Короткий курс з політології

Однак, акцентуючи увагу на взаємодії із зовнішнім середовищем, Д. Істон залишив без уваги внутрішнє життя політичної системи.

Прагнучи перебороти цей недолік, Г. Алмонд запропонував розуміти під політичною системою "усі типи дій, що мають відношення до прийняття політичних рішень". Він включив у політичну систему лише ті інститути, що виконують конкретні політичні функції і ролі. Слідом за Д. Істоном Г. Алмонд також виділив функції "входу" і "виходу", однак, на відміну від Д. Істона, він закріпив за кожним політичним інститутом його специфічну політичну роль. Якщо на "вході" функцію політичної соціалізації і залучення громадян до політики здійснюють тією чи іншою мірою всі елементи політичної системи, то інші функції "входу" розподіляються між різними політичними інститутами.

Так, функція інтеграції інтересів відноситься до компетенції політичних партій. Зацікавлені групи покликані здійснювати функцію вираження інтересів. За засобами масової інформації закріплюється функція масової комунікації, тобто забезпечення взаємозв'язку населення й інститутів влади.

На "виході" кожна галузь державної влади виконує певні функції. Інститути законодавчої влади зайняті виробництвом правил і норм взаємин, що мають обов'язковий характер для громадян. Функція застосування цих правил закріплена за органами виконавчої влади. Нарешті, судові органи здійснюють функцію контролю за дотриманням правил. Таким чином, через спеціалізацію і поділ політичних ролей і функцій забезпечується стабільність суспільства, його здатність до адаптації в умовах, що змінилися.

Структура політичної системи

Політична система складається з підсистем, що взаємозалежні один від одного і забезпечують функціонування публічної влади.

Інституціональна підсистема містить у собі державу, політичні партії, соціально-економічні і громадські організації і відносини між ними, що у сукупності утворюють політичну організацію суспільства.

Нормативна підсистема містить у собі правові, політичні, моральні норми і цінності, традиції, звичаї. Через них політична система впливає на діяльність інститутів, поведінку громадян.

Функціональна підсистема ? це методи політичної діяльності, способи здійснення влади. Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві.

Комунікативна підсистема містить у собі усі форми політичної взаємодії як усередині системи (наприклад, між інститутами держави і політичних партій), так і з політичними системами інших держав.

Функції політичної системи

У теорії систем під функцією розуміється будь-яка дія, спрямована на підтримку системи в стійкому стані і забезпечення її життєздатності. Дії ж, що сприяють руйнуванню організованості, стабільності системи, розглядаються як дисфункції.

Одна із загальновизнаних класифікацій функцій політичної системи була представлена Г. Алмондом і Дж. Пауеллом. Вони виділили за значимістю ті функції, кожна з яких задовольняє певну потребу системи, а всі разом вони забезпечують "збереження системи через її зміну".

Збереження чи підтримка існуючої моделі політичної системи здійснюється за допомогою функції політичної соціалізації.

Політична соціалізація являє собою процес надбання політичних знань, вірувань, почуттів, цінностей, властивих тому суспільству, в якому живе людина. Прилучення індивіда до політичних цінностей, слідування прийнятим у суспільстві стандартам політичної поведінки, лояльне ставлення до інститутів влади забезпечують підтримку існуючій моделі політичної системи. Стабільність політичної системи досягається в тому випадку, коли її функціонування ґрунтується на принципах, що відповідають політичній культурі суспільства.

Життєздатність системи забезпечується її здатністю до адаптації до навколишнього середовища, її можливостям. Функція адаптації може здійснюватися за допомогою політичного рекрутування ? підготовки і добору суб'єктів влади (лідерів, еліт), здатних знаходити найбільш ефективні шляхи вирішення актуальних проблем і пропонувати їх суспільству.

Завдяки функції реагування політична система відповідає на імпульси, сигнали, що йдуть ззовні чи зсередини неї. Високорозвинена реагуюча здатність дозволяє системі швидко адаптуватися до мінливих умов функціонування. Особливо це важливо тоді, коли з'являються нові вимоги груп, партій, ігнорування яких може призвести до дезінтеграції і розпаду суспільства.

Політична система здатна ефективно реагувати на виникаючі вимоги за наявності в неї ресурсів. Ці ресурси вона черпає з внутрішнього чи зовнішнього економічного, природного і т.д. середовища. Дана функція називається екстракційною. Отримані ресурси необхідно розподілити так, щоб забезпечити інтеграцію і згоду інтересів різних груп усередині суспільства. Отже, розподіл політичною системою благ, послуг і статусів становить зміст її дистрибутивної (розподільчої) функції.

Політична система здійснює вплив на суспільство за допомогою управління, координації поведінка індивідів і груп. Управлінські дії політичної системи виражають сутність регулюючої функції. Вона реалізується шляхом введення норм і правил, на основі яких взаємодіють індивіди.

Типи політичних систем

Типологія політичних систем здійснюється на основі врахування різних ознак (основ). Одна з перших класифікацій (типологій) виходить з характеру взаємин політичної системи із зовнішнім середовищем. За цим критерієм політичні системи підрозділяються на закриті і відкриті. Закриті політичні системи мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, несприйнятливі до цінностей інших систем і самодостатні, тобто ресурси розвитку знаходять усередині таких систем. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, рухливі і динамічні. Прикладами закритих систем можуть служити колишні країни соціалізму (СРСР, Угорщина, Болгарія й ін.). Розвинуті демократичні держави Заходу є прикладом відкритих політичних систем.

Досить розповсюдженою є класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на основі характеру і способів взаємодії влади, особистості і суспільства. За цим критерієм виділяються тоталітарні політичні системи, авторитарні і демократичні. Для тоталітарної політичної системи характерно повне підпорядкування особистості і суспільства владі, регламентація і контроль за всіма сферами життя людей з боку держави. Авторитарна політична система заснована на необмеженій владі однієї особи чи групи громадян при збереженні деяких економічних, громадських, духовних свобод для громадян. Демократична політична система припускає пріоритет прав особистості, контроль суспільства над владою.

Французький політолог Ж.Блондель розрізняє політичні системи за змістом і формами управління. Він виділяє п'ять їхніх основних різновидів: 1) ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень орієнтовано на цінності індивідуалізму, свободи, власності; 2) комуністичні системи, чи авторитарно-радикальні, що орієнтуються на цінності рівності, соціальної справедливості; 3) традиційні політичні системи, що спираються на олігархічні форми правління і орієнтуються на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів; 4) популістські політичні системи, які переважають у країнах, що розвиваються; вони використовують авторитарні методи управління і прагнуть до більшої рівності в розподілі благ; 5) авторитарно-консервативні політичні системи, що переслідують цілі збереження соціальної й економічної нерівності, обмеження політичної участі населення.

В основу класифікації політичних систем може бути покладений класовий принцип, тобто інтереси якого класу виражає політична система. Подібна типологія характерна для марксизму, що розглядав політичну систему як інструмент у руках економічно пануючого класу. За цією ознакою виділялися рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична (соціалістична) політичні системи.

М. Алмонд розрізняв політичні системи за типом політичної культури і поділу політичних ролей між учасниками політичного процесу. Він виділив чотири типи політичних систем: англо-американська, європейсько-континентальна, доіндустриальна і частково індустріальна, тоталітарна.

Для англо-американської політичної системи (США, Великобританія) характерним є високий ступінь поділу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Політична система функціонує в рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: свободи, безпеки, власності і т.д.

Європейсько-континентальна політична система (країни Західної Європи) відрізняється роздрібненістю політичної культури, наявністю усередині національних культур протилежних орієнтації, ідеалів, цінностей, властивих якомусь класу, етносу, групі, партії. Тому поділ політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи, партії і т.д. Однак наявність різнорідних субкультур не заважає досягати в суспільстві згоди, оскільки є загальна культурна основа ? ліберальні цінності.

Доіндустріальні і частково індустріальні політичні системи мають змішану політичну культуру. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких лежать цінності клану, роду, громади, племені. Тому знайти згоду і компроміс тут, не прибігаючи до насильства, практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

Тоталітарні політичні системи функціонують на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії чи групи осіб.

Тема 7. Політичні режими сучасності

"Політичний режим" як категорія політології

Політичний режим являє собою сукупність методів, прийомів, засобів здійснення політичної влади. Він характеризує середовище й умови політичного життя суспільства, іншими словами ? визначений політичний клімат, що існує в тій чи іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.

Це поняття відображає реальну картину політичної влади в тій чи іншій країні.

Наведене визначення політичного режиму дає загальне уявлення про дане поняття. Для більш широкого і конкретного розуміння політичного режиму у визначеній країні необхідно відповісти на наступні запитання.

1. Як виник даний політичний режим? Мається на увазі організація і проведення виборів до органів політичної влади. Е. Вятр відзначає, що характер і зміст політичного режиму, які формуються, визначаються змагальністю виборів, що припускають свободу "виставляти свою кандидатуру... Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і є спеціальний механізм чесної гри".

2. Які політичні угруповання знаходяться при владі? Це розкриває мету, яку дані угруповання переслідують. Якщо влада належить представникам демократичних сил, то ставляться завдання демократизації громадського життя. Якщо панують представники військової еліти, екстремістських кіл, тоді переслідуються інші цілі.

3. Яким методам політичного панування віддається перевага ? демократичним чи насильницьким? Іншими словами, політичне життя може характеризуватися визнанням народу вищим джерелом влади. Але вона може бути і політичним насильством, репресіями проти інакомислячих, маніпулюванням свідомістю людей за допомогою різного роду міфів і помилкової інформації.

4. Які партії домагаються приходу до політичної влади (комуністичні, ліберальні, демократичні і т.д.)? Мета, що ставлять політичні партії, багато в чому визначає тип політичного режиму в тій чи іншій країні.

5. Чи допускається існування політичної опозиції і якою мірою? Її існування припускає свободу думок, незалежність засобів масової інформації, критику і контроль діяльності пануючих структур, висування альтернативних програм економічного і політичного розвитку країни. Опозиція може вимагати відставки уряду і проведення нових виборів. Таким чином, факт наявності чи відсутності політичної опозиції є важливою обставиною у визначенні типу політичного режиму.

6. Яке становище особистості в даній країні? У першу чергу, йдеться про рівень і фактичну реалізованість інституту прав і свобод громадян, про права людини, що гарантують індивідуальну свободу, можливість активної участі в управлінні державою, право на власність, підприємницьку діяльність, свободу розпорядження робочою силою. Мова також йде про гідний рівень життя, соціальну захищеність і духовний розвиток особистості. Очевидно, що ступінь здійснення прав людини в тій чи іншій державі є одним з істотних показників, який дозволяє класифікувати політичні режими.

Відзначені положення розглядаються як основні (фактично їх більше), підрозділяються вони на дві великі групи: демократичні і недемократичні. У свою чергу, недемократичні містять у собі два типи ? тоталітарні й авторитарні.

Одним з матеріально-практичних вимірів влади, що розкриває те, як вона реально функціонує, є політичний режим. Інакше кажучи, коли незабаром політичний режим розкриває і виражає функціональну сторону політичної влади, то ним охоплюється майже весь спектр політичного життя суспільства. Історичний досвід показує, що значна зміна, а тим більше радикальна зміна політичного режиму (навіть якщо форма правління і форма державного устрою залишаються колишніми), звичайно, круто змінюють усю внутрішню і зовнішню політику держави. Необхідно пам'ятати і те, що політичний режим дуже рухливий і динамічний. Викликано це, видимо, тим, що він пов'язаний не стільки з формою політичної влади (яка більш стійка), скільки з її змістом.

У навчальній і науковій літературі під політичним режимом тривалий час розуміли методи і способи здійснення політичної влади. Однак таке визначення страждає однобічністю, не відбиває суті політичного режиму, його динамізм і багатогранність. Правда, способи і методи здійснення політичної влади мають пряме відношення до політичного режиму, але самі по собі ці методи, їхні конкретні види і зміст залежать від співвідношення, взаємодії і протиборства різних політичних сил у країні, від політичної ситуації, що складається в кожен відрізок часу в результаті функціонування різних політичних інститутів (діяльності консервативних, ліберальних, соціал-демократичних і марксистських партій і т.д.). Нарешті, прогресивність чи реакційність політичного режиму визначається через призму демократії.

Отже, політичний режим ? це методи здійснення політичної влади, підсумковий політичний стан у суспільстві, що створюється в результаті взаємодії і протиборства різних політичних сил, функціонування всіх політичних інститутів і характеризується демократизмом чи антидемократизмом.

Наведене визначення дозволяє виділити наступні ознаки аналізованого феномена:

1. Політичний режим свідчить про те, як, якими методами в країні здійснюється політична влада. Якщо це методи переконання, узгодження, законності, якщо застосовується тільки правовий примус і у встановленій законом процесуальній формі, то в наявності прогресивний режим. Коли ж на перший план виходять неправові методи (терор, насильство), то в країні складається реакційний політичний режим.

2. Суть політичного режиму полягає в тому, що цей підсумковий політичний стан (політична ситуація) у даній країні виникає як результат функціонування всіх елементів (інститутів) її політичної системи. Підсумковий політичний стан рухливий, мінливий. Звідси багато можливих варіантів політичного режиму. У країнах, де існує стійкий баланс політичних сил, де досягається згода основних елементів політичної системи по корінних інтересах суспільства, встановлюється стабільний політичний режим. Але якщо в країні верх беруть то одні, то інші сили, політичний режим постійно змінюється убік прогресу і демократії, або убік антидемократизму.

3. Демократія служить головним критерієм оцінки політичного режиму. Якщо співвідношення на користь демократії, є підстави говорити про демократичний режим, якщо навпаки ? з'являються ознаки авторитарного режиму. Коли "доза" демократії нечітка ? у наявності змішані режими.

Серед сучасних видів політичних режимів усе більшого поширення набуває демократичний політичний режим. Йому властиві наступні стійкі ознаки. Вищі органи держави мають мандат народу, влада реалізується в його інтересах і правовими методами. Тут права і свободи людини і громадянина всебічно гарантовані і захищені, закон панує у всіх сферах життя. Виходить, найважливіша особливість демократичної організації влади ? органічне поєднання народовладдя з особистою свободою.

Одним з основних принципів демократичного політичного режиму є принцип більшості Він складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якої народ проголошується першоджерелом влади. В основі демократичної державності лежить принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. До принципів демократичної організації влади відносяться багатопартійність, вільні демократичні вибори при рівності усіх у виборчих правах.

Авторитарний політичний режим не без підстав підрозділяється на твердий і помірний. Верховна державна влада тут належить еліті або диктатору і його оточенню. Влада здійснюється твердими методами насильства, часто неправового. Твердий авторитарний режим не рахується з основними правами і свободами громадян, придушує політичну опозицію, забороняє діяльність опозиційних партій. У помірний авторитарний режим у визначених дозах проникають демократія і законність.

Тоталітарний політичний режим був характерним, насамперед, для колишніх соціалістичних держав. Верховна влада при ньому, зазвичай, належить диктатору і його найближчому оточенню. Здійснюється влада методами масового насильства в умовах беззаконня і сваволі. При тоталітарному режимі відбувається повне одержавлення суспільства, усіх його сфер, у тому числі економічної.

Тоталітаризму властиві однопартійна система і масована брехлива пропаганда. Відповідно до цієї пропаганди насильство застосовується тільки проти ворогів народу, а насправді цим ворогом стає сам народ.

Найреакційнішим є фашистський політичний режим. Термін "фашизм" італійського походження і перекладається як зв'язування, об'єднання. Це відкрита терористична диктатура реакційних сил, що заперечує всяку демократію і законність. Для фашизму характерні крайній шовінізм і расизм, розв'язання загарбницьких війн для поневолення нижчих націй і народів.

У літературі тоталітаризм і фашизм нерідко ототожнюють. Подібність між ними дійсно є, але мається і принципове розходження: вони створюються і функціонують на різній економічній основі. Однак, як свідчить історичний досвід, реальна політична влада в країні може відрізнятися від проголошеної в конституції форми правління. Досить нагадати, що й у США, і в колишньому СРСР форма правління була однаковою ? республіканська, але реальна політична влада ? різні. Отже, щоб мати точне уявлення про політичне життя тієї чи іншої країни, недостатньо знати тільки про проголошену в ній форму правління, необхідно ще з'ясувати, який політичний режим у ній панує.

Демократичний політичний режим

Поняття "демократія" (від гр. demos ? народ і kratos ? влада) означає народовладдя, владу народу. Однак ситуація, за якої весь народ здійснював би політичне володарювання, тобто безпосередня демократія, ? це лише ідеал. Реальна демократія є владою людей, обраних народом. Вона називається представницькою демократією. Цю обставину варто мати на увазі при розгляді демократичного політичного режиму.

Даний режим характеризується наступними рисами.

1. Джерелом влади в демократичній державі є народ. Він обирає своїх представників, наділяючи їх правом вирішувати будь-яке питання, спираючись на власну думку. Якщо ті обранці виявляються не тими, кого хотіли б бачити в органах влади виборці, то такий стан можна виправити тільки при наступному голосуванні. Закон за умов демократії захищає не тільки громадян від сваволі влади, але і владу від громадян. Помилки депутата (якщо при цьому він не порушив закону) чи втрата ним авторитету не є приводом для його відкликання.

2. Політична влада має в умовах демократії легітимний характер і здійснюється відповідно до прийнятих законів. Діючи в рамках законів, держава наділяє разом з тим громадян найширшими можливостями реалізації своїх інтересів і потреб. Для демократичного політичного режиму характерний принцип ? дозволено усе, що не заборонено законом. Тому в демократичних країнах настільки широкою є господарська ініціатива громадян у всіх галузях економіки, ініціатива створення всіляких об'єднань, організацій, фондів і т.д., що само по собі свідчить про високий ступінь розвитку громадянського суспільства.

3. Для демократичного режиму характерний поділ влади. Це означає відділення одна від одної законодавчої, виконавчої і судової влади. Вищий законодавчий орган країни ? парламент ? наділений виключним правом видавати закони. Цей орган влади відіграє чільну роль і, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому за умов демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують один одного. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право лише законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право накладати вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Вищий судовий орган наділений правом визначати відповідність виданих законів конституції держави.

4. Демократичний режим характеризується правом народу впливати на прийняття політичних рішень. Цей вплив виявляється у формі підтримки чи критики в засобах масової інформації, у демонстраціях чи лобістській діяльності, в участі у передвиборних кампаніях. Політична участь народу у виробленні прийнятих рішень гарантується конституцією.

5. Важливою характеристикою демократичного політичного режиму є політичний плюралізм, що припускає можливість утворення двох- чи багатопартійної системи, змагальність політичних партій у їхньому впливі на народ, а також існування на законних підставах політичної опозиції, як у парламенті, так і поза ним. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає з критикою влади через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у засобах масової інформації.

6. І, нарешті, демократичний політичний режим характеризується високим ступенем реалізації прав людини.

До них відносяться норми, правила і принципи взаємин держави і громадян. Проблеми прав людини знаходяться у центрі уваги світової громадськості. Діє близько 50 політико-правових документів, що проголошують права людини і закріплюють їх юридично. Серед них Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.), Африканська хартія прав людини і народів (1984 р.), Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських і принижуючих достоїнство людини видів звертання і покарання (1984 р.), Паризька хартія для нової Європи (1990 р.). Правові норми, права і свободи людини проголошені в цих та інших документах.

Тоталітарний політичний режим

Тоталітарний режим характеризується прагненням держави до абсолютного контролю над усіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі і пануючій ідеології.

Поняття "тоталітаризм" означає весь, цілий, повний. Воно було введено в оборот ідеологом італійського фашизму Дж. Джентиле на початку XX в. У 1925 р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті. Лідер італійського фашизму Б. Муссоліні ввів його до політичної лексики. З цього часу починається становлення тоталітарного ладу в Італії, потім у СРСР у роки сталінізму й у гітлерівській Німеччині з 1933 р.

У кожній із країн, у яких виникав і розвивався тоталітарний режим, він мав свої особливості. Разом з тим є загальні риси, що характерні для усіх форм тоталітаризму і відбивають його сутність. До них відносяться наступні.

Висока концентрація влади, гіпертрофія керівного апарату, її проникнення в усі сфери життя суспільства. У тоталітарній свідомості проблеми "влада і суспільство" не існує:

1. Влада і народ мисляться як єдине, нероздільне ціле. Актуальними стають зовсім інші проблеми, а саме: влада і народ у боротьбі проти внутрішніх ворогів, влада і народ ? проти ворожого зовнішнього оточення. Як це не парадоксально, але в умовах тоталітаризму народ, реально усунутий від влади, вірить, що влада виражає його інтереси глибше і повніше, ніж він сам зміг би це зробити.

2. Для тоталітарних режимів характерна однопартійність. Існує єдина правляча партія, на чолі якої стоїть харизматичний лідер. Мережа партійних осередків цієї партії пронизує усі виробничо-організаційні структури суспільства, направляючи їхню діяльність і здійснюючи контроль.

3. Ідеологізація всього життя суспільства. В основі тоталітарної ідеології ? розгляд історії як закономірного руху до визначеної мети (світове панування, побудова комунізму й ін.), що виправдовує всі засоби. Дана ідеологія включає серію міфів (про керівну роль робітничого класу, про перевагу арійської раси і т. п.), які відбивають силу магічних символів.

4. Тоталітаризм характеризується монополією влади на інформацію, повним контролем за засобами масової інформації. Вся інформація має однобічну спрямованість ? прославлення існуючого ладу, його досягнень. За допомогою засобів масової інформації вирішується завдання підйому ентузіазму мас для виконання цілей, які ставить тоталітарний режим.

5. Монополія держави на використання всіх засобів ведення збройної боротьби ? армія, поліція, всі інші силові структури перебувають у винятковому підпорядкуванні центру політичної влади.

6. Існування відпрацьованої системи загального контролю за поведінкою людей системами насильства. Для цих цілей створюються концентраційні табори і гетто, де застосовується важка праця, катування людей, придушення їхньої волі до опору, відбуваються масові убивства ні в чому не повинних людей. У тоталітарному суспільстві діє ретельно розроблений репресивний апарат. За його допомогою насаджуються страх за особисту долю і членів родини, підозрілість і доноси, заохочуються анонімки. Робиться усе для того, щоб у країні не виникало інакомислення й опозиції. За допомогою силових і каральних органів держава контролює життя і поведінку населення.

7. Як загальне для всіх тоталітарних режимів слід відзначити, що вони функціонують відповідно до принципу заборонено все, крім того, що "наказано владою". Керуючись цим принципом, суспільство здійснювало виховання людини. Тоталітаризму потрібна у вищій мірі скромна особистість, скромна в усьому: у бажаннях, в одязі, поведінці. Культивується прагнення не виділятися, бути як усі. Придушується поява індивідуальності, оригінальності в судженнях; широкого поширення набувають виказування, догідництво, лицемірство.

Такі основні загальні риси тоталітарних політичних режимів, що і дає підставу для об'єднання їх в одну групу.

Вивчення загальних рис тоталітарних політичних режимів і особливостей, різних їхніх форм, безсумнівно, робить більш доступним розуміння умов і шляхів виникнення тоталітарних режимів, що принесли стільки горя людству. Тоталітарні режими істотно загальмували прогрес економічного і соціального розвитку в країнах, де ці режими були пануючими. Вивчення даного питання залучало багатьох видатних учених ? політологів, економістів, істориків, психологів, соціологів і ін. У розвиток його великий внесок внесли роботи Ф. Хайєка "Дорога до рабства" (1944 р.), X. Арендт "Джерела тоталітаризму" (1951 р.), К. Фрідріха і 3. Бжезинського "Тотальна диктатура і демократія", Р.Арона "Демократія і тоталітаризм" (1958 р.) та ін. Практично всі дослідники дійшли висновку, що передумови тоталітаризму різноманітні і виникають з різних сфер громадського життя: господарської, політичної, соціальної. В їх основі ? світоглядні передумови і психологічні фактори. І що особливо важливо, у кожній із країн, у якій виник тоталітарний політичний режим, поряд із загальними передумовами (характерними для всіх тоталітарних країн), малися і свої, специфічні, характерні лише для даної країни.

Авторитарний політичний режим

Авторитарний (від лат. autoritas ? влада) режим ? державно-політичний устрій суспільства, основу якого складає диктатура однієї чи групи осіб. При цьому, однак, державний контроль не поширюється на неполітичні сфери: економіку, культуру, релігію і т.д.

Історичний досвід показує, що авторитарний режим виникає, як правило, у країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, що супроводжується різкою поляризацією політичних сил; у країнах, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим. Оскільки такі ситуації в розвитку світового співтовариства ? явище дуже часте, то, мабуть, авторитаризм відноситься до досить розповсюджених політичних режимів. Багато прикладів авторитарного режиму знають і історія, і сучасність. Зокрема, у другій половині XX ст. авторитарні режими виникли в ряді країн Азії, Африки і Латинської Америки, що звільнилися від колоніалізму. У СРСР після 1953 р. починається перетворення тоталітарного режиму в авторитарний.

Надзвичайні умови, в яких "стартує" авторитарний політичний режим, визначають і основну висунуту ціль ? навести в країні порядок, забезпечити нормальні умови життя суспільства. Дана мета, у свою чергу, визначає засоби її досягнення (насамперед, це концентрація політичної влади в єдиному центрі), а також можливості і стан усіх сфер громадського життя і всіх соціальних шарів.

Оскільки конкретні умови виникнення авторитарних режимів різні, остільки кожний з них має свої особливі характеристики. У нашу задачу входить, так само, як і при вивченні демократичного і тоталітарного режимів, виділити загальні риси, характерні для всіх авторитарних режимів, і специфічні особливості, що дозволяють говорити про різні типи авторитаризму. Крім того, необхідно розглянути відмінність авторитаризму від тоталітаризму.

До загальних рис авторитарних політичних режимів відносяться наступні:

1. Відчуження народу від влади. Її носієм є або одна людина, або група. Це можуть бути харизматичний лідер, монарх, військова хунта, диктатори, популістські лідери. Їм належить необмежена і неконтрольована суспільством влада. Авторитарне суспільство породжує глибоку прірву між народом і політичною владою. Зведення мостів через цю прірву уникають і держава, і народ.

2. Відсутність єдиної ідеології. Авторитарні лідери (на відміну від тоталітарних) не виправдовують свої вчинки прагненням до високих цілей, вони беруть на себе завдання врятувати суспільство, що знаходиться на краю прірви, після чого, за їх твердженням, вони готові віддати владу.

3. Опора на силу, достатню, щоб у разі потреби змусити непокірливих коритися. Однак даний режим не вдається до масових репресій, як це відбувається при тоталітаризмі. Більш того, він може користатися популярністю у населення, особливо, якщо позитивні результати його активності цілком очевидні.

4. Монополізація політики. Уся політична діяльність стає винятковою функцією політичної влади. Відповідно заборонені всі інші суб'єкти політики: політична опозиція, політичні партії й інші громадські організації. В окремих випадках при авторитаризмі допускається обмежене число профспілок і політичних партій, але вони діють під строгим контролем влади.

5. Відмова від повного, тотального контролю над суспільством. Авторитарний режим у своєму найбільш розвинутому вигляді заснований на принципі ? "дозволено все, крім політики". Влада відмовляється від нереальних претензій на загальний контроль і залишає під своїм повним контролем лише кілька зон: власну безпеку, національну оборону, суспільний порядок, зовнішню політику. Крім того, політична влада активно втручається в організацію соціального забезпечення і вироблення загальної стратегії розвитку. Економіка, культура, релігія, приватне життя залишаються поза державним контролем.

6. Формування правлячої еліти недемократичним шляхом, а за допомогою призначень зверху. В результаті оточення авторитарного лідера підбирається на основі особистих симпатій і відданості вождю, а не відповідно до ділових якостей і здібностей.

Такі загальні риси властиві всім авторитарним режимам. Однак ці режими мають і специфічні риси, відповідно до яких проводяться їхня диференціація і типологія. Наведемо типологію авторитарних режимів:

1. Військове правління. Владу захоплюють військові. Політична діяльність або взагалі забороняється, або різко обмежується. Так, із приходом у 1973 р. до влади в Чилі військової хунти на чолі з Піночетом усі партії були заборонені. Прикладом авторитарного режиму даного типу, який хоча і допускав існування політичних партій, але при цьому їхня діяльність обмежувалася, є Польща при маршалі Пілсудському.

2. Теократичний авторитарний режим. Цей тип означає зосередження політичної влади в руках фанатичного релігійного клану. Такий режим установився в Ірані після революції 1979 р. Правда, за сумою характеристик теократичний режим дуже схожий на тоталітарний.

З. Персоніфікований режим, коли влада належить політичному лідеру, безсилля інститутів влади (крім поліції). Такі режими вкрай недовговічні, тому що не дозволяють лідеру знаходитися при владі досить тривалий час.

4. Монархічні авторитарні режими. Існують у Йорданії, Марокко, Саудівській Аравії й ін.

5. Неоавторитарні режими відрізняються допущенням масових партій (наприклад, у Мексиці), існуванням опозиції, виборів. Однак результати виборів фальсифікуються.

Розглянувши три основних види політичних режимів: демократичний, тоталітарний і авторитарний, можна відповісти досить повно на запитання, чим відрізняється авторитарний режим від тоталітарного.

По-перше, одне з розходжень пов'язане з розумінням мети, що переслідує режим. Тоталітаризм пов'язаний, як правило, з утопічною ідеєю. Наприклад, "третій рейх" мав намір існувати тисячу років. Авторитарні ж режими не ставлять завдань корінної, революційної перебудови суспільства. Як уже було зазначено, їх ціль ? виконати конкретне завдання, а саме ? вивести країну з кризи. Наприклад, коли в підсумку 20-ти років авторитарного режиму Піночета країна була виведена з економічної кризи, хунта на чолі з Піночетом не перешкоджала проведенню загальних виборів глави держави і парламенту.

По-друге, якщо в тоталітарному суспільстві встановлюються загальний контроль і насильство, то авторитаризм припускає наявність сфер громадського життя, вільних від державного контролю. Принцип тоталітарного суспільства, як уже було сказано, ? "дозволено те, що наказано владою", а авторитарного ? "дозволено те, що не має відношення до політики".

По-третє, у тоталітарному суспільстві здійснюється систематичний терор щодо супротивників, а в авторитарному суспільстві проводиться тактика виборчого терору, спрямованого на запобігання виникнення опозиції.

По-четверте, у тоталітарному суспільстві від влади вимагається всемогутність, а від народу ? слухняність і скромність. При авторитаризмі від влади потрібна компетентність, а від суспільства ? слухняність і професіоналізм.

Тема 8. Держава як базовий інститут політичної системи

При розгляді цього питання важливо врахувати, що для вираження і представництва загальнозначущих інтересів суспільство, соціальні групи, індивіди створюють політичні інститути. Політичний інститут ? це сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення політичної потреби. Він складається з двох елементів: структури (організації) і колективних уявлень, вірувань (чи загальної мети), що обслуговують організації. Найбільш важливим політичним інститутом є держава.

Питання, пов'язані з державою, вивчаються в рамках цілого ряду суспільних наук: політичної історії, філософії, економічної теорії. Політичний аспект вивчення держави припускає аналіз його політичних характеристик, цілей, завдань, функцій, форм політичного правління в сучасному світі.

У самому загальному cенсі сутність держави можна визначити як політичну спільність, структуру, що має певну організацію політичної влади, управління соціальними процесами на певній території. Однак це управління має потребу в додаткових характеристиках.

Були часи, коли держава трактувалася широко і не відокремлювалася від суспільства, яке вона організовує і представляє. Потім з'явилися розходження: суспільство без держави і суспільство з державою. У суспільстві без держави політичні функції не монополізуються на постійній основі великою групою людей. У суспільстві з державою передбачається наявність центральної політичної влади, що спирається на адміністративний апарат і будує свою діяльність на основі юридичних норм.

Однак найбільш чіткого розмежування держави, суспільства й індивідів здійснили такі вчені Нового часу, як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо й ін. У поєднанні "індивід-товариство-держава" вони виділили кожне поняття і довели, що, існуючі у вільному, напівдикому стані індивіди спочатку утворили суспільство (у результаті економічної й іншої взаємодії), а потім ? державу (для захисту своєї безпеки і природних прав і свобод).

Загальним для багатьох визначень держави є підхід до неї як до універсальної цінності, без якої неможливо людське співіснування, констатація її владоутворюючої та особливої духовної ролі.

Не існує загальної точки зору щодо сутності держави, причин та умов її виникнення. Теократична теорія розглядає державу як Божій промисел, ґрунтуючись на тезі, що "уся влада від Бога".

Патріархальна концепція трактує державу як велику родину, що виникає в результаті з'єднання родів у племена, племен у спільності, держави.

Договірна теорія розуміє державу як суспільний договір, відповідно до якого люди з метою надійного забезпечення своїх природних прав, волі, захисту особистості і власності погоджуються створити державу.

Згідно з марксистською теорією держава виникає внаслідок розколу суспільства на антагоністичні класи в результаті поділу праці і появи приватної власності. Економічно панівний клас створює державу для підпорядкування собі незаможних.

Теорія насильства трактує державу як результат прямої політичної дії ? внутрішнього чи зовнішнього насильства, завоювання.

Найчастіше держава визначається як основний інститут політичної системи суспільства, який здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Держава як політичний інститут має низку ознак:

виступає як єдина територіальна організація політичної влади в масштабах усієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах визначеної території;

являє собою особливу організацію політичної влади, що володіє спеціальним механізмом, системою органів і установ, що безпосередньо керують суспільством;

організує громадське життя на основі права, регулює життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов'язковий характер;

являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет державної влади виражається в її верховенстві і незалежності від будь-якої іншої влади усередині країни чи у взаєминах з іншими державами;

має у своєму розпорядженні систему примусового стягування податків та інших обов'язкових платежів.

Основними атрибутами держави є:

територія ? фізична, матеріальна основа держави, простір, на якому розповсюджується її юрисдикція;

населення ? сукупність людей, які мешкають на території даної держави і підкоряються її владі;

публічна влада ? органи, які виконують функції управління.

Виділившись із суспільства, держава стає його основною пануючою політичною організацією.

Державна влада ? це головна об'єднуюча, організуюча і примусова сила суспільства.

Держава є та форма, в якій здійснюються як загальні, так і приватні інтереси, в якій усе громадянське суспільство даної епохи знаходить своє зосередження, тому всі загальні установки опосередковуються державою, одержують політичну форму.

У державно-організованому суспільстві для підтримки його нормальної життєдіяльності, вирішення завдань, що стоять перед державою, необхідне функціонування різних державних організацій.

Механізм держави являє собою систему державних організацій, за допомогою яких реалізується державна влада, забезпечується державне управління суспільством.

Усі державні організації тісно пов'язані між собою. Кожна з них виконує певні завдання, є "приводним ременем" загального механізму, в якому всі організації діють узгоджено, в єдиній системі.

Державний апарат ? це частина механізму держави, що є сукупністю державних органів, наділених владними повноваженнями для реалізації державної влади.

У структуру механізму держави, крім державного апарату, входять державні установи і державні підприємства.

Державні установи ? це такі державні організації, які здійснюють безпосередню, практичну діяльність по виконанню функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній, а також у сфері науки, освіти, охорони здоров'я.

Державні підприємства засновуються для здійснення господарчої діяльності з метою виробництва, або його забезпечення, виконання різних робіт і надання численних послуг для задоволення потреб суспільства, приватних осіб, отримання прибутку і т.п.

У більшості сучасних держав виділяють два види функцій згідно з містом їх здійснення: внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій відносяться: економічна, соціальна, організаторська, правова, політична, освітня, культурно-виховна і т. ін. Серед зовнішніх функцій виділяють функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, соціальній, технологічній, культурній, торговій і іншій сферах з іншими країнами і функцію оборони країни.

Усі функції держава здійснює через право. З цього погляду розрізняються три основні форми діяльності: 1. Правотворча ? розробка і прийняття законів. 2. Правовиконавча ? виконання норм права. 3. Правоохоронна ? контроль і нагляд за виконанням законів і примус щодо тих, хто їх порушує.

Місце держави в політичній системі

Величезну теоретичну і практичну значимість, особливо в сучасних умовах, має розгляд проблеми, пов'язаної з визначенням співвідношення політичної системи суспільства і держави, виявлення економічних і соціально-політичних факторів, що впливають на визначення його місця і ролі в політичній системі суспільства.

Варто відразу ж обмовитися, що державу не можна ототожнювати з політичною системою, її варто розглядати як важливу складову частину цієї системи, що входить до неї не як сукупність розрізнених органів, а як цілісний політичний інститут.

У вітчизняній і закордонній літературі дослідженню питань, що стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави, приділяється значна увага. Держава докладно вивчається в різних напрямках: у структурному і функціональному плані, з погляду її статики і динаміки, з позиції філософських категорій форми, змісту, сутності. Однак при цьому нерідко залишається без уваги ряд питань, безпосередньо пов'язаних з функціонуванням держави як базового інституту політичної системи суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі виявляє безсумнівний інтерес, оскільки дозволяє охарактеризувати державний механізм через опосередковувані ним політичні відносини і тим самим дає можливість більш точно визначити місце і роль держави в політичній системі суспільства.

Держава виступає як особлива ланка, як базовий інститут у структурі політичної системи суспільства. Його роль і місце в цій системі не ототожнюється з роллю і місцем, з одного боку, правлячої партії, а з іншого ? інших ланок цієї системи.

Держава ? не просто саме масове політичне об'єднання громадян, а об'єднання усіх без винятку громадян, усіх членів суспільства, що знаходяться в політико-правовому зв'язку з державою, незалежно від класової, вікової, професійної й іншої приналежності. Держава є виразником їхніх загальних інтересів і світогляду.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначаються наступними основними моментами:

по-перше, держава відіграє головну роль в удосконаленні суспільства як власника основних знарядь і засобів виробництва, визначає основні напрямки його розвитку в інтересах всіх і кожного;

по-друге, держава виступає організацією всіх громадян;

по-третє, держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління і примусу;

по-четверте, у держави є розгалужена система юридичних засобів, що дозволяють використовувати різні методи переконання і примусу;

по-п'яте, держава має суверенітет;

по-шосте, держава має єдність законодавчих, управлінських і контрольних функцій, це єдина повновладна організація в масштабі всієї країни.

Держава відноситься до числа власне політичних організацій, що, будучи оснащеними спеціальним апаратом примусу і придушення з відповідними "речовинними придатками" у вигляді в'язниць і інших примусових установ, держава виступає як головна сила в руках політичних сил, що стоять при владі, як головний провідник їхньої волі й інтересів у життя, як найважливіший засіб здійснення політичної влади.

Форми правління і форми державного устрою

З погляду форми держава розглядається в двох аспектах: як форма правління і як форма державного устрою.

Під формою правління розуміють організацію верховною державної влади, систему взаємовідносин між її органами і населенням.

Форми правління за способом організації влади та її формальному джерелу поділяють на монархію та республіку. В монархії джерелом влади є одна особа, а влада унаслідується. В республіці вищі органи влади формуються на виборчий основі.

Монархії бувають двох видів:

- абсолютна ? характеризується всевладдю голови держави і не обмежена конституційними установами; уряд призначається монархом та є відповідальним перед ним (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ);

- конституційна, обмежена ? повноваження монарха строго обмежені законодавчими системами (Велика Британія, Бельгія, Японія, Іспанія та ін.).

Найбільш розповсюдженою в сучасному світі формою правління є республіка. Джерелом влади в них є народна більшість, а вищі органи влади обираються громадянами. В залежності від того, хто формує уряд, кому від є підзвітним і підконтрольним, республіки підрозділяють на парламентську, президентську та змішану.

Розходження між президентським правлінням і парламентським пов'язується з принципом поділу влади. При президентській формі правління, по-перше, немає "дуалізму" виконавчої влади, тому що президент є і главою держави і главою уряду; по-друге, президент обирається безпосередньо всією нацією; по-третє, президент і парламент незалежні друг від друга, оскільки парламент не в змозі змістити президентський уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не може розпустити парламент.

При парламентській, по-перше, спостерігається "дуалізм" виконавчої влади, тобто поділ її між главою держави і кабінетом міністрів; по-друге, політична відповідальність кабінету міністрів перед парламентом; по-третє, можливий достроковий розпуск однієї чи обох палат парламенту главою держави.

Розрізняють два головних типи парламентаризму: "по-французькі" (велика кількість партій, неможливість стабільної парламентської більшості) і "по-англійські" (двопартійна система, однопартійна стабільна більшість у парламенті, сильна виконавча влада).

Способи об'єднання населення на території, зв'язок громадян через політичні і територіальні утворення з державою виражає поняття "форма державного устрою".

Унітарна держава ? це єдине державне утворення, поділене на адміністративно-територіальні одиниці, які мають однаковий юридичний статус і не мають політичної самостійності. В унітарній державі діють загальні для всієї країни представницькі, виконавчі і судові органи, єдина система законодавства, єдині правова і грошова системи.

Федерація ? це стійкий союз держав, які є самостійними у межах розподілених між ними і центром компетенціях і мають власні органи влади. Таким чином утворюються два рівні влади: федеральний і суб'єктів федерації (штатів, кантонів, республік і т. ін.): подвійна правова система, подвійне громадянство, двопалатний парламент, суб'єкти федерації позбавлені можливості розірвати федеральний договір і вийти з федерації. Федерації будуються по територіальним (США), національним (Індія) чи змішаним (Росія) ознакам.

Правова держава являє собою таку форму організації і діяльності державної влади, при якій сама держава, усі соціальні спільності, окремий індивід поважають право і знаходяться в однаковому відношенні до нього. Право виступає способом взаємозв'язку держави, суспільства й індивіда. Принцип правової держави припускає, що всі правові акти відповідають основному закону країни ? конституції.

Ознаки правової держави:

наявність розвитого цивільного суспільства;

обмеження сфери діяльності правової держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності;

світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави;

загальність права, його поширення на всіх громадян, всі організації й установи, у тому числі органи державної влади;

суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є кінцевим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер;