Імідж українських політичних партій

22 грудня 2001 року блок з'явився на світ. Правда, у його складі тепер значилося вже не сім, а лише чотири політичні організації - "Батьківщина", "Собор", УРП й УСДП. УКРП на чолі зі Степаном Хмарою влилася до складу партії Тимошенко, а очолювану Олесем Сергієнком УХДП "поглинули" республіканці Левка Лук'яненка. "Патріот" Микола Габер разом із своєю партією подався в інший блок, із красномовною назвою "Проти всіх".

5 січня 2002 року "БЮТи" на з'їзді затвердив список із 225 кандидатів і перелік із 57 політиків, яких блок має намір підтримувати в "мажоритарках". Серед них було названо діючих депутатів Анатолія Єрмака, Зореславу Ромовську, Дмитра Чобота, Віктора Шишкіна, екс-парламентарія Юрія Гнаткевича, колишнього посла України у Великобританії Сергія Коміссаренка, одного з організаторів знаменитих студентських голодувань початку 90-х Олеся Донія.

Коротко зупинимося на партіях, на базі яких сформовано "БЮТи". В основі його, ясна річ, "Батьківщина". Зі 195 "списковиків" 114 (за даними ЦВК) є членами партії, очолюваної Юлією Тимошенко. За даними, розміщеними на персональному сайті лідера "БЮТи", у рядах "Батьківщини" нараховується 150 тисяч членів, проте, за іншими даними, чисельність організації - приблизно 50 тисяч партійців. "Батьківщина" має 27 регіональних і 594 місцеві партійні організації.

Ще 26 кандидатів-"багатомандатників" представляють партію "Собор". Цю організацію засновано 25 грудня 1999-го й зареєстровано Мін'юстом у березні наступного року. Лідером партії було обрано Анатолія Матвієнка, заступниками - колишнього начальника Генштабу ВС України Анатолія Лопату, штатного борця з мафією Григорія Омельченка та главу міжнародної організації "Союз Чорнобиль", екс-депутата Володимира Шовкошитного. Головою ради старійшин - академіка, парламентарія та одного з лідерів ФНП Костянтина Ситника.

"Собор" - опозиційна правоцентристська партія, представники якої брали активну участь в антипрезидентських акціях 2000-2001 років. Лідери організації - в ФНП, а депутати-партійці входили в так зване проурядове лобі, яке підтримувало Кабінет Ющенка. У розпалі "касетного скандалу" "Собор" вимагав відставки Президента, а також керівників силових структур. За офіційними даними, "Собор" має 23 регіональні й 10 місцевих осередків, підтримує контакти з рядом правоцентристських партій у Польщі й Білорусії.

16 членами представлено в списку Українську республіканську партію, очолювану метром націонал-патріотичного руху Левком Лук'яненком. УРП стала наступницею знаменитої Української гельсінської групи (правозахисної організації, заснованої ще 1976 року) і виявилася першою офіційно зареєстрованою політичною партією (1990 рік). Лідер республіканців Левко Лук'яненко був учасником президентських перегонів-91, посівши третє місце й заручившись підтримкою 4,49% виборців. З ініціативи УРП у липні 1992 року було створено Конгрес національно-демократичних сил - досить аморфну структуру, покликану бути певною альтернативою Руху й підтримувати Президента Леоніда Кравчука. 10 членів УРП були депутатами ВР скликання 1994 року (серед них і Левко Лук'яненко, нинішній представник Президента в парламенті Роман Безсмертний і Михайло Павловський, котрий нині є одним із лідерів "Батьківщини"). Парламентарії-республіканці належали до пропрезидентського лобі в парламенті, доказом чого була, зокрема, їхня підтримка Закону про владу й місцеве самоврядування та Конституційного договору. На виборах-98 партія (разом КУН і УКРП) входила в блок "Національний фронт". "НФ" зміг заручитися підтримкою лише 2,717% виборців. Зі 168 кандидатів, висунутих блоком у "мажоритарках", володарями мандатів стали тільки шестеро. 1999 року УРП ввійшла в блок "Наш Президент - Євген Марчук!" і досить активно підтримувала Євгена Кириловича під час президентської кампанії.

УРП - класична націонал-патріотична партія, яка останнім часом перетворилася з провладної на опозиційну. Найвідоміший республіканець - її лідер Левко Лук'яненко, активний член ФНП і п'ятий номер у списку "БЮТи". За "квотою" УРП у виборчий табель блоку потрапив відомий опозиціонер (колишній рухівець, а нині безпартійний) Сергій Головатий. Чисельність організації не перевищує 10 тисяч членів, а прибічники її живуть переважно в Західній Україні.

Четвертий учасник блоку - Українська соціал-демократична партія - делегувала в список 34 партійці. Проте в першій двадцятці їх лише двоє. Лідер УСДП (і, до речі, екс-глава СДПУ(о), колишній міністр юстиції, член ВР Василь Онопенко посідає почесне четверте місце. Майбутній голова організації Онопенко потрапив у парламент за списком об'єднаних есдеків. 1999-го УСДП висунула свого главу (котрий став ним із жовтня 1998-го) Василя Онопенка кандидатом у президенти. Спробу навряд чи можна визнати вдалою: Василь Васильович посів восьме місце серед тринадцяти учасників, ставши одним із шести відвертих аутсайдерів, котрі не зуміли набрати навіть 1%.

I.5 Cоціалістична партія України

Ініціатором створення СПУ став її майбутній лідер Олександр Мороз. У Верховній Раді 12-го (1-го) скликання він був лідером неформальної комуністичної більшості. Після проголошення державної незалежності України так звана "група 239" припинила своє існування. А компартію, її організатора й натхненника, 30 серпня 1991 року було заборонено указом парламентської президії. Через чотири дні Мороз закликав комуністів, які вирішили не зраджувати своїх ідеологічних переконань, об'єднатися в нову партію лівої орієнтації. Передбачалося, що вона стане наступницею оголошеної поза законом КПУ. Вже у вересні в кількох найбільших областях (зокрема в Донецькій, Дніпропетровській і Харківській) було створено осередки майбутньої політичної структури.

На установчому з'їзді в столиці 26 жовтня 1991 року делегати представляли всі регіони (крім Тернопільської і, хоч як дивно, Запорізької областей). Після нетривалої дискусії нову організацію вирішили назвати Соціалістичною партією. Лідером СПУ, як і очікувалося, обрали Олександра Мороза.

У листопаді 1992 року на II з'їзді затвердили програму організації, в якій наголошувалося, що вона є наступницею ленінської партії комуністів. СПУ проголосила курс на будівництво соціалізму шляхом створення суспільства народної демократії. Нова партія повільно, але неухильно набирала політичної ваги. Цьому неабияк сприяла активність її членів, які володіли депутатськими мандатами, - Івана Мусієнка, Валентина Тризни, Володимира Марченка й самого Олександра Мороза. У квітні 92-го в СПУ з'явилися додаткові агітаційні можливості: вона створила партійну газету. Першим редактором "Товарища" став Адам Мартинюк, нині - другий секретар ЦК КПУ. Напередодні виборчої кампанії 1994 року тираж органу СПУ сягав 15-20 тисяч примірників.

У грудні 1993 року Соцпартія заявила про перехід в опозицію до діючої виконавчої влади. В офіційній історії партії зазначено, що цей крок став "відповіддю на політику, яку проводили Президент Л.Кравчук і прем'єр-міністр Л.Кучма (...) які, по суті, виконували наміри своїх колишніх опонентів із партій правого штибу й вели країну до самоізоляції та підриву економіки". Утім, заради справедливості слід зазначити, що на той момент Леонід Данилович уже три місяці як залишив посаду керівника Кабміну. У грудні 93-го Л.Кучма (так само як і Л.Кравчук) уже готувався до дострокових президентських виборів.

Мороз і його команда взяли досить активну участь у парламентській кампанії - представників СПУ було висунуто в 179 округах. Щастя всміхнулося 15-ти соціалістам: Віктору Бриту, Йосипу Вінському, Наталії Вітренко (дообраній у грудні), Леоніду Камінському, Сергію Кияшку, Миколі Лавриненку, Володимиру Марченку, Володимиру Мухіну, Станіславу Ніколаєнку, Михайлу Степанову, Володимиру Черепкову, Івану Чижу, Олександру Чупахіну, Віталію Шибку і, ясна річ, лідеру партії. У квітні 94-го Олександр Мороз удруге заручився підтримкою жителів Таращанського округу, набравши в другому турі 62,14% голосів виборців. Позаду залишилися 10 суперників, зокрема й один із видних діячів націонал-патріотичного руху Олесь Шевченко.

Через місяць глава Соцпартії здобув гучнішу перемогу, з безпосередньою підтримкою комуністів ставши головою Верховної Ради. Вже в ранзі спікера Мороз узяв участь у президентських перегонах, посівши, за підсумками першого туру, третє місце серед семи учасників забігу. За керманича СПУ віддали свої голоси 13,04% виборців. Найбільшу підтримку він мав у Луганській, Сумській і Хмельницькій областях, де його "симпатиками" виявилися, відповідно, 25,4%, 25% і 23,6%. Серед регіонів, де рейтинг народної довіри до свіжоспеченого парламентського лідера виявився вкрай низьким, був, хоч як дивно, і Крим: за Олександра Олександровича тут проголосувало якихось 1,3%.

Після створення оновленої КПУ з організації почався масовий вихід. Ряд регіональних організацій припинили своє існування. Як зізнавалися самі соціалісти, приміром, у Київській обласній первинці (що вважалася однією з найбоєздатніших) після реєстрації Компартії залишилося тільки 200 чоловік. IV з'їзд мав обговорити питання про доцільність подальшого існування Соцпартії. Але прибічники "поглинання" СПУ Компартією залишилися в меншості.

Поява на політичному полі КПУ вимагала зміни тактики: СПУ з лівого краю починала помаленьку наближатися до центру.

Новий спікер і новий Президент, вочевидь, дотримувалися нейтралітету, проте перемир'я було нетривале. Однак Мороз досить довго намагався уникнути початку неминучої війни. У жовтні 94-го глава держави виступив із доповіддю "Шляхом радикальних економічних реформ", яка була, по суті, програмою ринкового перетворення України. Комуністи, які також вважалися союзниками Кучми, виступили з різкою критикою цього документа. Проте соціалісти були стриманішими в оцінках, фракція СПУ в масі своїй підтримала президентську програму, дозволивши собі лише офіційну незгоду з низкою її положень.

Спочатку главі держави й голові парламенту вдавалося знаходити компроміси навіть у тих питаннях, у поглядах на вирішення яких вони радикально розходилися. Мороз виступав за розширення повноважень Рад, Кучма - за посилення президентської влади. Як стверджує політолог Юрій Луканов у своїй книжці "Третій Президент", 14 липня 1994 року, після зустрічі Леоніда Даниловича з Олександром Олександровичем віч-на-віч, останній несподівано змінив свою точку зору з приводу схеми поділу владних повноважень. Підтвердженням цього стало оприлюднене 19 липня спільне звернення глави держави, спікера та прем'єра, у якому доводилася необхідність "формування цілісної системи виконавчої влади на чолі з Президентом". Що змусило Мороза підтримати ідею посилення президентської влади, невідомо.

7 липня 1995 року парламент схвалив Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей документ можна було охарактеризувати як трохи пом'якшений варіант проваленого вищим законодавчим органом закону "Про державну владу і місцеве самоврядування".

1996-го в документах СПУ та у виступах її лідера дедалі частіше звучать соціал-демократичні мотиви: заяви дворічної давності про те, що "соціалістичну партію не можна змішувати з соціал-демократичною" стають неактуальними. Береться жорсткий курс на трансформацію СПУ на лівоцентристську партію парламентського типу, апарат переводиться на професійну основу. На той час організація позбулася частини радикально налаштованих партійців (або, як вони йменувалися в матеріалах Соцпартії, "членів партії, що стояли на лівацьких позиціях". Конфлікт у керівництві в жовтні 1995 року призвів до виходу з фракції СПУ (а згодом і до виключення з партії) Наталії Вітренко та Володимира Марченка. У квітні 1996 року вони створили Прогресивну соціалістичну партію, яка перетворилася на головного опонента СПУ.

У червні 1997 року Соціалістична партія офіційно заявляє про створення передвиборного блоку з Селянською партією. Спроби створити коаліцію з Компартією успіхом не увінчалися. 1998 року блок СПУ-СелПУ з "афішною" назвою "За правду, за народ, за Україну!" висунув 335 кандидатів (201 за списком і 134 в одномандатних округах) і делегував 161 представника в окружні виборчі комісії. У прохідній частині реєстру передвиборного об'єднання перебував цілий ряд осіб, не дуже відомих у колах переконаних марксистів, зате непогано відомих у колах підприємницьких.

На базі СПУ "під" Мороза було створено передвиборне народно-патріотичне об'єднання "Правда проти сили", до якого, крім партії соціалістів, увійшли СДПУ (на чолі з Юрієм Буздуганом), Соціалістичний конгрес молоді (керований Вадимом Місюрою) та кілька профспілкових організацій.

Подальші події в пам'ятку всім. Марчук програв у першому турі і став секретарем РНБОУ. Кучма став Президентом. Мороз програв майже все.

Мороз зазнав дуже болючого фіаско. Йому не вдалося пробитися навіть у другий тур, а отриманий ним результат (11,29%) виявився скромнішим, ніж у кампанії-94. Те, що голова партії соціалістів був чи не головним суб'єктом застосування брудних технологій і, здається, найбільше постраждав від ймовірного "обрахування" під час підбиття підсумків, служило слабкою втіхою. І все ж навряд чи такий досвідчений політик мав право реагувати на поразку настільки емоційно. Фраза, що в Україні не все населення "дозріло до народу", й особливо порівняння частини виборців із баранами не робило честі досить відомому майстру компромісів і метру евфемізмів.

Після виборів СПУ зазнала другого розколу, ініціатором якого виступила група партійних ветеранів, зокрема Іван Чиж, Сергій Кияшко, Микола Лавриненко й Василь Арестов. Внутрішній конфлікт спричинив "відлучення" від фракції й партії депутатів Чижа, Кияшка та Лавриненка. Услід за ними СПУ залишило кілька сотень їхніх прибічників, частина яких організувала згодом нову політичну організацію - "Справедливість" на чолі з Іваном Чижем.

Попри те, що після поразки Мороза в кампанії-99 багато хто поквапилися "поховати" його як політика, восени 2000 року він знову опинився в центрі уваги. 28 листопада саме глава соціалістів звинуватив Президента в організації викрадення журналіста Георгія Гонгадзе. Оприлюднені ним аудіозаписи, зроблені в головному кабінеті країни екс-майором спецслужб Миколою Мельниченком, започаткували так званий "касетний скандал". Політична криза, що спалахнула в країні взимку 2000/01 (найгостріша в новітній історії України), призвела до появи структурованої некомуністичної опозиції, до когорти визнаних лідерів якої ввійшов Олександр Мороз. Він став одним з ініціаторів створення руху "Україна без Кучми", а також своєрідного штабу противників існуючої влади, що отримав назву Форум національного порятунку. Сьогодні в Соцпартії налічується понад 60 тисяч членів.

I.6 Соціал-демократична партія України (об'єднана)

Новітня історія вітчизняної соціал-демократії видається довгою та заплутаною. Перший розкол у стані прибічників цієї ідеології відбувся вже на... установчому з'їзді. У травні 1990 року делегати "дебютного" форуму, після дводенних суперечок, поділилися на дві команди. Результатом "дискусії" стали два автономних з'їзди, на яких було створено дві альтернативні організації - ОСДПУ й СДПУ.

У жовтні 1991 року на II (позачерговому) з'їзді СДПУ ухвалила рішення про підтримку кандидата в президенти В'ячеслава Чорновола й закликала своїх прибічників підтримати на всеукраїнському референдумі Акт про проголошення незалежності України. Новим "рульовим" партії став народний депутат Олександр Сугоняко, змінивши на посту голови правління організації Андрія Носенка. У травні 1992 року, на III з'їзді, СДПУ знову переобрала лідера: ним став ще один парламентарій, Юрій Збітнєв. Сугоняко заявив про формування в партії "соціально-ліберальної платформи", проте, не підтриманий більшістю делегатів, разом із групою прибічників залишив форум. Восени 1992-го СДПУ підтримала призначення Леоніда Кучми на посаду прем'єр-міністра. Що видавалося за цілком логічне: партія (на правах колективного члена) входила у створене того ж року об'єднання "Нова Україна", одним із керівників якого був Леонід Данилович.

Наприкінці того самого року відбулося злиття двох соціал-демократичних організацій. Об'єднана партія одержала назву СДПУ й була перереєстрована навесні 1993 року. Відповідно до попередньої домовленості, у керівництво ввійшли представники обох структур. Але, попри ухвалу про об'єднання, процес перетворення двох партій на одну проходив не дуже гладко, а перші особи двох соціал-демократичних структур так і не стали гравцями однієї команди.

Парламентські вибори-94 СДПУ навряд чи могла записати до свого активу: жоден із трьох депутатів-есдеків не зміг повторити свій успіх чотирирічної давності, причому Володимир Московка посів у своєму окрузі 21-ше місце серед 23 претендентів. Проте двом соціал-демократам (Юрію Буздугану та Григорію Ричагову) вдалося стати членами парламенту, причому першому дісталася в новій Верховній Раді посада глави комітету з питань соціальної політики та праці.

У травні того ж року в стані есдеків відбувся черговий розкол. На VI з'їзді група делегатів на чолі з Юрієм Буздуганом залишила зал. Згодом Буздуган і його соратники (які представляли переважно екс-ОСДПУ) поставили під сумнів легітимність форуму й ухвалених на ньому рішень - зокрема затвердження Юрія Збітнєва главою ради партії. Частина регіональних організацій підтримала Буздугана, частина - Збітнєва, і відтак в Україні знову з'явилися дві соціал-демократичні партії, тільки цього разу - з абсолютно ідентичними назвами.

У грудні 94-го приймається рішення про злиття соціал-демократів Збітнєва з Партією прав людини та Українською партією справедливості. У січні 1995 року об'єднання відбулося. У документах з'їзду йшлося, що партія є "юридичною правонаступницею СДПУ, ППЛ і УПС, які втрачають статус юридичної особи та припиняють свою діяльність після реєстрації об'єднаної партії Міністерством юстиції України". Проте значна частина СДПУ й більшість членів УПС не погодилися з таким рішенням. Названі партії не тільки не припинили свого існування, а й активно протидіяли становленню новоствореної СДПУ. Соціал-демократи Буздугана, по суті, звинуватили лідерів нової структури в політичному шахрайстві. А представники Української партії справедливості заявили, що Михайло Гречка перевищив свої повноваження. На II з'їзді УПС (квітень 1995 року) його виключили з партії.

Відповідно до офіційної біографії, Медведчук одержав партквиток есдеків 1994-го. Проте, згідно з тією ж таки біографією, 1994-го Віктор Володимирович був делегатом двох з'їздів Партії прав людини, керованої Василем Онопенком. Того ж року пан Медведчук балотувався в 1-му (Артемівському) окрузі столиці. У першому турі він набрав 25,68%, показавши найкращий результат серед 17 суперників. У другому - був першим із показником 45,95%, але народним обранцем так і не став.

Про початок ділового співробітництва Суркіса й Медведчука відомо мало. Сам Віктор Володимирович про це розповідає скупо: "Я був знайомий із Григорієм Суркісом, якось він попросив мене захищати одного з начальників будівельних управлінь. Я з 1989 року почав займатися футбольним клубом, а Суркіс був затятим болільником. Ми з ним об'єдналися й почали працювати на клуб". Почасти цю інформацію підтвердив і ще один значний діяч СДПУ(о), Леонід Кравчук, який стверджував, що два майбутніх лідери об'єднаних есдеків справді зійшлися на футбольно-юридичному грунті.

На початку 90-х група Суркіса зуміла налагодити досить тісні контакти з президентом Кравчуком. Як розповідав сам Леонід Макарович, у січні 1994-го президент "Славутича" запропонував його увазі антикризову економічну програму. Проект, за дорученням Суркіса, готувала група спеціалістів, серед яких нібито був і колишній міністр фінансів Ізраїлю Іцхак Мадаї. Леоніда Макаровича ідея зацікавила, і він доручив працювати над цією проблемою своєму раднику Валентину Симоненку. За твердженням першого глави держави, вже в лютому програма мала цілісний вигляд і заслужила схвальної оцінки в.о. прем'єра Юхима Звягільського. А невдовзі, як стверджував Кравчук, "план Суркіса" було взято в розробку урядом.

У партії (в якій вони поступово здобувають дедалі більший вплив) того ж таки 1996-го виникають проблеми. У січні Мін'юст (на той час ним уже керував не Василь Онопенко, а Сергій Головатий) анулював реєстраційне свідоцтво партії, керованої Василем Васильовичем, а в березні легалізував СДПУ під керівництвом Буздугана. У квітні "репресована" організація в нагальному порядку проводить з'їзд, на якому ухвалюється заява про "неприкритий тиск із боку влади" і рішення про перейменування партії. До її назви додається слово "об'єднана".

Саме з 1996 року вплив Онопенка та його оточення на організацію слабшає, а от вплив групи Суркіса-Медведчука стає домінуючим.

Віктор Володимирович заявляє, що вийшов із керівництва всіх бізнесових структур ще 1997-го, коли вперше переміг у парламентських перегонах. Тоді Медведчук виграв довибори у Верховну Раду в 171-му окрузі (Закарпатська область). "Місце" звільнилося після того, як Сергія Устича, який представляв цей регіон, було призначено главою Закарпатської обласної держадміністрації. У нас немає офіційних підстав стверджувати, що Сергій Іванович "підсобив" Віктору Володимировичу. А те, що через рік пан Устич став заступником глави СДПУ(о), вважаємо чистої води збігом. Успіх Медведчука у квітні 1997-го був більш ніж переконливим. За нього віддали свої голоси 94,16% виборців, що було рекордом виборчих перегонів.

У жовтні 1997 року було затверджено першу п'ятірку майбутнього передвиборного списку партії. Те, що формальний лідер СДПУ(о) Онопенко опинився лише на третьому рядку реєстру, лише тільки підтверджувало його реальну вагу в організації. Справжні лідери - Віктор Медведчук і Григорій Суркіс - посіли, відповідно, 4-те і 5-те місця, однак перші дві позиції, саме з їхньої подачі, посіли два відомих політики - екс-президент Леонід Кравчук та екс-прем'єр Євген Марчук.

У прохідній частині партійного списку числилося чимало людей, безпосередньо пов'язаних із бізнесом. Крім Ігоря Плужникова (№6), Олександра Зінченка (№7) і Богдана Губськогоа (№9), нині мажоритарники, там значилися ще й глава АТ "Видавництво "Бліц-інформ" Сергій Мельничук (№10), "шоколадний король" Петро Порошенко (№11), президент торгово-енергетичної компанії "Ітера-Україна" Анатолій Волковський (№13). "Канонічні" соціал-демократи Олексій Мустафін, Микола Зарицький та Андрій Носенко опинилися у третьому десятку, а екс-лідер СДПУ Юрій Збітнєв - і геть на 49-му місці.

За інформацією, розміщеною на офіційній сторінці ЦВК, Центральна виборча комісія 1998 року зареєструвала 178 "списковиків" від СДПУ(о). Удача всміхнулася лише 14-ти. Саме на таку кількість депутатських місць могла розраховувати партія, що завоювала лише 4,01% голосів виборців. Із 128 кандидатів, висунутих партією, виграти вибори змогли лише четверо. Попри експлуатацію "футбольної" тематики, багатий відеоролик і наявність "розкрученої п'ятірки", організація заледве подолала необхідний бар'єр. Згодом опоненти неодноразово закидали есдекам, що в парламент вони потрапили не без допомоги адмінресурсу, однак самі об'єднані соціал-демократи ці закиди відкидали. У мажоритарних округах в СДПУ(о) справи були не кращими. Попри це, у травні 98-го до фракції соціал-демократів виявили бажання записатися 25 депутатів. Дехто не відмовився опинитися в компанії Віктора Володимировича та Григорія Михайловича, які дедалі більше набирали політичної ваги. Відносна масовість фракції дозволила есдекам на рівних брати участь у грі під назвою "спікеріада". Як свідчить ряд депутатів, соціал-демократи пішли на розрив раніше досягнутих домовленостей із правими фракціями і доклали зусиль до обрання спікером лівого Олександра Ткаченка (попри те, що одним із претендентів на цю посаду був перший номер партсписку СДПУ(о) Леонід Кравчук). Як своєрідну компенсацію есдеки отримали посаду віце-спікера, що її й обійняв Віктор Медведчук. У жовтні 98-го "колекція" титулів Віктора Володимировича поповнилася - він став лідером партії.

Ще у квітні, відразу після виборів, Василь Онопенко заявив у пресі, що включення до партсписку Кравчука й Марчука, а також опора на рейтинг "Динамо" були помилкою. Правління СДПУ(о) моментально засудило вчинок вождя й оголосило про скликання з'їзду, де мала вирішитися доля лідера. На жовтневому форумі Онопенка звинуватили в тому, що "його фінансують певні сили", і швидко підшукали йому заміну. Проти кандидатури нового глави організації не проголосував жоден кандидат. Повалений Онопенко заснував чергову (і, як виявилося, не останню) соціал-демократичну структуру - УСДП.

На початку 99-го СДПУ(о) позбувається наступного "зайвого" - Євгена Марчука. Прагнення Євгена Кириловича стати президентом не підтримували лідери партії, а бажання екс-прем'єра використовувати для реалізації своїх амбіцій структури есдеків змусило їх піти на остаточний розрив із ним. У лютому Марчук розпочинає створення власної організації - Соціал-демократичного союзу (формальним лідером якого стає ще один "списочник" СДПУ(о) - Сергій Пересунько).

Ім'я кандидата в президенти, якого планували підтримувати есдеки, неважко було вгадати. З ініціативи Віктора Медведчука, СДПУ(о) (першою з партій) висунула Леоніда Кучму "на другий термін".

Мають успіхи есдеки й у лобістській діяльності. Керівники партії вважаються людьми впливовими, з широким колом корисних знайомств. А не найменша парламентська фракція, в яку входило (відповідно до даних секретаріату Верховної Ради) 32 народних обранці, відкрила для есдеків додаткові можливості. Зв'язки, що їх мають провідні соціал-демократи у деяких силових структурах (зокрема, як гадають, в Антимонопольному комітеті, органах прокуратури та системі судової влади) викликають заздрість багатьох, навіть у найвисокопоставленіших політиків. Есдеки користуються репутацією людей, котрі легко вирішують проблеми друзів. І так само легко створюють проблеми конкурентам. Здається, не особливо добираючи засобів. Із усталеною думкою "СДПУ(о) не любить ніхто" лідери партії не особливо сперечаються.

Трохи гірше було в представників СДПУ(о) із контактами в МВС. Екс-глава цього відомства Юрій Кравченко вважався одним з основних неофіційних опонентів. Конкуренцію йому в цьому питанні міг скласти хіба що глава президентської адміністрації Володимир Литвин. Володимир Михайлович публічно заперечив наявність "особливих почуттів" до керівництва "київської групи", проте відомості, отримані з конфіденційних джерел, дозволяють у цьому засумніватися.

Можна припустити, що призначення пана Литвина главою АП стало одним з суттєвих чинників ослаблення впливу есдеків на політичні та економічні процеси. Після повторної перемоги Леоніда Кучми становище представників СДПУ(о), всупереч очікуванням, не поліпшилося, а погіршилося. Хоча розпочиналося все непогано. Серед головних творців так званої "оксамитної революції" у парламенті (яка зміцнила позиції Леоніда Кучми у ВР) були есдеки Леонід Кравчук та Віктор Медведчук. Відтак вони стали координатором пропрезидентської більшості й першим віце-спікером, відповідно.

Проте потім у есдеків, здається, настала "чорна смуга". Причин для початку тяжких часів було кілька. По-перше - позиція ряду осіб із найближчого оточення Президента, зокрема Литвина й Кравченка. По-друге - прихід в уряд Віктора Ющенка і (особливо) Юлії Тимошенко. Політика нового Кабінету, зокрема реалізація нових правил гри на енергоринку, істотно знизила бізнес-можливості "київської групи". Віктор Медведчук на запитання "Чи постраждали фінансові інтереси партії за час прем'єрства Ющенка?" відповів категоричним "Ні!" Проте старання, докладені есдеками до видалення з Кабміну спочатку Юлії Володимирівни, а потім і Віктора Андрійовича, дають деякі підстави засумніватися у щирості такої відповіді.

Та головним чинником обмеження впливу есдеків, і насамперед їхніх лідерів, ми схильні вважати позицію Президента. Є підстави вважати, що Леонід Данилович мав право гніватися на Віктора Володимировича та Григорія Михайловича й за не надто високу активність у процесі імплементації результатів "конституційного референдуму", і за схильність до пропорційної виборчої системи, і (найголовніше) за вичікувальну позицію в дебютній стадії "касетного скандалу". Версії про причетність провідних есдеків до організації найбільшої в новітній історії України політичної кризи, які з'явилися у пресі, Кучма спростував. Проте саме після цього в провідних соціал-демократів розпочалися нові проблеми. 13 грудня 2001 року, у переддень початку виборчої кампанії, був знятий із посади, яку він обіймав, перший віце-спікер Віктор Медведчук.

23 грудня 2001 року Медведчук заявив: "У мене навіть і гадки не було стати наступником Президента". Проте в серпні того самого року інший високопоставлений есдек, лідер фракції Олександр Зінченко у газеті "День" зазначив: "Партія не приховує: ми йдемо на президентські вибори 2004 року зі своїм кандидатом, і це лідер партії Віктор Медведчук"...

Проте в есдеків, як і раніше, чимало ресурсів для відновлення втрачених позицій. Партія численна й непогано організована структурно. За твердженнями самих есдеків, кількість членів СДПУ(о) протягом останнього року зросла більш як удвічі і в ній налічується 345 153 партійця. За тими самими даними, есдеки мають 780 районних і міських організацій, а також 17 423 місцевих осередки.

Адмінресурс СДПУ(о) помітно вичерпався. І все-таки, відповідно до відомостей, отриманих з офіційного сайту партії, її членами є один міністр, один глава держкомітету, один заступник голови Радміну Криму, чотири заступники міністрів і глав держкомітетів, один голова і 13 заступників голів облдержадміністрацій, три керівники обласних рад, 29 голів райрад плюс найпотужніший в країні медіаресурс.

Втім, керівництво СДПУ(о) заявляє, що на адмінресурс їй розраховувати не доводиться. Лідери партії стверджують, що вона не є ні провладною, ні опозиційною…

Розділ II. Формування списку блоків як дзеркало політичної позиції

II.1 "Наша Україна"

Відповідно до попередніх розрахунків самих "наших", блок повинен бути першим у "пропорційній" гонці й вибороти у вигляді 60-65 мандатів.

Крім того, "Наша Україна" висунула своїх кандидатів у більшості мажоритарних округів. "Одномандатників", висунутих блоком або ним (гласно чи негласно) підтримуваних, можна розділити на три умовні групи. До першої належать приблизно чотири з половиною десятки здобувачів депутатського звання, котрі мають реальні шанси на перемогу. Приблизно третина їх висловила готовність обійтися власними силами, тож витрачати на них ресурси (особливо фінансові) блоку не доведеться, "НУ" надаватиме їм лише політичну і (в разі потреби) організаційну підтримку. "Заощаджені" в такий спосіб кошти підуть на підтримку решти депутатів-"фаворитів", котрі мають сильних конкурентів в особі представників інших суб'єктів виборчого процесу, передусім блоку "За єдину Україну!", СДПУ(о) й Компартії.

Слово "заощаджені" в попередньому реченні взято в лапки не випадково: "наші" мають більш ніж істотні фінансові резерви. Правда, кошти блок не завжди використовує раціонально. Є підстави гадати, що взаємодія між партіями, які входять у блок, а також координація роботи центрального й регіональних виборчих штабів перебували не на належному рівні. Спроби систематизувати роботу робилися не раз, але успіхом увінчалися лише частково.

Проте в "НУ", взагалі-то небезпідставно, сподіваються, що з 33-35 "мажоритарників" (яких ми для простоти назвемо "кандидатами першої категорії") як мінімум 10-15 зможуть стати володарями мандатів.

Друга, численніша група (близько 150 осіб) складається з так званих "кандидатів другої категорії". Це ті, чиї шанси на перемогу розцінюються як гірші. Рівень і форма підтримки блоком кожного з них залежатиме від того, наскільки ці шанси зростатимуть (зменшуватимуться) у процесі виборчої боротьби. Головним завданням "кандидатів другої категорії", безумовно, є агітація за блок. Реклама "наших", навіть з вуст явно непрохідного кандидата, не може бути зайвою.

І, нарешті, третя група, членів якої ми позначимо як "попутників". До неї входять 10-13 осіб, що формально жодним чином до "НУ" непричетні. Як правило, йдеться про відомих, самодостатніх і фінансово заможних політиків, які висунулися самостійно або їх висунули інші суб'єкти виборчого процесу. Серед "попутників" є люди, котрі належать до щирих "симпатиків" Ющенка, але мають причини не афішувати своїх політичних уподобань. І є такі, яких "НУ" якщо й не підтримуватиме, то принаймні не заважатиме їм перемогти. Основою такого партнерства майже напевне служать приватні домовленості між Ющенком та цими кандидатами, укладені з найрізноманітніших причин. Імена цих людей у штабі "НУ", цілком зрозуміло, не розголошують.

У першій десятці немає жодного політика, якого можна було б назвати "людиною Ющенка". З натяжкою таким можна вважати хіба що Миколу Жулинського. Навіть у двадцятці, по суті, тільки один громадянин, "вставлений" туди особисто рульовим "наших", та й той на "його людину" ніяк не тягне. Йдеться про Дмитра Сандлера. Крім того, на 13-му місці влаштувався Роман Безсмертний, але й він такою високою позицією не цілком зобов'язаний Віктору Андрійовичу. У робочому варіанті списку (складеному не без участі Романа Петровича) головний "штабіст" "НУ" власноручно визначив собі місце чи то в шостому, чи то в сьомому десятку. Ющенко (який, до речі, свого часу збирався "виперти" Безсмертного на "мажоритарку") не заперечував.

Проте слід зазначити, що Безсмертний справді дуже важлива деталь політичного механізму, йменованого "Нашою Україною". Саме йому належить технологія розподілу квот, з допомогою якої Ющенко більш-менш безболісно вирішив більше ніж складне завдання складання списку. Крім того, головний менеджер "НУ" разом з Ігорем Гринівом звалив на себе неабияку частину передвиборної оргроботи.

Причини, з яких Ющенко віддав на відкуп "блокотворним" партіям значну частину списку, взагалі-то очевидні. Він не хотів внутрішнього розколу і вважав себе зобов'язаним НРУ, УНР та ПРП за ту підтримку, яку вони сумлінно надавали йому за часів прем'єрства.

На перших сорока позиціях у списку (тобто в майже гарантовано "прохідній частині) - 26 політиків, яких ми можемо вважати партійними висуванцями. Сім місць одержав НРУ, два з них - у десятці: Геннадій Удовенко (№3) і Лілія Григорович (№6). Ще п'ять місць перепало УНР. У десятці троє: Юрій Костенко (№4), Олександр Слободян (№7) та Іван Заєць (№8). Чотири ключові позиції в представників ПРП (при цьому Віктор Пинзеник займає 5-ту позицію, а Борис Тарасюк - 9-ту).

За квотою "Солідарності" у "верхівку" списку (наскільки можна судити), потрапило ще п'ятеро.

Один із лідерів Ліберальної партії Микола Жулинський - на 10-й позиції, глава КУН Ярослава Стецько - на 11-й, лідер "Вперед, Україно!" Віктор Мусіяка - на 22-й, керівник ХНС Володимир Стретович - на 32-й, "вождь" Молодіжної партії Юрій Павленко - на 40-й.

Ще десять місць "окупували" представники бізнесу. І, нарешті, ще троє належать до найближчого оточення лідера блоку: уже згаданий нами Роман Безсмертний (№13), екс-віце-прем'єр в уряді Ющенка Юрій Єхануров (№26) і колишній глава апарату прем'єра Олег Рибачук (№29). З певною натяжкою до цієї ж категорії можна зарахувати "партійця" Миколу Жулинського та "бізнесмена" Євгена Червоненка.

Не зайве буде також зазначити, що близько 90 "мажоритарників", висунутих від "НУ", є ставлениками НРУ та УНР. Тож "партійний перекіс" очевидний. Тим часом далеко не всі представники обох Рухів - беззастережні прибічники. Так, серед семи висуванців НРУ, що займають місця в "прохідній частині", тільки одного (точніше одну) - Лілію Григорович можна вважати щирою шанувальницею Ющенка. Формальний лідер Геннадій Удовенко ставиться до Віктора Андрійовича з повагою, але не більше. Геннадій Йосипович, за словами його опонентів, має репутацію людини, яка вміє виконувати накази. Особливо коли ці накази надходять із Банкової. Реальні вожді "канонічного" Руху - Лесь Танюк (№12), Юрій Ключковський (№19) і (особливо) В'ячеслав Коваль (№15) ставляться до "керманича" "НУ", м'яко кажучи, прохолодно.

В УНР "проющенківськи" налаштованих більше - на Івана Драча (№31), Олександра Слободяна (№7), Івана Зайця (№8), В'ячеслава Кириленка (№20) Ющенко має підстави покладатися. Та і Юрій Костенко набагато ближчий до Ющенка, ніж Геннадій Удовенко. Але невідомо, чи буде "проющенківськи" налаштованим об'єднаний Рух, що вже зробив перший крок до злиття.

Набагато ближча до Ющенка ПРП, значна частина представників якої (Пинзеник, Соболєв, Гринів, Васюник) - його відверті прихильники. Правда, є певні підстави гадати, що ряд значних партійців затаїв образу на Віктора Андрійовича за те, що представників ПРП (із їхньої точки зору) обділено "смачними" місцями в списку і що висуванці УНР, НРУ та "Солідарності" при складанні реєстру одержали вигідніші позиції.

У Ющенка, безумовно, є причини бути впевненим у надійності "Солідарності", "керованої його кумом Порошенком". Проте в команді Петра Олексійовича помітну роль відіграють підприємці, а бізнес - річ жорстока і часто змушує змінювати політичні уподобання. Приміром, той-таки Макеєнко нещодавно був членом політради Соцпартії, а Плютинський - "списковиком" лазаренківської "Громади"...

II.2 Комуністична партія України

Пошук відповіді на сакраментальне передвиборне запитання "Як ділити список?" усім суб'єктам кампанії-2002 давався нелегко. Найдисциплінованіша політична організація не стала винятком. Методологію розподілу місць у партійному реєстрі запропонував другий секретар ЦК, один з головних орговиків КПУ Адам Мартинюк. Петро Миколайович від розробки технології "розподілу" усунувся.

Технологія формування списку, запропонована Адамом Івановичем, така. Спочатку складався робочий варіант "прохідної частини", куди входили члени керівництва, найавторитетніші депутати-партійці, а також кілька "презентаційних" персонажів, запропонованих особисто першим секретарем ЦК. Хто яке місце посяде в остаточній табелі про ранги, значною мірою залежало від того, який регіон представляв той чи інший кандидат. Насамперед це стосувалося керівників обкомів. Представники тих областей, у яких (відповідно до результатів останніх парламентських і президентських виборів) комуністи отримали найбільшу підтримку населення, мали переваги. Таку схему важко визнати ідеальною: непросто порівнювати умови, в яких працюють, і можливості, які мають, приміром, луганські й тернопільські комуністи. Проте на такий спосіб формування списку керівництво партії пристало. Хоча після його оприлюднення дехто дозволив собі пошепки зауважити, що головний упорядник реєстру Мартинюк не був до кінця об'єктивним.

У табелі - 222 прізвища. Мета, яку поставили собі комуністи, - повторити успіх 1998 року. А тому перші 85-90 позицій вважаються умовно прохідними. Проте лідери партії усвідомлюють, що домогтися таких самих показників, що й чотири року тому, буде архіскладно. Тому програма-мінімум скромніша - 70 мандатів "за списком".

У мажоритарних округах КПУ висунула понад дві сотні здобувачів. Так звані "кандидати першої категорії" (практично всі вони балотувалися на сході та півдні країни) можуть розраховувати на максимальну допомогу партії - організаційну, інформаційну та фінансову. Саме до них в округи обов'язково приїжджатимуть лідери партії для надання додаткової PR-підтримки. Кандидати "другої категорії" (особливо висунуті у західних регіонах), швидше за все, покладатимуться виключно на власні сили.

Перше місце в списку було цілком природно "заброньоване" за вождем. Для Симоненка ці вибори мають украй важливе значення. Петру Миколайовичу досі вдавалося давати раду спробам усунути його від керма, які робили спочатку Станіслав Гуренко, а згодом Леонід Грач.

Нинішній перший секретар має серед партійців значний авторитет. І спробувати заручитися підтримкою президентської адміністрації при розробці гіпотетичного плану його відсторонення Гуренку (або Грачу, амбіції якого тільки зростають) буде непросто. У Петра Миколайовича є свої ходи на Банкову. Він має можливість досить регулярно спілкуватися з Президентом не лише як керівник найбільшої парламентської фракції, а й як сват Катерини Ващук - людини, досить близької до глави держави.

Компартія, з цілком зрозумілих причин, намагається не афішувати своїх бізнес-зв'язків. Проте підтримка з боку підприємців іде практично безперервним потоком. Комуністи мали не тільки найбільшу фракцію у ВР, вони широко представлені в місцевих радах усіх рівнів, особливо в промислових регіонах. А лобістські старання повинні відповідним чином підживлюватися. Крім того, багато нових українців вийшли із середовища старих партійців, і частина їх (хто з ідейних міркувань, хто виходячи з цілком прагматичних підприємницьких розрахунків) готові надавати КПУ неофіційну, але досить відчутну підтримку. Серед тих, хто теоретично міг би бути бізнес-партнерами партії, називалися "Кримхліб", "Луганськтепловоз", Миколаївський суднобудівний завод, асоціація "Укрсіль", ДАЕК "Центренерго", "Хартрон", "Київміськбуд" і чимало інших. Наскільки можна судити, охоче співпрацюють із комуністами енергетики, металурги, газотрейдери. Не цураються спілкуватися з борцями за соціальну справедливість банкіри (можна гадати, "Промінвестбанк" і "Приватбанк"). Чимало малих підприємців-початківців вважають за щастя нав'язати контакти з представниками наймогутнішої фракції, небезпідставно вбачаючи в цьому гарантію свого майбутнього успіху. За деякими даними, останнім часом дуже активно працює з комуністами відомий "енергобарон" Костянтин Григоришин, який свого часу співпрацював із Павлом Лазаренком, згодом - із Григорієм Суркісом, а віднедавна (як кажуть) - діловий партнер Ріната Ахметова.

"Особистий запас адмінресурсу" має Адам Мартинюк. Колишній перший заступник голови ВР (за деякими даними) на короткій нозі з Володимиром Литвином.

Мармазова можна вважати однією з ключових ланок, що пов'язують КПУ з Росією. Напевно настільки ж важливі для партії російські контакти Сергія Дорогунцова - доктора економічних наук, професора, членкора Національної академії наук (і, до речі, члена КПРС із 1948 року). Сергія Івановича знають і поважають у наукових і громадських колах РФ, а його зв'язки в Москві - велика підмога для КПУ.

Компартії не випадає розраховувати на велику кількість "чистого" адмінресурсу. Симоненкові з товаришами достатньо того, щоб влада їм просто не заважала. У більшості регіонів саме так і відбувається. У великих промислових регіонах, де позиції комуністів традиційно сильні, з ними, в кращому разі, рахуються, у гіршому - сприймають як даність. Тим більше що в цілому ряді областей вони зажили репутації давніх і надійних союзників місцевої влади. А тому легко повірити інформації, що і Євген Кушнарьов, і Євген Карташов, і Віктор Янукович не особливо перешкоджатимуть одному з фаворитів передвиборної гонки "взяти своє".

Носієм адмінресурсу певною мірою можна вважати генпрокурора Михайла Потебенька (№20). Появу Михайла Олексійовича у списку КПУ багато хто схильний вважати виключно формою вдячності комуністів і турботою про майбутнє потенційного відставника. Потебенько - один із небагатьох високих осіб, які виступили проти заборони КПУ. Окрім того, глава ГПУ, наскільки можна судити, практично ніколи не відмовляв представникам Компартії в задоволенні маленьких і великих прохань, передусім кадрових.

Однак включення Потебенька в список не можна вважати лише компенсацією за колишні "послуги". Генпрокурор - це важливе джерело інформації, це перша особа у впливовій структурі, що охоплює своїми представництвами всі регіони. Наскільки відомо, комуністи переконані, що важелі, які перебувають у руках керівника ГПУ, допоможуть їм зменшити кількість нечесних прийомів, які можуть бути застосовані до них у ході перегонів. Ідеться і про можливі фальсифікації, і про гіпотетичний викид компромату на лідерів партії.

II.3 "За Єдину Україну"

Реєстр "заєдистів" - ексклюзивна колекція носіїв усіх можливих різновидів передвиборного ресурсу. У табелі про ранги блоку влади - високопоставлені держчиновники, топ-бізнесмени, авторитетні адміністратори, розрекламовані публічні політики. А ще виборчий список блоку "За Єдину Україну!" - приклад одного із найспецифічніших політичних компромісів. Персонажі, котрі примкнули до даного альянсу, здебільшого керувалися двома причинами. По-перше, бажанням скористатися режимом найбільшого передвиборного сприяння. По-друге, небажанням конфліктувати із Банковою, яка взяла створення блоку під свій патронат. Як зізнався один із головних орговиків об'єднання, представник "Трудової України" Ігор Шаров: "Ми є партією влади і тому створили блок від партії влади. Ми не приховуємо, що коаліцію очолює де-факто Президент".

За версіями ряду джерел, Леонід Кучма не був безпосереднім автором передвиборного проекту "ТУНДРА" і свого часу ставився до цього політичного утворення з помітним скепсисом. Зростання рейтингу екс-прем'єра, підвищений інтерес до "Нашої України" із боку представників Аграрної партії, а також "підпільний" переговорний процес між лідером "НУ" і фактичним "хазяїном" Партії регіонів Рінатом Ахметовим - усіх перелічених обставин, здається, було досить для того, щоб Леонід Данилович занепокоївся і верховна влада не лише благословила, а й легалізувала союз пропрезидентських організацій, призначивши "обличчям" блоку першу особу апарату глави держави.

Це означало, що як мінімум до 31 березня, усі представники передвиборного об'єднання, яке уособлює діючу державну владу, повинні забути про минулі чвари. А їх не бракувало. Багатьом пам'ятна недавня "війна за листуванням" між главою "Укрзалізниці" Георгієм Кирпою і нардепом Андрієм Деркачем, головним інструментом ведення якої стали мас-медіа, передусім підконтрольні Андрію Леонідовичу. Не забуто конфлікт між тим же Кирпою і Володимиром Бойком, гендиректором Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча.

Однак партія сказала "Треба!", і вчорашні бізнес-противники сьогодні стали політичними союзниками. Далеко не всі "заєдуни", слід гадати, задоволені визначеними їм позиціями в передвиборнім табелі про ранги. Поділ списку - процес хворобливий для будь-якого суб'єкта виборчого процесу. А для команди, у якій, що не ім'я, то амбіція - тим більше. Тож лідери партій, що сформували блок влади, мають бути вдячні Володимиру Литвину. Поява Володимира Михайловича на вершині списку зробила суперечку на тему "Хто гідніший? Тигипко чи Пустовойтенко? Кінах чи Семиноженко?" абсолютно безпредметною.

Глава президентської адміністрації став першим номером списку, як то кажуть, за посадою. Глава Кабміну виявився другим, слід гадати, з тієї ж причини. Анатолій Кирилович не вважається одним із найбільших авторитетів у середовищі "заєдинників". Розглядати Кінаха як впливового носія адміністративного ресурсу було б, напевно, не зовсім об'єктивно - де-факто главою уряду є Леонід Данилович. Анатолію Кириловичу відведено радше функції керівника адміністрації Президента в Кабміні.

Першу п'ятірку списку блоку складено за класичними законами передвиборного жанру. Окрім двох головних адміністраторів країни в ньому присутні також Катерина Ващук (уособлюючи одночасно кращу половину людства і багатомільйонне трудове селянство), Володимир Бойко (делегат від регіонів і, до того ж, представник директорського корпусу, усе ще настільки милого серцю Президента), а також Віктор Скопенко (виразник інтересів наукової інтелігенції).

Шостий номер - явно не та позиція, на яку розраховував Валерій Пустовойтенко, голова НДП й головний подвижник створення блоку влади. Створювати структури "під Президента" стало мало не основним покликанням Валерія Павловича. Чотири роки тому прем'єр Пустовойтенко був справжнім "тягачем" створеної з прицілом на вибори Народно-демократичної партії. Глава Кабінету публічно обіцяв блискучий тріумф організації в кампанії-98, але НДП своїх прибічників, м'яко кажучи, не потішила. Рік по тому Пустовойтенко розпочинає реалізацію чергового політпроекту під назвою "Злагода", що планувався як своєрідна передвиборна сервіс-служба Леоніда Кучми. Проте структура ця програла тендер за право "обслуговувати" гаранта команді Олександра Волкова. Тож у середовищі "заєдинників" Пустовойтенко має репутацію не дуже вдатного політтехнолога. Єдиний плюс його партії - достатньо розгалужена мережа регіональних організацій. В частині адміністративного ресурсу народним демократам нібито теж є чим похвалитися, проте не таємниця, що багато регіональних начальників різного калібру, формально будучи членами НДП, насправді частенько лобіюють інтереси інших команд, зокрема "донецької групи" Ахметова й "київської групи" Суркіса-Медведчука. І підтримувати "За єдУ" крайові вожді будуть не так за покликом партії, як за "рознарядкою" з Банкової.

Володар щасливої сьомої позиції в списку - Сергій Тигипко, одна з головних публічних фігур блоку. Сергій Леонідович - справжній ветеран Кабміну, який встиг попрацювати і з Ющенком, і з Пустовойтенком, і з Лазаренком.

Похвали з вуст глави "ТУ" вдостоївся і Ющенко, якого після відставки не штурхав хіба що лінивий. Сергій Леонідович зазначив, що Віктор Андрійович близький йому за духом, але при цьому він, Тигипко, "втомився працювати в Кабміні з ККД нуль цілих і скількись там десятих".

Голова держадміністрації залізничного транспорту Георгій Кирпа, здається, поставив за мету зібрати найбагатшу колекцію ворогів. Утім, Георгій Миколайович - людина ділова й володіє даром перетворювати противників на партнерів. Так було, приміром, з Андрієм Деркачем, який свого часу перетворився з головного опонента Кирпи на його мало не головного захисника. А ще головний залізничник країни встиг серйозно поконфліктувати з Валерієм Пустовойтенком. Уродженець Хмельниччини, вважається одним із найбільш підприємливих людей у системі державної влади. Подейкують, що він перший, хто зумів зробити залізницю основою системного бізнесу. Кирпа не хоче бути посередником, він хоче бути господарем.

Не виключено, що передбачуваний провал блоку на Львівщині коштуватиме губернаторської посади лідерові Аграрної партії Михайлу Гладію. Михайло Васильович (№9), як підозрюють поінформовані люди, лише номінальний глава АПУ. Принаймні куди серйозніші позиції в організації в депутата Катерини Ващук (№3) і міністра аграрної політики Івана Кириленка (№16). Свого часу Гладій удостоївся високої похвали Леоніда Даниловича, який зауважив: "Якби всі губернатори в Україні були такими, то й біди не було б ". Але колишні заслуги (до речі, вельми сумнівні) навряд чи врятують Гладія від майбутнього лиха. Тим паче що потенційні наступники вже шикуються в чергу. Швидше за все, він посяде своє місце в "заєдистській" фракції і займатиметься тим самим, чим займався досі: працюватиме на себе. Тільки можливостей у нього буде набагато менше. Губернатор Львівщини - сумлінний служака, працьовитий, енергійний. Але говорити про серйозний авторитет Михайла Васильовича серед селян не можна. І серед жителів області, здається, теж.