Короткий курс з політології

Політика є особливого роду діяльність, що регулює відносини членів суспільства, об'єднаних у різні соціальні групи і класи з метою збереження визначеної суспільної структури й організації, а також з метою її подальшого розвитку й удосконалення в інтересах як правлячого класу, так і суспільства в цілому. При визначенні політики можна виділити наступні підходи:

Комунікативно-інтегративний (прихильники якого розуміють політику як результативну-організуючу діяльність).

Інституціональний (прихильники якого розуміють політику як діяльність державно-владних структур).

Соціологічний (прихильники якого розуміють політику як діяльність у сфері міжкласових відносин).

Відзначивши розходження і подібність у розумінні політики (наприклад, усі дослідники сходяться на думці, що політика - діяльність, пов'язана з владою) необхідно дати визначення політики.

Політика - це форма взаємин між класами, соціальними групами, націями, пов'язана прямо чи побічно з проявами влади і діяльністю володарювання, що допускає керування різними процесами громадського життя за допомогою засобів політичної влади і політико-владних структур.

Сутність політики - влада. Політика є діяльність, пов'язана з владою.

Влада ? це здатність здійснити (нав'язати) свою волю.

Існують різні типи і види влади (економічна, адміністративна і т.д.)

Нас цікавить політична влада. Існують різні підходи до розуміння політичної влади.

Можна визначити політичну владу як вплив однієї суспільної групи на іншу за допомогою держави. Дійсно, держава - це основний суб'єкт політичної влади, вона додає владним діям силу закону. Існують і інші суб'єкти політичної влади (партії і т.д.) Поняття "політична влада, таким чином, ширше за змістом, ніж поняття "державна влада". Необхідно уточнити ознаки політичної влади: публічність, інституціональність, легітимність, антропократичність, раціональність, загальність, обов'язковість, опора на насильство і т.д.

Політика пов'язана з організаційно-управлінською діяльністю в суспільстві, тобто так чи інакше, її зміст пов'язаний з керуванням справами суспільства за допомогою засобів політичної влади.

Управління суспільством - це цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому чи її окремі ланки на основі закономірностей її розвитку.

Політичне управління чи керівництво ? це вироблення стратегічних науково обґрунтованих рішень, що стосуються інтересів суспільства і великих соціальних груп у різних сферах життя суспільства.

Управління повинне відповідати принципам оптимальності, ефективності, науковості і т.д.

Демократичний процес прийняття рішень складається з декількох етапів:

1) виникнення і постановка проблеми;

2) обговорення проблеми;

3) виявлення всіх існуючих думок;

4) вибір методу ухвалення рішення;

5) ухвалення рішення.

Суб'єкти політики поділяються на первинні і вторинні. Первинні суб'єкти політики ? це об'єктивно виникаючі спільноти людей зі своїми об'єктивними інтересами ? соціальні спільноти (класи й ін.), соціально-демографічні (молодь, жінки й ін.), етнічні (нації й ін.) і т.д.

Вторинні суб'єкти політики ? це створені для політичної діяльності структури - держава, партії, громадські організації і рухи. Вони створюються первинними суб'єктами і визначаються ними у своїх основних параметрах. Об'єкти політики - усі сфери і сторони життя суспільства, вплив на який з боку політики визначається законом. Структура політики, виділення її структурних складових може здійснюватися на різних підставах. Наприклад, за суб'єктом: президентська, парламентська, урядова політика; за способами здійснення: репресивна і нерепресивна і т. ін. Оптимальним є розрізнення структурних складових за об'єктами, тобто за сферами життя суспільства, на які спрямована політика. І в цьому випадку структура політики містить у собі: економічну, соціальну, національну політику, політику в сфері управління і владних відносин, політику в духовній сфері.

Функції політики:

1. Визначення найближчих (тактичних) і перспективних (стратегічних) цілей і завдань суспільного розвитку.

2. Вироблення методів і засобів вирішення поставлених цілей і завдань. 3. Відповідний підбір і розміщення кадрів.

4. Створення політичної системи.

Розглядаючи політику як відносини колективних соціальних суб'єктів, які мають різні інтереси, слід зазначити, що виразником цих інтересів і волі колективних суб'єктів політики можуть виступати й окремі особистості, й організації, коли вони відображають інтереси певних соціальних спільнот (груп). Причому політика містить у собі далеко не всі ситуації, в яких одні соціальні групи і їхні представники зіштовхуються і взаємодіють з іншими, вона являє собою особливу форму суспільного зв'язку, що захоплює одночасно всі шари, які входять до складу даного суспільства. Ось чому, приміром, відносини між капіталістами і найнятими ними робітниками, між землевласниками й орендарями і т.п. самі по собі не є політичними. Адже вони стосуються тільки тих, хто безпосередньо бере участь у них і в цьому сенсі мають приватний характер, тоді як політичний зв'язок має значення загальне. Поки той чи інший колективний суб'єкт діє в рамках щодо локальних ситуацій і хоче безпосередньо змінити на свою користь її ключові елементи, він залишається ще поза політикою. Учасником же політичного процесу він стає тоді, коли опосередковує вирішення проблем, що стоять перед ним, впливом на суспільство в цілому.

Політика найтіснішим чином взаємозалежна від інших сфер і сторін життя суспільства, що впливають на неї й у свою чергу залежать від неї. Визначальним є вплив на політику з боку економіки і соціальної сфери.

Політика ? сфера, породжена матеріально-виробничою, економічною основою суспільства: економічні інтереси, у кінцевому рахунку, виступають як соціальні причини політичних дій. Однак політика не просто відображає все наявне буття економіки, а виражає її істотні риси, закріплює загальні умови економічної діяльності. Основний політичний інтерес суб'єкта, що спрямовує його діяльність чи на підтримку існуючої політичної влади, чи навпаки, на її повалення, виникає в результаті відображення в його свідомості свого об'єктивного положення, місця в системі суспільних відносин і, у кінцевому рахунку, своїх економічних потреб.

Тісний взаємозв'язок між політикою й економікою відзначали різні філософи і соціологи. Д.Локк писав у 1689 р.: "Найважливішою і головною метою...людей, що об'єднуються у Співдружність і ставлять над собою уряд, є збереження їхньої власності". А.Сміт підкреслював: "Доти, доки існує власність, не може існувати держава, метою якої не була б охорона багатства і захист багатих від бідних". Фактично майже кожен теоретик і практик в галузі політичної діяльності в ХVІІ, ХVІІІ і на початку XIX ст. вважали зв'язок між політичною організацією й економічним інтересом, між державою і класом, не тільки важливою, але і бажаною. "Країною повинні правити люди, що нею володіють", - заявляв Джон Джей. Сучасні західні політологи також відзначають взаємозалежність між економікою і політикою. "...У реальному світі існує тісний взаємозв'язок між політичною владою й економічним багатством, між державою і класом... Влада належить тим, хто має у своєму розпорядженні засоби, що забезпечують їм контроль над поведінкою інших: робочими місцями, організацією, технікою... грошима", - пише сучасний американський політолог Майкл Паренті (М.Паренти. Демократия для некоторых. - М.: Пporpecc, 1990. - С. 29).

Однак взаємозв'язок економіки і політики має діалектичний характер. Володіючи відомою самостійністю, політика, у свою чергу, спричиняє величезний зворотний вплив на розвиток економіки. Якщо повсякденні зміни в економіці, зазвичай, відбуваються під безпосереднім впливом продуктивних сил, що розвиваються, то корінні зміни всього економічного ладу суспільства, маючи в основі своєї ті ж зрушення у продуктивних силах, відбуваються під безпосереднім впливом політики, при використанні політичної влади для перебудови економічних відносин.

Є цілі періоди в історії суспільства, коли політика з необхідністю здобуває першість над економікою.

Як уже зазначалося, сфера політики має певну самостійність: логіка політичних дій і ідей не є простий зліпок з економічних відносин, що обумовлює можливість помилок і протиріч між об'єктивною логікою руху економіки і логікою політичних дій, які виникають найчастіше в результаті недостатнього врахування політикою закономірностей економічного розвитку.

Якщо політика адекватно відбиває назрілі потреби економічного розвитку, то вона стає силою, що сприяє ефективній реалізації можливостей, закладених в економічній системі суспільства. Якщо ж політика виступає як абсолютизована влада, що прагне діяти в обхід економічної необхідності, то це призводить на практиці до волюнтаризму й авантюризму.

Говорячи про матеріальну (економічну) основу політики, слід зазначити, що найтіснішим чином пов'язана з нею соціальна основа ? існуюча в суспільстві соціально-класова структура, адже клас і інші соціальні спільноти ? основні суб'єкти політичного життя.

Таким чином, соціальна структура так само, як і економіка є найважливішим чинником політики, задаючи її основні параметри. Так, антагоністична за складом соціальна структура обумовлює відповідну політичну систему суспільства, що забезпечує відносини класового панування. Дружня соціальна структура обумовлює єдність політичної системи і відносин співробітництва.

Крім вищезазначених, на політику впливають різнорідні фактори, що зумовлюють ті чи інші політичні дії.

Поряд з економікою, про що говорилося вище, більш-менш істотно впливають на характер держави і політики інші моменти ? географічні умови, демографічні особливості, а також психологічні фактори і менталітет суб'єктів політики. Визнаючи якесь, причому, дуже другорядне значення біологічних факторів, що впливають на особливості психологічного складу націй, а через них на політику, ми у той же час рішуче відкидаємо теорії, що проголошують примат біологічних факторів у регулюванні суспільного процесу.

Більш істотний вплив на державу і політику справляють географічні, чи ширше, геофізичні умови. У сучасному житті географічний фактор зберігає відоме значення, наприклад, з погляду оборони, а також може позначитися на ступені централізації держави. У територіально більш великих державах є природна потреба в посиленні в інтересах єдності начал централізації.

Однак географічний фактор не може жодною мірою конкурувати із соціальними, насамперед, економічними факторами.

Демографічний фактор також може за відомих умов вплинути на політику. Зокрема, демографічний тиск, а особливо його вищий ступінь ? так званий демографічний вибух, нерідко використовується політичними силами для агресивних і загарбницьких акцій. Однак сама по собі кількість населення і його розміщення не є визначальним моментом ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці.

Куди більш значно і глибоко впливає на політичну структуру суспільства, на державу і політику культура суспільства.

Духовна культура являє собою дуже важливий за значенням фактор впливу на політичні відносини і політичну боротьбу. Духовна культура багато в чому визначає форми політичних інститутів, методи і засоби їхнього функціонування, та мети.

Механізм цього впливу містить у собі раціональні й емоційні форми і методи впливу, і може бути досліджений за допомогою методик соціальної психології і соціології.

Настільки ж конкретного підходу вимагає і вивчення різних форм впливу на політику таких факторів життя суспільства, як мораль, ідеологія, релігія, наука і т.д.

Особливого значення сьогодні набуває такий фактор, як конфесіональний склад населення.

Польський соціолог Ян Шепанський указує наступні шляхи впливу духовної сфери на суспільне (у тому числі політичне) життя: а) соціалізація і формування окремого індивіда; б) створення систем цінностей; в) еталони дій, поведінки і вчинків; г) створення моделей інститутів і соціальних систем.

Таким чином, слід зазначити, що політика є важливою складовою частиною всієї суспільної системи, основні параметри якої взаємозалежні і взаємозумовлюють один одного.

Тема 4. Політична влада

Соціальний зміст і призначення влади

Ще в XVIII ст. французький мислитель Г. де Маблі (1709-1785) так визначив соціальне призначення влади: "Мета, яку ставлять перед собою люди, об'єднані законами, зводиться до утворення суспільної влади для запобігання і припинення насильства і несправедливості окремих осіб". Влада в ті часи розглядалась як обмеження сваволі монархів, дворян, класу власників. Однак з погляду її соціальної сутності, влада виступає як універсальний механізм інтеграції, узгодження, упорядкування взаємодії людей, що реалізують власні інтереси.

Соціальна функція влади по забезпеченню цілісності й упорядкуванню різноманітних інтересів і відносин між людьми може досягатися різними способами, що визначає соціальний зміст влади.

Влада багатолика: вона з'являється у різних проявах, у кожному з яких виявляється якась одна її сторона, тому в поясненні природи влади і причин її походження в політичній науці існує кілька підходів ? кожний з них акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища.

Прихильники першого підходу (поведінкового) характеризують її як особливу сутність, носієм якої виступає окрема особистість і яка виражається в локалізованій енергії, що змушує інших людей коритися. У цьому випадку влада ототожнюється з річчю (силою), володіння якої надає право на панування.

З позицій другого підходу (соціологічного) влада трактується в термінах соціальної взаємодії. Найбільш розповсюдженим у рамках цього підходу є позитивістсько-соціологічне визначення влади М. Вебером. Він розумів владу як здатність і можливість одного індивіда у визначених соціальних умовах проводити власну волю всупереч опору іншого. В основі владних відносин лежать відносини панування і підпорядкування, що складаються між суб'єктом владної волі й об'єктом владного впливу.

Теологічна концепція влади ? відповідно до неї всяка державна влада походить від Бога, а всі монархи, що здійснюють владу, ? лише виконавці божественної волі. Підпорядкування людей волі Божій, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, самозбереження і продовження людського роду.

Представники біологічної концепція влади розглядають її як механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти. Так, французький політолог М. Марсель (1889 - 1973) вважав, що "влада не є факт специфічно людський, вона має передумови і коріння в біологічній структурі, що загальна у нас із тваринами".

Біхевіористська концепція влади - поведінкове розуміння влади, розроблялося в 30-х роках ХІХ ст., було пов'язане з іменами американських учених Ч. Мерріама (1874-1953), Лассуелла (1902-1978) англійського дослідника Дж. Кетліна (1896-1975). Вони виводили владні відносини з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Прагнення підкорити своїй волі інших індивідів виступає як домінуючий мотив політичної активності конкретної особистості. Сам же політичний процес біхевіористи розглядали як зіткнення індивідуальних прагнень до влади, в якому перемагає найдужчий.

Психоаналітична концепція влади розглядає її як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, що знаходяться поза його свідомістю. Це відбувається в результаті того, що людській психіці засобами схованого і відкритого маніпулювання задається особлива установка. Придушуючи раціональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує домінування ірраціонального в політичній діяльності.

Міфологічна концепція влади ? французький політолог Л. Дюгі в "Курсі конституційного права", обґрунтовуючи закономірність розподілу суспільства на "правлячих" і "керованих", "сильних" і "слабких", відстоював ідею природного походження влади. Володіння владою одних людей він пов'язував з їх фізичною, моральною, релігійною, інтелектуальною й економічною перевагою над іншими людьми. Будучи сильнішими за своїх одноплемінників, ці перші нав'язували їм свою волю і досягали бажаних цілей. Таким чином, природний розподіл людей на "сильних" і "слабких" обумовило їхнє право на владу. Для додання законності (легітимності) своїм владним домаганням "сильні" використовували міфи про божественний характер влади і про "суспільну волю", втілену в інститутах влади.

Соціологічний підхід до визначення політики орієнтує на дослідження влади в контексті соціальних умов її виникнення і функціонування, з урахуванням домінуючих у суспільстві цінностей, традицій, переваг. Однак природа владної взаємодії трактується прихильниками даного підходу неоднозначно.

Структурно-функціональна концепція влади (засновник ? Т. Парсонс) трактує владу як відношення нерівноправних суб'єктів, чия поведінка зумовлена виконуваними ними ролями (наприклад, роль керуючих чи керованих). При цьому передбачається, що соціальна роль визначає стиль (тип, характер, зміст) очікуваної від людини поведінки, що відповідає займаному нею положенню в суспільстві (статусу).

Подібне трактування влади випливає із загальної теорії дії. Т. Парсонс розглядав суспільство як структурно розчленовану цілісність (систему), в якій кожен елемент виконує визначені функції для підтримки її життєздатності. Інтеграція різних елементів системи здійснюється за допомогою соціальної дії. Тому концепцію Т. Парсонса часто називають теорією соціальної дії. Спрямованість дій зумовлюється пануючими в суспільстві правилами, нормами і цінностями. Наслідуючи функціональний принцип діяльності, влада, за Т. Парсонсом, здійснює ряд життєзабезпечуючих функцій: наказує суб'єктам виконувати обов'язки, що накладаються на них цілями суспільства, і мобілізує його ресурси для досягнення загальних цілей.

Конфліктологічна теорія влади (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) розглядає її як відносини панування і підпорядкування одного класу іншим. Природа даного панування зумовлена економічною нерівністю, місцем і роллю класу в економічній системі суспільства. Володіння власністю забезпечує економічно пануючому класу можливість підкоряти своїй волі економічно залежні класи.

Відповідно до дуалістичної концепції влади її варто відрізняти від панування. М. Дюверже виділив два елементи усередині влади: а) матеріальний примус, б) переконання, віра з боку підпорядкованих в те, що таке підпорядкування похвальне, справедливе, законне. При відсутності іншого елемента це вже не влада, а панування. Джерелами здійснення влади служать насильство і віра суб'єктів політичного процесу, перш за все їхня віра в необхідність влади взагалі і віра в її легітимність (законність, справедливість). Подвійність влади (не випадково М. Дюверже образно називає її дволиким Янусом) виражається в тому, що вона, з одного боку, є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, а з іншого ? виступає ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства для загального блага.

Будучи соціальною за своєю сутністю, влада проходить разом із суспільством складний шлях змін ? у примітивних суспільствах влада була анонімною "розпорошеною" серед членів роду, племені. Вона виявлялася в сукупності вірувань і звичаїв, що жорстко регламентували індивідуальну поведінку. Ускладненість соціальних потреб і поява нових видів діяльності для їхнього задоволення помітно підвищили інтенсивність взаємодій індивідів. Це вимагало концентрації влади в руках вождів. Таким чином, анонімна форма влади поступилася місцем індивідуалізованій..

Процес зростання соціальної нерівності знайшов слабкість індивідуалізованої влади як засобу глибоких соціальних конфліктів. Тому почалася інституціоналізація влади. У результаті влада набула політичного характеру і виразилася в діяльності держави, партій та інших організацій.

Влада як суспільне явище має ряд рис: 1) вона виражається у функціонуванні певних інститутів; 2) пов'язана з діяльністю лідерів, еліт, мас (тобто виявляється в діях); 3) спирається на систему засобів і методів владного впливу (підстави і ресурси влади); 4) їй властиві зміни (наприклад, зниження чи підвищення легітимності, ефективності; зміна співвідношення функцій законодавчих і виконавчих органів); 5) результати (наслідки) реалізації влади.

Ресурси влади

Політична поведінка: її види

Сфера політичних відносин досить різноманітна, вона включає й інститути, і дії, і процеси, і різні системи обґрунтування цих дій. Поняття "політична поведінка" дає можливість зосередити увагу в аналізі політики на найбільш рухливому, динамічному аспекті ? різноманітних діях людей, спрямованих на реалізацію тієї чи іншої політичної мети.

Вивчення даної сторони політики виявляє залежність політичних подій і процесів від стану, спрямованості думок і дій тих людей, що втягнуті у політику, розкриває механізм, структуру, способи досягнення цілей.

Серед найбільш значимих видів політичного поведінки виділяються наступні:

- реакція, коли дії людей у політиці є відповідями на зовнішній вплив, джерелом активності у цьому випадку служать інші люди й інститути;

- періодична участь, пов'язана з делегуванням повноважень до різних виборів, політичних кампаній.

- діяльність у політичних організаціях, рухах, партіях;

- виконання політичних функцій у межах державних органів: служба в армії, органах державного управління й охорони правопорядку;

- відвідування політичних зборів, освоєння і передача політичної інформації, участь у політичних дискусіях;

- пряма дія ? безпосередній вплив на функціонування і зміну політичних інститутів через такі форми політичної діяльності, як мітинги, демонстрації, страйки, голодування, кампанія непокори чи бойкоту;

- вплив на хід політичних процесів через звертання і листи, зустрічі з політичними лідерами, представниками державних і політичних організацій і рухів.

Найважливішим стимулом політичної діяльності служить інтерес, в його основі лежить та чи інша проблема в житті політичної спільноти, розуміння гострої необхідності її вирішення. Але для того, щоб факт розуміння переріс у політичну дію, потрібна нова ланка ? психологічний імпульс готовності до дії, що складається з бажання взяти участь і впевненості в його успіху. Двигунами цього ланцюжка ? від проблеми до дії за її рішення ? можуть бути різні мотиви: громадянський обов'язок, інформація, невдоволення чи прагнення до реалізації мети.

Залежно від домінування основного мотиву і формується характер політичної поведінки: воно може виглядати чисто емоційним відгуком на ту чи іншу подію, чи бути продуманою, прагматичною акцією по послідовній реалізації прийнятої програми, чи розглядатися виконавцями як здійснення заданої місії по "звільненню", "завоюванню", "відновленню".

Характер політичної поведінки залежить не тільки від інтересу і тієї мотивації, що виникає на його основі, але і від таких його зовнішніх регуляторів, як:

- роль ? це та формальна рамка поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії, чи яку йому відводять обставини або інші учасники;

- статус ? сукупність передбачуваних, можливих для даного суб'єкта моделей, типів політичної поведінки, функцій, які він готовий на себе взяти в політиці;

- приналежність до групи, соціальної чи політичної спільноти, що виникає на основі встановлення між її членами певного виду відносин;

- участь в організації ? групі, створеної для здійснення ролей у політиці.

У політології існує стійка традиція аналізу політичної поведінки з акцентом на виявлення її підсвідомої мотивації, неусвідомлюваних імпульсів (потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне самоствердження, почуття винності). Вона була закладена американським політологом Г. Лассуеллом у роботі "Психопатологія і політика". Така установка дозволяє виявити особистісний, далеко не раціональний зміст політики і політичної поведінки.

У політичній поведінці, як і в будь-якій колективній дії, люди можуть виступати в якості:

лідерів, які очолюють політичний рух, своїм авторитетом, впливом сприятливих для його об'єднання і досягнення намічених цілей;

активістів ? посередників між лідерами і послідовниками. Вони організують учасників руху, постійно постачаючи лідерам інформацію про досягнуті результати і труднощі, вносять істотні корективи у стратегію і тактику поведінки мас;

послідовників ? їхня поведінка характеризується різним ступенем активності й участі в організаціях. Вони підтримують мету, висунуту лідерами, вважають їх відповідними своїм інтересам, які вони представляють досить чітко, що і стимулює їхню участь у політичній діяльності;

лідерів думки ? не впливаючи на поведінку учасників з погляду його організації, вони своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед у публіцистиці, створюють "поля" емоційної і соціальної напруги навколо проблем, роблячи їх об'єктом загальної уваги. До них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.

Для характеристики деяких модифікацій політичної поведінки в літературі використовується термін політична іммобільність, яким позначають такі різнорідні стани діяльності людей, як їх виключність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем суспільного розвитку чи їхньої заорганізованості; політична апатія, що є формою неприйняття політичної системи, відмовою від будь-яких форм співробітництва з нею; політичний бойкот ? вираження активної ворожості до політичної системи і її інститутів; аномія ? ситуація зникнення, руйнування норм, що регулюють і спрямовують поведінку.

Специфіка масової поведінки в політиці

У більшості політичних процесів люди беруть участь будучи об'єднаними не тільки в однорідні й організовані групи, але й у випадкові, тимчасові утворення, представляючи собою юрбу на вулиці, учасників зборів чи мітингу, демонстрацію, аудиторію тієї чи іншої передачі, глядачів політичної передачі. Знаходячись у подібному стані, вони здобувають специфічні риси маси: