Імідж українських політичних партій

Катерина Ващук не тільки не поступається, а й перевершує свого партійного колегу в енергійності. Людський поголос постійно "сватає" Катерину Тимофіївну на різноманітні посади - то на міністра, то на віце-прем'єра, то на губернатора. Але досі її кипуча енергія знаходила застосування тільки в стінах парламенту.

Іван Кириленко - один із небагатьох, для кого співробітництво з Павлом Лазаренком не вилилося в крах кар'єри.

Ще одна примітна особистість "прохідної частини" списку - Андрій Деркач (№11). Син старого друга Президента екс-глави СБУ Леоніда Деркача (висунутого в "мажоритарці" за підтримки блоку).

І, нарешті, останній, один з основних чинників впливу "ТУНДРи" - донецька група. Її реальний глава Ринат Ахметов ні в парламент, ні в Київ поки що не поспішає. Один із найближчих Ринату Леонідовичу людей - президент Професійної футбольної ліги Равіль Сафіуллін - на 22-му місці. Глава ахметовської Партії регіонів - Володимир Семиноженко - в десятці, але він, швидше, презентаційна фігура, ніж реальне джерело впливу.

II.4 "Блок Юлії Тимошенко"

Склад блоку, прямо скажемо, різношерстий: колишні функціонери, діючі опозиціонери, вчені, дисиденти, бізнесмени, правда, як правило, також колишні. Водночас під час виборів мало хто не те що з 195, а й із перших двадцяти списочників здатні принести відчутні очки блоку. Тимошенко, безперечно, той основний магніт, який притягує голоси виборців. Проте зарахувати абсолютно всі наявні відсотки на її рахунок було б, щонайменше, несправедливо.

На другому місці у списку лідер партії "Собор" Анатолій Сергійович Матвієнко. Його талант як номенклатурного лідера проявився 1989-91 рр. на високих комсомольських посадах, що, проте, не зашкодило йому потім висловитися в тому дусі, що комуністи при владі лише там, де панують злидні. Створену ним НДП після виходу з партії Матвієнко назвав "булькою, в яку люди не вірять" і "трагедією мого життя".

Навряд чи Матвієнко може розраховувати на особливе ставлення пересічних вінничан, що пам'ятають його як губернатора, при якому борги лише з пенсій в області перевалили за 100 млн.грн., зате чиновники вимушено масово записувалися до НДП.

Водночас в Анатолія Матвієнка у його колишньому окрузі є прибічники. Не критична маса, але все-таки. І потім, у країні є люди, котрі розцінили його вихід із НДП як вчинок, котрі оцінили відмову Анатолія Сергійовича від заможності й кар'єри на користь принципів, що викристалізувалися. Є підстави вважати, ці прибічники приплюсуються до шанувальників блоку.

На третій позиції Григорій Омельченко. Розпорошені по всій країні симпатики є й у нього. Найбільшу їх концентрацію виявлено в Полтавській області. Для публіки інтелігентної Григорій Омельченко, швидше, подразник. Проте це йому не заважає чудово входити в контакт із залами, заповненими людьми, непосвяченими в тонкощі політичних перипетій столиці. Людина, що має імідж борця з мафією, у списку Юлії Тимошенко скидається на індульгенцію. Можливо, його місія саме в цьому, а не в залученні додаткових голосів.

Цікава постать Василь Онопенко - лідер Української соціал-демократичної партії. Ось уже хто по-справжньому корисний блоку. Колишнього міністра юстиції досі поважають у судових інстанціях. У нього чимало шанувальників по центральній Україні, а крім того Василь Васильович має авторитет у керівників цілої низки харизматичних церков. Таємно блок Юлії Тимошенко підтримують ряд приходів Московського патріархату, якому, до речі, свого часу вона пожертвувала чималі кошти. Юлія Володимирівна - людина набожна, особливо останнім часом. Швидше за все, це оцінили в Київському патріархаті Української православної церкви. У ряді регіонів і ця церква молиться за блок та його лідера. Проте у православній церкві членство вільне, на відміну від багатьох харизматичних, де воно фіксоване. Саме тому контакт із останніми, здійснюваний Василем Онопенком, здатний дати блоку сотні тисяч голосів.

Свій внесок у боротьбу за подолання 4-відсоткового бар'єра внесуть Левко Лук'яненко та Степан Хмара. Два дуже різних дисиденти, які ще й сьогодні авторитетні за заході України. На попередніх виборах рейтинг Левка Лук'яненка, приміром, у Тернопільській області, досяг 26%. Не можна виключати, що чимало його та Степана Ільковича шанувальників переадресують симпатії блоку.

Олександр Валентинович Турчинов, який перебуває на 7-му щасливому місці, абсолютно спеціальна людина. Ультраопозиціонер насправді надзвичайно начитана й освічена людина. Глава бюджетного комітету Верховної Ради має імідж сильного орговика. Турчинов - довірена особа Тимошенко. Мабуть, саме він, багато років перебуваючи поруч із Юлією Володимирівною, як ніхто інший, знає її. У сторонніх спостерігачів не було приводів засумніватися в його відданості. Проте це не означає, що Турчинов беззастережно виконує будь-які примхи лідера блоку. Як глава штабу, Олександр Валентинович часто вступає в гарячі суперечки з Юлією Володимирівною. Проте користується її безмежною довірою й розпоряджається коштами. Турчинов має непогані позиції в Дніпропетровській області, його досить шанують баптисти.

Надзвичайно активний в агітаційній роботі Михайло Павловський. Серйозно допомагати блоку прагне Сергій Головатий, який має прибічників не тільки у своєму колишньому київському виборчому округу, а й в усій столиці та великих містах серед публіки, яка цікавиться опозиційним рухом. Нагадаємо, Головатий із перших днів зникнення Георгія Гонгадзе та "касетного скандалу" брав активну участь у розслідуванні, проводив експертизу в Німеччині, зустрічався з Мельниченком, у зв'язку з чим робив низку не незаперечних, але резонансних заяв і висновків. Сергій Петрович - досвідчений юрист, і ця його риса затребувана блоком.

Особливе місце в БЮТи належить Петру Толочку й Костянтину Ситнику. І Петро Петрович, і Костянтин Меркурійович не новомодні, а справжні академіки. Толочко користується чималим авторитетом у консервативних наукових колах, а Ситник в академічному середовищі має імідж революціонера. Колишній голова Верховної Ради УРСР продемонстрував здатність на вчинок не лише в боротьбі з консервативними традиціями НАН України, разом з Анатолієм Матвієнком він вийшов із рядів НДП, а в розпал "касетного скандалу" саме в його директорському кабінеті в Інституті ботаніки серед гербаріїв врунилися паростки української опозиції й народжувався Форум національного порятунку. Можливо, для частини інтелігенції наявність у списку блоку двох учених зі світовими іменами стане маячком.

У цілому ж у списку БЮТи практично немає людей, здатних більш-менш серйозно розділити з Юлією Тимошенко витрати на виборчу кампанію. Немає в ньому й носіїв адмінресурсу. Якщо, звісно, не вважати такими, відповідно до висловлювань Володимира Литвина, діючих народних депутатів.

II.5 Cоціалістична партія України

Нерідко й небезпідставно Олександру Морозу дорікають за консерватизм. І йдеться не стільки про його внутрішню відданість лівій ідеї, тут Мороз демонструє дрейф до центру, скільки про оточення, яке навіть за великого бажання мало асоціюється з європейською лівою силою. Прийнято вважати, що Олександр Мороз не терпить конкуренції, тож віддає перевагу вигідному для себе фону перед ефективним партнерством. З одного боку - підтвердженням можуть служити два великі скандали з амбіційними Вітренко й Чижем, з іншого - ці події служать ознакою іншого: Мороз не дуже добре розбирається в людях. До складу морозівської партії можна висунути безліч претензій, починаючи від засилля ретроградів і закінчуючи далеко не рівною регіональною роботою. Проте Олександр Мороз дорожить кожною людиною, котра входить в СПУ. Пояснити це можна повагою до ідейності членів партії. СПУ не може, з огляду на свої відносини з владою, бути ефективним лобістом. Партію за всього бажання не можна назвати багатою, відповідно людей, які оточують Мороза, навряд чи можна запідозрити в корисливості. Більше того, переважна більшість із них постраждали від близькості до вождя. Одиницям удалося зберегти наявний, переважно невеличкий, бізнес. Більшість із тих, що навчилися заробляти гроші в умовах капіталізму, зіштовхнулися з каральною системою держави. Приміром, підприємства Миколи Рудьковського - того самого, у чиїй квартирі робили обшук і вилучали комп'ютери з файлами записів Мельниченка, після багаторічної роботи змушені були закритися: суд несподівано виявив порушення в статуті. Ряд партійців за переконання поплатилися посадами. Іншими словами, Мороз дорожить людьми, котрі перебувають у партії всупереч, а не завдяки.

Почасти обставинами, у яких веде свою діяльність СПУ, можна пояснити відсутність помітної ротації. Далеко не кожен ризикне зв'язати свою долю з опальною партією. Проте, за твердженням члена штабу, після президентських виборів соціалістів в Україні стало на 10 тисяч більше.

Передвиборний список СПУ - рішення Олександра Мороза. При його складанні, безумовно, мали місце внутрішньопартійні консультації. Найбільший вплив на розміщення в облікових гніздах мав керівник штабу Йосип Вінський (шостий в списку). До цієї людини в СПУ ставлення неоднозначне. На Йосипові Вікентійовичу основний тягар організаційної роботи, і не тільки. Вінський практично цілком звільнив Мороза від вирішення фінансових питань. Гроші для партії намагаються добувати практично всі, але розпоряджається ними Вінський. Людина, котра приймає організаційні рішення й веде фінансову політику, не може бути хорошою для всіх. Небезпідставні й закиди на його адресу в консервативності, що межує з ретроградством. Проте всім пам'ятна фраза Мороза, сказана під час загострення чергового конфлікту: "Або Вінський залишається, або я виходжу з партії".

Певною протилежністю начальнику штабу, скоріше не за впливовістю, а за суттю, виступає третій номер списку - Юрій Луценко. На одному зі з'їздів лідер СПУ назвав його "улюбленцем партії". Море енергії, схильність до авантюризму, легкість у спілкуванні змушує багатьох сприймати Луценка як enfant-terrible. Під час президентських виборів і "касетного скандалу" він довів свою корисність для партії та її лідера. Юрій Віталійович ввійшов у партійну п'ятірку. Луценко в СПУ цінують, але ще не сприймають настільки серйозно, як йому хотілося б.

Друге місце в списку займає Іван Бокій - народний депутат, член СПУ та бойове перо "Сільських вістей". Свого часу Іван Сидорович, як і чимало журналістів, спокусився чарівністю і таємничістю Євгена Марчука. Наступне прозріння змусило трибуна іншими очима подивитися на Олександра Мороза. До речі, такий вибір зробив не він один, а цілий ряд політиків і навіть журналістів, котрі раніше підтримували Євгена Марчука. Бокій - сильний оратор, активний депутат. Статті, написані близькою та зрозумілою сільському електорату мовою, не цілком відповідають канонам сучасної журналістики, зате адекватно сприймаються там, де про вишуканості західного стилю не відають, зате добре знайомі з проблемами українського буття.

Редактор "Сільських вістей" Іван Сподаренко не є членом СПУ, але це не перешкодило шефу опальної газети завершити п'ятірку списку морозівської партії. Сподаренко є авторитетом для тих, у чиїх руках де-факто чи де-юре перебуває земля.

Між двома відомими журналістами на четвертій позиції опинилася Валентина Семенюк. До "касетного скандалу" про неї мало хто чув. Скоріш за все таким високим місцем у списку вона зобов'язана своїй активній позиції в розпалі протистояння влади й опозиції. Намет із її ім'ям одним із перших з'явився на Хрещатику, Валентина Петрівна в сутичці з міліцією дістала травму й була госпіталізована. Провідати її в лікарню приїжджав один із заступників Юрія Кравченка.

На сьомому місці в списку Мороза Віталій Шибко. У партії досвідчений дипломат відповідає за міжнародні контакти. Віталій Якович близький до Мороза, він надійний, урівноважений і на відміну від багатьох провідних партійців має почуття гумору. Соцпартія досить активно встановлює та підтримує зовнішньополітичні зв'язки. Передусім це пояснюється її прагненням стати повноправним членом Соцінтерну, до якого входять усі ті, хто відповідно до реклами есдеків урятував Європу від голоду, холоду й морального розтління. Правда, з соціал-демократами відносини в Соцінтерну вельми прохолодні. У соціалістів Мороза й соціал-демократів Буздугана - максимально теплі.

Микола Мельник, колишній губернатор області (1994-1996 рр.), заступник голови правління наймогутнішої агрокорпорації "Липівка", якою нині керує його донька Світлана. Соціаліст він певною мірою умовний. Розпаювання колгоспного майна (із нарахуванням дивідендів за системою Чаянова) Мельник здійснив ще 1987 року, можливо, навіть першим у Союзі. Він має репутацію аграрного олігарха. У кожному разі, за сумарною площею земель (орендованих не лише у своєму районі) і сумою вкладень у сільгосппереробні заводи він майже не поступається Петру Порошенку. Саме Мельник став "хрещеним батьком" однієї з перших в Україні меро-губернаторської війни, у результаті якої силою президентського указу звільнив своє крісло Анатолію Матвієнку. Потім, 1998 року, він йому ж програв і вибори на "мажоритарці", отримавши наочний урок умілого використання адмінресурсу. До речі, тоді на окрузі з'явився було і Мельник-2. Нині на Вінниччині балотуються у ВР одразу вісім Мельників: за даними ЦВК, цим "двійникам" належить і всеукраїнський рекорд, тому що відразу чотири кандидати під прізвищем Мельник зареєстровано в одномандатному окрузі №13. Може, тому Мельник-соціаліст і пішов у колоні списку. Повоювати за своє прізвище в майже "родинній" компанії доведеться тепер його дочці Світлані, яку СПУ висунула по в.о. №18. Мельник - сильний організатор, і перше місце Мороза на президентських виборах - тому підтвердження.

До передових загонів партії входять черкаська, кіровоградська і житомирська організація. Останню очолює 18-й номер списку - Олександр Барановський. Цей член Соцпартії проводить агресивну й порівняно ефективну політику в регіоні. Саме він організував у лютому 2001 року похід житомирян на Київ. Це при їхній появі в селах, за розпорядженням місцевої влади, закривали магазини та їдальні, це їх, нехтуючи попередженнями, незнайомі люди розбирали на ніч по хатах і квартирах. Попри складні умови, Барановському вдається збільшувати чисельність обласної організації СПУ та знаходити джерела її підтримки.

II.6 Соціал-демократична партія України (об'єднана)

Випадкових людей у списку СДПУ(о) вкрай мало, як і нечленів партії. Проте членство в СДПУ(о) не для всіх є ідеологічною необхідністю. Для когось це можливість сховатися від політичних шквалів під надійним дахом, для когось перепустка в світ великої політики чи великий бізнес. Керівники партії вміють бути корисними, так само як і вимогливими до тих, кому було надано послуги. Правда, здатні вони й на вдячність, оскільки можуть гідно оцінити вірну й ефективну роботу. Саме тому в десятку списку ввійшли регіональні партійні керівники, такі як соціал-демократ номер один у Закарпатті Іван Рєзак, секретар обласного комітету СДПУ(о) в Чернівцях Михайло Папієв, заступник харківського губернатора Володимир Шепетин. Саме Рєзак тримає оборону в Закарпатті, де соціал-демократи втратили губернатора і знайшли двох непримиренних ворогів Віктора Балогу й Сергія Ратушняка. Відданий соціал-демократичній анафемі губернатор Чернівців Теофіл Бауер робить дуже нелегким існування есдеків у цій області. Проте серйозні позиції Зінченка та Плужника в регіоні дозволяють міцно стояти на ногах місцевій організації.

У Харкові в есдеків непогані позиції, проте розгорнутися їм там не дасть ні губернатор, ні впливовий у регіоні бізнесмен Олександр Ярославський. На Харківщині СДПУ(о) одержить максимальний мінімум, попри досить злагоджену організаційну роботу. Віддавши належне найкращим регіональним місіонерам СДПУ(о), повернімося до початку списку. Слідом за Віктором Медведчуком першу п'ятірку прикрашає пані. Тамара Прошкуратова - вчителька початкових класів із Черкаської області. Вона герой України, і одержала цю високу нагороду заслужено. Ось тільки в списку СДПУ(о) опинилася випадково, зайнявши місце Валентини Гошовської, котра відмовилася напередодні з'їзду. У соціал-демократичному списку бракувало жінок, на що нарікав Віктор Медведчук на прес-конференції. Не виключено, що заповнити цю прогалину допоміг губернатор Черкаської області Володимир Лук'янець, за сумісництвом член СДПУ(о). Не звикла до камер Тамара Сергіївна щиро признавалася, що не розраховувала побачити своє ім'я в першій п'ятірці. Третій номер - Олександр Зінченко. Олександр Олексійович - один із стовпів партії, що віддає її будівництву й розвитку левову частку часу. На четвертому місці безпартійний Володимир Рябика. Він очолює горезвісний Український національний комітет молодіжних організацій. Той самий УНКМО, на який витрачалася левова частка бюджетного фінансування, відведеного для молодіжних організацій. За даними Рахункової палати, у держбюджет лише 2001 року для УНКМО було закладено 13 млн. гривень. Це при тому, що, за даними тієї самої Рахункової палати, 57 організацій, що входять у комітет, покривають лише 3% молоді. Коли розкрився механізм розподілу цих коштів, вибухнув досить резонансний скандал. Рішенням суду УНКМО позбавлено права отримувати кошти з бюджету і розподіляти їх. З Медведчуком Рябика співпрацює вже кілька років. Цілий ряд структур, що входять в УНКМО, організовували мітинги проти прем'єра Ющенка. Діставалось і главі Держкомстату з питань молоді, спорту й туризму Валерію Цибуху, заступником якого працював Володимир Рябика. Колективні листи й пікети УНКМО свого часу вимагали відставки Цибуха, мотивуючи це його роботою на НДП. Перед виборами з ініціативи комітету було створено Блок української молоді, що вступив в альянс із СДПУ(о) просто під прожекторами з'їзду. У регіонах БУМ відкрито виступає з критикою блоку "За Єдину Україну!", заявляючи, що партії, які ввійшли в нього, угробили молодіжну політику в країні. БУМ - один із небагатьох засобів відкритого протистояння прибічників СДПУ(о) блоку влади.

І нарешті на п'ятій позиції - Леонід Кравчук. Перший Президент України, котрий, на жаль, втратив можливість залишитися над баталією та стати верховним арбітром нації. Василь Кремень, що займає шосту позицію - діючий ресурс партії. Його відносини з керівництвом СДПУ(о) то затьмарюються, то приходять у відповідність зі статутом. Такі самі відносини в міністра освіти й науки з Володимиром Литвином. Проте Василь Григорович намагається бути корисним партії. Але розгорнутися на повну силу апологета дванадцятибальної системи та дванадцятирічного навчання не дає чітка вказівка Банкової щодо орієнтування студентства на блок "За Єдину Україну!".

Борис Андресюк родом із київських районних начальників, а точніше, старокиївських. Нині він очолює парламентську комісію, що займається питаннями оборони й національної безпеки. Дуже швидко Борис Павлович знайшов спільну мову з колишнім міністром оборони Кузьмуком, котрий досі зберігає свій вплив у міністерстві. Його авторитет, як цивільного у військах, не дуже високий, але рівень зв'язків у відповідному міністерстві оцінюється як високий і ефективний. Про Григорія Суркіса, якому відвели 11-те місце, вже сказано цілком досить, щоб оцінити його роль у партії та кампанії. Так само як і про Ігоря Плужникова.

На 13-му місці вічно молодий і енергійний Валерій Череп. Свою нинішню посаду глави Держкомітету України з питань будівництва, архітектури й житлової політики колишній голова Держбуду одержав за підтримкою фракції СДПУ(о). Валерій Іванович житейськи мудра людина, це й забезпечило як його капітал, так і спроможність примножувати його за будь-якої влади. Дочка Валерія Черепа є дружиною Ігоря Воронова - дуже близького до соціал-демократів члена списку Партії зелених. Не виключено, що родинні й комерційні зв'язки допоможуть у парламенті знайти спільну мову двом фракціям, майбутні члени яких нині запекло борються одне з одним за електоральні голоси.

Євген Сігал - 14-те місце - колишній член Народного руху України. Вже тоді його вважали людиною Суркіса. Євген Якович разом із керівником профільного комітету Олександром Гудимою періодично підтримував енергетичні інтереси представників СДПУ(о). Сергій Подобєдов, котрий перебуває майже поруч із ним у списку, у минулому парламенті встиг побувати в трьох фракціях. Спочатку глава концерну "Нафтаенерго" входив в НДП, після ослаблення Пустовойтенка перейшов у фракцію "директора парламенту" Олександра Волкова. Але після того, як Волкова викреслили з переліку президентських фаворитів у листопаді 2001 року, Сергій Подобєдов переходить у фракцію СДПУ(о). Його вибір визначили тісні зв'язки з Черкаським губернатором Володимиром Лук'янцем - відомим своєю близькістю до соціал-демократів.

На 15-му місці в списку - Володимир Заплатинський, кавалер двох орденів, колишній "списковик" "Громади" і член однойменної партії. У березні 99-го увійшов до фракції СДПУ(о). Григорія Суркіс, кажуть, знає давно і зійшовся з ним на "футбольному грунті". ЗАТ "Евіс" (колишнє Миколаївське швейне об'єднання імені Кірова), яким керував Заплатинський із 1992-го, патронувало миколаївську футбольну команду майстрів, яку із цього приводу було перейменовано із "Суднобудівника" на "Евіс". Володимир Михайлович - відома людина в області, і з його допомогою есдеки сподіваються трохи поправити свої справи в регіоні, у якому вони не користуються особливою популярністю.

Розділ III. Імідж українських політичних сил

III.1 Портрет лідера блоку

III.1.1 Віктор Ющенко

Феномен його рейтингу намагалися вивчати багато дружніх і ворожих соціологів, психологи, аналітики та спецслужби.

Уже багато часу Ющенка переслідують такі переважно маячні звинувачення, майже завжди населенням бездумно ігноровані. Люди втомилися нікому не вірити. Більшість точно знає, яких вождів вона не хоче, і тому прив'язується до тих, кого вважає білою вороною. Віктору Ющенку напередодні виборів довіряло півкраїни: 23,6% абсолютної підтримки, 35,8% населення підтримує його окремі дії. Для порівняння: Президент України мав 7,8% абсолютної довіри, прем'єр-міністр Анатолій Кінах - 13,2%, лідер комуністів - 13,8%.

Комусь Ющенко сподобався з естетичного погляду, когось підкупила манера висловлюватися незрозуміло, але дуже спокійно, а отже впевнено. Багато хто небезпідставно вважає Віктора Андрійовича першопрохідником у сфері пріоритетності державних інтересів. Він справді був тим рідкісним, щоб не сказати - єдиним прем'єром, який прийшов вирішувати не особисті й не кланові економічні проблеми. Під час прем'єрства він практично нікому з бізнесменів не допоміг, але й ні на кого не "наїхав" заради власної вигоди. Можливо, тому їх зараз так багато в його списку?

Прибічники Ющенка вважають його не таким, як решта політиків. Вони відчувають, як Віктор Андрійович щиро переживає за країну, і це відчуття, доповнене довірою до свого, дає стійкий сплав рейтингу. Реформи, схеми, альянси - усе це політико-економічне господарство більшість прибічників не аналізує, бо встановлення контакту за системою "свій-чужий" включає емоції і притлумлює критичний аналіз: Ющенко - чесний, моральний, стабільний, гнаний, душевний. Для багатьох Віктор Ющенко - духовний лідер нації. Український Гавел.

Своїм конформізмом під час "касетного скандалу" Віктор Ющенко врятував Президента, і цього йому не вибачить опозиція.

Віктор Андрійович не змінив радикальним чином свого оточення. Усупереч порадам американських, російських і польських експертів, він об'єднав навколо себе надто багатьох невдах націонал-демократів, які довели протягом десяти років свою нездатність підкорити вершини бізнесу і влади. Принцип формування його блоку - це принцип висловлювання подяки.

Ющенко абсолютно впевнений у тому, що майбутнє України - в Європі. Він добре обізнаний із тамтешніми правилами гри і приймає їх. По-перше - в економічній сфері, по-друге - в демократичній, по-третє - в політичній. Йому огидна будь-яка кухня, в якій варяться інтереси, його справді стомлюють подвійні стандарти, властиві кожному політикові.

Він консервативний, але піддається навчанню. Принаймні так вважають ті, хто з ним поруч, просунуті, самостійні люди, які відбулися, які представляють нове покоління. Він буває безмежно впертий, авторитарний, але при цьому буває й сентиментально поступливий. У тому, що вважає принциповим, незалежно - політика це, економіка чи сфери міжособистісного спілкування, не поступиться ні на йоту. У кадровій системі блоку в нього немає фаворитів. Він не дуже злопам'ятний, але є речі, яких він не вибачить ніколи, приміром, образу на адресу його родини.

Протягом останніх двох років політики й журналісти двічі вигадували Ющенка. Перший міф виткав образ непохитного опозиціонера. Після його руйнації виникла хвиля розчарувань, що породила протилежний образ - безхребетного "сина Президента". Який Ющенко насправді, не знає ніхто. На що він здатний за максимумом - також. Тому в кожного в Україні Ющенко свій.

III.1.2 Петро Симоненко

Як і кожен публічний політик, Симоненко схожий на міфічного Януса. Плакатний образ безкомпромісного ленінця та нещадного борця зі світовим імперіалізмом (витриманий у кращих традиціях лубочного соцреалізму) - не більш ніж ритуальна маска. Необхідний аксесуар кожного, хто приречений систематично займатися політичним лицедійством. Що криється під серпасто-молоткастим камуфляжем, відомо небагатьом. Оскільки незмінний лідер оновленої КПУ потайливий і недовірливий, що не перешкоджає йому мати репутацію товариського політика, привітного господаря і дружелюбної людини. Симоненко - один із найсуперечливіших представників топ-списку вітчизняних майстрів мистецтва можливого.

Симоненко зажив слави людини не цілком рішучої, не завжди здатної в умовах дефіциту часу вибрати єдино правильний хід. Однак 1992 року йому вистачило сміливості погодитися на головну роль у дуже ризикованому політичному проекті "Реанімація КПУ". Він честолюбний, але важко дорікнути йому в неадекватній амбіційності. Він дорожить своїм кріслом, та його (на відміну від багатьох інших високих партійців) щиро дратує вірнопідданство. Він зам'який для вождя, але навчений проводити жорсткі рішення в життя з допомогою інших. Він здатний іти на компроміс з ідейними противниками, але при цьому йому вдається зберігати імідж безкомпромісного політика в очах виборця. Він відомий, можливо, навіть популярний, але йому ніколи не стати народним улюбленцем.

Симоненко - досвідчений професійний політичний гравець. Але він самодостатній. І якщо назвати "Батьківщину" "партією Тимошенко", а СПУ - "партією Мороза" допустимо, то навряд чи можна вважати синонімами слово КПУ і словосполучення "партія Симоненка". Можна припустити, що до когорти політиків першої величини його зараховано насамперед "через посаду". Його політична значимість визначається впливовістю партії та чисельністю фракції. А тому осічка організації на виборах здатна коштувати йому дорого - аж до втрати крісла лідера, що цілком може означати крах кар'єри. Симоненко, вдало ризикнувши 92-го, не захоче і не зможе починати все з нуля десять років по тому.

III.1.3 Володимир Литвин

У характері та поглядах Володимира Литвина переплилася велика кількість часом взаємовиключаючих речей. Стрімка наукова кар'єра, увінчання званням члена-кореспондента Академії наук, сусідить у ньому з невигубною провінційністю. Видима м'якість і податливість - із педантичністю та системністю, патріархальність поглядів - із нерозбірливістю в засобах. Володимир Михайлович може багато років берегти почуття вдячності, особливо в тих випадках, якщо це стосується його вчителів чи наукових авторитетів: Віталій Скопенко та Іван Курас - яскраве підтвердження цього. При цьому Литвин досить холоднокровно може зневажити інтереси команди, якщо вони не вписуються в накреслену та продуману схему кар'єрного росту. Приміром, так було 1995 року, коли Володимир Михайлович віддав перевагу надійному місцю помічника Президента, а не достоїнству та свободі. І, мабуть, він не помилився, оскільки пересидів усіх, хто колись починав із Президентом.

В міру відходу таких яскравих особистостей, як Табачник, Волков і Горбулін, вплив Литвина зростав. Хто б міг ще в середині 90-х подумати, що скромна людина, яка шарудить чернетками доповідей, займе місце Голови АП. Та у Володимира Михайловича були свої достоїнства, які він не прагнув виставляти напоказ. Він дуже багато та акуратно трудився, не робив різких рухів, продумував кожний крок, не прагнув будь-що одержувати дивіденди від лобізму, старанно підбирав прибічників. Зрештою, Президент оцінив відданого, працездатного і неамбіційного помічника і наділив його традиційно необмеженими повноваженнями голови адміністрації.

Довіру сім'ї до Литвина похитнула поведінка глави президентського штабу під час "касетного скандалу". З широко відкритими очима, що мало підкреслити обурення та щирість, Литвин заявив про ображення честі та достоїнства, а також про те, що записи фальшиві. Водночас у важкі часи не він, а олігархи прийшли на допомогу Президенту, замінивши своїми досить рішучими діями голову адміністрації, який впав у стан прострації.

Згодом прохолода у стосунках із Кучмою зникла, і Володимир Михайлович приступив до роботи над реалізацією президентських інтересів у майбутньому парламенті. Потрібно віддати належне його винахідливій і досить ефективній ідеї, яка полягала як у створенні блоку влади, так і в асиміляції сил, які з симпатією ставляться до Віктора Ющенка. Грамотна схема здалася нетерплячому та емоційному Президенту не особливо вдалою. Він віддав перевагу однозначності, а не ефективності й сконцентрував свою увагу на блоці "За Єдину Україну!". Саме це рішення Президента значним чином відбилося на долі голови адміністрації.

Насправді Володимир Литвин - це людина, яка пропустила свою зупинку. З потяга влади він мав зійти, як і планував, після "касетного скандалу". У політиці та владній ієрархії він досяг максимуму. Литвин утомився і, можливо, хотів просто повернутися до життя, в якому без нього виросли діти, а полиці заросли непрочитаними книжками.

Засмикана й розгублена людина ще нескоро встановить баланс усередині і поза собою. Та для навколишніх у Литвині вже ніколи не буде загадки. І тепер він нагадує те, що залишилося від кульки П'ятачка. Мабуть, набуваючи саме такої форми, люди приходять у відповідність з улюбленим розміром Президента.

III.1.4 Юлія Тимошенко

У своєму роді Тимошенко унікальна. Не можна не помітити, що практично в усіх ситуаціях, із якої б висоти Тимошенко не зривалася, вона "падає на чотири лапи" і знову розпочинає підйом.

Юлія Володимирівна дуже непроста. За всієї її видимої відкритості, зрозумілості й категоричності висловлювань, Тимошенко - закрита людина. Зайвого, особливо про себе, вона не скаже ніколи. І йдеться не про публічні одкровення. Кожен, хто знає її досить добре, переконаний, що в неї є мета. Хтось вважає, що ця мета - гроші, хтось переконаний, що жаданий кінцевий пункт звивистого шляху - влада та президентство, хтось вірить у щирість прагнень Юлії Володимирівни - докорінно змінити життя в країні. Не дамо однозначної відповіді й ми, проте зазначимо, що до своєї мети Тимошенко йде вперто, погоджуючись на жертви й часом не помічаючи їх.

Лідер блоку - типовий представник дніпропетровської школи. Не відриваючи погляду від мети, ці люди здатні змінювати курс, принижуватися, укладати на невигідних умовах спілки з ворогами, підлещуватися, зраджувати, але головне - рухатися до наміченого. А тепер додайте до цього небезпідставну впевненість у власних жіночих чарах і талант актриси. Навіть по-жіночому Тимошенко буває дуже різною. Дюймовочці, котра визирає з норкових і мереживних рюшів, не могли відмовити в газових квотах Рем Вяхірєв і Віктор Черномирдін. Ображеної та праведної мала вона вигляд під час ефіру з Григорієм Суркісом, після якого Григорія Михайловича просто хотілося притягти за 117-ю статтею політичного кодексу. Непохитність, впевненість і принциповість втілює в собі Юлія Володимирівна, коли говорить про свою політичну позицію та критикує діючий режим. Той, хто бував у її домі, знає, що жодна бабуся з такою наполегливістю й турботою не годуватиме донесхочу онуків, як Тимошенко пригощає своїх гостей.

Багато хто називає Тимошенко "залізною леді". Це скоріше так, ніж ні. Водночас, іноді й вона буває беззахисною й самотньою. Інша річ, що подібний стан, викликаний екстремальними ситуаціями, приміром, арештами, не бере Юлію Володимирівну в полон надовго. Вона дуже швидко збирається й починає діяти. Дія - це її нормальний стан.

На початку економічного й політичного шляху Тимошенко чимало людей недооцінювали її, приймаючи за наївну дівчинку, котра прикрашає собою велику корпорацію. Вони серйозно обпеклися. Тимошенко досить самостійний економіст і політик, що, власне, й довела на посаді віце-прем'єра з паливно-енергетичного комплексу. Поза сумнівом, вона була мотором енергетичних реформ і змін. Новий закон про енергоринок, припинення бартерних розрахунків і взаємозаліків - в основі всіх цих рішень пропозиції Тимошенко.

Хоч яким дивним це видасться, але Тимошенко не боїться залишитися без грошей. І не тому, що має серйозні запаси. Саме про її беззастережну фінансову спроможність після арешту рахунків за межами України, вбивства банку "Слов'янський", розгрому, учиненого в ЄЕСУ, й колективно-олігархічної експропріації її власності в Україні, говорити не доводиться. Проте сьогодні Тимошенко для себе визначила пріоритет - це політичне виживання та продовження боротьби за своє місце і свої ідеї в політиці й економіці. Активно бізнесом Юлія Володимирівна не займається, проте вона твердо переконана, що її головний капітал - голова, залишиться при ній, незалежно від того, потрапить вона в парламент або ні. Схоже, Тимошенко упевнена в тому, що в потрібний їй момент вона зможе досить легко відновити свої позиції в українському бізнесі.

На особливу увагу заслуговує її друге ходіння в опозицію. Перше, як відомо, відбулося під час руйнації імперії, створеної Лазаренком і його сателітами. Тоді Тимошенко боролася за своє й тільки за своє. Потім було примирення з Президентом і договір про ненапад, який більшою чи меншою мірою за дрібницями порушувався обома сторонами. Знаходячись на віце-прем'єрській посаді, у неї не було змоги використовувати наявні важелі собі на благо. Проте, займаючись державними справами, вона плодила та множила особистих ворогів, котрі домоглися в остаточному підсумку відкриття карних справ, її відставки й арешту.

Передчуваючи близькість цих подій, Тимошенко ще на посаді віце-прем'єра зробила низку опозиційних політичних заяв, доповнивши ними багато дій, опозиційних системі тіньового бізнесу. Цього разу вона захищала не лише свої інтереси. Переоцінити її крок досить складно, бо в розпал "касетного скандалу" було надзвичайно важливо почути оцінку того, що відбувається, від досить успішного політика й бізнесмена, а не традиційних і злиденних опозиціонерів, котрих більшість сприймає як невдах.

На той час скандал уже вщух, а центральними каналами уже котрий місяць поспіль каталися однакові матеріали про висунуті Тимошенко звинувачення. Влада домоглася свого. На сьогодні Юлію Тимошенко впізнають другою після Леоніда Кучми. При цьому 54% їй однозначно не довіряють, а близько 8% - беззастережно вірять. Саме тому, відповідно до соціологічних опитувань, 60% населення, що виступали за дострокову відставку Президента, не підтримали її, саме її починання. Ідея референдуму поступово вмерла.

Водночас Тимошенко не втрачає надій залишити ще більш вражаючий слід в історії. Юлія Володимирівна хоче бути президентом, і на сьогодні ніякі з доказів не змогли похитнути її в цьому прагненні. Вона зі скепсисом ставиться до внесення змін до Конституції, спрямованих на ослаблення президентських повноважень. Тимошенко проти обрання губернаторів, логічно пояснюючи це єдино вірним унітарним устроєм України. Вона переконана, що за збережених повноважень людина, котра знає, як потрібно змінювати країну, буде ефективним і корисним керівником держави. Тимошенко не має сумнівів щодо своєї адекватності цій посаді. Проте спостерігачі схиляються до думки, що як мінімум свавільній Юлії Володимирівні надавати практично необмежену владу не можна. Зовсім інша справа - робота під контролем, яка дозволяє реалізовувати знання й досвід в економічній сфері, але при цьому відповідними рамками обмежує використання цієї посади не за прямим призначенням.

III.1.5 Олександр Мороз

З погляду сучасників - Мороз дуже складна конструкція. Лідер СПУ ніколи не потерпав від комплексу неповноцінності. Швидше, навпаки. Досить довго в ньому жила віра у власну винятковість і особливу місію. Чи вичерпалася вона? Навряд, швидше - зачаїлася, сховавшись за образу, породжену громадським нерозумінням. Різною мірою, але поразка в спікеріаді-98 і на президентських виборах-99 принесли Морозові розчарування в тих, заради кого він планував виконати свою місію. Можливо, це лише припущення, проте вибір, зроблений в обох випадках (і депутатами, й народом), дає деякі підстави для таких припущень. Певний час здавалося: він зламався й озлобився. Багато опонентів перестали брати його до уваги, поблажливо залишивши право на дріб'язкові реванші під час сесійних дебатів. Мороз, позбавлений первинних владних ознак - високого кабінету, гербового телефону, - здавався "другорічником": усі його "однолітки" вже зайняли хто спікерську, хто президентську, хто СНБОвську висоти.

28 листопада 2000 року повернуло Олександра Мороза до вищої ліги. Без тих самих первинних владних ознак він посів впливові позиції в українському політикумі. Чи входило це у його плани в момент ухвалення рішення? Певна річ. Чи прагнув лідер СПУ реваншу? Безперечно. Але. Зважитися на такий варіант сатисфакції могла лише людина, абсолютно впевнена у соціальній значущості й необхідності свого кроку.

Природна інтелігентність уживається в Олександрі Олександровичу з єзуїтською насмішкуватістю; принциповість - із можливістю не дотримати слова, даного ворогу; мудрість - із категоричністю; егоїзм із відчуттям вселенської відповідальності; лівоцентристська гнучкість - із партійно-радянським консерватизмом. Мороз - підступний ворог, педантичний і тактовний друг. Він глибоко шанує й любить себе, але це не заважає йому вкотре намагатися закотити на владну гору камінь своєї правди. Мороз - політичний Сізіф. Його можна любити чи ненавидіти. Йому можна вірити чи не вірити. Але нікому не спаде на думку ним нехтувати і його жаліти.

III.1.6 Віктор Медведчук

Віктор Володимирович - абсолютно системна людина. Він викладає своє життя і кар'єру з кубиків настільки ж методично і цілеспрямовано, як Кай у палаці Снігової Королеви підбирав геометрично правильні крижинки для своїх візерунків.

Гострий аналітичний розум, чудова пам'ять, здатність швидко оцінювати ситуацію, професійне знання законів, схильності психолога, легкість і впевненість у реалізації обдуманих рішень. До всіх цих достоїнств Віктор Медведчук має найбезпосередніший стосунок. Ставлення до нього в українській еліті досить складне, однак навіть найщиріші вороги визнають його інтелект.

У переважній більшості випадків Віктора Медведчука не сприймають окремо від Григорія Суркіса. На перший погляд, Віктор Володимирович від цього виграє: спокійний, врівноважений, людина, що підвищує голос у крайніх випадках, вигідно виглядає на тлі емоційного, різкого й імпульсивного партнера. Але ті, кому доводилося стикатися не раз із цими політиками і бізнесменами, мали шанс переконатися як мінімум у неповній відповідності істині першого враження. Суркіс - поривчастий, Медведчук - методичний. Суркіс іноді має схильність до сантиментів, Медведчук - ні. Суркіс - амбітний, Медведчук - марнославний. Суркіс - розгорнута книга, Медведчук - річ у собі. У Суркіса немає політичного майбутнього, більш вагомого, аніж нинішнє його становище в державнім табелі про ранги, Медведчук має великі плани і готовий підпорядкувати їм усі наявні в арсеналі засоби.

Віктор Володимирович - перфекціоніст. Він любить, щоб усе задумане реалізовувалося відповідно до його плану, непередбачені обставини або необов'язковість підрядчиків, які взялися за впровадження, його дратують. Це стосується і політики, і бізнесу, і навіть такої дрібниці, як ремонт офісу. У цьому немає нічого поганого, так само як і у високій самооцінці нашого героя, котрий не терпить поразки. Після відставки з поста першого віце-спікера Медведчук так і не з'явився в сесійному залі, щоправда, став демократичнішим, і тепер, зустрівши співробітників офісу біля ліфта, не проходить, не помічаючи їх, як раніше, а потискує руки.

Медведчук - вольова людина, котра у більшості ситуацій вміє тримати емоції під контролем. Він має рідкісний дар хронічної переконаності у своїй правоті. Це дуже добре помітно, коли він виступає як юрист. Відомо, що закони, тим більше українські, - далеко не досконалі, і багато їхніх положень можуть мати кілька трактувань. Своє прочитання Віктор Володимирович вважає єдино вірним, не залишаючи шансу альтернативним трактуванням. Така переконаність у своїй правоті, безумовно, надає сили в боротьбі з опонентами.

Медведчук узагалі з повагою і трепетом ставиться до поняття "сила" у будь-якому його прояві: фізичному, економічному, владному. У свої 47 лідер СДПУ(о) надзвичайно багато часу приділяє спорту, і небезуспішно. Очевидці розповідають, що він може кілька сотень разів віджатися від підлоги.

Його вагу в бізнесі без глузувань оцінюють ті, хто з посмішкою дивиться на його декларацію про доходи.

У Медведчука, котрий стільки часу провів із Григорієм Суркісом, у честі культ усього чоловічого. Чоловік повинен вміти захистити себе. Віктор Володимирович із тих чоловіків, які здатні розпочати бійку першими, і хоч раз, а дадуть відповідь, якщо сили супротивника відчутно переважають його власні. Але шляхетність у бійці - це не про Віктора Володимировича. Якщо у вас випаде з рук меч, він не дасть вам часу його підняти. Чоловіча суть Медведчука постійно протиставляється в ефірі м'якості Ющенка. І зверніть увагу, робиться це за повної впевненості, що в супротивника немає і найменшого шансу відповісти тим же.

Втім, жорсткість і цинізм дій Медведчука не означають, що Віктор Володимирович нездатний на глибоке, справжнє, красиве почуття до жінки. Його особисте життя - не предмет наших досліджень, тож обмежимося лише зауваженням: на таке почуття Медведчук здатний і воно займає багато місця в його житті.

Віктор Медведчук не провінційний. Він жорсткий і нерідко жорстокий. Він намагається йти в ногу з часом, переступаючи через усіх і вся. І робить це він не один, а з командою, ролі в якій давно розподілено і відточено. Він бачить мету і має кошти й засоби. Медведчук навчився досить тверезо, як для марнославної людини, оцінювати ситуацію. У цьому його сила, оскільки вона дає йому можливість для маневру. А, погодьтеся, далеко не кожен має потенцію оперативно й чітко скласти в нову конфігурацію кубики своєї долі. Але слабкість Медведчука в тому, що він помічає навколо себе лише хижаків, із якими в будь-яку хвилину готовий вступити в бій (ділитися він здатний як Павло Лазаренко), десятки мільйонів травоїдних його не цікавлять. У зухвалої та розумної людини в Україні є політичні перспективи. У випадку реалізації планів Віктора Володимировича до влади в країні може прийти людина, що нагадує іншого політика. Який прийшов до влади у першій третині ХХ століття у одній із європейських країн. І так само публічно сповідував один із різновидів соціалізму. Та все може бути й інакше. Коли щось зможе розтопити осколок від "дзеркала тролів", яке потрапило давним-давно в серце маленького хлопчика.

III.2 Політичні технології, які використовуються політичними силами для створення позитивного іміджу

III.2.1 Блок "НАША УКРАЇНА"

Ющенко намагався не сваритися з Президентом. Леонід Данилович старання Ющенка не оцінив - проти НУ були сконцентровані основні зусилля адмінресурсу.

Про технології, які використовує блок Ющенка, говорити дуже складно. По-перше, через серйозну проблему з погодженими діями; по-друге, через очевидну - найголовніша технологія блоку - це імідж екс-прем'єра. Віктор Ющенко у свою чергу втягується в кампанію, проявляючи надзвичайну для нього працездатність. Його зустрічі з виборцями в регіонах починаються з 8-ої ранку і закінчуються за північ. До десяти аудієнцій з електоратом на день. Віктор Ющенко вибрав народницький стиль ведення своєї кампанії. На всі зустрічі приїжджає без водія, ведучи машину самостійно, відвідує дискотеки, підприємства, села, пивбари, і як уже згадувалося, електрички. Не варто говорити про те, що на зустрічі з ним приходить сила-силенна народу. Принаймні, за даними його штабу, за три дні поїздки по регіонах Віктора Андрійовича почули близько 40 тисяч чоловік.

Вочевидь, влада не усвідомлює те, що своєю поведінкою лише додала очок "Нашій Україні". "Нас мочать, значить ми існуємо", - жартують у штабі Ющенка. А влада продовжує створювати ореол жертви навколо Віктора Андрійовича. У тій же Полтаві прес-конференцію Ющенка показали всі комерційні канали. Саме на цій прес-конференції Віктор Андрійович дозволив собі сказати: "Я переконаний, що це свавілля місцевої влади. Своїми діями вона принижує себе, Президента, українську владу й Україну".

Попри велику кількість прибічників у чиновницьких і мас-медійних структурах, у Ющенка існує проблема з рекламою. Хоча, на відміну від Мороза і Тимошенко, його ролики взяли на всіх каналах, окрім "Інтера". Всупереч теплим стосункам із Миколою Азаровим і, на певному етапі, дуже близьким із Рінатом Ахметовим, у Донецькій області блок "Наша Україна" не зміг пробитися на жоден канал. 70 журналістів автобусом було привезено до Києва, донецькі колеги зустрічалися зі Стояном, Безсмертним і Ющенком. Однак гостинність "Нашої України" не змогла прорвати адміністративно встановлену блокаду. Водночас штаб Ющенка розробляє засоби ведення агітації, що обходять владні розпорядження. Як видно, буде зроблено акцент на соціальній рекламі. На одному з каналів буде відкрито рубрику "НАШЕ кіно", у якій глядачі зустрінуться з улюбленимим героями Одеської кіностудії, кіностудії ім. Довженка, "Київнаукфільму" тощо.

III.2.2 Комуністична Партія України

На відміну від інших опозиційних партій і політиків, що відчувають серйозні труднощі з проникненням на центральні телеканали й в усеукраїнські видання, комуністи не нарікають на те, що їх затискають. І причиною тут далеко не християнська смиренність, а свідома відмова від "марнування грошових і організаційних ресурсів". Саме таку одну з магістральних установок дали своїм українським однодумцям молдовські комуністи. До новомодних російських піарників симоненківці звертатися не стали. А з властивою їм прагматичністю розсудили: якщо молдовським товаришам удалося нещодавно одержати на виборах таку переконливу перемогу, чом би не попросити їх поділитися досвідом? І молдовські товариші не відмовилися, організувавши незадовго до початку виборів в Україні спеціальні тренінги для керівників штабів, орговиків та інших активістів КПУ. Ділилися своїм досвідом передвиборної боротьби з українськими комуністами й російські товариші.

Заощаджені в такий спосіб гроші й нерви комуністи вкладають у розкручування партії на місцевому рівні. Традиційний телевізійний ролик, щоправда, про всяк випадок знято. До речі, значною мірою завдяки активному сприянню члена КПУ Віктора Понеділка, який зберіг із телевізійниками певні зв'язки з часів свого керівництва парламентським комітетом із питань засобів масової інформації. Проте на якомусь із загальнонаціональних каналів побачити його нам навряд чи вдасться. Оскільки ролик, за деякими даними, вийшов задовгий, що, природно, позначиться на вартості його прокату. Та й вирішили ж головну ставку робити на регіональні телекомпанії і газети. Обласним організаціям дозволено поводитися зі спущеним із Києва телепродуктом не як із догмою. Найбільші організації, такі як Харківська, Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Запорізька, вільні коригувати його відповідно до місцевої специфіки. Ще однією особливістю комуністичних піар-технологій є концентрація коштів у тих округах та областях, де кандидати-комуністи мають максимальні шанси на перемогу. А там, де прогноз для них невтішний, вирішено даремно не витрачатися, а продовжувати боротьбу з суто рекламною метою на користь усієї партії.

Особливої протидії з боку місцевої влади в проведенні своєї агітаційної кампанії Компартія не відчуває. Якщо не брати до уваги незначного тертя, що виникло в Сумській і Херсонській областях і, що цілком зрозуміло, на заході країни. Скаржаться вірні ленінці на легкий дискомфорт у Луганській і Донецькій областях. Однак, з огляду на те, що ці регіони є нині вотчиною блоку "За єдину Україну!", скарги недоречні, оскільки "заєдисти" ще не працювали, як цього можна було очікувати, ліктями.

Особливою статтею видатків планувалося виділити кошти на контрпропаганду, спрямовану на "знешкодження" так званих клонів: КПРС, КПУ(о) і Комуністичної партії (трудящих). Проте результати моніторингу виявили їхній низький рейтинг і малопомітний авторитет у виборців майже в усій країні, хіба що за винятком Горлівки й Макіївки, де колись фундатор КПРС Володимир Моїсеєнко очолював міськком. А коли стало відомо, що КПУ відкриває в бюлетені для голосування список партій, питання боротьби з клонами відпало остаточно.

Було реанімовано абсолютно всі (за словами Адама Мартинюка, їх п'ятдесят) партійні видання місцевого значення, які через відсутність фінансування до виборів ледве животіли, не виходячи друком інколи цілими місяцями. З чотирьохсот до шестисот тисяч примірників збільшився тираж центрального друкованого органу партії - "Комуніста".

Проте, певна річ, головною рушійною силою, яка незмінно підтримує в масах інтерес і симпатії до КПУ, є тактика "від оселі до оселі". Агітатори-добровольці, котрі обходять мільйони будинків і квартир, справді працюють, так би мовити, за ідею. І якщо для інших кандидатів і партій цей вид агітації - серйозна стаття видатків, для комуністів - ще один спосіб заощадити. До речі, всі кошти, спрямовувані на піар, беруться з загального партійного казана. Винятком є кримська організація, бо має окремий бюджет. Лідер кримських комуністів узяв на себе фінансування виборчої кампанії рескому, отримавши натомість повну свободу дій і невтручання з боку центрального апарату.

III.2.3 Блок "ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ!"

Створення блоку "За Єдину Україну!" виявилося помилкою з точки зору отримання максимального відсотка на виборах пропрезидентськими партіями. Порізно кожна з них, включаючи найслабшу - "Трудову Україну", мали всі шанси взяти по 4-5%. Нині очевидно, що блок не в змозі отримати на виборах той відсоток, який в сумі могли б мати п'ять партій, що увійшли до нього.