Економіка аграрного підприємства

7. Економіка підприємства / П.П. Руснак, В.Г. Андрійчук, А.А. Ільєнко та ін.; За ред П.П. Руснака. - Біла Церква, 2003. - 256 с.



Завдання, вправи, тести

Завдання 1.1 Виберіть правильний варіант відповіді на питання:

1.Що не є обов'язковою ознакою підприємства у відповідності до господарського законодавства України?

метою діяльності є отримання прибутку.

ведення господарської діяльності.

самостійність.

наявність прав юридичної особи.

2.Що являє собою підприємство?

а) самостійний суб'єкт господарювання, створений для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення різних видів господарської діяльності.

б) будь-який суб'єкт ринкових відносин, що займаєтьсякомерційною діяльністю.

в) цілісний майновий комплекс, що має здатність самостійно виробляти продукцію, надавати послуги тощо.

г) господарський проект, що реалізується одним або декількома підприємцями.

3. До факторів зовнішнього впливу на діяльність підприємства можна віднести:

а) природні;

б) політичні;

в) психологічні;

г) економічні.

4. Підприємства, організації та приватні підприємці, які за дорученням аграрних підприємств реалізують їх продукцію або знаходять клієнтів для продажу є:

а) споживачі сільськогосподарської продукції;

б) посередники;

в) постачальники;

г) конкуренти.

5. Економічні методи управління діяльністю підприємства реалізують

а) матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах;

б) мотиви примусового характеру;

в) мотиви соціальної поведінки людини;

г) правильні відповіді а) і б).



Розділ 2 Земельні ресурси та ефективність їх використання

2.1. Характеристика земельних ресурсів України

2.2. Земельний кадастр та його складові

2.3. Земельні відносини, оренда та ринок землі

2.4. Ефективність використання земельних ресурсів в сільському господарстві та шляхи її підвищення

Ключові слова та терміни

­ земельні ресурси

­ земельний фонд

­ бонітування

­ штучна родючість

­ економічна родючість

­ сільськогосподарські угіддя

­ трансформація земель

­ земельний кадастр

­ іпотека

­ земельна реформа

­ оренда землі

­ ринок землі

­ економічна оцінка землі

­ землевіддача

2.1. Характеристика земельних ресурсів України

Земля - засіб виробництва, необхідна матеріальна передумова суспільного виробництва. Земельні ресурси необхідні усім галузям народного господарства. Однак, в різних галузях народного господарства земля, як засіб виробництва має різне значення і відіграє різну роль. В промисловості (за виключенням добувної) вона є просторовою базою для розміщення об'єктів виробничого та промислового призначення. Результат діяльності тут не залежить від якості грунту. У добувній промисловості виступає як своєрідне сховище з якого видобувають корисні копалини.

У сільському господарстві земля виступає як головний незамінний засіб виробництва і як засіб праці.

Земля як головний незамінний засіб виробництва у сільському господарстві має свої особливості, які відрізняють її від інших засобів виробництва:

- земля як основний засіб виробництва, на відміну від всіх інших засобів, які є результатом попередньої людської праці, є продуктом природи. А тому вона не має вартості, не переносить її, як звичайні засоби праці на продукцію, у створенні якої вони брали участь.

- земля просторово обмежена і в процесі розвитку виробництва її не можна заново створити або збільшити її розміри. Однак це не означає, що вже вичерпані всі її запаси, придатні для сільськогосподарського виробництва.

- земля як засіб виробництва в процесі виробництва не може бути замінена ніяким іншим засобом виробництва.

- використання землі як засобу виробництва пов'язане з постійним місцем її розташування.

- земельні ділянки не однорідні за якістю. Вони розрізняються за вмістом поживних речовин у грунті, за рельєфом та іншими ознаками.

- земля у процесі виробництва при правильному її використанні не зношується, а може поліпшувати свої властивості. Ця особливість землі обумовлена такою властивістю землі як родючість.

Родючість землі - поняття багатогранне, суть якого характеризуєся природною здатністю грунту забезпечувати потребу у поживних речовинах протягом усього періоду їх росту і розвитку.

Розрізняють такі види родючості:

а) природна - характеризується здатністю грунту забезпечувати рослини необхідними поживними речовинами за рахунок запасу, створеного внаслідок грунтоутворюючих процесів, а також визначається кліматичними умовами.

б) штучна - створюється у процесі виробництва матеріальних благ, коли людина своєю діяльністю намагається поліпшити фізико-хімічні і біологічні властивості грунту;

в) економічна (ефективна) - наслідок економічної єдності природної і штучної родючості. Кількісним вираженням економічної родючості є абсолютна і відносна родючість. Абсолютна виражається врожайністю культур з одного гектара, а відносна - кількісним співвідношенням врожаю з виробничими витратами на нього з гектара посіву.

Таким чином, особливості землі як загального і специфічного засобу виробництва зумовлені тим, що земля, по перше, є дарунком природи, по друге, виступає щодо економіки в цілому як загальний засіб праці і відіграє, по третє, лише їй притаманну функціональну роль у сільськогосподарському виробництві. Розглянуті особливості землі необхідно враховувати комплексно, у тісному взаємозв'язку, що дасть можливість підвищувати її продуктивну здатність відповідно до досягнутого рівня розвитку продуктивних сил.

Всі землі, що знаходяться в межах країни, створюють єдиний земельний фонд України.

Загальна земельна територія України становить 60,4 млн. га. Найбільшу господарську цінність мають сільськогосподарські угіддя. Їх площа на початок 2001 року складала 41,8 млн. га або 69,4 % від площі усієї території країни. У відповідності до цільового призначення всі землі України поділяються на такі категорії:

­ землі сільськогосподарського призначення;

­ землі житлової та громадської забудови;

­ землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

­ землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

­ землі оздоровчого та рекреаційного призначення;

­ землі історико-культурного призначення;

­ землі лісового фонду;

­ землі водного фонду;

До складу сільськогосподарських угідь входять рілля, багаторічні культурні насадження, залежі і перелоги, сінокоси, пасовища. Структура сільськогосподарських угідь характеризує характер та ступінь інтенсивності використання сільськогосподарських угідь. Найбільш інтенсивно використовують ріллю та багаторічні культурні насадження. На початок 2001 року питома вага ріллі в структурі сільськогосподарських угідь України становила 77,9 %. Цей показник вище оптимального рівня. Завелика питома вага ріллі є однією із причин існуючих екологічних проблем. Існує програма по виведенню з сільськогосподарського обороту біля 10 - 12 млн. га еродованих земель.

Землями сільськогосподарського призначення визначаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Вони включають сільськогосподарські і несільськогосподарські угіддя.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

­ громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

­ сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

­ сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільськогосподарським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства.

­ несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Перехід одного виду земельних угідь в інший називають трансформацією земельного фонду.

Важливим народногосподарським показником є землезабезпеченість. Його визначають як відношення площі відповідних угідь до наявного населення країни (області, району, підприємства).

2.2 Земельний кадастр та його складові

Термін “кадастр” походить з латинської мови від слів “caput” і “cahetastrum”, що в перекладі означає відповідно податний предмет чи опис податних предметів. Первісне значення цього слова - книга, у якій вказуються відомості на предмет оподаткування. З розвитком земельних відносин, на відповідному етапі розвитку суспільства виникла необхідність в обліку земель, а потім у оцінці земель як об'єкта господарювання.

Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Під земельним кадастром стали розуміти заходи з вивчення, обліку, описання і оцінки землі з метою організації її раціонального використання та охорони, регулювання земельних відносин, землекористування та регулювання земельних відносин, землекористування та обґрунтування розмірів плати за землю.

Державний земельний кадастр призначений для забезпечення Рад народних депутатів, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан та правовий режим земель з метою організації раціонального використання та охорони земель, регулювання земельних відносин, землеустрою, обґрунтування розмірів плати за землю.

Система державного земельного кадастру - це сукупність взаємопов'язаних організаційно правових, технологічних, економічних та методичних заходів по створенню і веденню земельного кадастру.

Система державного земельного кадастру включає:

а) законодавчо визначену діяльність в галузі державного земельного кадастру та його правове регулювання;

б) органи, що здійснюють державне управління у галузі державного земельного кадастру;

в) організацію, ведення та управління в галузі державного земельного кадастру;

г) здійснення земельно-кадастрових робіт та ведення державного земельного кадастру на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях;

ґ) державний і самоврядний контроль за здійсненням земельно-кадастрових робіт;

д) наукове, кадрове та фінансове забезпечення державного земельного кадастру;

е) суб'єкти та об'єкти державного земельного кадастру;

є) державні і комунальні науково-дослідні та проектно-вишукувальні організації, приватні юридичні і фізичні особи, які здійснюють земельно-кадастрові роботи.

Суб'єктами державного земельного кадастру є державні органи влади і органи місцевого самоврядування, юридичні особи і громадяни, які є суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами державного земельного кадастру є територія України, території адміністративно-територіальних утворень або їх частин, території землеволодінь та землекористувань, земельні ділянки та земельні частки.

Державний земельний кадастр має базуватися на наступних принципах:

1) комплексності, яка передбачає охоплення всіх земель України;

2) єдності методології ведення земельного кадастру в масштабах всієї країни;

3) об'єктивності, достовірності і повноти даних земельного кадастру;

4) документованості всієї інформації;

5) безперервності, що передбачає систематичне виявлення і відображення всіх змін в земельно-кадастрових даних;

6) обов'язковості застосування даних земельного кадастру при підтвердженні права власності на землю, справлянні плати за землю, здійсненні цивільно-правових угод із земельними ділянками, прогнозуванні і плануванні раціонального використання і охорони земель, здійсненні землеустрою, контролю за використанням земель, вирішенні земельних спорів тощо.

Основними завданнями державного земельного кадастру є:

1) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки;

2) застосування єдиної системи ідентифікації земельних ділянок;

3) застосування єдиної державної системи просторових координат;

4) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та гарантування її достовірності;

5) запровадження автоматизованих технологій здійснення земельно-кадастрових робіт та ведення земельного кадастру;

6) надання органам державної влади і місцевого самоврядування достовірних і оперативних даних про земельні ділянки та їх стан, які забезпечують можливість приймати оптимальні й обґрунтовані рішення щодо регулювання земельних відносин, управління земельними ресурсами;

7) визнання державного факту формування або припинення існування (розформування) земельних ділянок як об'єктів земельної власності, реєстрація їх статусу (належність, місцезнаходження, правовий режим, природний стан і т. д.);

8) забезпечення інформацією системи державної реєстрації прав на нерухоме майно і угод з ним;

9) забезпечення інформацією, необхідною для встановлення плати за землю (земельний податок, орендна плата за землі, що перебувають у державній і комунальній власності, компенсаційні платежі при вилученні і примусовому викупі земельних ділянок);

10) облік усіх земельних ділянок у межах України;

11) своєчасне задоволення потреб заінтересованих осіб у даних про наявність і якість земель, в тому числі про їх придатність для сільськогосподарського, будівельного, рекреаційного та іншого використання, а також про функціонування ринку землі.

Кадастрове зонування включає встановлення місця розташування обмежень щодо використання земель; меж кадастрових зон та кварталів; меж оціночних районів та зон; кадастрових номерів (території адміністративно-територіальної одиниці).

Кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Кадастрова зйомка включає геодезичне встановлення меж земельної ділянки, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; відновлення меж земельної ділянки на місцевості; встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; виготовлення кадастрового плану.

Бонітування ґрунтів це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Бонітування ґрунтів проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюються ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.

Економічна оцінка земель -- це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі

Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльного аналізу ефективності їх використання. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельної ділянки різного цільового призначення. Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі.

Грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Грошова оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в середньому по Україні станом на 1.07.95 р становила - 3543 грн., з урахуванням індексації станом 1.01.02 - 8733 грн., 1 га ріллі відповідно 3734 та 9204 грн. У Вінницькій області станом на 1.01.02 1 га сільськогосподарських угідь - 10205 грн.

Державна реєстрація земельних ділянок - це процедура з реєстрації просторових характеристик земельних ділянок, її правового режиму та вартості з метою визначення факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками.

Державна реєстрація землеволодінь і землекористування здійснюється у складі державного реєстру земель, який складається з двох частин:

1) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; _:

2) поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

Облік кількості земель - це індивідуалізація та відображення в спеціальних кадастрових документах відомостей, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь.

Облік якості земель - це відображення в спеціальних кадастрових документах відомостей, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів.

Кадастровий номер - це індивідуальний, що не повторюється на всій території України знаковий код, призначений для просторової ідентифікації кожної земельної ділянки, права на яку зареєстровані.

Правове регулювання державного земельного кадастру здійснюється у відповідності із Конституцією України, Земельним кодексом України, іншими законами та нормативно-правовими актами, що будуть прийняті у відповідності з ними.

Державний земельний кадастр створюється і ведеться з метою гарантування державою права власності або права користування земельними ділянками та інформаційного забезпечення:

а) державного і самоврядного управління земельними ресурсами;

б) державної реєстрації прав на нерухоме майно і угод з ним;

в) обліку вартості землі у складі природних ресурсів;

г) встановлення обґрунтованої плати за землю;

ґ) іншої діяльності пов'язаної з володінням, користуванням і розпорядженням земельними ділянками.

2.3 Земельні відносини, оренда та ринок землі

Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов'язують зі зміною форм власності.

Земельні відносини як складова відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором розвитку продуктивних сил.

Концепція удосконалення земельних відносин на 2006-2015 рр. пердбачає в собі, зокрема, виконання таких заходів:

- підвищення ефективності державного керування і контролю за раціональним використанням і охороною земель, дотриманням законодавства при наданні, вилученні та продажі земельних ділянок;

- захист прав власності на землю, прискорення створення системи реєстрації цих прав;

- формування і розвиток ринку землі в Україні та його інфраструктури, підвищення інвестиційної привабливості земель;

- підвищення ефективності державного регулювання ціноутворення в сфері земельних відносин;

- забезпечення проведення інвентаризації земель;

- удосконалювання нормативно-правової та методичної бази розвитку ринкових земельних відносин, у тому числі в частині плати за землю.

Однієї з основних ланок вдосконалення земельних відносин в Україні є земельна реформа.

Земельна реформа - це комплекс заходів, що спрямовані на перебудову земельних відносин через роздержавлення земель, забезпечення рівноправності та конкурентності різних форм власності та розвитком нових організаційних форм сільськогосподарського виробництва, що базуються на приватній власності на засоби виробництва.

За роки проведення реформи створено нову систему земельних відносин на основі приватної власності на землю, що забезпечує рівність прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, запроваджуються ринкові земельні відносини відповідно до Конституції України. Удосконалено економічні механізми регулювання земельних відносин: проводиться нормативна та експертна оцінка земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, формується вторинний ринок землі. Найважливішим при цьому є юридичне закріплення прав власності на землю - забезпечення видачі селянам державних актів на право приватної власності на землю.

Послідовне проведення земельної реформи забезпечило необоротність процесів реформування земельних відносин, закріплених Земельним кодексом та створило підґрунтя для: довгострокового кредитування; включення землі як основного засобу виробництва до економічного обігу; залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій; створення іпотечних установ; визначення нормативної та експертної оцінки землі

Одним із найбільших досягнень земельної реформи є прийняття Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу України. Новий Земельний кодекс базується на принципах:

- широкого розвитку приватної власності на землю;

- гарантування державою прав на землю юридичних осіб і громадян;

- розмежування земель державної та комунальної власності;

- забезпечення зростання економічного потенціалу земель у населених пунктах;

- здійснення державного управліня земельними ресурсами і землекористуванням із застосуванням економічних методів;

- удосконалення справляння плати за землю;

- активного розвитку орендних земельних відносин.

З прийняттям нового Земельного кодексу України створена основа правової бази ринкових земельних відносин (табл.1.1)

Таблиця 1.1

Основні законодавчі акти регулювання земельних відносин в Україні

Назва нормативно-правового акту	Реєстраційний номер	Короткий зміст
Господарський кодекс України	16.01.2003 № 436-IV	Встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності
Земельний кодекс України	25.10.2001 № 2768-III	Регулює земельні відносини з метою створення необхідних умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю й форм господарювання
Закон України „Про охорону земель”	19.06.2003 № 962-IV	Визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості грунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля
Закон України „Про державний контроль за використанням та охороною земель”	19.06.2003 № 963-IV	Визначає правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і спрямований на забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів
Закон України „Про оренду землі”	1998 р., N 46-47,	Регулює економічні та соціальні основи організації орендних земельних відносин ринкового типу
Закон України „Про плату за землю”	03.07.1992 № 2535-XII	Визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку.
Закон України „Про землеустрій”	22.05.2003 № 858-IV	Визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, рганами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.

Подальші кроки в проведенні земельної реформи можуть бути здійснені лише при прийнятті і дії законів про землеустрій, охорону земель, про ринок землі, земельний кадастр і оцінку земель, про іпотечний (земельний) банк та ін. Оренда землі як форма виробничих відносин на селі юридично закріплена земельним кодексом України від 13 березня 1991 р. і є одним з важливих важелів поліпшення й використані її та активізації відродження почуття господаря в працівників сільського господарства. Законом України „Про оренду землі”, прийнятому у жовтні 1998 р., визначені загальні засади набуття, реалізації і припинення права на оренду земельної ділянки. У Земельному кодексі, прийнятому у жовтні 2001 р., питання оренди земель регламентуються окремими статтями.

Оренда землі -- це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

На сучасному етапі оренда сільськогосподарських земель дозволяє створити оптимальні за розміром сільськогосподарські підприємства ринкового типу та поліпшити матеріальний стан орендодавців.

Право на оренду землі мають громадяни, підприємства, установи й організації України, а також іноземні держави, міжнародні організації, іноземні юридичні особи без громадянства та спільні підприємства за участю іноземних інвесторів.

Орендні відносини виникають між орендодавцем і орендарем. Вони юридично оформляються договором про оренду і передбачають строк оренди, розмір орендної плати, її форму і термін виплати, штрафні санкції за порушення договірних зобов'язань тощо. У Україні площа орендованих земель на початок 2002 р. становила 8143627 га .

Орендодавцями землі в Україні є її власники, сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів. Вони можуть надавати землю в короткострокову оренду -- до п'яти років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних і громадських потреб) і довгострокову -- до п'ятдесяти років.

Найбільш важливі ланки орендних відносин в Україні (строк оренди, розмір орендної плати, санкції) регулюються державою, що є свідченням недостатнього рівня розвитку відносин власності на засоби виробництва і, насамперед, на землю. Поки що в Україні відбувається лише становлення форм власності на землю.

Вона ще не стала товаром в повному розумінні цього слова. Ясна річ, що в міру наближення української економіки до ринкової, однозначного і чіткого визначення поняття права власності на землю, появи персональної відповідальності за її стан і результати використання орендні відносини в Україні вдосконалюватимуться в напрямі надання більш широких прав орендодавцям і орендарям.

Орендар повинен чітко усвідомлювати власну відповідальність. Ефективною оренда землі може бути тільки тоді, коли орендатор має достатню кількість матеріальних ресурсів і робочої сили, щоб забезпечити конкурентоспроможність своєї продукції. Іншими словами, оренда повинна бути прибутковою і економічно вигідною як для орендодавця, так і для орендаря.

Одним з найпринциповіших питань орендних відносин є визначення орендної плати. ЇЇ рівень залежить від ряду факторів: якості (родючості) земельної ділянки, її місцеположення, цін на сільськогосподарську продукцію, що виробляється на орендованій землі, попиту на цей ресурс та пропозиції його у відповідному географічному регіоні.

Орендну плату можна здійснювати грошима або часткою виробленої сільськогосподарської продукції. Суть грошової орендної плати полягає в тому, що орендар виплачує орендодавцю наперед певну суму грошей за користування землею та іншим нерухомим майном. Така форма орендної плати для обох учасників орендних відносин має як недоліки, так і переваги. Орендарю вигідно виплачувати фіксовану орендну плату грошима, оскільки за цієї умови він самостійно приймає управлінські рішення щодо виробництва, а весь додатковий прибуток від зростання продуктивності землі і цін на продукцію залишається в його розпорядженні. Однак він бере на себе і додатковий ризик від зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а також обсягу її виробництва в неврожайні роки. Ця форма орендної плати для орендаря є одним з видів постійних витрат, які потрібно покрити незалежно від того, який одержано виторг від реалізації продукції.

Фіксована орендна плата вигідна тим орендодавцям, які не мають досвіду роботи а сільському господарстві, або не бажають брати на себе часткові управлінські функції щодо ведення сільськогосподарського виробництва, а також наражатися на ризик від можливого зниження доходів. Зрозуміло, що вони програють тоді, коли орендар веде виробництво високоефективно і коли поліпшується кон'юнктура на ринку сільськогосподарських товарів.

В ринковій економіці всі фактори виробництва: земля, праця і капітал -- повинні функціонувати як товар. В іншому разі, коли той чи інший ресурс, у даному випадку земля, виключається з повноцінного товарного обігу, це призводить до звуження дії законів товарного виробництва і унеможливлює досягнення повного ефекту від створення нових форм господарювання на селі ринкового типу. В нашій країні на законодавчому рівні в основному вирішена проблема створення ринку засобів виробництва, робочої сили, цінних паперів, фінансових ресурсів, інформації, технологій тощо. З прийняттям нового Земельного кодексу закладено правове підґрунтя і для створення ринку землі. Його становлення -- це складний процес, зумовлений насамперед політичним чинником.

Ринок землі -- це набагато ширше поняття, в основу якого покладено юридичне визнання землі капіталом і можливість здійснення фізичними та юридичними особами загальновизнаних у світі земельних операцій.

Ринок землі - це сукупність юридично правових і економічних відносин, що виникають між суб'єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: їх оренди, обміну, купівлі, продажу, застави, дарування і спадкування.

Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку землі є утвердження приватної власності на землю, яке дає право володіти, користуватися і розпоряджатися нею . Водночас мають бути створені умови для практичної реалізації цього права. Скажімо, власник земельної ділянки повинен мати можливість вільно в межах чинного законодавства використовувати право розпорядження землею шляхом її продажу, дарування, міни, передачі в заставу, спадщину та оренду. Має також бути економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок і їх покупців. При цьому покупці повинні мати відповідну платоспроможність і можливість отримувати прийнятний для них дохід від підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва. В свою чергу це вимагає створення сприятливого економічного середовища та інфраструктури земельного ринку. Реалізація права власності на землю дає змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю-продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі й одержувати додаткові інвестиції завдяки так званому зв'язаному продажу земельних ділянок. Світовий досвід, насамперед Англії, переконує, що продаж сільськогосподарських земель нерідко відбувається саме таким способом, коли продана фермером земельна ділянка береться ним у довгострокову оренду (не менше ніж на 25 років) і водночас він інвестує у розвиток фермерського господарства обумовлену договором оренди частку виручених від продажу коштів. Ціна на землю при цьому дещо знижується (на 10-- 15 %), але взамін фермер отримує надійне фінансове джерело здійснення капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво.

2.4 Ефективність використання земельних ресурсів в сільському господарстві та шляхи її підвищення

Під економічною ефективністю використання землі слід розуміти рівень вартісної окупності затрат, понесених в процесі використання землі в сільському господарстві.

Економічна ефективність використання землі характеризується системою показників до якої включають рівень інтенсивності використання, натуральні та вартісні показники. Натуральні характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, вартісні - усієї площі.

До натуральних показників ефективності відносять:

­ урожайність основних сільськогосподарських культур;

­ виробництво тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства -- на ріллю, птахівництва -- на площу зернових).

До вартісних показників відносять (усі показники в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь):

­ виробництво валової продукції в порівняльних цінах (землевіддача);

­ товарної продукції в поточних цінах реалізації;

­ прибутку від реалізації продукції.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів визначають за такими показниками:

­ ступенем господарського використання землі, яка розраховується діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства;

­ ступенем розораності, що обчислюється як частка від ділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;

­ ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зрошуваних, осушених) до загальної площі сільськогосподарських угідь;

­ питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі) У загальній посівній площі підприємства;

­ коефіцієнтом повторного використання землі, який визначається відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.

При аналізі й оцінці цих показників слід пам'ятати, що завдяки трансформації земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) частки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь, а інтенсивних культур -- у структурі посівів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оптимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення обсягу виробництва продукції (за інших однакових умов) зростатимуть. Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показників, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарствах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні -- всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому -- об'єктивно оцінити результати господарювання. Наведемо такий приклад.

Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині ще низький. У багатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості ґрунтів.

Основою дальшого розвитку сільського господарства і збільшення виробництва продукції є раціональне землекористування і охорона земель.

Всі заходи підвищення ефективності земле використання і охорони земель можна згрупувати у три напрями:

1. система заходів щодо підвищення родючості земель;

2. охорона землі від ерозії та інших руйнівних процесів;

3. зменшення площ земель, які випадають з сільськогосподарського обороту, раціональна організація земельної території та землевпорядкування.

Питання для самоконтролю

1. Особливості землі, як головного засобу виробництва в сільському господарстві.

2. Механізм впливу родючості і місцеположення землі на економіку аграрних підприємств.

3. Кількісна та якісна характеристика земельних ресурсів України і сучасний розподіл сільськогосподарських угідь між землекористувачами.

4. Основи Земельного кодексу України.

5. Етапи земельної реформи в Україні і можливі напрями її подальшого розвитку.

6. Нормативно-правові акти регулювання земельних відносин в Україні.

7. Сучасний стан орендних земельних відносин у нашій державі і можливі напрями їх подальшого розвитку.

8. Земельний кадастр: суть, мета ведення і характеристика його складових.

9. Поняття ринку землі, його складові і проблеми організації в Україні.

10. Сутність орендних відносин та оренди землі.

11. Методика визначення показників інтенсивності та ефективності використання землі в аграрних підприємствах.

12. Шляхи подальшого підвищення ефективності використання земельних ресурсів.



Список літератури

1. АндрійчукВ. Г. Економіка аграрних підприємств. -- К.: ІЗМН, 2002.

2. Дем'яненко М. Я. Основи податкових відносин. -- К.: 1АЕ УААН, 1998.

3. Пасхавер Б. Й. Питання формування земельного ринку // Вісник аграрної науки. -- 1997. -- № 5.

4. Федоров М. М. Економічні проблеми земельних відносин. -- К.: ІАЕУААН, 1998,--263с.

5. Шиян Д. Грошова оцінка земель: методика і методологія // Економіка України. -- 1998. -- № 11.



Завдання, вправи, тести

Завдання 2.1 Виберіть правильний варіант відповіді на питання:

1. Критерієм економічної ефективності використання землі є:

а) урожайність зернових культур;

б) валовий доход з 1 га сільськогосподарських угідь;

в) прибуток з 1 га сільськогосподарських угідь;

г) окупність витрат.

2. Кількісним співвідношенням врожаю до виробничих витрат на його одержання визначається:

а) природна родючість;

б) штучна родючість;

в) абсолютна родючість;

г) відносна родючість.

3. Дохід, який створюється на кращих і середніх за якістю та місцеположенням землях і являє собою надлишок доходу над нормативним (середнім) рівнем є:

а) валовий доход;

б) чистий доход;

в) диференціальний рентний дохід;

г) абсолютний рентний дохід.

4. Систему необхідних відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх розподіл поміж власниками землі і землекористувачами за категоріями земель, про їх оцінку, класифікацію, кількісну і якісну характеристику і народногосподарську цінність називають:

а) бонітуванням ґрунтів;

б) єдиним земельним фондом України;

в) земельним кадастром;

г) моніторингом земель.

5. Ступінь розораності землі розраховується:

а) діленням площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;

б) відношенням площі меліорованих земель до загальної площі сільськогосподарських угідь;

в) діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства;

г) відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.

Завдання 2.1:

Визначити показники інтенсивності використання земельних ресурсів та здійснити їх порівняльну оцінку: 1) ступінь господарського використання землі; 2) ступінь розораності; 3) ступінь меліорованості; 4) частка інтенсивних культур у загальній площі підприємства, за умови:

Загальна земельна площа, га - 2100; площа сільськогосподарських угідь, га - 1812; площа меліорованих земель, га - 800. Загальна посівна площа, га - 1065; цукрових буряків - 60; картоплі - 80; зернових і бобових - 120; кормових коренеплодів - 55; однорічних трав - 210; багаторічні трави - 300; кукурудза на силос і зелений корм - 240

Розв'язок

1) Ступінь господарського використання землі розраховується діленням площі сільськогосподарських угідь на загальну земельну площу господарства:

1812:2100=0,86;

2) Ступінь розораності обчислюється як частка відділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;

1065: 1812 = 59%

3) Ступінь меліорованості визначається діленням площі меліорованих земель на загальну площу сільськогосподарських угідь:

800:1812=0,44;

4) частка інтенсивних культур у загальній площі підприємства визначають діленням площі посіву відповідної культури на загальну посівну площу господарства:

60:1065+80:1065+55: 1065=0,182 або 18,2 %

Також можна підсумувати площу всіх інтенсивних культур і поділити одержаний результат на всю посівну площу, тобто 60+80+55=195 га, 195:1065=0,182 або 18,2 %.

До інтенсивних культур відносять ті, які вимагають значних затрат уречевленої і живої праці для вирощування, але в той же час забезпечують великий обсяг валової продукції з кожного гектара посіву (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі, тютюну, кормового буряка ).

Завдання 2.3:

Знайти натуральні показники економічної ефективності використання землі за умови:

Валовий збір: зерна - 14630ц; цукрових буряків - 15980ц; соняшнику - 2040ц.

Валове виробництво: приросту ВРХ - 313,5 ц; приросту свиней - 99,6ц; молока - 1640,8

Площа: сільськогосподарських угідь: - 2232 га, ріллі - 1824 га; посіву зернових 400 га; посіву цукрових буряків - 90 га, посіву соняшнику 120 га.



Розділ 3. Персонал підприємства, продуктивність та оплата праці

3.1 Поняття, класифікація та структура персоналу

3.2 Забезпеченість аграрних підприємств персоналом

3.3 Праця в сільському господарстві: особливості та система оплати

3.4 Показники продуктивності праці та шляхи її підвищення

Ключові слова та терміни:

­ професія

­ постійні працівники

­ тимчасові працівник

­ сезонні працівники

­ продуктивність праці

­ технологічна трудомісткість продукції

­ погодинна денна і річна продуктивність праці

3.1 Поняття, класифікація та структура персоналу

Стан і розвиток суспільства визначаються здебільшого кількістю і складом його населення. Люди становлять основу і є головним багатством будь-якої держави і кожного підприємства. Функціонування підприємства без людей неможливе, оскільки вони є рушійною силою виробництва, ними формується внутрішній клімат і економічна культура підприємства, від них залежить досягнення ринкового успіху господарюючим суб'єктом. На сьогодні людина, як фундамент будь-якого підприємства, набула статусу найціннішого і найдорожчого ресурсу. Праця в сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, -- це цілеспрямована діяльність людини, спрямована на відозміну і пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Люди, їх майстерність, освіта є найбільш важливим складовим елементом продуктивних сил, що визначально впливає на стан економічного розвитку підприємств та конкурентоспроможність їх продукції.

Населення, що проживає в селі займається різними видами діяльності, прикладає свої розумові і фізичні здібності в різних сферах діяльності На відміну від міського населення обширність видів діяльності для селян є більшою у зв'язку з особливостями АПК та соціальної сфери села. Сфери прикладання праці зайнятого сільського населення дуже різноманітні і характеризуються такими структурними параметрами (табл.3.1.).

Таблиця 3.1

Чисельність і структура зайнятого сільського населення в 2004 р.

Показники	Україна	Вінницька область
	тис. чол.	%	тис. чол.	%	відхилення питомої ваги від України
Трудові ресурси села всього	7824,2	100	425,3	100	-
з них:
1. Зайняті в галузях економіки, в т.ч.:	5355,2	68,44	348,6	81,97	+13,53
1.1. сільському господарстві	2269,6	29,01	176,2	41,43	+12,42
1.2. промисловості	153,9	1,96	17,5	4,11	+2,15
1.3. соціальній сфері	827,8	10,58	43,8	10,30	-0,28
1.4. особистому підсобному господарстві	1877,2	24,0	97,8	23,0	-1
1.5. селянських фермерських господарствах	73,6	0,94	4,0	0,94	0
1.6. інших галузях економіки	153,1	1,95	9,3	2,19	+0,24
2. Незайняте працездатне населення у працездатному віці	1333,1	17,04	40,7	9,57	-7,47
3. Учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва	254,2	3,25	12,7	2,98	-0,27
4. Зареєстровані безробітні	252,7	3,23	9,4	2,21	-1,02
5. В інших сферах економічної діяльності	629	8,04	13,9	3,27	-4,77

Таким чином, аналіз показників таблиці дозволяє зробити висновок про структуру зайнятості сільського населення на сьогодні. В цілому тенденції Вінницької області такі, що характерні і для України в цілому, лише існують незначні відхилення. Позитивним моментом зайнятості в регіоні є те, що питома вага незайнятого працездатного населення у працездатному віці, що становить на Вінниччині 9,57%, на 7,47% нижче, ніж по Україні. Така ж ситуація стосується і зареєстрованих безробітних, частка яких по регіону на 1,02% нижче за показник в країні. В зв'язку з аграрним спрямуванням економіки Вінницької області і частка зайнятих в сільськогосподарській сфері (41,43%) більше ніж по Україні, де цей показник становить 29,01%. Щодо всіх інших сфер зайнятості, то особливих відхилень по значеннях питомої ваги між Вінницькою областю і Україною немає.

Якісним виразником трудових ресурсів є робоча сила, яка разом з основним і оборотним капіталом та землею, є складовою ресурсного потенціалу, одним із основних внутрішніх факторів створення та організації ефективного виробництва на сільськогосподарському підприємстві.

Кожне аграрне підприємство може ефективно працювати за умови, коли воно має необхідний професійний і кваліфікаційний склад працівників, доцільну кадрову структуру.

Під кадрами розуміють штатних (постійних) кваліфікованих працівників, які пройшли попередню професійну підготовку, володіють трудовими навичками, досвідом роботи, спеціальними знаннями в обраній сфері діяльності і перебувають у трудових відносинах з керівництвом фірм.

Під персоналом розуміють весь особовий склад установи, організації, підприємства, всіх постійних і тимчасових працівників, представників кваліфікованої і некваліфікованої праці.

Термін персонал об'єднує весь трудовий колектив підприємства. До персоналу належать усі працівники, які виконують виробничі та управлінські операції (рис.3.1). Якщо виходити з такого визначення персоналу, то воно є синонімом поняття працівники.



3

1

Рис.3.1 Класифікація персоналу підприємства

При здійсненні господарської діяльності важливе значення має розподіл персоналу підприємства за професіями та спеціальностями.

Професія - це вид трудової діяльності, що вимагає для її здійснення відповідної суми спеціальних знань (оператор машинного доїння, тракторист машиніст, оператор тваринницького комплексу тощо).

В межах професії можуть виділятися спеціальності -- її різновиди з вужчим характером трудової діяльності (в ремонтній майстерні, наприклад, можуть бути токарі (професія) річних спеціальностей -- токар розточувальник, токар ремонтник тощо).

Аграрні підприємства можуть істотно відрізнятися за професійним складом своїх працівників, що зумовлено їх різною спеціалізацією та неоднаковим ступенем диверсифікації виробництва. Результати діяльності аграрного підприємства значно залежать від кваліфікації персоналу, яку можна визначити як ступінь підготовленості кожного працівника до виконання ним професійних обов'язків (функцій). Скажімо, робітників за рівнем кваліфікації поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані.

Залежно від умов найму працівників (без визначення або і визначенням строку їх зарахування до складу трудового колективу) їх класифікують за такими категоріями:

1. Постійні працівники -- ті, які є членами підприємства або прийняті на роботу по найму на тривалий термін без його точного визначення. Засновники (учасники) приватних підприємств -- сільськогосподарських виробничих кооперативів, ТОВ, СФГ, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю виступають членами цих підприємств, а тому їх правомірно відносити до даної категорії працівників.

Тимчасові працівники -- ті, яких зараховують до складу трудового колективу тимчасово на термін до двох місяців.

Сезонні працівники - ті, яких зараховують до складу трудового колективу на термін від двох до шести місяців для виконання сезонних робіт.

Отже, склад трудових колективів приватних підприємств формується за рахунок членів підприємств і найманих працівників з різними умовами найму на роботу. В державних аграрних підприємствах усі працівники є найманими і залежно від умов найму можуть бути віднесені до категорії постійних, тимчасових або сезонних працівників.

Загальна кількість працівників, яка є в списках підприємства, називається обліковим (списковим) складом. До облікового складу включають усі категорії постійних, тимчасових і сезонних працівників, прийнятих на роботу на один і більше днів незалежно від того, знаходяться вони на роботі чи перебувають у відпустці, відрядженні, на лікарняному або тимчасово не працюють з інших причин.

Для визначення продуктивності праці і характеристики масштабів можливого залучення підприємствами робочої сили (їх трудового потенціалу) розраховують такий показник, як середньооблікова кількість працівників. Вона обчислюється за двома варіантами: середньо обліковою чисельністю штатних працівників спискового складу і середньообліковою чисельністю всього персоналу в еквіваленті повної зайнятості.

За другим варіантом такого розрахунку в середньооблікову чисельність працівників, крім штатних, включають працівників позаспискового складу, які залучалися до роботи й одержували заробітну плату, а також враховують ту обставину, що окремі категорії працівників зайняті неповний робочий день. Наприклад, робітників, які працюють за договорами підряду (по них немає можливості підраховувати час їх роботи), переводять в еквівалент повної зайнятості (умовні працівники) діленням фактично нарахованої їм заробітної плати за звітний місяць на середню за цей же місяць заробітну плату одного працівника спускового складу, зайнятого в основній діяльності підприємства. Працівників, які прийняті на роботу на півставки, переведені (прийняті) згідно з чинним законодавством на неповний робочий день, пе-реводять в умовні працівники так: відпрацьовані ними людино-години за звітний місяць ділять на тривалість робочого дня, одержаний результат потім ділять на кількість робочих днів у даному місяці. Це і буде середньоспискова за даний місяць чисельність цих працівників в еквіваленті повної зайнятості. Осіб, яких залучають до роботи на підприємстві за спеціальними договорами і які не перебувають у списковому складі (штаті) підприємства, переводять в умовні працівники діленням нарахованої їм заробітної плати за звітний місяць на середню заробітну плату одного працівника спискового складу.