Вплив засобів масової інформації на становлення демократичного режиму в сучасній Україні

Здатність національних засобів масової інформації створювати ефективні противаги іноземній інформаційній експансії значною мірою обумовлюється можливостями продукувати власну медіа-продукцію - конкурентну, привабливу та затребувану українцями. Проте слід зазначити, наша держава має досить обмежені можливості у цьому плані, що пояснюється насамперед відсутністю економічних механізмів, і в першу чергу податкових, які б сприяли виробництву національного медійного продукту. Існуюча кон'юнктура телевізійного та радіоринку України не є сприятливою для вироблення національного продукту, питома вага якого є обмеженою у змістовому наповненні телеканалів. Їх програми заповнені переважно продукцією імпортного виробництва невисокої художньої якості. Власникам і менеджменту українських телеканалів бракує економічних стимулів для вироблення та просування оригінальних українських проектів та програм. [22].

Сучасний український інформаційно-культурний простір за його нинішньої структури та наповненості недостатньо адаптований до вирішення такого суспільно значущого завдання, як формування історичної пам'яті, яка є важливою складовою національної свідомості. Від того, яка концепція минулого буде закладена у свідомість людини, залежать її ціннісні орієнтації, світогляд, політична культура та поведінка. З одного боку, певні змістовні виступи засобів масової інформації з питань історичного минулого нашої країни сприяли зникненню ряду «білих плям» в історії України, зростанню національної самосвідомості українського народу. Такий діалог започаткований, зокрема, на сторінках українських ЗМІ, у теле- та радіоефірі. Водночас проблемою залишається різнорідне, прямо протилежне обґрунтування в багатьох ЗМІ певних історичних подій та постатей, болючих тем історії українського народу як, наприклад, діяльність ОУН-УПА, голодомор 1932-1933 рр., що не сприяє витворенню спільної історичної пам'яті, а отже, консолідації суспільства для розбудови незалежної Української держави.

Відзначаючи величезний вплив засобів масової інформації на формування національної свідомості, І.Ющук зазначає, що питання національного ідеалу, патріотизму, свободи хоча й порушуються досить часто редакційними колективами, загалом лишаються на маргінесі суспільної свідомості [83, с. 181]. Аналіз регіональної преси на предмет висвітлення найбільш поширених у регіонах України поглядів на проблеми, що входять до структури української національної ідеї, здійснений науковцями Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, засвідчує, що «про єдність підходів регіональних ЗМІ до розуміння, а отже, й до роз'яснення читачам основоположних чинників формування загальнонаціональної ідентичності в Україні говорити зарано. Далеко не всі ЗМІ розуміють українську національну ідею як тріаду національного історичного міфу, сучасного національного інтересу та спрямованого у майбутнє національного ідеалу. Заангажовані певними політичними силами, з їх внутріполітичними та зовнішньополітичними інтересами і орієнтирами, регіональні засоби масової інформації викладають (пропагують) саме їхнє бачення складових цієї тріади» [83, c. 146].

У західних та центральних областях більшість ЗМІ послідовно обстоюють тяглість українського історичного процесу, багатство матеріальної і духовної культури народу, державний статус української мови. У контексті полікультурності України розглядаються мовні та освітньо-культурні запити етнічних спільнот країни. Таке плюралістичне тлумачення української національної ідеї у засобах масової інформації посилює протилежні (залежно від регіону) погляди на формування моделі майбутнього українського суспільства та створює сприятливий ґрунт для посилення протистоянь регіонального характеру. Найбільшою загрозою при цьому є той факт, що наявність української за мовою і змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході України мереж масової інформації може викликати з часом утворення двох окремих етносів у межах держави, що може призвести до формування окремих етнічної, а потім і національної самосвідомості з неминучою умовою територіально-політичного розмежування в майбутньому східного і західного регіонів держави, що є реальною загрозою цілісності українського суспільства.

Вищезазначене переконує: в Україні досі не створений цілісний національний інформаційно-культурний простір, без якого фактично неможлива ні політична єдність нації, ні формування самої національної ідентичності. «Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не зробивши українську мову державною, перебуваючи у чужоземній інформаційній блокаді, Україні важко реалізовувати свою державотворчу національну ідею, з'єднувати поняття етнічного і політичного українця в одне поле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи і використовуючи вітчизняний і світовий досвід» [14, с. 80].

Інформаційно-культурний простір України в сучасних умовах є одним із головних чинників укорінення у суспільній свідомості малосумісних між собою ціннісно-символічних систем на фоні відсутності добре розробленої власної, української. У свідомості громадян одночасно співіснують західні суспільні цінності, переконання в європейському виборі України із величезною кількістю російського інформаційного продукту, де пропагуються інші цінності й пріоритети аж до культурно-психологічного дистанціювання від західних країн, повернення в «радянське минуле». Загалом національна свідомість сучасного українського суспільства у низці фундаментальних ціннісних орієнтацій є розмитою і нецілісною, у суспільстві панують «світоглядний хаос» та ціннісна дезорієнтація, що фактично стримує національний поступ, руйнує досягнення консенсусу щодо внутрішніх та зовнішніх орієнтацій нашої країни.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що сьогодні в Україні діє розгалужена система інформаційного законодавства. Прийняті закони України «Про інформацію», «Про телебачення та радіомовлення», «Про систему Суспільного телебачення та радіомовлення України», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» тощо [30-34]. Але при цьому інформаційне законодавство й досі значною мірою залишається фрагментарним і несистематизованим, на рівні підзаконних нормативних актів має доволі суперечливий характер. Правові норми, які регулюють інформаційний простір, розпорошені по різних законах та підзаконних нормативних актах, що ускладнює їх практичне застосування. Інформаційне законодавство містить значний масив протиріч та неузгодженостей, оперує недосконалим термінологічним апаратом. Неврегульованою з правової точки зору залишається діяльність Інтернет-видань. Крім того, слід відзначити, що судові та правоохоронні органи не приділяють достатньо серйозної уваги боротьбі з порушеннями інформаційного законодавства [22].

Основні напрями державної політики забезпечення інформаційної безпеки, у тому числі захист національного інформаційного простору та забезпечення інформаційної достатності прийняття політичних рішень, визначають Закон України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» та «Концепція національної безпеки України». Закон визначає і регулює правові засади забезпечення інформаційного суверенітету України, гарантії розвитку і захисту національного інформаційного простору та зміцнення інформаційної безпеки. Проте слід відзначити, що основну увагу закон приділяє захисту інформації, у той час як проблема інформаційної безпеки масової свідомості поки що не знайшла належного відображення в державній інформаційній політиці.

Одним із головних напрямів у процесі оздоровлення національного інформаційно-культурного простору, на нашу думку, є якнайшвидше створення системи суспільного теле- і радіомовлення. В Україні Закон «Про Систему суспільного телебачення і радіомовлення» був затверджений ще в 1997 р. [32]. Однак до цього часу він не реалізований. За своїм призначенням і особливостями функціонування суспільне мовлення здатне виконувати завдання, відмінні від тих, що притаманні комерційним каналам. Слід згадати, що ідея суспільного мовлення була вперше втілена в діяльності Британської радіомовної корпорації, де були сформовані такі її принципи: суспільному мовленню властиве неприйняття комерціалізації; програми суспільного мовлення мають бути максимально доступними кожному члену суспільства; суспільне мовлення припускає наявність уніфікованого контролю; програми орієнтуються на високі стандарти якості, відкидається все те, що може завдати шкоди суспільству. Оскільки суспільне телерадіомовлення має відповідати загальним смакам та інтересам громадян, приділяти особливу увагу розвитку національної ідентичності та загальній меті консолідації суспільства, його вдосконаленню та демократичним трансформаціям, то саме воно, на відміну від приватновласницьких інтересів комерційних каналів, сприятиме вирішенню проблеми збереження та відновлення національної самобутності українського інформаційного простору.

Прискорення процесу роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, які складають велику частку на ринку мас-медіа, сприятиме зменшенню їх залежності від управлінських структур і представлених в них певних політичних сил. Розробка і впровадження ефективних протекціоністських механізмів, спрямованих на стимулювання виробництва вітчизняного медіа-продукту сприятимуть підвищенню його конкурентоспроможності, збільшенню присутності України у європейському та світовому інформаційному просторі.

Виходячи із складності зазначеної проблематики подальшого дослідження потребують роль і місце регіональних ЗМІ у формуванні національної свідомості громадян України, проблема взаємодії регіональних ЗМІ у формуванні міжнаціонального миру і злагоди, функціонування ЗМІ як важливого механізму реалізації державної етнонаціональної політики в Україні.

ЗМІ є однією зі складових демократичного світобачення, а роль, яку вони відіграють в процесі становлення демократичних перетворень, набагато важливіша, ніж це може здатися на перший погляд. За умов демократії особливого значення набуває швидкість, ефективність та якість здійснення повноважень представниками державного апарату. Коли не існує контролю над їх діяльністю, то у цілому ряді випадків виникає небезпека зловживання владними повноваженнями. Тому в демократичному суспільстві мас-медіа є «ланцюговим псом», який виконує функцію нагляду за діяльністю органів державної влади, запобігає розгулу корупції, виродженню демократії. Для більшості громадян ЗМІ є найважливішим джерелом інформації про діяльність органів державної влади, про події та процеси, що відбуваються в країні та у світі. Виходячи з цього, слід підкреслити, що будь-яка інформація, незалежно від того, якої сфери вона стосується, спрямовується не тільки на інформування аудиторії, але й на формування ціннісних орієнтацій особи і суспільства. Отже ЗМІ є одночасно і продуктом громадської думки, і силою, що її формує. Саме в цьому й полягає специфіка їх діяльності.

Таким чином, в ідеалі ЗМІ мають відігравати роль комунікативного засобу суспільства та бути єднальною ланкою між громадянським суспільством і державою. Держава - це публічна влада, сфера загальних інтересів, громадянське суспільство - це сфера індивідуальних свобод і приватних інтересів, а між ними - засоби масової інформації, роль яких у розбудові демократії є визначальною. Якщо ЗМІ виражають думку інститутів демократії, політичних партій, груп тиску і відтак підносять громадянське суспільство над державою, то є підстави говорити про розвинену демократичну державу. Якщо ж ЗМІ сліпо виконують волю владних структур і підкорюють громадянське суспільство державі, то це вже тоталітарний режим. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, є однією з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави.

Основні аспекти участі ЗМІ у забезпеченні відкритості і демократичності суспільства можуть бути виражені в наступних тезах:

1) вони подають інформацію про події, що впливають на повсякденне життя;

2) подають аналіз подій, встановлюють і розвивають відносини між громадськими організаціями, політичними партіями і неурядовими організаціями;

3) рекламують певних політичних діячів [4].

Історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити не тільки демократичним політичним цілям. Динамічні процеси, що відбуваються в сучасній Україні, віддзеркалюються в суперечливому характері взаємодії політичної та медіа-систем. В сучасному світі умови функціонування ЗМІ є показником розвитку демократії, а модель взаємодії політики і ЗМІ - важливою ознакою політичного режиму.

Після проголошення незалежності України преса стала потужним джерелом інформації широкого діапазону, способом вільного вираження думки. На загальнодержавному рівні було закладено політико-правові основи, що відповідають сучасним світовим стандартам для забезпечення функціонування преси на принципах демократії (відповідно до Статті 34 Конституції України, «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб - на свій вибір») [62].

В останні роки українські ЗМІ стали реальним засобом політичної комунікації між владою і суспільством. Проте, оскільки вони активно залучаються до політичної боротьби між різними політичними партіями і громадськими організаціями, то в сучасному українському суспільстві політична комунікація часто набуває суперечливого характеру, що призводить до дезінтеграції суспільства. Значна кількість ЗМІ й досі перебуває під державним контролем і, відповідно, ставлення таких мас-медіа до дій влади не може бути об'єктивним та критичним. В інформаційному полі України існують ЗМІ, що дістають повну або часткову фінансову підтримку від окремих осіб та політичних організацій, що також впливає на якість їх інформаційної продукції. Серед засновників українських ЗМІ переважають олігархи, які ще не мають достатньої економічної та політичної автономії від президентської влади. На думку вітчизняних журналістів, залежність від влади вітчизняних бізнесменів, здатних утримувати ЗМІ, є значною мірою тим фактором, що суттєво обмежує свободу слова в Україні. Незважаючи на досить велике представництво в інформаційному просторі країни недержавних мас-медіа, держава зберігає значну присутність на ринку ЗМІ і має великий вплив на його формування, що не відповідає досвіду розвинутих демократій і створює потенційні можливості для маніпулювання громадською думкою. Тиск з боку окремих органів державної влади на опозиційні ЗМІ є чи не найкращою ілюстрацією того, що демократичні перетворення в Україні лише започатковано. Причинами, які гальмують чи навіть унеможливлюють процес набуття українськими ЗМІ належного місця в суспільно-політичній системі суспільства, можна назвати: економічну залежність ЗМІ від держави, політичних та фінансових угруповань; партійно-клановий диктат, який роз'їдає українську журналістику зсередини; брак в українських журналістів відчуття корпоративної солідарності та професійної згуртованості; несформованість потужного єдиного українського інформаційного простору; географічну обмеженість читацького електорального поля; низьку політичну культуру як політиків, так і журналістів [6]. Очевидно, що створення в Україні правової, демократичної держави неможливе без переходу від інформаційної закритості до інформаційної системи відкритого суспільства, що передбачає нові форми взаємодії держави і громадян. Першою ознакою демократичного суспільства є те, що ЗМІ не залежать від держави та ведуть чесну взаємодію з громадськістю. Саме за таких умов вони зможуть виконувати роль демократичного чинника на шляху побудови демократичної держави.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки.

У процесах формування національної свідомості, яка є основою державотворчих процесів, велику роль відіграють засоби масової інформації. Реалізовуючи свої функції, вони виступають потужним засобом повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду народу.

На жаль, сьогодні система українських національних ЗМІ об'єктивно поки що не орієнована на формування розвиненої національної свідомості та державно-політичної ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності українського суспільства. Значна частина ЗМІ орієнтована не на задоволення комунікативно-інформаційних та просвітницько-виховних потреб суспільства, а насамперед на обробку суспільної свідомості в інтересах різних політичних сил, висвітлює приватні чи корпоративні інтереси певних фінансово-економічних угруповань.

Інформаційно-культурний простір нашої держави формується під впливом могутніх інформаційних потоків зарубіжних країн, заповнений культурними зразками не найкращої якості, чужими ідеалами й цінностями і, по суті, не є національним за своїм змістом. За цих умов засоби масової інформації не сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості, а виступають потужним і постійно діючим фактором обездуховлення та денаціоналізації українців, деморалізації та ідейно-політичної дезорієнтації суспільства.

Україна до цього часу не виробила дієвих механізмів захисту власного інформаційно-культурного простору від зовнішньої експансії. Відсутнє чітке законодавство щодо регулювання діяльності засобів масової інформації з урахуванням важливої ролі ЗМІ для розвитку духовності та формування в суспільстві духовно-ціннісних орієнтацій. Системно і постійно порушується мовне законодавство, що не сприяє утвердженню державної української мови і принижує національні почуття свідомої частини українців.

Важливою умовою формування в Україні цілісного національного інформаційно-культурного простору має стати реалізація виваженої державної інформаційної політики, яка б створювала необхідні умови для повноцінного функціонування у суспільстві вітчизняних ЗМІ як важливого чинника формування і зміцнення національної свідомості громадян України, утвердження незалежної держави. Основними напрямами державної інформаційної політики мають бути законодавчий і адміністративний захист національних ресурсів і національного інформаційного простору, організаційне поліпшення управління інформаційними ресурсами держави.

Першочерговим завданням державної інформаційної політики у контексті підвищення впливу ЗМІ на формування національної свідомості, на нашу думку, мають бути вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, що регулює відносини в інформаційній сфері, розробка і прийняття Інформаційного Кодексу України. Держава через систему відповідних нормативно-правових важелів зможе забезпечити протидію зовнішнім інформаційним впливам, мінімізувати процеси зросійщення, американізації українського інформаційного простору; захистити заради національних інтересів духовно-культурне, морально-психологічне здоров'я українського суспільства. Розробка дієвої системи контролю за дотриманням іноземними ЗМІ мовного та інформаційного законодавства України сприятиме забезпеченню інформаційної безпеки держави.

Доцільно провести перереєстрацію усіх ЗМІ, що функціонують у суспільстві, заборонити ті, що ведуть антиукраїнську політику, підривають духовність української нації та безпеку Української держави, розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Органи державної влади мають посилити контроль за дотриманням положень чинного законодавства щодо мовного режиму ЗМІ та квоти національного продукту на телебаченні та у кінопрокаті.

Для забезпечення державного статусу української мови, її повноцінного функціонування в інформаційно-комунікаційному просторі України держава має здійснювати активну протекціоністську політику щодо україномовних ЗМІ, у тому числі шляхом застосування механізмів пільгового оподаткування.

Важливим є завдання забезпечення й національно-державницької змістовності теле- та радіопростору на всій території України і, в першу чергу, запровадження системи суспільного мовлення, вдосконалення правової бази, що регулює його діяльність, і програм, які були б спрямовані на формування у громадян України державницького мислення, національної свідомості, почуття патріотизму, сприяли утвердженню громадянського порозуміння і злагоди, утвердженню української мови і культури. Держава має надати фінансову підтримку загальноукраїнським освітнім, виховним, культурним, науковим та іншим програмам у ЗМІ, спрямованим на зміцнення української національної свідомості.

2.3 Соціальна відповідальність засобів масової інформації: вплив на поведінкові моделі в суспільстві

Сучасні ЗМІ представляють собою установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам. Це відносно самостійна система, що характеризується множинністю складових елементів: змістом, властивостями, формами, методами і певними рівнями організації (у країні, у регіоні, на виробництві). Основні ознаки ЗМІ - це публічність, тобто необмежене коло користувачів; наявність спеціальних технічних приладів, апаратури; непостійний кількісний склад аудиторії, що змінюється залежно від виявленого інтересу до тієї чи іншої передачі, повідомлення або статті.

Власне журналістика прямо пов'язана з використанням розвинених технічних засобів комунікації - преси (засоби поширення інформації за допомогою друкованого відтворення тексту та зображення), радіо (передання звукової інформації за допомогою електромагнітних хвиль) і телебачення (передання звукової і відеоінформації також за допомогою електромагнітних хвиль); для радіо і телебачення обов'язковим є використання відповідного приймача) [36].

Завдяки використанню цих комунікаційних засобів виникли три підсистеми ЗМІ: преса, радіо й телебачення, кожна з яких складається з величезної кількості каналів - окремих газет, журналів, альманахів, книжкової продукції, програм радіо й телебачення, здатних поширюватися як по всьому світу, так і в невеликих регіонах (областях, районах, округах). Кожна підсистема виконує відповідно функції журналістики на основі певних специфічних особливостей.

Преса (газети, тижневики, журнали, альманахи, книжки) дістала особливе місце в системі ЗМІ. Продукція, що вийшла з-під друкарського верстата, несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, плакатів, схем, графіків та інших зображально-графічних форм, які читач-глядач сприймає без допомоги яких-небудь додаткових засобів (натомість для отримання радіотелевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон і т. ін.).

Процеси, які відбуваються в кожній системі соціальної діяльності, визначаються, зрештою, тим, що вона здійснює певну функцію. ЗМІ виконує величезну кількість функцій в абсолютно різних сферах життєдіяльності.

1. Комунікативна - функція спілкування, налагодження контакту (листи, дзвінки, обмін думками), пошук однодумців, висвітлення різних поглядів.

2. Організаторська - у ній найбільш наочно проявляється роль журналістики як «четвертої влади» в суспільстві. Через ЗМІ суспільство впливає на прийняття політичних рішень, ЗМІ роз'яснює прийняті постанови, державні рішення, згуртовує людей.

3. Ідеологічна (соціально-орієнтаційна), пов'язана з прагненням здійснювати глибокий вплив на світоглядні основи та ціннісні орієнтації аудиторії, на самосвідомість людей, їх ідеали та прагнення, включаючи мотивацію поведінкових актів.

4. Культурно-освітня, яка полягає в тому, щоб, будучи одним з інститутів культури суспільства й беручи участь у пропаганді та поширенні в житті суспільства високих культурних цінностей, виховувати людей на зразках загальносвітової культури, тим самим сприяючи всебічному розвитку людини.

5. Рекламно-довідкова, пов'язана із задоволенням утилітарних запитів у зв'язку зі світом захоплень різних верств аудиторії (сад, город, туризм, колекціонування, шахи і т.д.).

6. Рекреативна (розваги, зняття напруги, отримання задоволення).

7. Функція «сторожового собаки» термін з'явився у США (боротьба ЗМІ із суспільними вадами, захист від корупції і бюрократії.

8. Функція критики й контролю.

9. Оперативна (обслуговування ЗМІ певних політичних об'єднань).

ЗМІ відіграють у політичному житті суспільства істотну роль (табл. 2.2), безпосередньо стосуючись його життєдіяльності й виконуючи репродуктивну (відображають політику через радіо, телебачення і пресу) і продуктивну (творить) функції, тому вони тією ж мірою, що і творці політики, несуть відповідальність за те, що відбувається в суспільстві.

Політичний вплив ЗМІ здійснюють через вплив на розум і почуття людини.

Таблиця 2.2 Характеристика слабких і сильних позицій впливу ЗМІ

Використання технологій інформаційно-психологічного впливу на маніпулювання громадською думкою - поширене у світі явище. ЗМІ призначені для сприйняття їх масами. Тому ще не дуже давно були визначені межі складності подання матеріалів. Було сформульовано правило, згідно з яким повідомлення повинно мати рівень зрозумілості, який відповідає коефіцієнту інтелекту, приблизно на 10% нижчому від середнього рівня середовища, на яке воно розраховане. Тому не дивно, що тексти повідомлень у ЗМІ інколи бувають дуже примітивними.

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує ЗМІ для постійного зв'язку між державою та громадянами. Також влада намагається утримати контроль над суспільством за допомогою ЗМІ. Найбільший тиск влади на суспільство відбувається під час виборчих кампаній (використання «виборчих технологій» і т. ін.)

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою згідно із законами логіки. Ця модель відповідає сформованому там типу менталітету і політичної культури людей. Вона пропонує змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах законом заборонено використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті й ворожнечі, проте в них різні політичні сили для пропаганди своїх ідей і цінностей широко застосовують методи переважно емоційного впливу, що особливо яскраво проявляється в періоди виборчих кампаній і нерідко може затьмарити раціональні докази та аргументи. Цим широко користуються тоталітарні, авторитарні і особливо етнократичні режими, насичуючи свою політичну пропаганду емоційним змістом. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного навіювання, засновані на страху і вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей і всіх неугодних.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, препарування, коментування відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб'єкти політики, багато в чому залежать їх подальші дії. Вони не тільки відбирають відомості, які поставляють інформаційні агентства, але і самі видобувають і оформляють їх, а також виступають їх коментаторами і поширювачами. Потік інформації в сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в змозі ні окрема людина, ні навіть група фахівців. Тому відбір найбільш важливої інформації та її подання в доступній масової аудиторії формі й коментування - важливе завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відображає реальні факти після її препарування та редукції, здійснених газетами, радіо, телебаченням, а також від способу й форм подання інформації.

Роль ЗМІ в політиці не можна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний багатогранний інститут, що складається з безлічі органів і елементів, які забезпечують інформування населення про те, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі.

Найважливіше завдання ЗМІ в суспільстві - інформування громадян. Поряд з існуючими в демократичних державах трьома гілками влади - законодавчою виконавчою і судовою - ЗМІ називають «четвертою владою» Однак вони не мають іншого способу реалізації своєї влади, окрім слова, правдивої інформації, це і є той основний інструмент, за допомогою якого ЗМІ формують громадську думку.

Влада ЗМІ, таким чином, - непряма влада. ЗМІ неспроможні прийняти жодного рішення. Але вони володіють великою силою - розумом та свідомістю людей, формують погляди на ті чи інші проблеми.

ЗМІ необхідні розвиненому демократичному суспільству як самостійна сила, автономна від держави, адже тільки в такому разі вони здатні виконувати свої функції. Парадокс полягає в тому, що інформаційна безпека демократичної держави полягає у відсутності контролю над ЗМІ, у якомога повнішому інформуванні населення про всі явища внутрішнього і зовнішнього життя. Лише свобода забезпечує функціонування ЗМІ як «четвертої влади». Демократичне суспільство зацікавлене в перетворенні ЗМІ в «четверту владу як одному з факторів політичної і соціальної стабільності».

У відносинах ЗМІ з державою існує чотири моделі взаємин:

1. Тоталітарна - в держава встановлює абсолютний контроль над ЗМІ.

2. Авторитарна - ЗМІ повинні служити урядові і «роз'яснювати громадянам правильну політику».

3. Модель соціальної відповідальності - встановлює межі функціонування ЗМІ, залишаючи за собою право втручання в певні тематичні сфери.

4. Ліберальна модель ставить перед пресою завдання служити суспільству, бути сторожем демократії.

У реальних умовах України, коли рівень реформування різних галузей життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як мірою охоплення, так і глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної і соціальної кризи, вирішального значення набувають роль ЗМІ як гарантів політичної і соціальної стабільності, як каналів вираження суспільних інтересів [74].

Чи не найважливішим обмеженням є соціальна відповідальність ЗМІ взагалі і преси зокрема. Свобода слова - це не право журналістів на професійне досягнення або завоювання. Це не право говорити те, що думаєш, у тому числі будь - які нісенітниці, які можуть спасти на думку журналісту. Свобода слова - це все-таки конституційне право народу отримувати достовірну інформацію.

Наразі складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2018 рік, у середньому телебаченню довіряють 53% осіб, радіо - 61%, пресі - 45%. Тому дуже важливо, щоб преса відповідально ставилася до тієї Інформації, яку вона надає суспільству [28].

За сучасних умов політичні новини все більше стають товаром, і журналіст не може залишитися абсолютно вільним і незалежним у своїх судженнях. Але особливу небезпеку несуть факти політичного маніпулювання, тобто спроби примусити людей до діяльності всупереч їхнім власним інтересам (підтасування фактів, їх замовчування, поширення брехні та наклепів, навішування ярликів та інше). Все це заважає отримати правдиву інформацію про події та окремих політиків, позбавляє людей можливості зробити інформований вибір. У протистоянні політичному маніпулюванні особливої ролі набувають морально-етичні якості журналіста.

На Заході існує така теорія соціальної відповідальності. Людина за своєю суттю не може розумно розпоряджатися необмеженою свободою. Звідси - право на свободу слова одних і право інших на свободу захисту від сторонньої свободи. На цій підставі виникають етичні кодекси. Такий кодекс є і в журналістів.

3. Шляхи удосконалення механізмів взаємодії засобів масової інформації та політики

3.1 Покращення впливу засобів масової інформації на виборчий процес в Україні

Роль засобів масової інформації у виборчому процесі проявляється в інформаційній діяльності щодо висвітлення виборів та забезпеченні ведення передвиборної агітації на умовах, визначених у законодавстві. Діяльність ЗМІ у виборчому процесі регулюють Закони України «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів», «Про місцеві вибори», «Про всеукраїнський референдум», «Про Центральну виборчу комісію».

Аналіз цих законів дає підстави визначити завдання ЗМІ під час виборчого процесу:

- інформування виборців про діяльність організаторів виборів;

- проведення суб'єктами виборчого процесу передвиборної агітації;

- надання актуальної інформації про кандидатів, політичні партії, виборчі блоки.

На відміну від завдань ЗМІ та умов їх використання, процес демократизації виборчого процесу під впливом ЗМІ на законодавчому рівні належним чином досі не визначено. Одним із принципів, який покладений в основу ведення передвиборної агітації шляхом використання ЗМІ, є висвітлення виборчого процесу на засадах об'єктивності, неупередженості та збалансованості [29]. Однак такий принцип часто порушується, і це може пояснюватися, по-перше, нерівними можливостями доступу до ЗМІ різних політичних сил; по-друге, сприянням окремими телевізійними каналами певним політичним силам; по-третє, відсутністю незалежних потужних ЗМІ, що унеможливлює справедливе висвітлення виборчого процесу. У зв'язку з цим можемо погодитись з І. В. Бойчуком стосовно того, що фраза «перемагає той, хто володіє інформацією» трансформувалася у «перемагає той, хто краще нав'язує інформацію» [6, с. 549]. Адже, контролюючи засіб масової інформації, політик нав'язує власну політичну рекламу та антирекламу, яка, як правило, не спрямована на висвітлення правдивої інформації. Напоказ виставляються лише ті «факти», які однобічно впливають на свідомість громадян та сприяють перемозі. Таке маніпулювання не тільки викривляє громадську думку, а й підриває довіру населення до прозорості та об'єктивності виборчого процесу. Інформація, яку транслюють засоби масової інформації, здійснює вплив насамперед на потреби та інтереси людей, формуючи мотивацію до конкретної політичної поведінки, яка не сприймається як нав'язана. Якщо психологічний вплив на населення взяти за 100 %, то вплив ЗМІ на свідомість буде становити 20 %, а на підсвідомість - 80 % [6, с. 549]. П. Лазарсфельд і Р. Мертон розглядають засоби масової інформації в контексті організованої ними соціальної дії і провокованих масових смаків. Те, що засоби масової інформації підвищують рівень поінформованості широких мас населення, є беззаперечним. Разом із тим зростаючий потік повідомлень масової комунікації може ненавмисно перетворити енергію людей з активної участі на пасивне знання [4]. Тобто вже готова інформація «складається» в голові й не потребує глибокого осмислення, на відміну від такого отримання інформації, коли вона є лише стимулюючим чинником для подальшого самостійного пошуку.

Закони України «Про вибори народних депутатів» та «Про вибори Президента України» визначають передвиборну агітацію як здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата або партію [31]. Задля досягнення бажаного результату в період передвиборної кампанії впроваджуються політичні технології, такі як PR, теледебати, стратагеми, сірий соціологічний піар, які широко використовуються як самими політиками, так і підконтрольними їм ЗМІ. Зокрема, під час передвиборної кампанії 2002 року було розіграно декілька сюжетів, де передбачалася важлива роль медіа. Так званий «касетний скан-

дал -2» (оприлюднення несанкціонованих записів розмов В. Ющенка з О. Омельченком), скандал навколо «Студії 1+1», серед винуватців якого також фігурувало ім'я Олександра Омельченка, скандал навколо газети «Політика» та електронного видання «Обком». В. Зливков, аналізуючи передвиборну агітацію президентських виборів 2004 року, виділив такі стратагеми. У Віктора Януковича - «Проскочити вибір». Результат, якого ще не досягнуто, показувати як неодмінний факт. Головне - що буде після перемоги. Додатковими стратагемами були «Перерости посаду» (кандидат вже нині виконував функції, які відповідали посаді вищого рівня) та «Зав'язка на побут» (показувати інтереси кандидата поза роботою). У Віктора Ющенка провідною стратагемою була «Увімкнути залежність». Враховуючи телегенічність кандидата, дати виборцям можливість проголосувати «за», щоб підтримати «гарну людину». У цьому разі відбувається підміна за політичним критерієм вибору на знак «підтримки», «вірності» тощо. Додаткові стратагеми політика: «Стирання адміністративного прошарку» (критика бюрократичного свавілля дозволить претендентові дистанціюватися від влади, хоча насправді він є її представником) та «Пов'язати з негативними подіями» (сформувати громадську думку про те, що негативні події в Україні пов'язані з якоюсь певною людиною чи групою осіб; у цьому разі конструюється гостре протиріччя: виборець, який захоче підтримати конкурента, заздалегідь вибирає собі проблеми та негаразди) [8]. Слід зазначити, що кількість коштів, яка витрачається на політичну рекламу, - одна з найбільших витрат у період передвиборної агітації. Станом на 2016 рік половину коштів, які партії отримали в рамках державного фінансування, вони витратили на рекламу. Із 162, 7 млн., які загалом витратили партії, на використання ЗМІ було спрямовано 63,4 млн., або 39 %. Для порівняння, на заробітну плату витратили 9,9 млн. або 6 %, а на оренду приміщень - 10,6 млн., або 7 % від загальної суми. Найбільше коштів на рекламу витратили «Самопоміч» та «Народний Фронт». На використання ЗМІ ці політичні сили спрямували кожну другу гривню із Державного бюджету. «Самопоміч» на рекламу витратила 53 % коштів (22,7 із 42,6 млн.), «Народний Фронт» - 67 % (33,2 із 49,2 млн., витрачених на статутну діяльність). «Самопоміч» вклала більшість коштів у розвиток власної газети - на це пішло 17,6 млн. «Народний Фронт» спрямував 25,5 млн. на рекламу по телебаченню, 1,3 млн. - на рекламу по радіо, 6,3 млн. - на рекламу в друкованих ЗМІ. Загалом рекламу по ТБ оплатили на 9 телеканалах (1+1, 2+2, ТРК «Україна», ІСTV, Новий канал, СТБ, 5 канал, Ера, Еспресо). Найдорожчою була реклама на телеканалах 1+1 та 2+2, на яку витратили майже 8 млн. грн.

Деякі європейські країни взагалі забороняють платну передвиборну агітацію на телебаченні. Це такі країни, як Франція, Данія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія тощо. Насамперед така заборона була викликана порушенням принципу рівності кандидатів, тобто більш заможні мали більше можливостей для поширення реклами, і виборча кампанія перетворювалась на «гонку фінансових озброєнь». Окрім того, реклама значно знижувала інтелектуальний рівень дискусії і була спрямована на висвітлення кандидата у більш вигідному світлі або була спрямована на знищення опонента. Водночас більшість цих країн зобов'язує телевізійні канали надавати рівну кількість безкоштовного ефірного часу для кандидатів. Це вважається формою прямого спілкування політиків та виборців без будь-якої посередницької ролі медіа. Однією з головних переваг надання безплатного ефірного часу є те, що цим забезпечується можливість для представників менш чисельних партій чи відомих кандидатів доносити свої передвиборчі програми, оскільки іншим чином вони не висвітлюються у ЗМІ в достатньому обсязі.

У Франції за шість місяців до виборів забороняється будь-яка платна реклама в пресі, на радіо та телебаченні, а обсяг безкоштовної реклами суворо обмежений [16]. Процес надання безкоштовного ефірного часу регулюється Вищою аудіовізуальною радою. Цей орган визначає розподіл часу між конкретними кандидатами, враховуючи необхідність представити усі політичні сили. Для президентських виборів визначений чіткий ліміт часу кожного кандидата у першому та другому турі.

Громадянам України надано можливість оскарження порушень виборчого законодавства. Закон України «Про місцеві вибори» передбачає два шляхи оскарження порушень виборчого законодавства:

1) до виборчої комісії в порядку, передбаченому ст. 94 Закону України «Про місцеві вибори»;

2) до адміністративного суду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (КАСУ).

Вищезгадані правові акти встановлюють, що рішення, дії чи бездіяльність ЗМІ, її посадових та творчих працівників, які порушують законодавство про вибори, можуть бути оскаржені лише в судовому порядку.

Під час проведення виборів порушення виборчого законодавства можуть відбуватись не лише з боку засобів масової інформації, їх власників, посадових, службових осіб чи творчих працівників. Нерідко мають місце порушення прав журналістів/ЗМІ щодо належного висвітлення виборчого процесу. Найчастіше журналісти скаржаться на порушення їх прав безперешкодно відвідувати в день виборів приміщення для голосування, проводити там фото-, відеозйомку тощо. Відповідно, при порушенні прав журналістів під час підготовки та проведення виборів, останні також потребують їх захисту. Але, на жаль, українське законодавство ефективного механізму забезпечення цих прав не встановлює. У випадку порушення прав журналіста та/або ЗМІ на здійснення інформування під час виборчого процесу, вони не мають права звернутись з відповідною скаргою до виборчої комісії, оскільки не відносяться до суб'єктів звернень зі скаргами. КАСУ також не встановлює спеціальних процедур оскарження порушення прав журналістів та ЗМІ на висвітлення виборчого процесу (положення статей 172, 174, 175 КАСУ на них не поширюються). Відповідно, якщо під час збору, обробки, зберігання та поширення інформації щодо підготовки та проведення виборів порушуються права журналістів/ЗМІ (на доступ до виборчих дільниць, отримання інформації про хід підготовки та проведення виборів, проведення фото-, відеозйомки, використання диктофона тощо), вони можуть звернутись за їх захистом лише у загальному порядку.

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що, по-перше, натепер в Україні більша половина коштів, які надходять із державного бюджету, витрачаються партіями та кандидатами на політичну рекламу; по-друге, більш заможні кандидати (партії) мають більше можливостей виходу в ефірний час для агітації; по-третє, в період передвиборних агітацій суб'єкти виборчого процесу вдаються до брудних технологій задля досягнення результату, через що більшість громадян не мають довіри до соціальних інститутів держави.

Посилаючись на досвід зарубіжних країн, ми вважаємо за необхідне заборонити або значно обмежити політичну рекламу під час виборчого процесу. З одного боку, це може призвести до поширення так званої прихованої реклами, тому впровадження такої політики має йти поряд із посиленням відповідальності за її порушення. Окрім заборони або обмеження платної реклами, важливо встановити ліміт безкоштовної реклами, дотримуючись принципів рівності та пропорційності. Тобто, якщо розподіляти час між усіма політичними силами, вплив фінансового складника на засоби масової інформації нівелюється, і це, на нашу думку, забезпечить більш об'єктивне висвітлення інформації у ЗМІ, значно підвищить рівень такої реклами. На наше переконання, регулювання у цій сфері має здійснювати Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення. Проте, незалежно від встановлення заборон чи обмежень для політичної реклами в період передвиборної агітації, основною метою будь-якої демократичної країни має бути забезпечення плюралізму політичних дебатів, зокрема, через гарантування рівних прав для кандидатів [12]. Ефективне правове регулювання діяльності ЗМІ, яке поєднує в собі дійові гарантії свободи масової інформації та засоби захисту від зловживань цією свободою, - важлива та необхідна умова демократичного розвитку суспільства.

3.2 Нові можливості та виклики впливу засобів масової інформації на політичне життя в інформаційну епоху

Всесвітня мережа не йде ні в яке порівняння з радіо, телебаченням і газетами. З'явилися мережеве радіо, мережеве телебачення і мережеві газети. Само собою, вони не витісняють звичайні мас-медіа, а лише доповнюють їх. Жодне зі звичних засобів масової інформації не може бути таким оперативним, жодне з них не стане, як Internet, постачати нас відомостями за індивідуальним замовленням, і жодне не буває в розпорядженні користувача цілодобово. Internet ж однаково доступний нам як о третій годині дня, так і о третій годині ночі.

Розвиток Internet часто порівнюють з розвитком телебачення. У наші дні телевізор є майже в будь-якому будинку. Точно так само, певне, незабаром практично кожна людина буде мати вихід в Internet. Важко так відразу сказати, що може Internet і для чого ця всесвітня мережа використовується. Чи не кожен день у Internet з'являються нові можливості, виникають нові програми, які роблять мережу ще більш ефективною. Фірми самих різних країн світу працюють над створенням нового програмного забезпечення, щоб мережа стала привабливішою для користувачів і простіше у зверненні. Всесвітня комп'ютерна мережа вже встигла зарекомендувати себе як саме могутній засіб масової інформації. Цим вона зобов'язана перш за все своєю найбільш популярною гіпертекстової системі World Wide Web, Всесвітній павутині. За допомогою Internet можна передавати різні тексти, слухати радіо, дивитися телепередачі, телефонувати, отримувати електронну пошту, програмне забезпечення і т.д. Мережа постійно розвивається. У найближчі роки її можливості значно розширяться, а з тими завданнями, які ми щойно перерахували, вона навчиться справлятися набагато краще. Адже Internet поки ще дитя. Фахівці не сумніваються в тому, що Internet корінним чином змінить наше життя. Потрібно тільки стежити, щоб у всесвітній комп'ютерній мережі не запанував хаос. З безмежного моря інформації треба вчитися отримувати необхідні відомості.

Часто-густо Internet - точніше, його головна частина, Всесвітня павути-на - застосовується як потужний засіб реклами. У рекламних цілях мережею користуються і комерційні фірми, і приватні особи. Web-сторінки рясніють фірмовими знаками - логотипами, які тільки й чекають, що ви по них клацнете. Для багатьох людей Internet - зручний спосіб швидко і без праці зв'язатися з іншою людиною або знову-таки з комерційною фірмою. Завдяки всесвітній мережі ми можемо відшукати в різних куточках земної кулі тих, хто поділяє наші інтереси та інтереси. Так що Internet - це не тільки потужний засіб масової інформації, але й засіб спілкування, комунікації. Які б нові можливості не з'являлися у Internet, більшість користувачів вдається до його послуг головним чином для того, щоб знайти тут будь-які необхідні матеріали або поспілкуватися з іншими людьми. У цьому й полягають дві найважливіші функції Internet.

Суспільство має віддавати собі звіт в тому, що ЗМІ, особливо застосовують нові інформаційні технології, можуть бути використані для контролю над діями і думками людей. ЗМІ відіграють не останню роль у підготовці легко керованого, маніпульованого суб'єкта політичного процесу.
У суспільстві, ще не консолідованому світоглядно, ідеологічно, політично, одним словом, в розколотому суспільстві, інформація стає найважливішим стратегічним ресурсом, засобом впливу на людину з метою створення жорстко каналізований нормативного свідомості. Сильні і добре сплановані інформаційно - політичні ін'єкції в суспільну свідомість стають свого роду компенсаторним механізмом для нездійснених очікувань громадян.

Рівень довіри до національних і регіональних ЗМІ зріс в усіх регіонах України, довіра до російських ЗМІ залишається низькою. Про це свідчать результати опитування соціологічної компанії InMind на замовлення Міжнародної громадської організації Internews.

Рівень довіри до регіональних ЗМІ (ТБ довіряють 56% населення, інтернет-виданням - 52%, друкованим ЗМІ - 34% і радіо - 35% (рисунок 3.1).

Рис.3.1. Довіра до регіональних ЗМІ в 2015-2018 роках

Загальнонаціональному телебаченню довіряють 61% опитаних, інтернет-виданням - 58%, друкованим ЗМІ - 39% і загальнонаціональному радіо - 33% (рисунок 3.2).

Рис.3.2 Довіра до національних ЗМІ в 2015-2018 роках

По всіх типах медіа, крім друкованих, респонденти віддають перевагу загальнонаціональним ЗМІ замість регіональних. При цьому аудиторія регіонального телебачення та інтернет ЗМІ зросла.

Як і раніше, телевізійні ЗМІ залишаються джерелом №1 в структурі медіа-споживання. В основному за рахунок старшої аудиторії (46+). Найбільш популярними телевізійними каналами залишаються 1+1 та Інтер.

Значно зросла аудиторія інтернет ЗМІ - це стосується як сайтів новин, так і соціальних мереж. Онлайн медіа найбільш популярні серед молодшої аудиторії - сайтами новин більше користується аудиторія 18-45, аудиторія соціальних мереж трохи молодша - до 35 років. Аудиторія друкованих ЗМІ продовжує зменшуватись.

Інформаційне маніпулювання людиною - це, перш за все форма контролю над його індивідуальною свободою. Тому тільки тоді, коли ЗМІ перетворяться на загальнодоступну форму знання, пропагандиста ідей співробітництва і нормального (без революцій і контрреволюцій) розвитку всього суспільства, з'явиться можливість формувати політичну культуру, що спирається на вільний вибір людиною політичної позиції та моделі політичної поведінки.