Історія економічної думки

Ш формування соціальної структури індустріального суспільства.

На думку більшості вчених процес індустріалізації започаткував промисловий переворот Ї це система економічних і соціальних змін, змістом яких був перехід від ручного мануфактурного виробництва до принципово нових техніки та технологій великого машинного фабричнозаводського виробництва; формування соціальної структури індустріального суспільства (власників капіталу (буржуазії) і найманих працівників). Промисловий переворот Ї це світовий історичний процес у розвитку промисловості, зумовлений науковотехнічним прогресом XVI?XVII ст. Він характеризується як загальними ознаками, так і певними особливостями у кожній країні. Батьківщиною промислового перевороту є Велика Британія, яка здійснила його в останній третині XVIII ст. ? середині XIX ст.



Етапи розвитку промислового перевороту:

· перехід від ручних знарядь праці до масової механізації та машинізації промислового виробництва через масове впровадження технічних винаходів; перехід від простої кооперації машин (використання однорідних машин) до системи машин;

· масове використання парового двигуна Ї енергетичної бази промисловості та транспорту;

· створення машинобудівної галузі промисловості (випуск засобів виробництва), у тому числі верстатобудування.

Промисловий переворот почався у легкій промисловості через необхідність зменшити авансований капітал і пришвидшити його оборот. Нагромаджений капітал і попит на засоби виробництва сприяли механізації важкої промисловості та транспорту.

Підсумки промислового перевороту:

· формування аграрноіндустріальної економіки, яка визначається як ранньоіндустріальна. Промисловість остаточне відокремилася від сільського господарства. Продовжувалося формування індустріального технологічного способу виробництва;

· пришвидшення розвитку науковотехнічного прогресу: наука почала набувати технологічної та матеріальновиробничої функцій, перетворюватися на безпосередню продуктивну силу, а виробництво Ї у сферу прикладання науки;

· основною формою організації промислового виробництва стала фабрика (завод) із стандартизованою, значно дешевшою, якіснішою продукцією ніж ремісничомануфактурна;

· переважання в загальному обсязі промислової продукції частки галузей групи «Б»;

· зростання темпів і валового промислового виробництва, підвищення продуктивності та інтенсивності праці;

· виникнення промислових міст і районів, урбанізація;

· формування соціальної структури індустріального суспільства, зростання чисельності та посилення концентрації промислових найманих робітників;

· зросло значення промислової буржуазії у політичному житті.

· утвердження економічного лібералізму;

· перехід від політики протекціонізму до вільної торгівлі (фритредерства), поглиблення міжнародного поділу праці (МПП), почався процес інтернаціоналізації міжнародного економічного життя.

14. Розпад феодалізму та генезис капіталізму в Японії. Революція Мейдзі

Перехід до індустр. сусп. в Японії відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та СІЛА, і мав ряд особливостей. До середини XIX ст. Японія була типовою аграрною країною, в якій панувала феодальна система господарства, формувалося мануфактурне вирво. Політична роздрібненість країни, складна соц. структура сусп. , в якій панівне становище займали самураї (біля 7% всього населення) гальмували становлення індустріального укладу. Селянство країни становило 80% від загальної ксті населення, купці та ремісники були малочисельним станом і не виявляли підприємн. активності. Країна перебувала у самоізоляції від зовн. світу. Зміни у розвитку Японії почали відбуватися з 1853 р. , коли невелика амер. ескадра під командув. комодора Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила Японію відкритися для торгівлі із США, а потім і з іншими державами. Торгівля з ек. о розвиненішими країнами мала негативні наслідки для японської ек. и, викликала соц. невдоволення, яке вилилося у революцію "Мейдзі" -- державний переворот 1868 р. , внаслідок якого було ліквідовано феодальний режим Токугава і започатк. процес модернізації. Важл. результатом революції була ліквідація феод. володінь та привілеїв. Однак аристократія отримала відшкод. готівкою та облігаціями, які були інвестовані у вирво, в індустріаліз. Була проведена аграрна реформа, яка змінила систему землеволод. , модернізувала тогочасне аграрне японське сусп. , створила умови для розвитку промисл. Держава відіграла важливу роль в індустріаліз. -- уряд створював свої власні підпрва -- взірцеві фабрики та корабельні, що діяли як державні із шир. залученням іноземних експертів для їхнього керівництва. Згодом уряд передав ці підпрва у приватні руки за низькими цінами. Уряд виконував фції науково-дослідної і дослідно-конструкторської установи для нових підприємців і поступово перестав брати безпосередню участь у вирчому процесі. Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної роб. сили, люди всіх станів стали вільними, а приватна власність і приватне підпрво стали захищеними від сваволі старої аристократії. Крім цього, уряд всіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти. В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїнисамураї, які привнесли в нову ділову етику традиції старого самурайського кодексу -- чесність, відданість справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підпрва. Важл. роль в індустріаліз. Японії відіграв інозем. капітал, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Це хоч і затримувало "злет" ек. и, але робило її стійкою та надійною у наступні десятиліття. Становл. індустр. сусп. в Японії сприяла аграрна та інші реформи 70х років XIX ст. Вони ліквідув. феод. права самураїв на землю, закріпили зем. наділи за селянами. Правда, значна част. селянства залишалася мало та беззем. У країні почався промисл. переворот і одночасно індустріаліз. , які проходили прискореними темпами. Разом з тим напередодні І св. в. Японія залишалася аграрно-індустріальною країною, 60% її населення було зайняте в с/г.



15. «Пруський» та «американський» шляхи розвитку капіталізму в с/г. Економічні погляди Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Ж. Б. Сея. Закон Сеяяя

Найвизначнішим економістом Великої Британії був Девід Рікардо (1772-1823) Ї представник класичної політичної економії, послідовник і водночас активний опонент А. Сміта.

Економічні ідеї Д. Рікардо знайшли відображення у багатьох працях. Найвідоміша з них Ї «Засади політичної економії та оподаткування» (1817), в якій він виклав свою систему економічних поглядів. Книга складається із 32 глав. У першій частині (гл. І-ХІІ) досліджуються основи економічної теорії, у другій (гл. ХIII-ХІХ) Ї питання ефективного оподаткування, у третій (ХХ-ХХХІІ) дається критичний аналіз основних економічних теорій того часу.

У працях Д. Рікардо чітко простежується ідея прихильності до концепції економічного лібералізму та політики фритредерства. Економіка досліджується як складна система, підпорядкована дії об'єктивних законів і механізмів саморегулювання. Прагнучи виявити глибинну сутність економічних явищ і процесів, Д. Рікардо у своїх дослідженнях широко використовував діалектичний метод. Економічні процеси і явища розглядав у різноманітності їх форм і протиріч.

Методологія Д. Рікардо. Трактування предмета політичної економії.

Для методології дослідження економічних процесів і явищ Д. Рікардо є характерним:

· механістичний матеріалізм як філософська основа, визнання економічного розвитку об'єктивним і закономірним процесом;

· визнання предметом дослідження політичної економії зростання багатства нації, головним завданням Ї виявлення законів розподілу суспільного багатства, яке представляють продукти матеріального виробництва;

· послідовне і неухильне дотримання теорії вартості, визнання основним джерелом багатства праці;

· ідея особистого інтересу як головної рушійної сили розвитку суспільства;

· концепції економічного лібералізму, вільної конкуренції та невтручання держави в економічне життя;

· захист політики фритредерства для економічного розвитку суспільства;

· поєднання абстрактного методу з кількісним аналізом для визначення кількісних характеристик економічних явищ.

Проблеми ринкової економіки та вільного підприємництва Д. Рікардо розробляв у трудовій теорії вартості, теорії капіталу та грошей, теорії розподілу доходів, теорії відносних (порівняльних) переваг у міжнародній торгівлі.

Трудова теорія вартості посідає центральне місце у дослідженнях Рікардо. Заперечуючи смітівську оцінку вартості (як результат додавання зарплати, прибутку та ренти), вчений обґрунтував монічне визначення вартості товару: вона залежить від кількості праці, необхідної для його виробництва, незалежно від того, в якому стані розвитку знаходиться суспільство Ї у примітивному чи розвиненому, і не може визначатися винагородою, яка виплачується за цю працю. Вартість первинна по відношенню до форм розподілення, не може визначатися доходами. Визначення вартості робочим часом є абсолютним, загальним законом, а співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів є єдиним засобом, який може озброїти людей правилом обміну цих товарів.

На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо виокремив поняття «вартість» і «багатство». Вартість Ї це праця, яка залежить від важкості чи легкості виробництва. Багатство Ї це різноманітні споживчі вартості, що знаходяться у розпорядженні людей. Багатство збільшується із зростанням кількості споживних вартостей, з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці;

Д. Рікардо сформулював положення про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виготовлення й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. Підкреслював, що вартість товару регулюється не фактично затраченою працею окремого виробника, а працею, суспільно необхідною для виробництва товару за найгірших умов. Тобто він розмежував працю на індивідуальну і суспільно необхідну.

Розмежував працю на живу і уречевлену у засобах виробництва. На відміну від А. Сміта, затрати капіталу Д. Рікардо розглядав як раніше витрачену працю, включаючи її у вартість товару.

Теорія капіталу та грошей. Капітал вчений розглядав як головний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного щоб привести в рух працю. На думку вченого, капітал Ї категорія вічна, тому знаряддя праці первісної людини також є капіталом. Розвиваючи теорію капіталу, Д. Рікардо:

Ё обґрунтував висновок про правомірність існування прибутку. Через відмінності у величині прибутку виникають переміщення капіталу із однієї сфери застосування до іншої. Це означало розкриття механізму міжгалузевої конкуренції капіталів;

Ё поділяв капітал на основний та оборотний, пов'язував відмінність з часом обігу капіталу, вважав, що вартість товару залежить також від часу функціонування основного капіталу та швидкості його обігу.

У теорії розподілу доходів Д. Рікардо виходив з пріоритетності проблем розподілу в економічній теорії. Ґрунтуючись на ідеї трьох факторів виробництва, досліджував механізм розподілу доходу нації між трьома класами суспільства (власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і власниками робочої сили або найманими робітниками) з метою виявлення частки доходу кожного із них (ренти, прибутку і заробітної плати) на різних стадіях суспільного розвитку або пропорції поділу національного продукту.

Сутність ренти Д. Рікардо визначав як частку продукту землі (вільного дару природи), яка виплачується землевласнику за користування нею.

Визначаючи заробітну плату як дохід робітника, плату за працю, Д. Рікардо:

Ё аналізував, як і його попередники, природну і ринкову ціну праці. Природну ціну визначав як суму життєвих засобів, необхідних для існування робітника та членів його родини. Ринкову ціну -- як суму грошей, що дійсно сплачується під впливом попиту і пропозиції. Номінальна зарплата є грошовим виразом ціни праці і реальною зарплату як її натуральний вираз;

Ё вважав, що динаміка величини заробітної плати має регулюватися виключно «природним законом», а не державою. Перевищення ринкової ціни праці над природної ціною (фізіологічно прожитковим мінімумом) може призвести до швидкого розмноження населення і як наслідок -- до погіршення умов життя;

Ё зробив висновок, що із розвитком капіталізму заробітна плата має тенденцію до зменшення, а становище робітників -- до погіршення.

Прибуток Д. Рікардо вважав основною формою доходу, розглядав його, по-перше, як частину (або надлишок) вартості, яка залишається після вирахування від неї заробітної плати, по-друге, як дохід підприємця на вкладений у виробництво капітал. На основі аналізу прибутку Д. Рікардо зробив такі висновки:

Ё робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує;

Ё прибуток залежить від розміру заробітної плати. Залежність обернена: при збільшенні прибутку зменшується заробітна плата і навпаки;

Ё прибуток має природну тенденцію до зниження через дію закону спадної родючості землі. На думку Д. Рікардо, з падінням природної родючості ґрунтів, ціни на продовольство і працю зростають, а величина прибутку відповідно зменшується;

Ё існують фактори, які протидіють падінню норми прибутку. До них вчений відносив вдосконалення машин, які застосовують у виробництві предметів споживання, а також відкриття в агрономічної науці.

У теорії порівняльних переваг у міжнародній торгівлі Д. Рікардо доводив, що кожна країна, яка немає абсолютних переваг при виробництві будь-якого товару, повинна спеціалізуватися на виробництві товару з порівняльними перевагами, що створює максимальну порівняльну ефективність.

Виходячи з теорії порівняльних переваг, необхідною умовою існування міжнародної торгівлі виступає виробництво однакових товарів з різними альтернативними витратами. Торгуючи між собою, країни можуть реалізувати свої відносні (порівняльні) переваги, відмовившись від виробництва менш ефективного товару, спеціалізуючись на виробництві більш ефективного. Теорія обґрунтована на прикладі двох країн -- Англії і Португалії і двох видів товарів -- сукна і вина.

Внесок Д. Рікардо в економічну науку. Він завершив створення класичної політичної економії, серед видатних економістів світу займає друге місце після А. Сміта. Заснував рікардіанську школу в політекономії. Його учнями були Дж. МакКуллох, Дж. С. Мілль, Н. Сеніор, які систематизували, популяризували і продовжували розробляти окремі положення його вчення. К. Маркс використав вчення Д. Рікардо як базову основу власних теорій вартості, додаткової вартості, середнього прибутку тощо. Абстрактний метод вченого використовували представники математичної школи. Одночасно теорію Д. Рікардо критикували С. Сісмонді. Ш. Прудон, Ф. Ліст, соціалісти.

Економічне вчення Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834) -- священика, професора і завідувача кафедри сучасної історії та економії в коледжі ОстІндської компанії, представника англійської класичної політичної економії.

Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у найбільш відомих працях «Дослідження про закон народонаселення» (1798), «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Основи політичної економії» (1820), «Міра цінності» (1823). Праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.

Т. Мальтус зробив значний внесок у розвиток теорій трудової вартості, заробітної плати, ренти, нагромадження, реалізації (недоспоживання), «третіх осіб». Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.

У теорії вартості Т. Мальтус:

· піддав критиці трудову теорію вартості Д. Рікардо, спирався на ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус стверджував, що вартість утворюється всіма факторами виробництва, які витрачаються. До останніх зараховував живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Ідея, за якою величина вартості товару визначається витратами його виробництва, лягла в основу теорії витрат виробництва;

· не пов'язував прибуток безпосередньо з працею, розглядав як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, частину витрат виробництва. Живу працю найманих робітників вчений трактував як джерело лише заробітної плати, іншої частини вартості товару.

У теорії заробітної плати Т. Мальтус використовував оплату праці як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. Згідно з розробленим ним законом заробітної плати, стабільна рівновага населення у суспільстві підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Необхідність постійного збереження низького рівня заробітної плати в суспільстві, на думку вченого, пов'язана з недопущенням приросту населення та дією закону спадної родючості ґрунтів. В теорії заробітної плати Т. Мальтус стверджував, що природний рівень заробітної плати:

· може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. Зростання попиту на працю, стверджував Т. Мальтус, призведе до збільшення заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Створення умов сприятливих для зростання чисельності населення в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці. Результатом цього стане зменшення заробітної плати і обмеження зростання населення в наступному періоді;

· у різних країнах може суттєво відрізнятися. При цьому в країнах, де найменший фізично необхідний мінімум засобів існування -- найгірші умови життя. Для прикладу були взяті Англія, де основу харчування робітників складала пшениця, і Ірландія, де основним продуктом харчування була картопля. Виходячи з того, що ринкова ціна пшениці вища від ринкової ціни картоплі, то заробітна плата англійського робітника була вищою, ніж ірландського. Результатом цього, вважав вчений, є «ірландські халупи та лахміття»;

· визначається не номінальною заробітною платою (абсолютною сумою грошей), яку отримує робітник, а реальною, яка залежить від ціни засобів існування, тобто саме такою кількістю необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою номінальну заробітну плату;

· не допускає зрівняльності у доходах. Т. Мальтус вважав, що «рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці та не сприяє перемозі над природними лінощами. Неминучою є бідність, до якої дуже швидко має привести будьяка система рівності».

У теорії ренти на основі аналізу можливостей збільшення продуктивності сільськогосподарської праці в умовах обмеженості природних ресурсів Т. Мальтус дійшов висновку, що перехід до обробітку гірших ґрунтів внаслідок збільшення чисельності населення став причиною виникнення додаткового доходу (диференційної ренти І) власників більш родючих земельних угідь. Учений розрізняв диференційну ренту І від диференційної ренти ІІ. Диференційну ренту І вчений визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості. Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обґрунтував існування додаткового доходу, тобто ренти іншого виду -- диференційної ренти ІІ. Додатковий дохід другого виду привласнюють ті, хто вкладає капітал, здійснює інтенсифікацію виробництва.

Аналізуючи спосіб розподілу сукупного продукту та взаємозв'язок між попитом, споживанням і заощадженням, Т. Мальтус виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації, висунув свою теорію реалізації (недоспоживання). Згідно цієї теорії, у межах суспільства, що складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів. Внаслідок цього виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. Тому Т. Мальтус не поділяв оптимізму «закону ринків» Ж. Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов'язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.

Розв'язання проблеми реалізації створеного надлишкового продукту Т. Мальтус пов'язував з теорією «третіх осіб». Суть теорії «третіх осіб» в тому, що проблеми реалізації та загальних криз надвиробництва за умов капіталізму можуть бути вирішені за рахунок невиробничого споживання так званих «третіх осіб», до яких були віднесені державні службовці, землевласники, священики, військові. Ці соціальні верстви населення купують, нічого не виробляючи, і тим самим роблять можливим реалізацію прибутку капіталістів. Вони отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари та послуги.

Основною ідеєю теорії народонаселення є залежність добробуту суспільства від чисельності та темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.

Теорія народонаселення базується на теорії рівноважного стану, законі спадної родючості ґрунтів, розробленому А. Тюрго, біологічному законі розмноження, законі спадної віддачі ресурсів, який він сформулював.

Згідно теорії рівноважного стану суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення; при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення; ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.

Згідно закону спадної родючості ґрунтів, кожне додаткове вкладення праці й капіталу в обробіток землі з певного моменту супроводжується зниженням додаткової врожайності, Т. Мальтус дав йому своє трактування. За міркуванням вченого, суть закону спадної родючості землі полягає в тому, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність, навпаки, знижується. На підставі цього Т. Мальтус зробив висновок, що земля не зможе прогодувати населення планети, яке швидко зростає.

Згідно біологічного закону розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот і навпаки, зменшення засобів існування -- стримує. З точки зору цього закону надлишок населення об'єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.

Суть сформульованого Т. Мальтусом закону спадної віддачі ресурсів полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Таке має місце і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно. Зменшення приросту продукту пов'язується з тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших.

Т. Мальтус сформулював закон народонаселення, зміст якого полягає в тому, що за сприятливих обставин, зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування -- в арифметичній. За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії -- 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256. . . ), а виробництво продовольства - в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. . . ), то в результаті через два століття кількість населення буде співвідноситись до засобів існування як 256 до 9, через три століття -- як 4096 до 13, а по завершенню 2000 років це відношення було б безмежним і незліченим.

Головна і постійна причина бідності -- невраховування суспільством природних законів і людські пристрасті, надмірно швидке розмноження людей; розв'язання проблеми бідності не залежить від суспільної системи, способу розподілу майна, допомогти не можуть ніякі революції і соціальні реформи; подолати бідність можна лише за рахунок скорочення чисельності населення, регулювання природної рівноваги між кількістю населення і відповідними засобами існування. Засобами проти надмірного розмноження можуть бути або «моральне приборкання» (свідоме утримування від шлюбів незаможних, відмову бідного населення від народжування дітей ), або -- пороки і всілякі нещастя (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).

Промисловий переворот у Франції почався у першому десятилітті та завершився у кінці 60х рр. XIX ст. В історії промислового перевороту визначають три періоди: перша третина XIX cт. Ї початок промислового перевороту; 1830?1840і рр. Ї розгортання промислового перевороту; 1850?1870і рр. Ї завершальний етап.

Еволюція класичної політекономії у Франції пов'язана з творчістю Жана Батиста Сея (1767-1832) Ї відомого французького вченогоекономіста. Його погляди сформувались під впливом А. Сміта, Т. Мальтуса, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Він став засновником французької школи економічної думки в класичній політичній економії.

Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб'єктів ринкової економіки. Свої економічні ідеї виклав у працях: «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» (1803), «Англія та англійці» (1814), «Катехізис політичної економії» (1817), «Повний курс політичної економії» (1828-1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

· обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив'язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченогоекономіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такийто факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати поради щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

· виклав своє бачення предмета політичної економії. Визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об'єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;

· висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне узагальнення від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне узагальнення від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);

· завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Вважав, що продуктивною є будьяка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця (лікаря, вчителя та ін. ) у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;

· не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його «хибний висновок» стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголосив, що корисність є «першоосновою цінності». Розвиваючи «теорію корисності», Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що «ціна предмета слугує. . . правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі, якщо не було впливу інших обставин» Сей Ж. Б. Трактат по політической экономии // Сей Ж. Б. Трактат по политической экономии. Бастиа Ф. Экономические софизмы. Экономические гармонии. - М. : Дело, 2000. - С. З1. ;

· обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва Ї праця, капітал і земля Ї формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;

· визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Зазначав, що за допомогою машин відбувається зменшення витрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей. Машина, на його думку, витісняє робітників, а потім викликає зростання зайнятості і приносить їм «найбільшу користь», здешевлюючи виробництво продукції. Через це робиться висновок, що робітничий клас більше за інших зацікавлений в технічному вдосконаленні виробництва;

· розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку, що здатний взяти на себе відповідальність за успіх чи невдачі виробництва. Вважав їх ініціативними діловими людьми, здатними до новаторства, носіями технічного прогресу, розсудливими, чесними. Відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається з двох частин: прибутку, або процента на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості, та підприємницького доходу, або прибутку від використання капіталу як винагороди за підприємницькі здібності;

· розробив теорію ринків, яка пізніше одержала назву «закон ринків», або «закон Сея». Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва. Пропозиція створює відповідний їй попит, оскільки в ринковій економіці відбувається обмін продуктів на продукти, а кожний продавець виступає водночас і покупцем, отже, сукупний попит і сукупна пропозиція Ї взаємозалежні.

1. обґрунтував на ґрунті «закону ринків» можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Надвиробництво неможливе, оскільки в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються. Збут для продуктів створюється самим виробництвом. Кожний продукт з моменту свого вироблення, створює збут для інших продуктів на повну суму своїй цінності. Вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках, розглядав досягнуту рівновагу між ними лише в середньому як тенденцію. Якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено менше, ніж потрібно. Для того, щоб продати товари, яких вироблено занадто багато, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їх додаткова пропозиція збільшить попит на інші товари.

16. Система економічних поглядів К. Маркса. Історичне значення марксизму

Марксизм як напрям класичної політичної економії, що претендував на вдосконалення теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу, виник у 40х рр. ХІХ ст.

Засновники марксизму Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895) були сучасниками і свідками становлення та утвердження капіталістичного ладу. Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

· соціальноекономічні наслідки промислового перевороту;

· загострення соціальних суперечностей в результаті погіршення становища найманих робітників, викликаного зростанням фізичних, психічних, нервових навантажень, виникнення масового безробіття та жахливої злиденності;

· соціальні потрясіння і боротьба робітничого класу за свої права у загрозливих формах (збройні повстання і масовий чартиський рух на захист прав робітників);

· періодичні кризи надвиробництва і потрясіння ринкової економіки.

Активна участь К. Маркса і Ф. Енгельса у революційнодемократичному русі, прагнення довести необхідність соціальноекономічних перетворень і дати теоретичне обґрунтування боротьби пролетаріату проти буржуазії спонукали їх до аналізу економічних явищ і процесів з метою обґрунтування неминучості загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей. До середини ХІХ ст. соціальноекономічний розвиток країн Західної Європи нагромадив новий матеріал для теоретичних узагальнень, а антифеодальні революції і збройні повстання робітників підводили до думки про неминучість зміни суспільного устрою насильницьким шляхом. Водночас соціальноекономічні потрясіння капіталізму сприяли зростанню популярності соціалістичних ідей. Саме ці обставини і визначили напрямки дослідження марксизму, його популярність серед пролетаріату.

Суттєво модернізував існуючу теорію суспільного прогресу, марксизм увібрав в себе багато досягнень наукової думки. Його ідейнотеоретичними джерелами були англійська класична політична економія, зокрема вчення Д. Рікардо; німецька філософія (діалектика Г. Гегеля і матеріалізм Л. Фейєрбаха); французький утопічний соціалізм.

На основі цих джерел К. Маркс створив власну теоретичну систему, яка базується на дослідженні внутрішніх суперечностей капіталізму як рушійної сили його еволюції.

Система економічних поглядів К. Маркса. Економічні погляди К. Маркса знайшли найповніше відображення в його праці «Капітал», виданої в IV томах. Ключовою проблемою І тому «Капіталу» із підзаголовком (Процес виробництва капіталу) є теорія додаткової вартості як основа розвитку і вираження відносин найманої праці і капіталу. В ІІ томі «Капіталу» (Процес обігу капіталу) центральною є теорія відтворення як єдність виробництва та обігу індивідуального і суспільного капіталу. Теорія «перетворених форм» додаткової вартості: прибутку, процента, торговельного прибутку і земельної ренти розглядається в ІІІ томі «Капіталу» (Процес капіталістичного виробництва, взятий в цілому). Критичному огляду відомих на той час економічних теорій, з погляду трактування суті і форми розподілу додаткової вартості, присвячений IV том «Капіталу» (Теорії додаткової вартості).

Центральним елементом економічної теорії К. Маркса є вчення про вартість і додаткову вартість. Розвиваючи теорію трудової вартості класичної політичної економії К. Маркс:

по-перше, вважав, що єдиним джерелом вартості є праця, а точніше соціально визначена людська діяльність. Величина ж вартості товару вимірюється суспільно необхідним часом, затраченим на його виробництво.

по-друге, розкрив відмінності між категоріями «вартість» і «ціна» (ціна як грошовий вираз вартості товару відхиляється від останньої під впливом коливань попиту і пропозиції).

по-третє, вказав, що в процесі реалізації товару відбувається роздвоєння вартості на споживну вартість і мінову вартість, в основі якого лежить двоїстий характер праці.

по-четверте, зазначив, що вартість товару визначається не кількістю робочого часу, затраченого на його виробництво, а часом на його відтворення.

При обґрунтуванні теорії додаткової вартості К. Маркс вводить поняття товар «робоча сила», (сукупність фізичних і духовних здібностей людини), який , як і будьякий інший товар, має дві властивості: вартість, яка визначається робочим часом, необхідним для його відтворення; споживна вартість Ї визначається вартістю, яку вона створює.

Споживна вартість товару робоча сила має бути завжди більшою, ніж вартість, і, в цій специфічній його особливості К. Маркс вбачав таємницю капіталістичної експлуатації. Різниця між вартістю робочої сили і новою вартістю, створеною робітником (споживною вартістю) і є додатковою вартістю. Час, протягом якого виробляється вартість, що рівна вартості робочої сили Ї це необхідний робочий час (необхідна праця), а решта часу, протягом якого створюється додаткова вартість Ї це додатковий робочий час (додаткова праця). Для визначення рівня експлуатації робочої сили капіталом К. Маркс вводить поняття норма додаткової вартості, величина якої визначається через співвідношення додаткової праці до праці необхідної.

Із теорією додаткової вартості тісно пов'язана теорія заробітної плати. На відміну від представників класичної політичної економії, які розуміли під заробітною платою плату за працю, К. Маркс трактує її як плату за робочу силу. Вона є перетвореною формою вартості і ціни робочої сили, еквівалентною ціні засобів, необхідних для її відтворення (утримання робітника і членів його родини). Рівнями виміру її величини служать номінальна і реальна заробітна плата.

Важливою складовою в економічній системі К. Маркса є теорія грошей і капіталу. Вчений дає власне тлумачення природи грошей як специфічного товару, який стихійно виділився із товарної маси в процесі еволюції обміну і став відігравати роль загального еквівалента Ї виразника вартості усіх інших товарів. При цьому гроші виконують п'ять функцій:

· міру вартості Ї виражають вартість всіх інших товарів в певній кількості (масі) грошей;

· засіб обігу Ї виступають посередниками між товарами у процесі їх обігу;

· засіб утворення скарбів (засіб нагромадження) Ї для заміни товарної форми грошовою;

· засіб платежу Ї відчуження товарів в часі від їх оплати;

· світових грошей, коли гроші за межами внутрішньої сфери обігу функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб або як матеріалізація багатства взагалі.

Між грошима і капіталом існує тісний зв'язок, адже гроші, з точки зору К. Маркса, водночас є і певною формою існування капіталу. В умовах капіталістичного виробництва рух грошей описується формулою Г - Т - Г¹, де Г¹ = Г + ?Г, тобто дорівнює первісно авансовій сумі плюс деякий приріст. Саме цей рух грошей і перетворює їх в капітал. Тобто капітал виступає як самозростаюча вартість і є засобом експлуатації робочої сили.

Новим для економічної науки стало положення К. Маркса про органічну будову капіталу, яка передбачає поділ капіталу на дві вартісних частини: постійний капітал Ї вартість засобів виробництва і змінний капітал Ї вартість робочої сили. Цей поділ дозволив йому проаналізувати специфіку руху цих частин капіталу і специфіку їх впливу на величину додаткової вартості і вартості створюваного продукту.

Виокремлення в структурі капіталу основного і оборотного дозволяє К. Марксу показати специфіку перенесення їх вартості при виробництві продукту (основний капітал переносить свою вартість по частинах, а оборотний капітал Ї одразу).

Важливе місце в системі економічних поглядів К. Маркса займають теоретичні узагальнення, які були зроблені ним при аналізі процесу нагромадження капіталу:

· перетворення додаткової вартості в капітал веде до зниження середньої норми прибутку внаслідок зростання органічної будови капіталу;

· відбувається відносне скорочення частки найманої праці у суспільному продукті (в процесі нагромадження капіталу виникає відносно надлишкове населення Ї суть закону народонаселення);

· нагромадження багатства у капіталістів і нагромадження злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і моральної деградації робітничого класу Ї є абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження;

· гонитва за додатковою вартістю, яка є спонукальним мотивом і кінцевою метою капіталістичного виробництва, неминуче призводить до погіршення становища робітничого класу, загострення класової боротьби, закономірним наслідком якої є зміна існуючого соціального устрою.

Значний внесок в розвиток економічної думки зроблено К. Марксом при аналізі процесу суспільного відтворення. В його моделюванні кругообігу суспільного продукту створено основоположну схему, яка описує взаємозв'язок між галузями, які випускають засоби виробництва і предмети споживання. При цьому робиться наголос на важливості дотримання пропорцій як в структурі виробленого продукту в масштабах суспільства, так і в структурі вартості даного продукту (умови для відтворення капіталу).

Проблема відтворення цікавила К. Маркса не для того, щоб дослідити умови збалансованої підтримки макроекономічної рівноваги, а довести існування внутрішньо системних чинників її постійного порушення, які постійно викликатимуть кризи надвиробництва. В подальшому К. Маркс запропонує власну концепцію економічних криз надвиробництва, яка стане вихідним пунктом для багатьох дослідників економічної теорії.

Причини економічних криз К. Маркс вбачав у відсутності автоматичного зростання сукупного попиту слідом за розширенням виробництва, нерівномірності відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, з інтервалом у 10-12 років.

К. Маркс запропонував оригінальну теорію розподілу доходів, суть якої полягає у тому, що всі доходи промислових, торговельних і грошових капіталістів, а також землевласників (прибуток, процент і земельна рента) є результатом розподілу ними додаткової вартості, створеної найманими працівниками у сфері матеріального виробництва. На основі цього робиться висновок, що всі вони, незалежно у якій господарській сфері б не діяли, є експлуататорами.

Вся система економічних поглядів Маркса була підпорядкована доказу експлуататорської суті капіталізму і обґрунтуванню неминучості його загибелі в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей.

Аналізуючи процеси розвитку концентрації та централізації капіталу, поглиблення кооперації праці, він приходить до висновку про неминучість загострення суперечностей між суспільним характером виробництва та приватним характером привласнення його результатів. Наступить певний момент, коли усуспільнення праці стане несумісним з «капіталістичною оболонкою», що і призведе до соціалістичної революції, до встановлення диктатури пролетаріату і до створення нового суспільного устрою Ї комунізму.

Проте слід відмітити, що у працях К. Маркса і Ф. Енгельса немає розробленої наукової моделі соціалізму, а є лише деякі загальні положення, які відобразили їх бачення комуністичного суспільства:

1. Комуністичне суспільство у своєму розвитку пройде дві стадії: перша Ї соціалізм і друга Ї комунізм. Спільними рисами обох стадій будуть:

· утвердження суспільної власності, рівність усіх трудящих щодо засобів виробництва;

· відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей;

· відсутність експлуатації, колективізм, планомірне і безкризове ведення господарства.

2. Для соціалізму характерним буде збереження деяких рис попередніх суспільних устроїв: поділу праці, розподілу за працею, держави.

3. При комунізмі відбудеться докорінна перебудова людського суспільства; не буде ніяких суперечностей, характерних попереднім устроям і людське суспільство житиме за принципом «від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Таким чином, можна підсумувати, що теоретичний спадок К. Маркса є важливим та багатим за змістом напрямом економічної думки, характеризується глибиною узагальнень, логічною строгістю аргументації, органічної єдності історичного та логічного аналізу.

Серед найважливіших здобутків марксизму слід відмітити:

· збагачення методології дослідження економічних і соціальних явищ, створення оригінального аналітичного апарату наукового аналізу;

· обґрунтування концепції історичної єдності людського суспільства;

· глибоке дослідження еволюції індустріально ринкового господарства, виявлення важливих рис капіталістичної економічної системи;

· розвиток теорії суспільного відтворення і його циклічності;

· поглиблення трудової теорії вартості.

Водночас сучасна оцінка економічної теорії К. Маркса дає змогу виявити її суттєві обмеження та вразливі місця, у тому числі:

· тенденційність, політичну упередженість і запрограмованість кінцевих результатів наукового дослідження;

· претензію на володіння абсолютною істиною, жорстку непримиренність до інших теоретичних позицій, визначення власного учення єдино науковим;

· переконання у тому, що стрижень історії становить боротьба класів на основі антагоністичності їх інтересів;

· однофакторний аналіз вартості, ціни та доходів на основі визнання пріоритетності єдиного ресурсу Ї праці.

Незважаючи на висловлені зауваження, сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого неможливо уявити сучасну економічну науку.

17. Економічні причини і наслідки І світової війни

Економічні наслідки Першої світової війни

Перша світова війна (1914-1918 рр. ) Ї це наслідок боротьби індустріальних держав за переділ світових сфер впливу. У ній було задіяно 34 суверенні держави з 56, у військових діях брали участь 74 млн осіб, з яких загинуло 10 млн, було травмовано 20 млн, загинуло від голоду та епідемій 10 млн. За оцінками економістів, видатки на військові потреби воюючих держав збільшились у 20 разів (208 млрд дол. у цінах відповідних років) і перевищили в 12 разів золотий запас європейських країн. Було знищено третину національного багатства Європи. На війну працювало 40 тис. підприємств і 13 млн зайнятих у країнах Антанти та відповідно 10 тис. і 6 млн у країнах Троїстого союзу. Лише дві країни Ї США і Японія Ї у роки війни збільшили національне багатство. США остаточно утвердилися як лідер світового економічного розвитку. Японія встановила монополію на торгівлю у Південно-східній Азії.

У роки війни було введено жорстку державну регламентацію господарської діяльності. Практично в усіх країнах склалася етатистська система економічних відносин.

США за роки Першої світової війни перетворилися на високо розвинуту індустріальну державу, наймогутнішу країну світової економіки. Національне багатство цієї держави зросло на 40%, тут було сконцентровано 1/2 золотого запасу світу. В ході промислового піднесення вартість продукції збільшили з 23,9 до 62 млрд дол. Пришвидшився процес концентрації промисловості та банківської системи. На початок 1920х рр. 2/3 промислового виробництва та 50% робітників було сконцентровано у найбільших монополіях. Кількість робітників досягла 60% зайнятих, міське населення становило понад 50%.

Держава провела систему заходів щодо регулювання економіки: надала монополіям державні замовлення, кредити, спрямувала державні інвестиції в галузі, пов'язані з військовим виробництвом, створила управління з контролю над сферами економіки, діяльність яких координувала військово-промислова рада. Державне регулювання мало обмежений характер, поширювалося на галузі, що відчували дефіцит у матеріальних ресурсах.

Змінився міжнародний фінансовий статус США. Країна ліквідувала майже половину заборгованості, стала кредитором багатьох держав на загальну суму 15 млрд дол. , у тому числі приватні інвестиції становили 7 млрд дол. У світовій фінансово-кредитній системі панівне місце зайняв американський долар. США встановили своє економічне панування у Латинській Америці, торгівля з країнами якої впродовж 1913-1920 рр. збільшилася на 40%.

У 1920 р. США, населення яких становило 6% від світового, виробляли понад половину світової промислової продукції, 1/2 вугілля, 2/3 нафти, 3/5 чавуну і сталі, 85% автомобілів.

У Великій Британії різко зменшилися основні показники: національного багатства Ї на половину; промислового виробництва Ї на 20%; експорту товарів Ї удвічі. Розвивалися лише галузі, що працювали на військову промисловість (металургійна, хімічна, виробництво зброї). Згідно зі статистичними даними, Велика Британія втратила 743 тис. чол. вбитими, збільшилися видатки на військові потреби з 19% від національного доходу в 1914 р. до 56,3% у 1916 р. , загальні витрати становили до 11 млрд ф. ст. , внутрішній державний борг збільшився у 12 разів і досяг 7,8 млрд ф. ст. , зовнішній борг Ї 1,15 млрд ф. ст. , з яких 850 млрд ф. ст. або 4 млрд дол. Ї це борг перед США (виплати складали до 40% від держбюджету країни впродовж багатьох років). Світова фінансова столиця з м. Лондона перемістилася в м. Нью-Йорк.

За Версальським мирним договором Велика Британія як країна переможниця отримала значну частину репарації з Німеччини для покриття господарських витрат, збільшила за рахунок Німеччини і Туреччини свої колонії, територія яких досягла 35 млн кв. км, а населення Ї близько 450 млн осіб.

Загалом Велика Британія послабила позиції у світовому господарстві та міжнародних економічних зв'язках.

У Франції загальні втрати в ході війни оцінюються в 134 млрд золотих франків. Людські становили убитих 1,4 млн і покалічених 0,7 млн осіб, тобто понад 10% працездатного населення. Німеччина окупувала і зруйнувала господарство 10 найрозвиненіших департаментів Франції. За 1914-1918 рр. промислове виробництво скоротилося на 40%, сільськогосподарське Ї на третину, експорт Ї майже на половину. Пришвидшилася індустріалізація економічно відсталих південних департаментів. Нестача палива та сировини змушувала промисловців інтенсифікувати виробництво шляхом упровадження нових техніки і технологій, раціоналізації виробництва. Країна імпортувала значну частину сільськогосподарської продукції.