Причини, витоки та прояви етнічного екстремізму в Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

• План

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження етнічного екстремізму

1.1 Етнічний екстремізм: сутність і різновиди

1.2 Стан наукового вивчення теми

Розділ 2. Витоки етнічного екстремізму в Російській Федерації та його ідейне підґрунтя

2.1 Причини і витоки етнічного екстремізму в Росії

2.2 Етнічний екстремізм у програмних засадах політичних партій

2.3 Екстремізм в ідейних концептах політизованих організацій та рухів

Розділ 3. Етнічний екстремізм у діяльності політичних акторів Російської Федерації

3.1 Екстремістський дискурс політичних акторів РФ

3.2 Етнічний екстремізм у вимірі фізичного та символічного насильства

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Актуальність теми. Екстремізм в різних своїх проявах - політичному, релігійному, етнічному - стає все більш суспільно небезпечним явищем. Причини цього кореняться в архаїзації громадських відносин і навіть окремих держав, демонстративному правовому нігілізмі еліти, нехтуванні досягненнями цивілізації з боку гноблених верств населення, прагненні висловити соціальний протест, провокаційних діях спецслужб.

Екстремізм знаходиться в створі революційних процесів, зазіхаючи на підвалини існуючого правопорядку.

Особливо нетерпимий етнічний екстремізм. «Етноегоїзм, етноцентризм і шовінізм, які проявляються в діяльності ряду громадських об'єднань, а також неконтрольована міграція сприяють посиленню націоналізму, політичного і релігійного екстремізму, етносепаратизму і створюють умови для виникнення конфліктів», - йдеться у Концепції національної безпеки Російської Федерації.

Етнічний екстремізм отримує своє вираження в геноциді - діях, спрямованих на повне знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп. Така політика здійснювалася у фашистській Німеччини, її рецидиви проявляються в деяких регіонах світу, традиційно близьких геополітичним інтересам Росії.

У самій Росії все більш актуальними стають прояви ксенофобії, злочини на ґрунті національної ворожнечі та ненависті.

Етнічний екстремізм виявляється в міжнародних та міждержавних відносинах, на федеральному і регіональному рівнях. Він вбачається в проблемах транснаціоналізації злочинності; в виникненні та існуванні злочинних формувань, організованих за етнічною ознакою; активних процесах кримінальної міграції; спеціалізації та професіоналізації етнічних злочинних угруповань в визначених сферах кримінального та тіньового бізнесу. Напруженість у міжнаціональних відносинах використовується етнонаціональними елітами в цілях політичного маніпулювання та незаконного збагачення. Делікатна тема відносин між етносами, завжди вимагала максимальної обережності в оцінках і судженнях, перетворилася на предмет численних політичних спекуляцій. До участі в обговоренні почали залучатися недобросовісні вчені, деякі політики почали спиратися на історичні фальсифікації, переслідуючи свої суб'єктивні цілі, пов'язані з боротьбою за владу. Національна карта розглядалася як безпрограшна в політичних дискусіях, що служило провокуючим фактором у розвитку етнічних відносин.

Логіка національної політики в Російській Федерації, в якій проживають більше ста народів, припускає нейтралізацію негативних явищ у її змісті. Прагнення народів до самовизначення не повинно призводити до руйнування державного простору або, у всякому випадку, реалізовуватися екстремістськими засобами і методами. В умовах загального зниження якості життя зростає небезпека посилення ворожості різних соціальних груп, у тому числі диференційованих за етнічною ознакою. Це небажана тенденція, яка вимагає уважного вивчення з тим, щоб визначити стратегію її подолання. Слід продовжити пошук політики, що повертає нації до добросусідських відносин, заснованих на довірі один до одного, виключає будь-яку підозрілість і взаємні звинувачення. Подолання ворожнечі - ось генеральний шлях міжетнічної взаємодії, що володіє потужним антикриміногенним потенціалом.

Розвиток міжнаціональних конфліктів підпорядковується певним закономірностям, які вимагають спеціального вивчення, залучення фахівців різних галузей знання.

Хронологічні рамки: 1990-2014 роки.

Об'єктом дослідження є політичний екстремізм. Його предмет - етнічний екстремізм у програмних засадах та діяльності політичних акторів РФ.

Метою роботи є висвітлення причин і витоків етнічного екстремізму в Росії, його проявів на рівні ідейних концептів та діяльності політичних акторів.

Для реалізації поставленої мети дослідження визначаємо такі завдання:

Ш висвітлити теоретико-методологічні засади дослідження етнічного екстремізму;

Ш встановити причини та витоки етнічного екстремізму в РФ;

Ш охарактеризувати прояви етнічного екстремізму на рівні ідейних концептів політичних акторів РФ;

Ш розкрити роль екстремізму у діяльності політичних партій, політизованих організацій і рухів.

Методи дослідження. Для досягнення мети й вирішення поставлених завдань у дослідженні був використаний системний підхід, якій дозволив розглянути предмет дослідження в якості складної, відносно самостійної системи. Водночас системний підхід обумовив використання ряду ключових методів, розташованих на двох рівнях дослідження. На першому - перебувають загальні методи: синтез, дедукція, індукція, що дозволяють дотримуватись суворої логічної послідовності проведення аналітичної роботи. Другий рівень склали методи, пов'язані безпосередньо із предметом пізнання й суттю дослідницьких завдань:

Ш у процесі написання роботи використано такі методи дослідження: історико-ретроспективний аналіз, порівняльний аналіз; політико-правовий аналіз; функціональний аналіз; структурно-ціннісний аналіз політичних документів і матеріалів; системний аналіз;

Ш у процесі роботи над ідеологічними і програмними документами, а також над агітаційно-пропагандистськими матеріалами політичних партій та організацій, рухів радикального характеру був використаний метод контент-аналізу досліджуваних текстів;

Ш розкриттю впливу екстремізму на політичний процес в РФ сприяв історико-генетичний метод;

Ш вивчення ролі та впливу екстремізму на діяльність політичних акторів здійснювалося за допомогою інституціонального аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у здійсненні комплексного аналізу проявів етнічного екстремізму в Росії із урахуванням останніх методологічних підходів та даних емпіричних досліджень.

Практичне значення даної роботи полягає в тому, що отримані висновки і результати можуть бути використані при підготовці таких навчальних курсів: «Етнополітологія», «Етнонаціональні проблеми сучасного світу», «Етнопсихологія», «Політичні системи та режими сучасності».

Апробація результатів дослідження. Основні результати роботи були оприлюднені у виступі на Звітній науковій конференції Рівненського державного гуманітарного університету (лютий 2015 р.).



Розділ 1. Теоретичні основи дослідження етнічного екстремізму

1.1 Етнічний екстремізм: сутність і різновиди

Підвищена увага до екстремізму і його теоретичного осмислення в сучасних умовах обумовлено, насамперед, суттєвою актуалізацією екстремістської практики. Екстремізм набуває загальнопланетарного характеру і може вважатися новою глобальною проблемою, небезпечною для світового співтовариства. Екстремістськими діями охоплена вся планета. Сьогодні, напевно, немає ні однієї держави, де екстремісти не вели б свою діяльність. Якщо ми відвернемося від сучасних, звичних для XXI століття проявів політично мотивованого насильства, то змушені будемо зробити висновок про те, що екстремізм відомий людству з древніх часів, з тієї пори, коли владу над іншими людьми стала приносити певні матеріальні вигоди і перетворилася, в цьому зв'язку, в предмет ворожнечі окремих особин, які прагнули досягти заповітної мети будь-якими засобами. При цьому їх не зупиняли моральні бар'єри, традиції, правила поведінки, інтереси інших людей. Мета виправдовувала засоби, і особи, які прагнуть влади, не зупинялися перед прийняттям найбільш жорстоких і крайніх заходів, включаючи усунення, відкрите насильство, вбивства, тероризм [24 с. 33].

Термін «екстремізм» був введений у науковий обіг на початку ХХ століття французьким юристом М. Лероєм, який основною ознакою екстремізму назвав вимогу від його прихильників абсолютної віри в пропоновані політичні ідеали. Якщо М. Вебер вважає насильство легітимною монополією держави, то К. Гейнцен обґрунтовує неминучість насильства з боку політичних акторів за досягнення політичних цілей, що виключає моральні цінності політичного життя. На Заході широкого поширення набув розгляд політичного екстремізму в рамках конфліктології, тому багато хто з дослідників вивчають його саме з цих позицій [24, c. 37].

Широкою популярністю користується школа так званих «політичних реалістів». В основі концепції представників «політичного реалізму» лежить ідея боротьби за владу, яку вони вважають обов'язковою умовою історичної еволюції суспільства. Виходячи з цього один з основоположників «політичного реалізму» Р. Моргентау саме в боротьбі за владу бачить сутність соціальних конфліктів. Підтримуючи цю тезу, інший представник реалізму Р. Нірбут вважає, що воля до влади, виростає з волі до життя. Тому для «політичних реалістів» у центрі суспільного розвитку знаходиться не економіка, а політика. Більше того, важливе значення в політичній боротьбі вони надають використанню насильницьких прийомів і методів, застосування яких можливе як на території своєї країни, так і інших держав.

На відміну від «політичних реалістів», «політичні ідеалісти» переконані, що в основі суспільного розвитку повинна бути не боротьба, а реалізація закладених у людей з моменту їх народження морально-етичних ідеалів [6, c. 219].

У вітчизняних концепціях політичного екстремізму (А. К. Верховський, С. Н. Прибиловський, Г. Ю. Семигін), погляди на природу політичного екстремізму зводяться до наступного: 1) це певна лінія чи позиція в політиці, що відкидає можливість компромісів (співпраці) з ворожою стороною - або віддає перевагу такій тактиці ведення політичної боротьби - і висуває на перший план методи силового впливу з метою примусу або знищення конкурента (суперника); 2) це різновид існуючих політичних течій, які перебувають на крайніх (лівих чи правих, ультранаціоналістичних, расистських, релігійно-фанатичних тощо) флангах і орієнтуються в своїй діяльності на досягнення таких цілей або на використання таких сил і засобів, методів і форм, які не відповідають загальновизнаним правилам ведення політичної боротьби, обов'язковим або широко поширеним політичним і правовим нормам [99, c. 112].

Політичний екстремізм - складний соціально-політичний феномен, який супроводжує людство впродовж століть та є одним із наслідків анормальності людської цивілізації. Проблема боротьби з політичним екстремізмом, що знаходиться під пильною увагою світової спільноти, особливо актуальна для України, оскільки соціально-політична ситуація, яка склалася в нашій державі, активно продукує як самі фактори, що породжують екстремізм, так і обставини, що сприяють реалізації екстремістських намірів.

У політичному плані екстремізм виступає проти сформованих загальнодержавних структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, як правило, силовими методами. Для цього екстремістські організації проводять і організовують страйки, акції громадянської непокори, терористичні акції, використовують методи партизанської боротьби, надаючи велике значення суспільному резонансу, що викликається їх діями. Особливо це стосується молодіжних екстремістських угрупувань [96, c. 77-78].

Перш ніж визначати особливості політичного екстремізму необхідно чітко розібратися з тим, чим же є власне політичний екстремізм, дати чітке визначення цьому явищу, з'ясувати які підходи використовуються в науці для його пояснення. У політичній і філософській літературі відсутнє чітке загальноприйняте визначення політичного екстремізму. Сьогодні в політичному словнику можна знайти не так багато понять, якими б позначали настільки різноманітні явища і процеси. «Під вивіскою політичного екстремізму, - зазначає А. С. Грачов, - часто змішуються різнорідні явища: від форм класової і визвольної боротьби, що супроводжується застосуванням політичного насильства, до злочинів, скоєних безвідповідальними кримінальними елементами, політичними пройдисвітами або найманими агентами і провокаторами» [24, c. 38].

Доцільно звернутися до етимології слова «екстремізм». Суспільно-політична практика в різні історичні епохи, особливо в наш час, дає підстави розглядати політичний екстремізм і як процес, який розвивається на різних рівнях соціальної ієрархії (суспільство, класи, окремі суспільні групи, етнонаціональні і.т.д.), в різних територіальних межах, і на різних ідейно-психологічних та політичних засадах. Однак, розглядаючи політичний екстремізм з такої точки зору, слід враховувати детермінованість такого соціального процесу політичними причинами. Тому про політичний екстремізм слід говорити не просто як про соціальний процес, а як соціально-політичний процес [130].

Таким чином, екстремістськими можна вважати такі дії, ідеї

або лінію в політиці, які допускають перевищення необхідної міри впливу, незалежно від використовуваних засобів: фізичного насильства, морального примусу, економічного тиску. Центральним ядром і «дорослого» і молодіжного політичного екстремізму є його ідеогія, яка може бути репрезентована націоналізмом, «комунізмом» (у цьому випадку маються на увазі виключно утопічні теорії широкого спектру - від анархізму, до концепції безкласового суспільства тоталітарного типу), войовничою релігійною доктриною. Поряд з цими традиційними різновидами політичного екстремізму, намітилися і початки альтернативної екстремістської ідеології. Її базою є концепції докорінного перезавантаження політичної системи (найчастіше у світовому масштабі), засновані на екологічних і пацифістських компонентах.

Чимало дослідників, які займалися проблемою політичного екстремізму, відзначають великі труднощі, пов'язані з виробленням адекватного теоретичного визначення цього явища. Багато в чому це пояснюється наступними моментами. По-перше, складністю самого феномена: історичною значимістю і численністю варіантів комбінацій по лінії суб'єкт-об'єкт. По-друге, ідеологічної насиченістю. Не є таємницею, що, здійснюючи аналіз будь-якого значущого політичного підходу, дослідник значною мірою керується власними ідейно-політичними та соціально-філософськими настановами і уподобаннями, тому будь-який вчений не може бути повністю вільним від певної тенденційності й ідейно-політичної заангажованості у трактуванні найважливіших політичних реалій. По-третє, релятивністю, можливістю інверсії поняття «політичний екстремізм». Нарешті, по-четверте, присутністю морального критерію, морального компоненту. «Політичний екстремізм» - поняття аксіологічне. Воно не тільки віддзеркалює певний тип діяльності політичних суб'єктів, але і суто негативно оцінює його, підкреслює деструктивність і часто ототожнює зі злом в його соціально-політичному вимірі [23, c. 34-36].

Екстремізм етнічний - прихильність до крайніх поглядів у сфері етнонаціональних відносин. Етнічний екстремізм в сфері соціальних відносин виявляє схильність до етнічного сепаратизму. У політиці він змагає до вирішення етнічних проблем із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи всі види насильства і терору. Для сучасної епохи характерна багатоманітність різновидів та проявів етнічного сепаратизму, і перш за все - неофашистські партії та угрупування, лівий екстремізм, «нові ліві» у Італії та Франції, «червоні бригади» в Італії та ФРН, ісламський екстремізм та ін. Варіативність проявів екстремізму етнічного переплітається з релігійними. Екстремістські прояви виникають на ґрунті тих або інших деформацій політичних структур та інститутів, прорахунків і помилок у здійсненні соціально-економічної політики. Особливої гостроти ці прояви набувають у періоди суспільних криз[33].

Етнічний або ж расовий екстремізм орієнтований на реалізацію інтересів виключно однієї етнічної чи расової спільноти, на затвердження його привілейованого становища і переваги. Його ілюстрацію з домішкою соціальної проблематики дає німецький нацизм, сегрегація в ПАР при білому і чорному режимах, а останнім часом - етнічні чистки на Балканах, події в Руанді, Судані, Сомалі, Чечні, Киргизії, вигнання білих фермерів із Зімбабве, національні погроми, що передували розпаду СРСР у республіках Закавказзя і Середньої Азії і. т.д. [65].

Диференціація видів етнічного екстремізму може здійснюватися за різними критеріями. Перший із них: вибірковість етнічного екстремізму, ненависть, ворожнеча по відношенню до конкретних етносів. На цій підставі існує ксенофобія [92, c. 54].

Ксенофобія (від грец. «чЭзпо» - чужий) - неприязнь, ненависть до інших народів. Негативне ставлення до представників інших етносів - реальність сучасної соціально-психологічної ситуації, яку необхідно враховувати при вирішенні багатьох українських проблем, у тому числі при визначенні стратегії кримінологічної політики.

Останнім часом в Росії спостерігається тенденція до збільшення проявів ксенофобії. Причини цього явища полягають у зростанні соціальних та економічних проблем в суспільстві, неефективній політиці профілактики відповідних явищ у молодіжному середовищі.

Об'єктами ксенофобії можуть бути як конкретні групи - представники «чужої» релігії, раси, нації, держави тощо, так і всі «чужі». До основних видів ксенофобії належать: релігійна, етнічна і «міжцивілізаційна» (по відношенню до інших культур і цілих груп країн). Бувають, звичайно, й інші види ксенофобії. Наприклад, по відношенню до сексуальних меншин. Разом з тим кожен з видів має свої підвиди.

Одним із проявів ксенофобії є дискримінація. Це позбавлення окремих осіб, груп або цілих співтовариств рівних соціальних, політичних або економічних прав; переслідування через етнічне походження, нераціональність, світогляд або інші соціальні чинники. Акти дискримінації можуть отримати загальне поширення, виконуватися відкрито або анонімно, можуть бути як поодинокими, так і мати системний характер.

Расова дискримінація - це будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, громадянства, родового чи етнічного походження, метою або наслідком яких є скасування або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [66, c. 9].

Ксенофобські настрої сприймають боляче не лише особи, на яких вони спрямовані, але і їх носії. Ксенофобія одних відносно інших зустрічає зворотну, іноді ще жорстокішу реакцію, після чого її прояви зростають в геометричній прогресії, а їх взаємодія набуває конфліктного характеру. Для людини, яка перебуває у стані ксенофобії, характерне неадекватне переживання цього почуття: побоювання, переляк, жах, тривога.

Отже, прояви ксенофобії можуть варіювати за формою, в залежності від її інтенсивності у певного суб'єкта. Серед найбільш поширених форм поведінки «Ксенофобної людини» виокремлюють: уникання контактів, втечу, самоізоляцію, агресивну поведінку [45, c. 49].

Однією з форм етнічного екстремізму є сепаратизм. Останній завжди представляв собою одну з найскладніших та найактуальніших проблем міжнародних відносин. Фактично всі випадки сепаратизму на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин являють собою багатофакторні явища, де переплітаються різноманітні чинники: економічні, етнічні, культурні, релігійні, або історичні. Одним з найголовніших з вищезазначених чинників є етнічний фактор. Це можна пояснити тим, що зараз практично не має держав з однією домінуючою нацією, цей факт підвищує ймовірність виникнення конфліктів та етнічному підґрунті. У багатьох випадках багатоетнічність держави споріднюється з різницею в культурному та історичному розвитку тих етнічних груп, які населяють країну [30]. На думку американської дослідниці Мети Спенсер, яку вона висловила у своїй роботі «Separatism: democracy and disintegration» одним з головних факторів, які спричиняють виникнення етнонаціонального сепаратизму є національна ідентичність. Саме національна ідентичність є рушійним фактором практично всіх сепаратистських тенденцій, але ця проблема стає більш актуальною коли формування національної ідентичності проходить під впливом зовнішніх факторів. У такому випадку сепаратизм може бути своєрідною відповіддю на утиски та пригноблення етнічної групи [57, c. 13].

До етнічного екстремізму також часто прирівнюють шовінізм. Слова «патріотизм» і «шовінізм» увійшли в європейські мови в ту ж історичну епоху, що й слово «націоналізм».

Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає - загальновизнаним є ставлення до нього як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває гротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 р. 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально [3, c. 67].

Етнічний сепаратизм у такому контексті представляє досить складний та суперечливий соціально-політичний феномен. Це перш за все пояснюється тим, що етнонаціональна політика на загальнодержавному рівні є однією з найголовніших складових у процесі реалізації національної безпеки держави. Характер та специфіка взаємовідносин між етнічними групами - найактуальніший елемент у цьому процесі. Вже зазначалося, що результатом Другої світової війни стало утворення великої кількості незалежних держав, які були сформовані без врахування етнонаціональних особливостей. На сучасному етапі це призвело до виникнення різноманітних сепаратистських тенденцій у всьому світі [4]. З одного боку, безсумнівно, що посилення ролі етнічного чинника у внутрішньодержавних і міжнародно-політичних процесах неминуче є наслідком ерозії Потсдамської системи світо устрою, що гарантувала недоторканність кордонів, встановлених за підсумками Другої світової війни. З іншого боку, уважне дослідження європейської історії дозволяє припустити, що етнічний сепаратизм, підтримуваний різними факторами, можна назвати однією з європейських політичних традицій. Міжнаціональні суперечки складно розв'язуються у площині правового регулювання. Зокрема, російський автор Рафаель Хакімов зазначає: «Міжнародне право захищає як держави, так і окремі народи. В першому випадку це називається принципом цілісності держави, в другому - правом на самовизначення. На сучасному етапі національні інтереси є об'єктивним явищем, інакше їх ігнорування призводить до розгортання масштабних конфліктів» [120]. Етнополітична конфліктологія виходить з того, що суб'єктами етнополітичного конфлікту є етнічні групи, які висувають вимоги щодо отримання політичної влади (від різних реформ автономії до суверенітету). Мета етнічної групи на створення суверенної держави реалізується шляхом висунення сепаратистських вимог. Особливістю етнічного сепаратизму є те, що він зумовлений багатьма причинами, зокрема, дискримінацією етнічної групи у таких сферах, як економічна, політична, релігійно - конфесійна, культурна та інших. Таким чином ми можемо констатувати, що етнічний сепаратизм представляє дуже складний та багатоаспектний суспільно-політичний феномен [31, c. 12; 89].

Етнічний екстремізм має ряд характерних особливостей: антиправова діяльність, заперечення інших думок і нетерпимість до їх прихильників, використання в якості ідеологічного обґрунтування аргументації «оновлених» традиційних вчень, апеляція до чуттєво-емоційного, а не раціонального способу проникнення в етнонаціональну картину світу крайніх політико-правових поглядів, створення харизматичних образів для своїх лідерів, які є абсолютно непогрішними і яким фанатично підкоряються однодумці. Причому варто відзначити, що вищезгадані характеристики можуть існувати як окремо, так і доповнювати та взаємообумовлювати одна одну. Це в свою чергу призводить до розширення сфери сприйняття даного поняття та не дає чіткої відповіді стосовно його практичного застосування [12, c. 78-79]. За своєю класифікацією екстремізм має декілька видів, відповідно до сфер використання: релігійний, політичний, національний. Останній в свою чергу поділяється на расовий та етнічний. Релігійний екстремізм пов'язаний переважно з використанням крайніх методів боротьби на міжконфесійному ґрунті представниками різних релігійних конфесій. Даний факт яскраво простежується в світовій історії на фоні християнсько-ісламського, ісламсько-іудейського, ісламсько-буддистського та інших міжконфесійних протистоянь. Важливим рушієм до зростання екстремістських настроїв, особливо в наш час, стало протистояння між окремими гілками світових релігійних систем та появою феномену так званої «бідної релігії» [75, c. 17-18].

Отже, расовий або ж етнічний екстремізм проявляється на фоні певного расового протистояння та має найбільш крайні форми свого виразу: расизм, апартеїд. Прикладом слугує діяльність Ку-клус-клану в США, НСДАП в нациській Німеччині, правлячої еліти в ПАС. В основі етнічного екстремізму лежать більш вагомі причини, пов'язані з розвитком етнічних груп, етносів, народів, націй в їх історичній ретроспективі. Виразом даного типу екстремізму слугують Голокост євреїв під час Другої світової війни, Геноцид вірмен в Османській імперії, Геноцид хуту і тутсі в Руанді, Волинська трагедія та Голодомор 1932-1933 років на Україні тощо. Цей підвид екстремізму дуже тісно пов'язаний з історією міжнародних відносин та міжнародним правом.

Аналізуючи сьогоднішній розвиток світової цивілізації не можна не відмітити значущість даного явища, яке все частіше з'являється на перших шпальтах газет, звучить по засобах мас-медіа. Це є дійсно актуальне та по-своєму унікальне явище, яке є цікавим як для науковців, так і для громадськості загалом. Значним поштовхом цьому закономірному процесу слугує глобалізація, як основна причина змиття етнічних розбіжностей між різними етносами, створення так званих двох точок біфуркації сучасного світу: європейської та американської. Цей цілком закономірний процес спричиняє розмиття (зникнення) кордонів між державами та супроводжується ломкою етнічних стереотипів, культур, ідентичності та викликає відповідну протидію з боку найбільш радикально налаштованого крила поборників національної ідеї, які нізащо не проміняють свою національну (етнічну) приналежність на певного роду економічний добробут. Варто відзначити, що представники етнічної еліти не гребують методами, формами та засобами для досягнення даної мети і в більшості випадків вони породжують екстремізм, що є цілком закономірним і безповоротним явищем. Також варто зазначити й те, що багато видатних особистостей використовують даний метод досягнення своїх цілей не усвідомлюючи його та виправдовуючи все одним простим висловом «Переможців не судять» або «Мета виправдовує засоби».

1.2 Стан наукового вивчення теми

У найзагальнішому вигляді екстремізм (від лат. Extremus - крайній, останній) може бути охарактеризований як прихильність крайніх поглядів і таким же крайніх методів їх реалізації. Пітер Коулман (Міжнародний центр зі співробітництва та вирішення конфліктів Колумбійського університету) та Андреа Бартолі (Інститут аналізу і вирішення конфліктів університету Дж. Мейсона) визначають екстремізм як всі види діяльності (погляди, установки, почуття, дії, стратегії), що відрізняються від загальноприйнятих [127]. Подібна дефініція, при всій її широті, видається більш прийнятною, ніж дефініції , що зустрічаються у вітчизняній літературі, акцент в яких робиться на ідейну і психологічну сторону екстремізму [96]. Тим самим явно або неявно передбачається, що екстремізм - це тільки певні погляди і готовність до дії, а тероризм - це втілення в життя цих поглядів. Подібний розрив між ідеологічним і психолого-політичним аспектами екстремізму, з одного боку, і власне діяльнісним його аспектом виглядають вкрай схоластично і нереалістично.

Таким чином, в теоретичному плані проблема визначення екстремізму залежить, в кінцевому підсумку, від того, що в даному суспільстві вважається нормою, а що - девіацією. Тому в демократичних суспільствах екстремістами зазвичай називаються ті індивіди або групи, які виступають за усунення демократії і встановлення авторитарного режиму, а в авторитарних і тоталітарних суспільствах - навпаки [95, c. 45-46].

Застосування терміну «екстремізм» тому носить у тій чи іншій мірі суб'єктивний характер. Одна і таж дія може розглядатися і як «боротьба за свободу» і як «екстремізм» і «тероризм» [116]. У силу цього вживання терміну «екстремізм» може носити характер «наклеювання ярликів», тобто помірна і ненасильницька опозиційна діяльність може бути охарактеризована владою або ЗМІ як «екстремістська», і навпаки.

Сьогодні у філософії і політичних науках існує багато визначень слова «екстремізм» (від лат. extremus - крайній). Найбільш визнаним є таке: екстремізм - це схильність до крайніх поглядів і дій, переважно в політиці. Таке тлумачення було визначено ще в «Словнику російської мови» С. І. Ожогова, перше видання якого побачило світ у 1949 р. Але для правоохоронних органів - міліції чи прокуратури - таке визначення не підходить. Не можуть же вони боротись, наприклад, з окремим громадянином, який, наприклад, мовчки мислить радикально і має крайні політичні погляди, але жодних протизаконних дій не чинить [109].

У міжнародному праві екстремізм уперше визначено в Шанхайській конвенції з питань боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Згадана конвенція визначає екстремізм як певне діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади чи насильницьке її утримання, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави або насильницьке посягання на громадську безпеку, у тому числі організація в зазначених цілях незаконних збройних формувань та участь у них.

Нині екстремізм набув визначених світоглядних і організаційних форм. Науковці виокремлюють націоналістичний, расовий, релігійний, кримінальний та політичний екстремізм [86, c. 168-169]. А інші виділяють лише три основні види екстремізму: політичний, релігійний і національний (расовий, етнічний) [108].

У дослідженні Л. Уїлкокса і Дж. Джорджа виділяються два основних типи екстремізму в США: лівий і правий. До лівих екстремістам Л. Вілкокс і Дж. Джордж відносять, зокрема, Компартію США, Компартію США марксистсько-ленінську, соціалістичну робочу партію, Революційну Комуністичну партію, партію «Чорні Пантери», та ін.. До правих - різні неонацистські організації (американську нацистську партію, націонал - соціалістичну партію білих Америки, націонал-соціалістичний фронт звільнення та ін..), різні групи, об'єднані назвою «Арійські нації», Ку Клукс Клан, а також Лігу захисту євреїв і «Націю Ісламу» [115; 114]. Ліві екстремісти декларують прагнення до відновлення соціальної справедливості та оголошують себе послідовними борцями «за справу трудящих мас». Правий екстремізм придержується ідеї боротьби між націями і расами, культурами і цивілізаціями.

На наш погляд, коректніше було б визначати їх як етнополітичний екстремізм і релігійно - політичний екстремізм, оскільки при всій специфіці їх ідейно-світоглядних підстав дані ідеології та руху ставлять в кінцевому підсумку політичні цілі.

Нерідко як специфічний різновид екстремізму (і радикалізму) виділяється молодіжний екстремізм (радикалізм). «Екстремізм в молодіжному середовищі являє собою індивідуальний і соціально-груповий прояв крайніх, непомірних в моральному і правовому відношеннях засобів і способів життєдіяльності молоді як особливої ??соціальної групи і специфічної категорії населення» [69]. У цьому, звичайно, можна угледіти деяке порушення логічних принципів класифікації (є молодіжний екстремізм, але немає екстремізму зрілого віку або екстремізму літніх), але даний термін де-факто укорінився з часів «молодіжної революції» 1960-х рр.. в країнах Західної Європи та США. Одним з перших вітчизняних дослідників екстремізму в молодіжному середовищі в соціологічному аспекті є санкт-петербурзький соціолог А. А. Козлов [67, c. 3].

У зарубіжній літературі вивченню правого екстремізму і радикалізму має порівняно багату і давню традицію. Серед робіт по фашизму і націонал - соціалізму потрібно назвати стали класичними роботи Юджина Вебера (1925- 1907), Роджера Гріффіна (1948 р.н.), Роджера Ітвелла, Уолтера Лакера (1921 р.н.), Сеймура Мартіна Ліпсета (1922-2006), Джорджа (Георга) Лахману Мос (1918- 1999), Стенлі Пейна (1934 р. н.) та ін., що запропонували ряд теоретичних інтерпретацій феномена фашизму [139].

С. Ліпсет, Ю. Вебер, Ст. Пейн, У. Лакер (дослідники, що народилися в 1920-х - поч. 1930-х рр.) можуть бути віднесені до першого покоління дослідників фашизму, які цікавились переважно історичним фашизмом і його різновидами.

Р. Гріффін представляє друге покоління дослідників фашизму, який сформувався в 1970-ті - 1980-ті рр. та цікавився як історичним фашизмом, так і його сучасними різновидами і тенденціями розвитку.

В даний час роботи Ст. Пейна, Р. Гріффіна і Р. Ітвела [6, c.303-319], за оцінкою А. Умланда, утворюють ядро все більш явного консенсусу в розумінні фашизму серед західних істориків, політологів і соціологів.

У 1960-ті рр. виникає ліворадикальний рух нових лівих, що протиставляв себе старим лівим (традиційним комуністам і анархістам), який істотно вплинув на розвиток «зелених» партій, а також на ліворадикальний тероризм 1970-х - 1980-х рр. Поряд з лівими радикалами, які ототожнюють себе з традиційними ліворадикальними течіями (комунізму, анархізму), сьогодні існує рух ліберального соціалізму, що з'єднує риси анархізму, комунізму робочих рад та екосоціалізм. До ліберального соціалізму належать, зокрема, автономісти (автономні марксисти ), які беруть участь у русі «антифа», а також екоанархісти. Ліві радикали активно беру участь в антиглобалістському русі 1990-х - 2000-х рр. [133].

Зокрема, до найбільш знаменитих критиків марксизму належать представники новоавстрійскої економічної школи Л. фон Мізес і Ф.А. фон Хайек. Такі критики тоталітарної моделі суспільства, як Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, Зб. Бжезінський, Х. Лінц та інші. Модель тоталітаризму К. Фрідріха і З. Бжезінського згодом зазнала критики, оскільки не могла об'єктивно пояснити ні трансформації тоталітарних режимів, ні їх колапсу. Навпаки, Х. Лінц став у 1970-ті - 1980-ті рр. одним з видних теоретиків транзитології [143].

Однак велика кількість літератури не може приховати тієї обставини, що робіт по лівому радикалізму та екстремізму, подібних до робіт Р. Гріффіна, Р. Ітвелла, Ст. Пейна та інших по правому екстремізму, дуже небагато, а робіт з сучасного російського лівого екстремізму і радикалізму ще менше [131].

Крім перерахованих вище політико-філософських праць, робіт, присвячених апологетиці або критиці ліворадикальних режимів і їх лідерів і журналістських книг, присвячених найбільш відомим ліворадикальних терористичним організаціям, можна виділити кілька видів академічних досліджень лівого радикалізму та екстремізму:

- Роботи , присвячені дослідженню широкого кола екстремістських рухів - як лівих, так і релігійних, націоналістичних, правих і т. д. Такі роботи У. Лакера «Тероризм», «Герилья», «Походження тероризму» [135], Б. Хоффмана (колишній директор вашингтонського філії корпорації РЕНД, редактор журналу «Дослідження конфліктів і тероризму») «Тероризм зсередини» [113];

- Роботи К. Васмунда, Д. Делла Порто, П. Меркля, Л. Пассеріні та ін., присвячені вивченню внутрішньої організації ліворадикальних і лівотерористичних груп у Німеччині та Італії, зокрема особливостям процесу політичної соціалізації в цих групах [144];

- Довідкові видання, з яких найбільш докладною і авторитетною є робота «Нацисти, комуністи, куклукскланівці та інші політичні маргінали: політичний екстремізм в Америці», написана Л. Вілкоксом у співавторстві з Джоном Джорджем (пізніше вона була перевидана під назвою «Американські екстремісти: ченці, прихильники переваги білих, куклукскланівці, комуністи та інші») [132].

Можна відзначити кілька робіт зарубіжних дослідників, присвячені радикальним лівим в пострадянській Росії. Це збірник статей під редакцією Ф. Раффа, який описує становлення неоанархізму в СРСР у 1986-1990 рр., монографія Дж. Урбана і В. Солов'я «Російські комуністи на роздоріжжі», яка характеризує російський комуністичний рух 1991-1996 рр. [142]. Більш пізній період охоплюють роботи Л. Марча [136].

Що стосується вітчизняних робіт по лівому радикалізму та екстремізму, то перші з цих робіт, що вийшли ще в СРСР, були роботи В.В. Вітюка, С.А. Ефірова і А.С. Грачова, присвячені лівому екстремізму і тероризму за кордоном [16]. Правда, ще раніше філософ Ю.Н. Давидов присвятив кілька робіт критичному аналізу (багато в чому несправедливим ) поглядам «нових лівих» [28].

У Федеральному законі «Про протидію екстремістської діяльності» (набрав чинності 25 липня 2002) з урахуванням змін, внесених Законом РФ від 24 липня 2007 року № 211-ФЗ «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації у зв'язку з удосконаленням державного управління в сфері протидії екстремізму» екстремістська діяльність (екстремізм) визначається як:

? насильницька зміна основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації;

? публічне виправдання тероризму та інша терористична діяльність;

? порушення соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі;

? пропаганда винятковості, переваги або неповноцінності людини за ознакою його соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності або ставлення до релігії;

? порушення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в залежності від його соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності або ставлення до релігії;

? перешкоджання здійсненню громадянами їхніх виборчих прав і права на участь у референдумі або порушення таємниці голосування, поєднані з насильством або погрозою його застосування;

? перешкоджання законній діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, громадських і релігійних об'єднань або інших організацій, поєднане з насильством або погрозою його застосування;

? вчинення злочинів з мотивів, зазначених у пункті «е» частини першої статті 63. Кримінального кодексу Російської Федерації;

? пропаганда і публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки або атрибутики або символіки, схожих з нацистською атрибутикою або символікою до ступеня змішування;

? публічні заклики до здійснення зазначених діянь або масове поширення завідомо екстремістських матеріалів, а так само їх виготовлення або зберігання з метою масового поширення;

? публічне завідомо неправдиве обвинувачення особи, що заміщає державну посаду Російської Федерації чи державну посаду суб'єкта Російської Федерації, у вчиненні ним у період виконання своїх посадових обов'язків діянь, зазначених у цій статті і є злочином;

? організація та підготовка зазначених діянь, а також підбурювання до їх здійснення;

? фінансування зазначених діянь або інше сприяння в їх організації, підготовці та здійсненні, в тому числі шляхом надання навчальної, поліграфічної та матеріально-технічної бази, телефонного та інших видів зв'язку або надання інформаційних послуг.

Невелика кількість робіт, присвячених вітчизняним лівим радикалам пострадянського-радянського періоду, можна розділити на три основних групи. По-перше, це роботи, присвячені анархістам, по-друге, це роботи, присвячені фундаменталістським комуністичним партіям, по-третє, це роботи, присвячені антиглобалістському руху [59].

Діяльність комуністичної опозиції в Росії аналізувалася в роботах М. Холмської і С. Черняховского [11]. Примітно, що всі ці роботи присвячені комуністичному руху в пострадянській Росії в цілому, і практично відсутні роботи, присвячені тільки радикальним комуністам.

У 2004 р. вийшла монографія С.А. Сергєєва «Політична опозиція в сучасній Російській Федерації: федеральний і регіональний аспекти», в якій, поряд з демократичною, розглядалася також комуністична та молодіжна контркультурна опозиція (анархісти, нацболи, антиглобалісти) [90, c. 109-182]. Проблема виникнення екстремізму в молодіжному середовищі розглянуті в роботах А. Грачова, Г. Авцинової, А. Козлова, В. Лісовського, В. Левічевим, Д. Ольшанського, В. Томалінцева та ін. [44].

Отже, примітно, наприклад, що в Росії переважна більшість цінних емпіричних досліджень російського правого екстремізму пострадянського періоду проводилося двома цивільними організаціями - Агентством «Панорама» Володимира Прибіловського і Центром «Сова» Олександра Верховського і нещодавно померлої Галини Кожевнікової, які не мали будь-яких зв'язків з російською академічної сферою.



Розділ 2. Витоки етнічного екстремізму в російській федерації та його ідейне підґрунтя

2.1 Причини і витоки етнічного екстремізму в Росії

Причини виникнення екстремізму дуже різноманітні, однак стосовно до Росії головною слід визнати соціальну дезорганізацію громадян. Майнове розшарування населення веде до того, що соціум перестає функціонувати як цілісний організм, об'єднаний спільними цілями, ідеями, цінностями. Наростає соціальна напруженість, з'являються групи, які прагнуть змінити сформовані порядки, в тому числі насильницькими методами.

Особливо слід зазначити, що соціальну базу екстремістських угруповань складають люди, яких зараховують до категорії соціальних аутсайдерів, які не зуміли адаптуватися до нових умов життя (молодь, яка не має освіти і гідного рівня життя, безробітні, особи, звільнені за скороченням зі Збройних сил та інших силових структур). Крім цього, деякі форми екстремізму мають історичне коріння, що, зрозуміло, служить його виправданню.

Основними причинами екстремізму в тій чи іншій країні є тривалі періоди соціально - економічної нестабільності, що супроводжуються, з одного боку, соціальною диференціацією громадян, запеклою боротьбою за владу, зростаючою злочинністю, а з іншого - низькою ефективністю роботи державного апарату та правоохоронних органів, відсутністю надійних механізмів правового захисту населення. Все це веде до наростання спроб вирішення виникаючих протиріч і конфліктів силовим шляхом, причому як з боку існуючої влади, так і опозиційно налаштованих до неї елементів.

Якщо говорити про причини екстремізму в сучасній Росії, то потрібно, розглядати їх, по-перше, історично, по-друге, системно або комплексно. Історичність означає, що потрібно встановити послідовність подій, тимчасову зв'язок причин, які породили екстремізм в російському суспільстві у всіх його різновидах. Первинним джерелом екстремізму в сучасній Росії є загальний, системна криза радянської, соціалістичної системи, званої найчастіше командно-адміністративною системою. Ця криза був підсилений кризою системи міжнаціональних відносин та політичної системи СРСР. Він навів правлячу партійно-адміністративну верхівку радянського суспільства до необхідності проведення корінних реформ.

Проведення реформ передбачає вибір варіантів і, головне, вибір джерел їх фінансування. На жаль, російські реформи проводилися безсистемно, за найгіршими зразками і за рахунок інтересів більшості трудящого населення країни. Вони привели до різкого падіння рівня життя більшості населення Росії, критичного соціального розшарування, несправедливому, кримінальному переділу власності. Вони привели також до катастрофічного падіння промислового і аграрного виробництва, падіння наукового та інтелектуального, а також військового потенціалу Росії.

Всі ці негативні наслідки стали живильним ґрунтом для цілого набору найгостріших соціальних конфліктів:

- Між пограбованим і кинутим у безпросвітні злидні населенням країни та її правлячою верхівкою, що складається з вузького шару олігархів і чиновників,

- Між різними угрупованнями правлячої чиновницько-олігархічної еліти в боротьбі за владу і прибутку,

- Між колишніми союзними республіками в боротьбі за переділ союзного майна,

- Між етнічними групами російського багатонаціональної держави.

Слідом за іншими дослідниками ми можемо вказати цілий комплекс причин, що породжують екстремізм в сучасній Росії. Це і соціально-економічна криза, і масове безробіття, і глибоке розшарування на вузьке коло багатих і переважну масу малозабезпечених громадян, і ослаблення державної влади, і дискредитацію її інститутів. На прояви екстремізму впливають і розпад колишньої системи цінностей, і правовий нігілізм, і політичні амбіції релігійних лідерів, і прагнення політиків використати релігію в боротьбі за владу і привілеї. Спалахи екстремізму пов'язані і з порушеннями прав релігійних, етнічних меншин, що допускаються посадовими особами, і з діяльністю зарубіжних релігійних і політичних центрів, націленої на розпалювання в нашій країні політичних, етнонаціональних, міжконфесійних протиріч. Інші автори звертають увагу на численні і різноманітні форми конфліктів, викликані загальною кризою радянського суспільства, розпадом СРСР і сучасними реформами, як на основне джерело екстремізму в сучасній Росії. «На території РФ в цей час неодноразово проходили різного роду конфлікти, зумовлені катастрофою колишньої системи цінностей, різким зниженням рівня життя більшої частини населення країни, зміною форм власності».

В значній мірі в народженні сучасного екстремізму і тероризму в Росії винна сама влада, яка виявилася нездатною ефективно протистояти не тільки тероризму, але й більш «традиційним» кримінальних злочинів. Слабка політика призвела російське суспільство в стан некерованості, дезорієнтації. Російська держава, особливо в період правління Б.Н. Єльцина, всупереч конституційним деклараціям не була ні демократичним, ні правовим, ні соціальним. Аналіз цього періоду приводить багатьох дослідників до критичних висновків. «Використання військової сили для антиконституційних дій, шантаж принципових політиків, які відстоюють державні інтереси Росії, фізичне усунення незговірливих, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, захоплення і звернення колись державної власності в особисту, заволодіння заощадженнями населення за допомогою фінансових пірамід, багаторазова девальвація рубля, значне зниження рівня життя і т.д. в сукупності повинні розглядатися як економічний терор».

В умовах соціальної нестабільності виникає особливо гостра політична боротьба за владу. У російських умовах ця боротьба протікала в чому з використанням кримінальних та екстремістських методів. Певні фінансові та політичні угруповання використовували екстремістські дії для реалізації своїх корисливих політичних цілей. Для цього вони організували, фінансували і управляли діяльністю різних екстремістських організацій. Це джерело екстремізму в сучасній Росії не можна недооцінювати і сьогодні.

См.: Нуруллаев А.А., Нуруллаев Ал. А. Религиозно-политический экстремизм // Вестник Российского университета дружбы народов. Серия «Политология». 2000, № 4. С. 89.

Русанова, О.А. Этнорелигиозный экстремизм как социальное явление в российском обществе (на примере северокавказского региона) // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 18, Социология и политология. 2005. № 2. С. 125.

Дикаев С.У. Террор, терроризм и преступления террористического характера. СПб., 2006. С. 163.

Провідниками екстремізму виступають як політичні партії радикального спрямування, так і спонтанно виникають на хвилі націоналізму і сепаратизму політичні угруповання та організації екстремістської спрямованості, що заперечують або вважають недостатньою легальну боротьбу.

Екстремізм, як масове явище, почав поширюватися в Росії в 90-х рр. XX ст. в основному в середовищі молоді з малозабезпечених сімей, яка під гаслами боротьби за «чистоту нації», «звільнення російського народу» і т.д., об'єднувалася (зазвичай за територіальним принципом) в групи, кожна з яких налічувала від 7 до 15 осіб. Найчастіше подібні угруповання займалися побиттям представників інших національностей, що проживають поряд з ними, а так само дрібним хуліганством і вандалізмом.

Спочатку екстремізм у Росії носив стихійний характер, що виявляється часто у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в непорушність існуючих порядків.

Переділ сфер впливу в злочинному світі, фінансові махінації, корупція, масова алкоголізація і наркоманія, безробіття, кровопролитна чеченська війна - все це сприяло тому, що, користуючись своєю безкарністю, ці молодіжні угруповання дорослішали, набиралися досвіду, налагоджували зв'язки, залучали нові кадри.

Роль і значення екстремізму виявилися недооціненими, що багато в чому сприяло появі цілої серії трагічних подій останнього часу, учасниками і жертвами яких стали молоді люди.

Дані проблеми також носять в собі потенційно кризовий і конфліктний характер. При цьому слід зазначити, що протягом всього останнього часу на території Росії накопичувалися проблеми, пов'язані з ростом шовінізму, ксенофобії і релігійного екстремізму, активізацією ультранаціоналістичних сил. У ряді регіонів Росії досить широко поширилися антисемітизм і антиіммігрантські настрої.

Проблема нерегульованої міграції створює загрозу безпеці Росії. Власне загроза створюється тим, що через відсутність відповідної нормативної та правової бази Росія стала притулком і справжнім відстійником для багатьох представників опозиції з країн ближнього зарубіжжя, яка зазнала поразки на своїй батьківщині. Колишні бойовики, ховаючись в Росії, суттєво загострили криміногенну ситуацію. Більшість правлячих режимів стимулює міграційний процес. Таким шляхом вони йдуть від вирішення завдань ринкової трансформації своїх національних економік, вирішують проблему зайнятості свого населення за рахунок значних грошових надходжень з Росії формують фонд накопичення і споживання всередині своїх країн, необхідний для їх виживання. В даний час в Росії працюють майже 5 млн. Громадян України, сотні тисяч молдаван, сотні тисяч громадян з центральноазіатських держав. Їх праця корисна для Російської Федерації і затребувана. Але правова неврегульованість цього процесу і все ще недостатню увагу російської влади до цього явища формують потенціал загрози національним інтересам Росії.

Окремо необхідно зупинитися на проблемі поширення екстремістських поглядів і ідей через мережу «Інтернет» як найбільш актуальний і швидко розвиваючийсь сектор, який використовується для пропаганди радикальних ідей. Незважаючи на явну активізацію останнім часом роботи органів влади по даному напрямку кібер-простір продовжує володіти величезним потенціалом для культивування екстремізму в цілому враховуючи інтерес молоді до всесвітньої павутини. Це середовище в незначній мірі піддається оперативній цензурі, будь-який ресурс тут може бути в будь-який момент переміщений на нове місце, і, крім того, доступ до ресурсів необмежений географічно.