Короткий курс з політології

Особисті якості і роль середовища в політичному лідерстві

Що є визначальним у лідерстві ? особистісні якості чи ситуація, що затребувала дану особистість, зробила її необхідною? Суперечка про це йде давно. У роботі "До питання про роль особистості в історії" Г.В. Плеханов дав класичну марксистську відповідь, що особистість лише видозмінює фізіономію розвитку, але тенденції розвитку залишаються незмінними. І помітив з приводу Наполеона, що потрібна була шпага і її призвали. Французький філософ Ж. -П. Сартр, міркуючи над висновком Плеханова, відповів: чи не в тім усе питання, яка шпага призивається, і чи всякий з покликаних генералів міг зробитися імператором і залити кров'ю Європу? Суперечка продовжується. Це не дивно, тому що лідерство ? явище багатомірне, і при його вивченні розглядаються різні підходи. Найбільш цікаві дослідження саме і пов'язані з вивченням особистісних якостей, необхідних для лідера (концепція рис лідера), з аналізами взаємозв'язків лідера і середовища, лідера і його послідовників.

Дуже багато дослідників підкреслюють значимість психологічних якостей для лідера. Так, М. Вебер вважав, що політику за покликанням необхідно володіти такими особистісними якостями, як пристрастю до справи, почуттям відповідальності й окоміром ? здатністю точної оцінки ситуації. Якщо ж політик має психологічну схильність йти від відповідальності й до того ж марнолюбний, то він швидко втратить позиції політичного лідера.

На рубежі XIX -XX ст. підвищений інтерес виник до взаємин лідера і маси, тому що в активну політичну боротьбу в той же період включилися широкі шари трудящих. Французькі вчені Т. Тард і Г. Лебон звернули увагу на особливу роль лідерів у масових рухах і на психологічні якості лідерів. Політичний лідер повинен бути гарним психологом, інстинктивно розуміти душу юрби, вміти впливати на її інстинкти. Лебон помітив, що нерідко лідерами юрби виявляється нервово-збуджені люди, але обдаровані силою волі.

Російський соціолог і представник народницького руху Н.К. Михайлівський у роботі "Герой і юрба" також відзначав необхідну для лідерства здатність ? уміти бути гіпнотизером, щоб повести за собою маси куди завгодно.

Психологічний редукціонізм одержав класичний розвиток у роботах австрійського психоаналітика 3. Фрейда. У XX ст. інтерес до психології лідерства і вивчення важливих для лідера якостей особистості зберігся, але з'явилися і нові аспекти дослідження. М. Лассуелл звернув дослідницьку увагу на психопатологію в політиці і на небезпеку, яку несе політична поведінка осіб з відхиленнями у психіці.

Властивості людини як живої особистості і її вплив на політичний процес вивчав Е. Фромм, німецько-американський психолог і соціолог (у США з 1933 р.). У роботі "Анатомія деструктивності" Е. Фромм досліджував риси характеру А. Гітлера. Некрофілія Гітлера, деструктивні нахили, озлобленість і мстива ненависть зробили визначальний вплив і на його політичну діяльність. Багато рішень фюрера були породженням ірраціональної деструктивності, вважав Фромм.

Інтерес до психопатології в політиці не випадковий, тому що виникнення зброї масової поразки і величезні силові ресурси влади створюють серйозну загрозу для цивілізації. "Досить одного, майже непомітного порушення рівноваги в психіці декількох керівних людей, щоб утопити світ у крові, у вогні і радіоактивності", ? писав швейцарський психолог К. Юнг.

Середовище для формування і діяльності лідера має величезне значення. Різні політичні режими створюють різні можливості для реалізації тих чи інших цілей і політичних ініціатив лідера. При стійкому конституційному правлінні авторитарні замашки лідера "гасяться" механізмом стримувань і противаг. Розвинута правова культура суспільства перешкоджає сумнівним у правовому відношенні ініціативам лідера. Таким чином, середовище вводить обмеження для діяльності лідера чи створює сприятливі можливості для розвитку тих чи інших схильностей його характеру.

При вихідних економічних і політичних умовах особистість накладає відбиток на всю систему. Зрозуміла різниця, наприклад, між угорським політичним лідером Я. Кадаром і політичним лідером Румунії Н. Чаушеску. Тоталітарні режими в Німеччині, Італії, Росії виникли в результаті першої світової війни, революцій і контрреволюцій, але багато чого в історії цих країн визначається особистістю диктатора, що знаходився на вершині влади. Правильно і те, що різні системи створюють і різні умови для реалізації конкретних особистісних якостей.

Однак абсолютизація впливу середовища може взагалі звести лідерство лише до функції ситуації, до епіфеномену (гр. ері - при, тобто придаток до феномену). Насправді середовище створює конкретну ситуацію, в якій діє лідер, засіб, що знаходиться в руках лідера, також зумовлює процес його реагування на проблеми і шляхи їхньої реалізації. Сам лідер ? частина середовища і не може відокремити себе від неї. Лідер залежить від того, що середовище створює, підказує і навіть диктує.

Останнім часом учені все більше орієнтують на створення "загальної теорії лідерства", яка б відкривала шлях до всеосяжного аналізу лідерства до соціально-владного феномена, але поки політологія знаходиться в стані, який американський політолог Ю. Дженнінгс визначив так: "Ніхто не може бути вдоволеним і сказати, що таємниця лідерства відкрита".

У політології існують різні класифікації політичних лідерів. Різноманіття класифікацій визначається багатомірністю самого лідерства як владних відносин і можливістю застосовувати різні підходи для виділення типів лідера.

Досить часто використовується спрощена типологія, заснована на дихотомії, тобто на протиставленні двох типів лідерів: лідери-"леви" і лідери "лиси" (Н. Макіавеллі), "реальні" лідери ? менеджери (Р. Такер), "лідери-перетворювачі" і "лідери-ділки" (Дж. Марко, Гр. Бернер).

Дихотомічний підхід традиційний, але дійсність набагато складніша, тому застосовуються і більш складні типології лідера.

М. Лассуелл запропонував свою класифікацію, в основі якої ? схильність лідерів до певних моделей поведінки. Лассуелл виділив лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-теоретиків. Лідери-агітатори воліють впливати силою слова, ораторським мистецтвом, особистим прикладом поведінки. лідерів-віддають перевагу роботі з кадрами, вони використовують можливості організації для посилення свого впливу. Лідери-теоретики впливають силою інтелекту. Є лідери, в яких чітко можна виділити сферу поведінкової переваги, але є і такі, де зробити це важко. Так, В.І. Ленін ? лідер, у якого й агітаторське, і організаторське, і теоретичне в лідерстві було виражено однаково яскраво.

Цікавою є класифікація, запропонована С. Хуком. Критерієм класифікації С. Хук зробив ступінь впливу лідерів на події і здатність ними керувати. На цій підставі він поділяє усіх лідерів на дві нерівні групи. У першу ввійшли лідери, здатні прекрасно орієнтуватися в ситуації і використовувати її. Це евентуальні (лат. eventus ? випадок) лідери, лідери, що використовують події. І друга, невелика група лідерів, здатних самостійно творити події, робити історію по-своєму, тобто лідер, що робить подію. Ці лідери круто змінюють історичний процес. У першу чергу С. Хук називає в цій групі В. І. Леніна і Наполеона.

Варіант, запропонований М. Вебером, базується на ідеальних типах держави. На цій основі виділяються й ідеальні типи лідерства: традиційний лідер, лідер харизматичний і лідер раціонального типу. Традиційне лідерство засноване на звичаї, який затвердився у традиційній нормі. Так, старший син монарха після його смерті сам стає монархом. Лідерство раціонального типу чи бюрократичне лідерство легітимізується законом. Лідер ? чиновник виступає не як особистість, від якої походить влада, а як виконавець певної державної функції, що символізує собою раціональне управління. Влада харизматичного лідера легітимізована вірою в його особливий дарунок, здібності ефективно вирішувати всі проблеми.

Харизматичний лідер являє собою інтерес для сучасного політичного аналізу. Харизмою володіє багато політичних лідерів. Але XX ст. показало, що лідер з харизматичними якостями може перетворитися у фюрера, напівбожественного вождя, чий образ викликає одночасно страх, любов і захват. Подібний лідер вимагає беззаперечного підпорядкування своїй волі і сам повний внутрішнього переконання, що він один знає спосіб вирішення поставлених завдань.

Сучасні харизматичні вожді породжуються масовими рухами протесту. Вони мають тенденцію до реалізації в умовах плебісцитарної (лат. plebiscitum - рішення народу) демократії. У масових суспільствах, робив висновок М. Вебер, цезаристський елемент невичерпний. Обрані загальним голосуванням народу політичні лідери загальнодержавного масштабу мають колосальну могутність і стоять як би над іншими галузями влади, несучи відповідальність тільки перед народом.

Необхідність у харизматичному лідері, зазвичай, виявляється в період соціальних криз, коли традиційні владні інститути дають збій і не в змозі адекватно реагувати на умови, що змінилися, і приймати нестандартні рішення.

Варіанти класифікації мотивації політичних лідерів

У будь-якій діяльності мотив не тільки підштовхує особистість до вчинку, але і визначає мету і програму дій. Будь-яка діяльність, тим більше така складна, як політична, є полімотивованою. Ми маємо потребу в розумінні мотивів політичних лідерів, щоб побачити, як і в який бік, вони здатні змінити хід подій. Ми повинні зуміти розкласти мотивацію особистості на складові елементи і показати, як по-різному вони поєднуються в різних випадках і впливають на ситуацію, вплітаючись, таким чином, у горезвісний контекст обставин.

Існує безліч різних особистісних потреб, що так чи інакше пов'язані з "професійною" діяльністю діючих осіб політичної сцени. Сучасні концепції психології лідерства особливо відзначають деякі з цих потреб. Так, М.Г. Херманн як мотиви лідера виділяє:

- мотив влади і компенсації неусвідомленого психічного дискомфорту;

- переконання лідера і його прагнення вирішити якусь політичну проблему (наприклад, вивести країну з кризи);

- почуття обов'язку;

- потребу у схваленні і повазі з боку інших людей, у статусі і визнанні;

- вимоги (виклик), які пред'являє до лідера займане ним становище.

На підставі досліджень у Франції, США, країнах Латинської Америки вчені Дж. Пейн і О. Вошинскі описують п'ять різних спонукальних мотивів, що рухають політиками:

- обожнювання;

- статус;

- політична програма;

- обов'язок;

- гра.

Неважко помітити, що як би не класифікували мотиви лідерства, усі вони, як правило, не є взаємовиключними, і цілком можуть поєднуватися в психології тієї ж самої людини.

Тема 12. Політична свідомість та ідеологія

Політична свідомість виникла в античності як відповідь на реальну потребу в осмисленні таких нових явищ, як держава і державна влада, що уперше виникли з розколом суспільства на антагоністичні класи. У політичній свідомості суспільства відбивається розуміння того співвідношення, що встановлюється між безпосередньою практичною діяльністю людей з одного боку, а з іншого ? соціально-регламентованими умовами, в яких ця діяльність протікає.

У зв'язку з тим, що суспільний поділ праці веде до виникнення класів, а значить, і до різких розходжень в умовах їхнього життя і діяльності, з'являється необхідність підтримувати сформовану класову структуру через державну владу, що найчастіше, природно, виражає інтереси панівного класу. Таким чином, політична свідомість є відображенням виробничо-економічних і суспільних відносин класів у їхньому сукупному ставленні до державної влади.

Політична свідомість ? одна з центральних категорій політології, що входить у систему її понятійних координат і позначає сприйняття суб'єктом тієї частини навколишньої його дійсності, що пов'язана з політикою і в який включений він сам, а також пов'язані з нею дії і стани. У змістовному відношенні більшість дослідників розглядає політичну свідомість як багатогранне, неоднорідне, "пульсуюче", внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, що в узагальненій формі відображає ступінь знайомства суб'єкта з політикою і раціонального до неї ставлення.

У гносеологічному плані політична свідомість тісно пов'язана з іншими основними політологічними поняттями і категоріями: з політичною культурою ? генетично політична свідомість є її похідною, вищим рівнем і одночасно, у розвинутих формах політичної культури, її стрижневим компонентом; з політичною поведінкою ? політична свідомість виступає як раціональна основа суб'єктивних механізмів такої поведінки; з політичною системою суспільства ? політична свідомість являє собою її суб'єктивний фундамент, людську основу та ін.

Політична свідомість навіть у рамках політології відноситься до числа міждисциплінарних, комплексних категорій, з різних точок зору досліджуваних різними напрямками усередині політичної думки.

Політична соціологія виділяє в політичній свідомості інші, насамперед, ідеологічний і масовий рівні, і зосереджує увагу на розкритті змістовних характеристик демократичного, консервативного, ліберального, реформістського, революційного, тоталітарного, авторитарного й іншого типів політичної свідомості, трактуючи її, насамперед, як сукупність, з одного боку, установок і стереотипів, що сформувалися поза сферою політичної свідомості, і, з іншого боку, висновків, отриманих у результаті самостійного аналізу індивідом чи групою соціально-політичної діяльності, виділяючи як особливі фактори ідеологічні компоненти політичної свідомості, що значно вплинули на неї.

Цілісне, власне політологічне вивчення політичної свідомості, в першу чергу, включає дослідження її суб'єктів -носіїв, динаміки розвитку політичної свідомості й її основних функціональних форм. З погляду суб'єкта політичної свідомості у світовій політології виділяється:

1) масова політична свідомість;

2) групова політична свідомість;

3) індивідуальна політична свідомість.

У першому вимірі політична свідомість визначається як масова свідомість суспільства з питань, що мають актуальний політичний зміст і мають політичні наслідки. У цьому сенсі політична свідомість ? особливий, політизований сегмент масової свідомості.

Структурно масова політична свідомість включає статичні (по типу цінностей і "загальних орієнтацій") і динамічні (по типу масових настроїв) компоненти. У конкретному вираженні ? це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему з метою їх реалізації; по-друге, соціально-політичні цінності, які лежать в основі ідеологічного вибору (справедливість, демократичність, рівність, стабільність, порядок і т.д.); по-третє, швидко мінливі думки і настрої, пов'язані з оцінками поточного положення, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій і т.д.

Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства й обумовлює найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки. Найбільш розповсюджений спосіб виявлення масової політичної свідомості ? дослідження громадської думки з політичних питань.

Динаміка і характеристики різних етапів розвитку політичної свідомості звичайно досліджуються на всіх доступних рівнях ? масовому, груповому й індивідуальному, що дозволяє досить надійно прогнозувати й оцінювати ймовірність конкретних варіантів модифікації політичних систем у досліджуваних суспільствах. У цілому, одним із ключових у даному контексті є питання про зв'язок політичної свідомості з функціонуванням політичної системи.

Основними формами існування політичної свідомості є політична психологія й ідеологія.

Політична психологія ? це сукупність духовних утворень, які містять емоційно-чуттєві відчуття й уявлення людей про політичні явища і які формуються в процесі власної політичної поведінки і безпосереднього спілкування людей з інститутами влади. Політична психологія опосередковує усі форми і різновиди політичних взаємодій і тому присутня на усіх етапах політичного процесу. Таким чином, політична психологія є універсальним духовним фактором, який впливає на політичну поведінку людей та інститути влади. Непереборність політичної психології як форми існування політичної свідомості робить її своєрідним універсальним вимірювачем усієї політики в цілому. Серед форм політичної свідомості особливу і зростаючу роль відіграє політична ідеологія. Ідеологія ? система поглядів і ідей, в яких виражається відношення до тієї чи іншої дійсності; погляди, інтереси, цілі, наміри, умонастрої людей, класів, партій, суб'єктів політики і влади тих чи інших епох, поколінь, суспільних рухів, мистецтва, літератури і т.д., аж до світогляду, умонастроїв і життєвих позицій носіїв тієї чи іншої ідеології. Термін "ідеологія" з'явився майже двісті років тому. Уперше його ввів у науковий обіг на початку XIX ст. французький філософ Дестют де Трасі у своїй праці "Елементи ідеології", який прагнув знайти у світосприйманні і явищах свідомості основи етики, моралі, політики ? їх логічне і психологічне обґрунтування. Стійкі, позачасові, універсальні форми ідеології, її властивість виражати реальні чи ілюзорні, удавані або придумані ситуації й інтереси стали основою розвитку самої ідеології і її відносин з неідеологічними системами і насамперед ? політикою.

Ідеологічні плини, боротьба між ними ? найдавніше явище, як і боротьба політичних угруповань, партій, поглядів і т.п. Новим явищем стало поступове формування, починаючи з XVIII ст. великих політико-ідеологічних плинів, що неодноразово оформлялися в політичні партії і вчення, активно конфронтуючі один до одного.

Ідеологія може бути інституційно оформленою у відповідних політичних (і неполітичних) угрупованнях, союзах, партіях, рухах. Найважливішою функцією політичної ідеології є легітимація влади певних політичних сил і режимів. Контрідеології також виконують цю функцію, тому що вони легітимізують право на державну владу опозиційних сил.

Ідеологія виконує мобілізуючу й інтеграційну функції, поєднує людей у соціальне ціле. Вона піднімає, спрямовує соціальні шари і класи на певні дії, надихає на боротьбу за свої інтереси. Ідейна єдність згуртовує людей, формує політичне співтовариство, сприяє виникненню почуття "колективного "ми".

Ідеологія виконує також критичну функцію. Вона має критичний заряд осмислення дійсності і повалення інших ідеологічних кумирів.

Конструктивна функція політичної ідеології виявляється найбільш чіткою при прийнятті політичної програми дій, що реалізується на практиці. Конструктивна функція може виявлятися й опосередковано, коли політичні ідеали мотивують дії окремих індивідів, соціальних груп, надихають їх на активну участь у політичному процесі.

Політична ідеологія виконує нормативну функцію. У ній фіксується певний політико-ідеологічний імператив, з яким звіряються практичні проекти, містяться політичні орієнтири-норми, яких варто дотримуватися. У перехідні періоди реформ, революцій нормативний компонент несе особливе навантаження.

Ідеологічний простір завжди плюралістичний. У суспільстві одночасно існують найрізноманітніші ідеологічні теорії. Функціонуючи, вони взаємодоповнюють один одного, створюючи єдину ідеологічну систему. Навіть за тоталітарних режимів, де існує державна ідеологія, що поглинає майже цілком духовне життя суспільства, функціонують контрідеології. Заборонені, гнані контрідеології все-таки кидають виклик даному стану.

Основні сучасні ідеології ? лібералізм, соціалізм, націоналізм ? виникли за умов становлення і розвитку західноєвропейської цивілізації. Ці ідеології відбивали реальні і різноманітні конфлікти епохи буржуазного розвитку. В них знайшло максимальне вираження розуміння проблем сучасного суспільства основними соціальними шарами і класами, і саме в цих ідеологіях соціальні групи віднайшли ясну самосвідомість.

Таким чином, найбільш загальною категорією, що характеризує суб'єктивну сторону політики, є політична свідомість. Основними формами існування політичної свідомості є політична ідеологія і психологія. Серед них особливу і зростаючу роль відіграє політична ідеологія.

Усвідомлення в сучасному світі глобальних загроз відбувається в процесі становлення планетарного політичного мислення. Стратегічні довгострокові інтереси людства вимагають урахування планетарної парадигми розвитку і включення положень, які випливають з неї, в основу політичної ідеології сучасного світу. Це особливо важливо, оскільки формування подібною парадигмою ідей реалістичного планетарного радикального гуманізму можуть сприяти розширенню політичних інтегративних процесів.

Суспільство, оскільки воно завжди ставить перед собою певні цілі, безупинно повинна містити в собі три механізми: консервативний (стабілізуючий, зберігаючий), оперативний (рушійний, оновлюючий) і демпферний (урівноважуючий, стягуючий). Саме оптимальне поєднання цих механізмів і може надати гарантії для запобігання зіткнення полярних сил в Україні й у світі, не допустити прийняття екстремістських рішень, здійснення авантюристичних дій. І хоча сьогодення і дає привід для сарказму, перспективною в політичному плані силою може стати лише та, котра вчасно виявить готовність до широкої взаємодії зі своїми політичними опонентами, затвердить активну лінію у проведенні політики громадянського миру і національної згоди в країні. Це застава дійсно міцної основи під новим суспільним порядком, тієї міри суспільної єдності, того ступеня суспільної підтримки, без якого і нічого думати про успіх реформ у країні.

Усі сучасні політичні ідеології, відображаючи конфлікти соціального буття, знаходяться у постійному розвитку. Ідеології набувають нових історичних форм, запозичаючи один у одного ціннісні орієнтири, що краще виконують роль мобілізації, організації певних соціальних шарів, спрямовують їхню соціальну дію. Так, лібералізм стає "соціалістичнішим", а соціалізм ? "лібералістичнішим". Консерватизм засвоює цінності лібералізму. Сучасні ідеології ніби відступають від однобічного бачення світу, рухаються за шляхом взаємопроникнення і взаємодоповнення. Однак це поки що не приводить до втрати їхньої самоідентичності. В ідеологіях відбивається і соціальний інтерес, і пошук більш реалістичних і ефективних програм суспільного розвитку. Конкуренція сил, які претендують на владу, як і конкуренція ідеологій, ? елемент владних відносин, це мотор політичного розвитку, одна з гарантій його демократичних тенденцій.

Тема 13. Сучасні політичні течії

Соціал-демократія ? впливова сила в робочому і демократичному русі багатьох країн. У даний час у світі нараховується більше 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів понад 17 млн. Найбільш впливові позиції соціал-демократи мають в країнах розвинутого капіталізму, насамперед у Західній Європі, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. Наприкінці 70-х ? початку 80-х рр. XX ст. виник новий центр соціал-демократії у Латинській Америці. У 1989 -1990 рр. соціал-демократичні партії з'явилися в країнах Східної Європи і в Радянському Союзі.

Позиції, роль, діяльність С-д. партій у різних країнах часом мають істотні відмінності. Але їх основні ідеологічні і політичні установки, соціальна база, організаційні принципи, форми і методи діяльності багато в чому збігаються. Тому значна більшість цих партій входить у Соцінтерн і підтримує його рішення. Соціал-демократичні партії виникли наприкінці XIX ? на початку XX ст. як партії робітничого класу. Дотепер соціальний склад і характер цих партій значно змінився. Це пов'язано з динамікою соціальної структури суспільства, еволюцією ідеологічних і політичних позицій соціал-демократичних партій, прагненням їхніх лідерів перебороти вузький класовий характер цих партій і перетворити їх у партії всіх трудящих і навіть усього народу. Тому нині в ці партії підтримують не тільки робітники, але і службовці, селяни, інженерно-технічні працівники, представники творчої інтелігенції, чиновники держапарату, дрібні власники, студенти, пенсіонери й ін.

Широка соціальна база соціал-демократії є джерелом сили і впливу цих партій, тому що дозволяє їм мати зв'язки з різними верствами населення. Але разом з тим це і джерело труднощів і протиріч у них, оскільки позиції й інтереси різних соціальних прошарків дещо різняться. Унаслідок цього програмні документи, політичні заяви і передвиборні платформи соціал-демократів мають, як правило, компромісний характер, вони часом розпливчасті, суперечливі.

Організаційні принципи соціал-демократичніх партій характеризуються внутріпартійною демократією, свободою дискусій, автономією парторганізацій, існуванням фракцій, висуванням альтернативних проектів, терпимістю до інакомислення. Такі принципи можуть створювати для партій серйозні труднощі і проблеми, породжувати протиріччя, боротьбу різних течій, утруднюють прийняття і виконання рішень, роблять їх діяльність недостатньо ефективною. Але, з іншого боку, такі принципи є джерелом сили цих партій: вони створюють атмосферу творчих дискусій, відкритого зіставлення різних точок зору, пошуку найкращих рішень, стимулюють ініціативу й активність членів партії і первинних парторганізацій, забезпечують великі гарантії для прийняття зважених рішень, сприяють кращій адаптації до умов, що змінюються, дозволяють людям, які дотримуються різних поглядів, успішно працювати в рамках однієї партії.

Ідеологічною основою соціал-демократії є доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого проголошуються свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Вирішальною умовою утвердження соціалізму і самою його суттю соціал-демократи вважають здійснення справжньої демократії у всіх сферах життя суспільства ? політичній, економічній і соціальній.

Політична демократія повинна забезпечити усі права і свободи громадян, гарантувати існування парламентської системи, загального виборчого права, багатопартійності, права на опозицію, верховенство закону, реальної участі громадян в управлінні суспільними справами. Економічна демократія, вважають соціал-демократи, покликана забезпечити створення такої економічної системи, яка б гарантувала використання всіх багатств в інтересах усього суспільства, утвердження контролю суспільства над економікою, різноманіття форм власності, що визначає роль ринку й активну участь держави в розвитку економіки, різні форми участі трудящих в управлінні виробництвом як на підприємствах, так і в рамках усього суспільства.

Кінцева мета, що проголошується прихильниками цієї течії, полягає у досягненні соціальної демократії, тобто в забезпеченні всіх соціальних прав трудящих (право на працю, освіту, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечення), у ліквідації усіх форм пригнічення, дискримінації, експлуатації людини людиною, в гарантії всіх умов для вільного розвитку кожної особистості як умови вільного розвитку всього суспільства.

Мета демократичного соціалізму, підкреслюють соціал-демократичні партії, повинна досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства за допомогою реформ, класового співробітництва, у рамках і за підтримкою демократичної держави, що утвердились у країнах Заходу. Соціал-демократія відкидає насильницькі методи диктатури і беззаконня для досягнення цілей соціалізму.

Оцінюючи підсумки діяльності соціал-демократичних партій у післявоєнні десятиліття, слід зазначити два основних моменти

З одного боку, очевидно, що соціал-демократія ніде не змогла здійснити свій ідеал демократичного соціалізму, хоча в багатьох країнах вона чимало років була при владі (Австрія, Англія, ФРН, Франція, Швеція, Норвегія, Фінляндія і т. ін.). Більше того, нерідко соціал-демократичні партії, їх лідери йшли на такі поступки буржуазії і великому капіталу, які суперечили корінним інтересам трудящих, самій концепції демократичного соціалізму.

З другого, було б неправильно представляти соціал-демократію у вигляді такого руху, що відображає і захищає інтереси буржуазії, виступає за капіталізм. Об'єктивна оцінка діяльності свідчить про те, що, насамперед, вони захищали інтереси трудящих. Не можна відкидати їх значний внесок у захист демократичних прав трудящих, становлення держави, добробуту, поліпшення матеріального становища трудящих, просування країн за шляхом соціального прогресу, утвердження загального миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Заходом і Сходом, у вирішення проблем "третього світу".

У фокусі уваги соціал-демократії також питання модернізації виробництва з метою підвищення його ефективності і вирішення проблем зайнятості. Значне місце вона приділяє проблемі державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів.

Визнаючи вирішальну роль ринку і конкуренції, як регулятора виробництва і підвищення його ефективності, соціал-демократія разом з тим підкреслює, що ринок сам по собі не може вирішити багатьох соціальних проблем, ці проблеми повинна вирішувати держава; визнає, що небезпечним є посилення втручання держави в сферу економіки і приватне життя громадян, але в той же час виступає на захист державного добробуту; вважає за необхідне доповнити зусилля держави в соціальній сфері самостійними солідарними діями самих трудящих.

З огляду на значні зрушення в соціальній структурі суспільства, соціал-демократи більше уваги приділяють новим групам робітників, пов'язаним з передовими галузями виробництва, і трудящим, зайнятим у сфері послуг. Вони вважають справедливими вимоги масових рухів (рухів за мир, збереження навколишнього середовища, рухів жінок, молоді й ін.) і включають багато з них у свої програми, налагоджують діалог і співробітництво.

Велику увагу соціал-демократичні партії і Соцінтерн приділяють проблемам міжнародних відносин, найважливішим глобальним проблемам. Вони ясно усвідомлюють, що ніякий прогрес неможливий без забезпечення загального миру і роззброювання. Тому вони послідовно виступають за ослаблення міжнародної напруги, поліпшення відносин між країнами Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, за вирішення мирними засобами регіональних проблем, за підтримку ідеї взаємної безпеки, "європейського дому" та ін. Не всі практичні дії соціал-демократичних партій і урядів відповідають їх деклараціям і рішенням Соцінтерну. Але безперечно те, що в даний час соціал-демократія у цілому виступає як важливий фактор миру на Землі.

Багато уваги в останні роки соціал-демократи приділяють проблемам країн "третього світу". Вони визнають тяжке становище цих країн і необхідність надання їм термінової допомоги для подолання відсталості, бідності, величезної заборгованості, послідовно підтримують вимоги про встановлення нового світового економічного порядку, вважають, що такий курс не тільки відповідає інтересам цих країн, але і довгостроковим інтересам усього людства. Усе це свідчить про здатність соціал-демократів усвідомити реалії часу і внести свій внесок у теоретичну розробку і практичне здійснення різних програм, спрямованих на вирішення складних проблем, з якими зіштовхнулися окремі країни і все людство.

Лібералізм ? у широкому значенні ? це інтелектуальна і моральна установка на таку організацію громадського життя, яка побудована на визнанні політичних і економічних прав індивіда в границях, обмежених дією законів, які розуміються як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих людей. У цьому значенні лібералізм став домінуючим типом політичної культури Заходу. Він втілився у структурних характеристиках і принципах функціонування найважливіших політичних інститутів і одержав специфічні прояви в основних ідейно-політичних течіях сучасного Заходу ? від консерватизму до соціал-демократії.

У більш вузькому значенні лібералізм ? ідеологія і політика ліберальних партій, у цілому орієнтованих на збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції при мінімально необхідній регулюючій ролі держави, помірний соціальний реформізм, забезпечення міжнародної безпеки і розвиток інтеграційних процесів.

Ідейно-моральне ядро "класичного" лібералізм утворили наступні положення:

1) абсолютна цінність людської особистості і споконвічна ("від народження") рівність усіх людей;

2) автономія індивідуальної волі;

3) сутнісна раціональність і доброчесність людини;

4) існування певних невідчужуваних прав людини, таких, як право на життя, свободу, власність;

5) державотворення на основі загального консенсусу і з єдиною метою зберегти і захистити природні права людини;

6) договірний характер відносин між державою й індивідом;

7) верховенство закону як інструмента соціального контролю і "свобода в законі" як право і можливість "жити відповідно до постійного закону, загальним для кожного в цьому суспільстві і не бути залежним від непостійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини..." (Локк);

8) обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

9) захищеність насамперед, від державного втручання у приватне життя людини і свободу її дій (в рамках закону) у всіх сферах громадського життя;

10) існування вищих істин розуму, доступних зусиллям думки індивіда, що повинні відігравати роль орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

Лібералізм - це, насамперед, представлення про самодостатність особистості і її прихильність до свободи, якв є цінністю самою по собі. Але специфіку лібералізм складає не сам по собі дух свободи, а розробка інституціонально-правових умов її забезпечення. Комплекс цих умов утворює систему конституціоналізму, що дозволяє в принципі вирішити діллему: закони творяться самими людьми (править народ); немає нічого вище закону, вище закону ? закон.

Система конституціоналізму спирається на правила і процедуру представництва і містить у собі:

а) обмеження діяльності законодавців, по-перше, строго регламентованою процедурою законотворчості, по-друге, установленням визначених її меж, для того щоб вона не могла порушувати основні права і свободу громадян;

б) механізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системі верховенства і правління закону. Ці механізми являють собою "стримування і противаги" у взаєминах законодавчої, виконавчої і судової влади. При цьому суть незалежності судової влади полягає в тому, що вона незалежна від політики, а не в тому, що вона ? особлива структура і спосіб "роблення" політики.

Приватна власність має значення як гарантія самостійності і достоїнства індивіда, а не як самозростаючий і самокоштовний капітал, що підкоряє собі людину.

Ринок важливий як спосіб розосередження влади, перш за все попередження злиття її економічних і політичних форм. Він ще не став тією могутньою силою, що підкоряє собі і культуру, і мораль. У XIX ст. ідеологія, що з'явилася після промислової революції, вільної конкуренції і нагромадження, була не новою формою лібералізму, а специфічним явищем, що мав на неї значний вплив. Цей вплив (не тільки теорії, але і практики "манчестерського" капіталізму) проявився в тому, що в останній третині XIX ст. починає складатися новий тип лібералізм ? неолібералізм чи "соціальний" лібералізм (Дж. Хобсон, Т. Грін, Л. Хобхауз).

Для нього характерні орієнтація на соціальний реформізм, прагнення примирити рівність і свободу, акцент на етиці суспільства і специфічному соціальному благі, усвідомлення того, що ліберальний ідеал свободи людини не тільки не заперечує, але припускає заходи для захисту індивіда від обставин, протидіяти яким він неспроможний.

У період після другої світової війни, який проходив під знаком ідеології технораціоналізму й економічного росту (прийнятої і видаваної за неідеологію, за "кінець ідеології"), склався той ліберально-консервативний консенсус, у рамках якого лібералізм втрачає багато своїх змістовних відмінностей. Він приймає емпіричну і прагматичну орієнтацію, прагне ототожнити себе з наукою як такою і курсом адаптації і прогресу.

Суть ліберального світогляду, як відзначав Б. Рассел, полягає вже "не в тому, які думки висловлюються, але в тому, як вони виражаються: терпимо, відкрито до нової аргументації... Науковий світогляд є інтелектуальний еквівалент того, що в практичній сфері зветься лібералізмом".

Руйнування ліберально-консервативного консенсусу в 70-80 рр., корінна зміна соціально-економічного ландшафту західних суспільств, викликана новітньою фазою технологічної революції, загострення глобальних проблем, вихід на арену нових суспільно-політичних формувань (насамперед, нових соціальних рухів), в останні роки крах тоталітарних режимів на сході Європи ? усе це поставило лібералізм перед необхідністю глибокого оновлення і трансформації.

Консерватизм у політиці можна трактувати як:

1) політичну філософію, орієнтовану на захист традиційних підвалингромадського життя, непорушних цінностей, заперечення революційних змін, недовіри до народних рухів; у цьому плані він оформився в XVIII ст. і пов'язаний з іменами 3. Берка, Ж. де Местра й ін. апологетів монархізму;

2) умонастрій, властивий як досить широким суспільним групам, оформленим політичним силам, так і окремим індивідам; він характеризується прихильністю традиціям, стабільності, упорядкованості, відкидає революційні настрої та з сумнівами оцінює реформістські імпульси, супроводжуючись найчастіше поглибленою релігійністю; такий умонастрій вважає принципово недосяжними (або гріховними) цілі встановлення розумного соціального порядку по заздалегідь наміченому плану; схиляється до визнання необхідності "органічної" будови суспільства (якому властиві керуюча "голова! і виконуючі "руки" і "ноги" і т. п.) і його "природного" розвитку;

3) на рівні політичної практики ? програмний курс консервативної партії у Великобританії, голлістської у Франції, християнсько-демократичні партії в інших країнах континентальної Європи, народжуваних партій схожої орієнтації в країнах колишньої соціалістичної системи. Що стосується США, то консервативне крило є і в республіканській, і в демократичній партіях, за традицією консерватизм вважається органічно властивим першій.

Консерватизм загальнополітичною мовою ? переконання і заходи для зміцнення підвалин існуючого соціального життя, стабільних державних порядків, збереження загальноприйнятих моральних звичаїв і моральних норм, підтримка авторитету і традиції.

Звідси правомірно виділяти консервативне крило в реформістських і навіть революційних партіях і рухах, у той час, як у власне консервативних партіях можуть існувати радикальні програми, що зламують устояні зразки соціального життя.

Консерватори віддають перевагу не рівності, а свободі; на їхню думку, освіта, перш ніж розкріпачити людину, повинна його дисциплінувати. Вони недарма люблять уживати такі поняття, як "трагедія історії" і "неадекватність політики", звеличують людську розсудливість і упорядкованість суспільства. Дослідники виділяють три різновиди консервативної ідеології: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм.

Перший ставить акцент на необхідності збереження соціальних підвалин і дотримання моральний традицій, властивому класичному ринковому капіталізму, у чомусь і феодалізму, з акцентом на визнанні закону і порядку "старих добрих часів". Її масовою базою в США були рухи правих євангелістів, які превалювали, а часто і визначали духовну атмосферу США на всьому протязі історії країни.

Вульгаризованим вираженням традиціоналізму можна вважати рух нових релігійних правих у США в 70-80 рр., який, зосередивши увагу (в основному телеаудиторії) на таких морально-релігійних проблемах, як заборона аборту, вимога навчати молитвам у школах і боротися з дарвінізмом, зміцнювати традиційні моральні цінності, фактично забезпечували політичну лінію правого республіканізму, балансуючи на "стіні відділення" церкви і держави, а то і руйнуючи її. Традиціоналізм ? це консерватизм в основному на рівні почуттів і відрежисованих політичних ініціатив, гри на масових настроях. Яскравих політичних мислителів у його рамках і в США, і в Європі практично немає.

Другий різновид консерватизму як політичної теорії (філософії) ? лібертаризм як крайня прихильність ідеям необмеженої волі індивіда. Його натхненники ? Ф. Хайєк з його трактуванням колективізму як шляху до рабства; Дж. Роулс, що заперечував утилітарні теорії політичних зобов'язань і соціального порядку і ратував за перегляд суспільного договору з метою збереження "природних" прав індивіда; Р. Позик з його трактуванням невід'ємності цих прав і абсолютності приватної власності як ефективного бар'єра проти загального розподільництва.

Права індивіда переважають над інтересами колективу; державне втручання в економіку неприпустиме, тому що воно розділяє основні цінності вільного суспільства; держава загального благоденства є усього лише варіантом соціалізму ? такі основні положення даного різновиду консерватизму. Лібертаризм підсилив свої позиції у кінці 70-х рр. з настанням "тетчеризму" і "рейганізму", однак спроби представити цінності "класичного" манчестеризму XIX ст. з (його гаслами "кожний за себе") як такі, що відповідають завданням кінця XX ст. неспроможні.

Третій різновид ? неоконсерватизм ? найбільш цікава (не тільки в рамках консерватизму) соціально-філософська і політологічна течія. Неоконсерватизм значно зблизився з неолібералізмом по ряду найважливіших політичних і соціальних питань, чому чимало сприяла і зміна самого лібералізму (що трансформувався в неолібералізм). Неоконсерватизм сприйняв від нього ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики і соціальних відносин, значною мірою відійшов від елітарних і аристократичних поглядів на владу, порядок і традиції, став ближчим до сучасних громадських організацій і т.д.

Неоконсерватизм рішуче виступив проти державного капіталізму, соціал-демократичної політики усуспільнення і націоналізації, передачі частини промисловості корпораціям і т. ін. Центральний аргумент неоконсервативної економічної політики ? нерентабельність "соціалістичних" методів у промисловості. Попутно неоконсервативна політична хвиля на тій же основі підвищення ефективності економіки, зниження державних витрат, відмови від соціальної опіки звела нанівець ряд заходів, якими ліберальні і соціал-демократичні уряди прагнули лібералізувати соціальну політику.

Ідеологія самостійності розвинутої особистості, здатної відповідати за себе, домагатися успіху, не покладаючись на протекцію кого б то не було, вироблена класичним лібералізмом і індивідуалізмом, своєрідно трансформована сучасним консерватизмом у звуження демократичних соціальних гарантій.

Тема 14. Міжнародні відносини

Поняття міжнародних відносин

З глибокої давнини дотепер міжнародні відносини займають найважливіше місце в політичному житті людини. Політичні мислителі різних часів і народів, а також політики вели і дотепер ведуть постійні пошуки шляхів створення на Землі "вічного миру", "загальноєвропейського дому", "єдиного світового уряду" і т. ін. Сьогодні світовий порядок залежить від взаємин і взаємодії понад 200 держав, що знаходяться на різних етапах історичного, економічного, політичного і культурного розвитку. У відносинах між ними встановлюються різні взаємозв'язки, виникають проблеми, протиріччя. Вони складають особливу сферу політики ? міжнародні відносини.

У сучасній науковій літературі проводиться розходження між поняттям "зовнішня політика" і "міжнародні відносини". Останні розглядаються як більш широке поняття, що містить у собі політичні й інші зв'язки між суб'єктами міжнародних відносин.

Міжнародні відносини ? це сукупність політичних, економічних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, культурних і інших зв'язків і відносин між суб'єктами міжнародних відносин. Це самостійна область суспільних відносин, цілісна система взаємодії на світовій арені. Вона зумовлена соціально-економічною природою, інтересами і цілями учасників міжнародних відносин.

Незалежні держави не розвиваються у вакуумі, вони взаємодіють одна з іншою і виступають суб'єктами політики більш високого рівня ? світової політики, тобто держави діють у сфері міжнародних відносин.

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного центрального ядра влади і керування. Вони будуються на принципі поліцентризму і поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси і суб'єктивні фактори.

Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому зіштовхуються і взаємодіють на різному рівні (глобальному, регіональному, багатобічному і двосторонньому) різні сили: державні, військові, економічні, політичні, суспільні й інтелектуальні.

Усі міжнародні відносини можна підрозділити на два основних типи: відносини суперництва і відносини співробітництва.

Міжнародна чи світова політика є ядром міжнародних відносин.

Світовою політикою називають процеси вироблення, прийняття і реалізації рішень, що торкаються життя світового співтовариства.

У сучасній світовій політиці діє величезна кількість різних учасників. Але дотепер переважним залишається погляд, що основними суб'єктами світової політики є держави і групи (союзи) держав.

Однак сьогодні позначилася об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Усе більш важливими суб'єктами в міжнародних відносинах стають міжнародні організації.

Суб'єктами міжнародних відносин є, у першу чергу, держави. Вони визначають розвиток усіх форм міжнародних відносин, однак у сучасних умовах усе більший вплив здобувають різні міждержавні і міжнародні організації, такі як двосторонні і багатосторонні коаліції, економічні і військово-політичні союзи (блоки), регіональні організації, міжнародні організації.

Держава виступає на перший план у системі міжнародних відносин у силу того, що це єдиний суб'єкт, який має суверенітет. Це означає, що даний суб'єкт не визнає щодо себе ніякої іншої влади, крім власної, ніяких зобов'язань, крім тих, котрі взяв на себе добровільно чи під впливом особливих обставин. Держава володіє на своїй території всією повнотою політичної влади. Звідси випливає головна особливість міжнародних відносин ? відсутність у них єдиного центрального ядра влади і управління. Вони будуються на принципі поліцентризму і поліієрархіі, тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси і суб'єктивні фактори.

У системі міжнародних відносин міждержавні відносини мають першорядне значення, однак слід зазначити, що в сучасному світі позначилася об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Усе більш важливими суб'єктами в міжнародних відносинах є міждержавні об'єднання. Вони створюються для реалізації певних цілей держав-учасників, найчастіше для реалізації якого-небудь загального інтересу. У таких об'єднаннях може скластися ситуація, коли чийсь інтерес переважає, лідирує, а союзники обіцяють свою підтримку лідеру в обмін або на заступництво, або в розрахунку на його підтримку в здійсненні власних цілей.

Сучасні міжнародні відносини мають ще одну очевидну особливість ? це їхня протилежна спрямованість. Що це означає?

З одного боку розширюється і міцніє міжнародне співробітництво на основі врахування взаємних інтересів і загальних для всього людства проблем. З іншого боку, продовжує розширюватися й удосконалюватися система засобів насильства і зброї масового знищення. Розвиток світових господарських зв'язків, засобів масової інформації, науково-технічна революція, взаємовплив культур приводять до необхідності інтеграції, роблять неминучими пошуки погоджених рішень у зв'язку з наявністю загрози людству з боку екологічних, демографічних проблем, а також у зв'язку з розвитком засобів масового знищення.

Складність міждержавних відносин у політичній сфері, потреба регулювати господарське життя привели до розширення взаємозв'язку між державами і створенню міжнародних організацій.

Як суб'єкти міжнародних відносин міжнародні організації ? більш складні структури, ніж міждержавні, вони можуть бути міжурядовими і неурядовими, а також змішаного типу, куди входять і урядові структури, і громадські організації, і навіть індивідуальні члени. Як суб'єкти міжнародних відносин міжнародні організації можуть вступати до міждержавних відносин від свого власного імені, і в той же час від імені всіх держав, що входять у них. Число міжнародних організацій постійно зростає. Якщо на початку XX ст. існувало 20 міжурядових і близько 200 неурядових організацій, то в даний час їх відповідно близько 300 і понад 2500.

Діяльність міжнародних організацій носить багатобічний характер. У сучасних умовах до сфери їхньої діяльності можна віднести проблеми війни і миру, захисту природного середовища, проблеми народонаселення і ресурсів, тобто життєзабезпечення людства, проблему подолання розриву між економічно розвинутими і відсталими країнами і багато інших проблем.

Міжнародні організації мають постійні органи управління з певною компетенцією, повноваженнями і функціями. Вони, як правило, створюються на основі багатобічного договору чи спеціальних угод, де певні цілі, повноваження, функції, структура й обов'язки членів організацій. Крім того, діяльність таких організацій має конституційний характер, тобто їхні учасники беруть на себе зобов'язання, закріплені в нормах міжнародного права.

У сучасному світі міжнародне право - невід'ємна частина міжнародних відносин. Це система договірних, юридично закріплених норм і принципів, що регулюють відносини між державами й іншими учасниками (суб'єктами) міжнародних відносин. Дотримання міжнародного права забезпечується індивідуальними чи колективними мірами держав у межах і формах, встановлених у міжнародному праві, іншими словами, міжнародне право фактично визначає реальний механізм взаємодії і діяльності міжнародних організацій.

Першою міжнародною організацією був Всесвітній поштовий союз (ВПС), який виник у 1875 р. і в даний час веде свою роботу в Брюсселі, випускає щорічники з переліками всіх міжнародних організацій. Міжнародні організації охоплюють різні аспекти міжнародних відносин. Вони створюються в економічній, політичній, культурній, національній областях, мають певні особливості і специфіку. Як приклади різних міжнародних організацій можна навести:

- регіональні організації, такі як Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок), Карибське Співтовариство, Ліга Арабських Держав (ЛАГ), Організація Ісламська Конференція (ОІК) і т.д.;