Організація анімаційної діяльності

- важливо застосовувати елементи новизни, непередбаченості, несподіванки;

- слід притягати і утримувати увагу слухачів емоційними, динамічними, вибуховими епізодами, активністю того, що відбувається на сценічному майданчику;

-корисно стежити за постійною зміною вражень, чергувати мовні, музичні, шумові, світлові і зорові елементи.

Монолог - один з елементів сценарію анімаційного заходу. Ця форма використовується на зустрічах, тематичних вечорах, в усних журналах, будучи основою театралізованих вистав(репризи ведучих, фейлетони, коментарі, вірші, пісні, оголошення номерів). Важливо залучати до виступів людей, що володіють прийомами усного мовлення, уміють говорити правильно, яскраво, образно, виразно.

Майстерність сценариста полягає в умінні:

підготувати текст для виконавця;

передати характер промовця;

підкреслити емоційну сторону мови;

виразити особливості жанру.

Діалог:

1.форма усної мови, розмова двох або декількох осіб.

2.мовна комунікація за допомогою обміну репліками.

3.як частина словесно-художнього тексту діалог домінує в драмі, є присутнім в епічних творах. Існує і як самостійний публіцистичний і філософський жанр(наприклад, діалоги Платона).

Основні риси усної мови:

переважання простих речень над складними;

експресивність, емоційність, невимушеність, образність;

використання образотворчо-виразних засобів;

-широке вживання повсякденно-побутової лексики і фразеології;

-активне використання внелексичних засобів (інтонації наголосу, пауз, темпу мови і т. п.);

-прояв творчої індивідуальності.

При підготовці виступу фахівець-аніматор повинен звернути увагу на правила спілкування з аудиторією:

1. Треба володіти мімікою, виразом свого обличчя, силою голосу, дикцією, артикуляцією.

2. Уміти стояти, рухатися, користуватися жестами, прагнути до максимального контакту з аудиторією.

3.Важливо широко використати метод імпровізації, проявляти упевненість, намагатися викликати позитивну реакцію слухачів.

4. Мова повинна мати емоційне забарвлення, захоплювати увагу слухачів, створювати атмосферу співпереживання, естетичної насолоди.

Посилення мови. Сценарист може використати радіо як можливість ведення вечора без виходу ведучого на сцену. Голос за сценою(у мікрофон) часом дає більший ефект. Звукозапис і радіоапаратура дають можливість широко використати музику і шуми, фонограми виступів відомих державних і політичних діячів, представників науки, культури і мистецтва.



Запитання та завдання

1. Що таке драматургія анімаційних театралізованих програм?

2. Що таке епізоди?

3. Які обов'язки членів оргкомітету анімаційної програми?

4. Які види репетицій проводяться при підготовці анімаційної програми?

5. Що є сюжетною основою сценарію?

6. Якими додатковими елементами супроводжується святковий захід?

7. Які засоби використовуються в сценарній роботі?

8. Назвіть принципи побудови сюжету?

9. Які прийоми побудови сюжету Ви знаєте?

10. Дайте визначення монологу і діалогу.

11. Перерахуйте принципи побудови анімаційного заходу.

12. В чому полягає майстерність сценариста.

13. Назвіть основні риси усної мови.

14. Правила спілкування з аудиторією.



Лекція 8. Особливості ігрової та спортивної анімації

8.1 Гра як складне соціокультурне явище

Гра - складне соціокультурне явище, роль якого в житті особистості важко переоцінити. Довгий час гра була невід'ємною складовою культурно-дозвіллєвої діяльності народів світу. Гра є ефективним рекреаційним засобом.

У процесі гри задовольняються пізнавальні, комунікативні, естетичні, рекреаційні потреби людини. За допомогою цілеспрямованого використання ігрових форм анімації вирішуються важливі завдання виховання людей та розповсюдження культурних цінностей.

Включення в ігрові дійства диктуються не практичною необхідністю чи суспільними обов'язками, а виключно бажанням отримати радість і насолоду. Людина сама вирішує, коли і де починати і закінчувати гру. Вона грає тому, що це їй подобається.

В ігровій анімації використовується різноманітні форми ігрові діяльності Серед них виділяються:

спортивні ігри;

"дворові" ігри;

рухливі ігри;

настільні ігри;

інтелектуальні ігри;

рольові ігри;

ігри з естради;

віртуальні ігри;

азартні ігри.

Крім того, ігри можуть розподілятися за принципом віку учасників:

дитячі (молодшого, середнього, старшого дитячого віку);

юнацькі;

молодіжні;

для людей середнього віку;

для людей третього віку;

універсальні (для декількох вікових категорій).

Ігри також розподіляються за принципом кількості учасників:

масові;

групові;

індивідуальні (парні);

командні;

сімейні.

8.2 Ігрова програма. Оцінка технічних засобів

Ігрова програма - це комплексний анімаційний захід, в якому різноманітні ігрові форми об'єднуються ідейно-тематичним задумом.

Перш ніж розпочинати роботу по створенню ігрової програми, треба:

- оцінити якісний склад потенційної аудиторії(її вік, освіту, стан

здоров'я тощо);

- розміри і форму ігрового майданчика;

- наявність і якість необхідних технічних засобів і реквізиту.

Оцінка потенційної аудиторії може відбуватися двома шляхами:

за принципом спеціалізації рекреаційного чи туристичного закладу;

методом попереднього спостереження.

Досить легко визначити якісний склад рекреантів (туристів) у дитячому рекреаційному закладі Зрозумілі потреби і можливості мешканців казино-готелів.

Складніше зрозуміти потреби туристів-індивідуалів, що зупиняються в готелі на короткий час, створюючи досить строкату аудиторію. У цій ситуації треба максимально урізноманітнювати зміст і форму анімаційних програм, враховуючи при цьому побажання керівництва готелю.

Оцінка ігрового майданчика: По-перше, треба з'ясувати з якого матеріалу зроблено покриття підлоги. На асфальтовому покритті не можна ні танцювати, ні проводити рухливі ігри. Ґрунтове покриття вимагає лише спортивного взуття Універсальний варіант покриття для ігрового майданчика - це жорстка, без щілин дерев'яна підлога або спеціальне штучне покриття, замовлене під конкретні ігри. Часто оцінка форми і розміру ігрового майданчика, його забезпеченість стаціонарними технічними засобами підказують ідею та тему ігрової програми, а також іі форму.

Бажано, щоб технічні засоби відповідали завданням, що ставлять перед собою аніматори Звуковідтворювальна апаратура повинна бути достатньо потужною, щоб озвучити увесь майданчик.

У всьому світі під час масових ігрових програм аніматори користуються радіомікрофонами, оскільки шнури від шнурових мікрофонів обмежують можливості маневру аніматорів і заважають учасникам ігрових програм.

Під час проведення ігрової програми аніматор повинен не лише слідкувати за сценарною послідовністю конкурсів і ігор, але й дотримувати культури мовлення, техніки спілкування, толерантного, неупередженого ставлення до учасників гри. При наявності журі ведучий не повинен проявляти видимих симпатій до жодної із конкуруючих сторін.

Розповсюдженою помилкою аніматорів є намагання "силою" залучити до гри людей, які чи то в силу сором'язливості або недостатньої налаштованості, чи то з причини стану здоров'я не хочуть брати участь у грі як гравці. Навіть якщо аніматору вдасться "витягнути" рекреанта на ігровий майданчик, людина буде почувати себе ніяково і насолоди від процесу не отримає. Якщо у аніматора є сумніви щодо бажання потенційної аудиторії активно грати в запропоновані ігри, він повинен заздалегідь подбати про момент активізації публіки.

1. Публіку треба підготувати психологічно. Підготовка починається з розробки афіші заходу. З неї людина повинна отримати своєрідну настанову «Я йду грати». Якщо після ознайомлення з афішею людина прийшла на ігровий майданчик, значить вона хоче займатися саме цим видом анімаційної діяльності.

2. Допоможе відчути себе «у своїй тарілці» яскраве оформлення ігрового майданчика, весела музика і комфортність перебування на території «Країни гри». У цій «країні» всі грають, у ній немає споглядальників чи критиків.

3. Стиль ведучого повинен відповідати ідеї розважального заходу. Його зовнішній вигляд, інтонації голосу, міміка, жестикуляція повинні створювати привабливий, веселий настрій. У цій ситуації важливо не помилитися в розподілі ролей у грі, особливо жіночих і чоловічих.

4. Упродовж усієї програми ведучий не повинен забувати про обов'язковий засіб впливу на рекреантів - активізацію публіки. Після кожного конкурсу чи кожного туру люди, які безпосередньо не беруть участі у грі, мають залучатися до активного вболівання «провокаційними» питаннями, приміром «Яка команда, на вашу думку, зараз попереду?» або «Хто з учасниць претендує на приз глядацьких симпатій? Учасниця під номером 1, 2, 3?». Уболівальники емоційно «голосують» за своїх обранців, не помічаючи, як у цей момент піднімається їх життєвий тонус.

1. Завершує ігрову програму підведення підсумків, вручення нагород переможцям і пам'ятних призів іншим учасникам.

2. У завершальному слові ведучий дякує учасникам і глядачам за активну участь у програмі і запрошує усіх відвідати наступні заходи.

8.3 Спортивна анімація. Методика проведення рухливих ігор. Ігри в басейні

У практиці анімаційної діяльності суттєве місце займає спортивна анімація. Під спортивною анімацією слід розуміти комплекс активізуючих програм, сформованих з використанням спортивних ігор Спортивна гра будується на принципі змагальності - "хто кращий?". Організація спортивно-ігрової діяльності передбачає наявність відповідної матеріальної і прокатної бази. Великі курортні готелі, санаторні комплекси, бази відпочинку проектуються з урахуванням різноманітних потреб рекреантів в активному відпочинку, в тому числі - й у спортивно-ігрових його формах.

Здоровий спосіб життя є основою спортивної анімації. Збереження і зміцнення здоров'я - це головні функції спортивної анімації. Особливе значення в комплексі заходів, спрямованих на розвагу туристів, приділяється спортивним заняттям, змаганням, конкурсам, рухливим іграм тощо.

Необхідно зазначити, що рухливі ігри супроводжують людину з самого народження і до глибокої старості. Через гру ми пізнаємо світ, навчаємося взаємодіяти в колективі, знайомимося з різними моделями поведінки, виявляємо свої знання, активність і багато чого іншого. Однозначно неможливо відповісти на запитання: «Що змушує людину грати?». Бажання активно відпочити? Одержати заряд гарного настрою? Побути у центрі уваги? Очевидно, всі ці відповіді, напевно, і ще багато інших будуть правильними. Але є мотив, про який потрібно пам'ятати завжди.

Кожен граючий хоче одержати приз. Людину незмінно вабить можливість побути переможцем, прилюдно «бути увінчаним лавровим вінком».

Специфіка роботи спорт-аніматорів полягає в тому, що вони не лише інструктори зі свого виду спорту, а й організатори анімаційно-ігрових дій, активізацій, спортивно-розважальних видовищ і змагань. Їх завдання - не чекати рекреантів у певних місцях для занять спортом, а "йти в народ" і активізувати його, залучаючи до спортивної діяльності.

Обов'язки аніматора:

1. В іграх аніматори безпосередньо беруть участь у якості гравців, ведучих та суддів. В їх завдання також входить підігрів інтересу гравців і контроль за ходом гри, улагоджування можливих конфліктних ситуацій.

2. Під час гри аніматор чітко викладає правила, забезпечує її безперервність, безпеку, організований початок і закінчення з обов'язковим підведенням підсумків і оголошенням переможців.

3. Аніматор повинен завжди ретельно підходити до вибору призів. Вони повинні бути такими, щоб ними хотілося володіти, але зовсім необов'язково дорогими.

4. Цікавий, забавний або престижний приз завжди буде служити могутньою мотивацією для гри. При виборі подарунків варто враховувати аудиторію: що добре старому, то не підходить дитині.

5. Помітний, яскравий або незвичайний реквізит теж найчастіше викликає інтерес до гри. Вгадати бажання аудиторії, зрозуміти, що їй необхідно в даний момент, який мотив керуватиме нею до участі в грі, - це і є завдання аніматора.

6. Рухливі ігри входять практично в усі програми анімації. Як правило, туристи - не новачки, і відкіля б не прибули на відпочинок, усі вони коли-небудь вже займалися спортивними іграми і мають необхідний досвід поведінки в колективі. Динамічність, заводний характер суперництва дозволяє людям розкріпачитися, виявити здібності та таланти, прояв яких стримується у повсякденному житті.

7. Аніматори в основному пропонують ігри зі швидкісними рухами, стрибками тощо. У зв'язку з тим, що, за твердженням вчених, у наш час фізичні можливості людей зросли в порівнянні з їх однолітками в минулому, у рухливих іграх бере участь усе більше і більше вікових груп відпочиваючих.

У практиці фізичного виховання існує п'ять видів рухливих ігор:

- тренувальні ігри, що поєднують у собі вправи, які допомагають тренувати слух, уважність, спостережливість;

- сюжетно-рольові, які припускають орієнтування по карті або азимуту, що розвиває уміння зберігати секретні відомості, проходити непоміченими межу;

- ігри-походи, які переслідують освітню мету;

- військово-спортивні ігри, що мають прикладний життєвий характер;

- ігри для відпочинку і розваг.

Вибір ігор і ігрових видів для використання в анімації залежить від самого аніматора, його професіоналізму і підготовленості, складу анімаційної групи і, природно, від можливості інфраструктури туристського центра.

Виховання сили. З метою розвитку сили необхідно підібрати ігри, що впливають на групи м'язів, які без спеціальних вправ розвиваються дуже слабко. В іграх, які сприяють розвитку сили, відпочиваючі повинні переборювати власну вагу або робити протидію своєму супернику.

Виховання швидкості. Ця якість гарно розвивається в іграх, у яких поєднуються такі прояви швидкості, як реакція у відповідь на сигнал аніматора і швидкість мускульних скорочень, кількість рухів на одиницю часу, швидкість пересування тіла і його частин у просторі.

Виховання спритності. Необхідність розвитку спритності пов'язана з освоєнням різних рухів і координації їх у різних сполученнях. Ігри на швидкість і точність, виконання дій на рівновагу і координацію створюють гарну основу для виховання спритності.

Розвиток витривалості. Такі ігри повинні включатися в плани аніматорів для загальнофізичної підготовки і використовуватися перед іграми в баскетбол, футбол або ручний м'яч. У цих іграх витривалість виявляється в динамічних умовах роботи м'язів, в яких чергуються періоди напруги і розслаблення.

Збереження і розвиток гнучкості. Вправи для збереження і розвитку гнучкості складають основу рухливих ігор. Іноді підбираються відповідні ігри для цілеспрямованого впливу на окремі групи м'язів, зв'язки і суглоби. Такі ігри часто виконують зі спортивними снарядами за допомогою збільшених навантажень, збільшення амплітуди рухів, додаткових розтягань м'язів і зв'язок.

Рекомендовані рухливі ігри на спортивних майданчиках наведені в [2,3].

Аеробіка. Слово «аеробіка» вперше з'явилося в американській армії в 60-і роки минулого сторіччя. У той час лікар Кеннет Купер проводив дослідницькі роботи для військово-повітряних сил США з аеробного тренування. Основи цього тренування, орієнтовані на широке коло громадян, були викладені в книзі „Аеробіка", виданої в 1963 році.

У зв'язку зі специфічними цілями і задачами, які розв'язуються в різних напрямках сучасної аеробіки танцювальної спрямованості, класифікацію аеробіки можна представити в такий спосіб:

оздоровча;

спортивна;

прикладна.

Оздоровча аеробіка - один з напрямків масової фізичної культури з регульованим навантаженням. Над розробкою і популяризацією різних програм, що синтезують елементи фізичних вправ танцю і музики для широкого кола споживачів, активно працюють різні групи фахівців, які входять в Американську асоціацію аеробіки, Американську аеробічну асоціацію здорового способу життя, Міжнародну асоціацію спортивного танцю та ін. Характерною рисою оздоровчої аеробіки є наявність аеробної частини заняття, протягом якої на визначеному рівні підтримується робота кардіореспіраторної системи.



Приклад оформлення командної рухливої гри

Класифікація аеробіки залежно від змісту програм:

- програма без предметів, приладь (високої і низької інтенсивності);

- програми з використанням предметів і приладів (з утяжувачами, гантелями, амортизаторами);

- програми змішаного типу (каратебика, його-аеробіка, та ін.).

Існує також класифікація оздоровчої аеробіки для осіб різного віку і рівня підготовленості:

Для дошкільників, школярів, юнацького віку, для дорослих молодіжного, середнього і старшого віків.

За статтю: для жінок (для вагітних), для чоловіків.

За рівнем підготовленості: початкуючі, 2-й, 3-й рік навчання і т.д.

Спортивна аеробіка - це вид спорту, в якому спортсмени виконують безперервний і високоінтенсивний комплекс вправ, що включає сполучення ациклічних рухів зі складною координацією, а також різні за складністю елементи різних структурних груп і взаємодії між партнерами (у програмах змішаних пар, трійок і груп). Основу хореографії в цих вправах складають традиційні «базові» аеробні кроки і їх різновиди.

Прикладна аеробіка одержала визначне поширення як додатковий засіб у підготовці спортсменів інших видів спорту (аеробоксинг), а також у виробничій гімнастиці, у лікувальній фізкультурі (кардіофанк) і в різних рекреаційних заходах (шоу-програми, групи підтримки спортсменів).

Аква-аеробіка. Вправи у воді - це діючий засіб для підтримки фізичної форми різних категорій осіб, які прагнуть займатися спортом. Оздоровчі заняття аква-аеробікою допомагають не лише поліпшити фізичну форму, але й зняти стрес, нормалізувати психоемоційний стан людини, підвищити самооцінку. Завдяки властивостям водного середовища заняття аква-аеробікою мають не тільки високу ефективність, але і мало протипоказань.

Заняття аква-аеробікою мають наступні позитивні властивості:

- зміцнення психічного і фізичного здоров'я людини;

- досягнення результатів без навантаження на суглоби і хребет;

- можливість змінити середовище і внести різноманітність у тренувальний процес;

- більше можливостей для ігор і різних видів активності;

- темп виконання рухів у воді помірний, що дозволяє непідготовленим людям займатися і почувати себе впевнено;

- аква-аеробікою можуть займатися і повні люди, для яких інші види занять практично недоступні;

- використання різного устаткування дозволяє підібрати прийнятне навантаження і досягти необхідних результатів;

- спеціальні пристосування розвивають м'язову силу і витривалість без підняття ваги;

- збільшуються аеробні можливості, м'язова сила, витривалість, гнучкість;

- відбувається підвищення рівня метаболічних процесів, що сприяє виведенню шлаків з організму;

- нормалізується кров'яний тиск;

- відбувається посилення відтоку крові від ніг до серця, полегшуючи його роботу;

- відбувається перерозподіл м'язової й жирової маси убік зменшення останньої.

Використання властивостей води в аква-аеробіці. Розробляючи комплекси вправ для аква-аеробіки, необхідно враховувати властивості водного середовища. Не можна механічно переносити вправи, виконувані на суші, у заняття аква-аеробікою і розраховувати на однаковий ефект. При підборі вправ варто використовувати особливості впливу води на організм людини. Так, наприклад, використовуючи особливості водного середовища, можна змінювати інтенсивність виконання вправ. Вправи, виконувані стоячи на місці, менш інтенсивні, ніж вправи, виконувані з просуванням. Швидкість просування у воді знаходиться в прямій залежності від потужності рухів. Різні форми опору, площа працюючої поверхні тіла будуть теж впливати на інтенсивність виконуваних вправ.



Запитання та завдання

1. Дайте визначення гри. Класифікація ігор.

2. Які ігри відносяться до конкурсних? Рольових?

3. Що таке ігрова програма, ігровий майданчик, технічні засоби?

4. Поясніть термін «спортивна анімація».

5. В чому полягає специфіка роботи спорт-аніматорів? Їх обов'язки?

6. Які головні функції спортивної анімації?

7. Які види рухливих ігор Ви знаєте?

8. Які ігри можна запропонувати для виховання сили, швидкості?

9. Методика проведення рухливих ігор.

10. Які види аеробіки Ви знаєте?

11. Перерахуйте позитивні властивості аква-аеробіки.

12. Поясніть особливості використання води для організації занять в басейні.



Модуль 3. Особливості гри як освітньо-виховного засобу. Музична і танцювальна анімація: історія, види, форми

Лекція 9. Гра як ефективна форма анімаційної діяльності в туризмі

9.1 Гра у освітньо-виховному процесі

У Педагогічному енциклопедичному словнику пропонується таке визначення гри: «... це форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення і засвоєння громадського досвіду. У грі, як особливому історично виниклому виді громадської практики, відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання і засвоєння предметної і соціальної дійсності, інтелектуальний, емоційний і моральний розвиток особистості».

Проаналізувавши визначення гри, ми приходимо до висновку, що гра є одним з прадавніх засобів виховання, навчання і розвитку. Гра є найважливішим способом передання накопиченого досвіду від старшого покоління молодшому. З її допомогою можна моделювати життєві і учбові проблемні ситуації. В процесі гри використовується і збагачується особистий досвід.

Акцентуючи увагу на освітньому значенні цього виду людської діяльності, фахівець в області активних методів навчання Д. Н. Кавтарадзе відмічає, що «ігри -- це спосіб групового діалогічного дослідження можливої дійсності в контексті особових інтересів». Кращого освітнього середовища просто неможливо собі уявити, що вже є загальновизнаним фактом. Проте, як вважають багато фахівців, ігри бувають різні: одні відводять від реальності, інші допомагають адаптуватися до неї. Освіта має справу тільки з тими іграми, які сприяють адаптації учнів до реальних умов довкілля, в першу чергу, соціальним.

Педагогічна гра має істотні ознаки - чітко поставлену мету навчання і педагогічні результати, які можуть бути обґрунтовані, виділені і характеризуватися учбово-пізнавальною спрямованістю. Ігрова форма зайняття створюється за допомогою ігрових прийомів і ситуацій, які виступають як засіб спонукання, стимулювання учнів до учбової діяльності.

Реалізація ігрових прийомів і ситуацій на зайнятті відбувається по наступних напрямах:

- дидактична мета ставиться перед учнями у формі ігрового завдання;

- учбова діяльність підпорядковується правилам гри;

- учбовий матеріал використовується як її засіб;

- у учбову діяльність вводиться елемент змагання, який переводить дидактичне завдання в ігрове;

- успішне виконання дидактичного завдання зв'язується з ігровим результатом.

Спираючись на дослідження, проведені науковцями, ми виділяємо наступні компоненти ігрової технології:

- мотиваційний,

- орієнтаційний,

- цільовий,

- змістовно-операційний,

- цілісно-вольовий,

- оцінний.

Мотиваційний компонент пов'язаний з відношенням учнів до змісту, процесу діяльності. Він включає мотиви, інтереси і потреби учнів в грі. Мотивація полягає в самому процесі гри. Орієнтаційний компонент пов'язаний з прийняттям такими, що вчаться цілей учбово-пізнавальної діяльності, моральних установок, цінностей. Цінності, ставши особово значимими, стають регуляторами ігрової поведінки учнів. Змістовно-операційний компонент припускає оволодіння такими, що вчаться змістом учбового матеріалу, їх здатність спиратися на наявні знання і способи діяльності. Ігрова дія характеризується свідомою метою, на яку воно спрямоване. Дія визначається не лише метою, але і реальними предметними умовами - системою орієнтирів. Ціннісно-вольовий компонент забезпечує високу міру цілеспрямованості пізнавальної активності, включає увагу, надає емоційну забарвленість грі у вигляді переживань. Цей компонент спрямований на розвиток особового орієнтування як особливого виду соціально-культурного досвіду, освоєння якого здійснюється на основі емоційно-ціннісного відношення до світу. Оцінний компонент гри забезпечує звірення результатів ігрової діяльності з метою гри. Змістом оцінного компонента є систематичне отримання інформації про хід пізнавальної діяльності. Оцінний компонент забезпечує самоврядування процесом гри. Усі розглянуті компоненти цієї структури знаходяться в тісному взаємозв'язку, їх не можна відокремити один від одного, усі вони визначають технологічну структуру гри.

9.2 Класифікація ігор

Ігри нині виходять на новий, високий рівень, використовуються різноманітно і результативно. Не заперечуючи інших підходів до їх класифікації, за її основу пропонується узяти людську діяльність, яку ігри відбивають. З одного боку, така діяльність, її вертикальні і горизонтальні зв'язки - це дозвілля(власне гра), пізнання, праця, спілкування. З іншого боку - це інтелектуально творча і соціальна діяльність. Ці види діяльності мають свої моделі, структури, функції, елементи, результати. З цієї позиції усі ігри підрозділяються на наступні види:

- Фізичні і психологічні ігри і тренінги -- рухові (спортивні, рухливі, моторні), екстатичні (такі, що приводять в захват і стан екстазу), і розваги, що звільняють від комплексів, стресів, лікувальні ігри і забави.

- Інтелектуально-творчі ігри - предметні забави, сюжетно-інтелектуальні, дидактичні ігри (учбово-предметні, повчальні, пізнавальні), будівельні, трудові, технічні, конструкторські електронні, комп'ютерні і інші; ігрові методи навчання.

Соціальні ігри - творчі, сюжетно-ролеві (наслідувальні режисерські, ігри-драматизації, ігри-марення), ділові ігри (організаційно-діяльнісні,організаційно-комунікативні ролеві, імітаційні).

Комплексні ігри - колективно-творча дозвіллєва діяльність.

Шоу-ігри - конкурси, вікторини, лотерея, аукціони.

Розглядаючи їх з точки зору жанрової і тематичної , можна виділити музичні, спортивні, інтелектуальні, професійні і т. д.

Ігри можна класифікувати за зовнішніми ознаками: змістом, формою, місцю проведення, складу і кількості учасників, міри регулювання і управління, наявності аксесуарів.

За змістом. Це визначальна сторона гри, вона представляє єдність усіх складових елементів : її властивостей, внутрішніх процесів, основної ідеї гри, її сенсу як соціального явища. Зміст включає фабулу, тему, інтригу, завдання гри. За змістом гри з готовими правилами підрозділяються на спортивні, рухливі, інтелектуальні(дидактичні), будівельні і технічні, музичні, лікувальні, корекційні, жартівливі і т. д.

За формою. У самостійні типові групи доцільно виділити наступні ігри: дитячі усіх типів; ігри-свята; ігровий фольклор; театралізовані ігрові дійства; тренінги і вправи; анкети, запитальники, тести; естрадні ігрові імпровізації, суперництво, конкурси, естафети і старти; весільні обряди, ігрові звичаї; містифікації, розіграші, сюрпризи, карнавали, маскаради; ігрові аукціони і т. д.

За часом проведення. Деякі ігри називають сезонними або природними: зимові, весняні, літні, осінні. Також ігри розрізняють за об'ємом часу на тривалі, короткочасні, ігри-хвилинки.

За місцем проведення виділяються настільні, кімнатні, вуличні, дворові ігри; ігри на повітрі і на місцевості(у лісі, полі, на воді, туристському майданчику і т. д.). ігри на святі і на естраді.

По складу і кількості учасників. Розрізняються ігри за віком, статтю, складом, кількістю учасників. У цьому плані практикують ігри молодших дітей(раннього і дошкільного віку), гри дітей молодшого, середнього і старшого шкільного віку, а також гри дорослих людей. Об'єктивно існують ігри для хлопчиків(підлітків, юнаків, чоловіків) і гри для дівчаток, дівчат і жінок.

По кількості учасників розрізняються поодинокі, індивідуальні, парні, групові, командні і масові ігри.

По мірі регулювання і управління. Існують ігри, організовані менеджером-аніматором, спортивним інструктором(стихійні, імпровізовані), експромтні. що виникли спонтанно по примсі туристів.

По наявності аксесуарів, необхідних для гри (інвентаря, предметів, іграшок, костюмів, атрибутів і т. п.). Розрізняються ігри без предметів і з предметами, комп'ютерні ігри, ігри-автомати, ігри-атракціони.

Фізичні ігри, побудовані на русі, можна розділити на дві групи:

а) рухливі;

б) спортивні.

Першу групу складають ігри, різні за змістом, організації, складності правил і своєрідності рухових завдань. Серед них можна виділити сюжетні і безсюжетні ігри, ігри-забави. До другої групи (спортивних ігор) відносяться: городки, бадмінтон, баскетбол, настільний теніс, футбол, хокей та ін. Найбільше застосування мають сюжетні рухливі ігри, ігри без сюжету і гри-забави.

Сюжетні ігри будуються на основі життєвого досвіду дорослих і дітей. Знання про явища природи, спосіб життя, звички тварин і птахів, характерні моменти виконання трудових дій людьми різних професій служать основою для розгортання сюжету і встановлення правил гри.

Безсюжетні ігри дуже близькі до сюжетних, в них немає лише образів, які наслідують, усі інші компоненти ті ж : наявність правил, відповідальних ролей, взаємозв'язані ігрові дії усіх учасників. Безсюжетні ігри в порівнянні з сюжетними вимагають більшої самостійності, швидкості, спритності рухів, орієнтування в просторі, носять характер змагання.

Ігри-забави(чи атракціони) часто проводяться на вечорах, святах - це веселе видовище, розвага для усіх присутніх, що доставляє радість, викликає заразливий сміх. Але в той же час гри-забави вимагають від учасників спритності, вправності, винахідливості і фантазії.

До шоу-ігор відносяться конкурси і вікторини, які у свою чергу також діляться на різні категорії.

Конкурс - відносно інтелектуальна гра, побудована на питаннях і відповідях. У ігровому контексті конкурси діляться за віковим принципом на три категорії: для людей середнього і старшого віку, молодіжної аудиторії і школярів. Відповідно до позначених категорій вибираються теми, визначається міра інтелектуального навантаження.

Вікторина - інтелектуальна гра, де на питання можуть відповідати декілька чоловік(команд). Питання вікторин містять пізнавальну інформацію, що свідчить про наявність у учасників певної ерудиції. Вікторини розрізняються за складом учасників (сімейні, для індивідуалів, групові), тематиці(музичні, літературні та ін.).

9.3 Психолого-педагогічні можливості гри

Гра має величезний творчий потенціал, який необхідно використати в цілях туристської анімаційної діяльності. Вона є психологічним експериментом, який ставить сам на собі кожен учасник. Його результати не завжди передбачувані, більше того - частіше усього несподівані. Багато чинників створюють навколо психологічних ігор ауру привабливості і в той же час мають на увазі труднощі організаційного характеру: передусім треба визначити психологічні особливості особи гравця(туриста), а для цього потрібний професіонал, висококваліфікований ведучий - аніматор, що розбирається в основах психології.

Психологічна гра - це цілісна, закінчена, абсолютно самостійна дія, досить тривала за часом, яка має внутрішню систему цілей і правил. Ця гра дозволяє учасникам отримати цінний досвід для їх реального життя. Психологічна гра принципово відрізняється від інших видів гри тим, що для своїх учасників вона виступає як діяльність, захоплює людину цілком, тобто це єдність думок, почуттів і рухів, це гармонійне життя в образі, ролі, ситуації, світі.

Гра, як психологічний метод, може бути використана для того, щоб навчити туристів:

- жити в ігровому просторі, повністю занурюватися в ігровий світ і ігрові стосунки;

- бути вільними в ігровому просторі, усвідомлювати свої особливості і вибудовувати стосунки з колективом;

- осмислювати ігровий досвід, використати гру як інструмент самопізнання і життєвих експериментів.

Завданням анімаційної діяльності в процесі гри, на відпочинку, являється створення умов для формування у усіх учасників суб'єктивної позиції по відношенню до інших людей і до свого життя.

Види психологічних ігор:

1. «Ігрові оболонки» (Ключі від форту Байярд) - найпоширеніший і простіший вид ігри. В даному випадку гра використовується як деяке обрамлення загальний фон психологічної, педагогічної, виховної, художньої або такої, що театралізується роботи, яка за своєю суттю може бути не ігровою, а усього лише тренінгової.

2. «Гра-виживання» (Останній герой) - це складніший вид гри як для туристів-учасників, так і для провідного менеджера-аніматора. Для нього складність може представляти управління ігровим процесом, для учасників небезпека пов'язана з необхідністю включатися в стосунки, вибудовувати їх, звертатися до свого власного «Я» з непростими питаннями. Ця гра дозволяє створити умови для спільного і одночасно індивідуального придуманого простору, побудови в його рамках міжособових стосунків, створення і осмислення цінностей особистого існування в цій ситуації.

3. «Гра-драма» (Орел-рішка) - вид ігрової діяльності, який можна успішно застосовувати в готелях, на туристських базах, в автокемпінгах. За змістом сюжету і дослідженнями антуражу будь-якої «гри-драми» стоїть необхідність самовизначення кожного учасника в конкретній ігровій ситуації і здійснення особистого вибору. Важливо уміти робити вибір, розуміти наслідки, влаштувати своє життя в контексті зробленого вибору : ставити мету, організовувати діяльність, встановлювати стосунки з іншими людьми. «Гра-драма» орієнтована на рішення психологічних завдань, її квінтесенція - ситуація здійснення вибору.

4. «Ділові ігри» - це ігри, спрямовані на освоєння, осмислення інструментальних завдань, пов'язаних з побудовою реальної професійної діяльності, досягненням конкретних цілей, структуризацією системи ділових стосунків учасників.

«Ділові ігри» з дітьми можуть носити нескладний сюжетний характер або мати вигляд організаційного семінару. Їх можна розділити на три види. У іграх першого виду діти вирішують суто інструментальні завдання - планують своє найближче і віддалене майбутнє, але дія в цілому має ігрову структуру і логіку. Другий вид - «організаційні ігри», складніші, оскільки в них немає сюжетних ліній і заданого ззовні емоційного фону стосунків.

5. «Психологічні акції» - це ігрове середовище, яке на певний час створюється в просторі колективу. Вона не заважає розгортатися іншим видам діяльності дітей і дорослих, але має деякий власний зміст, правила, намічений результат. Основна мета таких »акцій« - розширення життєвого простору учасників за рахунок внесення в їх життя нових додаткових сенсів, чуттєвих фарб, культурних значень. Життя багатіше, ніж ви його сприймаєте - така ідея цього дійства.

Створення великої психологічної гри -- абсолютно особливий творчий процес, який важко привести до певного алгоритму і описати технологію. Створення гри розпочинається з:

1. Усвідомлення проблеми і витікаючих з неї психологічних завдань.

Мета і завдання роботи, усвідомлені в процесі аналізу деякої реальної проблеми, визначають усю стратегію створення гри.

2. Наступний крок в створенні гри - визначення її виду. Окрім завдань, необхідно враховувати особливості групи, досвід участі дітей в психологічних процедурах, міра довіри один до одного і ведучого.

3. Найбільше відповідальний етап - створення (знаходження) відповідного сюжету і конструювання сценарію.

Чарівний сюжет має чудову властивість, він дозволяє конструювати сценарій під власну логіку. Це відкриває широкі можливості для управління ситуацією, підстроюванням сюжету під завдання. Скажімо, в потрібний момент з'являється «добра фея» з підказкою або у героїв виникають неможливі в реальності якості, за допомогою яких вони можуть впоратися із складною ситуацією, і це анітрохи не заважає грі.

Метафоричні сюжети занурюють учасників гри у світи, подібні до реального світу.



Запитання та завдання

1. Розкрийте роль і значення гри у освітньо-виховному процесі.

2. Які ознаки педагогічної гри?

3. По яких напрямках відбувається реалізація ігрових ситуацій?

4. Як розподіляються ігри за змістом, формою, часом проведення?

5. Що таке конкурс, вікторина?

6. У чому полягають психолого-педагогічні можливості гри?

7. Які види психологічних ігор Ви знаєте?

8. Поясніть особливості створення психологічної гри.



Лекція 10. Музична анімація

10.1 Історичне коріння української музичної анімації

Українська народна музика. Огляд історії української музики починаємо з народної пісні як одної з ділянок музичного мистецтва, що беруть початок у найдавніших часах розвою даного народу. Народною музикою вважаємо весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, що від найдавніших часів існування даного народу шляхом усної передачі переходить з попереднього до наступних поколінь. Народну музику вважаємо загалом витвором збірним, колективним,-- у протиставленні до музики ненародної як індивідуального витвору. Одначе в самім зародку й музика народна є індивідуальним витвором, який, перейшовши в масу й закріпившись у ній, став її власністю. Та є ще й такий рід народної музики, що не переходить в масу, а залишається й надалі власністю одиниць чи невеличкого гуртка. Це -- пісні, професійних народних співців, наприклад, у нас -- кобзарів, бандуристів, лірників. Та все-таки з поняттям народної музики зв'язана анонімність первісного автора тої чи іншої народної пісні або мелодії.

Українська народна творчість є тою вихідною точкою, з якої починається історія культури українського народу, а отже, й історія української музики. Хоч народна музика не знає таких прірв у традиції, як церковна чи світська, музика, та все ж розвитку її не можна схопити хронологічно, тим більш, що до XVII в. не збереглося ніяких записів мелодій. Тільки пізніші праці на полі нашої етнографії почали збирати багатий матеріал, почали його порядкувати та досліджувати.

До найдавніших треба зачислити мелодії обрядових пісень, що коріняться ще в добі передхристиянській. Це пісні, зв'язані або з роковими святами чи господарськими подіями (колядки, щедрівки, гаївки, веснянки, купальні й обжинкові пісні), або пісні, зв'язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння). На архаїчність тих пісень указують малий розсяг тонів враз із упертим повторюванням того самого мотиву, відтак суворий діатонізм, а властиво брак півтонових інтервалів («ангемітонічність»), речитативний характер ритміки, дещо пізніше характеристичні ознаки старогрецьких, властиво староцерковних ладів (із перших часів християнства), що немов умисно ухиляються від почуття усталеної тональності.

Золотою добою в розвої української народної пісні можна вважати XVI -- XVIII вв. В піснях цього періоду витворюються й закріплюються ті характерні прикмети української народної пісні, які відрізняють її від пісень інших народів. З'являється нова форма козацьких дум, лірично-епічних творів імпровізовано-речитативного характеру, щ_О змальовують боротьбу козаків із турками й татарами, а пізніше війни з часів Хмельниччини. Спорідненими з думами є історичні пісні. Давній діатонізм закрашується хроматикою, постають надмірні інтервали збільшеної секунди і кварти. З появою дум зв'язана поява народних співців: кобзарів, бандуристів, лірників (переважно сліпців), що організуються навіть у співацькі братства або цехи зі своїми традиціями. На панських, навіть на царському дворах бандуристи були улюбленими співцями.

Збиранню та дослідженню українських народних пісень багато уваги та праці присвятив Микола Лисенко. У своїх роботах він обстоює думку, що українська народна пісня найбільш споріднена із сербською. Багато заслуг належить у цій ділянці й нашим передовим етнографам Ф. Колессі та К. Квітці. З чужинців займалися українською народною піснею угорський композитор і вчений Бела Барток, та фінський композитор і дослідник народної пісні Ільмарі Крон. Цікаву й доволі відмінну характеристику нашої пісні подав чеський історик музики д-р Зденек Неєдли. Подивляючи її різноманітність, він підкреслює її одноцілість, що відповідає цілісність звичаїв. Підкреслює її більш чистий, ніж у західних слов'ян, народний характер, мотивуючи це меншим впливом на неї школи, книжки чи взагалі вищої культури. В порівнянні з російською вважає українську народну пісню більш слов'янською.

Церковна музика. Доба одноголосся. Джерелом, що вливало нову життєтворчу струю в культурне життя України, було введення християнства Володимиром Великим. Дух і ідея християнства дали зміст і розвоєву силу тим культурно-освітнім і мистецьким цінностям, що зароджувалися і кристалізувалися в нових формах релігійного життя. Це торкається також і розвою музики, головно церковної. З приходом християнства з'являються співаки, богослужебні книги і спів. Знання церковного співу поширювало духовенство й окремі «демественники» -- учителі співу, що вводили так званий де-мественний спів -- напівцерковний, напівсвітський «на слух». Про грецьких співаків в Україні нерідко зустрічаємо згадки в літописах. Найдокладніша звістка належить до часів Ярослава Мудрого (кінець 1053 р.): «Пріидоша богоподвизаеміи тріепєвци греческіи с роди своими, от них же начат бити в русской земли ангелоподобное пєніе, ізрядное осмогласіе, наіпаче и трисоставное сладкогласованіе, и самое красное демественное -- ітЬніе, в похвалу і славу Богу».

Розвиток церковного співу у XVII в. Розвиток церковного співу в Україні почав впливати й на менш освічену Московію. Переяславська угода 1654 р. відкриває тому впливові вільну дорогу. Московський цар Алексєй та патріарх Никон стають покровителями нового «лінійного» співу (нотація «київським знаменем»), що за Петра І стає в Московії панівним. В монастирях поширюється новий богослужебний спів. Патріарх Никон вводить в новозаснованому Новоєрусалимському монастирі богослуження з київським співом. Царський боярин Федір Ртищев засновує біля Москви монастир, до якого стягає ченців із Печерської лаври та інших українських монастирів. Він також посилає московську молодь на науку до Києва. З його ж ініціативи священик Іван Курбатов із Путивля закуповує в Києві церковні книги і привозить із собою співаків, між ними архідиякона Печерського монастиря Михайла та «передового співця, творця строчного співу» Федора Тернопільського. Навіть до жіночих московських монастирів прибувають киянки. Такі ж факти, як пошукування за Йосифом За-гвойським із Києво-Печерської лаври в усіх київських монастирях та в Чигирині московським князем Федором Волконським, якому Богдан Хмельницький заявив, що виїзд За-гвойського в Московщину залежатиме виключно від його волі, або відмова митрополита Сильвестра Косіва відпустити в Москву співака Ваську Пікулинського,-- ці факти вказують на те, яким великим було запотребування українців-співаків у Москві, хоч і не завжди ті московські бажання були виконувані.

Світська музика до кінця XVIII в_е В українській церковній музиці Бортнянський творить окрему епоху, яка з ним властиво і кінчається. Та імена Бортнянського і Березовського зв'язані вже почасти й із світською музикою, яка ступнево переймає гегемонію, що до того часу належала церковній музиці. Заходить питання, якими шляхами йшов дотогочасний розвиток світської музики?

Писемних музичних пам'яток із давньої минувшини не маємо. Однак арабські джерела з IX в., як і літописні звістки з княжої доби, малюнки на одному з болгарських рукописів, фрески Софійського собору в Києві XI в., а також славна поема «Слово о полку Ігоревім» вказують ка існування вже в тих давніх часах української інструментальної музики, військових оркестрів, інструментів, як прості труби, сопілі, бубни, дуди, свиріль, гуслі, 8-струнні слов'янські лютні, дво-ліктеві дудки і т. п. Знаємо про легендарну постать, поета-співця Бояна, а пізніше -- з Галицько-Волинського літопису -- про співця Митусу за короля Данила. Далі довідуємося про існування верстви професійних музик -- скоморохів (мандрівних музик, співаків, танцюристів та авторів здебільшого жартівливих та сатиричних пісень у народному дусі), які існували довший час. У XVI і XVII в. маємо звістки про співаків та музик із так званюс поборових реєстрів. Годиться ще згадати, що в XVI в. зустрічаємося часто в польських, а можливо, й німецьких табулятурах на лютню з українськими танковими мелодіями. З другої половини XVII в. бачимо в Україні вже цілі організації -- «музикантські цехи» (статут київського музикантського цеху з 1677 р.). Про «скрипічний цех», що існував під кінець XVII і початку XVIII в., не можемо сказати, чи був це цех скрипаків-виконавців чи ремісників, що виробляли скрипки, однак і така організація була б саме доказом поширення інструментальної музики.

Цікавим явищем були «кріпацькі капели» (інструментальні й вокальні) в другій половиш XVIII і першій -- XIX в., що існували по панських маєтках та чимало причинилися до розквіту музичного мистецтва. Між іншим, один із найбільших польських магнатів на Поділлі з кінця XVIII в.-- Потоцький мав не тільки свою капелу, а й музичну школу. В Лівобережній Україні славною зі своєю любов'ю до музики була родина Розумовських. Про Олексія Розумовського (1709--1771), що за цариці Єлисавети потрапив на царський двір у Петербурзі, знаємо, що він мав великий вплив на тодішній стан музики на царськім дворі. Гетьман Кирило Розумовський мав у Батурині свою капелу, а його син Андрій (1752--1836), посол у Відні, був великим меценатом і прихильником музики та приятелював із Бетховеном.

Під час панування в Україні московських царів московський уряд використовує музичні здібності українців для своїх потреб та закладає, між іншим, музичні школи, про що. свідчить, наприклад, розпорядок «правителя Малоросії» А. Рум'янцева з 27 грудня 1737 р. у справі заснування співацько-музичної школи в Глухові. З біографії М. Березовського знаємо, що фаворит цариці Катерини II князь Потьомкін мав намір заснувати музичну академію в Кременчуці, в якій Березовський мав стати директором. Із смертю Потьомкіна цей план розвіявся, й це було одною з причин трагічної смерті Березовського.

Початок національного напряму в музиці. Як, з одного боку, українська культура взагалі, а музична зокрема, мала величезний вплив на Московію, так, з іншого боку, політична залежність України від Москви залишала чимраз більше від'ємних слідів на українській культурі, в яку почали вдиратися московські впливи у вигляді казармених пісень, «душещіпательних» романсів і т. п.. Змосковщена українська інтелігентська верства віддалюється від своєї рідної культури й рідної пісні, що знайшла ще захист у самім народі, на селі. Та з початком XIX в. і трохи пізніше з'являється нове відродження української музичної культури в національному дусі в новочасному розумінні цього слова.

Предтечами того відродження треба вважати Семена Артемовського (1813--1873) -- автора співоігор «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала», а передусім донині життєздатної опери «Запорожець за Дунаєм», та Петра Ніщинського (1832-- 1896) -- автора «Вечорниць» (поза тим треба згадати його ж думи «Про Байду» і «Про козака Софрона»). Щоправда, вони ще не мають ні ясно означених тенденцій щодо створення національної музики, ані того професійного підходу до діла, як у Лисенка. Проте їхня діяльність вийшла з глибокого національного почуття, з ядра української музичної сфери -- народної пісні. Особливо ж треба підкреслити це в Артемовського, хоч його життєвий шлях ішов далеко від рідного грунту, так само як і в Бортнянського. Те, що у великому стилі дав Бортнянський у церковній вокальній музиці: поєднання італійського стилю з духом української культури і традиції, те застосовував Артемовський у ділянці світської інструментально-вокальної музики, поєднуючи італійський оперовий стиль з елементами української народної творчості. До цієї групи треба ще зачислити Миколу Аркаса (1852--1909) -- автора опери «Катерина». Солоспіви на слова Шевченка писав також Петро Сокольський -- автор опер на українські сюжети, як «Облога Дубна», «Мазепа», «Травнева ніч», які з'явилися й виконувалися по-російськи.

Переломне значення для розвитку української національної музичної культури має поява Миколи Лисенка, постать якого має для цеї культури епохальне значення. Лисенко народився в с. Гриньки на Полтавщині в 1842 р., помер у 1912 р. у Києві. Музичні студії відбував у Липській консерваторії у Райненка (фортеп'яно) та Ріхтера (композиція), опісля ще в Римського-Корсакова в Петербурзі. Його праця починається із записів і обробіток народних пісень, а кінчається витворенням великих вокально-інструментальних форм: кантати та опери. Найбільш характеристичним і важливим для його творчості є його ставлення до Шевченкової музи. Те, що Шевченко дав українському народові в слові, Лисенко намагався перетопити в музику.

10.2 Особливості музичної анімації

Музика (з грец. - мистецтво муз) -- вид мистецтва, що відображає дійсність у звукових художніх образах.

Музичне мистецтво одне з найдавніших в історії людства. Воно формується за рахунок поєднання двох складових мелодії і ритму, які в свою чергу базуються на звуковій палітрі оточуючого світу

Отже, музика - це мистецтво, що базується на звуках. Вона безпосередньо передає звуковий бік дійсності, а інші п прояви - опосередковано, асоціюючи звукові враження з зоровими, смаковими тощо.

Музика передає великий спектр емоцій, настроїв, почуттів, образів радість, захоплення, екстаз тощо. Важливими особливостями музики є: