Історія економічної думки

Набула широкого розвитку торгівля: всередині в державі, імперська, зовнішня. Торгівлю здійснювали караванним та морським шляхами. Існувало професійне купецтво, яке об'єднувалося в колегії, у тому числі спеціалізовані. Вони мали спільні кошти, кораблі, агентів у різних містах. Внутрішня торгівля базувалась на спеціалізації сільського виробництва та ремесла, охоплювала обмін їхньої продукції. На думку вчених, частина валового ремісничого виробництва, що йшла на ринок і визначала реальний рівень внутрішньої торгівлі становила 10%. У містах відбувалися базари, торги (спеціалізовані базари), багатоденні ярмарки. Постійні ринкові зв'язки об'єднували райони Італії та провінції. Середземне море стало для римлян внутрішнім. Торгівля Італії з провінціями мала пасивний характер. Вивозили вино, оливкове масло, металеві вироби. Ввозили зерно із Сицилії та Північної Африки, срібло, метали Ї з Іспанії, тканини, зерно Ї з Єгипту, виноград, вино, кераміку, вовняні тканини, метал Ї з Галлії, рабів, рибу, янтар Ї з Британії, Германії. У зовнішній торгівлі найбільшими партнерами були Індія, Китай, країни Європи. Імпортували високоякісні ремісничі вироби, предмети розкоші, прикраси, тканини, східні прянощі, шкіру, янтар, рабів. Поступово не Рим, а провінції стали головними торговими партнерами неримського світу.

У Римській державі склалася грошово-кредитна система. Центром грошових і торгових операцій був Рим. У грошовому обігу були мідні монети аси вагою один фунт (405 г), срібні динарії (4,548 г) і сестерції Ї 1/4 динарія, золоті ауреуси (початково 8,2 г) та соліди. Співвідношення між золотим ауресом і срібним динарієм становило 1:25. Золоті монети чеканили лише в Римі, срібні Ї також у провінціях. У перших століттях н. е. щорічна інфляція досягала 4%. Емісія відбувалася за рахунок зменшення золотого і срібного змісту монет. Розвивався лихварський та банківський капітали, які держава регламентувала. Обмінні контори (аргентарії) та банки створювали приватні особи та держава, яка здавала їх в оренду. Здійснювали такі операції, як прийняття вкладів, надання позик, вексельні, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Позичковий відсоток становив 12-24% за законом, а фактично Ї значно більше. Існує також точка зору, що середня відсоткова ставка становила 6?12 і відповідала нормальному прибутку на капітал, вкладений в землю. Грошовий капітал вкладали не в організацію сільськогосподарського та ремісничого виробництва, а у лихварство, торгівлю, фінансові операції, особливо у відкуп податків з провінцій. Учасниками фінансових угод були представники привілейованих станів суспільства.

Сформувалася система державних фінансів. Вона ґрунтувалася на експлуатації провінцій. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки Ї державні (поземельний та подушний) і муніципальні Ї сплачували власники землі та майна. Фінансової адміністрації не було. Відкупники (публікани) вносили у державну скарбницю всю суму податків, а потім через своїх людей збирали їх у 3-4 рази більше від норми (відкупну систему скасовано в II ст. н. е. ). Об'єднуючись у спілки, відкупники створювали акціонерні компанії.

У науковій літературі визначено такі чинники піднесення античної римської економіки:

*наявність сприятливих кліматичних і географічних умов, вплив культури греків, карфагенян, етрусків тощо;

*спрямованість системи політичного ладу та військово-бюрократичного апарату примусу на забезпечення стабільності розвитку;

*швидке формування античної громади, прогрес матеріальної культури, експлуатація рабів;

*ведення загарбницької політики, освоєння культурної спадщини та експлуатування колоній.

III?V ст. н. е. Ї доба Пізньої імперії Ї період формування нових протофеодальних економічних відносин в умовах рабовласницької економіки, що свідчить про її кризу. Це підтверджують нижчеподані факти.

1. Посилився натуральний характер економіки (господарська автаркія). Скоротились обсяги ремесла, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу. Руйнувалися товарно-грошові відносини, економічні зв'язки між сільським господарством і ремеслом, між провінціями держави. Відбулась аграризація господарства. Вілли та латифундії перетворилися на самодостатні замкнуті (ойкосні) господарства. Зменшилась площа оброблюваних земель. Переважали великі землеволодіння латифундій. У науковій літературі стан господарства оцінюється як кризовий.

2. Зменшилися економічна роль міст, кількість міського населення, ринок сільськогосподарської продукції. Ремесло зосередилося в латифундіях. Капітали у промисловість вкладалися незначні. Торговців і ремісників згідно законодавства прикріпили до місця проживання та колегій, їх професії визнали спадковими. Державні замовлення стали обов'язковими.

3. Змінилася організація сільськогосподарського виробництва. Склався тип господарства, що ґрунтувався на колонатній системі Ї основній формі землекористування та експлуатації, яка регулювалася державним законодавством. Пануючим типом відносин між власником і користувачем землі стала оренда: емфітевзисна Ї спадкове довготермінове користування чужою землею із правом продажу, фактично добровільне прикріплення людини до землі; на правах прекарію Ї дрібна, довготермінова оренда, обумовлена платежами та договорами; на правах патронату або комендації, коли дрібні землевласники йшли під заступництво великих і втрачали землю, зберігаючи при цьому право залишитися на землі як її держателі. Фіксовані грошові платежі за оренду землі перетворилися на натуральну та відробіткову ренту. Таким чином, у рабовласницьких маєтках економічне значення доменіального господарства зменшилося, дрібних орендованих наділів зросло. Кількість вільних орендарів та дрібних землевласників була незначною.

4. Змінився соціальний та економічний статус колонів Ї орендарів землі. До їх складу належали: вільні орендарі, прекаристи та командировані, вільновідпущеники; полонені варвари (римляни називали варварами народи поза межами Римської імперії, у тому числі кельтів, германців, слов'ян). Римське законодавство IV ст. прикріпило колонів до землі, надало право спадкового користування землею та зафіксувало орендну плату, розширило судову юрисдикцію власників землі. Колони втратили економічну самостійність, переходили разом із земельними наділами від одного власника до іншого. Закони дозволяли перетворювати їх на рабів. Разом з тим, колони зберігали громадянські права вільної людини.

5. Рабство втратило виробниче значення, залишилося у сфері домашнього господарства. Організація господарства на основі праці рабів стала непродуктивною та неефективною. Змінився соціальний і майновий статус рабів. Закони зобов'язували власників відпускати їх на волю, забороняли вбивати та продавати у гладіатори, надавали сімейне право, проступки раба передавали під юрисдикцію держави. Раби ставали власниками засобів виробництва, отримували земельні наділи (квазіколони). Вони були прикріплені до землі, оскільки заборонялось продавати їх без землі, а землю без рабів.

6. Погіршення фінансового становища імперії через посилення інфляційних процесів і дезорганізації грошової системи, фіскального гноблення та зменшення податкових надходжень, їх переведення на натуральну основу. Починаючи з 212 р. податки платили всі громадяни Римської імперії незалежно від місця проживання. Згідно з податковою реформою імператора Діоклетіана (284-305 рр. ) було введено поземельний податок для громадян (крім громадян м. Риму) залежно від кількості та якості землі та худоби. Безземельні громадяни платили подушний податок. Стягувалися такі податки, як торговий, хлібний, із сенаторів тощо. Держава проводила опис маєтків (землі, залежного населення). Організація фіскальної системи ґрунтувалася на відповідальності за збір податків землевласників, у містах Ї корпорацій ремісників і торговців.

7. Господарська відособленість регіонів. Провінції стали центрами економічного життя імперії. Зменшилася кількість населення. Послаблювала позиції Риму криза влади.

Чинники, що спричинили кризу античної римської економіки:

*занепад політичного життя та політична нестабільність через внутрішній безпорядок і послаблення державної влади, передача частини функцій центральної влади на місця, наявність великої кількості декласованих елементів у містах (люмпенів), повстання рабів;

*припинення загарбницьких війн, зменшення кількості та збільшення вартості рабів;

*сепаратизм провінцій, їх прагнення до політичної та економічної самостійності;

*нашестя варварів і розселення їх як підданих на території імперії, використання германських дружин для оборони держави, зосередження в руках германських королів військової та громадської (адміністративної, судової, законодавчої, фінансової) влади, утворення на території імперії варварських королівств.

У науковій літературі домінує точка зору, що пізньоримська економіка III?V cт. н. е. Ї це період формування протофеодальних економічних відносин в рамках античної економіки. Сформувалося нове земельне право, коли поєднувалися право власності (привласнення і відчуження) та право вічного, спадкового надільного землекористування. Відбувався процес уніфікації різних категорій залежного населення. Колонат був передовою формою виробництва і забезпечував піднесення продуктивних сил. Зросла політична та соціальна могутність землевласників. Посилились аграризація та натуралізація господарства, економічна відокремленість маєтків, розрив економічних зв'язків між містом і селом, різними частинами Римської імперії. Рабство збереглося лише в домашньому господарстві. Деякі дослідники стверджують, що римська економіка IV?V ст. була вже феодальною в умовах бюрократичної централізованої державності.

Частина вчених оцінює пізньоримську економіку як кризову, наголошуючи на руйнуванні ознак рабовласницької економіки та поширенні натурального господарства, заперечуючи значення колонатної форми господарства для розвитку феодалізму. Його становлення пов'язують з процесом трансформації варварської громадимарки.

Через занепад господарської та військової могутності Римської імперії у 395 р. н. е. відбувся її поділ на Західну та Східну (Візантійську), в 476 р. н. е. втратив свою владу західний імператор (в історіографії -- це дата падіння Західно-Римської імперії). Германські королі на її території визнавали владу східного імператора, вважали себе його воєначальниками та адміністраторами, хоча фактично правили самостійно. До середини VI ст. на території Західно-Римської імперії варварські королівства: Лангобардське в Італії, Вестготське в Іспанії, Франкське у Галлії та Англо-Саксонське у Британії Ї стали незалежними.

Економічну думку Стародавнього Риму представляли праці землевласників і рабовласників М. Катона, Л. Ю. Колумелли, М. Т. Варрона, Г. Плінія Старшого, присвячені проблемам поліпшення агрокультури, підвищення доходності маєтку, організації праці рабів.

Марк Порцій Катон Старший (234-149 рр. до н. е. ) у праці «Землеробство» запропонував практичні рекомендації щодо підвищення доходності рабовласницького маєтку. Землеробство, на його думку, є почесним заняттям, а знання та організаційні здібності власника маєтку визначають його доходність. Необхідно регламентувати виробництво, використовувати необхідні агротехнічні засоби, обмірковувати умови передачі землі в оренду, організацію праці рабів, реалізацію надлишків виробленої продукції. Рабів необхідно утримувати у суворості; раціонально використовувати їх працю, стимулювати старанність, молодих рабів виховувати в покорі, підтримувати в їх середовищі ворожість, поширювати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих та малих, карати за найменшу провину. Зразковим вважав багатогалузеве господарство, що забезпечує самодостатність маєтку, та одночасно виробляти товарні види продукції Ї виноград і оливки.

Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н. е. ) залишив у спадок три книги «Про сільське господарство», в яких проаналізував чинники інтенсивного ведення сільського господарства. Обґрунтовував необхідність агрокультури, розвиток скотарства, застосування агрономічних наук, використання матеріальної зацікавленості рабів шляхом вільного режиму праці рабів, поліпшення харчування і зменшення обсягу роботи. Пропонував використовувати працю найманих робітників. Критерієм прибутковості латифундій вважав вигідний вивіз продукції в сусідні регіони та закупівлю необхідних товарів.

Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е. ) у 12томній праці «Про сільське господарство», використовуючи праці грецьких і римських агрономів, проаналізував організацію господарства у рабовласницькому маєтку за умов кризових явищ. Автор писав про низьку продуктивність рабовласницької праці, про те що раби погано обробляють поля, доглядають худобу, ламають інвентар, крадуть і обманюють землевласників. Пропонував організовувати сільськогосподарське виробництво на основі оренди землі вільними селянамиколонами, збільшувати обсяги товарного виробництва, впроваджувати досягнення науки.

Важливе значення мало поширення християнської релігії. Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності усіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку працювати та розподіляти за працею: «Кожен отримує винагороду за свою працю». Засуджувалося лихварство, стягнення процентів за борги. Із перетворенням християнства на панівну релігію з'явилися консервативні погляди, які виправдовували рабство, існуючі порядки, проголошували необхідність покори і терпіння.

Найвідомішим християнським автором був Августин Блаженний (353-430), який у творі «Про град божий» розглядав світ як історію, персональну долю людини, спасіння або погибель, заперечував висновки античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Доводив, що фізична праця є почесною, сільське господарство Ї найпочесніше заняття людини, засуджував торгівлю та позику під процент.

6. Економічні погляди давньогрецьких і давньоримських філософів

Палким прихильником економічного устрою давньої Спар ти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444--354 рр. до Р. Х. ) афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони. . . не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню. Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.

Платон (428/427--348/347 до н. е. ), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші -- для військової справи, а решта -- для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби. Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля (384--322 до н. е. ) -- найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга -- у приватному. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство. Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, -- до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

7. Загальна економічна характеристика епохи феодалізму. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів

Сучасна історіографія, відмовившись від визнання феодалізму як суспільно-економічної формації, залишає розуміння господарського розвитку західноєвропейського суспільства як феодальної економічної системи.

В історико-економічній літературі панує така періодизація феодальної економіки держав Західної Європи:

Ш період генезису (раннє середньовіччя) Ї V?X ст. ;

Ш період класичної (зрілої) феодальної економіки (високе середньовіччя) Ї XI?XIII ст. ;

Ш період кризи феодальної економіки: руйнування її основних ознак і формування простого товарного виробництва як укладу в пізньому середньовіччі Ї XIV?XV ст.

Генезис феодальної економіки Ї перехідний період, процес становлення її основних ознак, розглядається з точки зору взаємовпливу античних і варварських економічних відносин. Виділяють такі типи генезису економіки феодалізму:

· романський, тобто на основі синтезу (переважання або рівності) господарських інститутів пізньоантичного суспільства (господарської спадщини Римської імперії) та варварських соціально-економічних відносин (на територіях, що входили до Римської імперії: сучасних Франції, Іспанії, Італії);

· общинногенний (безсинтезний), тобто на основі розкладу общинних відносин із відсутнім або незначним впливом античності (на території Англії, Німеччини, скандинавських і слов'янських країн).

У VI?VII ст. на території варварських королівств співіснували пізньоримські протофеодальні відносини з великим землеволодінням і колонатною системою та германська вільна громада. Варварські королі присвоювали землі римського імператора з вільним населенням, конфісковували землі, використовували місцеву земельну аристократію для організації системи управління. Економічно використати земельний фонд королі не могли, отже для розв'язання політичних і військових завдань роздавали його на правах власності для збільшення і матеріального забезпечення дружинників, чиновників. Формувався адміністративний устрій Ї поділ території на області графства. Варварська землеробська громада в оточенні великого землеволодіння еволюціонувала у громаду марку з приватною власністю на землю Ї алодом. У германців формувалося дрібне і велике землеволодіння. Панувало натуральне господарство і аграрне виробництво. Матеріальні основи римського виробництва були зруйновані. Ремесло зникло як сфера господарства, існувало лише як форма трудової діяльності. Розвивалася домашня промисловість. Занепали римські міста.

У VIII?X ст. господарське життя відродилося. Процес феодалізації пришвидшився. Формувалися феодальна власність на землю, основні класи: феодали та залежні селяни; система феодальної залежності, земельна рента. Для періоду раннього феодалізму характерно переважання натуральної ренти. Значну роль у феодалізації суспільства відіграли монастирі як економічні та культурні центри. Монахи обробляли землю, відкривали школи.

Ґенеза феодальної економіки поряд із формуванням та розвитком універсальних ознак мала свої особливості в кожній країні.

Еволюція феодальної економіки традиційно аналізується на основі Франкського королівства . на території Ґалії. Сучасна наука відмовилася від визначення процесу феодалізації в інших країнах, як нетипового, незавершеного. Феодальна економіка в тій чи іншій країні досліджується як національна модель (французька, анґлійська, скандинавська, польська, руська тощо).

Період класичної феодальної економіки характеризувався завершенням процесу формування феодальних відносин, їх утвердженням і розквітом. У науковій літературі класична феодальна економіка має наступні загальні ознаки.

Ш Низький рівень розвитку техніки та знань, ручне виробництво та індивідуальні виробничі навички. Сформувалися аграрна, промислова та обігова сфери економіки. Переважання аграрного сектору над промисловим і торговельним (аграризм економіки). Домінуючий об'єкт власності та головне знаряддя виробництва Ї земля.

Ш Соціально-політичний устрій будувався на ієрархічній структурі, що будувалася на основі різних форм особистої залежності та відповідною системою земельних володінь.

Ш Панування феодальної власності на землю: а) монопольної (лише клас феодалів мав право власності на землю), б) умовно спадкової, в) ієрархічної на основі сеньйоральновасальної системи за принципом «нема землі без сеньйора». Поєднання права феодальної власності на землю та права селянина на спадкове землекористування.

Ш Феодальна: особиста, економічна (поземельна), судово-адміністративна, військово-політична Ї залежність селянина від землевласника (позаекономічний примус).

Ш Рентні відносини в сільському господарстві. Основні види земельної ренти: натуральна, відробіткова та грошова, як економічна реалізація права власності на землю, привласнення частини доходу від землі та повинностей, які феодал отримував від залежного селянина.

Ш Панування натурального господарства та простого відтворення, розвиток простого товарного виробництва, як економічного укладу;

Ш Корпоративний характер економіки. В організації та регулюванні економіки визначальне значення мали корпоративні станові об'єднання (рицарські, ремісничі, купецькі).

Ш Організаційно-господарські форми: феодальний маєток і селянське господарство, реміснича майстерня і цех, торгова гільдія. Переважало дрібне виробництво в сільському господарстві та ремеслі.

Ш Соціальні відносини характеризували вертикальні відносини панування і підкорення між землевласниками і залежними селянами; покровительства і служби, сюзеренновасальні між представниками різних категорій панівного стану. Проте у містах соціальні відносини будувалися на горизонтальних зв'язках між рівними суб'єктами.

Починаючи з XII ст. відбувалася активна господарська діяльність. Формувалася ефективна система сільського господарства та промислово торговельного господарювання. Важливе значення мали монастирі, господарство яких ґрунтувалося на раціональних основах. Церква освятила своїм авторитетом поважне ставлення до фізичної праці та практичності. Поступово основними носіями цих ідей стало торговоремісниче населення міст.

Господарський розвиток знайшов відображення в економічних ідеях представників католицької церкви, найвидатнішими з них є Тома Аквінський і Нікола Орем.

Панівна релігійна філософія Ї схоластика Ї намагалася спрямовувати та контролювати практичну діяльність людини, поставити науку в залежність від релігії. Економічна думка розвивалася під впливом канонічної доктрини, яка трактувала економічні проблеми з точки зору християнської релігії та античної традиції. Становлення канонічної доктрини пов'язано з ім'ям монаха Граціана, який у XII ст. склав «Зведення канонічного права».

Найвідомішим представником канонічної доктрини є домініканський монах і богослов Тома Аквінський (Аквінат, 1225-1274). Його праця «Сума теології», яка ґрунтувалася на положеннях Біблії, богословських творів, вченні Аристотеля, була визнана католицькою церквою єдино правильною філософськотеологічною системою, отримала назву томізму.

Досліджуючи економічні явища та процеси, Тома Аквінський розглядав їх як поєднання суперечностей (схоластичний спосіб міркування), використовував принцип подвійної оцінки:

· виступав за підпорядкування світської влади духовній;

· обґрунтовував соціальну нерівність з точки зору майнової нерівності, вважав, що приватна власність є законним інститутом людського суспільства. Власне Бог встановив такий порядок, який дає змогу людям жити відповідно до визначеної станової ієрархії, розподіляє функції управління і підпорядкування. Завдання держави полягає у гарантуванні недоторканості приватної власності. Засуджував вимоги раннього християнства щодо передачі майна багатих бідним. Однак, визнавав, що економічні інтереси мають підпорядковуватися спасінню душі людина, яка повинна з готовністю поділитись із бідними і нужденними своєю власністю;

· розглядав багатство як матеріальні блага, створені працею, яка є необхідним засобом для забезпечення життя людини. З точки зору натуралістичного підходу поділив багатство на природне (харчування, земля, житло тощо) та штучне (золото, срібло). Вважав нагромадження золота і срібла є грішним, засуджував накопичення грошового багатства приватними особами, визнавав необхідним утворення скарбів державою і церквою з метою здійснення благодійної діяльності;

· проголосив основою добробуту натуральне господарство і економічну самодостатність феодального маєтку, землеробство галуззю господарства, схвалену божественним законом. Одночасно зазначав необхідність товарногрошових відносин, аналізував торгівельну діяльність з точки зору дозволеного та недозволеного. Виправдовув торгівлю як акт волевиявлення Бога і законне заняття людей для отримання необхідних засобів існування, торговий прибуток Ї для покриття видатків. Заняття торгівлею заради збагачення заперечував;

· вважав, що обмін має бути справедливим на основі рівності корисності речей, обгрунтовував концепцію «справедливої ціни» (цим поняттям він узагальнював категорії «вартість», «цінність», «ринкова ціна»). Справедлива ціна має відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентний обмін, враховувати витрати на збереження, доставку товарів, страховку на випадок можливих втрат товару; а також враховувати соціальний статус людини, оскільки більше благ має отримувати суспільно значима людина. Отже, справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту дворянину, церковнослужителю, ремісникові;

· виникнення грошей пояснював домовленістю між людьми для зручності обміну. Визнавав необхідність грошей як міри вартості та засобу обігу, зауважував, що гроші є товаром, оскільки існує торгівля грошима між міняйлами. Був прихильником номіналістичної концепції грошей, вважав, що держава має право встановлювати номінальну цінність монет на свій розсуд. Проте виступав проти псування монети, яке може зробити безглуздим вимірювання вартості;

· відповідно до традицій католицької церкви засуджував лихварство як «ганебне ремесло». Купці та лихварі можуть привласнювати торговельний прибуток і лихварський процент лише як плату і нагороду за працю, за відстрочку в оплаті боргу, компенсацію втрати можливого доходу, транспортні та матеріальні витрати, ризик, подарунок. Негативно ставився до стягування відсотків за позичені гроші на споживчі блага, але визнавав справедливою сплату відсотків за позику на продуктивне використання. Закликав користуватися вимогами вищої справедливості відповідно до божественного закону, допомагати потерпілим і бідним,

Криза феодальної економіки (XIV?XV ст. включно) була пов'язана з розвитком товарно-ринкових відносин. Просте товарне виробництво сформувалося як економічний уклад. В аграрній економіці відбувся переворот, змістом якого було перетворення грошової ренти на основну форму присвоєння додаткового продукту землевласником феодалом, формування вільного селянського стану. Поширювалися товарно-грошові відносини. Місто стало центром промисловості та торгівлі, руйнувало господарську обособленість феодальних маєтків. У містах формувався клас буржуазії. Економічне життя будувалося на раціоналізмі та прагматизмі, які пов'язані з грошима та розрахунком. Зміцнювалася центральна влада. Руйнувалися васальні відносини. Значення дворянства як політичної сили зменшувалося.

Уповільнюючими чинниками були події XIV ст. , голод 1315?1318 рр. , демографічна криза середини XIV ст. через чуму, Столітня війна (1337?14503 рр. ), розкол католицької церкви (утвердження на папський престол двох пап: у Римі та Авіньоні), селянські повстання («Жакерія» у Франції, Уота Тайлера в Англії). Від чуми 1347?1355 рр. та епідемій 60?70х рр. XIV ст. у країнах Європи загинули 24 млн осіб.

Французький вчениймонах Ніколи Орем (Оресм) (1323-1382 рр. ), аналізуючи економічне життя, у праці «Трактат про походження, природу, юридичне обґрунтування і зміну грошей» дав визначення грошам, як економічної категорії. Гроші Ї це інструмент, створений людьми для полегшення обміну товарів. Вчений одним з перших обґрунтовув металістичну теорію грошей. На основі своїх висновків про походження та природу грошей підійшов до розуміння існування об'єктивних закономірностей грошового обігу.

Важливим джерелом економічної думки були єресі (неканонічні трактування Біблії), до яких зверталися бюргери, учасники селянських повстань. Єресі засуджували розкіш і багатство церкви та духовенства, накопичене всупереч ранньохристиянським канонам, проповідували ідеї рівності всіх людей, відміни грошей, боргів, повинностей, непокори світській владі і мали яскраво виражену антифеодальну спрямованість. У подальшому ці погляди знайшли відображення в Реформації Ї процесі розколу католицької церкви і виникнення протестантизму.

Розвиток феодальної економіки у значній мірі визначався пануванням політичних факторів над господарськими. Раннє середньовіччя було періодом ранньофеодальних монархій, формування соціальних і правових основ феодального суспільства. Сформувалися тенденції до політичної незалежності та феодального роздроблення.

Класичне та пізнє середньовіччя у Франції Ї це період феодальної роздробленості та започаткування політичного об'єднання країни під час правління королівської династії Капетінгів (987?1328 рр. ). У XIV ст. королі династії Валуа (1328?1589 рр. ) стали верховними сеньйорами, завершили економічне та політичне об'єднання Франції, що за державним устроєм перетворилася на становопредставницьку, а в другій половині XV ст. Ї абсолютистську монархію. В Англії з часу норманських завоювань королівська влада мала загальнодержавний характер. Судові та фіскальні сеньйоральні права феодалів (глафордів, а пізніше Ї лордів) були обмежені. Наслідком боротьби феодалів з королівською владою стало прийняття Великої хартії вольностей (1215 р. ), що закріпила станові права світських і духовних феодалів, одночасно обмежувала свавілля держави щодо тих станів, які переходили до ринкових відносин. У 1345 р. Англія стала парламентською монархією. У Німеччині король саксонської династії Оттон I в 962 р. проголосив відновлення Римської імперії, до якої увійшли італійські землі (з кінця XII ст. Ї Священна Римська імперія, а з кінця XV ст. Ї Священна Римська імперія германської нації). Проте принцип виборності імператорів, їх намагання поєднати світську та церковну владу, а також сеньйоральний сепаратизм послабили централізацію. «Золота булла» 1356 р. юридично оформила самостійність феодальних князівств Німеччини.

Процес генезису феодальної економічної системи пов'язаний, в першу чергу, з формуванням феодальної власності на землю та соціальної структури феодального суспільства.

Прикладом класичної моделі генезису феодального господарства романського типу вважається його становлення у Франкському королівстві в V-X ст. Франки - загальна назва військових дружин германських племен, які служили Римській імперії та розселювалися переважно з II ст. на території провінції Галлії. Точних даних щодо чисельності франків немає. Відомо, що засновник Франкського королівства Хлодвіг (488?511) мав 60тисячне військо. Територія Галії ввійшла до трьох варварських королівств: Франкського, Бургундського, Вестготського. Політичну історію королівства поділяють на два періоди: правління династії Меровінгів (486?751 рр. ) і Каролінгів (751?843 рр. ). За часів правління Карла Великого (771?814 рр. ) держава досягла найвищої могутності. Згідно Верденського договору 843 р. відбувся розподіл імперії Карла Великого на три королівства: Західнофранкське, Східнофранкське та Середньофранкське, що стало важливим етапом в історії Франції (назва з'явилася в X ст. ), Німеччини та Італії.

У VI?VII ст. економічний розвиток Франкської держави відбувався в умовах співіснування двох економічних укладів: протофеодального (колонатного) та общинного. Галлоримські землевласники володіли землею, організовували господарство і регулювали майнові відносини за нормами римського права. Зберігалися велике землеволодіння та колонатна система як основа сільського господарства. Франки, як свідчить кодекс законів «Салічна правда», на початку VI ст. жили вільними землеробськими громадами, що становили основу господарської організації. Громада була верховним власником землі, франки не могли передавати свою землю без її дозволу. Землі громади формувалися за рахунок державних земель, наданих ще за часів імперії та франкськими королями, присвоєння земель великих власників Ї галлів (існують припущення щодо захоплення германцями 1/3 їхніх земель). Право приватної власності патріархальної родини поширювалося на рухоме майно та садибу. «Салічна правда» свідчить про недоторканість особистої власності, встановлює систему покарань за її порушення. Орні землі перебували у спадковому володінні сім'ї за чоловічою лінією, а пасовища, луки і ліси (альєнди) Ї в загальному користуванні членів громади. Після збору врожаю та сінокосу наділи ставали колективним пасовищем (система відкритих полів). Вирощували зерно, у тваринництві переважало екстенсивне свинарство. Франки одночасно були землеробами і воїнами. У соціальному відношенні поділялися на вільних, сервів (рабів) і літів (напіввільних). Через соціальне та майнове розшарування франків існував поділ на знатних і вільних; великих, середніх і дрібних землевласників. За вбивство вільного франка необхідно було сплатити штраф у 200 солідів, дружинника Ї 600, римлянина Ї 60, римлянина на службі короля Ї 300 солідів.

Упродовж VI?VII ст. у процесі романізації франків відбулася трансформація землеробської громади у сусідську територіальну громадумарку з алодом Ї приватною (необмеженою, з правом вільного привласнення та відчуження) власністю малої сім'ї та її членів на землю при збереженні колективної власності на альєнди. Утворилася верства вільних землевласників Ї алодистів. Право відчуження землі пришвидшило процес формування великої світської та церковної землевласності шляхом купівліпродажу, захоплення алодиальних і громадських земель, дарування королів. Сформувалася германогаллоримська верства знатних та великих землевласників. Римське право поступово витіснило германське.

У VIII?IX ст. у Франкській державі алодиальна та римська приватна власність трансформувалася у феодальну, склалася єдність піраміди влади та ієрархії землеволодіння. Сформувалися такі класи, як феодали Ї утримувачі феодів, та феодально залежне селянство. Ці процеси в науковій літературі отримало назву аграрного перевороту.

Аграрний переворот спричинили такі економічні та соціальнополітичні чинники: а) натуральне господарство, економічні переваги великого землеволодіння порівняно з господарством громади та сім'ї; б) вичерпаність земельного фонду для дарувань; політична та фінансова слабкість центральної влади внаслідок боротьби за владу між особами королівських родин, внутрішні міжусобиці, територіальна роздробленість на окремі королівства, герцогства, графства та баронії; в) війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами; г) формування у франків професійної військової верстви Ї лицарів, необхідність забезпечення їх землею для виконання обов'язків (бойове спорядження і кінь коштували дорого, отже військову службу могла виконувати особа, яка мала не менше чотирьох мансів землі (площа манса становила в середньому 6?16 га).

Які шляхи формування феодальної власності на землю та феодальної залежності селянства?

Починаючи з VII ст. королі надавали церковним, знатним і великим світським землевласникам імунітет Ї право звільнення від державної юрисдикції та самостійного здійснення функцій державної влади: судової, адміністративної, фінансової Ї в межах сеньйорії (назва феодального маєтку у Франції) або певної території¹¹ Варварські королівства поділялися на адміністративні округи - графства на чолі з графами, які були вищими виконавчими та судовими особами. Герцоги були вищими адміністративними особами для декількох графств. . Імунітетним правом користувалися середні та дрібні вільні землевласники, міське населення. Це посилило соціальну та політичну могутність землевласників, а також сеньйоральну анархію, особливо в кінці IX?X ст.

Сеньйоральна анархія сприяла поширенню процесу комендації, коли вільна людина покладала захист своєї особи та майна на земельних магнатів: світських і духовних осіб, монастирі. Командирувалися міське населення, середні та великі землевласники, вільні селяни щодо більш знатного і заможного.

Комендація зумовила формування сюзеренновасальних соціальних відносин. Особу, яка брала на себе комендацію, називали сюзереном (сеньйором). Договір, закріплений грамотою, надавав сеньйору право верховної власності на землю, а васалу Ї право спадкового володіння, визначені особисті та майнові зобов'язання стосовно сеньйора, функції державної (публічної) влади: судової, адміністративної, фінансової (збирання податків). Головним обов'язком васала була військова служба. В умовах панування натурального господарства економічну, соціальну та політичну могутність землевласника оцінювали з огляду на кількість його васалів.

У 714-715 рр. Карл Мартел (майордомуправитель останнього франкського короля династії Меровінгів і засновник династії Каролінгів) провів аграрновійськову реформу, змістом якої було одержавлення земель і надання земельних володінь корони у вигляді бенефіція Ї довічного володіння за умови васальної присяги на користь сюзерена та військової служби. Одночасно васалам передавалася частина посадових функцій графа. Наступні франкські королі та земельні магнати наслідували таку політику. Склалося бенефіціальне (умовнослужбове тимчасове) землеволодіння, що ґрунтувалося на сеньйоральновасальних відносинах. У IX ст. із визнанням васальної служби спадковою бенефіцій перетворився на феод Ї умовнослужбове спадкове володіння (закріплено Керсийським капітулярієм 877 р. ). Якщо васал порушував свої обов'язки, сеньйор мав право за рішенням суду відібрати бенефіцій. Проте такі випадки траплялися рідко. Власники феодів складали лицарський стан¹¹ В IX-X ст. термін «лицарь» означав воїна, що ніс військову службу в сеньйора, а з XII-XIII ст. - людину знатного походження, на відміну від селян. . Відносини між ними базувалися на основі феодальної ієрархії. Драбина феодальних відносин охоплювала власників повного суверенітету в особі короля (його вважали першим серед рівних), герцогів, графів, віконтів, баронів, які переходили від одного до іншого сеньйора або намагалися були самостійними; ще нижче знаходились власники сеньйорійшателеніїв; найнижче Ї дрібні сеньйори або звичайні лицарі (шевальє).

Поширеною була така форма перетворення вільного селянина у залежного як прекарні відносини. Їх суть полягала у відчуженні алоду дрібного власника на основі договору на користь церкви або світського феодала за умови повернення його як прекарія («землі, наданої на прохання») в довічне користування («прекарій повернутий»). Існував також «прекарій нагороджений», коли надавали додатковий наділ землі.

Упродовж VIII?IX ст. сформувалося феодально залежне селянство. Воно охоплювало різні категорії: рабівсерів, вільновідпущеників, колонів і франків, які втратили право власності на алод. Їх правовий та соціально-майновий статус уніфікувався. Згідно із капітулярієм 847 р. кожен вільний селянин мав знайти сеньйора. Селянство об'єднували загальні назви: серви Ї особисто та поземельно залежні від власника землі (феодала), їх повинності мали спадковий характер; віллани Ї особисто вільні та поземельно залежні. Оскільки селянин не був повноправно вільним, то не був зобов'язаний виконувати військову службу. Рентні відносини стали основною формою експлуатації селянства.

Важливим джерелом господарської історії та економічної думки є капітулярії Ї інструкції, що регламентували управління феодальним маєтком. Найвідомішим є «Капітулярій про вілли» (794 р. ), виданий як регламент королівських маєтків. Каролінгський маєток розвивався на натурально-господарській основі, мав значні території. Організація праці будувалася на основі експлуатація сервів, які були особисто спадково залежними селянами від короля і отримували наділиманси, з використанням натуральної та відробіткової системи рентних відносин. Працювали також дворові селяни (провендарі). Завданням управителя було забезпечення потреб королівського двору. Із цією метою розвивали сільське господарство, що було головною сферою діяльності, та вотчинне ремесло. Проводилася політика створення запасів, реалізації лише надлишків, виготовлення військового спорядження.

Отже, у Франкській державі VI?IX ст. генезис феодального земельного ладу базувався на основі синтезу романізованих і общинногенних елементів. Традиції пізньоримського приватного землеволодіння асимілювалися з алодиальною формою власності. Вільне дрібне землеволодіння було витіснено великим, община як форма господарювання у франків була замінена феодальним маєткомсеньйорією. Сформувалося феодально залежне селянство. Впродовж VIII?IX ст. селяни втратили алодиальну землю як власність, але зберегли її як наділ, необхідну умову господарювання.

XI?XIII ст. були періодом зрілих феодальних аграрних відносин. Панувала феодальна власність на землю. Існували такі її види: королівська, світська, духовна. Ієрархія соціальних і земельних відносин на основі договору між сеньйором і васалом обмежувала права феодалів на землю. Ці відносини були верховними (алодиальними, носіями яких була королівська влада), сеньйоральними та васальними (рицарське утримання землі). Економічний зміст васальних відносин полягав у перерозподілі феодальної ренти між членами панівних верств населення. За правом майорату феод повністю (або дві його третини) успадковував старший син. Із XII ст. феод відчужувався, але покупець визнавав васальний договір. У Німеччині лени охоплювали, крім землі, податки, мито, посади, карбування монет. Ленне право регулювало всі сторони господарського життя.

У сільському господарстві основним господарюючим суб'єктом був феодальний маєток (сеньйорія у Франції, манор в Англії, грундгершафт у Німеччині). Феодальний маєток Ї це комплекс феодальної земельної власності та пов'язаних з нею прав на феодальнозалежних селян. Виробництво організовували в рамках селянських господарств і домену, який присвоював шляхом феодальної ренти значну частину праці селян. У землекористуванні зберігалися общинні порядки: черезсмужжя та примусові сівозміни, система відкритих полів. Права селян щодо користування альмендами визначав власник. Маєток мав натуральносамодостатній характер: багатогалузевий, виробництво продуктів споживчої вартості з реалізацією надлишків, існування ремісничого виробництва. Управляли маєтком прикажчики або самі сеньори.

Приватна (сеньйоральна) юрисдикція поступово витіснила державну. Розширилися сеньйоріальні права. Феодальна залежність селянина від сеньйора охоплювала особисту, поземельноекономічну, адміністративну, судову і військово-політичну. Сеньйоральноселянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто спадковій залежності, та вільних від неї, зокрема французькі серви та віллани, англійські коттери та віллани, німецькі лейбайгене та херіге. Впродовж XII-XIII ст. селяни звільнилися від особисто спадкової залежності. Зберігалися вільні алодисти, передусім в Німеччині й Англії. Вони залежали від держави через представників влади. Всі селяни брали участь в укладенні майнових і земельних угод, успадковували та продавали майно. Селянські господарства поділяли на повнонадільні, півнадільні, чверть надільні.

Феодальна земельна рента мала три види: натуральну, грошову і відробіткову. Більшість вчених вважає, що співіснували всі види ренти, але переважала натуральна та грошова. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік. Селянські повинності стосувалися військових постоїв та реквізицій, торгового та дорожнього мита, будівельних робіт, виплат за сервітути Ї право користуватися чужою власністю, у тому числі альєндами, за одруження, успадкування майна, феодального найму Ї примусової праці за плату. Поширення набув баналітет Ї монопольне право феодала на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції (селяни користувалися млином, виноградними пресами, печами сеньйора). Селяни платили державні податки як складову сеньйоральних платежів, церковну десятину. У Франції феодали збирали таллю Ї екстраординарний податок.

В історикоекономічній літературі України обґрунтовано дві основні точки зору щодо статусу селян Західної Європи в XI?XIII ст. на етапі класичного феодального господарства. Частина вчених оцінює залежність селян як кріпосний стан: особисто спадкова залежність, прикріплення до землі, відсутність права на вихід зпід влади феодала були загальноєвропейським явищем. Однак в європейській науці панує думка, що поняття «кріпосний селянин» і «кріпосне право» характерні для пізнього середньовіччя у країнах Центральної та Східної Європи. Кріпосне право Ї це система правових норм феодальної держави (отже, має загальнодержавний статус), спрямованих на особисто спадкове прикріплення селян до землі, ознака доменіально-відробіткового господарства. У Західній Європі спроби заборонити відхід селян від землі на державному рівні не мали успіху.