Історія економічної думки

Величезні витрати на військові потреби підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після втрати інвестицій (приблизно 4 млрд дол. ), вкладених у Російську імперію. Загальний державний борг у 1920 р. становив 300 млрд франків, з них 62 млрд фр. (7 млрд дол. ) Ї це зовнішній (США та іншим країнам).

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія постачала залізної руди стільки, скільки вся Франція, а окупована німецька Саарська область забезпечувала країну кам'яним вугіллям. Це компенсувало втрати Франції та сприяло піднесенню її економіки.

Для Німеччини економічні наслідки Першої світової війни були найважчими. Витрати становили 150 млрд марок, а нагромаджені за роки війни ресурси Ї лише 35 млрд марок. Державний борг збільшився з 5 до 160 млрд марок. Було вбито і покалічено 7,5 млн чол. У 1918 р. порівняно з 1913 р. обсяги промислового виробництва скоротилися на 43%, сільськогосподарського Ї на 35-50%, національне багатство зменшилося удвічі. У 1916 р. почався голод. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала лише 1/3 необхідних продуктів харчування. Катастрофічно зростав державний борг. Скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12-14 годин. Держава взяла під контроль виробництво і розподіл. У 1915 р. уряд сприяв утворенню синдикатів у вугільній, цементній, алюмінієвій, взуттєвій галузях промисловості. У 1916 р. так звана програма Гінденбурга (головнокомандуючого німецької армії) узаконила державне втручання в економіку країни. Було запроваджено загальну трудову повинність, карткову систему, державне кредитування промисловості. Економічне становище держави погіршили умови Версальського договору.

Післявоєнний економічний розвиток країн світу визначався укладенням ряду договорів, що склали Версальсько-Вашингтонську систему, в якій центральне місце становив Версальський договір, підписаний у 1919 р. 27 країнами переможницями і Німеччиною.

Німеччину зобов'язали сплатити контрибуцію (репараційні виплати) країнам переможцям у сумі 132 млрд золотих марок, у тому числі в перші два роки Ї 20 млрд марок (золотом, товарами, природними ресурсами, обладнанням тощо). Франції було повернуто Ельзас і Лотарингію, передано вугільні шахти Саарської області (управляти нею 15 років зобов'язали Лігу Націй). Округи Мальмеді, Ейтен і Морене отримала Бельгія, північну частину Шлезвігу Ї Данія, м. Мемель (Клайпеда) у 1923 р. Ї Литва, частину Помор'я, м. Познань Ї Польща, м. Гданськ було оголошено «вільним містом». Німеччина мала визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. У 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рурську область, що дало змогу вивозити з Німеччини вугілля і метали. У зв'язку з демілітаризацією заборонялося виробляти складну військову техніку. Німецькі колонії площею 3 млн кв. км і з населенням 13 млн осіб поділили Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 тис. осіб. Німеччина втратила 1/8 території, на якій проживало 10% населення, 3/4 родовищ залізних руд, 50% національного багатства. Країни Антанти отримали необмежене право займатися в цій державі економічною діяльністю. На певний час Велика Британія та Франція позбулись сильного економічного конкурента.

Оцінюючи рішення Версальського договору, майбутній визначний економіст Дж. М. Кейнс (1883-1946), у ті роки радник Британського казначейства та учасник Версальської конференції, різко розкритикував його умови. У статтях «Економічні наслідки Версальського мирного договору» та «Перегляд мирного договору» (1919) визнав непомірними репараційні вимоги до Німеччини, запорукою стабільності вважав їх зменшення та надання позики США, зняття блокади з Росії, відновлення порядку та влади в Німеччині як протидії російській революції. Англійський уряд усунув вченого з державної служби, але наступні американські програми допомоги Німеччині Ч. Дауєса і К. Юнга використали пропозиції Дж. М. Кейнса.

18. Плани Дауеса та Юнга, їх суть і мета

План Дауеса (1924-1929 рр. ) включав такі напрями:

*надання американських і англійських позик і кредитів на відбудову промисловості та оздоровлення фінансів Німеччини, контроль за використанням коштів;

*спрямування Німеччиною коштів, отриманих від відновлення промисловості, на виплату репарацій Великобританії та Франції, що репараційними платежами сплачували військові борги США;

*зменшення щорічних репараційних платежів, що встановлювалися у розмірі 1-1,75 млрд золотих марок. Джерела репараційних платежів Ї надходженням за рахунок непрямих податків на предмети масового споживання, відрахування з доходів німецьких залізних доріг, виплати з доходів підприємств;

*спрямування основної маси промислової продукції з Німеччини в СРСР, щоб, як було раніше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Із планом Дауеса, СРСР повинен за промислові товари постачати сировину в Німеччину.

План Дауеса сприяв вкладенню в економіку Німеччини 21 млрд золотих марок, репараційні виплати становили лише 10,2 млрд марок. З інфляцією було покінчено. Найбільше інвестицій надходило зі США (70%). Довготермінові кредити складали 2/3 основного капіталу німецької промисловості.

У червні 1929 р. план Дауеса замінено на план Юнга (американського банкіра, голови комітету експертів з розгляду репараційної проблеми). Репараційні платежі зменшувалися до 113,9 млрд золотих марок, термін виплат становив 59 років. Їх сплачували лише за рахунок державного бюджету та доходів залізниць, скасовувалися всі форми і види контролю над економікою і фінансами Німеччини. План терміново припинив окупацію Рейнського регіону в 1930 р. Розмір щорічних репараційних платежів із Німеччини зменшували відповідно до плану Дауеса на 20% і встановлювали на найближчих 37 років у сумі 2 млрд марок. Отже, промисловість отримувала додаткові кошти на розвиток. Для здійснення розрахунків щодо міжсоюзницьких боргів створено Банк міжнародних розрахунків, що забезпечив фінансування важкої промисловості та військового виробництва, зміцнив позиції американського капіталу в Німеччині. Економічна криза припинила дію плану Юнга. У 1932 р. його остаточно скасовано на Лозаннській конференції.

У червні 1929 р. план Дауеса замінено на план Юнга (американського банкіра, голови комітету експертів з розгляду репараційної проблеми). Репараційні платежі зменшувалися до 113,9 млрд золотих марок, термін виплат становив 59 років. Їх сплачували лише за рахунок державного бюджету та доходів залізниць, скасовувалися всі форми і види контролю над економікою і фінансами Німеччини. План терміново припинив окупацію Рейнського регіону в 1930 р. Розмір щорічних репараційних платежів із Німеччини зменшували відповідно до плану Дауеса на 20% і встановлювали на найближчих 37 років у сумі 2 млрд марок. Отже, промисловість отримувала додаткові кошти на розвиток. Для здійснення розрахунків щодо міжсоюзницьких боргів створено Банк міжнародних розрахунків, що забезпечив фінансування важкої промисловості та військового виробництва, зміцнив позиції американського капіталу в Німеччині. Економічна криза припинила дію плану Юнга. У 1932 р. його остаточно скасовано на Лозаннській конференції.

19. Виникнення та сутність маржиналізму

В історії економічної думки остання третина ХІХ ст. була перехідним періодом від класичної політичної економії до неокласичної економічної теорії на основі маржиналізму як економічної теорії.

В економічній літературі об'єктивними умовами переоцінки цінностей класичної економічної школи визначають наступні:

а) певні інституціональні зміни в економіці, зокрема розвиток зрілого індустріального господарства, розвиток акціонерної форми власності та нових форм господарювання, формування ринку та психології споживача, ідеології буржуазії, відстороненої від процесу виробництва;

б) кризовий стан класичної політичної економії та необхідність вироблення нових підходів і рекомендацій щодо раціонального господарювання в умовах монополізації економіки, «автономний інтелектуальний розвиток у межах самої економічної науки»;

в) розвиток математичних методів аналізу, філософії, соціології, психології. Так, Ф. Міровський у книзі «Більше тепла, ніж світла» стверджує, що теорія корисності сформульована за зразком термодинаміки, а неокласична економічна теорія Ї це переінакшена фізика XIX ст. ;

г) маржиналізм утверджувався в полеміці з історичною школою економічної теорії та марксизмом. Проте, перші праці попередників маржиналізму з'явилися раніше, ніж перший том «Капіталу» (1867). У 1890х рр. Е. БемБаверк, В. Парето, Ф. Візер використовували маржинальну теорію для критики марксистської теорії.

Перехід від класичної до неокласичної теорії в економічній літературі розглядається як наукова «маржинальна революція». Її змістом є кардинальний перегляд предмета і методу дослідження класичної економічної теорії, що мало революційний характер. Хронологічно це пов'язано з опублікуванням трьох книг: В. С Джевонса «Теорії політичної економії» (1871, Велика Британія), К. Менгера «Основи вчення про народне господарство» (1871, Австрія), Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії» (1874, Швейцарія), в яких вчені цілком незалежно один від одного використовували граничні величини як інструмент для аналізу змін економічних явищ, відкрили принцип спадної граничної корисності як основи для побудови нового виду статичної мікроекономіки. Видатний дослідник економічної думки М. Блауг писав, що в її історії це найкращий приклад «множинного» відкриттяБлауг М. Економічна думка в ретроспективі. - К. : Видво Соломії Павличко «Основи», 2001. - С. 270. . Власне термін «маржинальна революція» вперше використав один із засновників маржиналізму Л. Вальрас у 1886 р.

На першому етапі маржинальної революції (1870-1880ті рр. ) сформувався «суб'єктивно психологічний напрям» у політичній економії, який ґрунтувався на суб'єктивній теорії вартості, розробленій на основі принципу граничної корисності. Розвиток маржиналізму відбувався в межах австрійської (К. Менгер, Ф. Візер та Е. БемБаверк) та математичної, заснованої В. Джевонсом, а у її рамках Ї лозаннської (Л. Вальрас, В. Парето) шкіл економічної думки, що дає підстави стверджувати про формування маржиналізму як течії економічної думки.

На другому етапі маржинальної революції (90ті рр. ХІХ ст. ) започатковано неокласичний напрям економічної теорії. Його представники відмовилися від суб'єктивно психологічного підходу, поєднали маржиналізм із функціональним мікроекономічним аналізом, проголосили себе наступниками класичної політичної економії. Відмінною ознакою неокласичного напряму було формування національних шкіл: англійської (А. Маршалл, А. Пігу, Ф. Еджуорт), американської (Д. Б. Кларк), шведської (К. Вікселль, Г. Кассель). Уперше термін «неокласична теорія» використав американський економіст Т. Веблен.

Становлення неокласичної економічної теорії як цілісної теоретичної системи відбувалося в процесі формування її теоретичних і методологічних засад. Неокласики визнавали такі положення класичної політичної економії як економічний лібералізм, саморегулювання та рівноважний стан ринкової економіки, принцип «чистої економіки» незалежної від суспільної форми її організації, що абстрагується в економічному аналізі від історичного і національного підходів, типів і форм власності, ідеологічних та інших позаекономічних чинників.

Основні методи аналізу економічних процесів неокласиками базуються на метафізичній філософії та формальній логіці. Вони охоплюють:

· математичну формалізацію, зокрема використання граничних величин і математичних методів (функціонального аналізу, математичного моделювання);

· мікроекономічний підхід, трактування мікрорівноваги як результату взаємодії мікро одиниць (окремих фірм і споживачів), поведінковий аналіз;

· аналіз статичних рівноважних господарських систем, оскільки механізм досконалої конкуренції забезпечує «алокаційну ефективність» (повне використання економічних ресурсів);

· синтетичний підхід, що поєднує протилежні наукові підходи, традиції, методи наукових досліджень;

системно-функціональний метод, що дає змогу вивчати економіку як систему з певними функціональними зв'язками. Поєднання позитивного і нормативного методів пізнання. Перший спирається на філософію позитивізму, полягає в систематизації фактів, окремих суджень, даних чуттєвого досвіду. Критерієм істини є верифікація (перевірка гіпотези чи теорії), та фальсифікація. Нормативний метод спирається на філософію прагматизму, завдання науки визначається як пошук шляхів максимально можливої ефективної діяльності людини.

Історичний розвиток неокласичної економічної теорії можна узагальнити наступними періодами:

Ш остання третина XIX ст. - перша половина 30х рр. XX ст. -- період панування в теоретичній економічній науці. Однак, аналіз некласичною ортодоксією функціонування ринкового господарського механізму (економіка як сума окремих фірм; рівновага ринку через саморегулювання попиту та пропозиції; невтручання держави в економічне життя) не пояснював нові макроекономічні проблеми соціально-економічного розвитку і формування ринкової моделі недосконалої конкуренції;

Ш середина 30х рр. - 60ті рр. XX ст. -- період зменшення позицій неокласики через появу і розвиток кейнсіанської економічної теорії, перетворення її на визначальний напрям економічної теорії, формування кейнсіансько-неокласичного синтезу;

Ш 70ті рр. XX ст. - початок XIX ст. -- повернення неокласики як панівного напряму (мейнстриму) в структурі сучасної економічної науки, використання її досягнень представниками неоінституціоналізму, нового кейнсіанства та ін.

Неокласична економічна теорія є величезним надбанням цивілізації, залишається серцевиною мейнстриму економічної теорії, має теоретичне і практичне значення:

· сформулювала предмет економічної теорії, основні характеристики якого визнаються економічною наукою;

· розкриває роль людини в економічному розвитку, досягненні економічних результатів, трактує суб'єктивні мотиви поведінки господарюючих суб'єктів як вихідний момент економічної теорії;

· дозволяє достатньо точно прогнозувати поведінку суб'єктів ринку, розміри, структуру та динаміку попиту, з'ясовує умови ринкової рівноваги, особливості ціноутворення. Економісти оперують поняттями оптимізація, максимізація, мінімізація;

· сприяла поширенню економіко-математичного моделювання у практиці планування та прогнозування народного господарства;

· зробила внесок у розвиток методології економічної теорії, відкрила дорогу математизації економічної науки, виробила аналітичний апарат наукового пізнання.

Размещено на Allbest.ru