Історія економічної думки

Східну модель характеризують економічне зростання на основі посилення ролі племенвождівств в організації виробництва, редистрибутивно-господарська форма концентрації суспільного додаткового продукту та перетворення його на престижні цінності, колективне виробництво, розвиток протоміст. Вона реалізувалася на території Близькосхідно-Передньоазійського регіону (так званого близькосхідного локомотиву або центру випереджаючого розвитку), Індії та Китаю. Західна модель реалізувалася на території Євразії в умовах неполивного землеробства і утвердження окремого домогосподарства як самостійної соціально-економічної одиниці, забезпечив вихід на цивілізаційний рівень в умовах раннього залізного віку. Відокремлення тваринництва як самостійної сфери діяльності від землеробства, скотарських племен від землеробських оцінюється як перший суспільний поділ праці.

4. Економічний розвиток Стародавнього Сходу

Відповідно до соц. структури складалися і взаємовідносини між державою та суспільством у цілому. Якщо в Європі з античних часів держава сприяла розквіту пануючого класу, якщо там суспільство в особі приватних власників завжди домінувало над державою, а держава була служницею суспільства, то на Сході все було інакше. Держава там ніколи не була “надбудовою” над соцек. відносинами сусп. Вона в особі причетних до влади соціальних верхів не лише виконувала функції панівного класу (“державаклас”), а й була провідним елементом базисної структури сусп. Більше того, вона мала абсолютну владу над сусп. , підкоряла його. Відповідно абсолютизувалися і сама структура, і система панівних ідей (ідеологія). Підкорене державою сусп. в різних сх структурах мало різний вигляд. У Єгипті, напр, суспва як такого майже не існувало взагалі: воно практично розчинялося в інститутах всемогутньої держави. В Китаї сусп. існувало на рівні ідей та окремих організацій. В Шумері та Вавилоні сусп. в цілому та індивіди, як його складова, зуміли захистити навіть деякі формальні права, відображені в системі законів. Нарешті, в Індії сусп у формі варн та каст, у вигляді класичної громади у певному розумінні навіть виходило на перший план. Щоправда, індійське “передове” сусп не заперечувало панівної ролі держави як системи інститутів і верховної влади, як провідного елемента в системі сусп. відносин. У ранній період, коли ніяких ознак прив. власності ще не існувало, таке панування не було досить помітним через первинну єдність держави і сусп. Держава виступала формою організації сусп. Особи, які очолювали державу, щиро вважали себе служителями суспа, організованого в державу. Із зрост престижного споживання та успіхами приватизації картина змінилася. Держава як апарат влади відокремилася від сусп. і протиставила себе суспільству, одночасно підкорюючи його.

Панівне становище держави визначало і механізми її правового регулюв. На Сх, незважаючи на наявність зводів законів, а точніше - збірників урядових регламентів, ніколи не існувало системи приватного права, яке було атрибутом зхєвроп держав від античних часів. Закони завжди писалися від імені держави і, насамперед, для захисту її інтересів. Подальший розвиток політичних взаємовідносин на Сх потрапляє у залежність від релігійних систем. Насамперед йдеться про іслам, який виступає не лише реліг. концепцією, а й новою моделлю державності. Азіатський сп. вир. :1. провідна роль власн. держ. в нац. екон. 2. масштабні госп. фції держ. 3. акт. участь держ. в ек. процесах 4. існув. общ. землеволод. при обмеженому викор. праці рабів. Азіатське сусп. : основа ек. - зрошув. землер. , іригац. системи; держ. сист. тяжіла до автаркії: самозабезп. та самоізол. від інших країн; панівна держ. власн. на землю, рабів; держ. контроль над розподілом, спожив. , поведінкою, образом мислення; натур. госп. - основа сусп. розвитку; патріархальне рабство.

Особливості господарського розку Давньої Індії та його відображення в пам'ятках ек. думки.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н. е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння -- нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини -- релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) -- «Артхашастра.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н. е. ) присвячено користі, матеріальній вигоді -- артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» -- це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася -- для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів -- 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Особливості господарського розвитку та економічної думки Давнього Китаю

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь. Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, шо нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту -- держави (монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористування і землеволодіння. Клімат -- один із факторів, що визначає розвиток цивілізації. Кульмінація похолодання залізного віку припала на 900--250 рр. до н. є. Зародження китайської цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Тут відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатства. Постала загроза екологічної кризи> тому колонізація півдня, перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою необхідністю. У цьому -- подвиг китайського народу, що знайшов вихід з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою -- на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля -- власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі. Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у IV -- Ш ст, до н. е. Конфуціанство на перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, . конфуціанці закликали правителів не підривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін. На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Моцзи) (479--400 до н. е. ) -- засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуаньщи» (IV ст. до н. е. ). Автори трактату приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним». . Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо.

5. Загальна характеристика господарства античного світу

Західна модель цивілізаційного розвитку хронологічно пов'язана з періодом раннього залізного віку. В Європі він поділяється на два періоди: гольштадський (IX?V cт. до н. е. ) і латенський (V ст. до н. е. ? V ст. н. е. ). Гольштадську культуру характеризує співіснування бронзових і залізних знарядь праці та зброї, перехід від мотичного до орного землеробства. В латенський період домінуючими стали вироби із заліза. У межах західного цивілізаційного розвитку виділилися дві ліні: західноєвропейська і Греко-Римська цивілізаційні системи (в літературі їх визначають як «германський» і «античний» способи виробництва).

Західноєвропейська цивілізаційна система. У другій половині I тис. до н. е. на території Західної та Центральної Європи сформувалися такі ранні цивілізаційні системи як Кельтська (від Іспанії до Нижнього Подунав'я) та Фракійська (Дакія, Іллірія). Ранньо-цивілізаційні суспільства були військово-політичними соціальними організмами (королівствами, князівствами), що територіально охоплювали декілька сотень сусідсько-землеробських громад і укріплені міські центри. Через відсутність необхідності в колективній праці базовою господарською формою західних цивілізацій були сімейні домогосподарства від дрібних до великих Ї автономні та самостійні у виробничому відношенні з індивідуальним володінням землею в межах землеробської громади. За умови верховної власності держави на землю селяни сплачували ренту-податок і виконували трудові повинності. Створювалися умови для утвердження експлуататорських відносин на основі приватної власності на засоби виробництва, розкладу громади як виробничого організму. Важливе значення мало стягування даними з підкорених народів.

На межі нашої ери майже весь кельтський світ був підкорений римлянами, кордони Римської імперії проходили по річках Рейн і Дунай.

У I ст. до н. е. германські племена, які жили на узбережжі Північного та Балтійського морів, почали розселення територією Європи і наступ на імперію. Давньогерманське суспільство складалося з воєначальників «королів», нобілів (представників родоплемінної знаті), дружинників, общинників, вільновідпущеників і рабів. Виробництво відбувалося силами окремих домогосподарств, які сплачували рентуподаток. Виробнича самостійність забезпечувала високий рівень особистої свободи. Залежне населення сплачувало данину. Отже, існувала редистрибутивно-данічеська система експлуатації. Господарство було натуральним, велася торгівля з античною цивілізацією. В IV?V ст. н. е. варварські загони переходили на військову службу до римлян, приймали римське громадянство (поселенці-федерати). Із занепадом Римської імперії в її межах склалися варварські королівства. Отже, у процесі формування західноєвропейської цивілізації велику роль відіграла пізньо-антична, власне римська цивілізація.

Ознаками східноєвропейської цивілізації є вплив кочівницько-степових племен, а також сусідніх середземноморсько-передньо-азійських цивілізацій (Візантійсько-Східнохристиянської й Античної).

Господарство та економічна думка Стародавньої Греції

Для економічного розвитку Стародавньої Греції важливе значення мали географічні, економічні та політичні чинники, а саме: різноманітність природних умов, можливості для розвитку багатогалузевого сільського господарства («середземноморська тріада»: зернові, оливки, виноград, тваринництво і рибальство), наявність власної металургійної бази, розташування на перехресті торговельних шляхів, асиміляція східної культури, особливості аграрної культури, ремесла і торгівлі, швидке руйнування землеробської громади, переваги республіканського правління.

Після загибелі Кріто-Мікенського суспільства розвиток Стародавньої Греції відбувався на основі західної цивілізаційної моделі. Були закладені основа європейського шляху розвитку.

У Гомерівський період (XI?VIII ст. до н. е. ) основою економічного розвитку було масове використання залізних знарядь праці, перший суспільний поділ праці, трансформація територіальної землеробської громади з патріархальними сім'ями та періодичними переділами землі у малу сім'ю на основі приватної власності. Союз вільних, економічно і політично рівноправних громадян і одночасно воїнів сформував новий тип державності Ї полісну громаду як військово-політичну самоорганізацію домогосподарств, глави яких утворювали колективний орган влади Ї народні збори. Повноправний громадянин мав можливості творчої самореалізації в духовній, політичній, економічній та соціальній сферах. В історії становлення державності в Давній Греції Ї це ранньо-полісний етап. Державні та храмові господарства не поширилися.

Основними сільськогосподарськими культурами були зернові, оливки, виноград. Використовували плуг зі залізним наральником. Домашня промисловість переростала в ремесло. Панувала натуральна форма господарства. Обмін розвивався повільно, мав міновий характер. Для рабства характерний патріархальний устрій. У господарствах родової знаті працювали наймані поденщикифети. Таким чином, сформувалися передумови нового економічного піднесення.

У добу осьового часу сформувалося традиційне становокласове цивілізаційне суспільство.

VIII?VI ст. до н. е. отримали назву архаїчного періоду. Рання форма полісної громади трансформувалася у полісну державу. Поліс був містомдержавою з належною територією, населення становили землероби і скотарі, ремісники та торговці. Поліси організовувалися за принципом автаркії: політичної, економічної самостійності та самодостатності, об'єднувалися в політичні союзи. У межах полісів формувалися економічні відносини, зокрема щодо володіння землею та розподілу праці на міновій, згодом товарноринковій основі. Сформувалося два типи полісів:

*торговоремісничий, із використанням у виробництві праці рабів (Афіни, Мілет, Коринф, Сиракузи)

*аграрний, в якому переважала сільськогосподарська праця, торгівля і товарногрошові відносини розвивалися повільно. Повноправні громадяни були користувачами землі без права її відчуження. Жителі містадержави колективно експлуатували політично та економічно залежне населення (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

В Атиці у VIII?VII ст. до н. е. існувала аристократична система влади, земельна знать (євпатриди) мобілізувала землі та експлуатувала селянство, яке втрачало особисту свободу та власність на землю. У ході соціальних реформ переміг республіканський устрій. Реформи Драконта (621 р. до н. е. ) дали змогу законодавчо оформити право на приватну власність, Солона (594 р. до н. е. ) Ї відмінити борги під заставу землі та боргове рабство, захистити селянське землеволодіння, обмежити нагромадження земельної власності, максимум якої визначався належністю афінянина до однієї з чотирьох соціально майнових верств, сприяли поширенню садово-городніх культур, розвитку ремесла та торгівлі, обмежували позичковий відсоток. Держава викупила громадян, проданих за кордон. Регламентувався перелік продукції на продаж. Забороняли вивозити зерно та сировину, необхідну для розвитку ремесла. Дозволявся вивіз оливкового масла. Згідно із законодавством Клісфена (509 р. до н. е. ) було визнано рівність прав громадян незалежно від їхнього майнового стану, вони отримали гарантії недоторканості особистої свободи та землі. На думку вчених, були знищені кріпосницькі тенденції розвитку експлуатаційних відносин, Афіни з аграрного полісу перетворилися на переважно торговопромисловий, почалося масове використання рабської праці у високотоварних, орієнтованих на зовнішній ринок галузях виробництва. Афінська республіка була центром політичного та економічного життя Давньої Греції, очолила Делоський союз грецьких полісів.

Утвердилася антична форма власності на землю. Вона поєднувала верховне право власності державиполіса та приватної власності лише її громадян. Землю продавали, заставляли, здавали в оренду. Особисто вільне населення полісу Ї метеки, які не були громадянами, займалися ремеслом і торгівлею.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції у VIII?VI ст. до н. е стала Велика колонізація, що здійснювалася у трьох головних напрямах: західному (Італія та Сицилія), північно-східному (Чорноморський регіон), південному та південно-східному (Північна Африка). Щодо причин колонізації існують такі погляди: «виробничий або аграрний» через неспроможність в умовах тогочасного розвитку продуктивних сил використати наявні людські ресурси, обмеженість наявних і пошук нових виробничих ресурсів, насамперед земельних для розв'язання зернової проблеми у полісах; «торговельний» Ї прагнення знайти ринки збуту продукції полісів і встановити контроль за торговельними шляхами; «сировинний» з метою забезпечення сировиною (зерном, будівельним лісом, металами тощо) та людьми; політична еміграція. Колонізація сприяла розвитку господарства, поширенню грецької матеріальної культури, зменшенню соціальних конфліктів.

Період V ? на початку IV ст. до н. е. у наукових джерелах характеризується як зрілість грецької економіки. Дискусійним є питання визначення господарства як класичного рабовласницького. Поширилася індивідуальна приватна власність. Земля концентрувалася у власності окремих осіб внаслідок купівлі-продажу. Одночасно окремі громадяни втрачали землю. Основними організаційно-господарськими формами були у сільському господарстві рабовласницькі маєтки (30?50 га землі) і селянські парцелярні господарства до 10 га землі, у промисловості Ї ремісничі майстерні у містах. Переважало дрібне парцелярне аграрне і ремісниче виробництво. Працю рабів використовували в усіх сферах виробництва: в сільському господарстві у великих господарствах; у ремеслі Ї в ергастеріях (великих ремісничих майстернях), шахтах, копальнях; у домашньому господарстві. Кількість рабів становила приблизно третину населення. Рабами вважалися особи, які були чужою власністю, не мали власності на засоби виробництва, працювали на основі позаекономічного примусу. Раби Ї приватні та державні, були переважно негрецького походження. Джерелами рабства були работоргівля і війни, борги осіб, які не мали громадянства, природне відтворення, піратство тощо. Рабів орендували, відпускали на роботу, дозволяли викуповуватися.

У Спарті закони Лікурга (IX ст. до н. е. ) забезпечували спартанцям рівні права на користування ділянками землі, що була державною власністю, забороняли громадянам займатися господарством, регулювали експлуатацію ілотів Ї завойованого населення, які сплачували володільцю наділа щорічний фіксований натуральний оброк. Ремеслом і торгівлею займалися періеки Ї вільні, але без громадянства, жителі Спарти. Заборонялось користуватися золотими та срібними монетами, виробами із дорогоцінних металів. Фактично було штучно законсервовано редистрибутивні відносини. Частина вчених вважає, що у Спарті існували державно-кріпосницькі відносини. Основними виробниками матеріальних благ були залежні ілоти (підкорене місцеве населення). Вони були прикріплені до землі, мали засоби виробництва і вели самостійне господарство, після сплати встановленої ренти-податку вільно розпоряджалися залишками виробленої продукції.

Господарство античної Греції характеризувалась галузевою структурою та територіальною спеціалізацією. Основними формами організації господарства були маєток родової знаті та селянське господарство, реміснича майстерня (ергастерія).

Сільське господарство було основою економіки. Розвивалися такі галузі як тваринництво (скотарство і вівчарство) у гірських районах, зернове рослинництво і спеціальні галузі (вирощували виноград, маслини, городні та садові культури), що стали основними, на рівнин ах, скотарство та свинарство.

Центрами промислового виробництва були міста. Ремесло стало основною формою промислового виробництва, набувало галузевого характеру. Визначилися такі галузі, як добувна (видобування залізної руди, срібла, золота), металургія, металообробка, керамічна, будівництво, суднобудування тощо. Серед ергастерій переважали дрібні з 2-10 робітниками. У великих майстернях використовувалася праця 50?100 рабів. Ремесло не було соціально престижним, а справою вільновідпущеників і майстрів негрецького походження. Дрібне виробництво базувалося на ручній техніці за відсутності поділу праці. Тому продуктивність праці була низькою. Зберігалася домашня промисловість.

В умовах панування натурального господарства розвивалося просте товарне виробництво як економічний уклад. Внутрішній товарний обіг між сільськогосподарськими виробниками та ремісниками був незначним. Переважаюче значення мала зовнішня торгівля, зокрема морська. Поширилися дві її форми: посередницька та експортна. Торгували з власними колоніями, країнами Ближнього Сходу. Основними центрами торгівлі були міста Афіни, Мілет і Коринф. В обігу були предмети розкоші та повсякденного вжитку. Експортували сільськогосподарську та ремісничу продукцію (маслини, оливкове масло, вино, кераміку, металеві вироби). Імпортували продукти харчування і сировину (зерно, рибу, залізо, мідь, ліс, смоли, хутро, шкіри, льон тощо), рабів, прянощі, предмети розкоші. Організаційними формами торгівлі були базари, ярмарки, тимчасові торговельні експедиції. Об'єднання купців (фіаси) допомагали позиками, страхували майно, контролювали ціни, надавали інформацію.

Монети чеканили з VII?VI ст. до н. е. Грошовими одиницями були: талант срібла (26,2 кг за евбейською та 37 кг за егинською монетною системами)1, з якого чеканили срібні монети: міну (25 частина таланта), 6 тис. драхм. В V ст. монети чеканили всі поліси. Поширилися срібні афінські тетрадрахми (17,5 грам), драхми (4,4 грами) та корінфські статери (8,7 грам). З'явилися мідні розмінні гроші. Це зумовило появу обмінних пунктів і професії міняйли (трапезітів). Домінував лихварський капітал. Із кінця V ст. обмінні пункти почали виконувати такі операції як зберігання грошових коштів, здійснення розрахунків між постачальниками і покупцями (формувалася система безготівкового розрахунку), надання позик. Позики надавалися під 15-30% і забезпечувалися заставою землі, будинків, кораблів тощо. Це свідчило про зародження банківсько-кредитних відносин. Трапезіти надавали також нотаріальні послуги (складали угоди, зберігали документи).

Податкова система не сформувалася. Прямого оподаткування не було. Джерелом державних доходів були державна власність, війни, податки з багатих громадян і добровільні пожертвування, надзвичайні податки. Є відомості, що в V ст. до н. е. існувала спільна союзницька казна містполісів, що вченими була оцінена в 2,5 млн. російських царських рублів золотом.

IV ст. до н. е. в історії економіки Стародавньої Греції Ї це період розвитку товарно-грошових відносин в умовах кризи класичного грецького полісу. Антична форма власності трансформувалася у приватну. Земля стала джерелом доходу, продавалася-купувалася, орендувалася, пришвидшилася її концентрація. Власниками землі ставали метеки. Вони почали займатися сільським господарством, громадяни Ї торгівлею, промисловим виробництвом, лихварством. Гроші, а не земля, стали основною формою багатства і визначали місце особи в соціально-політичному житті поліса. Посилилася економічна диференціація населення. Чисельність рабів збільшувалася, ними ставали і греки. Одночасно поширилася практика викупу рабів і переведення їх на оброк. Економічне значення поліса зменшилося, розвивалися міжполісні економічні зв'язки. Втрата полісної єдності була однією з причин встановлення у 338 р. до. н. е. політичної гегемонії Македонії.

Економічну думку Стародавньої Греції представляють видатні мислителі Ксенофонт, Платон, Аристотель.

Давньогрецький філософ, воєначальник і державний діяч Ксенофонт Афінський (430-355 до н. е. ) економічні погляди виклав в працях «Ойкономія» («Про домашнє господарство» ) та «Про доходи», в яких визначив правила ведення господарства як науку «економікос». Ксенофонт під господарством розумів управління майном, а під майном все, що корисне людині. У своїх творах Ксенофонт:

*писав про природність поділу праці на фізичну та розумову, значення спеціалізація у поліпшенні якості продукції та збільшенні виробництва, взаємозв'язок між ступенем поділом праці та товарно-грошовими відносинами;

*основною галуззю господарства вважав землеробство, яке є джерелом добробуту, протиставляв його промисловості, село Ї місту. Стверджував, що раціональне ведення господарства є джерелом збагачення, а для цього необхідно «жити так, щоб залишався надлишок»;

*одним з перших звернув увагу на споживання блага в якості споживної та мінової вартості, пов'язав споживну вартість з корисністю;

*засуджував лихварський капітал;

*визнавав необхідність існування грошей, визнаючи вагомими такі їх функції як засіб обігу та засобу нагромадження. Пропонував постійно накопичувати гроші на випадок війни, для розширення пануючого на той час натурального виробництва;

*писав, що завданням економічної політики держави є організація праці, розширення зовнішньої торгівлі, збільшення державної казни.

Філософ і громадський діяч Платон (427-347 до н. е. ) свої думки виклав у творах «Держава» і «Закони». У праці «Держава» він запропонував проект суспільного устрою «ідеальної держави». На його думку вона повинна будуватися на трьох основах людської душі (розумі, мужності та стриманості), трьох основах держави (злагода, захист. діловитість) і трьох станах суспільства (правителі, воїни та виробники землероби, ремісники, дрібні торговці). Кожен стан має права та обов'язки, суворо регламентовані державою. Раби, як власність вільних громадян або живе знаряддя праці, не становили жодного суспільного класу в суспільстві.

На думку Платона, основою господарського розвитку є землеробство і натуральне господарство. Ремесло і дрібна торгівля є працею негреків, їх розвиток регламентує держава. Він визнавав доцільність грошового обігу, виконання грошима функцій міри вартості та засобу обігу, поставив питання про можливість державного регулювання цін.

У праці «Закони» Платон протиставляв «ідеальний» і «негативний» типи суспільства залежно від поведінки людей, їх матеріальних турбот і стимулів. Виступав за верховну власність держави на землю, розподіл земель і відродження дрібного селянства, колонізацію для зменшення класових протиріч, заборону продажу земельних наділів, поділ населення на стани, призначення на посади та стягнення податків залежно від матеріального стану, державне регулювання виробництва і розподілу, регламентацію асортименту товарів, встановлення меж коливання цін. Поділяв населення на три класи: філософи та воїни мають забезпечувати суспільні інтереси, простолюдини (землероби, ремісники, купці) повинні забезпечувати потреби перших двох та власні. Їх діяльність пропонував організувати за корпоративним принципом із чисельними обмеженнями та регламентацією. Філософ орієнтувався на спартанський тип господарства, пропонуючи ліквідувати полісну демократію, обмежити права вільного населення, сформулював правила робототоргівлі, виступав проти лихварства та продажу товарів у кредит.

Філософ Аристотель (384-322 до н. е. ), учень Платона, є найвидатнішим представником економічної античної думки. У працях «Політика» (8 книг), «Економіка» (3 книги), «Нікомахова етика» (10 книг) досліджено політичні, економічні та соціальні проблеми суспільства в умовах кризи грецького суспільства, вперше досліджено суть і дію економічних законів, закладено основи економічної науки. У своїх працях Аристотель:

*запропонував на противагу «ідеальної держави» Платона теорію рабовласницької держави, яка розвивається за природними законами панування та підпорядкування. Господарство Ї натуральне з приватною власністю, переважанням аграрної економіки, дрібною торгівлею (справедливим обміном), середньо заможним соціальним станом;

*поділив працю на розумову та фізичну, суспільство на вільних і рабів, вільне населення Ї на 5 станів: землеробів і скотарів, ремісників, торговців, найманих робітників, воїнів. Раби не вважалися членами суспільства, рабство розглядалося як природне явище. Рабство пояснював психологічними чинниками:: є люди, яким вигідно бути рабами та керованими, і є люди, які керують;

*висунув концепцію економіки та хрематистики. Економіка є природною і справедливою господарською діяльністю, що забезпечує життя домогосподарства та держави. «Хрематистику» (від слова «хрема» Ї майно, володіння) визначав як мистецтво наживати багатство через великі торгівельні та лихварські угоди, вкладати і нагромаджувати капітал;

*досліджував походження грошей як результат угоди людей з метою регулювання стихійного руху товарів. Виокремлював такі функції грошей як засіб обігу і міра вартості;

*аналізуючи форми обміну, писав, що в його пропорціях лежить корисність товарів, порівняльними яких роблять гроші. За умов простого обміну товару на товар (Т - Т) на основі еквівалентності гроші відносяться до «економіки». З появою грошей обмін стає товарно-грошовим, метою торгівлі стає «хрематистика» (Г - Т - Г1 , де Г1 Ї гроші з торгівельним прибутком). Зазначав, що «чистої» економіки не може бути, оскільки там, де товари виробляються для обміну, з економіки безперервно виростає хремастика.

На еллінському етапі розвитку грецької цивілізації (друга половина IV?I ст. до н. е. ) центр економічного життя перемістився з материкової Греції на східне та південне узбережжя Середземного моря на територію елліністичних держав монархій, що утворилися після смерті Олександра Македонського. Синтез грецької та східної економіки зумовив удосконалення сільського господарства і ремесла, зростання їх товарності та торгівлі. Зберігалася уніфікована грецька грошова система, чеканили золоті монети. Було відкрито гідравлічний закон і закон важеля, винайдено болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. Земля вважалася власністю полісів і держави, яка надавала їх сільським громадам, чиновникам, храмам і воїнам. Міста були адміністративними центрами з органами самоврядування, охоплювали власне землі міста і приватних осіб. Ремісничими та торговельними центрами стали міста Олександрія в дельті річки Ніл, Пергам в Малій Азії, Селевкія на річці Тигр. У сільському господарстві основною організаційною формою було селянське господарство, земельні права якого обмежувала сільська громада. Ремісничі майстерні були державними та приватними. Поєднувалися класичне рабство і боргове. В кінці I ст. до н. е. Грецію завоював Рим.

Господарство та економічна думка Стародавнього Риму

Економічну історію Стародавнього Риму традиційно розглядають у контексті основних періодів економічного та політичного розвитку:

?патріархальноцарський період VIII?VI ст. до н. е. та республіканський період упродовж 509 р. - III cт. до н. е. , домінування натурального господарства і античної форми власності на землю;

?республіканський період у II cт. ? 31 рр. до н. е. та імперський період із 31 р. до н. е. - II cт. н. е. Ї розвинена антична економіка, панування приватновласницьких відносин з системою рабства, яка оцінюється в літературі як рабовласницький уклад;

?імперський період III-V cт. н. е. Ї криза античної економіки, формування профеодальних відносин.

Наприкінці II тис. до н. е. на території Апеннінського півострова (Італія) розпочався період переходу від бронзової до залізної доби. Економічно найрозвинутішою на той час була етруська культура (XI?VI ст. до н. е. ), що охопила Середню та Північну Італію. Етруські суспільства були ранньополітичними державо утвореннями з царською владою. В VII ст. перетворилися на аристократичні містадержави, об'єднані у федерацію, при владі були глави родів, останні володіли землею та експлуатували підкорене місцеве населення, яке обробляло наділи за частину врожаю. Сільське господарство, ремесло та торгівля формувалися як самостійні галузі.

Ранній Рим як поселення сформувався у середині VIII ст. до н. е. на території Лації (Середня Італія). У середині VIІ ст. до н. е. встановилося панування етрусків, династії царів яких, на думку вчених, до 509 р. правили Римом. Проте політичне значення Риму швидко зростало. У VI ст. до н. е. Рим очолив Латинський союз, який об;єднав 47 племен. Сенат з представників 300 повноправних родин римської громади обмежував царську владу, після знищення якої встановилася республіка.

Упродовж VIІІ?VI ст. до н. е. тривав процес розкладу римської родової громади, її трансформування у землеробську, соціальної та майнової диференціації населення. За соціальним становищем населення поділялося на патриціїв (членів римської родової общини, згодом Ї родової знаті), плебеїв (вільного населення, без прав громадянства та користування громадськими землями, які займалися ремеслом і торгівлею), клієнтів (неповноправних громадян, юридично залежних від патриціїв) і рабів. Основною господарською одиницею була велика патріархальна сім'я, що самостійне займалася господарюванням на власній присадибній земельній ділянці площею в 2 югери (югер -- 0,25 га) та на орендованих у громади орних землях (агер публікус -- «громадського поля»). Плебеї, які були поза родової організації, вступали з патриціями у відносини клієнтели: отримували земельний наділ і вели самостійне господарство, супроводжували господаря у військових походах, сплачували ренту та вільно розпоряджалися частиною додаткового продукту. Панувало натуральне господарство, мірилом вартості була худоба. Остаточне руйнування родоплемінних відносин пов'язано з реформами царя Сервія Тулія, який ухвалив «Закон XII таблиць» (середина VI ст. до н. е. ). Територію Риму було поділено на 21 округ (4 міських і 17 сільських), а населення Ї на шість розрядів згідно майнового цензу, що був спочатку земельним, з 312 р. Ї грошовим.

У період республіки в V?III ст. до н. е. важливе значення мали такі політичні процеси, як формування територіальної муніципальної громади (цивітасу) аналогічно грецькому полісу, в якій патриції та плебеї мали рівні громадянські права, підкорення Апеннінського півострова, створення колоній римських громадян (місцевому населенню залишилося 1/2?2/3 частки землі), надання більшості завойованим територіям римського громадянства.

Утвердилася приватна власність малої сім'ї на землю. Антична форма власності стала панівною. Римська республіка була верховним власником землі, обмежувала приватне землеволодіння до 125 га, забороняла рабство громадян і регулювала боргові відносини. Аграрне питання було найбільш актуальним для економіки та економічної думки, його змістом було розширення земельного фонду римських громадян. Для його розв'язання консул Спурій Касіль (486 р. до н. е. ) пропонував передачу в оренду громадських земель, поділ частини землі між малоземельними. Проекти реформ Лицінія Столона і Секстія Латерана (376 р. до н. е. ) пропонували обмежити окупацію державних земель, поділити її між плебеями, обмежити випас худоби.

Рабство мало патріархальний характер. Його джерелами були війни і торгівля. Існував інститут пекулія, коли господар надавав рабові майно для організації господарства, обумовлюючи умови користування (виплату частини прибутку та виконання певних повинностей). Зберігався соціальний прошарок клієнтів Ї вільновідпущеників і негромадян, які отримували від конкретного господаря (патрона) земельні наділи, виконували господарські та військові повинності на його користь (інститут патронату).

Господарство Римської держави II?I ст. до н. е. - I?II ст. н. е. розвивалося у межах республіки та імперії, остання охопила територію від Атлантичного океану на Заході до річок Тигру та Євфрату на Сході. Римська держава складалася із провінцій (преторій), на чолі яких були проконсули та претори. Провінції формували муніципальні громади з органами місцевого самоврядування (адміністративною та судовою владою, законодавчим правом у сфері місцевих справ і звернень до імператора). Експлуатація провінцій стала важливим фактором економічної історії Стародавнього Риму.

Антична форма власності переросла у приватну, що зумовило руйнування полісних відносин. При розвиненій системі рабства відбувався перехід від дрібного виробництва до середнього та великого на основі простої та частково складної кооперації праці. Виробництво було спрямовано на створення додаткової вартості, її грошову реалізацію. В рабовласницькому господарстві розвивалося товарне виробництво.

За соціальним становищем населення держави поділялось на: вільних громадян (аристократів, плебс, люмпенпролетаріат) і залежних (рабів і вільновідпущеників). Аристократи (сенатори і вершники, провінційна знать) Ї це земельна і фінансовоторговельна верства. Дрібні власники Ї це сільський (землевласники, орендарі землі) та міський (ремісники, торговці, дрібні чиновники) плебс. До орендарів землі або колонів належали ветерани військової служби, які отримали ділянку землі на державних землях; а також юридично вільні та економічно самостійні дрібні орендарі землі у приватних власників і держави (система клієнтели або патронату). Люмпенпролетаріат Ї особи, які мали римське громадянство, але не мали ніякої власності та не працювали.

Рабство сформувалося як економічний уклад. Чисельність рабів згідно новітніх досліджень учених становила 33-38% населення держави. Переважало приватне рабовласництво. За римським правом, раби вважалися власністю господаря, їх експлуатували як чинники виробництва. Більшість їх працювала в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній галузях. На будівельних роботах, у ремісничому виробництві їх частка становила 2-6% від зайнятих. У містах раби працювали як домашні слуги. Джерелами рабства були війни і піратство, природне відтворення, у провінціях Ї борги. В середземноморських країнах розвинулася работоргівля. Обсяги рабовласництва визначалися товарно-грошовими відносинами, рабська праця переважала в галузях, орієнтованих на ринок. Обмежені можливості розвитку товарно-грошових відносин обумовили в I?II ст. н. е. трансформацію рабства у більш рентабельні форми залежності. Зростала чисельність вільновідпущеників (звільнених рабів), які виконували майнові повинності та економічні обов'язки на користь свого патрона, згідно з договором про звільнення. У латифундіях рабів наділяли пекулієм за умови сплати ренти податку і виконання повинностей, розвивався колонат (дрібна оренда землі).

Господарство Римської держави розвивалося як взаємопов'язана система сільського господарства, промисловості та обігу, які мали галузевий характер, визначалися рабовласницькими економічними відносинами.

Сільське господарство було домінуючим виробництвом. Аграрні відносини характеризували такі процеси, як зміцнення приватної власності на землю, ліквідація всіх обмежень щодо купівлі та продажу землі. Відбувалося зменшення дрібного селянського та зростання середнього і великого землеволодіння. Війни сприяли експропріації землі на загарбаних територіях і посилили процес концентрації землеволодіння в руках аристократії, чиновників і воєначальників. Держава визначала принципи існування приватної власності на території Італії та провінцій. Велика земельна власність була економічною основою античного господарства. Важливою ознакою економічного розвитку Римської держави було співіснування великого і дрібного землеволодіння, останнє зберігалося протягом всієї історії Риму.

Основними організаційно-господарськими формами були селянське господарство, рабовласницькі вілла та латифундія.

Селянські господарства вільних громадян існували на основі приватної земельної власності, оренди землі у держави чи окремих власників, захоплення державної землі без правового договору (на правах прекарія без документів), системи ветеранських (солдатських) земельних наділів. На думку вчених, селянські господарства виробляли значну частину сільськогосподарської продукції: вирощували до 60% зерна, отриманого в центральних провінціях імперії, 70?80% овочів, 2/3 худоби. Селянські господарства мали натурально споживчий характер, не забезпечували прибутковості, не витримували конкуренції рабської праці. Селяни розорювалися і продавали землю, ставали орендарями або працювали як наймані робітники.

Держава прагнула зберегти вільного селянина як платника податків і воїна. З'являлися аграрні проекти, що обмежували захоплення державних земель, але вони були малоефективними. Так, згідно з аграрним законодавством братів Гракхів (134 р. до н. е. ), максимальну площу земельних володінь визначали у 250 га, мінімальну Ї 7,5 га за умови спадкової оренди без права дарування чи продажу. Надалі держава визнала право приватної власності на 125 га землі.

Вілла (або фільварка) в I?II ст. до н. е. була пануючою формою сільськогосподарського виробництва. Це був самодостатній багатогалузевий маєток площею 25-125 га, одна з галузей якого (виробництво оливок, вина, зерна, фруктів, квітів, куропаток тощо) була зорієнтована на ринок. Обсяги товарної продукції становили 70?90% виробленого на віллі. В цілому доходність рабовласницьких маєтків становила 6?15%. Рабовласницький маєток поділяли на домен (двір землевласника, господарські будівлі та земля, котру обробляли раби, які жили в казармах) і землі зі засобами виробництва, що надавалися рабам як пекулій. Праця рабів організовувалася на основі кооперації, отже, загалом була продуктивнішою від селянської. Так, у середньому на кожного раба приходилося 3,5-4 га землі, селянська сім'я обробляла 1-3,5 га. Для рабів було створено систему «робочих уроків». Рабовласники відпускали рабів на волю за старанність, залучали до адміністративно-управлінської роботи, допомагали налагодити власне господарство, надаючи пекулій. Працювали також наймані вільні робітники, в основному селяни, які розорилися.

Латифундії Ї великі (тисячі гектарів) маєтки Ї виникли в II ст. до н. е. в результаті купівлі землі та практики нагородження нею, головним чином у провінціях. Упродовж I?II ст. н. е. стали провідною формою господарювання. Спеціалізовані латифундії імператорського дому називали сальтусами. Вони не підпорядковувалися місцевій владі, управлялися спеціальним чиновником прокуратором. Землю переважно здавали в оренду.

Розширення системи поземельної оренди і збільшення кількості вільних орендарів колонів було прогресивним явищем в господарському житті. Вони сплачували фіксовану орендну плату у вигляді земельної грошової ренти залежно від кількості та якості землі. Це сприяло товарно-грошовим тенденціям в розвитку господарства. Як правило, колони мали наділ землі для обробки однією родиною. Але відомо, що господарства колонів досягали великих розмірів і здавалися в суборенду.

Сільське господарство вважалося почесним заняттям. Галузевого значення набуло рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво. Вирощували пшеницю, полбу, ячмінь, просо, овес, льон, коноплі, садові дерева, виноград, оливки, овочі тощо. Прибутковими галузями були скотарство та птахівництво. Відбувалася територіальна спеціалізація. В Італії розвивалися тваринництво, виноградарство, садівництво, городництво, у провінціях Ї зернове господарство, тваринництво. Високого рівня розвитку досягла агротехніка сільськогосподарського виробництва. Застосовували дво і трипілля, штучне зрошування, органічні та мінеральні добрива. Посіви прополювали і підгортали. Розвивалася технологія виробництва конкретної продукції. Налічувалося понад 40 сільськогосподарських спеціальностей. Техніка вдосконалювалася, але залишалася ручною: дерев'яна борона, колісний плуг, лопата, вила, граблі, коса, серп, колісна жатка, для переробки врожаю використовували молотильні дошки, жорна, прес, давильні, млин, у тому числі водяний. Тягловою силою були воли, коні та осли. Врожайність досягала сам10 ? сам15 (15?25 ц/га).

Промисловість Римської держави мала характер міського дрібного ремісничого виробництва. В I ст. до н. е. ремесло стало галузевим і територіально спеціалізованим. За підрахунками вчених валове ремісниче виробництво складало не більше десятої частини сільськогосподарського. Розвивалися метало і деревообробка, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, зброї та будівельних матеріалів, ткацтво, гончарство, скловиробництво, ювелірна і парфумерна справи, суднобудування, будівництво будинків, громадських споруд, шляхів із твердим покриттям, мостів, тунелів і каналів. Міста мали каналізацію, водопроводи. Високого рівня досягла техніка обробки металу (холодна та гаряча обробка, кування, лиття) і каменю, винайдені віконне скло та бетон. В Італії місто Капуї спеціалізувалося на виробництві предметів побуту, Аррецій Ї кераміки, Мілан, Парма Ї вовняних тканин, Рим Ї одягу, взуття, сільськогосподарських знарядь. Романізацію провінцій здійснювали шляхом будівництва міст, які ставали центрами ремесла і торгівлі. У провінціях добували срібло, мідь, свинець, залізо, олово, будівельні матеріали. Більшість копалень належала державі. Ремісниче виробництво існувало також у рабовласницьких віллах і латифундіях.

Основною виробничою одиницею була реміснича майстерня (ергастерія), в якій працювали 4-10 робітників, у тому числі вільновідпущеники та раби. На державних добувних підприємствах, при виробництві будівельних матеріалів, кераміки працювали сотні та тисячі рабів. Ремісники об'єднувалися у професійні колегії (спілки), діяльність яких контролювала держава.

В I-II ст. н. е. вільне ремісниче виробництво занепало. Ремісники розорювалися, перетворювалися на люмпен-пролетаріат або працівників великих майстерень. Переважало ремісниче виробництво на основі рабської праці. У провінціях вільне ремесло розвивалося через дешеві робочу силу та сировину, професіоналізм ремісників.

В економіці Римської держави поєднувалися домінуюче натуральне господарство і просте товарне виробництво як економічний уклад. Суспільне виробництво поділялося на натуральний і товарний сектора. Більша частина продукції споживалася в господарствах виробниках. Товарний сектор економіки представляла продукція орієнтованих на ринок спеціалізованих галузей господарства рабовласницьких вілл переважно в римській Італії, орендного сектора латифундій, ремісничих рабовласницьких майстерень та приватного ремесла, епізодично селянських господарств. 1 Товаром були раби.