Імідж українських політичних партій

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ I. Політичні сили України: витоки та ресурси

I.1 "Наша Україна"

I.2 Комуністична партія України

I.3 "За Єдину Україну"

I.4 "Блок Юлії Тимошенко"

I.5 Cоціалістична партія України

I.6 Соціал-демократична партія України (об'єднана)

Розділ II. Формування списку блоків як дзеркало політичної позиції

II.1 "Наша Україна"

II.2 Комуністична партія України

II.3 "За Єдину Україну"

II.4 "Блок Юлії Тимошенко"

II.5 Cоціалістична партія України

II.6 Соціал-демократична партія України (об'єднана)

Розділ III. Імідж українських політичних сил

III.1 Портрет лідера блоку

III.2 Політичні технології, які використовуються політичними силами для створення позитивного іміджу

ВИСНОВКИ

Список літератури

ВСТУП

Останні парламентські вибори в Україні показали, що в процесі розбудови нашої молодої держави рівень усвідомлення пересічним громадянином значення та ваги свого волевиявлення зростає. А це є ознакою розвитку демократичного, прозорого для громадян суспільства. Результати виборів засвідчили, що навіть за умов тиску з боку так званого адмінресурсу волевиявлення електорату здатне призвести до неочікуваних для багатьох підсумків. Тому сьогодні все більше і частіше говорять про виборчі технології формування іміджу партії, лідера тощо.

Завданням нашої роботи ми вважатимемо вивчення та дослідження процесів формування існуючих сьогодні іміджів найбільш потужних політичних сил - а саме партій та блоків, що подолали чотирьохвідсотковий бар'єр і сформували свої фракції у новообраному парламенті. Як показало попереднє знайомство з темою, сприйняття виборцями тієї чи іншої партії залежить від величезної кількості факторів, починаючи від наявності необхідних фінансових та організаційних ресурсів і закінчуючи вже існуючим іміджем лідера чи лідерів певного блоку.

Предметом дослідження є способи формування іміджів політичних партій та блоків, а саме блоків "Наша Україна", "За Єдину Україну", "Блоку Юлії Тимошенко" та партій: Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), а об'єктом дослідження - самі іміджі цих політичних сил.

Згідно до поставлених завдань ми обрали таку структуру викладу матеріалу: в першій частині роботи ми розглядаємо історію формування та розвитку ведучих політичних сил України, наявні фінансові та організаційні ресурси, вплив в регіонах як підгрунтя для проведення вдалих кампаній зі створення та поліпшення іміджу. В другому розділі ми детально розглянемо принципи формування та склад списків політичних сил, з якими вони йшли на останні парламентські вибори. Врешті-решт сукупний імідж політичного блоку частково є сумою іміджів його членів. В третій частині ми розглядаємо власне іміджі політичних блоків, виокремлюючи тут портрет лідера та політичні технології, якими вони послуговувалися під час проведення виборчої кампанії. З викладеного тут матеріалу можна зробити висновок, що головним інструментом впливу є сучасні мас-медіа, які широко використовуються для проведення політичних комунікацій.

Теоретичне дослідження в нашій роботі ми не виокремлювали, бо по всьому текстові роботи, особливо в другому та третьому її розділах, ми використовуємо відомі формулювання з таиких наукових та науково-практичних дисциплін, як зв'язки з громадськістю, політичні комунікації, політологія, соціологія тощо. Практичною частиною роботи ми вважаємо вивчення та порівняння іміджу найбільш впливових в Україні політичних сил.

Новизна дослідження полягає у спробі пояснення результатів останніх виборів в Україні за допомогою сучасних уявлень про технології масового впливу на електорат. З огляду на те, що вибори відбулися зовсім недавно і тому їх результати ще не осмислені досить глибоко, не оцінені суспільством та політиками, новизна роботи полягає у систематизації та узагальненні зібраних даних, отриманні висновків.

Актуальність роботи визначається "молодістю" нашого суспільства та держави, як демократичних утворень, тому усвідомлення механізмів, за допомогою чи під впливом яких і відбуваються політичні процеси якомога більшою кількістю громадян призведуть до позитивних змін у житті кожної окремої людини. Не можна обійти увагою той факт, що власне виборче законодавство в Україні переживає період становлення, тому результати виборів, вплив на них законодавчої бази та політичних технологій є важливими для українського суспільства.

Методи дослідження є традиційними - в першу чергу це збір та аналіз необхідної інформації, синтез на її основі узагальнень та закономірностей.

Джерельна база дослідження налічує понад 80 документів.

Розділ I. Політичні сили України: витоки та ресурси

I.1 "Наша Україна"

Блок "Наша Україна" створено в січні 2001 року на базі десяти політичних партій - "Вперед, Україно!" (лідер - Віктор Мусіяка), Конгресу українських націоналістів (Ярослава Стецько), Ліберальної партії України (Володимир Щербань), Молодіжної партії України (Юрій Павленко), Народного руху України (Геннадій Удовенко), Республіканської християнської партії (Микола Поровський), "Реформи і порядок" (Віктор Пинзеник), "Солідарність" (Петро Порошенко), Українського народного руху (Юрій Костенко), Християнського народного союзу (Володимир Стретович). Партнерами "НУ" виступають ще шість політичних об'єднань - Партія соціального захисту (Микола Чечель), Партія захисників Вітчизни (Юрій Кармазін), "Нова політика" (Олександр Пухкал), Соціал-демократична партія молоді (Роман Черненко), "Нова генерація" (Юрій Мірошниченко) й Український союз праці "Орій" (Володимир Негода) - і 118 громадських організацій.

Чотири політичні організації - НРУ, ПРП, УНР і "Солідарність" одержали статус "блокотворних", що дало їм переваги у процесі формування передвиборного списку.

Найвідоміша з зазначених структур - Народний рух України. Ідея створення НРУ належить групі столичних письменників ("хрещеними батьками" Руху тією чи іншою мірою можуть вважатися Олесь Гончар, Юрій Мушкетик, Віктор Терен, Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Володимир Яворівський та деякі інші відомі літератори), чию ініціативу підтримала низка неформальних організацій, що з'явилися під час горбачовської "відлиги", - "Товариство Лева", "Товариство української мови", Український культурологічний клуб, студентське об'єднання "Громада", товариство "Меморіал".

Установчий з'їзд НРУ відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві.

Рух узяв активну участь у виборчій кампанії 1990 року. Представники так званого "Демократичного блоку", сформованого навколо НРУ, здобули переконливу перемогу на місцевих виборах на Львівщині, Івано-Франківщині й Тернопіллі, одержавши більшість практично в усіх обласних, міських і районних радах. Ставленики "Демблоку" "відвоювали" близько чверті місць у Верховній Раді, що дозволило їм сформувати парламентську опозицію - фракцію "Народна Рада", яка об'єднала 125 депутатів.

На другому з'їзді Руху (жовтень 1990 року) рух визначив своєю метою "здобуття державної незалежності України та створення ненасильницькими методами демократичної республіки". Після провалу ГКЧП депутати від Руху взяли безпосередню участь у підготовці й ухваленні Верховною Радою Акту про державну незалежність України. Того ж дня, 24 серпня 1991 року, координаційна рада Асоціації демократичних рад висунула представника НРУ, главу Львівської обласної ради, відомого дисидента В'ячеслава Чорновола кандидатом у президенти України. За підсумками виборів, що відбулися 1 грудня 1991 року, Чорновіл посів 2-ге місце, набравши 23,27% і поступившись переможцю - Леоніду Кравчуку (38, 32%).

На четвертому з'їзді Руху (грудень 1992 року) НРУ вносить до статуту зміни, що фактично перетворюють організацію з громадсько-політичного руху на політичну партію, і голосує за обрання В'ячеслава Чорновола одноосібним лідером. Того ж року з Руху виходить ряд відомих політиків (Іван Драч, Михайло Горинь, Микола Поровський, Лариса Скорик), які раніше виступали за надання політичної підтримки президентові.

1994 року НРУ (1993 року перереєстрований як політична партія) взяв участь у парламентських виборах. Організація ставила перед собою завдання одержати не менше ста місць у Верховній Раді, проте висуванцям від Руху вдалося вибороти близько трьох десятків мандатів. Крім того, член керівництва НРУ Володимир Черняк поступився Леоніду Косаківському в боротьбі за крісло столичного мера.

Після парламентських виборів Рух приймає рішення про відмову від участі в президентській кампанії, але надає істотну (хоча й неофіційну) підтримку своєму недавньому опонентові Леоніду Кравчуку. Його головного суперника Леоніда Кучму (який став прем'єром за безпосередньої участі НРУ) організація називає головним ворогом української державності.

Після обрання Леоніда Кучми президентом Рух повертається до випробуваної тактики "вибіркової опозиційності", критикуючи главу держави, коли йшлося про локальні тактичні питання, але практично незмінно підтримуючи всі його ініціативи стратегічного характеру.

1998 року Рух досить успішно провів парламентську кампанію і в "пропорційних" перегонах посів друге місце після комуністів, набравши 9,4021% голосів виборців. Цей успіх, підкріплений перемогою кількох "мажоритарників", дозволив НРУ сформувати фракцію з 47 депутатів.

У лютому 1999 року в НРУ стався розкол, що призвів до створення ще одного Руху - Українського народного, на чолі з Юрієм Костенком. 30 депутатів-рухівців вийшли з фракції НРУ й утворили фракцію УНР.

25 березня того ж року в автокатастрофі загинув лідер НРУ В'ячеслав Чорновіл. Згодом слідство визначить причиною його загибелі порушення правил дорожнього руху, допущене водієм КаМАЗа, у який врізався автомобіль голови найбільшої націонал-патріотичної партії.

Партію "Реформи і порядок" (ПРП, чи, як її ще називають "РіП") створено в жовтні 1997 року з ініціативи ряду депутатів Верховної Ради, які входили до фракції "Реформи" (Віктора Пинзеника, Сергія Соболєва, Сергія Терьохіна й ін.). ПРП сприймалася спостерігачами як суто передвиборний проект, який, багатьом на подив, ледве не став успішним. Попри дефіцит часу, відведеного на "розкручування", партія трохи не дотягнула до 4-відсоткового бар'єра, заручившись підтримкою понад 800 тисяч виборців (3,1333%) і посівши почесне 10-те місце серед 30 суб'єктів виборчого процесу. Проте четверо висуванців "РіП" - її лідер Віктор Пинзеник, а також Сергій Терьохін, Ігор Осташ та Олександр Жир - стали володарями заповітних мандатів, одержавши перемогу в мажоритарних округах. А вже в грудні 1998 року ПРП зуміла рекрутувати ще десятьох народних обранців, офіційно зареєструвавши парламентську фракцію. Головним союзником "Реформ" усі чотири роки був НРУ - ще 1998-го партії та фракції уклали політичний союз. Вірна "союзницькому обов'язку", "РіП" стала на бік партії Удовенка після розколу єдиного Руху на НРУ й УНР.

Чинником остаточного примирення двох Рухів і ПРП став Ющенко. "Реформи" та їхній лідер ніколи не приховували своїх симпатій до майбутнього лідера "Нашої України". 1999 року "РіП" звернулася до тодішнього глави правління Нацбанку з пропозицією взяти участь у президентських виборах, яку Віктор Андрійович рішуче відкинув. ПРП, УНР і НРУ були форпостом прем'єра Ющенка в парламенті.

ПРП була одним із головних ініціаторів створення передвиборного блоку на чолі з Віктором Ющенком. Наприкінці 2001 року Віктор Пинзеник непрямо підтвердив можливість входження "Реформ і порядку" у гіпотетичну партію, яку, можливо, сформують після виборів і лідером якої має стати екс-прем'єр.

Партія дотримується ліберальної ідеології, сповідує антикомунізм. Її представники жорстко критикують олігархів і стримано - антипрезидентську опозицію. Почасти це пов'язано з тим, що всередині ПРП існує антипрезидентське крило, найяскравішими представниками якого є Стецьків, Чорновіл та Філенко, у яких не помічено благоговіння перед Віктором Ющенком. До чисельнішого, цілком поміркованого й відверто проющенківського крила належать Віктор Пинзеник, Ігор Гринів, Сергій Соболєв, Іван Васюник.

Партію "Солідарність" зареєстровано в Міністерстві юстиції у березні 2001 року. Створено її з прицілом на вибори. Нічим особливим себе не проявила. Лідер організації - Петро Порошенко.

Петро Порошенко - глава передвиборного штабу "НУ", проте головним "орговиком" "наших" є Роман Безсмертний (колишній представник Президента у ВР, який нещодавно змінив фракцію НДП на парламентський партосередок ПРП). Та якщо Роман Петрович, - по суті, генеральний менеджер політичного проекту імені Ющенка, то Петро Олексійович - виконує функції головного "комунікатора" і є важливим елементом внутрішнього і зовнішнього переговорного процесу.

Першим номером передвиборного списку і безперечним лідером "Нашої України" є Віктор Ющенко. У січні 2001-го Верховна Рада дала згоду на призначення Віктора Ющенка (який до того очолював Національний банк) прем'єр-міністром (296 голосів "за"). Новий глава Кабінету (якого його опоненти називали прямим ставлеником Заходу, і передусім США) отримав незвично велику свободу під час формування уряду, проте так і не зміг сформувати справжньої команди однодумців.

І все ж його Кабінет досяг відчутних успіхів. Уперше в історії України було зафіксовано реальне зростання валового національного продукту у більшості сфер економіки. Відповідно до офіційних даних, 2000 року уряд додатково виплатив населенню 18 млрд. гривень, лише за перший квартал 2001-го реальні доходи громадян зросли на 8,6%, а реальна зарплата - на 13,1%. Проте чи не з моменту призначення над Ющенком висів дамоклів меч відставки. Його вперте небажання співпрацювати з керівниками найвпливовіших фінансово-політичних угруповань призводило до перманентних атак на нього та його уряд із боку олігархів, які контролювали значну частину Верховної Ради. Ворожість до глави Кабінету регулярно демонстрував і Президент, вбачаючи у прем'єрі дедалі міцнішого політичного противника.

Потенційно коротке життя прем'єра Ющенка подовжив "касетний скандал", що викликав найсерйознішу у новітній історії України політичну кризу. Під час протистояння влади й опозиції керівникові уряду досить довго вдавалося дотримуватися нейтральної позиції.

17 квітня 2001 року (вперше в історії України) прем'єр відзвітував перед Верховною Радою за виконання урядової програми. Перед приходом Ющенка до сесійного залу представники пропрем'єрських фракцій (УНР, НРУ і "Реформ") спорудили біля трибуни своєрідну барикаду з коробок із підписними листами на підтримку глави Кабміну. За словами представників партії "Реформи і порядок", всього було зібрано понад три з половиною мільйони підписів.

Через дев'ять днів 263 народні обранці віддали свої голоси за постанову №72-35, у якій пропонувалося висловити недовіру Кабінету міністрів. На підтримку уряду Ющенка виступили фракції НРУ, УНР, "Реформи-конгрес", "Батьківщина" і "Солідарність". Перші чотири фракції одразу після голосування заявили про перехід в опозицію до "комуно-олігархічного режиму". У прощальному слові Віктор Андрійович (ставши першим прем'єром, якого парламент відправив на "відпочинок") заявив: "Я не йду з політики. Я йду, щоб повернутися".

Вже наступного дня Ющенко провів консультації з лідерами "Батьківщини", ПРП, КУН, НРУ, "Собору", УНР. По закінченні розмови депутат Ігор Юхновський оголосив, що досягнуто домовленості про створення блоку партій, "здатного перерости в нову конструктивну партію, яка піде на вибори і зможе сформувати фракцію". Колишній прем'єр був обережнішим: "В Україні буде сформовано нову демократичну силу..." Обмовившись при цьому, що "головною ідеєю будь-якого демократичного процесу не може бути заперечення когось або чогось". Після цього висловлювання багато хто резонно поставив під сумнів можливість укладання передвиборного союзу не лише між Ющенком та Морозом, а й між Ющенком і Тимошенко.

15 липня, після повернення з Польщі (де він зустрічався з президентом республіки Квасьнєвським), некоронований лідер націонал-демократів висловився більш точно. Під час сходження на Говерлу (куди Ющенко вирушив на чолі групи політиків і журналістів) він заявив про готовність сформувати й очолити блок "Наша Україна". Віктор Андрійович не став вдаватися до переліку учасників, однак запевнив журналістів, що "навколо блоку об'єднається левова частка демократичного спектра". І знову позначив своє небажання об'єднуватися з непримиренними противниками влади: "Опозиція - це заперечення, а майбутнє за позитивною програмою. Якщо новий блок збирається претендувати на 15-20%, то за це не варто і братися..." Ці висловлювання давали уявлення про амбіції лідера блоку, але аж ніяк не про список можливих кандидатів у "наші".

Наступного дня Ющенко оголосив про готовність кількох десятків партій і громадських організацій "записатися" до лав "НУ" і пообіцяв назвати всіх поіменно в середині серпня. Однак у серпні лідер блоку відклав час презентації свого об'єднання на вересень. Офіційне представлення "широкої коаліції демократичних сил", про яку невтомно твердив Віктор Андрійович, відбулося лише в жовтні. Після парафування відповідної політичної угоди, до блоку офіційно долучилися Ліберальна партія, Народний рух України, "Реформи і порядок", Селянсько-демократична партія, "Солідарність", Український народний рух і Християнсько-народний союз. Згодом "селяни-демократи" блок залишили, а поповнили його "Вперед, Україно!", Конгрес українських націоналістів, Молодіжна партія і Республіканська християнська партія. Переговори з Аграрною партією та Партією регіонів (які, за деякою інформацією, проводив Ющенко) закінчилися невдачею, судячи з усього, після втручання Президента. У свою чергу, сам вождь "НУ" відкинув пропозиції Анатолія Матвієнка, а потім і Юлії Тимошенко про створення єдиного демократичного блоку, обов'язковою складовою якого стали б опозиційні сили. Вождь "Батьківщини" у вересні звернулася з відкритим листом до лідера "НУ", у якому закликала до об'єднання блоків Ющенка, Тимошенко і Мороза.

I.2 Комуністична партія України

85% депутатів, обраних до Верховної Ради за підсумками парламентської кампанії 1990 року, були членами Компартії. Частина з них відносила себе до комуністів-демократів, однак основну масу становили комуністи-ортодокси. Вони сформували у Верховній Раді так звану групу "239", яка по суті встановила контроль над вищим законодавчим органом. При особистій участі компартійного керівництва було розроблено й ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Після вступу цього нормативного акта в дію постало питання про перереєстрацію КПУ, яка доти була складовою частиною КПРС. 22 липня 1991 року Міністерство юстиції (очолюване нинішнім головою Верховного суду Віталієм Бойком) зареєструвало Комуністичну партію республіки. Основною метою "суверенної" КПУ декларувалося "створення в Україні соціалістичного суспільства". Однак трохи більше аніж через місяць організація, по суті, опинилася поза законом. Після провалу ГКЧП переважна більшість видних партійців поспішили відхреститися від комуністичних переконань.

Вже 24 серпня 1991 року, окрім історичного Акту про проголошення незалежності України, Верховна Рада ухвалила ще один важливий документ - постанову про департизацію державних органів, установ та організацій. Наступного дня президія ВР схвалила рішення про націоналізацію власності КПУ та КПРС. Ще через добу той же орган розпорядився призупинити діяльність української Компартії "до остаточного розслідування обставин, пов'язаних із державним переворотом 19-21 серпня 1991 року". А вже 30 серпня 91-го президія парламенту заборонила діяльність КПУ. Приводом для настільки жорсткого рішення стали висновки спеціальної тимчасової комісії, відповідно до яких "керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло його поширенню на території України".

Члени організації (у лавах якої, за деякими даними, на той момент значилося близько 3,5 млн. чоловік) новину про ліквідацію партії сприйняли більш ніж холоднокровно: за офіційною інформацією, не було зафіксовано жодної хоч скількись серйозної акції протесту. На захист КПУ ризикнула встати лише невелика група комуністів-парламентарів, які безуспішно намагалися внести до порядку денного ВР питання про скасування постанови про заборону партії. Однак цю пропозицію підтримали лише 54 народні обранці.

Економічна криза 1992-1993 років призвела до посилення протестних настроїв і зміцнення прокомуністичного лобі в парламенті. Під його впливом 14 травня 1993 року президія Верховної Ради змушена була ухвалити постанову, у якій, зокрема, говорилося: "Громадяни України, котрі поділяють комуністичні ідеї, можуть створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства". Наданим правом прибічники ленінських ідей скористалися дуже швидко: 19 червня того ж року в Донецьку відбувся установчий (або, як називають його самі комуністи, відбудовчий) з'їзд КПУ, що зібрав п'ять із половиною сотень делегатів із усіх регіонів країни.

Лідером відродженої української Компартії обрали 40-річного Петра Симоненка. Петро Миколайович (попри свою відносну молодість) мав за плечима 16-річний стаж апаратника: із 1975 по 1991 рік він працював спочатку комсомольським, а потім і партійним функціонером. Останньою сходинкою в радянській кар'єрі Симоненка (до речі, майже шість років він обіймав посаду секретаря ЦК ЛКСМУ) стала посада другого секретаря Донецького обкому. Після заборони КПРС він без особливих проблем знайшов собі роботу, опинившись у кріслі заступника гендиректора об'єднання "Укрвуглемаш".

Відбудовчий з'їзд відбувся останнього дня знаменитого червневого страйку в місті, що було центром страйкового руху. Всеукраїнська акція протесту (її організаторами, на думку тодішнього Президента Леоніда Кравчука, були так звані червоні директори) носила яскраво виражений політичний характер. Багато в чому під тиском страйкарів влада змушена була піти на проведення дострокових виборів парламенту та глави держави. Оновленій Компартії в новій виборчій кампанії приділялася важлива роль: вона мала стати своєрідним штурмовим загоном політичних сил, зацікавлених у зміні конфігурації влади. Можна припустити, що ядром цих сил був саме директорський корпус. За деякими даними, вітчизняний директорат використовував наявні в його розпорядженні фінансові, організаційні та лобістські ресурси для того, щоб КПУ було легалізовано напередодні виборів.

Немає нічого дивного в тому, що наприкінці 1991 року (за іншими даними, на початку 1992-го) було утворено неофіційну ініціативну групу з відновлення КПУ. За деякими відомостями, до неї ввійшли колишні перші секретарі Львівського, Рівненського і Кіровоградського обкомів - В'ячеслав Секретарюк, Віталій Луценко і Євген Мармазов (на той момент - депутат Верховної Ради). Компанію їм склали ще один діючий парламентар Олександр Коцюба (до речі, обраний за підтримки Руху), а також відомий поет і громадський діяч Борис Олійник (за іронією долі, один із "хрещених батьків" НРУ). До весни 1993 року комуністам вдалося відновити мережу регіональних організацій. Як стверджують, на той час до кампанії з відродження Компартії підключився цілий ряд відомих промисловців. Зокрема з'явилися уривчасті відомості про допомогу, яку надавали відроджуваній Компартії завод "Азовсталь" і шахта імені Засядька. Політики, котрі стояли за цими підприємствами - Олександр Булянда (до речі, колишній 1-й секретар Жданівського міському партії) і Юхим Звягільський вважалися людьми, близькими до прем'єра Леоніда Кучми.

Ледь устигнувши легалізуватися, Компартія більш ніж успішно "відпрацювала" парламентські вибори-94, провівши до Верховної Ради майже сотню своїх висуванців. Це дозволило КПУ не лише сформувати найчисленнішу фракцію (84 депутати), але ще й "позичити" понад десяток нардепів "братній" фракції Соцпартії.

Відкрито стати на бік кандидата, котрий закликав до лібералізації зовнішньої торгівлі, упровадження ринкових механізмів в управлінні економікою, приватизації землі та закриття нерентабельних підприємств, вожді КПУ не могли. Однак агентство "Інтерфакс-Україна", із посиланням на анонімне джерело в керівництві Компартії, повідомило про неофіційне рішення комуністів підтримати Леоніда Кучму. Ці дані фактично підтверджувала інформація з місць: у багатьох регіонах (зокрема у Луганській, Харківській, Запорізькій областях, а також у Криму) керівники крайових компартійних осередків відверто закликали своїх прибічників голосувати за головного противника Леоніда Кравчука. Відповідно до публікацій у пресі (вони з'явилися пізніше), відразу по закінченні парламентських виборів-94 лідери найбільших опозиційних партій (КПУ і СПУ) уклали з Леонідом Кучмою сепаратну угоду про його беззастережну підтримку. Однак і Олександр Мороз, і Петро Симоненко факт подібної змови заперечили.

7 липня (через два дні після пленуму і за три дні до другого туру президентських виборів) парламентська фракція Компартії розповсюдила заяву, у якій засуджувала "нинішній антинародний режим" і боролася "за зміну збанкрутілого політичного курсу". А також закликала громадян України віддати свої голоси за того кандидата, котрий "по-справжньому відстоюватиме інтереси народу". Ім'я названо не було, але вгадати його було нескладно. Тим більше, що претендентів на президентське звання залишалося усього двоє, і один із них був уособленням "антинародного режиму" і провідником "збанкрутілого політичного курсу".

Після обрання Леоніда Кучми Президентом партія, яка налічувала на той момент близько 80 тисяч членів, якийсь час дотримувалася нейтралітету стосовно нового глави держави. Однак після проголошення Леонідом Даниловичем курсу на проведення ринкових реформ КПУ заявила про опозицію Президенту. Депутати-комуністи (особливо Володимир Моїсеєнко і Сергій Гмиря) належали до числа найбільш невтомних критиків гаранта. А член фракції КПУ Леонід Гармаш у грудні 1994 року навіть спробував притягти вищу посадову особу до суду за порушення прав народного депутата (Леонід Данилович систематично не відповідав на депутатські запити, адресовані йому Леонідом Івановичем). Комуністи не підтримали ініційований Кучмою закон про владу і місцеве самоврядування і виступили проти пропрезидентського проекту Основного Закону. Однак частина депутатів-комуністів 7 червня 1995 року підтримала "антинародний" Конституційний договір, а 26 червня 1996 року - "буржуазну" Конституцію (зокрема, 21 - за текст Основного Закону в третьому читанні, 24 - за Конституцію в цілому, 42 - за введення її в дію). У жовтні 1997 року Петро Симоненко назве вчинок своїх товаришів "грубим порушенням партійної дисципліни", яке передбачає "персональну відповідальність". Шістьох "розкольників" було виключено з партійних лав, хоча пізніше опоненти комуністів стверджували, що фракція просто виконала дану раніше обіцянку про "здачу" голосів.

Ухвалення 1997 року змішаного виборчого закону зробило комуністів фаворитами парламентської кампанії-98. Партія, що мала найбільш розгалужену мережу регіональних організацій, і якій симпатизувала найдисциплінованіша частина електорату, чотири роки тому зуміла набагато випередити інших учасників забігу. КПУ максимально задіяла свій кадровий потенціал, висунувши майже чотири сотні кандидатів (224 "списочники" і 174 "мажоритарники"), котрих "підстраховували" 443 члени окружних виборчих комісій.

24,652%, здобуті КПУ 29 березня 1998 року, дозволили їй провести у Верховну Раду 84-х "списочників". Цілком природно, що фракція комуністів (заснована в травні того ж року) виявилася найчисленнішою: з урахуванням "мажоритарників" у ній виявилося 119 народних обранців. Втім, успіх комуністів міг бути і гучнішим. Якби виборчий "поріг" складав не 4%, а 5% (як свого часу і наполягали представники Компартії), то послідовники Ілліча "заробили" б на 29 мандатів більше.

Однак і такий результат дав можливість представникам КПУ взяти під свій контроль більшість ключових парламентських комітетів. Крім того, другий секретар ЦК Адам Мартинюк обійняв пост першого віце-спікера, а головою Верховної Ради став близький до комуністів Олександр Ткаченко. Рішення про його підтримку було прийнято компартійною фракцією після двох невдалих спроб провести на пост лідера ВР Петра Симоненка. Глава комуністів обидва рази зупинявся буквально за крок від заповітного крісла, набираючи по 221 голосу.

"Оксамитова революція" у парламенті (яка стала своєрідним третім туром президентських виборів) позбавила комуністів усіх керівних посад у ВР. Фракція КПУ намагалася оскаржити рішення "революціонерів" у Конституційному суді, однак успіху це не принесло.

У ході "касетного скандалу" Компартія зайняла обережну позицію. Наймасовіша опозиційна організація демонстративно дистанціювалася від акції "Україна без Кучми", її лідери відмовилися входити до Форуму національного порятунку.

Фракція КПУ неодноразово виступала ситуативним союзником пропрезидентських фракцій у парламенті - спільно вони відстояли генпрокурора Михайла Потебенька (він пізніше опинився у виборчому списку Компартії) і "завалили" уряд Віктора Ющенка. Однак Симоненко і со товариші показали, що не забувають політичних образ - коли випала нагода, вони дружно проголосували за усунення Віктора Медведчука (одного з головних дійових осіб "оксамитової революції") з поста першого віце-спікера. Примітно також, що комуністи взяли активну участь у всіх "каральних" голосуваннях, що стосувалися долі Павла Лазаренка, котрий свого часу став прем'єром багато в чому завдяки їхній підтримці. При цьому КПУ старанно зберігає імідж антипрезидентської структури, регулярно порушуючи питання про імпічмент главі держави.

На сьогодні в лавах партії значиться (за різними даними) від 140 до 146 тисяч членів. У фракції КПУ налічується 113 депутатів і вона, як і раніше, є найбільш численною. Організація спирається на 27 регіональних і 594 місцеві осередки.

I.3 "За Єдину Україну"

Процес створення передвиборного блоку "За Єдину Україну!", що благополучно завершився 15 грудня 2001 року, був складним і багатоетапним. Якщо навіть офіційна хронологія об'єднання п'яти партійних структур складається з численних підписань декларацій, заяв про наміри та проголошень про початок створення блоку, то що говорити про подробиці, які залишилися за кадром. Але відкинувши, принаймні на передвиборний період, взаємні образи, бізнес-суперечності й суперництво за лідерство, партія "Трудова Україна" на чолі з Сергієм Тигипком, Партія регіонів, тоді ще керована Миколою Азаровим, Народно-демократична партія з Валерієм Пустовойтенком біля керма, очолювана Михайлом Гладієм Аграрна партія та Партія промисловців і підприємців Анатолія Кінаха підписали угоду про створення блоку. Крім іншого, на такий результат вплинуло вирішення питання про те, хто очолить передвиборну політичну конструкцію, яка змінила на той час малопривабливе прізвисько "ТУНДРА" на претензійне офіційне "За Єдину Україну!". Згуртував велику "ТУНДРУ" прихід у неї лідером Володимира Литвина, глави президентської адміністрації.

Це остаточно відмело будь-які сумніви з приводу ідентифікації блоку з владою. Тож його лідеру не залишалося нічого іншого, як визнати цей факт публічно, що він і зробив торік 25 грудня: "Ніхто цього не намагається приховати чи завуалювати". Говорячи, що "влада ніде й нікому не подобалася", Володимир Литвин зазначив при цьому: "Але є значна частина людей, котрі, навіть критикуючи владу, підтримуватимуть її". Як показали подальші події, відсутність усенародної любові "заєдисти" розраховували компенсувати адміністративним ресурсом, а також відкритою демонстрацією теплих почуттів до блоку з боку Президента, котрий не змусив себе довго чекати з заявою про те, що виступає за його перемогу, оскільки "в цьому випадку в країні буде наведено порядок".

Після того, як Центвиборчком прорідив лави кандидатів у народні депутати, а також після кількох випадків добровільної відмови кандидатів від участі у виборах, із 225 затверджених членів передвиборного списку блоку "За Єдину Україну!" залишилося 207 (чи 217, оскільки в даних на сайті ЦВК спостерігаються різночитання). У мажоритарні округи від блоку було висунуто 120 "бійців". За короткий час існування блоку вдалося створити 133 регіональні організації. Усе гаразд у "За єдУ" і з тиловим прикриттям: представником блоку в Центральній виборчій комісії є колишній глава ЦВК Іван Ємець.

Найстарша з об'єднаних в "За Єдину Україну!" партій - Народно-демократична. Її установчий з'їзд відбувся 24 лютого 1996 року. Спочатку ідея об'єднатися виникла в лідерів Партії демократичного відродження України й Трудового конгресу України - Володимира Філенка й Анатолія Литвиненка, котрі програли парламентські вибори 1994 року. Потім до них приєдналися Союз підтримки Республіки Крим, громадські організації Союз українського студентства й "Нова хвиля" Тараса Стецьківа, а також політичні клуби - "Асоціація молодих українських політологів і політиків" і "Нова Україна" на чолі з Євгеном Кушнарьовим. Нині в лавах НДП, за даними офіційного партійного сайта, перебуває 159243 чоловік.

Тож до початку наступної передвиборної кампанії партія була потужною структурою з розгалуженою мережею регіональних організацій і не менш розгалуженим представництвом у владних коридорах. На той час вона встигла взяти активну участь у звільненні прем'єр-міністра Павла Лазаренка, ставши ініціатором його відставки й продемонструвавши при цьому кому чуйність до його потаємних бажань, кому свою вагомість і впливовість. На зміну Лазаренку прийшов Пустовойтенко. Як згодом повідомить у своєму виступі на IV з'їзді партії Анатолій Матвієнко, з кінця 1997 року в НДП-партію прем'єра масово пішли чиновники. III з'їзд НДП у жовтні 1997 року затвердив передвиборний список партії та її передвиборну платформу. Партійне керівництво будувало грандіозні плани: проголошувалося, що партія готова до завоювання 25 відсотків голосів виборців. За списком від НДП на виборах-98 йшли 189 чоловік, в одномандатних округах - 118. В окружні виборчі комісії від неї було відряджено 219 представників. За цим показником ендепісти були на третьому місці після комуністів і громадівців. Відповідно до офіційного фінансового звіту НДП, опублікованого разом з аналогічними рапортами інших структур у "Голосі України", партія стала лідером за витраченими на кампанію коштами, дозволивши наблизитися до себе лише Партії зелених.

Скромні результати, одержані народними демократами, стали жорстоким розчаруванням для них і приводом позловтішатися для їхніх опонентів: НДП набрала 5,0109 відсотка, що в людському вираженні склало цифру 1331460. Це надавало партії право на сімнадцятимандатне представництво у Верховній Раді. Ще шести ендепістам вдалося обратися в мажоритарні округи. Тодішній глава НДП Анатолій Матвієнко заявив, що регіональна влада зовсім не сприяла перемозі Народно-демократичної партії на виборах, що, на його думку, "стало свідченням безконтрольності й безвідповідальності місцевої влади". Утім, імідж НДП був тоді настільки привабливим, що в новому парламенті дуже швидко сформувалася друга за чисельністю (після комуністів) фракція, що нараховувала 89 депутатів.

Та після втрати ним відразу після президентських виборів прем'єрської посади з партії в масовому порядку почали виходити чиновники й підприємці. Далася взнаки кон'юнктурність партбудівництва, що грунтувалося на "номенклатурному призові". У вересні 2000 року НДП залишив тодішній перший віце-прем'єр-міністр України Юрій Єхануров на знак протесту проти критики з боку партійного керівництва на адресу уряду Ющенка. З партквитком НДП розлучився Анатолій Кінах, котрий створив і очолив Партію промисловців і підприємців України. Почалися відставки з високих посад кількох видних представників партії. А навколо Івана Плюща, Романа Безсмертного та Євгена Кушнарьова почали утворюватися автономні, опозиційні Валерію Пустовойтенку групи. До критичного числа - 14 чоловік - скоротився склад парламентської фракції НДП.

Попри те, що офіційною датою народження "Трудової України" вважається 19 травня 2000 року, початком її неофіційної історії можна вважати створення чотири року тому передвиборного блоку з таким самим брендом. Нинішніх "трудовиків" із їхніми "предками" пов'язує не лише спільна назва, а й окремі персонажі. Об'єднавши шість суб'єктів, серед яких був Громадянський конгрес України, Українська партія справедливості, найбільша шахтарська профспілка, Рада ветеранів, Українська спілка ветеранів Афганістану й організація "Союз Чорнобиль України", "Трудова Україна" зразка 1998 року, хоча й не подолала чотиривідсотковий бар'єр, результат продемонструвала непоганий, набравши 3,06 відсотка. Особливий успіх "ТУ" мала тоді в Донбасі: свої голоси блоку віддали 16,2 відсотка виборців області. Друге місце "трудовиків", яке вони посіли на минулих виборах у Донецькій області, справило сильне враження в регіоні.

На порушення класичних принципів партбудівництва, які передбачають спочатку виникнення партії, а потім - її передового загону в парламенті, народженню партії "Трудова Україна" передувало створення в квітні 1999 року однойменної депутатської групи в нинішній ВР. Народні депутати Ігор Шаров, Андрій Деркач і Віктор Пінчук, котрі стояли біля її витоків, не помічені (принаймні в ті часи) у пристрасті до публічної політики, запропонували очолити групу герою конституційної ночі Михайлу Сироті. Проте вже в січні наступного року, так і не змирившись із номінальністю свого лідерства й не витримавши обмеження своїх політичних амбіцій, Сирота йде з групи та створює власну Трудову партію України, яка нічим особливим досі себе не показала. Групу, а потім і зареєстровану партію "ТУ" очолив Ігор Шаров, чиї організаторські здібності були надзвичайно доречними в період збивання й початкового етапу становлення депутатського об'єднання, де зібралася вельми різношерста компанія. Невдовзі депутатська група за чисельним складом виходить на друге після фракції комуністів місце: у її лавах нараховується 46 депутатів.

"Трудовики" були надією та опорою Президента під час "касетного скандалу". Причому ініціативною опорою. Віктор Пінчук організував приїзд у Київ "московського фахівця в галузі звукового монтажу" якогось Сучиліна, котрий на прес-конференції та в ЗМІ розповідав, що плівки Мельниченка - фальшивка, демонструючи при цьому можливості сучасної аудіотехніки на прикладі змонтованої ним розмови Олександра Мороза. Потім був Kroll, найнятий "трудовиками" для розслідування обставин прослуховування президентського кабінету.

У питаннях зовнішньої політики "ТУ" займає найбільш проросійські позиції з усіх центристських партій. Андрій Деркач у квітні 2001 року організував і очолив міжфракційне об'єднання "У Європу - разом із Росією". Стосовно створення регіональної партійної мережі, на цій ниві "ТУ" успіхами похвалитися не може. За деякими даними, у складі партії близько 10 тисяч чоловік, на основну електоральну підтримку вона може розраховувати в південних, східних і центральних областях країни.

Третій з інгредієнтів "За єдУ!" - Партія регіонів - у свою чергу сам складається з кількох суб'єктів. У липні 2000 року лідер партії "Солідарність" Петро Порошенко, керівник партії "За красиву Україну" Леонід Черновецький, голова Партії регіонального відродження України Володимир Рибак, голова Партії праці Валентин Ландик і вождь Всеукраїнської партії захисту пенсіонерів Геннадій Самофалов провели спільну прес-конференцію, на якій задекларували об'єднавчі плани. У листопаді 2000 року відбувся об'єднавчий з'їзд п'яти партій, де було створено організацію з назвою - Партія регіонального відродження "Трудова солідарність України", яку на III з'їзді партії вирішили скоротити до двох слів. У результаті у березні минулого року Мін'юст зареєстрував Партію регіонів. За початковим задумом, авторство якого приписують главі президентської адміністрації, в Україні передбачалося створити передвиборний проект партії губернаторів, аналогічний російській "Єдності".

Старт був стрімким. Неповного року перебування на чолі організації глави Державної податкової адміністрації України Миколи Азарова вистачило для того, щоб чисельність партії досягла 460 тисяч чоловік. Адміністративний ресурс ДПАУ в умілих руках послужив ефективним інструментом партбудівництва. Попри те, що оплотом ПР є Донбас, її регіональні організації створено в усіх областях України. Первинних організацій у партії, за деякими даними, 7200. У парламенті виникла фракція "Регіони України", до складу якої входять 24 народні обранці.

Проте після болісних вагань Микола Янович залишає партійну роботу, і головою партії стає віце-прем'єр-міністр України Володимир Семиноженко. Спонукали до цього кроку пана Азарова кількаразові закиди на його адресу з боку керівництва країни в надмірному захопленні партійним будівництвом і виниклі в зв'язку з цим побоювання з приводу його подальших перспектив перебування в кріслі головного податківця. Вийшов із партії і Петро Порошенко, подавшись із своєї "Солідарністю" у блок "Наша Україна".

На виборах 1998 року Аграрна партія досягла кращого результату серед партій, що не подолали чотиривідсотковий бар'єр, отримавши 978330 голосів, що становило 3,6819 відсотка. Справедливість виниклих тоді підозр про те, що АПУ стала донором для "більш потрібних" владі партій, уже ближче до виборів нинішніх підтвердило керівництво "аграріїв". Це було аргументом на користь значимості й вагомості партії, коли передвиборні альянси щойно намічалися. Попри численні спроби (остання була минулої осені), фракцію АПУ в нинішній ВР створити так і не вдалося. У травні 1999 року на посаді глави Аграрної партії Катерину Ващук змінив Михайло Гладій. Катерина Тимофіївна стає його першим заступником. Примітно, що на сайті блоку "За Єдину Україну!" обоє значаться головами АПУ. На президентських виборах партія, як і НДП, ввійшла в блок "Наш вибір - Леонід Кучма!"

Є підстави думати, що лідерство в АПУ львівського губернатора має дещо номінальний характер. Найбільш вагомими й активними членами АПУ залишаються Катерина Ващук й Іван Кириленко. Серед знатних "аграріїв" також глава Рівненської облдержадміністрації Микола Сорока, Івано-Франківської - Михайло Вишиванюк, Миколаївської - Олексій Гаркуша. У першій п'ятірці передвиборного списку АПУ на виборах-98 значився нинішній мер Одеси Руслан Боделан.

За деякими джерелами, АПУ має 27 офіційно зареєстрованих в органах юстиції регіональних відділень (у всіх регіонах України) і 403 місцевих відділення. Офіційно декларована чисельність партії - 100 тисяч чоловік, хоча окремі джерела називають удвічі більшу цифру.

Партія промисловців і підприємців була створена на базі Української спілки промисловців та підприємців і стала політичним крилом УСПП. Її установчий з'їзд відбувся 9 лютого 2000 року. Входження в "За єдУ", очолювану нинішнім прем'єр-міністром партії, було визначено ще в листопаді 2000 року, коли вона підписала угоду про об'єднання в політичний блок із Народно-демократичною партією.

I.4 "Блок Юлії Тимошенко"

Випускниця Дніпропетровського держуніверситету, економіст за освітою, Юлія Тимошенко з 1984 до 1989 року трудилася на Дніпровському машинобудівному заводі імені Леніна, з 1989-го до 1991 р. обіймала посаду комерційного директора молодіжного центру "Термінал". З весни 1991 року до осені 1995-го майбутній віце-прем'єр працює в корпорації "Український бензин", спочатку комерційним, а потім і генеральним директором. У листопаді 1995-го Юлія Тимошенко очолює корпорацію "Єдині енергетичні системи", за якою стояв Павло Лазаренко, незадовго до цього призначений Леонідом Кучмою першим віце-прем'єром уряду. У травні 1996-го Павло Іванович перебирається в крісло глави Кабінету, а в грудні в столиці опиняється й керівник "ЄЕСУ". Бізнес-леді виграла вибори в 229-му, Бобринецькому окрузі (Кіровоградська область) із фантастичним результатом - 91,3%. 1997 року, після відставки покровителя, у житті "Єдиних енергосистем" настають важкі часи: за повідомленнями преси, фірму позбавляють 26% акцій Харцизького трубного заводу, а на її керівництво "вішають" борг перед "Укргазпромом", що становить 42 мільйони доларів.

У той час Юлія Володимирівна (котра після обрання депутатом залишила посаду президента "ЄЕСУ") серйозно захоплюється партійним будівництвом, активно намагаючись реанімувати створену в грудні 1993-го, але яка відтоді не подавала ніяких ознак життя, "Громаду". Ініціаторами створення цієї організації була група політиків і підприємців, близьких до ліберального об'єднання "Нова Україна". Серед них був і мало кому тоді відомий уродженець Дніпропетровська Олександр Турчинов, котрий працював радником з економічних питань у прем'єра Леоніда Кучми і певний час потому виконував ці ж обов'язки при в.о. Юхимі Звягільському. Саме Турчинов став першим лідером партії.

На виборах-98 партія набирає 4,6751% й одержує право на 16 "спискових" мандатів. Ще вісім "громадівців" перемогли в "мажоритарках". Серед них - Юлія Тимошенко, котра значилася під 6-м номером у списку, - за неї віддали свої голоси 39% виборців у 99-му окрузі (Кіровоградська область). У травні 1998 року "Громада" реєструє парламентську фракцію в кількості 39 депутатів, у яку входять такі різні політики, як Михайло Бродський, Леонід Косаківський, Євген Смирнов, Сергій Чукмасов, Віктор Шишкін, Олексій Шеховцов. А в липні Юлія Володимирівна стає главою парламентського комітету з питань бюджету. З кожним днем Юлія Володимирівна дедалі більше віддаляється від "приреченого" Президентом Павла Івановича. А в її словах стає дедалі менше опозиційної риторики.

Ще у вересні 1998 року Юлія Тимошенко та її права рука Олександр Турчинов заявляють про вихід із керівництва "Громади", пояснюючи свій вчинок "волюнтаристичними методами керівництва" Лазаренка. У січні 99-го вони виконують свою обіцянку. У березні 1999-го вони виходить із парламентського осередку, керованого Павлом Івановичем, і разом з іншими екс-"громадівцями" організовує фракцію "Батьківщина" (на момент реєстрації в ній було 23 депутати). У травні того ж року Тимошенко й Турчинов "здають" партквитки "Громади", що зазнає політичного краху, а в липні створюють всеукраїнське об'єднання "Батьківщина".

5 січня 2001 року Генпрокуратура оголосила про порушення двох кримінальних справ проти Юлії Тимошенко. У зв'язку з цією обставиною через два тижні її було звільнено від виконання обов'язків члена Кабінету. Після відставки еск-віце-прем'єр заявляє, що "її звільнив не Президент, а кримінально-олігархічні кола...Оточення використовує Президента у своїх інтересах...Якби ви знали, скільки разів я намагалася переконати його, що спиратися треба на уряд, а не на цих хлопців..." Проте вже наприкінці січня Юлія Володимирівна виступає ініціатором створення політичної структури, покликаної стати своєрідним об'єднаним штабом антипрезидентської опозиції. 9 лютого супротивники діючої влади повідомляють про створення Форуму національного порятунку, метою якого оголошено усунення від влади Леоніда Кучми, зміна системи влади й перетворення України на парламентську республіку.

13 лютого Тимошенко заарештовують. Члени ФНП, котрі залишилися на волі, прямо пов'язують цей крок із появою Форуму. Через два тижні постановою Печерського районного суду столиці санкцію на арешт Тимошенко визнано незаконною та скасовано. Юлію Володимирівну була звільнено з-під варти й невдовзі вона опинилася в лікарні №8 (клініка "Медиком") - їй було рекомендовано стаціонарне лікування в зв'язку з загостренням виразкової хвороби. Ще через три дні президія Київського міського суду задовольнила протест заступника генпрокурора та скасувала постанову Печерського районного суду. Тієї ж ночі, у палаті, де лежала Тимошенко, було встановлено варту. 2 квітня 2001 року постановою голови Верховного суду зупинено виконання постанови президії Київського міського суду. Тієї ж доби правоохоронці залишили свій пост біля палати Тимошенко.

Навесні 2001 року Тимошенко виступила ініціатором проведення всенародного референдуму про довіру Президенту: "Подальші переговори з Президентом безглузді. Він не спроможний на самообмеження ні ментально, ні генетично..." Проте реалізувати свою ініціативу лідеру "Батьківщини" не вдалося.

У травні з'явилися дані про те, що Юлія Тимошенко планує створити опозиційне передвиборне об'єднання. Декларацію про об'єднання зусиль із самого початку підтримали керівники семи партій - сама Юлія Тимошенко ("Батьківщина"), Левко Лук'яненко (Українська республіканська партія), Степан Хмара (Українська консервативна республіканська партія), Анатолій Матвієнко ("Собор"), Василь Онопенко (Українська соціал-демократична партія), Олесь Сергієнко (Українська християнсько-демократична партія) і Патріотична партія (Микола Габер). Крім того, прес-служба "Батьківщини" оголосила, що союзником нового передвиборного об'єднання стане Незалежна профспілка гірників на чолі з Михайлом Волинцем. Питання про те, хто стоятиме біля керма майбутнього суб'єкта виборчого процесу, навіть не обговорювалося - лідерство Тимошенко ніким не заперечувалося.

Спочатку блок одержав ім'я прабатька "Форум національного порятунку". На той час активність супротивників режиму вже давно трималася на нульовій позначці, але назви двох найвідоміших антикучмівських структур - "ФНП" і рух "Україна без Кучми" - все ще залишалися на слуху. За деякими даними, двоє вождів опозиції - Тимошенко й Мороз - після нетривалих консультацій полюбовно зійшлися в питанні про "політичні копірайти". Марка "УБК" перейшла в повне розпорядження лідера Соцпартії, а глава "Батьківщини" дістала права на використання бренду "ФНП". Крім того, Олександр Олександрович і Юлія Володимирівна (визначившись, що кожен із них прориватиметься в парламент самостійно) підписали своєрідний пакт про ненапад.

"Наша мета - 226 депутатів", - "скромно" позначила кінцеву мету блоку його лідер. (Згодом один із її найближчих соратників, Левко Лук'яненко, визначить менш масштабну планку - 40 "спискових" мандатів). Водночас, вона висловила надію на можливе об'єднання "Форуму" із тоді ще не сформованою остаточно командою Віктора Ющенка: "Або мирне співіснування під час виборів і створення коаліції в парламенті, або навіть спільна робота під час виборів... Наше співробітництво в майбутньому очевидне. Ми - люди, котрі виконують одну програму в державі, котрі проводять одну політику, котрі мають однакові ідеали...

У жовтні 2001 року представники блоку "Форум національного порятунку" вперше оголосили про можливу зміну "вивіски". Вирішено було "винести в заголовок" ім'я лідера. Глава УРП, що ввійшла у "Форум", Левко Лук'яненко, повідомив журналістів, що представники об'єднання "дійшли такого висновку після ряду соціологічних досліджень... Багато хто знає, що таке ФНП, проте ім'я Юлії Тимошенко набагато краще відоме в Україні". Коментуючи цю подію, лідер "Блоку Юлії Тимошенко" ("БЮТи") відзначила, що зміна політичного прізвища - "не якась амбіція, а персоніфікація відповідальності".