Вплив засобів масової інформації на становлення демократичного режиму в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми визначається тим, що однією з основних складових демократизації системи державного управління є забезпечення відкритості та прозорості інститутів влади, створення умов для вільного доступу громадян до суспільно значущої інформації, що гарантує ефективність державного управління, вільний розвиток суспільства, становлення відповідального, патріотичного та активного громадянина. В сучасних демократичних країнах саме засоби масової інформації (ЗМІ) є одним з головних посередників у процесі обговорення важливих державних рішень. Від висвітлення в ЗМІ діяльності державних інституцій залежить рівень довіри до них з боку суспільства. Україна, що намагається впровадити європейські стандарти демократичного врядування, взяла на себе зобов'язання забезпечити безперешкодний доступ громадян до інформації та дотримання принципу свободи слова. Тому важливим напрямом державної культурної політики України має бути плідна взаємодія органів державної влади (ОДВ) зі ЗМІ, створення сприятливих умов для їх розвитку та професійної діяльності. Україна, як і більшість пострадянських держав, у спадщину від попереднього режиму отримала ідеологічно забарвлені методи державного управління, в тому числі й у сфері взаємодії зі ЗМІ. Останнім часом відбуваються певні зміни в інформаційному просторі країни, проте використання ЗМІ як інструменту пропаганди ще залишається одним з підходів ОДВ до взаємовідносин з мас-медіа, що не відповідає демократичним принципам. Неефективність співпраці влади із засобами масової інформації зумовлена також недостатнім рівнем професіоналізму працівників підрозділів взаємодії зі ЗМІ в ОДВ та відсутністю чітких науково-методичних підходів, які б базувалися на концепції інформаційної взаємодії в умовах формування вільного ринку ЗМІ.

Науково-теоретичною основою магістерської роботи стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних науковців присвячені теоретичним та практичним проблемам взаємодії ЗМІ та політики, ролі ЗМІ в процесі комунікації між суспільством та державою, таких як: Беліцер Н.В. , Бойчук І. В , Брайант Д., Томпсон С , Кузнецова О. Д., Васильєв Г.Ю., Вачнадзе Г., Грибков А., Ермаченков И., Мишина О., Комаров А., Гаврада І.О., Головій В.М., Грищенко О.М., Шкляр В.І, Дрешпак В.М., Дубас О., Дубов Д. В, Заславська О.О., Зливков В., Кастельс М., Кирилова Н.Б., Кіслов Д. В., Кольцова О., Криворучко С. В., . Крос К., Гакет Р., Кузнецова О. Д.

Отже, актуальність теми дослідження визначається: необхідністю наукового обґрунтування нових управлінських підходів до взаємодії ОДВ і ЗМІ в умовах демократизації державного управління; недостатністю теоретико-методологічного обґрунтування концептуальних підходів до організації взаємодії ОДВ зі ЗМІ з огляду на лабільність та змінність складових даного процесу, транспарентність державного управління та створення публічної сфери; відсутністю комплексного дослідження шляхів оптимізації інформаційної співпраці органів державної влади і ЗМІ.

Метою дослідження є визначення оптимальних умов впливу засобів масової інформації на формування національної свідомості громадян України як основи консолідації суспільства на підставі дослідження сучасного стану функціонування вітчизняних ЗМІ, особливостей реалізації державної інформаційної політики в сучасних умовах.

Досягнення цієї мети зумовлює розв'язання наступних завдань:

- дослідити стан наукових досліджень в сфері засобів масової інформації і їх ролі в сфері національної свідомості громадян

- з'ясувати роль засобів масової інформації у процесах формування національної свідомості громадян України;

- здійснити науково-історичний аналіз взаємовідносин ОДВ і ЗМІ та узагальнити науково-теоретичні підходи до їх регулювання у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі;

- охарактеризувати інструменти впливу ЗМІ на створення у суспільстві відповідної системи світоглядно-ціннісних орієнтацій;

- визначити напрями діяльності органів державної влади щодо забезпечення повноцінного функціонування ЗМІ як чинника формування національної свідомості в умовах глобалізаційних процесів.

Об'єктом дослідження є вплив засобів масової інформації на становлення демократичного режиму в сучасній Україні.

Предметом дослідження є закономірності процесу демократизації суспільства та взаємозалежність стану демократії від рівня незалежності засобів масової інформації.

Методи дослідження. У дослідженні для виконання проставлених завданнь використовували загальнонаукові методи наукового пізнання (логічний, правової, історико-функціональний, соціологічний, системно-структурний и др.). Моніторинг друкованих та електронних ЗМІ проводився за допомогою методів вимірювання та опису. Метод вимірювання був використаний для оцінювання рівня довіри суспільства до ЗМІ. За допомогою методу опису були узагальнені результати соціологічних досліджень та cформовані у малюки для кращого розуміння поставлених завдань.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у роботі наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми - визначення концептуальних засад взаємодії органів державної влади і засобів масової інформації в умовах демократизації державного управління в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки й пропозиції викладені в дослідженні наданні для використання у подальших дослідженнях інституту ЗМІ, їхній вплив на громадянське суспільство та взаємодію з ним в Україні; у навчальному процесі для підготовки лекційного матеріалу з дисциплін «Публічне управління»,й ін.; для вдосконалення законодавства, зокрема, при внесенні змін до наступних законів України: «Про порядок висвітлення діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про інформацію», «Про інформаційні агентства», «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», при внесенні змін до Конституції України (щодо захисту прав и свобод громадян).

Структуру роботи складають вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел. Обсяг роботи становить 104 сторінок, з них 96 загального тексту, 2 додатки. Робота містить 8 рисунків, 4 таблиці. Список використаних джерел налічує 91 найменуваня.

1. Теоретико-методологічні засади дослідження засобів масової інформації як об'єкта культурної політики держави

1.1 Засоби масової інформації як якісно нові суб'єкти політичних комунікацій

Засоби масової інформації як важливий соціальний інститут істотно впливають на політичні процеси в суспільстві. Конституційно закріплена свобода слова, скасування цензури дають можливість журналістам всебічно висвітлювати важливі події та явища. Однак свобода слова у засобах масової інформації не означає вседозволеність та безвідповідальність. Надто вільна поведінка зі словом може мати негативні соціальні наслідки, деформувати політичну, соціальну, економічну, культурну орієнтацію як суспільства, так і окремого громадянина. Специфіка призначення і особливостей діяльності засобів масової інформації може мати наслідком маніпулювання масовою свідомістю. інформація державний влада

Слід зауважити також явище ймовірної девіантності журналістської моралі: факт конструювання засобами масової інформації реальності шляхом контролю над порядком висвітлення подій. Отже, існують суперечності між свободою слова і необхідністю визначення рівня соціальної відповідальності засобів масової інформації в умовах глобалізації інформаційного простору. Окреслення шляхів подолання цих суперечностей зумовлює актуальність дослідження ролі ЗМІ як суб'єкта політичної комунікації.

Якщо систематизувати й узагальнити наукові розвідки українських учених та їх погляди на діяльність ЗМІ, то їх можна розподілити за такими проблемами:

- дослідження етичних цінностей, що мають бути притаманними журналістам, відповідальним за формування культури аудиторії ЗМІ (О. Куз-нецова, С. Криворучко та інші);

- безпекові імперативи телевізійного простору України (Г. Сащук);

- етика засобів масової інформації в сучасних політичних процесах (Г. Хлистун).

Не зупиняючись докладніше на наявному науковому доробку вчених, який, безперечно, має велике значення для розв'язання у різних контекстах проблеми функціонування ЗМІ, зазначимо, що у працях політологів та фахівців з державного управління не спостерігається спеціального розгляду питань діяльності ЗМІ як цілком самостійного суб'єкта (або псевдосуб'єкта) політики, спроможного впливати на політичні процеси і системи. Отже, у відповідності з цим, не визначено механізми раціоналізації соціально-політичних дій органів державного управління в умовах, що змінюються.

Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики і Церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ «четвертою владою».

Ніколи жодна держава не мала таких можливостей маніпулювання суспільною свідомістю, які мають сьогодні глобалізовані ЗМІ.

Згідно з дослідженнями, існують чотири теорії преси:

- авторитарна;

- лібералістька;

- теорія соціальної відповідальності;

- радянська (комуністична).

Кожна модель презентує своє розуміння свободи слова, своє трактування принципів взаємовідносин ЗМІ зі структурами влади і громадянами (аудиторією), своє трактування соціальної відповідальності ЗМІ тощо. Слід констатувати, що, у зв'язку зі зміною системи викликів глобальній безпеці, основна боротьба розгорнулась між лібералістською теорією і теорією соціальної відповідальності. Захист традиційної лібералістської моделі у функціонуванні ЗМІ, яка одержала найбільше поширення у ЄС (палким шанувальником і захисником її є французький філософ А. Глюксман), може призвести до суттєвої деформації існуючих соціально-політичних моделей у демократичному суспільстві. Брак стримуючих факторів, притаманний цій моделі, робить її в сучасних умовах не менш небезпечною, ніж цензура. Найбільш перспективною та гнучкою, відтак, вбачається модель соціальної відповідальності ЗМІ як така, що дає змогу поєднувати свободу преси з відповідальністю, із завданнями вираження спільних інтересів, інтеграції суспільства, цивілізованого вирішення конфліктів, які виникають, роз'яснення громадянам спільних цілей і сприяння формуванню спільних цінностей, представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних суспільних груп.

Нині складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2018 рік, у середньому телебаченню довіряють 53 % осіб, радіо - 61 %, пресі - 45 % [28]. Дещо інша ситуація в США. Там, згідно з опитуваннями, проведеними службою Harris Interactive, рейтинг довіри до телевізійних новин становить 19 %, до друкованих ЗМІ - 14 %, тоді як рейтинг довіри до Білого Дому становить 25 %. Причина полягає в тому, що американська преса у значно більшій мірі дотримується принципів соціальної відповідальності - ЗМІ виконують роль контролера влади, а не спрямовуючої сили в суспільстві. Унікальна можливість, яку мають сучасні ЗМІ, - конструювання реальності через контроль над порядком висвітлення подій. Головний редактор визначає, що слід висвітлювати, а що ні. Більше того, суспільство стикається з реальною можливістю глобальних маніпуляцій, коли ЗМІ «створюють» подію, якої не було. У свідомості ж людей вона стає реальною, відтак може бути збуджуючим мотивом подальших дій.

Французький філософ Ж. Бодріяр у зв'язку з цим зауважував: «Про що мріють засоби масової інформації, як не про те, щоб викликати подію однією лише своєю присутністю?» [5]. Якщо будь-яке повідомлення буде повторюватися достатню кількість разів, то воно сприйматиметься як істина. «…Існує тільки одна фігура риторики, що заслуговує на увагу, - це повторення. Через повторення ідея закріплюється в умах так міцно, що зрештою вона вже сприймається як істина» [5]. Ця технологія покладена, зокрема, в основу формування не тільки іміджів політичних партій і лідерів, а й цілих держав. Тепер не обов'язково бути розвиненою країною - досить впевнити всіх, що вона такою є. А. Моль так пише про ЗМІ [59]: «Вони фактично контролюють всю нашу культуру, пропускаючи її через свої фільтри, виділяють окремі елементи із загальної маси культурних явищ і надають їм особливої ваги, підвищують цінність однієї ідеї, знецінюють іншу, поляризують таким чином все поле культури. Те, що не потрапило до каналів масової комунікації, у наш час майже не впливає на розвиток суспільства».

Отже, сучасна людина не може ухилитися від впливу ЗМІ. Надзвичайного впливу ЗМІ здобувають завдяки своєму місцю в системі соціальної комунікації, що має певну структуру. Базовою моделлю будь-якої комунікації вважається модель, запропонована Г. Ласуелом (рисунок 1.1).

Рис.1.1. Модель комунікації Гарольда Лассвела

Ця модель досить загальна, вона модифікувалась і допрацьовувалась багатьма дослідниками. З розвитком досліджень політичної та соціальної комунікації з'явилась необхідність у формулюванні нових моделей. Однією з таких стала модель Ж.М. Котре [22] (рисунок 1.2).

Рисунок 1.2. Модель комунікації Ж.М. Котре

Під керуючими у цій моделі розуміють керівництво країни, а керованими є громадяни. Відповідно, ЗМІ є інструментом впливу (або, іншими словами, способом здійснення однобічної комунікації) стосовно громадян. Ця модель є першоосновою у суспільствах з демократичною формою правління. Влада визнається громадянами легітимною як така, що обрана в результаті виборів і діє в законодавчому полі, а отже визнається єдиним (або одним з основних) адресантів повідомлень у такій моделі. Відповідно, громадяни визнають ЗМІ основним комунікаційним каналом між собою та владою і сприймають всі повідомлення, що транслюються ЗМІ, як керуючі або потенційно стверджуючі. Цьому сприяють і ЗМІ, акцентуючи свою важливість тим, що вони є «вартовими демократії», і все, що від них виходить, - правдиве і ґрунтується на підтверджених фактах. Більше того, розглядаючи модель політичної комунікації Ж.М. Котре як базову, можна зробити висновок, що в ній присутні два основні самостійні суб'єкти - керуючий (весь апарат системи державного управління з його політичними лідерами) і керований (громадяни країни), при чому активним суб'єктом є апарат системи державного управління. Проміжну роль виконують політичні і неполітичні організації, головною функцією яких є створення «майданчиків» для діалогу керуючих і керованих. (Ступенем вдалості створення таких «майданчиків» можна, певною мірою, визначати ефективність діяльності основних інститутів громадянського суспільства). ЗМІ у такій структурі є каналом інформації, який, до того ж, згідно з етикою журналістів, має бути нейтральним стосовно повідомлень. Та приблизно з середини 1970-х років ЗМІ намагаються змінювати свою роль у цій моделі - з каналу передачі інформації вони прагнуть стати (і реально стають) суб'єктом політичної комунікації завдяки можливостям інтерпретації інформації.

Аналогічну думку висловлюють і Д. Бламлер та М. Гуревич у книзі «Криза публічних комунікацій» [3]: «ЗМІ діють не просто як канал зв'язку, по якому рухається політика, але і як активний учасник процесу формування політики».

ЗМІ частково підмінюють собою не тільки канал, але й джерело інформації. Можна спостерігати, зокрема, з боку ЗМІ монополізацію суспільно-значимих каналів інформації. Це призводить до того, що державні органи, обов'язком яких є сповіщати населення про свої кроки, певною мірою стають заручниками ЗМІ у висвітленні цих кроків (саме через брак можливості прямо інформувати громадян про діяльність органів державної влади зумовлений низький рівень довіри громадян до керівництва держави, адже найменше довіряють тим, про кого нічого не знають). Нагальною є проблема диверсифікації суспільно-значимих каналів інформації. Одним з перспективних напрямів є широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій, а також перехід у інформаційному суспільстві до діалогової моделі (стосується випадку поширення інформації в реальній комунікаційній мережі): індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників та самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Характерною особливістю діалогової моделі є те, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників комунікаційного обміну.

Заслуговує на увагу й запропонована Й. Бордвіком та Б. Ван Крамом ідея щодо розвитку систем електронного урядування та форм електронної демократії. Оскільки повідомлення ЗМІ вже не є винятково трансфером позицій основних соціально-політичних акторів, натомість за самостійними керуючими повідомленнями ЗМІ закріплена нова роль - легітимізатора влади. Якщо раніше процес легітимізації через ЗМІ не мав визначального характеру, то тепер саме від них залежить, хто буде вважатись легітимним. (Тобто, буде визначений громадянами в якості влади - легітимність залежить від мовчазної згоди керованих, а держава є легітимною тією мірою, якою громадяни визнають її такою [16]). Саме ця роль ЗМІ використовується, зокрема, у випадку докладного висвітлення терористичного акту. Терористи, які є джерелом (ініціаторами) повідомлення, перетворюються на його адресантів, які підсвідомо сприймаються громадянами як легітимізоване джерело інформації. Надання прямих ефірів терористам, інтерв'ю з ними призводить до планомірної, «неправдивої» легітимізації терористів, що в цілому формує у громадян відчуття «правильності» їх діяльності. Саме тому проблема висвітлення терористичних актів є не тільки проблемою «свободи преси» і права на «всебічне висвітлення подій», а й проблемою, вирішення якої перебуває у сфері забезпечення національної безпеки держави в цілому. Водночас слід наголосити на безумовній необхідності належної поінформованості суспільства про загрози сучасного світу. А з таких питань, як тероризм, необхідно виробити якісно нові правові та демократичні підходи до взаємодії держави із ЗМІ [13]. Однією з таких форм можуть бути постійно діючі «круглі столи» з представниками ЗМІ, влади, експертів з медіа і питань безпеки, у ході яких напрацьовувалися б спільні підходи до висвітлення терористичної діяльності.

Отже, в епоху глобальних викликів безпеці на особливу увагу заслуговує питання щодо соціальної відповідальності ЗМІ в аспектах поєднання свободи преси з відповідальністю, із завданнями інтеграції суспільства, цивілізованого розв'язання конфліктів, що виникають у процесі представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних (іноді - антагоністичних) суспільних груп. У системі політичних комунікацій ЗМІ, завдяки можливостям інтерпретації інформації, часто підміняють собою не тільки канал, але й джерело інформації, виконуючи таким чином роль суб'єкта (або псевдосуб'єкта), спроможного впливати на легітимізацію і легалізацію як владних структур, так і терористичних угруповань та їх лідерів. Потребує практичного вирішення питання визначення нової ролі держави у її взаємодії зі ЗМІ в сучасних умовах та напрацювання відповідних демократичних механізмів такої взаємодії.

Важливо згадати відмінні риси засобів масової комунікації:

- публічність (тобто необмежене та надперсональне коло споживачів; наявність спеціальних технічних приладів, апаратури тощо);

- непряма взаємодія комунікаційних партнерів;

- моновекторність впливу комунікатора на реципієнта та неможливість зміни їх ролей;

- непостійний, дисперсний характер їх аудиторії, що створюється від випадку до випадку в результаті загальної уваги, яка проявилася до того чи іншого засобу передачі інформації.

Можемо згадати, що засоби масової комунікації характеризують такими титулами, як «великий арбітр», «голос народу», «четвертий центр влади», «четверта гілка влади», поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. І, як ми розуміємо, така термінологія не випадкова.

Віра у всемогутність мас-медіа і, зокрема, телебачення настільки велика, що деякі суспільні діячі вважають: той, хто контролює телебачення, контролює всю країну, тобто має реальну владу в своїх руках [2, С. 369]. Однак існує і протилежна думка, яка стверджує те, що, хоч і свідомість людей багато в чому визначається засобами масової комунікації, це не означає, що ЗМК можуть вважатися владним елементом. Фактично вони тільки слугують розповсюдженню існуючих культурних кодів по готовим формулам, добре відомим медіа-технологам [12, с. 16]. У своїй книзі «Агенти впливу: роль ЗМІ у житті суспільства» Герберт Альтшулл пише про те, що протягом всієї своєї історії ЗМІ були не більш ніж сліпими літописцями чужих діянь. Якщо колись пресі і випадало грати активну роль, то тільки тому, що вона ставала агентом тих чи інших суспільних сил чи політичних рухів. Г.Почепцов називає мас-медіа основною машиною, що породжує міфи та «створює художні світи». [63, с. 356].

Засоби масової комунікації користуються двома основними способами розповсюдження інформації - послідовним та фрагментарним. Перший спосіб частіше за все використовує преса, послідовно та різнобічно освічуючи у статтях та інших публікаціях ту чи іншу державну проблему. Другий спосіб особливо розповсюдженим є на телебаченні. Він створює для слухачів ряд труднощів, оскільки перешкоджає непрофесіоналам - переважній більшості громадян - сформувати цілісну картину суспільних явищ та подій.

При виборі своїх публікацій та передач мас-медіа зазвичай керуються рядом наступних загальних принципів:

- пріоритетністю (дійсною чи удаваною) та «привабливістю» теми для громадян. Так, найчастіше повідомлення в системі засобів масової комунікації стосуються таких проблем, як загроза світу та безпеці громадян, тероризм, екологічні та інші катастрофи і т. ін.;

- неординарністю фактів. Це означає, що кризові та інші екстремальні події: голод, війни, надзвичайно жорстокі злочини і т. ін.. домінують над явищами повсякденного життя;

- новизною фактів. Привернути увагу населення в більшій мірі здатні повідомлення, які ще не отримали широкої відомості;

- політичним успіхом. Згідно із цим принципом в передачі та статті в першу чергу потрапляють повідомлення щодо успіхів державних лідерів, партій або цілих держав. Особлива увага приділяється переможцям на виборах чи в рейтингових опитуваннях.

Високим суспільним статусом діючих осіб. Найлегший доступ до ЗМК мають особи, які займають вищі місця в управлінській, військовій, церковній та інших ієрархіях: президенти, міністри оборони та ін. [6, с. 5-6].

Важливо наголосити, що найбільша небезпека для громадян та демократичного державного устрою - використання засобів масової комунікації з метою управлінського маніпулювання. Останнє являє собою приховане управління свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти або ж діяльнісно паралізувати всупереч власним інтересам.

Маємо розуміти, що маніпулювання широко використовується не тільки у тоталітарних та авторитарних державах, де воно часто є домінуючим методом діяльності ЗМК, але і в сучасних західних демократіях, особливо в партійній пропаганді та під час проведення виборчих кампаній. Сьогодні ні одна президентська чи парламентська виборча кампанія у країнах Заходу та багатьох інших державах не проходить без використання прийомів маніпулювання та реклами, які, тісно переплітаючись між собою, створюють у глядачів уявлення про суспільство, що є достатньо далекими від реальності.

Окремо слід сказати про те, що незалежність мас-медіа можуть забезпечити відповідні форми їх суспільної організації. Існує три головні форми сучасної організації ЗМК:

- приватна (комерційна);

- державна;

- суспільно-правова.

При комерційній організації(найбільш яскравий приклад - США), ЗМК знаходяться у приватному володінні та фінансуються виключно за рахунок прибутків від реклами та приватних пожертв. Для них характерною є жорстка конкуренція за рекламні прибутки та аудиторію. Найважливіший недолік комерційної організації мас-медіа - їх пряма залежність від рекламодавців та власників, а також спричинене фінансовими чинниками часте ігнорування ними суспільних інтересів та етичних норм.

В умовах державної організації ЗМК належить державі і прямо фінансуються та контролюються ними. Перевагою цієї форми організації (як приклад можна навести Францію), є незалежність засобів комунікації від великого капіталу, підзвітність парламенту та уряду. Однак державне утримання комплексу ЗМК може знижувати їх конкурентоздатність та використовуватися як інструмент впливу на демократичні інститути. До того ж, утримування великої та практично завжди капіталомісткої галузі лягає важким тягарем на державний бюджет.

Суспільно-правова організація ЗМК прагне визволити їх від державної та приватної залежності, яка, на думку прихильників теорії, завжди буде перешкоджати об'єктивному викладу інформації Вони фінансуються головним чином за рахунок спеціального податку, що сплачується громадянами, мають права юридичної особи та самоврядування, хоча в цілому контролюються суспільними дорадчими органами, які складаються з представників найважливіших суспільних груп та організацій. Цей принцип організації радіо та телебачення існує у ФРН, хоча тут має місце і приватне теле- та радіо. Преса ж повністю знаходиться у приватному володінні. Слід зауважити, що не один із цих трьох способів суспільної організації ЗМК не є універсальним, позбавленим недоліків та не може існувати у чистому вигляді.

В Україні діє опосередкована форма державного управління ЗМК за допомогою публічних корпорацій, які отримують від держави ліцензію. Так, Державний комітет інформаційної політики України надає ліцензії на друковану продукцію, а Центральна Рада з питань телебачення і радіомовлення ліцензує радіо і відео ресурси та здійснює контроль за інформацією після її виходу в ефір і т.д. Держава не відповідає за управлінсько-політичні орієнтації ЗМК, а корпорації автономні у своїх фінансах. Вони є юридичними особами. Держава не втручається в поточну діяльність мас-медіа, однак власники значного пакету акцій знаходяться під опікою певних структур.

Наявність демократично організованих ЗМК, здатних об'єктивно висвітлювати суспільні події,- одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Проте, як вже зазначалося вище, і як свідчить історичний досвід, ЗМК можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям. Вони здатні як розвивати у людей прагнення до свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентному та змістовому включенні та участі у державному процесі, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякувати населення, сіяти недовіру і страх [6, с. 8-13].

Сьогодні засоби масової комунікації знаходяться у середовищі певного комунікативного простору, обумовлені його специфікою та відображають стан даного простору, являються не просто фактором виробництва, розповсюдження та обміну інформацією, але і формою організації масових інформаційно-комунікативних процесів. Ними ж, в свою чергу задається напрямок і відповідний характер соціально-політичних процесів, що протікають у суспільстві [7, с. 19].

В ідеалі ЗМК повинні відігравати роль комунікативного засобу суспільства та бути пов'язуючою ланкою між громадянським суспільством та державою. Україні до такого ідеалу ще далеко. В слабкій державі за відсутності розвиненого громадянського суспільства ЗМК не можуть бути сильними, оскільки держава таких просто не потребує, а суспільство не здатне робити будь-які запити, бо не має відповідної традиції. Тому, як правило, ЗМК використовуються не як комунікативний, а переважно як маніпулятивний засіб.

В контексті нашого питання, обов'язково треба згадати про форми існування інформаційної влади - суспільні комунікації. Інформація є змістом комунікацій - безпосереднього і опосередкованого спілкування людей, їх взаємодії. Інформаційна влада за своєю сутністю і означає управління комунікаціями, їх змістом і направленістю шляхом інформації. Цей вид влади відрізняється від звичайного інформаційного впливу силою, стійкістю і асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем контролю над його поведінкою.

Безпосередньо впливаючи на змістову спрямованість комунікацій, інформаційна влада здатна впливати на поведінку людей двома способами:

- спонукати людей до певних дій, визначати їхні цілі та зміст;

- запобігати чи блокувати виникнення небажаних, як правило, опозиційних політичних рухів та протестів.

Прояв стримуючої властивості інформаційної влади полягає в її здатності замовчувати певні факти, недооцінювати їх значення, відволікати людей від тих чи інших подій за допомоги різного роду сенсацій, скандалів, шоу тощо, виключати зі сфери публічних дискусій і управлінських рішень певні теми, події чи дії, і таким чином запобігати їх адекватному усвідомленню масами і реальному розгортанню конфліктів.

Інформаційна влада має такі особливості впливу:

- Непомітність впливу і, як наслідок, відсутність чи відносно менший опір йому з боку реципієнтів. Сприймаючи відповідним чином препаровану управлінську інформацію, людина може непомітно для себе перетворитися з противника влади у її прибічника, голосувати всупереч своїм інтересам, ухилятися від участі в суспільному житті, граючи на руку своїм опонентам;

- Глобальність, швидкість і майже повна безмежність поширення. В сучасних умовах з допомогою супутникового зв'язку та інших технічних засобів, інформація може бути передана в будь-яку частину земної кулі. Сховати громадян і територію від проникнення небажаних ЗМК практично неможливо;

- Здатність робити об'єктом розгляду будь-яке суспільне чи особисте явище. Інформаційна влада і в першу чергу ЗМК поширюють свій вплив не тільки на суспільно-політичні процеси, але й проникають туди, куди не допускаються правові органи, в тому числі і в особисте життя державних діячів і різного роду відомих людей. Роблячи суспільним надбанням ті чи інші факти, відповідним чином підбираючи, оцінюючи та коментуючи інформацію, вони дають людям (чи організаціям) не тільки управлінську, але й моральну оцінку, що наперед визначає ставлення до них оточуючих і впливає на їхню державну кар'єру;

- Опосередкування поведінки людей. Сучасна людина отримує інформацію частіш за все через ЗМК, і на її основі формулює власні судження, робить висновки, що мотивують його поведінку. Це створює можливість управлінського маніпулювання [8, с. 66-69].

Згадаємо, що засоби масової комунікації - це сукупність сучасних каналів зв'язку (преса, телебачення, радіомовлення, кіно та ін.), за допомогою яких доводиться різноманітна інформація до широкої громадськості суспільства. Це відносно самостійна система, що характеризується багатоманітністю компонетнтів (зміст, засоби, форми, методи, кадри та ін.). Цілісність системи засобів масової комунікації - не її природна властивість, а наслідок відображення інформаційних потоків у суспільстві, що виражаються в прямому і зворотному зв'язку [9, с. 49-50].

В даному контексті маємо згадати, що як стверджує С.Московічі, засоби масової комунікації виступають в ролі могутнього впливу на масову свідомість. «По мірі того, як мас-медіа розвиваються, вони витісняють розмови та дискусії між людьми. Кожна людина залишається один на один із своєю газетою, телевізором і наодинці сама з собою реагує на їх повідомлення та вплив. Відношення взаємності між співбесідниками перетворюються на відношення невзаємності між читачем та його газетою, глядачем і телевізором. Він може дивитися, слухати, але не має ніякої можливості заперечити. Люди знаходяться пасивно у владі засобів масової комунікації. Вони знаходяться в їх розпорядженні, вони підпорядковані владі друкованого слова чи екранного зображення. Тим більше, що ізоляція читача, слухача чи телеглядача не дозволяє йому пізнати, як багато людей поділяють його точку зору. Нерівність зростає, асиметрія призводить до того, що публіка іноді реагує на журналіста, але він сам діє на неї постійно.» [10, с. 233-235].

Таким чином, можемо стверджувати, що шляхом впливу на громадську думку засоби масової комунікації забезпечують суб'єктам державного процесу великі можливості для реалізації своєї мети, служать певним соціальним силам, виступають могутнім фактором обґрунтування необхідних для лідерів бази управлінських відносин, пропаганди вироблених політичних і правових норм, правил і принципів, внесення суттєвої сторони пропагованих норм і правил, потрібне ставлення до суспільного договору з приводу діючої влади.

При цьому, маємо розуміти, що засоби масової комунікації можуть бути або залежними від якихось соціальних сил, «обслуговувати» тільки їх інтерес, або незалежними від конкретних соціальних сил, але вони не можуть бути або політично, або ідеологічно нейтральні. Навіть нейтральна позиція, зайнята колективом якихось засобів масової комунікації, відповідає інтересам певних соціальних сил і може бути використана. Немає нейтральної управлінської свідомості і нема нейтральних засобів масової комунікації.

Таким чином, приходимо до висновку, що дійсною задачею ЗМІ є неупереджена дескрипція соціальних явищ, завдяки чому люди мають можливість приймати свідомі рішення. І чим краще мас-медіа справляються з цією роллю, тим більшим є їх власний вплив.

Однак на практиці діяльність ЗМІ досить часто відмінна від теоретичних узагальнень. Як приклад, можна взяти пресу як традиційний засіб масової комунікації. У всіх без винятку системах ЗМІ виконує агентивні функції тих груп впливу, які тримають у своїх руках реальну чи приховану державну та економічну владу. Газети, журнали та теле- радіопрограми дуже часто не є незалежними, хоча за своєю суттю мають здатність до існування у якості самостійної сили.

Вільні засоби масової комунікації є одним з найголовніших компонентів демократичного суспільства, що у свою чергу є передумовою стійкого соціально-економічного розвитку. Проте не менш важливим є застереження щодо маніпулятивних здатностей мас-медіа та інших негативних проявів їх діяльності. Надійне обмеження цих проявів видається можливим, на мою думку, за допомогою їх відповідної суспільної організації. При цьому найважливішим принципом демократичної організації мас-медіа є плюралізм самих ЗМК.

Наявність розвинутих, демократично організованих ЗМІ, що об'єктивно висвітлюють суспільні події, - одна з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави, ефективності керування суспільством. І, навпаки, невиконання цим інститутом політичної системи своїх функцій у державно-творчій системі здатне докорінно спотворити її цілі та цінності, порушити їх ефективність, підірвати життєздатність, перетворити демократію в ілюзію, форму схованого, маніпулятивного панування правлячих шарів і класів.

Підводячи підсумки, можна сказати, що доки ЗМІ не одержать реальну незалежність у своїй діяльності, вони залишатимуться переважно знаряддями маніпулювання свідомістю населення, в той час як їх широкі потенційні можливості по забезпеченню прав і свобод громадян так і залишаться лише на папері.

1.2 Роль державних засобів масової інформації і комунікації у формуванні політичної культури

Засоби масової інформації і комунікації (ЗМІК) виступають самодостатнім суб'єктом інформаційної політики, відіграють значну роль у складних процесах формування суспільної думки та масової свідомості, сприяють подоланню політичної фрагментарності українського суспільства та становленню на цій основі громадянської політичної культури як елементу політичного розвитку України. Вага засобів масової інформації у сучасній політичній системі та можливості їхнього впливу на суспільство, перебіг політичних, економічних, соціокультурних та інших процесів обумовлює природне прагнення політичних кіл, фінансово-промислових груп, державного апарату тощо справляти прямий чи опосередкований вплив на ЗМІК з метою спрямування їхньої інформаційної діяльності у потрібному руслі та досягнення у такий спосіб суттєвих переваг у різних сферах суспільно-політичного життя.

У переважній більшості зарубіжних та вітчизняних досліджень з проблематики масмедіа та ролі ЗМІК у політичних процесах йдеться про те, що цілковитої незалежності засобів масової інформації і комунікації, тобто повної автономії журналістської та редакційної діяльності на сьогодні не існує в жодній країні, що пов'язано насамперед зі специфікою інформаційної роботи та наявністю цілої низки інструментів прихованого управління або спрямування такої діяльності. Передусім, підкреслимо, що свобода слова є одним з основних принципів демократії, тому провідну роль у політичних трансформаціях відіграють вільні друковані засоби масової інформації, телерадіокомпанії та Інтернет. Проте, становлення незалежних засобів масової інформації і комунікації стримується політичною заангажованістю урядових інституцій та власників ЗМІК, адміністративним втручанням у редакційну політику та політичні позиції журналістів, а також наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю послуг, недостатнім рівнем менеджменту та забезпеченням професійними кадрами. Також слід брати до уваги поступовість процесу підпорядкування українських ЗМІК новим власникам, які лобіювали комерційні інтереси через політичний істеблішмент. Аналіз медіа-ринку України дозволяє констатувати, що більшість провідних українських електронних та друкованих ЗМІК фактично належать кільком фінансово-промисловим групам, які справляють помітний вплив на внутрішню та зовнішню політику нашої держави. Таким чином, створюються безпосередні передумови економічного впливу на інформаційну політику відповідних ЗМІК. Закономірним супроводом і наслідком такої ситуації стало неприйняття демократичних стратегій і програм розвитку інформаційної політики на рівні законодавчих та урядових структур. Ситуація ускладнювалася тим, що на словах проголошувалася відданість демократичним принципам формування інформаційної політики, а на практиці спостерігалися порушення у сфері прав і свобод журналістів. Нині перед Україною і все ще не сформованим громадянським суспільством стоїть завдання забезпечення незалежності мас-медіа. Цей напрям життєдіяльності держави і громадських організацій, бізнесу і влади привертає посилену увагу політичних та суспільних інституцій України. У період змін політичної та суспільної системи держави набуває важливого значення підтримка державних засобів масової інформації і комунікації, діяльність яких спрямована на поширення політичних стратегій владних інститутів, на формування у суспільстві потрібної мотивації поведінки та переконань щодо розвитку національної ідеї, консолідації суспільства на засадах незалежності держави і необхідності її інтеграції до кола розвиненої європейської спільноти. Необхідно звернути увагу і на матеріально-технічне та фінансове забезпечення розвитку й фінансування державних телерадіокомпаній і видавництв, що надасть їм змогу конкурувати з комерційними засобами масової інформації, які за технічним забезпеченням наближені до світових і які поширюють в національному інформаційному просторі світоглядні ідеї, що суперечать проголошеному політичному курсові державі. На думку екс-міністра закордонних справ України Б. Тарасюка, сьогодні вільні медіа в Україні дійсно набирають сили «четвертої влади», вказують на проблеми, породжують ідеї, дають поради і пропонують висновки, допомагають вдосконалювати і владу, і суспільство, і особистість громадянина, зокрема. У цьому контексті важливим є ще один аспект: Україна упродовж тривалого часу перебувала під спрямованим інформаційним пресингом ззовні, тому боротьба за інформаційні впливи в Україні є не менш важливою, ніж політичні, безпекові чи економічні питання.

З огляду на подальший розвиток процесу демократизації держави, влада, суспільство, уряд і медіа зацікавлені саме в об'єктивному висвітленні політичної ситуації в Україні через українські засоби масової інформації і комунікації. Відтак, головне завдання державної інформаційної політики у сфері мас-медіа та нових комунікаційних послуг полягає у розвитку ефективного механізму реалізації визначених стратегічних напрямів з врахуванням досвіду інформаційно-розвинутих країн світу, а також через об'єднання політичних, державних, наукових, бізнесових та громадських рушійних сил, ратифікації нових міжнародних угод з проблем інформації та комунікації. Пріоритетом української влади залишається укладення контракту про свободу засобів масової інформації і комунікації, аби засвідчити, що влада ніколи не буде займатися переслідуванням мас-медіа і не проводитиме через ЗМІK політику дезінформації або неповної інформації, тоді Україна буде мати вільного журналіста, а політика буде зацікавлена у вільних ЗМІK. Саме інформаційна привабливість України передбачає створення сучасних і адекватних умов для праці як національних, так і іноземних мас-медіа, щоб незалежно від будь-якої політичної кон'юнктури, яка здатна мінятися в силу багатьох політичних обставин, імператив державного поступу України, який гарантується Основним законом держави, залишився європейським, а значить - українським. При цьому наголошується, що ключовим елементом формування державної інформаційної політики залишається гарантування незалежності засобів масової інформації і комунікації, прав і свобод журналістів, а також зміцнення громадянського суспільства [2].

Державна інформаційна політика як складова політичної культури передбачає узгодженість дій політичної влади і суспільних інституцій щодо вирішення суперечливих проблем трансформаційних зрушень, пов'язаних з функціонуванням незалежних мас-медіа задля консолідації політичної фрагментарності українського суспільства.

На думку дослідника політичних взаємин влади і мас-медіа С.Гнатюка, до суперечливих політичних аспектів взаємодії по лінії «влада - суспільство - засоби масової інформації» належить стратегічно помилкове винесення (де-факто) попередньою українською владою опозиційних ЗМІК за рамки конструктивної державної інформаційної політики з підміною узвичаєного в західних демократіях діалогу політичним протистоянням, що посилило небезпечний розкол у суспільстві, який супроводжувався кристалізацією критичних ознак у ставленні суспільства до влади. Зазначимо, що у державі фактично сформувалося два різних, нерідко протилежних інформаційних поля, що спричинило асиметричне ставлення політичних позицій громадян південно-східного, центрального і західного регіонів до певних ідеологій і політичних сил [17]. За кризових ситуацій це призводить до антиконституційних проявів сепаратизму: причому, в одному з цих інформаційних полів тривалий час домінувала ідея інтегрування України в єдиний економічний простір за участю Казахстану і Білорусі, а в іншому, представленому переважно опозиційними мас-медіа, переважала недостатньо переконлива пропаганда потенційного членства України в євроінтеграційних структурах.

Слід визнати, що додатковим стимулом такого вияву політичної культури суспільства за регіональною належністю були цілковито протилежні за цільовою і змістовою ознаками впливи західного і російського інформаційних полів, що сягають української території. Ситуація складалася так, що між політичними партіями держави, які домінували у певних інформаційних полях в загальному середовищі українських ЗМІК, не було єдності навіть у принципових питаннях забезпечення державного суверенітету й територіальної цілісності України. Звужене розуміння завдань державної інформаційної політики протягом усіх років незалежності України призвело до посилення позицій західних прихильників силового тиску на українське політичне керівництво. Максимально враховуючи зовнішні чинники впливу на інтеграційну стратегію України у сфері ЗМІК, необхідно зважати на узагальнюючий світовий досвід, який переконує, що зовнішні чинники можуть бути допоміжними, а їхній рівень та ефективність залежать від здатності держави адаптуватися до певної політичної ситуації в контексті забезпечення національних інтересів та інформаційного суверенітету держави [65].

Не менш важливими, ніж політика владних структур, що стосується рівня політичної свободи та незалежності засобів масової інформації, є економічні чинники функціонування ЗМІК, вплив яких на інформаційну політику засобів масової інформації дозволяє розглядати їх у двох основних площинах: з погляду взаємодії ЗМІК із середовищем, у якому вони функціонують, тобто із державою, її політично-урядовою структурою, нормативно-правовою базою, а також з суспільством та ринком; а також з погляду взаємодії професійних засобів масової інформації і комунікації з їхніми власниками. Такий вплив спричинює можливість використання цілої низки економічних інструментів для блокування або обмеження роботи тих чи інших ЗМІК, коригування редакційної інформаційної політики, створення фінансових бар'єрів або інших серйозних перешкод у діяльності медіа. Економічні інструменти можуть бути застосовані в інтересах як самої держави, так і окремих зацікавлених груп, що мають вплив на ухвалення державних рішень. Дійсна незалежність мас-медіа має ґрунтуватися на стабільній фінансовій базі, що складається не тільки зі спонсорських внесків засновників, а й з надходжень з реклами та власних прибутків, причому останні дві складові мають переважати, лише тоді можна говорити про незалежні, впливові ЗМІК, які виступають «четвертою владою» в громадянському демократичному суспільстві [15].

Невирішеність проблем фінансової незалежності медіа породжує негативні наслідки, які ігнорувати неможливо: по-перше, суспільно-політичні засоби масової інформації і комунікації будуть монопольно залежати від своїх видавців і практично не залежати від потреб читачів, слухачів та телеглядачів, а інформація буде залежати від політичних уподобань власників, а не від потреб громадян. Особливо це стає актуальним у період виборчих кампаній, коли суспільство потребує об'єктивного політичного інформування задля здійснення вільного волевиявлення щодо політичного майбутнього держави; по-друге, високі ціни на видання зумовлюють обмежений доступ громадян до друкованих засобів масової інформації; по-третє, фактична неможливість залучення суттєвих іноземних інвестицій для державних та невеликих недержавних медіа зумовлює змістовні проблеми наповнення інформаційного простору [2].

Тому, зважаючи на роль ЗМІК як важливого суспільного інституту, громадськість та політичні сили, насамперед у транзитивних суспільствах, прагнуть забезпечити додаткові механізми захисту засобів масової інформації і комунікації від економічного впливу держави у їхній поточній діяльності загалом та під час виборів, зокрема. На ефективність державної інформаційної політики впливає і стан інформаційного простору України, в якому склалася не зовсім сприятлива ситуація для діяльності ЗМІК.

Аналіз статистичних даних, представлених Державним комітетом телебачення та радіомовлення, дозволяє стверджувати, що в Україні майже немає незалежних засобів масової інформації в класичному розумінні - мас-медіа існують як органи влади, партій, груп, олігархів і кланів. Розвиток більшості недержавних ЗМІК відбувся за рахунок технічної та професійної бази телебачення, радіо та видавництв, що були створені на державні кошти. Більшість ЗМІК суспільно-політичного спрямування є фінансово неспроможними, виняток становлять ті, що отримують інвестиції українських і закордонних власників, у результаті чого інвестори тепер мають можливість впливати на програмну політику підконтрольних їм ЗМІК, що не більшою мірою не узгоджується з політичними інтересами держави.

Вже на початковому етапі здійснення державної політики щодо розвитку інформаційного середовища в Україні було засновано майже тисячу телерадіоструктур різних форм власності й різних масштабів сфери дії - від загальнонаціональних до мікрорайонних. В умовах державотворчих зрушень та зміцнення державної незалежності всі ці потужності можуть і повинні бути спрямовані на «просвітництво» й консолідацію нації, але на даний момент частка державних мовників в інформаційному просторі України складає менше 4%, решта заповнена недержавним комерційним продуктом. При цьому більшість телевізійних медіа в Україні мають закордонних власників, які за глядацькою аудиторією мали таке охоплення населення України: УТ-1 100 %; «1+1» (100 %); «Інтер» 65 % з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТV, СТБ, НТВ - по 35-40 %. За відсутності суспільного телерадіомовлення саме держава, забезпечуючи програми інформаційної політики, зобов'язана подбати про політичну складову діяльності масмедіа, яка стосується утвердження загальносуспільних цінностей і громадянського миру, прозорого і публічного обговорення найактуальніших проблем політичного і суспільного розвитку, формування політичної ідеології та культури, які відповідають нагальним потребам національного розвитку держави. Але держава має сприяти запровадженню і швидкому розвитку ефективного конкурентоспроможного суспільного телерадіомовлення, без якого неможливо створити адекватну потребам суспільства та особистості національну систему масових комунікацій [23, 8].

На думку дослідника сфери мас-медіа С.Гнатюка, основний дисбаланс у розвитку системи радіотелевізійних медіа в Україні полягає у цілковитому домінуванні корпоративних комерційних ЗМІК, залежних від окремих бізнесових та політичних угрупувань [17]. Подібна модель не забезпечує таких нагальних потреб розвитку українського суспільства як: формування розвиненої національної та державно-політичної ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності, загальносуспільних цінностей; ефективне протистояння інформаційній експансії ззовні, забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян; поширення у суспільстві об'єктивної інформації, цілісної збалансованої картини розвитку держави; забезпечення зворотного зв'язку між державою та суспільством за посередництвом ЗМІК; сприйняття громадянами демократичних цінностей відкритого суспільства. Аналіз сучасного стану телерадіопростору України доводить, що реформування галузі стосується, перш за все, виконання стратегічних завдань державної інформаційної політики з проблем інформаційного суверенітету, протидії негативним зовнішнім інформаційним впливам, вдосконалення інформаційного законодавства щодо телерадіомовлення, а також матеріального й технічного забезпечення електронних засобів масової інформації і комунікації та переосмислення їх політичної ролі в суспільстві. Невід'ємною складовою політичного впливу сучасних масових комунікацій на формування суспільно-політичних стандартів в державі стало функціонування українського сегменту мережі Інтернет, поширення веб-мереж та розвиток вітчизняних інформаційних ресурсів. У цьому контексті важливого значення набуває подальше територіально рівномірне збільшення користувачів Інтернет, а також підвищення комп'ютерної освіченості суспільства в цій сфері. Продовжують активно впроваджуватись послуги високошвидкісного доступу до Інтернет та широкосмугового доступу через систему кабельного телебачення, здійснюється розгортання зон бездротового доступу до Інтернет за технологіями Wi-Fi, WiMAX. З іншого боку, асиметричною політичній ролі України на світовій арені є її інформаційна представленість у веб-просторі та присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів [10].