Економічне вчення Ї це система упорядкованих та пов'язаних між собою поглядів і думок, в яких сконцентровано теоретико-методологічне відображення історичного процесу пізнання економічних явищ і процесів, система поглядів у певний період розвитку знань.

Школа економічної думки Ї сукупність економічних учень, об'єднаних базовими ідейними принципами, спільністю та наступністю методів.

Течія економічної думки Ї сукупність шкіл, які пропонують альтернативні варіанти або модифікації розвитку єдиних вихідних принципів економічних досліджень.

Напрям економічної думки Ї наймасштабніше утворення в історії економічної думки, яке охоплює сукупність течій, які відстоюють базові принципові положення та еволюціонує протягом тривалого історичного періоду.

Теорія Ї це структурована за допомогою наукових категорій, понять і законів система достовірних теоретичних та емпіричних знань, яка дає цілісне пояснення всього різноманіття фактів і подій господарського життя певної економічної системи. Концепція Ї сукупність або система поглядів, спосіб розуміння, тлумачення певного предмету, провідний задум, що визначає стратегію дослідження.

Методологія історії економіки та економічної думки. Прогрес наукового знання досягається як в теоретичному пізнанні, так і в методах, що використовують дослідники. Теорія та методологія утворюють внутрішню єдність. Співвідношення теоретичних і методологічних аспектів реалізується у положенні, що кожна попередня економічна теорія в міру своєї фундаментальності та наукової значущості володіє потенціалом і функцією методу для наступних теорій, що зумовлює спадкоємність економічних теорій. Якщо предмет науки розкриває, що пізнається, то метод Ї як пізнається. Науковий метод Ї це шлях пізнання, сукупність взаємопов'язаних засобів і правил дослідження та здобуття знань, їх обґрунтування. Застосування окремих методів не може бути довільним, вони повинні відповідати особливостям предмету дослідження. Вивченням методів пізнання як системи займається наука методологія. Функціональна роль методу та методології полягає у побудові певного теоретичного обґрунтування, виявленні принципів і внутрішньої логіки формування системи теоретичного знання, взаємозв'язку її структури та механізму функціонування.

Методологічні засади історії економіки та економічної думки ґрунтуються на використанні загальнонаукових і спеціальних методів економічної науки. Українські дослідники вважають, що метод історико-економічного аналізу є системною конструкцією, до якої належать сукупність методів наукового пізнання.

Сучасна економічна теорія та історико-економічна наука ґрунтуються на цивілізаційно-еволюційній парадигмі. Еволюційна економічна теорія розглядає економічну систему як динамічну, в зростанні, розвитку та вдосконаленні, як природно-історичний процес. Методологія еволюційної економіки спирається на діалектичну філософію та логіку, розкриття причинно-наслідкових зв'язків і залежностей у розвитку економічних систем, єдність теорії та практики, закони еволюції органічної системи. Цивілізаційна парадигма пізнання суспільних процесів використовує системно-синергетичний метод. Згідно загальної теорії систем, розробленої в 30х рр. XX ст. , по-перше, система аналізується як множинність взаємодіючих елементів, об'єднаних структурою зв'язків, що забезпечують взаємосприяння та взаємообмеженість їх властивостей і функцій; по-друге, використовуються принципи диференціації та інтеграції, коли визнається об'єктивна необхідність поділу конкретної системи на частини з наступною інтеграцією їх у цілісність, що має нові якості; по-третє, як стимул розглядається не причина (минула подія), а робиться наголос на результат. Основою синергетики є теорія відкритих систем далеких від рівноваги, створена в середині XX ст. брюссельською школою І. Пригожина, остання дала назву нового наукового направлення Ї синергетика. Вона поєднує структурно функціональність системного підходу з дослідженням системи в її розвитку через діалектику порядку та хаосу. Синергетика Ї це концепція самоорганізації систем, зокрема людського суспільства, вона відкидає запрограмованість розвитку початковими умовами, визнає об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки та випадковість і спонтанність, можливість і дійсність, багатоваріантність розвитку із періодами стабільності та нестабільності в «точці біфуркації», яка означає кризу системи та вузловий момент історії. Виходячи на новий рівень самоорганізації, система вибирає один з декількох варіантів руху. Відмова від єдиного критерію та визнання багатоваріантності розвитку системи є базовим принципом сучасного наукового мислення.

Системно-синергетичний метод дослідження формує нові погляди щодо фундаментальних проблем усієї науки, в тому числі історії економіки та економічної думки. Поєднання системно синергетичного підходу з теорією цивілізаційного розвитку є сучасною концептуально теоретичною основою праць економістів.

Метод наукової абстракції дозволяє відобразити загальні та найсуттєвіші властивості економічного життя суспільства, що узагальнюються поняттям «економічні категорії».

Метод емпіричного (грецьк. emperia Ї досвід) дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, систематизація подій і фактів) дозволяють описати, порівняти, дослідити та узагальнити реальні економічні явища, сформувати знання про економічну дійсність. Цей метод спирається на філософію позитивізму, критерієм істини є два головних принципи: верифікація (перевірка гіпотези, теорії) та фальсифікація (заперечення гіпотези, теорії). Емпіричний метод використовує економічна компаративістика, що досліджує розвиток економічних систем та його соціально-економічні наслідки в різних зіставленнях у національному, регіональному та світовому масштабах, тенденції та особливості розвитку економічних систем постсоціалістичних країн в умовах ринкових перетворень. В оцінці історичних фактів і подій значну роль відіграють кліометричні дослідження, що використовують статистичні методи дослідження за допомогою ЕОМ, моделювання, аналогії й альтернативи для пояснення минулого, економічну теорію для вивчення економічної історії.

Історико-економічний аналіз Ї це поглиблене дослідження системності, рівня інтегрованості та причинно-наслідкового механізму процесу економічного розвитку, відмова від догматичного розуміння історії розвитку економіки та визнання плюралізму форм теоретичного відображення економічної дійсності.

Вирішальне значення у методологічному арсеналі має системно-структурний (системно-функціональний) метод, згідно з яким економіка вивчається як система з широкими функціональними зв'язками, коли ціле та його частини взаємопов'язані різноманітністю внутрішніх і зовнішніх зв'язків, структурних елементів та рівнів.

Історико-генетичний метод дає змогу з'ясувати послідовний аналіз фактів і процесів генезису та еволюції об'єктів дослідження, розкриття причинно-наслідкового механізму розвитку економіки, визначити місце і роль теорії у сукупному системному знанні певної історичної доби, розкрити зв'язок між теоріями минулого та сучасного, взаємозв'язок ідей з політикою та практикою.

Історико-порівняльний метод порівнює об'єкти історико-економічного дослідження у часі та просторі, виявляє взаємодію загального, особливого та одиничного в економічному розвитку.

Історико-типологічний метод виявляє однотипні властивості та ознаки у різних явищах і подіях економічного життя. Порівняльно-статистичний Ї отримання, обробка, збирання і відбір, класифікація і аналіз історико-статистичної інформації. Монографічно-дедуктивний метод встановлює загальні закономірності через вивчення окремих економічних структур.

Проблемно-логічний метод дослідження розкриває глибинні сутнісні характеристики на основі виявлення внутрішньої логіки, дає змогу представити розвиток економіки та економічної науки як об'єктивно-зумовлену історію.

Історико-економічна наука використовує метод економічного моделювання, що здійснює пошук найбільш ефективних, оптимальних схем організації економічних систем, є формалізованим описом і кількісним виразом економічних процесів і явищ. Метод ідеальних типів є теоретичною моделлю, що найповніше відбиває певний стан господарської системи, її ідеальний тип, використовується для розкриття особливостей господарської сфери конкретного суспільства на відповідному етапі його історичного розвитку. Метод контрфактичних моделей визначає можливості альтернативних шляхів розвитку, висвітлення невикористаних можливостей, позитивних і негативних сторін реального процесу. Абсолютистський (від лат. «самостійний») підхід полягає у розгляді теорії як безперервного прогресу від помилкових тверджень до істини, яка зводиться в «абсолют». Цей підхід виключає можливість існування інших методологічних підходів. Кумулятивний підхід (від лат. «накопичення») припускає, що нові за часом теорії є беззаперечно краще «старих», отже, вивчати останні необов'язково. Релятивістський підхід (від лат. «відносний») відкидає можливості пізнання об'єктивної істини взагалі на підставі повної відносності усіх людських знань.

Серед методів історикоекономічної науки особливе значення мають організаційний підхід та процесний аналіз господарської системи. Організаційний підхід передбачає встановлення цілісних (емерджентних) характеристик господарської системи, її цілей, господарських форм, мотивів діяльності та характеру взаємодії між ними. Процесний аналіз передбачає вивчення необхідних суспільних умов (економічних інститутів) та перебігу процесів господарської взаємодії. Математичний метод Ї це складання системи числових характеристик досліджуваних об'єктів. Використовують також метод соціологічних дослідів і соціальної психології.

В історико-економічній літературі використовують спеціальні історичні методи дослідження: хронологічний, синхронний, дихронний (метод періодизації), історичне моделювання.

2. Підходи до періодизації економічного розвитку (формаційний, цивілізаційний)

Етапи та напрямки розвитку історії економіки

У розвитку історії економіки, або економічної історії як наукової дисципліни, можна виділити, на нашу думку, п'ять етапів:

I. Період становлення -- з XVII, особливо XVIII ст. , до середини XIX ст.

II. Традиційна економічна історія (історія народного господарства) -- з середини XIX ст. до кінця 50х років XX ст. -- як самостійна наука.

III. «Нова економічна історія» (кліометрія, історична економетрика) -- кінець 1950х -- 1960ті рр.

IV. Вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного зростання -- як напрям історико-економічних досліджень, паралельний другому та третьому етапам з кіпця XIX ст. до 70х років XX ст.

V. Історична економіка -- з 1970х років й до сьогодення -- як синтез методів «нової економічної історії» та аналізу довгострокових тенденцій економічного розвитку.

В ході розвитку історико-економічної науки досить поширеною практикою був спільний виклад історії господарства з історією економічної думки, про що свідчать, наприклад, праці Дж. Ешлі «Економічна історія Англії у зв'язку з економічною теорією» (СПб. , 1897 р. ) та В. Ф. Левитського «Історія господарського побуту у зв'язку з історією політичної економії» (Харків, 1907 та 1914 роки). Найяскравішими представниками економічної історії, її осно¬воположниками в Англії був Арнольд Тоіінбі (1852--1883), у Франції-- Фюстель де Купаиж Нума Дені (1830--1889), Марк Блок (1886--1944), Лабрус Ернєст Камінь (1895--1972), Фернан Вродель (1902--1985), у Німеччині -- Фрідріх Ліспі (1789--1846), КарлБюхер (1847--1930), Макс Вебер (1864--1920) та інші.

Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати «історичною економікою», являє собою синтез низки підходів, деякі з яких, зокрема «нова економічна історія», виникли порівняно недавно -- у 1960ті роки, інші праці, наприклад, у галузі економічної динаміки, з'явилися ще на початку XX ст.

Виникнення «нової економічної історії» зазвичай пов'язують із працею американських економістів істориків А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка рабства на довоєнному Півдні», яку було опубліковано 1958 р. і в якій вони продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних економічних моделей для аналізу економіки рабовласницького Півдня США, а також можливості статистичної перевірки достовірності цих моделей.

Найвідомішими представниками цієї школи, поряд з А. Конрадом та Дж. Мейєром, с Р. Фогель, С. Енгсрман, Д. Норт. Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження.

Етапи розвитку історії економічної думки

Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як господарської практики, так і безпосередньо економічної думки. Спираючись на сучасні здобутки історико-економічної науки, ми пропонуємо таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні періоди з відповідними напрямами всередині них:

1)до класична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди

входить економічна думка періоду меркантилізму;

2)класична політична економія -- В. Петті, П. Буагільбер,школа фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо,Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;

3)альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія класичній ортодоксії -- історична школа, марксистська економічна теорія та генеза економічних концепцій соціал-демократії;

4)неокласичний напрям економічної теорії -- виникнення та розвиток маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. БемБаверк), лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та американська (Дж. Б. Кларк) школи;

5)основні напрями економічної думки XX-- початку XXI ст. - виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії неоконсерватизму.

Підходи та критерії періодизації господарського розвитку сусва.

Проблема періодизації одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний авріант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу будь-якого підходу кладеться 12 ознаки за якими класифікується історичний період. Вибір періоду перідоизації залежить від мети дослідження та регіону який є об'єктом уваги.

Підходи: 1)Формаційний(лінійний) ґрунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч. детермінізму, тобто, економіч. явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ людського життя. Основа моделі спосіб виробництва як сукупність виробнич. відносин та продуктивних сил. Політич. ,юридична та ідеологічна надбудова це суспільноекономіч. формація. 2) Основний цивілізаційний(нелінійний) - підхід в якому істор. економ. розглядається як сходження від нижчого ло вищого рівня її розку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, . Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї, . Ростоу, Белл, Турен, Тоффлер, Іноземцев. Деснщький вирізняв чотири стадії економічного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т. ч. збиральництво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію. Ліст виділив п 'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія -- стадія дикунства. Господарство в цей період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво, рибальство). Друга стадія -- скотарська (пастуша). Третя стадія ~ рільницька. Четверта стадія -- рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства -- становодержавна. П'ята стадія -- рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Організація суспільства -- становодержавна. Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період (Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст. ); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст. ); 3) кредитне господарство починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначення суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вчені спирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок чого їх схеми періодизації не розкривають суто економічні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч. процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич. відносин характеру і рівню розку продуктив. сил. Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну). Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес розглядав як головний рушій суспільного розвитку. Друга група -- теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-економічного розвитку суспільства. Віко запроваджує метод порівняльного дослідження історичних та культурних явищ. У культурній традиції коленого з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).

3. Критерії періодизації історії економічної думки. Теорія класичних ситуацій Й. Шумпетера. Господарська еволюція первісного суспільства

Первісне суспільство Ї це найтриваліший період в історії людства від появи первісного людського стада (близько 2,5 млн. рр. до н. е. ) до формування перших держав і цивілізацій (межа IV?III тис. до н. е. ).

Історико-економічна періодизація розмежовує первісне суспільство на такі періоди:

Ш ранньопервісне суспільство (дикунство) від виникнення людини сучасного типу до неолітичної революції;

Ш неолітична революція як перехідний період від натурального привласнювального господарства до натурального відтворювального господарства;

Ш пізньопервісне суспільство (варварство) з натуральним відтворюючим господарством.

Згідно археологічної періодизації (за матеріалом і технологією виготовлення, виробничим призначенням знарядь праці) історія первісного суспільства хронологічно відповідає матеріальній культурі кам'яного віку:

· періоду палеоліту або стародавнього кам'яного віку (приблизно 2,5 млн. р. тому назад ? XII тис. до н. е. );

· періоду мезоліту або середнього кам'яного віку (XII?VIII тис. до н. е. );

· періоду неоліту або нового кам'яного віку (VIII?III тис. до н. е. ), складовою якого був енеоліт або міднокам'яна доба (IV?III тис. до н. е. ).

У процесі антропогенезу у ранньому (верхньому) палеоліті людина пройшла шлях від зародження її як біологічного виду до сучасного фізичного типу Ї «людини розумної» або Homo sapiens (його ще називають кроманьйонцем) близько 40?35 тис. р. тому назад. Існує точка зору щодо відсунення цієї події до 150200 тис. тому назад, що Homo sapiens як окремий біологічний вид сформувався та існував паралельно з неандертальцями. Цей етап визначають як найдавнішу фазу людського розвитку.

Соціальну організацію населення характеризував перехід від первісного людського стада до праобщини (біологічносоціального об'єднання). Людство не знало саморозвитку, лише пристосовувалося до зовнішнього середовища. Зміни природнокліматичних умов автоматично призводили до кризи соціокультурних систем, що формувалися.

Заняттям населення було колективне загінне полювання на великих стадних звірів, збирання їстівних плодів і коріння, рибальство. Вдосконалювалися кам'яні знаряддя праці: відщепи і сколи, чопери і чопінги (камені або гальки, оббиті з обох боків), нуклеуси (камені, з яких збивали відщепи), різні модифікації рубила, понад 60 типів знарядь на відщепах, у тому числі скребла, скребки, свердла, гостроконечники. В техніці обробки каменю панувала ретуш Ї вторинна обробка дрібним відколюванням. Використовували кремінь, ріг і кістку, дерев'яний спис і палкукопалку, кінці останніх гартували обпалюванням. Археологи дослідили сліди освоєння вогню, що підтримувався, довгочасні поселення та стоянкимайстерні.

Ранньопервісне суспільство характеризується пануванням натурального привласнювального мисливсько-збиральницько-рибальського типу господарства. Згідно археологічної періодизації це доба пізнього палеоліту та раннього мезоліту .

Матеріальна культура пізнього палеоліту (40?35 тис. р. тому назад - XII тис. до н. е) Ї це тип примітивно-привласнювального господарства з такими формами як мисливство, збиральництво і рибальство. Організація господарства передбачала рухливий спосіб життя з постійною зміною місця проживання. Відбувався процес розселення первісної людини по планеті, диференціації форм життєдіяльності та культури. Формувалися виробнича діяльність людини, виробничі функції та трудовий розподіл.

Внаслідок господарського освоєння різних природно кліматичних зон сформувалися три основних господарсько-культурні типи ранньо-первісного суспільства: 1) тропічних збирачів, 2) колективних мисливців відкритих просторів прильодовикової зони (тундростепів) Євразії, 3) мисливців і збирачів закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зони Середземномор'я і Передньої Азії. Наукою доведено, що перші два типи були тупиковими для визрівання умов відтворюючого господарства. На території Середземноморсько-Передньоазійського регіону відбувався господарсько-культурний прогрес, що зумовив умови неолітичної революції. Мисливці та збирачі закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зони полювали оленів, косуль, муфлонів, кабанів. Полювання набуло спеціалізованого та переважно індивідуалізованого характеру. Жінки займалися збиральництвом. За археологічними даними вдосконалилася техніка обробки каменю (віджимна ретуш, коли вищербинки покривали поверхню виробу). Знаряддя праці диференціюються, кількість їх типів досягла 100. Людина добувала вогонь, будувала зимові та літні типи жител.

Приблизно в XII?X тис. до н. е. у мезоліті відбулися планетарні зміни Ї перехід від льодовикового періоду (плейстоцена) до сучасних післяльодовикових природно кліматичних умов (голоцена). Через танення льодовиків і підняття рівня світового океану змінилися кордони кліматичних поясів і ландшафтних зон берегової лінії. Була порушена екологічна рівновага. Почалася криза існуючих форм життєдіяльності. Людство було у точці біфуркації.

На території Середземноморсько-Передньоазійського регіону господарсько-культурний тип мисливців і збирачів субтропічної та поміркованої зони з достатнім рівнем індивідуалізації господарського життя став основою формування натурального розвинутого привласнювального господарства мисливців, рибалок і збирачів. Цей тип ранньопервісного суспільства був основою поступу людства, Середземномор'я і Передня Азія Ї центрами випереджаючого розвитку. Відбувалося удосконалення знарядь індивідуальної праці. Поширилися мікроліти, з'явилися макроліти. Було приручено собаку. Винайшли лук та стріли, вудки, плетені сіті й тенета. Виник водний транспорт Ї плоти і човни, видовбані зі стовбурів дерева. З появою знарядь дистанційного використання змінилися форми мисливського господарства. Полювали на нестадних тварин і птахів, що забезпечило постійне добування м'ясної їжі. Зросло значення риболовлі. У збиральництві розвивається заготівля продуктів про запас, а також річкове Ї ловля раків і молюсків.

У пізньому мезоліті (протонеоліті) екологічні зрушення зумовили розвиток у Середземноморсько-Передньоазійському регіоні двох основних напрямів господарської діяльності: спеціалізованого риболовства та ранніх форм землеробства і тваринництва. На території Близького Сходу через кризу мезолітичного привласнювального господарства (зменшення промислових тварин) відбувся перехід від мисливсько-риболовсько-збиральницької господарської системи до риболовсько-збиральницько-мисливських господарських комплексів із спеціалізованим сітковочовниковим рибальством. Збільшилося значення використання харчових ресурсів водоймищ і спеціалізованого збиральництва, зокрема диких злаків. Населення концентрувалося на берегах річок, озер і морів, що сприяло осілості. Зростали його чисельність і густота. Такий тип господарства сформувався упродовж X?VIII тис. до н. е.

Освоєння європейської території було пов'язано з мисливсько-риболовсько-збиральницькою господарською системою. Стаціонарні поселення суспільств спеціалізованого рибальства виникли приблизно у VIII?VII тис. до н. е. На територіях, де були сприятливі умови, воно залишалися основою господарського життя впродовж декількох тисячоліть. На територіях із обмеженими харчовими ресурсами водоймищ в умовах зростання кількості населення почалися криза суспільств рибальської спеціалізації та процес переходу до ранніх землеробства і тваринництва, формування землеробсько-тваринницьких суспільств.

Лише криза традиційного привласнювального господарства змушує людей переходити до землеробства і тваринництва. Якщо суспільства привласнювальної економіки живуть за рахунок природи, то суспільства відтворювального господарства вступають у співробітництво з нею. Розвиток ранньоземлеробсько-тваринницьких форм господарювання заклав основи цивілізаційного процесу.

У ранньопервісному суспільстві першою соціальною і господарською одиницею була родова кровноспоріднена община. Загальна чисельність коливалася в межах 25-50 осіб з нестійкими сімейними групами. У мисливців відкритих просторів загінний характер полювання передбачав спільні трудову діяльність і права на здобич. Це зумовлювало домінування громади і повільне формування сім'ї як господарської одиниці. На побутовому рівні існував статевовіковий розподіл функцій. Внаслідок міжобщинних зв'язків формувалися протоетноси

У суспільствах мисливців і збирачів закритих ландшафтів субтропічної та поміркованої зони (Середземномор'я і Передня Азія) запанували реципрокні відносини, за яких кожен чоловік роду вносив до спільного користування як можна більше продуктів своєї праці, щоб отримати також більше ніж інші, але у вигляді почестей і престижних відзнак (особливих прикрас, першості при виконанні обрядів, право мати двох і більше жінок тощо). Отже, господарство було натуральним з обміном діяльністю (статевовіковим поділом праці) між членами суспільства, вироблений продукт споживався всередині соціальних одиниць. Все, що добував чоловік розподілялося серед членів роду, жінка працювала на забезпечення сім'ї. Реципрокна система стимулювала індивідуалізацію людської життєдіяльності, зусилля людини щодо вдосконалення знарядь праці, зацікавленість у зростанні продуктивності праці, прояв особистих якостей людини, змагальність між ними, формування людиниособистості. Тип соціальної та господарської організації, що формує людинуіндивіда, створив умови цивілізаційного процесу.

Перехідний період від натурального привласнювального господарства до натурального відтворювального господарства з такими основними формами виробничої діяльності, як землеробство і тваринництво, що стало економічною основою поступу до цивілізації, отримав назву неолітичної революції (першої технологічної революції, вузлового моменту (точки біфуркації) в історії людства. Основними центрами становлення відтворюючого господарства були Близький Схід (X?VIII тис. до н. е. ), Південно-східно-азійський (VIII?VII), Північно-китайський (VI?V), Мексиканський (VII?IV), Андський (IV?II тис. до н. е. ).

Об'єктивними умовами неолітичної революції були перехід до осілості з сітковочовниковим рибальством і зростаючим значенням збиральництва. Наслідками неолітичної революції були концентрація та трансформація регулярного додаткового продукту, зростання продуктивності праці, збільшення чисельності населення, формування общинного ремесла (ремісничої спеціалізації) та обміну, зародження соціально майнової нерівності, розширення сфери особистої власності, поява родових общин ранніх землеробів і тваринників, започаткування племінного ладу.

Неолітичне суспільство характеризувала полілінійність соціокультурного розвитку. Суспільства з тропічним клубневокорнеплідним землеробством і спеціалізовані риболовецькомисливські суспільств не мали внутрішніх перспектив розвитку (щодо збільшення обсягів продукції, отримання регулярного додаткового продукту, його концентрації та трансформації у значимі цінності на міжобщинному рівні, зростання чисельності населення). Перспективи їх розвитку були пов'язані не з внутрішніми, а зовнішніми факторами, стимулюючим впливом цивілізаційних центрів, що як свідчить історія, призвело до майбутньої деградації та підпорядкування.

У добу неолітичної революції сформувалися патріархальна сім'я, генеалогічний рід як соціальний інститут з чітким знанням ступенів спорідненості. Декілька родів об'єднувалися в багатородову гетерогенну общину. Формувалося протоплем'я як сукупність общин, пов'язаних між собою родовими, шлюбними, господарськими та культурними зв'язками. Переважала общиннородова форма власності, що реалізувалася із урахуванням думки всіх членів роду або общини. Родові осілі громади володіли власними територіями (землею і промисловими угіддями) на основі спадкоємності, оскільки ці землі належали їх предкам, духи яких залишалися охоронцями. Зростало господарське значення парної сім'ї.

Наукою обґрунтовано, що на рівень пізньопервісного перед цивілізаційного розвитку вийшли землеробськотваринницькі суспільства із зерновим землеробством, тваринництвом, садівництвом, городництвом і риболовством. Зерно і свійських тварин можна було нагромаджувати, відчужувати та обмінювати, трансформувати в інші цінності. Відбулися системні трансформації в соціально-політичному, економічному та культурно інформаційному житті.

Пізньопервісне суспільство Ї це період від варварства до цивілізації, від доекономічного суспільства до економічного, формування передумов цивілізаційного життя. Утвердився і панував натурально відтворювальний тип господарства з такими основними формами як землеробство і тваринництво. Виникли ранньоцивілізаційні інститути. Утворилися генеалогічний рід, плем'я, великі раси (європеоїдна, монголоїдна, негроїдна), індоєвропейська спільнота.

Відтворювальне господарство характеризують відокремлення тваринництва як самостійної сфери діяльності від землеробства (перший суспільний поділ праці); мотичне землеробство, вирощування кількох видів пшениці та ячменю, подрібнювання зерна кам'яними зернотерками; формування стада свійських тварин (із великої та дрібної рогатої худоби, свиней), що стали джерелом м'яса, кістки, рогу, вовни; остаточне завершення формування техніки обробки каменю (оббивання, сколювання, віджим, шліфування, пиляння, свердління), поширення сокири і тесла, вдосконалення наявних знарядь праці; виснаження запасів поверхневого кременю, що призвело до сировинної кризи і появи кремневидобувних шахт; виділення самостійної ремісничої діяльності; поява нових видів виробництва та штучних продуктів: гончарства і керамічного посуду, прядіння, ткацтва і тканини, винайдення прясла (маленького колеса) і веретена, примітивного ткацького верстата; вдосконалення водного транспорту і виникнення наземного Ї лиж, саней і волокуші, худоба стала тягловою силою; поглиблення спеціалізації праці та господарських занять на основі віку та статі, зародження функціональної діяльності; поява «престижної» економіки Ї неолітичного дарообміну, змістом якого було надання дарів як свідчення влади над тим, хто їх отримував. Відбувся демографічний вибух, населення Землі зросло до 80 млн. осіб. Посилилась соціальна та економічна диференціація населення. Сформувалися території роду, племені та етносу, система стаціонарних поселень. Принциповим моментом було формування міських центрів племінних об'єднань. Вони були центрами концентрації та трансформації суспільного додаткового продукту, поступово перетворилися на протоміста з економічними, політичними і культурно релігійними функціями. Утворення племінних центрів отримало назву «міська революція» (початок урбанізації).

Умови передцивілізаційного розвитку склалися найперше в общинах із зерновим зрошувальним землеробством у районах Близького Сходу, Передньої Азії, Південної Індії, Північного Китаю, розвиток яких визначено як східний шлях цивілізаційної еволюції. Будівництво і підтримка іригаційних систем вимагали колективної праці, отже, основною господарською ланкою була община, окрема сім'я не могли існувати як самостійна господарська одиниця. На родовому та общинному рівнях виділилася група лідерівстарійшин, які виконували адміністративно політичні, військові, культові функції. У зв'язку із ускладненням господарської діяльності вони монополізували організацію та управління процесом виробництва і розпорядження суспільним додатковим продуктом, регулярно концентруючи його в своїх руках і використовуючи не лише для суспільних потреб, але й власних у престижних цілях. Суспільство поділилося на тих, хто має владу і керує, і тих, ким керують, сформувався «феномен владивласності» Ї фактичне право родової та общинної верхівки розпоряджатися колективною власністю у процесі організації суспільного виробництва та централізованого перерозподілу матеріальних благ. Відбувся перехід від реципрокної системи до редистрибутивної системи. Редистрибутивна (перерозподільна) система Ї це система привласнення і перерозподілу матеріальних благ, концентрація частини суспільного додаткового продукту правлячою верхівкою общини для використання у власних, переважно престижних, цілях через монополізацію організаційноуправлінської сфери господарювання.

На внутріобщинному та міжобщинному рівні формувалася система поділу праці: територіальна виробнича спеціалізація, зумовлена природними умовами, статевовіковий поділ праці, пов'язаний з формуванням суспільновікових функцій чоловіків і соціальним статусом.

Утвердився інститут племені як орган влади та управління. На основі общиннородового ладу сформувався племінний, коли об'єднувалися декілька багатородових общин, пов'язаних спільною життєдіяльністю. Це було зумовлено необхідністю загальної оборони, боротьби з сусідами за території, регулюванням соціально-культурної життєдіяльності родів та общин, зростанням значення адміністративно-господарських функцій, координації, кооперування та спеціалізації трудової діяльності. Сформувалися ієрархічно організовані племена, що отримали назву племенавождівства (чифдоми) на чолі з вождем. Його функції змінювалися від релігійно культових (вождь-первосвященник) до правових, військових, адміністративногосподарських. Вождь керував процесом організації виробництва, контролю і перерозподілу продукту на міжобщинному рівні. Він уособлював владу і право владивласності. Сформувалися і стали спадковими надобщинні племінні інститути влади та управління: 1) інститут вождя (царя, короля), влада якого була спадковою у рамках роду, пізніше Ї племені, 2) інститут аристократії, що охоплював адміністративний, жрецький та військовий чиновницький апарат, який об'єднався навколо вождя, 3) рада старійшин общин і племені, що поступово стала дорадчим органом, 4) зібрання общинників. Соціальні відносини визначав становоклановий поділ (соціальна стратифікація). Ці інститути виконували організаційно-господарські, адміністративні, судові та репресивні по відношенню до населення функції. Вони були основою майбутніх державно-адміністративних структур. Утвердилися пірамідально бюрократична ієрархія суспільства та структура влади протодержавного рівня. Почали формуватися експлуататорські відносини.

Формування системи племенівождівства мало принципове значення для перетворення владивласності з колективної на корпоративну, носієм якої були вождь та його клан, які здійснювали свої повноваження через общинну аристократію. У масштабах племені утвердилася та вдосконалилася система редистрибуції Ї централізованого продуктообміну, регулятора виробництва і централізованого перерозподілу додаткового продукту між общинами, зосередження частини додаткового продукту вождем й аристократією.

Редистрибутивна система у виробничій сфері сприяла поглибленню поділу праці між окремими общинами, формуванню територіально-виробничої спеціалізації в усіх виробництвах, зародженню та формуванню ремісничої виробничої діяльності, що забезпечувала потреби племені, особливо племінної верхівки. Виник міжплемінний обмін та між племенами-вождівствами. У культурно інформаційній сфері збільшився обсяг знань, вони стали спеціалізованими і спадковими, зростали професіоналізм, обмін досвідом та інформацією. Виникли піктографія та писемність. Формувалися субкультури аристократії та різних соціальнопрофесійних груп.

Таким чином, сукупність системних політичних, соціальних, економічних, культурно інформаційних і територіально поселенських зрушень була основою переходу до цивілізації.

У системі землеробсько-тваринницьких суспільств з кінця VII-VI тис. до н. е. визначилися три лінії еволюції: 1) землеробсько-тваринницька, що ґрунтувалася на колективній організації господарської діяльності з іригаційно-меліоративним землеробством і комплексним багатогалузевим господарством (східний шлях цивілізаційного розвитку), 2) землеробсько-тваринницька з парцелярносімейною системою господарства у межах роду та общини (західний шлях цивілізаційного розвитку, 3) скотарсько-кочівницька.

Східний шлях цивілізаційного розвитку виник в долинах річок Нілу, Тигру, Євфрату, Каруну і Кархе, Інду, в найдавнішому Китаї, Південній Америці. Землеробство було пов'язано з штучним зрошенням, з VII тис. до н. е. будували іригаційні системи (зрошувальні канали). На межі IV-III тис. до н. е. в добу енеоліту (міднокам'яної) та бронзи утворилися ранні цивілізації давньосхідного типу.

Західний шлях цивілізаційного розвитку представляли енеолітичні культури Європи (Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону та Середньої Наддніпрянщини), соціокультурний розвиток яких упродовж VII-V тис. до н. е. характеризувався відтворюючим раннім землеробсько-зерновим і тваринницьким господарством, рівень якого не поступався суспільствам Месопотамії та Єгипту. Проте в умовах неполивного зернового господарства, що не вимагало колективної праці, сім'я (домогосподарство) утверджувалася як самостійна (автономна) економічна одиниця. Редистрибутивна система не сформувалася, відокремлення бюрократичного апарату відбувалося повільно. В V-III тис. до н. е. вони попали під владу індоєвропейських скотарських племен, загинули або переорієнтувалися на розвиток скотарства, на основі якого вихід на цивілізаційний рівень був неможливим.

Велике розселення індоєвропейських племен відбувалося упродовж IV?III тис. до н. е в добу неоліту та енеоліту. Первісно вони займали територію між Нижнім Дніпром (археологічна маріупольська спільність), Північним Кавказом і Південним Уралом. Розселилися індоєвропейські племена у степах Східної Європи, Південного Уралу, Казахстану, дійшли до північних районів Індостану та Китаю, північно-західного Ірану. Господарське життя характеризує переважання тваринництва. (володіли кіньми, великою рогатою худобою, свинями, собаками), примітивне землеробство, престижний дарообмін. Використовували золото, срібло, мідь, свинець, колісний транспорт. Формувалися племенавождівства, які мали архаїчний характер, оскільки вожді виконували переважно культові та правові функції (вождьпервосвященник). Суспільство диференціювалося, набуло станово-функціональної ієрархії. Існував поділ на знатні та незнатні роди, «невільних» і «вільних» людей, виокремлювалися професійні воїни на чолі з воєначальником. Продуктивні зміни почалися з освоєнням заліза в I тис. до н. е. , відбувалися в умовах експансії кочівницьких племен Євразійських степів і встановлення торговельних зв'язків з давніми цивілізаціями греків, етрусків, карфагенян.

Ранні цивілізації західного типу розвитку сформувалися у добу пізньої бронзи та раннього заліза, коли використання залізних знарядь праці дозволило збільшити продуктивність праці та отримати додатковий продукт.

Скотарськокочівницька лінія розвитку формувалася впродовж кінця VII-II тис. до н. е. на Близькому Сході, в зоні степів і напівпустель Західноазійсько-Північноафрикансько-Південноєвропейського регіону. Це було пов'язано з демографічними (зростання населення) та природно-кліматичними (осушення, недостатність атмосферних опадів, складання пустель) факторами (точка біфуркації). Населення займалося розведенням дрібної рогатої худоби, одомашненням коня і верблюда, розширювало площі пасовищ. Колективна власність на пасовища поєднувалася з приватною на худобу. Цивілізаційна історія кочових суспільств скотарів починається з II тис. до н. е.

Отже, на Близькому Сході поряд з культурою зрошувального землеробства сформувалися родоплемінні суспільства кочового скотарства. Проте кочовий спосіб життя Ї номадизм Ї не забезпечує прогрес господарської діяльності. Наука визнає його цивілізаційний розвиток за умови запозичення соціокультурних елементів сусідніх цивілізацій або підпорядкування землеробського населення, проте наступний розвиток пов'язує з подоланням кочівницького способу життя.

Таким чином, хліборобсько-скотарські суспільства із зерновим землеробством вийшли на цивілізаційний рівень двома шляхами: східним і західним. Сім'я, рід, родова і багатородова (гетерогенна община), плем'я та союзи племен Ї первісні господарські одиниці.