Організація фізичного виховання дітей раннього віку в сучасному дошкільному закладі на засадах народної педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ

1.1 Розвиток теорії і методики фізичного виховання дітей раннього віку

1.2 Закономірності психофізичного розвитку дитини від народження до 3-х років

Висновок до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНОПЕДАГОГІЦІ

2.1 Традиції піклування про здоров'я матері і дитини в період вагітності жінки

2.2 Оздоровча спрямованість обрядів новонароджених

2.3 Роль народних ігор у фізичному вихованні дітей раннього віку

Висновок до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ В СУЧАСНОМУ ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ НА ЗАСАДАХ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ

3.1 Рухова активність дітей 3 року життя в організованих формах фізичного виховання

3.2 Впровадження традиції народної педагогіки у практику роботи ДНЗ з фізичного виховання дітей раннього віку

3.2 Результати впровадження традиції народної педагогіки у фізичне виховання дітей раннього віку

Висновок до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП

Актуальність дослідження. Розбудова незалежної демократичної Української держави потребує нової системи навчання і виховання, яка б сприяла розвитку освіченої, творчої особистості, національному відродженню, становленню державності нашого суспільства, виходу вітчизняної науки, техніки й культури на світовий рівень.

Вивчення та аналіз найважливіших здобутків педагогічної й психологічної науки свідчать про те, що ранній вік є найсприятливішим для формування переконань і звичок, засвоєння норм і правил поведінки. Сучасною наукою обґрунтовано зміст і форми фізичного виховання дітей раннього віку, подається цілісна система забезпечення фізичного та психічного здоров'я дітей (Л.Голубєва, М.Кістяковська, Н.Кочетова, С. Лайзане, М. Литвинова, В.Шишкіна та ін.).

На думку вчених і практиків (Г.Воробей, А.Вольчинський, О. Ковальчук, В. Левків, Є.Приступа, А.Цьось та ін.) ефективність виховання дітей підвищується, якщо воно ґрунтується на традиціях рідного народу. У процесі історичного розвитку в Україні були відібрані найбільш ефективні засоби, методи і форми різнобічного фізичного виховання дітей. Поступово вони були акумульовані в родинній обрядовості, де провідну роль відігравало виховання фізичного і духовного здоров'я дитини.

Із невеликої кількості опублікованих праць з проблем традицій фізичного виховання в Україні, переважну більшість становлять етнографічні і фольклорні записи кінця ХІХ - початку ХХ століття (Н.Ісаєвич, М.Маркевич, П.Чубинський, П.Іванов, Н.Заглада, П.Франко та ін.). У цих роботах переважає опис народних ігор та фізичних вправ.

До перших сучасних публікацій із традицій українського виховання, в тому числі й фізичного, належать праці Е.Сявавко, С.Килимника, О.Воропая, В.Скуратівського. Пізніше були опубліковані наукові розвідки Г.Лозко, В.Кононенко, в яких розглядаються окремі аспекти народних ігор і родинного виховання. Фундаментальними є наукові праці М.Стельмаховича. Вперше в історико-педагогічній науці висвітлено національну систему родинного виховання в Україні.

У галузі фізичного виховання найбільш систематизованими є праці Є.Приступи, в яких розглядається становлення і розвиток педагогічних основ української народної фізичної культури. Окремі аспекти фізичного виховання, з точки зору української етнопедагогіки, вивчали О.Вацеба, А.Вольчинський, Г.Воробей, І.Клиш, В.Левків, С.Мудрик, А.Цьось та ін.

Потрібно наголосити, що зазначені наукові праці відображають традиційні засоби і форми фізичного виховання дітей старшого дошкільного та шкільного віку. Питання впровадження традицій української етнопедагогіки у фізичне виховання дітей раннього віку в названих дослідженнях або не представлено, або є одним з супутніх завдань.

Отже проблема впровадження народних традицій у процес фізичного виховання сучасного дошкільного навчальному закладу потребує подальшого вивчення, тому ми обрали темою магістерської роботи «Фізичне виховання дітей раннього віку на засадах народної педагогіки».

Об'єкт дослідження: процес фізичного виховання дітей раннього віку.

Предмет дослідження: зміст фізичного виховання дітей раннього віку на засадах української етнопедагогіки.

Мета дослідження - вивчити зміст фізичного виховання в українській етнопедагогіці та удосконалити на цій основі фізичне виховання дітей раннього віку.

Завдання дослідження:

1. Визначити зміст, форми і методи фізичного виховання дітей раннього віку в українській етнопедагогіці.

2. Вивчити ставлення вихователів та батьків до традицій етнопедагогіки з питань фізичного виховання дітей.

3. Виявити приклади застосування історичних традицій фізичного виховання найменших дітей на сучасному етапі функціонування дошкільної освіти.

4. Розробити зміст фізичного виховання дітей раннього віку, який ґрунтується на традиціях українського народу.

5. Експериментально перевірити можливість застосування засобів української етнопедагогіки у фізичному вихованні дітей раннього віку.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що удосконалення процесу фізичного виховання дітей раннього віку традиційними засобами фізичного виховання буде ефективним, якщо:

1. будуть визначені, відібрані и систематизовані засоби фізичного виховання з етнокультурним змістом;

2. традиції фізичного виховання українського народу будуть використані в навчально-виховному процесі сучасного дошкільного закладу з метою виховання фізично й духовно розвиненої особистості;

3. буде розроблена експериментальна програма з впровадження у процес фізичного виховання дітей раннього віку традицій української етнопедагогіки.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на засадах теорії наукового пізнання, логіко-філософському аналізі, узагальненому історичному досвіді суспільної практики та пізнавальної діяльності людини, взаємовпливів етнічного, загальнонаціонального, загальнолюдського для суспільного прогресу. В дослідженні ми спиралися також на етнопедагогічні концепції фізичного виховання українського народу, викладені у працях Г.Ващенка, В.Верховинця, М.Грушевського, Н. Заглади, .Н.Приступи та ін.

Для розв'язання поставлених завдань використовувалася система взаємодоповнюючих методів дослідження, що були адекватні його меті та завданням: теоретичний аналіз і узагальнення літературних джерел (наукової та методичної літератури, етнографічної літератури), аналіз і узагальнення досвіду роботи дошкільних закладів з питань впровадження традицій народної фізичної культури у практику роботи з дітьми раннього віку анкетування, психолого-педагогічні спостереження, педагогічний експеримент, методи математичної обробки даних.

Практичне значення роботи полягає в тому, що основні висновки й рекомендації можуть бути впроваджені у фізкультурно-оздоровчу роботу з дітьми раннього віку в сучасних дошкільних навчальних закладах.

Етапи дослідження: науково-пошукова робота проводилася протягом 2012-2013 років: на першому етапі (вересень 2012р. - лютий 2013р.) аналізувалася спеціальна література з проблеми дослідження. Проводились бесіди з батьками, вивчався традиційний досвід фізичного виховання дітей раннього віку, обґрунтовувалася мета й основні завдання дослідження; на другому етапі (березень-вересень 2013р.) експериментально перевірялися педагогічні умови використання етнопедагогіки в сучасних умовах; на третьому етапі (жовтень-листопад 2013р.) оброблялися отримані результати, розроблялися методичні рекомендації щодо використання надбань народної педагогіки у фізичне виховання дітей раннього віку, здійснювалося оформлення роботи.



РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ

1.1 Розвиток теорії і методики фізичного виховання дітей раннього віку

Фізичне виховання можна визначати як передачу рухового досвіду від старшого покоління до молодшого. Чим багатший цей руховий досвід, тим різноманітніша й ефективніша повинна бути сучасна система фізичного виховання. Тому актуальною проблемою наукових досліджень є вивчення закономірностей розвитку теорії і методики фізичного виховання дітей у світовій та українській практиці.

На думку провідних науковців [26, 28, 32, 54, 78, 79, 84, 89], фізичне виховання є одним із найстаріших напрямків цілеспрямованого виховного впливу на дітей і молодь. Перші ознаки такого виховання слід віднести до стародавнього кам'яного віку. В цих умовах у дітей з дитинства формували життєво необхідні рухові уміння і навички. Із зародженням культури, науки, ускладненням соціальних відносин між людьми у рабовласницьких державах виникають перші системи суспільного виховання дітей, які обов'язково передбачають всебічний фізичний розвиток підростаючого покоління. Поступово сформувались і перші наукові підходи до фізичного виховання дітей раннього віку.

На необхідність фізичного навантаження для зміцнення здоров'я дітей вказували видатні філософи минулого Сократ, Платон, Аристотель. У своїх працях вони відзначали необхідність фізичних навантажень для зміцнення здоров'я дитини, особливо великого значення надавали гімнастиці та рухливим іграм, щоб через слабкість тіла в них не було прояву малодушності під час війни або в будь-яких інших випадках.

Одним із перших українських творів про шляхи збереження і зміцнення здоров'я стало легендарне «Поучення» Володимира Мономаха, яке поєднало віковічний досвід народної педагогіки з основними положеннями православної віри та західноєвропейської літератури.

Володимир Мономах був великим київським князем, видатним державним діячем, політиком і просвітителем Київської Русі. Його «Поучення», написане в 1117 році є видатною пам'яткою староруської педагогічної думки, в якій уперше викладені глибокі судження про основні принципи навчання і виховання дітей.

Разом з тим Володимир Мономах подав універсальну систему ведення здорового способу життя, яка забезпечувала виховання у дітей та молоді міцного здоров'я та підготовки її до трудової і військової діяльності. Ця система включала продуктивну трудову діяльність, психічне здоров'я, оптимальну рухову активність, загартування, раціональне харчування, особисту гігієну.

Основним методом формування у дітей здорового способу життя В.Мономах вважав особистий приклад батьків і старших, що особливо актуальне в наш час. Рекомендував виховувати у дітей старанність і чемність: «научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом очима управляти, язик здержувати, ум смиряти, тіло впокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукати себе на добрі діла господа ради… Молоді треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє…» [89].

Досвід, який було накопичено в період раннього середньовіччя, вплинув на те, що видатні просвітителі різних країн Я.Коменський, Ж.Руссо, Й.Песталоцці та ін. при розробці своїх педагогічних систем обґрунтовували значення фізичного виховання для всебічного розвитку дітей. Видатний чеський педагог Ян Амос Коменський вперше прийшов до висновку про необхідність застосування фізичного виховання дітей у педагогічному процесі школи та сім'ї. У своїх працях він рекомендував матерям годувати немовлят материнським молоком та давати дітям більше гратися й бігати. Особливо важливу роль він надавав рухливим іграм, як засобу не тільки фізичного, але й духовного та естетичного виховання особистості дитини.

Ж.Ж.Руссо стверджував, що фізичне виховання повинно починатися з перших днів народження дитини. На його думку, основою цього виховання мають служити дитячі рухливі ігри та фізичні вправи на свіжому повітрі.

Наприкінці ХVІІІ ст. велику увагу питанням фізичного виховання дітей приділяв відомий філософ та просвітитель України Г.Сковорода. У притчі «Благородний Єродій» він формулював програму народного виховання у відповідності до народних традицій: «…главизна виховання є: благо народити; зберегти птахові молоде здоров'я; навчити вдячності». Г.Сковорода мав особливі погляди на вільну гру. Для нього гра не особливий різновид діяльності як такої - чистого діяння, і взагалі гра не сумісна з будь-яким примусом. Гра служить для «сердечного веселия» [75].

Особливе значення іграм, які є найбільш корисним засобом фізичного виховання дітей, відводив відомий прогресивний діяч Е.Покровський.

Одним із видатних діячів культури минулого століття, який зробив цінний внесок у розвиток теорії фізичного виховання, був К.Ушинський. Однією з найважливіших соціальних і педагогічних проблем педагогіки взагалі і фізичного виховання зокрема К.Ушинський вважав ідею народного виховання. Термін «народність» він розумів як історію того чи іншого народу, його історичний розвиток, географічні і природні умови, в яких живе народ, економічні, соціальні, культурні, національні та інші його особливості. Спільним же для всіх народів К.Ушинський вважав виховання людей. «В основі особливої ідеї виховання в кожного народу лежить, звичайно, особлива ідея про людину, про те, якою повинна бути людина в уявленні народу в певний період народного розвитку. Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах», - писав педагог [90].

К.Ушинський звертав увагу педагогічної громадськості на важливість використання в системі виховання і навчання цінної скарбниці народних ігор, доступних дітям. Продовжуючи традиційні народні уявлення про гармонійність фізичного і морального виховання, педагог підкреслював, що моральна сторона душі теж силкується виявитися у тілі. Напрям мислення людини, спосіб її дій, звички, набуті нею у житті, її розумовий і моральний розвиток, все, що визначається вихованням і життям у суспільстві, змінюючи духовну сторону характеру, відбивається на її тілесній стороні [90].

В історії розвитку педагогічної теорії, анатомії, антропології, педагогіки особливе місце належить видатному вченому П.Лесгафту - засновнику вітчизняної науки про фізичне виховання. Йому вдалося розробити оригінальну і розширену систему фізичного виховання. В цій системі одне із важливих місць займає сімейне виховання, яке є провідним у фізичному розвитку та становленні особистості дитини у ранньому віці. Основні думки з цього питання педагог виклав у фундаментальній праці «Сімейне виховання дитини та його значення». В ній він визначив основні напрями розвитку дитини раннього віку: розумовий, фізичний і моральний та підкреслив провідну роль саме фізичного розвитку.

П.Лесгафт [49] відзначав, що вся таємниця сімейного виховання в тому і полягає, щоб дати дитині можливість робити все самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканності цієї особи .

У створенні цілісної системи національної освіти та виховання велике значення має педагогічна спадщина С.Русової. Педагогічна та просвітницька діяльність С.Русової заклала національні підвалини української педагогічної думки перших десятиліть ХХ ст. і вирішальним чином формує сучасну систему дошкільної педагогіки. Національна концепція цього вченого ґрунтується не тільки на народній педагогіці, а й на синтетичному осмисленні кращих здобутків світової педагогічної думки.

С.Русова відмічала, що «інстинкт руху цілком природний для кожної здорової дитини; коли дитина не спить, вона небезперемінно рухається; іноді дивно, як ці маленькі ніжки можуть так багато тупати. І тут з перших днів треба дати дитині повну самостійність рухів, інстинкт забезпечить її від втоми» [73, с.26]. На думку педагога, ігрова діяльність найбільше відповідає психолого-фізіологічним особливостям дитини, причому ця діяльність характерна для кожного вікового періоду.

С.Русова наголошувала на необхідності знання батьками і педагогами фізіологічно-анатомічної особливості дитячого тіла. Вона пише: «Дотепне навчання…не можливе без послідовного розвитку органів, якими дитина здобуває зовнішні враження. Наскільки розвинуті пальці, вуха, очі дитини, настільки краще збагачується розум. Вправи цих органів мусять стати одним із найголовніших завдань початкового фізичного виховання» [73, с.16-25]. Засоби фізичного виховання у системі С.Русової часто набувають національного колориту: ходьба босоніж по росі, народні ігри (веснянки, гаївки, де рухи узгоджуються зі співом), вживання рослинних напоїв та ін.

Увага педагогічної науки до проблем розвитку, навчання та виховання дітей дошкільного віку на цьому історичному етапі розвитку суспільства стрімко зростає. Пояснюється це інтенсивним розвитком суспільного дошкільного виховання: відкриваються дитячі заклади різного типу, організовуються педагогічні курси для підготовки вихователів.

В цей час виходять праці відомих фахівців у галузі гігієни та фізичного виховання В.Гориневського та Л.Чулицької. Методичний посібник В.Гориневського був першою публікацією, де розглядалась система засобів фізичного виховання дітей від народження до семи років. Вважаючи, що для своєчасного формування моторики у дітей важливий їх ранній вік, В.Гориневський радив докласти всіх зусиль, щоб своєчасно упередити всі недоліки розвитку. І зробити це потрібно в найбільш юному віці, коли моторні навички починають утворюватись, коли пластичність нервової системи дитини ще дуже велика.

Л.Чулицька експериментально довела, що систематичне застосування фізичних вправ у вихованні дитини дозволяє зміцнити здоров'я та покращити психічний розвиток дітей, розробила об'єктивну методику оцінки фізичного розвитку дітей та систему загартування дитини від народження до шкільного віку. Вона, спираючись на анатомофізіологічні і психологічні особливості дитини, визначила гігієнічні норми її виховання і навчання.

Ідеї П.Лесгафта и В.Горіневського в області дошкільного фізичного виховання продовжив Ю.Аркін. Він стояв у витоків декількох напрямів дослідження дошкільного дитинства - гри, дитячого колективу, фізичного виховання у різні вікові періоди. Слід зазначити, що при всій широті наукових інтересів Ю.Аркіна центральне місце у його науково-педагогічної діяльності займали проблеми фізичного виховання, психічного і фізичного здоров'я дітей, починаючи з першого року їх життя. Він сформулював завдання фізичного виховання малюків, визначив провідні засоби: гартування, фізичні вправи, повноцінне живлення та гігієнічні заходи.

Проте науково обґрунтована педагогіка і система суспільного виховання дітей раннього віку були створені Н.Щєловановим, Н. Аксаріною та їх послідовниками. Виконуючи Декрет про охорону материнства й дитинства, вони почали роботу з вивчення проблем раннього віку, з педагогічної освіти персоналу установ для дітей раннього віку (ясел і будинків дитини). Були висвітлені особливості вікових періодів раннього дитинства, обґрунтовані питання організації життя дітей, режимів дня, надані рекомендації з розвитку рухів, предметної та ігрової діяльності.

Так, Н.Щєловановим і його співробітниками було якнайповніше вивчено розвиток рухів у дитини першого року життя. Використовуючи порівняльний онтогенетичний метод, вчений виявив ряд особливостей розвитку рухів дитини. Було встановлено чотири періоди в розвитку дитини першого року життя, загальні особливості цих періодів відбиваються в її рухах. У першому періоді (1-й місяць) розвивається зорове і слухове зосередження, що викликає гальмування загальних імпульсних рухів, виникає спокійне неспання.

У другому періоді (з 1 до 3 місяців) на основі зорового і слухового зосередження виникає і закріплюється міміко-соматичний комплекс пожвавлення, в рамках якого налагоджується робота м'язів-антагоністів і створюються передумови для подальшого розвитку рухів.

Характерною особливістю третього періоду (з 3 до 6 місяців) є тривале утримування м'язових груп у певній мірі скорочення. Ці нові явища характеризують розвиток кіркових зв'язків -- рецепторів з руховою областю. Найбільш важливим для третього періоду є розвиток акту хапання.

Четвертий період (з 6 до 12 місяців) характеризується об'єднанням диференційованих рухів, створенням ланцюгів рухів, що виявляється у виникненні більш складних рухів, а також в активному наслідуванні. Матеріали, отримані в результаті ряду досліджень, проведених в клініці Н. Щелованова (М.Денісова, Н.Фігурін; Н.Касаткін), дозволили науково обґрунтувати і розробити систему виховання дітей першого року життя, що включає різні заходи щодо розвитку рухів (Н. Щєлованов, М.Кистяковська, С.Крівіна). Запровадження цієї системи виховання в практику ясел і будинків дитини дає можливість виростити дітей у віці від народження до року.

Починаючи з середини ХХ століття, дослідження з фізичного виховання дітей раннього віку набули оздоровчої спрямованості. У цей же період теоретичні основи формування у дітей навичок в основних рухах розглядаються у працях Є.Леві-Горіневської та Г.Бікової. Особлива увага відводилась дослідженню особливості розвитку ходьби, бігу, стрибків, метань у дітей 3-7 років. Ними, разом з М.Метловім та Л.Міхайловою, було написане перший навчальний посібник з методики фізичного виховання дітей раннього та дошкільного віку для учнів педагогічних училищ та вихователів дитячих садків.

50-60-і роки характеризуються підвищеною увагою до питань виховання дітей раннього віку. Ученими розробляються численні методичні посібники з різних розділів педагогіки раннього дитинства, серед них - декілька під редакцією Н.Щелованова і Н.Аксаріной.

В області фізичного виховання в цей час активно працюють К. Губерт, М.Рисс, Л.Голубева, З.Уварова. Їх рекомендації до проведення гімнастики і масажу, характеристика гімнастичної допомоги отримали широке впровадження в практиці виховання дітей раннього віку. У 60-х роках М.Кистяковською було завершене дослідження розвитку рухів у дітей першого року життя, у якому становлення рухової сфери маленької дитини розглядалося з позиції психофізіології.

Більшість цих досліджень віддзеркалилися у змісті першої Програми виховання в дитячому саду дітей від народження до 7 років, яка вийшла у 1962 р. Розділи Програми виховання дітей від народження до 3 років були розроблені під керівництвом Н.Щелованова та Н.Аксаріної.

Період 70-90-х років характеризується подальшим розвитком науки про виховання дітей раннього віку.

У цей період значно збільшується число дітей в групах раннього віку. Для працівників дошкільних установ актуальним стає питання про організацію адаптації дітей, що вперше поступають до дошкільної установи. Одній з перших на важливість цієї проблеми вказувала Н.Аксаріна. Вона пропагувала необхідність охорони нервової системи дитини, дбайливого, уважного відношення до нього в період звикання до дитячого садку. У цей період питання організації соціальної адаптації дітей стали предметом уваги лікарів, педагогів, психологів (Р.Тонкова-Ямпольська, Н.Ватутіна, Г. Ляміна, Р. Желеську).

В ті часи постала проблема контролю за розвитком дітей раннього віку. Р.Тонкової-Ямпольською, Л.Голубєвою, К. Печорою, Г.Пантюхиною, Е.Фрухт була детально розроблена методика діагностики фізичного і психічного розвитку малюків, яка успішно упроваджується в дошкільних установах на сучасному етапі.

Навіть неповний перелік наукових досліджень, які були здійснені вітчизняними вченими у ХХ столітті, свідчить про наявність значної уваги до періоду раннього дитинства, про необхідність виховання з моменту народження. Проте ні одне з досліджень не торкається питань застосування в процесі навчання і виховання дітей раннього віку надбань народної педагогіки.

У процесі багатовікової виховної практики безперервних спостережень, український народ нагромадив величезну кількість знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття на сторінках періодичної преси з'явилися окремі повідомлення про родинну обрядовість українців і догляд немовлят (О.Малинка, Х.Ящуржинський, А.Онищук). Цікаві відомості про побут дітей містять праці М.Костомарова. Дещо докладніше ця тема висвітлена у праці «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу», написаний на фактах з родинно-побутового життя українського села південної Київщини 1884-1900рр., які зібрав М.Грушевський. Досить об'ємною з питань дослідження життя української дитини є праця А.Онищука «Родини, хрестини та дитина до шостого року життя», в якій описані різні забобони, пов'язані з дитячим віком, дитячий побут, няньчення немовлят, їхні розваги, ігри, трудова діяльність.

Значний внесок в загальний науковий контекст дослідження етнології дитинства вніс Є.Грицак. Його праця «Дитина в українських народних повір'ях і в народному лісництві» містить сім розділів, які охоплюють питання, пов'язані з обрядами, звичаями та віруваннями українців про дитину від народження до першого року життя.

Першою, досить вдалою спробою вивчити світ дитини в одній місцевості є праця Н.Заглади «Побут селянської дитини», в якій на широкому тлі досліджено життя та побут селянських дітей до 14-и років у селі Старосілля. Вона писала: «Всі старання батьків коло дітей, відколи ті народяться і до третього року життя зводяться до того, щоб сприяти розвиткові молодого організму, щоб зростити корисну, насамперед для родини, а тоді й для громади, одиницю» і далі «…є ціла низка заходів і пристосувань, що мають сприяти фізичному розвиткові молодого організму (колиска, стоячка, сидячка, ходячка, візочок тощо), щоб дитина не росла калікою» [31, с.27]. Поряд з цим іде інтелектуальний розвиток немовлят за допомогою пісні, казки, скоромовки, забавки тощо. Піклуванням про немовлят займалися переважно мати і старші діти. «Є ще одна важлива дитяча праця - це няньчити немовлят, молодших своїх братиків і сестричок. Діти ставляться до цієї праці дуже прихильно. Це можна пояснити інстинктовим почуттям природної потреби зберегти свій рід, що становить характерну рису всього живого на світі» [31, с.58].

Дослідження проблем гігієнічного виховання знаходимо в працях українського педагога Г.Ващенко. Він вважає гігієнічне виховання складовою частиною тіловиховання. За його переконанням, фізичне виховання має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій - фізичний розвиток. Вони взаємопов'язані і доповнюючи одна одну, допомагають розв'язати основні завдання фізичного виховання.

Система валеологічних знань і навичок, на думку Г.Ващенка, охоплює низку основних положень. Їм відповідають такі основні розділи валеології:

1. Валеологічні знання майбутніх батьків про гігієнічні особливості виховання дитини до двох років. Цей розділ можна поділити на: 1) знання основних правил поведінки жінки в період вагітності, зокрема харчування майбутньої матері, вплив стресів на здоров'я; 2) харчування новонародженої дитини; 3) основи загартування й особистої гігієни матері й дитини.

2. Валеологічні знання дорослої людини, особливості виховання дитини після двох років.

До перших сучасних публікацій з традицій українського виховання, в тому числі й фізичного, потрібно віднести роботи Е.Сявавко, С.Килимника, О.Воропая, В.Скуратівського.

Окремі аспекти народних ігор і родинного виховання розглядали у своїх працях Г.Лозко та В.Кононенко.

Фундаментальними є наукові праці М.Стельмаховича: «Народна педагогіка» та «Українська родинна педагогіка», у яких розглядалися завдання, засоби та зміст родинного виховання в українській сім'ї протягом декількох століть: від середньовіччя до козацької січі.

До проблем становлення і розвитку педагогічних основ української народної фізичної культури найбільш глобально підійшов Є.Приступа. Практичну значимість його робіт становлять результати дослідження, висновки і методичні рекомендації, які за змістом, діапазоном висвітлених проблем сприяють адекватному відродженню традицій української народної фізичної культури, збереженню і передачі досвіду минулих поколінь у сфері фізичного виховання, можуть бути ефективно використані у масовій практичній діяльності працівників педагогічних закладів. Розроблені ним основи педагогічної класифікації засобів народної фізичної культури, а також педагогічні основи їх реконструкції сприяють ефективному їх впровадженню в різноманітні сфери життєдіяльності.

Окремі питання фізичного виховання з точки зору української етнопедагогіки вивчали О.Вацеба, В.Левків, С.Клиш, А.Вольчинський. У цих наукових працях виявлено, описано і проаналізовано найбільш розповсюджені фізичні вправи та рухливі ігри в різні історичні періоди.

Значущим для української теорії фізичного виховання є докторське дослідження А.Цьося, який вивчив історію становлення фізичного виховання дітей дошкільного віку в різні історичні періоди: від кам'яного віку до періоду нової історії. На основі аналізу значної кількості історіографічних документів вчений вивчив витоки фізичного виховання у дохристиянську добу (в кочових племенах, грецьких причорноморських містах та на Трипіллі), особливості становлення фізичного виховання в межах сучасної території України в епоху середньовіччя, зміст та народно-побутові форми фізичного виховання в Україні у ХІХ - ХХ столітті. У значній кількості публікацій з даної проблеми, А.Цьось неодноразово наголошував на необхідності використання надбань народної педагогіки у сучасній практиці фізичного виховання.

Аналіз сучасної освітньої практики показує, що застосування засобів етнопедагогіки набуває все більшого поширення у фізичному вихованні дітей в дошкільних закладах та в сім'ї. Це саме те джерело, яке здатне задовольнити прагнення дорослих здобути знання для виховання дітей, перевірені досвідом багатьох поколінь, передати дітям кращі історичні традиції українського народу, його здобутки.

1.2 Закономірності психофізичного розвитку дитини від народження до 3-х років

Важливим у реалізації системи фізичного виховання дітей є знання особистісних якостей дитини, її фізичного і психічного здоров'я, стійкості нервової системи до різних видів подразнень, витривалості, інтересів і можливостей. Враховуючи анатомо-фізіологічні та психологічні особливості дитини, можна в потрібному напрямку впливати на розвиток дитячого організму, на її фізичну підготовленість.

Дитина раннього віку має свої анатомічні й фізіологічні особливості й, перш за все, відрізняється тим, що всі органи й частини тіла перебувають у стані розвитку та росту.

Ступінь фізичного розвитку залежить як від генетичних особливостей, так і від складного комплексу соціальних умов. Розрізняють ендогенні і екзогенні причини (чинники), що впливають на масу тіла, ріст і інші показники вже після народження.

До ендогенних причини належить вплив на збільшення зросту і маси тіла ендокринних залоз. У періоді новонародженості найбільш на цей процес впливає вилочкова залоза, з кінця першого року життя - щитовидна залоза і з 3-4 років - гіпофіз. Рівень гормонів, що беруть участь в процесі зростання і чутливість тканин до їх дії, визначається генотипом.

Фізіологами встановлено, що гормонами, які сприяють зростанню, є соматотропний гормон гіпофіза, гормони щитовидної залози та інсулін.

Екзогенні чинники - це ті умови, в які дитина потрапляє після народження. Це перш за все харчування (пластичний і енергетичний матеріал). Кількісно і якісно недостатнє харчування насамперед гальмує накопичення маси тіла, а потім й росту. Певну роль у цьому процесі вчені надають ультрафіолетовим променям, у зв'язку з чим приростання маси тіла і росту має сезонні коливання. Вказується також на деяку роль кліматичних і географічних умов (Ю.Змановський, Г.Юрко та ін.).

На зростання дитини впливають також й рухи, які збільшують довжину кісток, підсилюють обмін речовин. Фізичний розвиток служить показником функціональної зрілості організму .

Фізичний розвиток у ранньому віці характеризується безперервною зміною основних антропометричних показників: довжини й маси тіла, окружності голови та грудної клітки (І.Воронцов, Л.Чулицька, Кетле, Эрисмана та ін.)

Доношена дитина при народженні, звичайно, має довжину тіла 49-51 см, масу тіла 3200-3500 г. Окружність грудної клітки дитини змінюється нерівномірно. За перший рік життя вона збільшується на 12-15 см. Саме в цей період темпи зростання грудної клітки найбільші. Окружність голови у новонароджених складає ¹/₄ довжини тіла, у два роки - ¹/_5. Приріст черепа найбільш інтенсивний протягом першого року життя. Потім темпи його зростання значно зменшуються.

Протягом першого року життя дитина, в середньому, виростає на 25-27см, маса тіла збільшується від 3100 до 7200г, що більш як у два рази перевищує масу тіла при народженні. У подальшому розвитку темпи збільшення довжини й маси тіла ще більш сповільнюються: за другий рік життя дитина виростає на 10-11см, маса тіла збільшується на 2,5-3кг; за третій рік життя ці показники відповідно складають 7-8см і 2кг

У перші місяці і роки життя дитини проходить інтенсивний розвиток центральної нервової системи, формуються й удосконалюються різні рухи, виникають і закріплюються основні навички й звички. У віці 1 місяця дитина вже добре тримає голову, реагує на звуки, посміхається; в 6 місяців вона самостійно перевертається зі спини на живіт і назад, починає повзати, вимовляє окремі склади, впізнає близьких. Річна дитина починає ходити без опори, вимовляючи 10-12 слів, вміє пити з чашки, пробує самостійно їсти ложкою. До 3-х років малюк вільно володіє різними видами рухів - добре ходить, бігає, стрибає, набуває досить складних вмінь - самостійно їсть, одягається, засвоює основні гігієнічні навички. У 3-річної дитини значно ускладнюється мовлення, нагромаджується значний запас уявлень, формується усвідомлене ставлення до оточуючої дійсності (Н.Аксарина, К.Бюлер, В. Манова-Томова та ін.)

Відбуваються й суттєві зміни у будові та функціонуванні фізіологічних систем організму дитини (В.Юрьєв, А.Симаходский, М.Воронович, М.Хомич та ін.). Так, хімічний склад кісткової системи залежить від віку дитини, харчування, обміну речовин, функціонального стану ендокринних залоз і м'язової роботи. Кісткова тканина у дітей містить більше води й тільки біля 13% мінеральних солей. Саме тому кістки еластичні, легко піддаються викривленню під впливом зовнішніх факторів. Процес окостеніння скелету відбувається протягом усього періоду дитинства. З 2-3 років починається створення кісткової тканини з пластинчатою структурою, як у дорослих.

Хребет дитини дуже гнучкий. У ньому можливі рухи: обертальні, нахили вперед, назад, в сторони. Для нормального розвитку скелета дитини дуже важлива рухливість, правильне дотримання режиму дня і харчування.

Із розвитком скелета тісно пов'язаний розвиток мускулатури, сухожиль та зв'язково-суглобного апарату. Значна рухливість суглобів у дітей залежить від еластичності м'язів, сухожиль та зв'язок. М'язи у новонароджених дітей та дітей 3-річного віку розвинені слабо. До того часу, поки дитина навчиться ходити, м'язи зростають повільніше в порівнянні з вагою тіла в цілому.

М'язи-згиначі розвинені більше, ніж розгиначі. Саме тому дитина часто приймає неправильні пози - голова опущена, спина сутула і т.п. Із зростанням дитини збільшується тонус м'язів спини та живота. Це є наслідком не тільки покращання регуляторної функції центральної нервової системи, а й позитивного впливу фізичних вправ.

Під час занять фізичною культурою з малюками, слід пам'ятати, що дитину необхідно обмежувати у значних м'язових напруженнях, пов'язаних із тривалим збереженням статичної пози, перенесенням важких предметів.

Розвиток систем і органів багато в чому залежить від забезпечення їх киснем. Тому значна увага повинна приділятися розвитку та охороні дихальної системи. Для дітей раннього віку характерна пришвидшена частота дихання: у немовлят - частота дихання складає 36-33 дихальних рухів за хвилину, для 2-річних - 33-28, для дітей 3 року життя - 30-25 рухів.

З віком поступово змінюється робота серцево-судинної системи: покращується працездатність серця, підвищується його адаптаційна здатність до фізичних навантажень і скорочується відновний період після виконання вправ. Але серце у малюків швидко збуджується. Воно має здатність пристосовуватись до фізичних навантажень, але, разом з тим, його діяльність не стійка. Тому тривалі фізичні й психічні напруження можуть негативно вплинути на діяльність серцеву діяльність, викликати різні патологічні явища в серцевому м'язі та судинах. Тому фізичне навантаження потрібно дозувати, зважаючи на вікові особливості і стан здоров'я дитини. Дуже важливим є дотримання систематичності занять фізичними вправами.

Нервова система проходить тривалий шлях розвитку. Вона спрямовує й контролює всі процеси в організмі дитини. Головний мозок керує роботою всіх органів і систем організму. Велика збудливість, пластичність нервової системи дитини сприяє кращому, ніж у дорослих, засвоєнню складних навичок в основних рухах (стрибки, повзання). Плануючи фізичне навантаження дітей, обов'язково необхідно враховувати їхні психологічні особливості - це перевантаження процесів збудження над гальмуванням у їхній діяльності, нестійка увага, велика емоційність.

Новонароджена дитина, як відомо, володіє певним фондом безумовно рефлекторних форм рухової активності, застосовуючи які вона здійснює пристосування до навколишнього середовища (Bremner, К.Бюлер, Johnson, Д.Хебб, Н.Хомский, Stern та ін.). Сьогодні відомо більше п'ятнадцяти вроджених рефлексів новонароджених Це рефлекси,

· які забезпечують роботу основних систем організму: смоктальний, дихальний, ковтальний та ін.;

· захисні (заплющення очей при яскравому світлі, при дотику до них);

· орієнтовні (пошуковий рефлекс, поворот голови до джерела світла);

· атавістичні, які поступово згасають: хапальний рефлекс, автоматична ходьба, спонтанне повзання та інші.

Перераховані вроджені форми поведінки регулюються спиномозковими і підкірковими нервовими центрами, що достатньою мірою дозрівають на момент народження, як і органи відчуттів.

За даними різних авторів, перші умовні рефлекси утворюються в малюка на 2-10-й день життя. Вивчення утворення тимчасових зв'язків з різних аналізаторів привело більшість авторів до твердження, що раніше всього умовні рефлекси утворюються на слухові подразники, потім на вестибулярні, далі на зорові і, нарешті, на тактильні подразники, а утворення умовних рефлексів за участю всіх аналізаторів може бути здійснено тільки в 2-місячного немовляти» (А.Маркосян та ін.). Через два-три тижні дитина, лежачи на животі, починає підводити голову на дві-три секунди і, як правило, декілька разів повторює спроби. Спроможність піднімати і утримувати голову в зазначеному положенні є важливим показником початку онтогенетичного постнатального розвитку моторики і психіки дитини (В.Манова-Томова).

Щодо лідерства аналізаторів порівняно з оволодінням глобальними соматичними рухами, то це означає, що нервова регуляція м'язової системи, яка забезпечує роботу органів відчуття, випереджає нервову регуляцію м'язової системи, що забезпечує рухи тулуба і кінцівок. І все ж від народження дитина наділена механізмами, які забезпечують керування позами і активними рухами кінцівок, що має позитивне значення для розвитку координації рухів. На складних рухах рук, які є невід'ємною частиною первинних форм пізнання, навчаються бачити по-людському очі. У місячної дитини можна зафіксувати слідкуючі рухи очей, які з часом удосконалюються (Ю.Гиппенрейтер).

Моторні реакції та побудова моделей взаємодії зі світом змінюють і форми взаємодії дитини з оточуючими, які значно розширюються. Послідовно виникають чотири сторони прояву спілкування: інтерес дитини до дорослого; емоційні прояви на адресу дорослого; ініціативні дії дитини, спрямовані на привертання уваги дорослого; чутливість дитини до ставлення дорослого (Л.Виготський, М.Лісіні, В.Мухіна, В.Штерн та ін.).

На другому-третьому місяцях життя в немовляти фіксується прояв комплексу пожвавлення, специфічна емоційно-рухова реакція на появу знайомого дорослого. Ця орієнтовно-дослідницька активність дитини полягає в зосередженні погляду на обличчі дорослого і його спогляданні, гальмуванні імпульсивних рухів кінцівок і наступній відповіді на впізнавання, пестливе слово чи тактильний контакт посмішкою та бурхливими рухами ручок і ніжок та тихою вокалізацією (М.Лисина ).

У віці двох місяців, якщо взяти дитину на руки і підтримувати за спину у вертикальному положенні, вона здатна тримати голову декілька хвилин. На третьому місяці цей час збільшується до 4-5 хвилин, а також у цей період відбувається перехід безумовного коркового рефлексу опори в умовний. Якщо взяти дитину під пахви, то вона шукає опору ногами і «стоїть». Наприкінці третього місяця повертає голову за предметами, що рухаються. В цей період вона також здатна виконувати найпростіші «переддії», рухи з предметами та братися рукою за руку.

У віці від 4 до 8 місяців скоординованість зорово-моторних дій ускладнюється. В системі цих рухів вже виокремлюють фазу попереднього слідкування за предметом, яка випереджає хапання об'єкта рукою. Можна також говорити про інтенсивне формування достатньо чіткого передбачення траєкторій руху предметів, завдяки узгодженої дії зорового та моторного аналізаторів. Спроможність до прогнозу забезпечує більшу свободу в рухах хапання і є проявом зростання активності психіки. Отже, керовані зоровими образами сприймання, рухи рук стають цілеспрямованішими. Хапаючи предмет, дитина маніпулює ним, повторюючи свої рухи, відтворює прояв сталих властивостей іграшок, отримує бажаний результат, що знов таки стимулює її до повтору руху. Але десь до семи місяців всі предмети хапаються дитиною майже однаково, а із зазначеного віку рухи рук і особливо кистей починають в момент безпосереднього контакту руки з іграшкою пристосовуватись до предмета, що хапається. Іншими словами, рухи набувають більшого предметного характеру.

На п'ятому місяці життя дитина самостійно повертається зі спини на живіт. В.Манова-Томова називає це першим руховим досягненням людини, за допомогою якого вона може самостійно змінити положення всього свого тіла в просторі. При цьому, перевертаючись із спини на живіт, дитина завойовує певну елементарну незалежність від дорослих: вона може наблизитися до іграшки, не чекаючи, поки цю іграшку їй подадуть. Наприкінці п'ятого та на шостому місяці життя прагнення свободи пересування проявляється в спробах повзти. Для здійснення цих рухів самостійного пересування необхідна вже скоординованість між роботою рук і ніг. Поступово дитина стає здатною не просто брати іграшки, які їй пропонує дорослий, а й ті, що лежать поряд. Це новий крок психічної активності дитини в освоєнні середовища, початок активного використання того, що пропонує середовище і що вона сама в змозі взяти від нього.

У шість місяців дитина намагається сідати, а це вже перший самостійний «крок» до прямоходіння, до сприйняття світу з вертикального положення, що притаманне людині. Описане психомоторне новоутворення розширює обрії сприймання і укріплює м'язи тулуба. В цей же період дитина збільшує час гри з іграшками до 3-4 хвилин. Маніпулюючи останніми, вона «наштовхується» на різноманітні прояви властивостей предметного світу, що стимулює інтерес і підтримує зацікавленість до подальшої активності.

Після восьми місяців дитина спроможна підводитись, тримаючись за нерухому опору, а на дев'ятому місяці життя йти боком, знов-таки тримаючись за опору. Ускладнюються дії з предметами, які в цей період в своїй переважній більшості є діями наслідування.

Після дев'яти місяців дитина здатна йти вперед, тримаючись за руки дорослого і опираючись на них. Далі, після 10 місяців, може ходити за стільчиком чи коляскою, тобто за рухомою опорою. В останньому варіанті пересування, на відміну від попереднього, ініціатива вибору напрямку руху належить вже дитині, і ця свобода породжує емоції задоволення. Після 11 місяців малюк стоїть, не тримаючись опори, від декількох секунд до хвилини, що надає впевненості дитині в оволодінні самостійним ходінням.

Приблизно в рік, з індивідуальними відмінностями від 10 до 14 місяців, дитина починає ходити самостійно, що є ґрунтом докорінної зміни її поведінки. В.Манова-Томова зазначає, що початок самостійного ходіння свідчить про досить добру координацію рухів, створює значні можливості для орієнтації в просторі, для одержання різноманітних вражень і безпосереднього знайомства з оточуючими предметами. А це все важливі джерела психічного розвитку.

Отже, весь процес розвитку моторики дитини від народження до одного року нерозривно пов'язаний з формуванням психіки і є його невід'ємною складовою та рушійною силою. Кожне конкретне новоутворення в моторних можливостях немовляти сприяє зростанню активності його психіки, а збільшення можливостей психіки збагачує моторику дитини.

У віці півтора років дитина вже може ходити так, що падає зрідка, а також спроможна тримати тулуб прямо, здійснює спроби їсти самостійно, але бере ложку всією рукою. Маніпуляційна активність стає більш різноманітною, ніж раніше, що поряд зі зростанням спостережливості дозволяє дитині краще зображувати дії (які вона бачить або в яких бере участь) за допомогою іграшок. Взявши в руку олівець, малюк креслить ним спонтанно, але завзято, а сліди, що залишаються на папері, виступають позитивним стимулятором руху. Демонструючи різноманітні дії з метою кращого їх засвоєння, необхідно супроводжувати показ словесними поясненнями. Процес засвоєння дії, підкріплений словом, протікає значно швидше, ніж засвоєння в умовах мовчазного показу. В останньому варіанті для успішного засвоєння дії необхідна велика кількість її повторень.

У 21 місяць малюк робить спроби бігати, що свідчить про автоматизацію ходіння. Може і бажає самостійно їсти ложкою. Спроможний кинути м'яч у ящик і креслити олівцем у межах аркуша. Це новий рівень керування рухами, новий рівень самостійності і свободи рухів. Особливо важливо, щоб дитина, займаючись руховою активністю, отримувала від неї задоволення. У другому півріччі другого року життя дитина оволодіває уміннями знімати з себе шкарпетки, колготки та деякі інші предмети одягу. В цих та інших діях самообслуговування малюк опановує побутовими предметами, тому важливо, щоб дитина брала активну участь у всіх побутових процесах, до яких вона залучається і в які включається. Тобто необхідна активна орієнтовно-дослідницька робота м'язової системи і аналізаторів малюка для його психічного розвитку.

Особливе значення для розвитку психіки дитини мають ті дії, в яких за допомогою одного предмета впливають на інший. Природно, що таких знаряддєвих дій у малюка ще небагато, але й ті, що є, дають уявлення дитині про сам принцип можливої взаємодії предметів,коли одна річ стає знаряддям, а інша під її впливом змінюється в потрібному напрямку. Наприклад, насипати пісок у відерце за допомогою лопатки де лопатка, як спеціально створений предмет замінює руки (Л.Выготский, П.Гальперин, Ф.Фрадкина Д.Эльконин та ін.).

У два роки дитина здатна, тримаючись за поручні, сходити й спускатись східцями, може перегнути надвоє аркуш паперу, креслити на папері олівцем вертикальні і горизонтальні лінії, наслідуючи дорослого. Під час виконання предметних дій, що націлені на результат, виникають ігрові дії, які спрямовані на виконання дії. Механізм формування останніх полягає в перенесенні соціально закріпленої дії з одним предметом на інший, його замінник. Поступово з низки ігрових дій розгортається ігрова діяльність, у якій дитина бере на себе певні ролі. Індивідуальна гра виступає передумовою до спільних сюжетно-рольових ігор дітей. В ігровій активності змінюються пізнавальні процеси. Так, сприймання все більшою мірою стає перцептивною дією: не актом реагування на предмет, а актом орієнтації в предметах (Дж.Гибсон, Т.Бауэр, Ж.Пиаже, Р.Франц та ін.).

Пізнавальна сфера малюка функціонує так, що спочатку засвоюються знання про людину та її дії, а надалі і види діяльності. Безпосередньо пізнаються предмети навколишньої дійсності, засвоюється закріплене суспільно-історичною практикою їх функціональне призначення. Така спрямованість пізнання забезпечує накопичення вражень у певній системі, запобігає хаотичності.

Після двох з половиною років дитина значно краще бігає (саме в цей період формується фаза польоту у бігові), зростають і вміння руки: розстібає ґудзики, олівцем креслить криві замкнені лінії. Важливим завданням формування рухових можливостей залишається створення умов, що спонукають малюка до самостійності та активності. Це різноманітні вправи з ходьби і бігу, вправи на кочення, кидання, ловіння предметів, вправи на повзання і лазіння, вправи з рівноваги та різні загальнорозвивальні вправи.

На третьому році життя в практичній діяльності дитини, яка наслідує дорослого, відбувається зміна акценту з процесу виконання предметної дії на її результат. Спочатку результат ще не є фіксованим, а сам процес виконання залишається дуже важливим, але з часом дитина все більше прагне досягти такого ж результату, як і дорослий. Незважаючи на те, що результат дії дитини ще не є досконалим, щонайменші її успіхи необхідно всіляко підтримувати. Дитина прагне привернути увагу дорослого до своїх успіхів і отримати його схвалення. Підвищена чутливість і образливість щодо невизнання їхніх успіхів свідчить про те, що в малюків у процесі наслідування практичних дій дорослих формується почуття самолюбства. У самосвідомості дитини з'являється гордість за свої досягнення, а до трьох років вона переходить і до вживання займенника «Я», що свідчить про зростання активності психіки (Л.Божович, К.Левин).

В три роки дитина спроможна сходити і спускатися східцями, не тримаючись за поручні, самостійно роздягатися і роззуватися. Чіткіше розрізняються розміри предметів, і дитина може вставляти ряд кубиків (до п'яти) один в один. Малюк здатен намалювати олівцем найпростіші предмети, такі, як повітряна кулька, яблуко і т.п. Щодо предметних дій, то наприкінці третього року життя дія відокремлюється від предмета, з яким вона вже знайома: пити можна не тільки з чашки, а й із склянки, кухля, пляшечки тощо; узагальнюється дія, що проявляється у використанні в мовленні самих дієслів: «пити», «їсти», «гуляти». Тепер у дитини з'являється здатність співвідносити свої дії з діями дорослих, сприймати їх як зразок.

Висновок до розділу 1

Вивчення та аналіз найважливіших здобутків педагогіки та психології раннього віку свідчать про те, що саме в цей період закладаються основи психофізичного здоров'я дитини. Дослідження взаємовпливу моторики і активності психіки дітей від народження до 3 років дозволяють дійти висновку, що зростання їх моторної самостійності, свободи рухів стимулює розвиток активності психіки, а остання, в свою чергу, сприяє ускладненню рухів. Така взаємодія моторики і психіки та їх спільне збагачення відбувається на основі співробітництва дитини з дорослим. Позитивний вплив на формування психіки малюків, створення умов для самостійного виконання психомоторних дій через активізацію орієнтовно-дослідницьких рухів доводить доцільність визнання ідеї єдності розвитку та саморозвитку особистості як підґрунтя розробки конкретних технологій виховання та навчання. Такими технологіями можуть стати здобутки народної педагогіки з питань фізичного розвитку та виховання дітей раннього віку.